За переписом населення 1920 року в хуторі Коломійців проживало 214 чоловіків і 253 жінки. Хутір був підпорядкований Носівській волості Ніжинського повіту. До повіту входили 14 волостей, у середині 20-х років їх скоротили до 10. До Носівської волості належали 11 населених пунктів, найбільшим з яких був волосний центр Носівка - 15687 мешканців, у тому числі 7219 чоловіків і 8468 жінок. Усього на території волості проживало 9392 чоловіків і 8468 жінок. За статистикою повітового відділу записів громадянського стану за рік народжувалося більше хлопчиків, ніж дівчаток (відповідно 564 і 453), але природний приріст не міг перекрити втрати чоловіків на фронтах світової і громадянської воєн, у збройних сутичках з бандами різних політичних мастей. Ще один цікавий статистичний факт: у 1920 році на території Ніжинського повіту зареєстровано 567 одружень і 87 розлучень. Тобто, в ті грізні роки сім'ї були значно міцніші, ніж тепер, коли кількість шлюбів і розлучень майже зрівнюється.

Наш хутір не був войовничим, але навкруги озброєні загони нової влади вели запеклі бої із загонами денікінців і махновців. Кожна із сторін відстоювала свої інтереси, а гинули рядові виконавці, переважно чоловіки. У донесенні начальника повітової міліції Н.І.Точеного голові Ніжинського повітового виконкому П.Д.Кобцю зазначено, що в квітні - травні 1920 року в боях із загонами Махна загинуло 80 пролетарських міліціонерів. Налякані такою обстановкою працівники новостворених органів влади почали масово залишати свої робочі місця. Діяльність місцевих виконавчих структур на певний час завмерла. Щоб стабілізувати ситуацію в повіті, провели мобілізацію серед членів комітетів незаможних селян до лав пролетарської міліції. Влітку 1920 року добровільно-примусово зібрали поповнення із 120 молодих чоловіків. їм видали зброю і погнали на боротьбу з махновцями. Підтягнули в Ніжинський повіт також загони регулярної Червоної Армії. Так штиками і кулями встановлювали на нашій землі радянську владу.

Щомісяця Ніжинський повітовий виконком проводив підсумкові засідання, на яких аналізували зроблене і намічали головне на наступний місяць. Звітували начальники повітових відділів. З тих звітів чітко проглядалася картина діяльності повіту. На всіх засіданнях головними питаннями були: збір податків з громадян, вилучення церковних коштовностей, вилучення в селян голодних пайків, чистка комітетів незаможних селян від ворожих елементів, чистка рядів міліції і мобілізація в її ряди робітничо-селянської молоді. Інколи розглядали проблеми соціального характеру: боротьбу з епідеміями і розміщення біженців та голодуючих дітей-сиріт. Залишалися осторонь питання будівництва, підвищення рівня життя людей, поліпшення охорони здоров'я, матеріальної допомоги селянським господарствам. Тоді в основному воювали і віднімали в людей нажите нелегкою працею. Такими були перші наслідки більшовицької революції.

Носівський волосний виконком очолював Кузьма Дмитрович Пузанков, член партії більшовиків, виходець з бідняків, хлібороб. Секретарем виконкому працював Яків Ілліч Ковтун, теж з бідняків, але безпартійний і мав професію писаря. Волосний комітет проводив лінію повітового комітету, на своїх засіданнях розглядав питання, пов'язані в основному із збором грошей на потреби більшовицької диктатури і боротьбою з ворогами радянської влади.

Оголошена Леніним на X з'їзді РКПб 1921 року нова економічна політика на селі впроваджувалася дуже повільно. Нею займалися найбільш ініціативні й розумні селяни, які потім гірко розплатилися за своє старання по впровадженню справді необхідної для зруйнованої держави економічної політики. Соратники і послідовники Леніна знищили НЕП і її активних творців.

На початку 20-х років актуальним було земельне питання. Носівська волость розпоряджалася 23479 десятинами орної землі. Для спільного обробітку створювалися комітети незаможних селян, різні кооперативи, зміцнювали свої земельні володіння усталені індивідуальні господарі. Наново нарізалися присадибні ділянки. На сім'ю до п'яти душ виділялося півдесятини, від шести до десяти - три четверті десятини, а великим сім'ям діставалося на присадибну ділянку по десятині.

У Коломійцівці місцева нова влада справедливо визначала статус бідняцьких сімей, тому волосний комітет майже всіх звільняв від сплати сільськогосподарського податку. В окремих сусідніх селах намагалися віднести до бідняків деякі більш-менш заможні родини, щоб вони мали податкові пільги.

Звісно, це були не випадкові господарства, а родичі певних впливових осіб. Проте дуже важко було обманути волость таким шляхом. Як свідчать офіційні документи, в таких селах названих незаможників лише 60-70 відсотків звільнялися від податку.

На 1923 і 1924 роки припадає зародження нової освіти. Після чергової адміністративно-територіальної реформи нон ти реорганізували в округи, а волоси - в райони. На їхні виконавчі органи покладалося виконання цього завдання. Відповідним розпорядженням окружного виконкому встановлювалась оплата за навчання. У повному обсязі платили батьки, дії яких навчалися у повних школах Ніжина, а в неповних - 25 відсотків. Усього в Ніжині було 12 шкіл. У повних школах Козельця, Ічні і Остра батьки вносили половину вартості за навчання, а в неповних - 25 відсотків. У решті шкіл навчання проводилося безкоштовно. У Носівському районі працювали вісім неповних, одна повна і сім початкових шкіл. Найбільше годин відводили на вивчення математики і української мови, також нового предмета - історії та політграмоти. Саме тоді запровадили практику збору серед населення хліба і коштів на ремонт шкіл. Вона актуальна в багатьох селах і в наші дні, і немає оперативного місцевого господаря. Там батьки учнів не лише вносять кошти на ремонт школи, а й самі беруть участь у проведенні цих робіт, а ще й картоплю зносять до їдальні. Проблема залишається.

Повернулися до нас деякі інфекційні хвороби: лишайники, туберкульоз, педікульоз. трахома, які на початку минулого століття були дуже поширені у селах. Добре відома була тоді серед дітей така страшна хвороба, як анемія, котру люди між собою називали малокров'ям. Підрозділи окружного відділу охорони здоров'я регулярно проводили перевірки в школах щодо виявлення хворих дітей. По можливості, особливо в містах, їх розміщали а лікарнях, де навіть годували за рахунок найближчих дитячих будинків. Хоча в самих цих будинках спостерігався найвищий рівень захворювання дітей.

Після закінчення громадянської війни і зміцнення радянської влади більшовики взялися за продовження адміністративно-територіальної реформи. У 1925 році до розширеного Ніжинського округу входили райони: Ічнянський (18 сільських рад), Козелецький (17), Ніжинський (15), Комаровський (15), Бобровицький (14), Лосинівський (14), Мринський (13), Новобасанський (11), Веркиєвський (9), Кобижчанський (8) і Носівський з шістьма сільськими радами.

Носівський райвиконком складався з 17 обраних членів виконкому, з них один представник робітничого класу, двоє від селян і 14 червоноармійців. У сільські ради відкритим голосуванням обрали 347 депутатів, в тому числі 311 селян, 31 інтелігента і одного робітника. Головним завданням членів райвиконкому і сільських рад залишалося, як і на початку двадцятих, зібрання коштів до бюджетів через податки і різні обов'язкові страхування. У 1925 році за підписом заступника наркома фінансів Брюханова прийнято постанову про обов'язкове страхування коней. Витрачалися гроші на утримання апарату більшовицької влади, її армії. Деякі кошти виділялися на соціальні потреби. Великою проблемою були дороги і мости. У Ніжинському окрузі 50 відсотків мостів потребували капітального ремонту, ще 25 - перебудови . Про якість доріг і мостів у невеликих селах тоді й мови не велося. Цим питанням займалися сільські ради без залучення централізованих коштів. Усі витрати лягали на селян.

У Коломійцівці спочатку не було сільської ради. її утворили рішенням, прийнятим на засіданні Чернігівської губернської адміністративної комісії від 26 травня 1925 року. Головував на цьому засіданні Стрілець. До Коломійцівської сільської ради увійшли хутори Чередники, Рублі, Рудаки, Сапкови і частина Степових Хуторів. Інша частина відійшла до новоутвореної Тертишницької сільської ради. Цим же рішенням губернської комісії у Носівському районі додатково створили згадані сільські ради.

У середині 20-х років на території України були спроби побудови народовладдя, враховуючи навіть національні принципи. Утворювались національні сільські ради. За звітами 1925 року було більше як 70 російських сільських рад, 45 - німецьких, 44 - польських, 27 - грецьких, 17 - болгарських, 15 - єврейських, 7 - чеських, по одній болгарській і білоруській сільській раді. Вони розташовувались у місцях компактного проживання людей цих національностей. У нашій окрузі були тільки українські сільські ради, в яких діловодство велося рідною мовою.

Національні ради проіснували недовго. Сталін активно взявся за побудову імперії, де національне питання дозувалося дуже ретельно. Розпочалася централізація влади у щойно створеному Союзі Радянських Соціалістичних Республік.

У 1925 році повсюдно проводилась підготовка до проведення перших після громадянської війни і зміцнення пролетарської диктатури виборів до місцевих рад. Позбавлялися виборчого права особи, які жили на нетрудові доходи або займалися торгівлею. Не мали права брати участь у виборах землевласники, котрі постійно чи сезонно використовували найману працю. Позбавлялися виборчого права і люди, які належали до колишніх пануючих класів. З колишніх чиновників і офіцерів, а також керівників контрреволюційних банд виборче право мали ті, хто одержував відповідні акти уряду СРСР і союзних республік.

На території Коломійцівської сільської ради на час виборів 1926 - 27 років проживало 2188 осіб, з них 1120 виборців. Майже 30 моїх земляків нова влада позбавила виборчого права, що становило 1,3 відсотка. Це невелика кількість у порівнянні з іншими селами і загальним районним показником, який сягав двох відсотків. Як засвідчують архівні документи, у нашому селі дуже уважно і справедливо підійшли до визначення тих, хто підпадає під відповідні статті про позбавлення виборчого права. Не зловживали такими категоріями, як куркуль, противник радянської влади, агітатор, порубник лісу, самогонник. В інших селах місцеві активісти саме під ці категорії полюбляли підводити земляків, які їм чимось не догодили. На такі зловживання вказував Ніжинський окружний виконком, якому доводилося розглядати скарги громадян і поновлювати їхні виборчі права, інколи навіть уже після проведення виборів. У Коломійцівці ніхто не порушував питання про незаконне позбавлення виборчого права, бо все робилося на законній підставі.

Вибори до сільських рад відбувалися не в один день по всіх дільницях. На території Носівського району були визначені дні з 16 по 23 січня. Коломійцівка голосувала 16 січня 1927 року. На дві виборчі дільниці, утворені на території сільської ради, прийшли 548 виборців, що становило 48,8 відсотка загальної кількості виборців. За існуючим тоді законодавством вибори відбулися, обрали 21 депутата, в тому числі одну жінку, двох членів більшовицької партії, двох комсомольців і трьох членів комітету незаможних селян.

По Носівському району на 26 дільницях прийшли голосувати 11460 виборців, що теж менше половини. На попередніх виборах у 1926 році явка виборців була трохи вищою -52,1 відсотка. У 1927 році зафіксовано не лише зниження активності виборців, а й меншу довіру до членів більшовицької партії. По Носівському району і Ніжинському округу в цілому до сільських рад обрали значно менше, ніж у попередньому році. Проте у виборців зросла довіра до членів бідняцьких комітетів.

Перед днями голосування агітатори доносили до виборців зміст наказу від працюючих селян та батраків. У ньому суворо застерігали, щоб нізащо не обирали до рад куркулів. Селяни і батраки визнавали, що країна залишається бідною, відсталою. На їхню думку, потрібно насамперед підняти промисловість, машинобудування через розвиток масової кооперації і кредитних спілок.

Такі виробничі об'єднання створювалися повсюдно в селах. Діяв у тодішній столиці України місті Харкові Всеукраїнський союз сільськогосподарських кооперативів. У Ніжині заснували окружний союз, а також кредитне кооперативне об'єднання. Виробники і заготівельники тютюну об'єдналися у свій союз. У Коломійцівці не було їхніх підрозділів, але мої земляки активно співпрацювали з кооперативами сіл Лосинівки і Рівчака. Вони брали там кредити і насіння для вирощування тютюну, здавали на їхні пункти сировину. Найбільш популярним у селян було кредитне товариство махоркової промисловості. Крім матеріальної допомоги, воно організовувало для селян і заготівельників різноманітні курси, пропагувало кращі сорти тютюну, в тому числі американські. На території Ніжинського округу тютюн вирощували на 600 гектарах. Проводилась робота щодо розширення площі, але відчувався дефіцит кредитів і насіння для розсади. Через брак коштів і матеріалів не кожен виробник міг належним чином обладнати парники для розсади тютюну.

У 1926 році в Коломійцівці створили першу політичну організацію післяреволюційного періоду - комсомольський осередок на чолі з Іваном Даценком. Займалися комсомольці в основному політичною роботою, роз'яснювали лінію більшовицької партії. Соціальними питаннями займався район. На його території тоді було 18 початкових шкіл, в яких працювали 52 вчителі. У Носівці була семирічна школа, в якій дітей навчали 14 педагогів. Згодом відкрили ще одну семирічку. Для ліквідації безграмотності на території району створили 13 лік-пунктів. На увесь Носівський район були три хати-читальні, одна бібліотека, один сільський клуб, одна лікарня на 15 ліжок, одна амбулаторія, дві ветеринарні дільниці, одна агрономічна дільниця з двома агрономами. Оце і вся соціальна сфера на 8 сільських рад, куди входили 27 населених пунктів з населенням 24260 осіб.

У Коломійцівці майже не було соціальних закладів, але село жило повнокровним життям. Сільська рада, одна з небагатьох на території Носівського району, яка не потребувала державної дотації бюджету. В 1927 році значно перевиконали план збору коштів третьої селянської державної позики. Мої земляки активно відгукнулися на заклик допомогти населенню Галичини, яке постраждало від повені.

У грізні роки становлення радянської влади важко давалась кожна зароблена копійка, але мої земляки і в таких умовах вміли заробляти не лише копійки, а й чималі гроші.

Дбали вони і про духовне збагачення. У 1927 ропі взялися за облаштування і відкриття святого храму. До цього ходили молитися в сусіднє село Рівчак, але там громада не в силах була утримувати надалі святий храм. Церква в Рівчаку закрилася, а в Коломійцівці відкрилася. Створили Слов'янську релігійну громаду церковного приходу Казанської Божої Матері Носівського району. Подали заяву до окружної міжвідомчої комісії у справах громадськості і спілок. її підписали голова ради Коломійцівської релігійної общини Корній Федорович Коломієць, секретар Іван Микитович Коломієць, члени ради Пилип Григорович Коломієць, Іван Никифорович Коломієць, Григорій Андрійович Коломієць, Єфросинія Архипівна Коломієць та інші. Всього було обрано 15 членів ради релігійної громади.

Окружна комісія 18 квітня 1927 року задовольнила прохання моїх земляків про реєстрацію релігійної общини і її статуту. До Коломійцівського церковного приходу увійшли також жителі великого села Рівчак і окремих Степових Хуторів. Під імені всього приходу члени ради уклали договір з Ніжинським окружним виконкомом ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів про передачу релігійній громаді у безоплатне, безстрокове користування приміщення храму і предметів культу.

Настоятелем храму Казанської Божої Матері в хуторі Коломійцівка став священик Олексій Калашников, випускник Чернігівської духовної семінарії. Родом він з Конотопського повіту. Розпочинав свою службу в Остерському повіті. Перед приходом у Коломійцівку протягом 40 років був настоятелем храму в сусідньому селі Рівчаку. Одночасно навчав там дітей в організованій ним церковній школі. Навіть вороже настроєні до релігії більшовики з повагою ставилися до нього. Олексію Калашникову йшов сімдесятий рік від ролу, коли він прийшов служити в наше село. Його дружина, Олександра Іванівна, родом із села Свидовець нині Бобровицького району, останні роки проживала в рідному селі в сім і своєї дочки, оскільки чоловіку не виділили в Коломійцівці постійного житла. Про придбання для настоятеля храму якоїсь хати чи її будівництва і мови не було. З архівних матеріалів дізнаємося, що кожна копійка, яка надходила до церковної каси, використовувалась на потреби храму, на його обладнання.

З метою реєстрації релігійної громади складалися списки прихожан, за якими нині можна довідатися про структуру населення Коломійцівки в 1927 році. Жіноче населення переважало над чоловічим у віці від 18 до 20 років, а також від 31 до 50 років, а з 21 до 30 років чоловіків було на 33 більше, ніж жінок. Усього дорослих прихожан Слов'янської релігійної громади в нашому селі проживало 594 особи.

На кінець 20-х років минулого століття припадає помітне розшарування в нашому селі. З'явилось декілька багатоземельних родин. На території Коломійцівської сільради, до якої входили декілька навколишніх сіл і хуторів, проживало більше як тисяча працездатних людей, ветеранів і дітей. Серед них були і дуже бідні. Одним не поталанило в житті, інші не хотіли нормально працювати, але їсти усім хотілося. Цією ситуацією вміло скористалися декілька заможних родин. Вони за низьку оплату наймали на роботу батраків. На початку 30-х років таких господарів назвали куркулями і виселили за межі села в далекі краї. Під розкуркулення потрапили і працьовиті родини, які збагачувалися тільки завдяки результатам власної праці.

Більшовицька партія прийняла програму, спрямовану на знищення заможних селян. Селом легше управляти, коли там одні бідняки. їх потім безперешкодно зігнали в колгоспи і примусили працювати не за гроші, а за видумані більшовиками трудодні. У 1931 році на землях Коломійцівки утворили чотири колгоспи: 'Чисте поле', 'Праця', імені Будьонного і 'Веселе поле'. Свідомо записалися у колгоспи небагато родин, в основному бідних. Решту - примусили. А примусова праця ніколи не була високопродуктивною.

Мій дід Петро в період колективізації тривалий час жив одноосібно. Рано залишившись вдівцем, він не опустив руки, міцно тримав господарство, спорудив кузню, зібрав велику кількість різноманітних інструментів. Усе село зверталося до Діда Петра за допомогою. Перед колективізацією він мав навіть власну невеличку крамницю. У торгівлі наслідував приклад свого батька Григорія Коломійця, який в роки оголошення Леніним нової економічної політики захопився торгівлею. Після ліквідації більшовиками нелюдської політики воєнного комунізму і запровадження непу, повітовий виконком видавав усім бажаючим дозвіл на торгівлю в закритих і відкритих приміщеннях. Тільки в 1921 році по Ніжинському повіту було видано 680 таких дозволів, за які до державної казни надійшло 65 мільйонів карбованців. Ще більше стягнуто штрафів за торгівлю без дозволу. В одному з повітових звітів зазначено, що за торговельну діяльність без реєстраційної картки один годинникар оштрафований на 25 мільйонів карбованців. З деяких порушників стягнули по 3-5 мільйонів, були й менші штрафи.

Прадід Григорій вів чесну торгівлю. Цьому навчав і своїх синів. Найбільше захопився торгівлею Петро, який н роки суцільної колективізації ніяк не хотів записуватися до колгоспу. Місцеві більшовицькі активісти декілька разів приходили до нього, але дід Петро відповідав, що йому не по дорозі з лежнями. А одного разу заліз на дах будинку і став кричати, що все підпалить і сам згорить, а в колгосп не піде. Його залишили у спокої на декілька днів, а потім спровокували бійку з підісланими чоловіками. Звісно, винним зробили діда Петра. Його заарештували і відправили в Носівку. По дорозі до в'язниці він помер.

Трагедією обернулася колективізація для двох братів діда Петра - Данила і Михайла. Обидва були добрими господарями. Правда, Данилу не повезло з першою дружиною. Вона виявилася поганою господинею. Дітей у них не було, тому Данило Григорович без особливих ускладнень полишив дружину і невдовзі одружився з бідною, але працьовитою дівчиною Наталкою. Вона ощасливила чоловіка крихіткою Галочкою. От тільки недовго тривало щасливе подружнє життя. Трудяга Данило потрапив у списки розкуркулення. Його заарештували і відправили в Ніжин, де був пункт збору так званих ворогів нової більшовицької політики. Молода дружина не пішла, а полетіла до чоловіка. За гостинця стражники дозволили зустріч. Данило попросив, щоб наступного разу дружина принесла іч собою маленьку Галочку. Він так довго чекав на дитину, а коли нарешті дочекався, їх розлучили. Серцем відчував, що зустріч з дочкою може бути останньою в житті. З продуктів попросив лише сушених картопляних шкарлупок і трохи сухарів чорного хліба. Він знав, що вдома активісти все вигребли. Тому не хотів забирати в сім'ї останнє, а те, що замовив, потрібне було на далеку дорогу. Ув'язнені чекали на відправлення н суворі краї, де більшовики облаштовували численні табори для дармової робочої сили.

Дружина виконала прохання чоловіка. За 25 кілометрів до залізничної станції несла на собі немовля, хоча сама була невелика ростом, більше схожа на підлітка, ніж на заміжню жінку. Донесла і вузлик з бідними харчами. До сушених шкаралупок добавила невеличкий шматочок сала, невідомо де добутого. Ця її ініціатива потім дорого коштувала. Про шматочок сала у вузлику для ув'язненого стало відомо коломійцівським активістам. Вони невдовзі навідалися до переляканої молодої жінки, щоб забрати решту майна, що залишилося після розкуркулення. Але це було потім, а в той день Данило і Наталка разом з маленькою донькою пережили кілька щасливих хвилин побачення. Галочка ще нічого не розуміла, а її батько і мати відчували, що бачаться останній раз. Справжній господар землі Данило був відправлений на Соловки, звідки й не повернувся.

Ще один син Григорія Коломійця Михайло перед розкуркуленням працював бухгалтером у Носівському цукрозаводі. Він теж тривалий час не хотів вступати до колгоспу, а потім відчув, що більше не втримається. Зрозумів, що своєю впертістю може нашкодити всій родині. На той час у Михайла було вже троє дітей. Він пішов до тодішнього голови колгоспу Михайла Веременка і заявив, що буде вступати до колгоспу. Але той уже оком накинув на міцне господарство Михайла Коломійця.

Тут потрібне додаткове пояснення. Більшовицький активіст Веременко, скориставшись своїм керівним правом, узяв собі додаткову ділянку землі, яка межувала з городом Михайлового батька. Заїзд на неї був через його двір. Спочатку Григорій Коломієць дозволяв сусіду проїжджати подвір'ям, а потім відмовив. Бо неакуратний Веременко, коли возив на свій город гній, дуже засмічував завжди чисте й зелене подвір'я. Це дуже розлютило новоспеченого пана-голову. Він заявив, що з корінням вирве рід Григорія Коломійця. Трьох синів заніс до списку розкуркулення. Потрапив під репресивну машину і Михайло, хоча був на службі в Носівському цукровому заводі. Незважаючи на те, що він заявив про бажання вступити до колгоспу, його заарештували і відправили до в'язниці в Бобровицю. Мабуть, носівська була переповнена. Дружина Михайла Катерина залишила на батьків трьох маленьких діток, а сам і пішла в Бобровицю, щоб добитися зустрічі з чоловіком. Побачення відбулося, але нічого втішного не довідалася. Михайла чекав на відправлення в Сибір, звідки так і не повернувся, як і його брат Данило.

Убита горем, повернулася Катерина додому, де одержала ще один удар долі. Поки ходила в Бобровицю, бригада активістів на чолі з Миколою Даценком повикидала батьків Михайла і маленьких діток з хати і почепила свій замок. Розгребли і багате майно. Дітям, які були з бабусею, кинули під ноги трохи одягу і, навіть дивно, швейну машину. Розповідали, що в тій бригаді була одна добра людина, яка пожаліла дітей. Пізніше їхня мати Катерина за швейну машину виміняла в сусідньому селі миску проса.

Михайлову хату розібрали і перевезли на подвір'я Івана Веременка, родича голови колгоспу. Катерина з трьома дітьми, найстаршому було шість років, залишилась на вулиці. Батьків Михайла приютила дочка Федора, в якої була своя немала сім'я. Катерина родом з багатої селянської сім'ї, але її батьків розкуркулили. Куди подітися з дітьми? У розпачі молода мати вирішила відвести двох найменшеньких у Кобижчу на станцію і там залишити, з надією, що якась добра душа підбере, зігріє і нагодує. Знесилені дітки не хотіли іти ніжками, просилися до матері на руки, а тій світа білого не видно було через сльози. Іншого виходу теж не бачила. Якщо голодні й холодні діти почнуть помирати на її очах, вона не витримає, і всі загинуть. А так, може, врятує старшенького, а менших хтось невідомий догляне. А як не догляне? Якщо сама залишиться живою, чи буде спокійною, не знаючи про їхню долю? Такі запитання терзали душу молодої матері. Вона перебувала на грані втрати здорового глузду, але мужньо витримала наплив страшної депресії. Обхопила діток руками, гірко і несамовито закричала, що коли помирати, то разом, і повернулася в рідне село.

Допомогла Катерині вижити разом з дітками сім'я Федора Коломійця, старшого брата мого батька Якова Петровича. У ті страшні роки Коломійці в черговий раз довели, що їхній рід дружний, нікого не залишить у біді, розділить між собою останній шматок хліба. Я горджусь тим, що це мій рід.

Після того, як дід Петро помер по дорозі до в'язниці, активісти не стали забирати хату в найменшого сина Якова — мого батька. Як я вже сказала , бабуся Єлизавета, батькова ти, померла дуже рано. Дід Петро вдруге не одружувався. Старші діти Федора - Степан і Федір - мали вже свої сім'ї. Незадовго до розкуркулення вилетіла з батьківського гніздечка і Галина. Біля батька-вдівця залишався один Яків. Його, 12-тирічного, не викинули з хати. Але як самому йому жити? Великий рід Коломійці прийняв рішення: Якова переселити у родину старшого брата Федора, а його хату віддати сім'ї репресованого Михайла. Катерині з трьома дітками тісно було у чужій сім'ї.

Окремо хочу розповісти про дядька Федора. Він прийшов жити до дружини свого дядька Данила, коли того забрали на Соловки і відразу ж стало відомо, що його немає в живих. Молода вдова залишилась сама з дитиною на руках. Потім у Федора і Наталки були свої діти, але вони допомагали ростити і чужих. Спочатку приютили Михайлову сім'ю, а потім забрали і мого батька Якова. В родині старшого брата Федора і весілля відбулося моїх батьків - Якова Петровича і Ганни Іванівни. І жило там молоде подружжя років зо три, поки в свою хату не перебрались. Такий він, дружний рід Коломійців із села Коломійцівки. Але повернемось до наслідків колективізації.

Сталінська політика зруйнувала на селі міцні господарства і покалічила долі тисячам і тисячам працьовитих сімей. В ім'я чого таке творилося? Насильна і авральна колективізація не принесла земного раю, а призвела до різкого скорочення сільськогосподарського виробництва. Як наслідок - страшний голодомор 1933 року. Такого не було за всю історію Коломійцівки. Найбільш посушливі роки не залишали селян без хліба. Та і в 1933 році в наших селах люди не мерли б від голоду, якби не злочинна сталінська політика стосовно українського селянства, коли з колгоспних і домашніх комор вигрібали все, в тому числі і посівний матеріал. Моя двоюрідна тітка Ганна розповідала, як під своє платтячко заховала була вузлик з квасолею. Заїжджі з Носівки активісти не посоромилися обнишпорити дитину і забрати ту жменю квасолі. Дружина Михайла Катерина біля печі замурувала вузлик із зерном, але його знайшли уже при першому обшуку, коли ще не забирали хату. Чому диктатор так зненавидів наших хліборобів? Напевно він побачив у них загрозу більшовицькому самодержавству. Одержавши після революції достатньо землі, наші селяни почали швидко збагачуватися і вести незалежну економічну політику. Вони не бажали задарма віддавати хліб, вимагали забезпечення технікою, як було вже тоді в Європі. У селах почала відроджуватись наймана праця в приватних господарствах, що не вписувалося у програму побудови комунізму. Сталінському режиму потрібні були слухняні бідні селяни з працьовитими руками. У містах такими були робітники. Після колективізації селяни з власників землі перетворилися у сільський пролетаріат, але ще в гірших умовах, ніж робітники. Від голоду помирали теж в основному хлібороби, працьовиті люди. Більшовицька влада створила їм голодну смерть.

Не обминув голодомор і Коломійцівку, в тому числі і нашу родину. Багато односельців померло голодною смертю. але масового вимирання не було. Помирав хтось із батьків, а діти залишалися живими. Багато сімей нашого села взагалі нікого не втратили в голодовку. Через гени передалося оте вміння пращурів боротися за самозбереження. Чого тільки не придумували мої дідусі і бабусі, щоб діти не пухли від голоду!

Зберігати зерно в чистому вигляді було нерозумно і навіть небезпечно. Якщо виявлять - заберуть, ще й покарають суворо, навіть до в'язниці могли запроторити. Придумували різні способи, як залишити хоч трохи хліба для сім'ї. Чисте зерно перемішували з піском, ніби його змели. Потім зерно змивали, просушували і товкли у ступі. Користуватися ручними жорнами теж було небезпечно. Активісти повсюдно їх знищували. Під час збирання хліба на присадибних ділянках намагалися частину зерен витрусити на землю, щоб згодом змести і використати як посівний матеріал.

Більш ризиковані господарі ховали зерно і навіть борошно у копанках і сажалках. Біля нашого села залишились болота. Люди змушені були копати численні канави, які називали копанками. Споруджували так звану осушувальну систем} Більші копанки обсаджували деревами, їх називали сажалками. У їхніх водах і облаштовували схованки для зерна і борошна, які врятували не одну сім'ю від голодної смерті. Допомагали виживати і болота. Там водилося багато риби і дикої птиці. Цим і харчувалися, навіть на базар виносили, щоб поміняти на якісь висівки чи крупи.

Правда, в найстрашнішому 1933 році протягом майже всієї весни люди не раді були тому болоту. Вода, яка стрімким потоком хлинула від Кобижчі, залила не лише заболочену місцевість, а й майже всі поля і луки. Через це затяглася посівна кампанія, довше довелося чекати початку жнив. Дехто їх так і не дочекався, помер від голоду.

Дуже кмітливою виявилась Наталка Коломієць, дружина Данила, а потім Федора. Вона організувала всю сім'ю на облаштування погреба у сінях. Копали його вночі, землю розносили по городу. У таємний погріб засипали картоплю і ретельно замаскували. Тривалий час до схованки не заглядали. Чекали, поки активісти кілька разів обнишпорять усе подвір'я. Картоплю почали діставати взимку. Вона врятувала від голодної смерті дітей Наталки і Катерини. Тут підгодовували і мого батька Якова, інших дітей з родин Коломійців.

Особливо тяжко переживала голодовку Катерина з трьома маленькими дітками. Федір і Наталка дали їм притулок, виділили трохи харчів, але у них самих теж клопотів вистачало. Катерину, як дружину репресованого, не брали на роботу в колгосп. Інших заробітків вона теж не мала. Як жити? Люди порадили оформити розлучення з Михайлом, щоб формально зняти пляму сім'ї ворога народу. Жінка довго не наважувалась на такий крок, але й на голодних дітей дуже боляче дивитись. Заплакала нещасна, попросила пробачення у чоловіка перед іконою і пішла в сільську раду оформляти розлучення з репресованим чоловіком. Так система планомірно нівечила людські душі, не залишала селянам вибору.

Після оформлення розлучення Катерині час від часу почали давати роботу в колгоспі. Заробітки мізерні, але в колгоспі підгодовували обідами. Жінка юшку посьорбає, а шматочок хліба дітям принесе.

У Коломійцівці, на щастя, не всі колгоспи очолили такі керівники, як Веременко. Були й людяні, які організовували гарячі обіди для працюючих у полі і на фермі. Закривали очі на те, що багато батьків свій обід забирали додому для малих Дітей. Хоча теж було небезпечно, бо при виявленні розцінювалося б як крадіжка. Колгоспний устрій вимагав здорової робочої сили, а дітей, мовляв, ще народять. Такий рай будували селянам більшовики.

На щастя, у нашому селі споконвіку жила дружна громада, ядром якої були не партійні активісти, а справжні трудяги. Вони з розумінням ставилися до проблем кожної родини разі потреби негайно приходили на допомогу. Так було в роки голодомору і під час розгулу репресій. Дружною громадою розбудовували колгоспи. Інших форм господарювання тоді не було. Хоча траплялися й нелюди, які безсоромно оббирали односельців, залишаючи їх самих і їхніх дітей на голодну смерть. Вони відреклися від Божих заповідей, вважали себе земними богами, яким усе дозволено. Ці люди чинили страшні безчинства, але вони теж не здобули щастя. За їхні гріхи ще довго розплачуватимуться внуки і правнуки. Жодну їхню родину не можна назвати щасливою. Колись репресовані, пригнічені родини Коломійців і їм подібні гідно пережили страхіття і тепер будують своє щасливе життя.

У ті страшні роки моїм батькам і дідам жилося неймовірно важко. Але вони не топтали один одного заради власного виживання, не влаштовували бійок за спадщину чи межу. Вони подавали один одному руку допомоги. Я вже наводила приклад, як Коломійці гуртом рятували сім'ю Михайла від голодної смерті. Хочу ще один приклад навести. Після розлучення з репресованим чоловіком Катерині почали надавати роботу, але тими заробітками не можна було прогодуватися. Могла б виручити присадибна ділянка, але і однієї сотки нічим засіяти. На допомогу прийшли знову дружні Коломійці. Одна тітка дала на посів три миски жита, інші родичі поділилися не цілими картоплинами, а зрізаними з них паростками. Розповідали, що з них потім вродила непогана картопля. Жито Катерина почала збирати, коли колоски тільки пожовтіли. Недостигле зерно висушувала, до нього добавляла сухі качани з лепехи, і з цієї суміші робила борошно. Так і виживали.

Прикладом неймовірної боротьби за виживання у страшних умовах може послужити моя бабуся по материній лінії Зінаїда. Вона рано залишилась без чоловіка. Сама ростила 8 дітей. До голодного 1933 року більшість дітей уже мали свої сім'ї, але двоє залишалися при ній. У голодовку важко було з ними. Тому бабуся погодилась на переселення у Херсонську область, де повимирали від голоду цілі села. До неї пристали кілька чоловік з інших сімей Коломійців.

Першим завданням для переселенців було очищення хат від трупів. Не кожна доросла людина зможе це витримати, а що вже говорити про дітей. Та нічого не вдієш. Ніхто сторонній не прийде очищати для когось хату. Довелося виконувати страшну роботу. Проте не довго затримались Коломійці в чужому далекому селі. Там голод виявився страшнішим, ніж у рідній Коломійцівці. Хоча і повернення нічого доброго не обіцяло. В таких випадках, як кажуть, з двох бід вибирають меншу. Довелося бабі Зіні відправляти своїх дітей у найми до господарів, які були при новій владі. Там і харчувалися. Одного разу діти ледь не повмирали від тієї їжі. Відтоді Коломійці ніколи не ходили в найми.

Страшний голодомор, який виник після насильницької колективізації, забрав життя мільйонів українських людей. Вимирали цілі села, а більшовицька пропаганда цинічно розхвалювала колгоспний лад і політику партії щодо прискорених методів заганяння селян у колгоспне ярмо. У лютому 1933 року відбувся Всесоюзний з'їзд колгоспників-ударників, на якому було прийнято таке звернення: 'Дорогий товариш Сталін! Від імені кращих колгоспників нашої країни, від імені мільйонів колгоспних селян шлемо тобі, нашому другові, проводиреві і вчителеві палкий привіт. За твоїм проводом, за проводом Комуністичної партії і робітничого класу виконали ми, селяни, величезної ваги заповіт Леніна про перехід від дрібного одноосібного господарювання до великих господарств. У 200 тисяч колгоспів об'єдналися 14,5 мільйонів селянських господарств, проклавши собі шлях до світлого майбутнього. Тож освічуй нам і далі цей шлях своїм серцем і розумом, дорогий наш учитель і вождь'.

Зрозуміло, що таке звернення продиктоване більшовицькими ідеологами, які уміли майстерно і безсоромно замилювати людям очі. Вони влаштували показовий з'їзд колгоспників, запросили на нього найбільш відданих більшовикам селян, щоб потім розтрубити на увесь Союз про геніальну лінію партії, спрямовану на побудову щасливого життя для селян. Насправді ж село вимирало від голоду.

Полегшення колгоспного життя почалося з 1935 року. Після відомої статті Сталіна 'Запаморочення від успіху' трохи вгамувалися місцеві активісти. За роботу почали дещо платити. Більшовицький режим зробив свою чорну справу - розправився із заможнім селянством. На селі залишилась в основному безвольна робоча сила на чолі з вірними посіпаками диктаторського режиму. Більшовики відчули також, що перестаралися, особливо в Україні. В окремих селах нікому було працювати. У поле виганяли підлітків, стариків, вагітних жінок. У Коломійцівці теж не вистачало робочої сили. Село важко переживало колективізацію і голодовку, але мої земляки не втратили отого прадідівського козацького духу. Старожили розповідали, як одного разу на колгоспних зборах місцеві сміливці запропонували дати колгоспу оригінальну назву - 'Ніде дітися'. Багатьом новоспеченим колгоспникам сподобалась ця видумка, яка містила в собі не революційно-лозунговий, а справжній зміст створення колгоспів. Налякані репресіями, селяни зрозуміли, що їм ніде дітись, тому і вступали у колгоспи.

Звісно, така назва не прижилась, бо вона хоч і справедлива, але не відповідала вимогам комуністичної ідеології. Колгоспи розглядали як земний рай для селян, тому і назви їм повинні з цього виходити: 'Вільний степ', 'Вільна праця', 'Чисте поле', 'Веселе поле', 'За щасливе життя' та ін. Пізніше пішли назви від імен вождів партії більшовиків і держави: Сталіна, Ворошилова, Калініна, Будьонного та ін.

Після голодовки колгоспне життя дещо наладилось, але обіцяного достатку не було. Зате поглиблювався у людей страх перед владою, яка затіяла широкомасштабні репресії. За необережно сказане слово людину робили ворогом народу і відправляли на каторгу або і на той світ. Моя рідна Коломійцівка пережила гідно і це лихоліття. У селі після кампанії розкуркулення навіть завзяті активісти зрозуміли, до чого призводить нелюдська більшовицька політика. Помітно змінився на краще по відношенню до односельців і голова колгоспу Михайло Веременко. В роки репресій він не писав на колгоспників доноси і не оголошував когось ворогом народу.

У 1939 році більшовицький уряд вирішив остаточно покінчити з хуторами. Селян примусили переселитися з хуторів у найближчі села. Коломійцівка теж поповнилась сім'ями з Падунів, Хахудівки, Кривошеєв, Рудів. Колись царський прем'єр-міністр Петро Столипін зацікавлював селян до переселення в хутори. Його аграрна реформа дала позитивні результати. А Сталін проводив усі реформи наказами і силою. На волю і бажання людини не звертали. Усе творилося в ім'я світлого майбутнього, у жертву якому приносились людські життя сотнями тисяч. У світі неможливо знайти ще одну державу, подібну СРСР, де своє керівництво знищило б стільки співвітчизників, скільки знищили червоні більшовики в нашій державі.

На кінець 30-х років життя в селах поступово почало налагоджуватись. На родинній раді Коломійці вирішили спорудити яке-небудь житло для сім'ї репресованого Михайла. Адже його дружина Катерина з трьома дітками жила в хаті мого батька, Якова Петровича, який у 1938 році одружився і бідній дівчині Галі. Молоде подружжя тіснилося у сім'ї батькового старшого брата Федора. В одній невеликій хаті проживало четверо дорослих і троє дітей. У таких умовах дві сім'ї жили майже три роки, поки не побудували Катерині хатину.

Репресії 1937-1938 років наш рід не зачепили, та і в селі не виявили ворогів народу. Лише в сусідніх Мельниках забрали одного чоловіка. Здавалося, страшним випробуванням надходить кінець. У сім'ї моїх батьків у 1940 році народилася перша дочка Анастасія, моя старша сестра. Мріяли про синів. Адже в колгоспах стали краще платити, худоби побільшало ь домашньому господарстві, одне слово, можна жити. Серцем стали відчувати щось недобре, коли розпочалися масові призови до армії. Пішов служити дядько Федір, а за ним і мій батько, інші представники роду Коломійців. У армії їх і застав війна. Розпочалась масова мобілізація. Моя бабуся по материній лінії Зінаїда вирядила на війну всіх синів: Семена, Якова, Петра, Степана, Михайла і Володимира. Благословила їх за християнським звичаєм і упевнено сказала, що Господь допоможе синам повернутися додому живими. Забігаючи наперед скажу, що пророчі слова матері збулися, її синів обминули смертельні кулі. Але про це довідались потім, коли з;і кінчилась війна, а на її початку всі чекали на щось страшне, і воно справді прийшло.

Фронт швидко наближався до наших країв. Оспіване и радянських піснях сталінське запевнення, що чужий солдат не ступить на землю Країни Рад, розвіялось у перші дні війни. Фашисти вибрали вдалий момент для нападу на Радянський Союз. У ході страшних репресій Червона Армія позбулася талановитих генералів, досвідчених старших і навіть молодших командирів. На їх заміну прийшли недостатньо навчені молоді офіцери, серед яких було немало кар'єристів. Початок війни приніс страшні втрати в армії і серед мирного населення. Ворог блискавичними темпами захоплював нашу землю. На початку вересня 1941 року фронт підкотився і до Коломійцівки. Місцева влада виводила людей на копання окопів, спорудження інших загороджувальних споруд. Виконували цю важку роботу в основному жінки і старші діти. Всі чекали на страшні бої, але їх не було. Червона Армія швидко відступала, залишаючи на розтерзання фашистам безпомічних жінок, літніх людей і дітей.

Вириті неподалік від села окопи пригодилися для інших потреб. Перед приходом окупантів там переховувалося багато людей, щоб не потрапити під обстріл чи бомбування. Вони час від часу посилали в село своїх розвідників. Вранці 17 вересня така група повернулась в окопи і повідомила, що в селі вже окупаційна влада. Прихід її відбувся майже без бою, тому тимчасові мешканці окопів нічого не відчули. Всі зібрались повернутися до своїх осель, але з деяким побоюванням. Кожного непокоїла думка: що з ними буде під час окупації? У селі вже довідались, що поблизу все-таки відбувся невеликий бій. Загинуло одинадцять червоноармійців і п'ять вояк фашистських окупантів. Наших солдатів люди таємно закопали в одній могилі, а німці своїх з почестями поховали в окремих могилах. Потім, коли в 1943 році відступали, домовини відкопали і забрали з собою.

У перший день окупації трапилася ще одна подія, пам'ятна насамперед для тітки Наталки, дружини мого дядька Федора, старшого батькового брата. В окопах у неї раптом розпочалися пологи. На той час багато досвідчених у цих справах жінок пішли вже в село, залишилися декілька бабусь, Діти і підлітки. Останніх довелося переселити у віддалений окоп, а в головному сховищі розмістилася породілля. Допомагати їй взялася баба Ганна, дружина Дмитра Мельника, який зняв із себе піджак і віддав, щоб було в що загорнути немовля. Нічого іншого не знайшлося.

Я вже говорила, що тітка Наталка була за зростом невеликою жінкою, недаремно односельці називали її Наталочкою. Проте насправді це була сильна духом і надзвичайно вольова жінка. Знесилена раптовими пологами, вона змогла самотужки, під спекотним вересневим сонцем, по стерні добратися додому з немовлям на руках. Потім довго ще пригадувала той пекельний шлях, особливо колючу стерню. На жаль, народжений в окопах хлопчик прожив недовго. Напевно через те, що з'явився на світ у страшні роки війни і голоду, без ніякої медичної допомоги.

Тим часом батько новонародженого перебував у фашистському концтаборі. їхня частина потрапила в оточення, багато воїнів загинули, а пораненого Федора і ще десятьох його однополчан, теж знесилених, підібрали німецькі вояки і відправили за колючий дріт у Кременчук. Про це пізніше стало відомо дружині Наталії. Вона вирішила їхати до чоловіка, залишивши на старших дітей немовля. У селі вже були випадки, коли німці відпускали додому полонених, якщо до них приїздили рідні.

Дорога до Кременчука не дуже далека, але без спеціальної довідки окупаційної влади не можна було сісти на залізничний потяг і навіть на попутну автомашину. Дружина полоненого дістала таку довідку для себе, а на попутника-родича, якого вона попросила допомогти в дорозі, не видали відповідного документа. Сама їхати боялася, бо ще не відійшла від передчасних пологів. Вирішила звернутися за допомогою до німецького коменданта на залізничній станції Ніжина. Через перекладача розповіла про полоненого чоловіка, про пологи в окопі, про інші епізоди нелегкого життя. Комендант виявився чуйною людиною. Пізніше тітка Наталка і Василь Устимович, який був з нею, розповідали, як німецький офіцер плакав, коли виписував додаткову довідку, на якій зробив ще й письмову помітку. Гірка розповідь української селянки зачепила за душу загарбника, і він допоміг жінці. Показуючи того папірця, вона разом з попутником безперешкодно сідала в поїзд і попутні автомашини. Розчулений комендант з Ніжинської станції відкрив їй зелене світло на всьому шляху до Кременчука і назад в Коломійцівку.

Концтабір для військовополонених знайшли швидко, але довго не виводили на побачення полоненого Федора Коломійця. Кмітлива Наталка знайшла вихід і з цієї ситуації. Вона знайшла охоронника табору з числа наших служак, який за чвертку горілки і трохи харчів погодився прискорити побачення з полоненим чоловіком. Правда, попутник Василь Устинович був незадоволений, що значно зменшилися запаси харчів, але нічого не вдієш, якби не задобрили охоронника, невідомо скільки чекали б на те побачення.

Федора вивели, але Наталка не впізнала свого чоловіка, давно не стриженого і з величезною бородою. Його тіло складалося з одних кістяків, обтягнутих шкірою. Жінка категорично заявила, що це не її чоловік. Бідолаху ледь назад не відвели, але він почав гірко плакати, і Наталка нарешті впізнала свого Федора. Ще більше була вражена, коли побачила його оголену спину, покусану вошами і клопами. Перед нею стояла не жива людина, а скелет.

Мого дядька Федора фашисти відпустили додому. За всю дорогу назад Наталка майже не доторкнулася до їжі, все віддавала напівживому чоловіку. Вдома теж вкладала всю душу в нього. Десь місяців через три колишній полонений набув вигляду живої людини, почав працювати по господарству і на заробітки виходив. Вдруге він потрапив на фронт у 1943 році після звільнення села. З війни не повернувся.

В окупованій Коломійцівці нова влада не стала розганяти колгосп, а на його базі створила сільськогосподарську общину. Очолив її колишній голова колгоспу, вже згаданий Михайло Свиридович Веременко. Як засвідчили односельці, то був зовсім інший голова, ніж той, що розкуркулював. Веременка ніби підмінили, та ще й в кращий бік. Він почав співчувати. людям, навіть намагався допомагати, в тому числі таємно від окупаційної влади. Проте найбільше запам'ятався моїм односельцям своєю добротою в роки війни Олександр Кирилович Серба. Після того, як репресований більшовицькою владою Григорій Ігнатенко відмовився стати старостою села, вибір випав на Сербу. Він розумів, якій небезпеці піддає себе і рідних, погоджуючись на службу до фашистів. Бо знав, що ніколи не стане щирим прислужником, а проводити подвійну гру смертельно небезпечно. Зате міг послужити односельцям. І він їм служив.

Окупанти вимагали, щоб усе обмолочене зерно віддавали на потреби Рейха, але староста умудрявся забезпечити хлібом сім'ї свого села. Значна частина зібраного зерна зникала невідомо куди. Староста закривав очі на те, як люди несли додому клунки від молотарки. Одного разу його помічник ледь не проговорився німецькому коменданту, який заїхав у Коломійцівку, і насамперед навідався до комори. Але Серба вчасно зупинив занадто балакучого помічника і дав йому зрозуміти, кому треба насправді служити.

Олександр Кирилович зумів врятувати від розстрілу колишніх радянських активістів Олександра Мельника, Григорія Дубинку і Єгора Рибинку. їх забрали поліцаї і відправили в Лосинівську в'язницю. Всіх трьох мали розстріляти, але староста зумів перекопати лосинівського коменданта, що ш люди потрібні окупаційній владі, що вони не щиро служили більшовикам. Заарештованих відпустили, вони потім допомагали Сербі полегшувати життя односельців.

Протилежно діяв староста з Мельників. Прізвище його називати не стану, щоб не зробити боляче родичам, які не винні в страшних гріхах фашистського посіпаки. Нехай цей, неназваний запроданець, буде повчальним прикладом для інших. Щоб усі запам'ятали, як від заподіяного зла нестерпно боляче стає навіть далеким родичам зловмисника. Староста видав карателям 13 своїх односельців, яких розстріляли. Багато іншого лиха на рахунку зрадника. У Мельниках люди важче переживали окупацію, ніж у Коломійцівці.

Роки перебування радянських колгоспів під німецькою владою описані істориками однобоко. В підручниках історії Радянського Союзу чи Радянської України не знайдете підтвердження того факту, що окупаційна влада для керування сільськими общинами майже повністю залишила більшовицькі порядки. Колись з райкому партії, а в роки окупації з німецької управи надходили директиви про строки початку і закінчення сівби та збирання врожаю. Однаково суворі попередження про відповідальність за недотримання тих строків. При більшовиках майже увесь урожай забирали в державні засіки і при фашистах таке саме творилось. Хоча окупанти-нелюди все-таки не довели наше село до такого голодомору, який був при більшовиках у 1932-1933 роках.

Управи і старостати були укомплектовані місцевими жителями, які добре знали більшовицькі порядки, ними й керувалися, але зі значно більшими вимогами з боку окупантів. У вирішенні будь-яких питань не допускалося зволікання. Для прикладу наведу суто побутові факти, зафіксовані в окупаційних архівних справах. Одна жіночка звернулася в управу з письмовою заявою про вирішення майнового спору між її сином і його коханкою. Син протягом двох місяців жив у громадянському шлюбі з однією молодицею. Потім пішов від неї, але коханка не віддавала йому одягу. На заяві матері в управі написали розпорядження для місцевого старости: одяг повернути власнику. Це розпорядження було негайно виконане.

В управу надходило багато заяв про розподіл майна. Одна жінка написала, що її чоловік пішов на війну, а вона залишилася жити з його батьками. Спочатку було все нормально, а потім свекор зненавидів невістку і став виганяти її з хати. Солдатка попросила управу розділити майно між нею і свекром, її прохання задовольнили без зайвої тяганини.

Справедливо чи не справедливо ділили те майно, мені не відомо. Проте численні заяви такого характеру, які збереглися в архіві, свідчать про якусь довіру до окупаційного органу - управи. Люди скаржилися навіть на місцевих поліцаїв, які відбирали худобу для своїх потреб. Зверталися і за матеріальною допомогою. Все залежало не тільки від окупантів, а й від того, які співвітчизники працювали в управі на посаді старости і в поліції. На жаль, багато там було негідників, які використовували окупаційний режим для помсти і власного збагачення. Траплялися і просто нелюди, яким знущання над іншими приносило задоволення. Фашисти використовували таких служак для розправи з радянськими активістами і тими, хто шкодив інтересам Рейху.

Тут варто провести паралель з більшовицькими репресіями. У селах і районах, де при владі були нормальні люди, там менше виявляли так званих ворогів народу, у колгоспах більше платили за трудодень, голодомор легше переживали. Люди хоч у чомусь відчували до себе нормальне ставлення з боку місцевих керівників. У таких населених пунктах і в роки окупації було менше запроданців. Такий висновок роблю на достовірних фактах з життя рідної мені Коломійцівки і навколишніх сусідніх сіл.

Звільнили наше село рівно через два роки після окупації -17 вересня 1943 року о п'ятій годині дня. Нагадаю, що ступили фашисти на мою рідну землю рано вранці 17 вересня 1941 року. У роки війни сільськогосподарська община працювала, але від колишнього господарства майже нічого не залишилось. Головою післявоєнного колгоспу імені Тельмана обрали Тимофія Климовича Мельника, простого селянина, якого односельці звикли бачити босим. Він не придбав добротних чобіт і тоді, коли став керівником господарства. Незважаючи на такий жебрацький вигляд, у селі любили і поважали Тимофія Климовича. Головними орачами на той час були підлітки 12-14 років. Вони босоніж ходили за плугом, і голова колгоспу біля них теж був без чобіт. Якщо побачить, що котрийсь з юних хліборобів з ніг валиться, обов'язково його зупинить і накаже перепочити, а сам за плуга стане. За таку увагу старші орачі називали Тимофія Климовича батьком, а менші жартома дідом кликали. І цілком виправдано. Багато хто відчував його батьківське тепло. Найбільш знесиленим підліткам голова дозволяв виорати город у господарів, які мали змогу їх погодувати. Не всім членам правління це подобалось, адже не встигали на колгоспному полі, але керівник від народу передусім цінував і оберігав людей, особливо молодих.

В обласному архіві зберігся звіт колгоспу за 1943 рік. З нього можна зробити висновок, що навіть в окупаційній Коломійцівці земля була засіяна. У жнива зібрали 156 гектарів жита, 96 - ячменю, 32 - ярої пшениці, 6 - маку, 5 - гречки. Правда, урожайність була дуже низька - від чотирьох центнерів до половини центнера. Осінню викопали 40 гектарів картоплі. і 50 буряків. Урожайність відповідно 35 і 85 центнерів. З нинішньою, звісно, не порівняти, але ю був рік наполовину окупаційний для нашого села. Основу врожаю закладала сільськогосподарська община на чолі з Михайлом Свиридовнчем Веременком, якого потім забрали на фронт, де він і загинув. Новий голова Тимофій Климович Мельник відразу ж організував роботу чотирьох бригад, у яких сформували 30 жіночих ланок.
Вони зібрали пізні культури і виорали та засіяли озиминою більше як 160 гектарів, з них лише один гектар пшениці, а решта - жито.

Гірше було в 1943 році з громадським тваринництвом. За два попередні воєнні роки корів взагалі не стало, відповідно не було й телят. Менше як 10 голів дорослих свиней і поросят доглядав один тваринник. Але Коломійцівка зуміла зберегти більш як півсотні коней. На кінець року перевиконали доведене завдання по формуванню поголів'я великої рогатої худоби, зібрали 86 голів молодняку. Побільшало і свиней, їх доглядали вже дві свинарки.

У 1944 році в Коломійцівці проживало 674 особи. З них працездатного віку 22 чоловіки і 189 жінок. Тоді в колгоспах не було оплачуваних пенсіонерів, до роботи в полі і на фермі залучалися всі, хто здатний хоч щось робити. На статистичному обліку стояли підлітки 12-14 років як потенційна робоча сила. Але основний тягар лягав на жіночі плечі й руки. Вони працювали в колгоспі за себе і за чоловіків, ростили дітей і утримували домашнє господарство. Особливу увагу приділяли коровам. Ці тварини були головними годувальницями у сім'ях, ними орали городи, ще й на колгоспні поля виводили як тяглову силу.

Розповім випадок, який трапився з тіткою Наталкою. її чоловік Федір, старший брат мого батька, не повернувся з війни. Вдова сама ростила дітей, регулярно ходила в колгосп на роботу. Більше трудоднів заробляли ті жінки, які виводили на оранку своїх корів. На загальних зборах визначалися, хто з ким працюватиме в парі. Але з маленькою на зріст тіткою Наталкою ніхто не хотів виходити в поле. Жінки побоювались, що вона не зможе впоратися у борозні з великою коровою. Вдова гірко заплакала і направилась додому, втративши надію на додаткові заробітки. По дорозі її наздогнала Олександра Лаврентіївна Веременко і запропонувала працювати разом. Вона була великою і сильною жінкою, а головне - з добрим і щирим серцем. Не один десяток гектарів колгоспного поля виорали вони з допомогою своїх корів і на все життя залишилися подругами.

У післявоєнні роки Коломійцівка відносилась до Лосинівського району. Саме звідти в 1944 році надійшла вказівка переобрати голову колгоспу на більш освіченого. Райком партії порекомендував Федора Михайловича Баклана, який до цього жив і працював у сусідній Макіївці. Слухняні селяни проголосували за нового керівника, а потім неодноразово шкодували. Він з перших днів взяв у руки канчука і ніколи з ним не розлучався. Не одна спина колгоспників відчула методи керування часто п'яного голови-наглядача. Яких же результатів добився Федір Михайлович? Ячменю зібрали по два центнери з гектара, гречки - по одному. Цукрові буряки на 35 гектарах вродили лише по 66 центнерів. Площа і урожайність цієї важливої культури виявилися меншими, ніж в окупаційному 1943 році.

Не набув колгосп імені Тельмана запланованого розвитку і в 1945 році. З плану посіву зернових 473 гектари зібрали хліб лише з 268 гектарів при урожайності менше п'яти центнерів. Планували одержати по 130 центнерів цукрових буряків і 105 - картоплі з гектара, а зібрали відповідно по 77 і 37 центнерів. У тваринництві не збільшили, як намічали, а ще зменшили поголів'я великої рогатої худоби.

Причини таких незавидних результатів називалися на загальних зборах колгоспників: трудова дисципліна дійшла до найнижчого рівня, повна бездіяльність правління у вирішенні головних питань тощо. Роботу правління визнали незадовільною. Як бачите, Федору Михайловичу не допоміг канчук. Односельці обрали нового голову колгоспу - Василя Йосиповича Зеленського. Збори затвердили також високі показники у рослинництві: зібрати по 15 центнерів зернових, 200 - цукрових буряків, 150 - картоплі, 30 - тютюну.

Розглянули на звітних зборах і питання про загибель коня з вини Григорія Антоновича Петренка. Після обговорення прийняли ухвалу, в якій враховано, що винний - круглий сирота, у нього немає ніякого майна і він погодився добровільно сплатити 5000 карбованців за загиблого коня. Оплату здійснює деревом, яке виросло на присадибній ділянці. Загальні колгоспні збори звернулися до народного суду з проханням припинити провадження у справі.

Новий голова Зеленський недовго керував, на посаді голови правління його замінив Іван Андрійович Наливайко, уродженець нашого села. У 1938 році він був призваний до лан Червоної Армії, служив на Далекому Сході. З початку війни - на фронті, в 1944 році повернувся додому на милицях. Трохи підлікувавшись, активно взявся за роботу. Ініціативного фронтовика район рекомендував на посаду голови сільради у Сальне, а згодом він очолив сільраду в рідній Коломійцівці. Брав активну участь у засіданнях правління колгоспу і на загальних зборах, вболівав за колгоспні справи. Односельці попросили Івана Андрійовича очолити їхнє господарство. На першому засіданні правління колгоспу він дав негативну оцінку ходу весняної посівної. Головна причина - низька трудова дисципліна. Новий голова на всіх чотирьох бригадах провів збори з детальним аналізом стану справ. Взяв курс також на подальший розвиток тваринництва. Якщо на початок 1946 року було лише три корови, то на кінець - стало 23 голови. Добився Іван Андрійович й інших позитивних зрушень. Проте докорінних перемін не відбулося. На звітних зборах роботу правління знову визнали незадовільною, але Наливайка залишили на посаді голови колгоспу.

Після Наливайка сільську раду очолив Павло Свиридович Халімоненко. Його місячна зарплата становила 195 карбованців. Секретар сільради одержував 190 карбованців. Це значно менше, ніж платили сільському фельдшеру. Медпункт взагалі найкраще фінансувався. На 1946 рік йому запланували 600 карбованців на медикаменти і до копійки виплатили. Таку суму було заплановано на закупівлю книг для сільської бібліотеки і ремонт клубу, але на заплановані цілі нічого не витратили. У початковій школі теж планували ремонт, компослуги, придбання посібників та інше, але нічого не профінансували.

Головним завданням для сільської ради була реалізація сільськогосподарської державної позики. Доход від неї планувався на рік в обсязі 18220 карбованців. Суму розбивали на кожен місяць і чітко стежили за її виконанням. Якщо помічався збій у надходженні грошей від державної позики, то це розглядалося як підрив економіки радянської держави. Тому кожна сільська рада намагалася достроково виконувати доведене завдання. Тут вона тісно співпрацювала з правлінням місцевого колгоспу, адже з голови правління теж суворо питали за виконання плану держпозики.

На облаштування школи сільська рада почала звертати увагу з 1947 року. Тоді на ремонт приміщення запланували 600 карбованців, а витратили 1340. Зарплата вчителів залишалася все ще значно нижчою від зарплати медиків.

У 1947 році сталінський режим влаштував для України черговий голодомор. Радянська історія все звалила на неврожай. Можливо, тут була якась доля правди, але в Коломійцівці того року урожайність зернових сягнула до 11 центнерів, коли рік тому не було й п'яти центнерів. Значно краще вродили цукрові буряки - по 142 центнери, що вдвічі більше, ніж у попередньому році. Побільшало в колгоспі худоби. Поліпшилась демографічна ситуація: на 315 працюючих було вже 100 чоловіків.

З 1947 року широкого розмаху набуває в колгоспах соціалістичне змагання. Вперше за післявоєнний період на обговорення на загальних зборах колгоспників від 12 березня 1947 року винесли постанову партійного пленуму про заходи підвищення ефективності сільського господарства. Другим питанням порядку денного колгоспних зборів було обговорення договору на соціалістичне змагання між Чернігівською. Житомирською та Сумською областями, а також укладання договорів на соціалістичне змагання між колгоспами імені Тельмаяа села Коломійцівка та імені Калініна сусідньої Калинівки.

А через тиждень колгоспники знову зібралися на збори. На цей раз представники Галицької МТС звітували про виконання договору на співпрацю в 1946 році і укладання договору на 1947 рік. Як відомо, тоді в колгоспах не було своїх факторів, допомагали їм обробляти землю машинно-тракторні станції.

У кінці березня правління колгоспу імені Тельмана скликало нові збори, на яких обговорили питання про готовність виходу в поле. Розглянули також стан трудової дисципліни. Траплялися випадки, коли їздові використовували коней не за призначенням. Таких їздових штрафували на кілька трудоднів, а то й прогули ставили від трьох днів і більше.

Через два тижні загальні колгоспні збори розглянули історичне питання: вручення Державного акту на довічне користування землею замість знищеного німцями. За колгоспом імені Тельмана було закріплено 1699 гектарів землі.

Через місяць після цього на зборах колгоспники обговорити наказ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння кращим трудівникам сільського господарства звання Героя Соціалістичної Праці і нагородження орденами та медалями. Згідно з протоколом загальних зборів, колгоспники села Ко-ломійцівки схвалили історичний документ і активно включилися у соціалістичне змагання за одержання високих державних нагород.

Не минуло й двох місяців, як колгоспників запросили на нові збори. Голодні, опухлі від недоїдання, вони обговорювали рішення пленуму ЦК КПбУ про заготівлю хліба нового врожаю. їх змусили добровільно погодитись віддати увесь урожай державі. Ніхто не посмів заперечити. Рішення партійного пленуму схвалили одностайно.

Ідеологічна машина сталінської диктатури з кожним днем набирала все більших обертів. У колгоспах селяни працювали за голі трудодні, на які в кінці 1947 року видали по 130 грамів зерна не кращої якості. В середньому колгоспник виробляв за рік 200 - 300 трудоднів. Неважко підрахувати, які заробітки мали люди за щоденну нелюдську працю. За все це вони змушені були славити партію більшовиків, її 'геніального послідовника Леніна, великого вождя і учителя Сталіна.'

Невідомо, з яких причин, але після цих загальних зборів колгоспників політичного характеру настала перерва, проводилися лише засідання правління. Наступні збори відбулися 16 січня 1948 року. На порядку денному головне питання: 'Проробка постанови Ради Міністрів України про підготовку до відзначення 30-річчя Радянської влади на Україні.' Ухвала зборів розпочиналася своєрідною партійною молитвою: 'Під керівництвом партії більшовиків і геніальних вождів Леніна - Сталіна була утворена Радянська Україна. За це ми повинні висловлювати безмежну любов Великому Сталіну, геніальному соратнику Леніна.'

Чи щирою була у голодних селян любов до вождя? Партійні ідеологи робили все, щоб провина за черговий голодомор, інші прорахунки в державному управлінні звалювались на рядових 'стрілочників'. Винними робили навіть безкорисливих, ініціативних керівників колгоспів і виробничих підрозділів. Наведу один приклад. На звітних колгоспних зборах 27 січня 1948 року завгоспа Г.П.Нечепу звинуватили в тому, що він взяв у колгоспній коморі 20 кілограмів жита і 10 пшениці, відвіз зерно в ліс, і там купив для потреб колгоспу 400 лат. Він старався не для себе, у нього іншого виходу не було. Чоловік виявив ініціативу, за що поніс суворе покарання.

Вивчаючи архівні документи післявоєнних років, доходимо висновку, що тоді колгоспні збори проходили на значно вищому рівні, ніж у 80-х - 90-х роках минулого століття. Крім ідеологічних питань і пошуку 'стрілочників', на них гостро обговорювались недоліки в роботі, незалежно від того, хто яку посаду займає. Тут справді проявлялися елементи демократії. Голову колгоспу критикували за те, що не виконується план розвитку тваринництва, бригадирів - за погану організацію косовиці сіна. Один обліковець наміряв собі зайві сотки городу, так його ледь під суд не віддали. На загальних зборах затверджували рішення правління щодо того, скільки круп'яного чи олійного зерна можна продати, щоб заплатити за ремонт автомашини чи придбання нової упряжі на конюшню. Тобто, голова колгоспу не міг вільно розпоряджатися колгоспним майном, як це спостерігалося в роки так званої перебудови

З іншого боку, засідання правління і загальні збори колгоспу служили каральним мечем насамперед для рядових колгоспників. Скажімо, на порядок денний першим питанням ставили сплату готівки державної позики, а вже потім обговорювали результати посівної. Що таке державна позика тих років, добре пам'ятають люди старшого покоління. Не встигне селянин вторгувати якусь копійку, щоб дітям хоч яку-небудь одежину купити, а державний агент уже на порозі хати, забирає останні гроші, а віддає нові облігації.

На засіданні правління і загальних зборах затверджувались списки контрактантів, тобто тих колгоспників, які повинні здати молодняк худоби в колгосп за символічну оплату соломою чи якимись зерновими відходами. І ніхто не сміє продати теля чи порося, якщо воно підлягає контрактації. У ті роки більшовицька влада взагалі обмежувала селян розпоряджатися своїм майном і навіть своїми робочими руками. У колгоспників не було паспортів. їх стан був не кращий за кріпаччину, скасовану в 1861 році. Здавалося, що такому рабському життю не буде ні кінця, ні краю. Радянські історики любили підкреслювати про перевагу соціалістичної влади над капіталістичною. Мовляв, Радянський Союз зумів за короткий термін відбудувати зруйноване війною народне господарство. Все правильно. Але яка дорога ціна тієї відбудови? До речі, переможена і зруйнована Німеччина теж не лежить у руїнах, вона ще швидше, ніж могутній СРСР, стала на ноги. Разом з тим, німці не знають, що таке голодомор 1947 року чи підневільна безоплатна праця селян. їх не відсилали силоміць на відбудову шахт і заводів, не держали примусово молодь у селах. У Німеччині не було нічого ганебного, що пережили після війни наші люди, особливо на селі. То якими перемогами у післявоєнний період хвалилися більшовицькі ідеологи?

Багатостраждальна Коломійцівка витримала війну і післявоєнну розруху. Моя старша сестра Анастасія розповідала, як вона раділа, коли мати вперше в 1948 році принесла додому вузлик цукру. На колгосп одержали дві з половиною тонни. Його потрібно було розділити між членами 32 ланок, де більше двохсот жінок, та іншими працівниками, причетними до вирощування, збирання і перевезення цукрових буряків. Ділили той цукор спочатку стаканом, а потім ложкою.

А які непосильні норми були для жінок на жнивах! У післявоєнні роки косили вручну. Жінка, яка не косила, повинна була зв'язати за день 30 кіп, або це 1800 снопів. На перевезенні кіп до молотарки жінка за день подавала на підводу не менше 60 кіп. Навіть уявити важко, яка це пекельна праця. Усе витримали і пережили мої славні, невтомні землячки. Не всі вони дожили до наших днів, коли теж нелегко, але не порівняти з тим колгоспним пеклом.

За підвищення ефективності сільського господарства боролися правління колгоспу і виконком сільської ради. Вони дублювали один одного при розгляді питань посівної і жнив, утримання худоби і ремонту приміщень на фермі. У рішення виконкому і сесій сільської ради записували суворі вимоги щодо розвитку тваринництва, збільшення продажу молока і м'яса, вчасної сівби тощо. На одній із сесій сільської ради гострій критиці піддали організацію літнього випасання худоби.

Сільська рада вимагала від правління колгоспу, щоб воно вчасно надавало транспорт школі для завезення палива, виконало завдання посадки дерев тощо. Найбільш суворим можна назвати рішення виконкому від 6 серпня 1949 року про закінчення капітального ремонту клубу: 'Зобов'язати правління колгоспу закінчити ремонт згідно з укладеним договором. У разі невиконання, справу передати слідчим органам, як за невиконання договору.'

Чи дієвими були такі рішення? Не насмілюсь стверджувати позитивно. Скоріше, виконком, як кажуть, тримав носа за вітром. Скажімо, в 1948 році колгосп виконав план посіву зернових, про це в рішенні виконкому записали, а в жнива насипного року допустили зволікання в перші дні, що теж записали в рішенні. Складається враження, що не правління, а сільвиконком керував колгоспом. Хоча насправді він виступав звичайним статистом, який чітко фіксував успіхи і недоліки в колгоспі.

У 1949 році колгосп імені Тельмана добився перших післявоєнних успіхів у рослинництві, що було відзначено в рішенні чергової сесії 27 лютого 1950 року, де не було жодного критичного зауваження на адресу правління колгоспу, яке продовжував очолювати Іван Андрійович Наливайко. Він набув досвіду, зміцнив дисципліну, підібрав надійну команду і справи пішли вгору. У критиці сільські депутати стали більше уваги звертати на проблеми соціального характеру. Через недостатню культурно-масову роботу замінили завідувача клубом. На цю посаду прийшов Іван Миронович Єфіменко, якою односельці обрали депутатом сільської ради. У нього теж спочатку не ладилось, а потім він зумів організувати регулярні лекції, демонстрування кінофільмів і художню самодіяльність. На сесії сільської ради 20 березня 1950 року розглянули справді історичне питання, яке випливало з рішення XXVI з'їзду КП(б)У про обов'язкове семирічне навчання в селах і десятирічне - в містах. Депутати підняли клопотання перед районною прокуратурою про повернення приміщення школи, яке забрали в роки окупації. Приміщення потрібне для відкриття в селі семирічки. Директор початкової школи Дмитро Максимович Авраменко вніс пропозицію: зобов'язати голову споживчого товариства Горного завезти необхідні підручники, зошити і канцелярське приладдя. На підставі цього було прийнято відповідне рішення, яке торговельники виконали. На тій сесії Дмитро Максимович останній раз виступав як директор школи. Семирічку очолив Василь Миронович Вихор.

У 1951 році відбулися чергові вибори до сільської ради. Проходили вони, як записано в рішенні першої сесії, в атмосфері небувалої єдності народу і партії Леніна - Сталіна. До Коломійцівської сільради обрали 12 депутатів, з них дві жінки і шість членів партії. До речі, партійна організація в Коломійцівці заснована в 1945 році, коли додому повернулися фронтовики з партійними квитками.

З попереднього складу депутатів залишилися лише голова сільради Павло Сергійович Халімоненко і голова колгоспу Іван Андрійович Наливайко. Решта - всі нові депутати, в тому числі і секретар сільвиконкому. Григорія Івановича Веременка на цій посаді замінив Іван Панасович Шульга. Один депутат з попереднього скликання, Микола Якович Кривоший, склав свої повноваження достроково. Його притягнули до кримінальної відповідальності і засудили.

У селі почала працювати нова акушерка Марія Семенівна Острянська. Вона відразу ж порушила питання про допомогу дітям з бідних сімей. Через відсутність належного одягу окремі дітки не ходили до школи. Це питання стало предметом обговорення на сесії. Депутати зобов'язали нового директора з'ясувати всі причини, через які учні не відвідують школу. Прийняли зобов'язання і стосовно правління колгоспу, яке повинне було негайно створити фонд одягу для найбідніших дітей. Ще сесія зобов'язала правління колгоспу звільнити з роботи одного хлопчика, який не ходив до школи, а працював прибиральником у конторі колгоспу. Голова правління виправдовувався, що те дитя на даний час було головним годувальником у сім'ї, але закон забороняв залучати до постійної роботи дітей. З іншого боку держава не поспішала допомагати бідним сім'ям, особливо на селі. Колгоспи завжди були донорами промисловості і соціальної сфери в містах. Селян примушували безкоштовно працювати, щоб потім забирати від них вироблену продукцію, залишаючи людей на грані виживання.

Тим хлопчиком, який працював у конторі колгоспу прибиральником і розсильним був мій двоюрідний брат Леонід, син загиблого на війні Федора і Наталки Коломійців. На той час його мати дуже хворіла, тому він разом із сестрою Марією підробляли в конторі і на інших колгоспних роботах. Пізніше Леонід вивчився на водія і працював у рідному селі, а його сестра Марія стала кращою дояркою. Про неї неодноразово писала районна газета.

У 1951 році, останньому році сталінської диктатури, в Коломійцівці налічувалося 300 дворів, проживало 1054 осіб, в тому числі 157 дорослих чоловіків. Пригадаймо, в 1944 році їх було в селі лише 22. Майже подвоїлась кількість жінок у ланках. У тваринництві працювало 47 осіб, в тому числі 9 доярок, 4 телятниці і 8 свинарок. Поголів'я великої рогатої худоби на 1951 рік зросло з 356 до 420 голів. У колгоспі було також 270 голів свиней, 825 - різної птиці, 130 коней і 17 кролематок, декілька десятків молодих кролів. Нарешті підвищилась урожайність зернових. Пшениця вродила майже по 14 центнерів з гектара, а жито - по 12. Це нижче запланованого, але значно більше, ніж у перші повоєнні роки. Цукрові буряки виростили на 100 гектарах і зібрали по 252 центнери, що можна назвати рекордною урожайністю на той час. Почали зводити нові тваринницькі приміщення. Голова колгоспу Іван Андрійович Наливайко залишив добрий слід у нашому селі.

Після Івана Андрійовича протягом року колгоспом імені Тельмана керував Могильний, потім його замінив Микола Ілліч Даценко. Він теж недовго керував, бо не бажав активні впроваджувати в життя хрущовські експерименти в сільському господарстві. Після Даценка правління колгоспу очолив Іван Тихонович Івченко. Кожного з цих керівників рекомендував колгоспникам Лосинівський райком партії.

Після війни і до початку 60-х років Коломійцівка входила до складу Лосинівського району. Певний час люди терпляче сприймали партійних висуванців, яких потім за ініціативою райкому і звільняли. Нарешті у моїх земляків увірвався терпець. На чергових звітних зборах вони самі порушили питання про звільнення поганого господарника Івченка. Представник з району не готовий був до такого розгортання подій. Йому не дали вказівки про заміну голови колгоспу в Коломійцівці, але селяни наполягали на своїй пропозиції. Вони більше не хотіли мати в своєму колгоспі бездарного керівника. Уповноважений райкому партії кілька разів ставав за трибуну, цитував рішення партійних пленумів і з'їздів, закликав до єдності і дисципліни, переказував прохання першого секретаря райкому партії Юхима Григоровича Бугрика залишити на посаді голови колгоспу Івченка, але ніщо не допомогло. Колгоспники переважною більшістю голосів проголосували за відставку Івана Трохимовича і обрали головою правління безпартійного агронома Павла Даниловича Дубка.

Родом він з Бобровицького району, тривалий час працював агрономом Галицької і Лосинівської машинно-тракторних станцій, які обслуговували колгосп імені Тельмана. У Коломійцівці добре знали цього вмілого фахівця, колгоспники довіряли йому, покладали на нього великі сподівання, особливо щодо підвищення культури землеробства. Після Івана Андрійовича Наливайка змінилося декілька керівників, що негативно почало відбиватися на результатах господарювання, різко впала врожайність. Люди відчули, що в колгоспі не вистачає грамотного агронома і вмілого організатора. Ці дві якості притаманні були Павлу Даниловичу Дубку.

Лосинівський райком партії змушений був змиритися з рішенням колгоспників, але не захотів залишати господарство без партійної опіки. Після колгоспних звітних зборів до безпартійного голови колгоспу приставили парторга Михайла Івановича Довжка, який до цього працював у школі. Молодий учитель-комуніст зарекомендував себе як непоганий лектор, активний в громадському житті села. Для нього вперше увели посаду звільненого секретаря парторганізації і доручили опікати і контролювати небажаного для райкому партії голову колгоспу.

їхня співпраця тривала лише один рік. За спогадами очевидців, голова і парторг працювали без особливих конфліктів, спільно вирішували певні проблеми. Михайло Іванович не втручався в агротехніку. На партійні збори виносив питання трудової дисципліни і результати виконання розпоряджень райкому партії, проводив партійну лінію на засіданнях правління і загальних зборах колгоспу. Але досвідчений агроном і керівник Павло Данилович Дубок відчував, що він тимчасовий керівник. Обраному на посаду голови правління проти волі райкому партії працювати було дуже важко. Адже тоді район тримав у своїх руках всі матеріальні й фінансові ресурси. Втручалися партійні секретарі і в технологію рослинництва, намагалися керувати в тваринництві. Неслухняних керівників заслуховували на засіданнях бюро і пленумах райкому партії, виносили суворі партійні покарання. Якщо доходило до виключення з членів партії, то для такого керівника, вважай, кар'єра закінчувалася. А як притягнути до відповідальності безпартійного голову колгоспу?

У 1959 році Павло Данилович пішов у відставку, його замінив ініціативний секретар парторганізації Михайло Іванович Довжок. Такого молодого голови колгоспу у Коломійцівці ще не було. На неодруженого керівника поклала око не одна дівчина і молодиця, але Михайло Іванович, ще будучи парторгом, запримітив гарненьку Галинку, яка працювала свинаркою. З кожним днем все частіше заглядав на свиноферму, а після першого року головування вони побралися. Молода дружина першого чоловіка на селі не поміняла професії, продовжувала працювати на фермі рядовою свинаркою. Подібне не часто траплялося в ті роки, а нині взагалі такий приклад міг би стати сенсацією.

Та красуня Галя, яка вийшла заміж за молодого голову колгоспу, була першою дочкою Наталки Коломієць від першого чоловіка Данила, котрий не повернувся із Соловків. Це її, маленьку, мати носила в Ніжинську в'язницю, де батько чекав на відправлення в далекі краї. Тоді крихітка Ганнуся не розуміла, що більше не побачить свого батька. Вона навіть не запам'ятала його живий облік. Пізніше названим батьком для неї став двоюрідний брат Федір, але й він загинув на війні. Ростила Галю і весілля їй влаштувала мати, яка була й за батька.

Михайло Іванович Довжок протягом 16 років очолював колгосп у Коломійцівці. Це своєрідний рекорд. Такого терміну ніхто не витримував ні до нього, ні після нього. Розпочинав головувати, коли колгосп мав лише чотири трактори, два з них - малопотужні 'універсали', а завершив керівну кар'єру з великою тракторною бригадою.

Він пережив хрущовські експерименти, коли при 1900 гектарах угідь кукурудзу сіяли на 600 гектарах, не маючи в господарстві належного сушильного господарства. Ця культура займала половину всієї ріллі. Не вистачало мінеральних добрив і особливо препаратів хімічного захисту рослин від бур'янів і хвороб. Посіяна кукурудза квадратно-гніздовим способом заростала бур'янами. Гербіцидів дістати було дуже важко, а вручну прополоти таку площу просто нереально, навіть якби вийшло в поле усе село. Жіночих рук насилу вистачало для вирощування цукрових буряків.

Старожили в Коломійцівці досі пам'ятають випадок, як перший секретар Лосинівського райкому партії Юхим Григорович Бугрик повчав агронома Михайла Павловича Литвиненка застосовувати механічні методи проріджування сходів цукрових буряків. Він приїхав у колгосп і наказав агроному загнати на бурякову площу трактори з боронами. Михайло Павлович спочатку не погоджувався, намагався довести керівнику району недоцільність, навіть шкідливість такого агрозаходу, а потім махнув рукою і виконав волю першого секретаря. В результаті знівечили 10 гектарів посівів цукрових буряків. Якби таке вчинив агроном на свій розсуд, його могли б і до суду притягнути, а так усе обійшлося, площу переорали і засіяли кукурудзою, навіть гордо відрапортували про збільшення площі під королевою полів.

На 50-ті роки припадає початок трудової біографії моєї старшої сестри Анастасії, котра народилася за рік до війни. Мені було чотири роки, коли вона, п'ятнадцятирічна, після закінчення семирічки, пішла працювати свинаркою. Хоча в школі була хорошою ученицею, але в сім'ї підростало ще троє меншеньких, післявоєнних: я і два брати Іван та Михайло. Батько і мати працювали в колгоспі за трудодні з грамами зерна на них. Довелося Анастасії перервати своє подальше навчання і йти на ферму. Важко було працювати, але завідувач фермою Іван Степанович Хахуда як міг оберігав молодих тваринників від надмірної ручної праці, разом з іншими чоловіками, що працювали на фермі, придумував різні простенькі механізми. Залучав до раціоналізаторської роботи слюсарів, ковалів і механізаторів. Іван Степанович за сумісництвом був секретарем партійної організації.

У 1959 році повернувся з армії працьовитий хлопець Микола Падун, за якого пішла заміж моя сестра Анастасія. Він все трудове життя присвятив роботі на гусеничних тракторах. З теплотою згадує перших бригадирів тракторної бригади Івана Дмитровича Халімоненка і Миколу Павловича Мельника. Вони працювали в складні роки післявоєнної відбудови і становлення колгоспів. Стежили, щоб техніка була доглянута, а механізатори одержували належну зарплату.

Колгоспом продовжував керувати Михайло Іванович Довжок, якого обрали головою правління, коли два колгоспи об'єднали и один. У 1961 році колгосп імені Гельмана мав у своєму розпорядженні 2400 гектарів угідь, в тому числі півтори тисячі ріллі. У сільському господарстві тривала кукурудзяна епопея. Зерна цій культури намолотили 750 тонн, а пшениці - тільки 90 тонн. Є підстави сумніватися, чи насправді була така кількість реального зерна кукурудзи. З річного звіту колгоспу за 1961 рік видно, що продали кукурудзи лише 60 тонн і вторгували 310 карбованців. Решту зерна списали на ферму, чим і дістали високу цифру по валу.

З іншого боку, кукурудза якоюсь мірою рятувала тваринництво. Якщо пшеницю і жито забирала держава, то кукурудза залишалася у господарстві. От тільки ніде було сушити її у великій кількості. Тому часто починали виламувати качани у молочній стиглості і згодовувати свиням. Усе це обліковувалось, накручували велику цифру по валу кукурудзи, щоб задобрити районне керівництво.

У господарстві на той час були дві пріоритетні культури: кукурудза і цукрові буряки. Під них вносили гній і основну кількість мінеральних добрив. Хімічна промисловість країни набувала великого розвитку, сільське господарство з кожним роком одержувало все більше мінеральної поживи. Для колгоспу імені Тельмана виділяли близько двохсот тонн добрив. У середині 50-х років про таку кількість і не мріяли. Вносили 7-8 тисяч тонн гною. Органіку заготовляли на колгоспній фермі, з індивідуальних господарств колгоспників планували одержати протягом року 500 тонн гною, але цей план не виконувався. Адже Хрущов оголосив війну приватним господарствам. На його думку, всіх корів треба поставити на колгоспній фермі, де люди одержуватимуть щоденно певну кількість молока. Це повинно було наблизити селян до оголошеною Микитою Сергійовичем комунізму. Ще один поштовх до такого рішення випливав, напевно, з поїздки в Сполучені Штати Америки, де відсутні господарства нашого типу. Там Хрущов побачив давно вже побудований комунізм, тільки не в такому вигляді, який йому уявлявся. І кукурудзою він 'захворів' в Америці. Але наші колгоспи не готові були до негайного впровадження потрібної справи. Щоб догодити партійному вождю-реформатору, почали вдаватися до різних фальсифікацій, приписок. На перший план виходила не вигода, а справна цифра у звіті про кількість посіву кукурудзи і вал збору. Тоді не прийнято було аналізувати і порівнювати користь від того великого валу з понесеними затратами на вирощування кукурудзи.

Незважаючи на ці перекоси в організації сільськогосподарського виробництва, колгосп імені Тельмана поступово ставав на ноги. У 1961 році він уже мав власну тракторну бригаду в складі 15 механізаторів, 6 працівників кузні, 4 слюсарів. Три мотористи обслуговували колгоспну електростанцію. На автомашинах працювали 7 водіїв. Колектив тваринників збільшився до 70 осіб. На фермах було вже що порати. Великої рогатої худоби мали 624 голови. Поголів'я свиней сягнуло за 500. На птахофермі було майже тисяча курей, 160 гусей і 250 качок. Для обслуговування ферм, виконання деяких транспортних робіт тримали більше сотні коней, але на кінець року планували зменшити їх до 80. Це єдине зменшення, яке вписувалося у політику партії. Перший секретар ЦК Микита Сергійович Хрущов особисто кинув заклик: замість коней - трактори. Проте і на фермах, і в полі переважала ручна праця. Тільки в рільничих ланках трудилися майже 250 жінок. Не обходилося рослинництво без чоловіків. Крім колективу тракторної бригади, більше ста чоловіків працювали на різних роботах, за що одержували трудодні, але уже не голі, а оплатні.

У 1961 році, як відомо, відбулася грошова реформа. Спочатку люди поставилися до неї обережно, з побоюванням. Заощаджень особливих не було, але уведення нових грошових знаків багато хто розглядав як черговий хрущовський експеримент. Повірили в реформу, коли в колгоспах на трудодень почали видавати реальні гроші.

З річного звіту колгоспу імені Тельмана за 1962 рік видно, що вісім шоферів заробили за рік 1625 трудоднів, на які нарахували 1902 нових карбованців. У середньому виходить по 203 трудодні або по 237 карбованців. Це за рік роботи, але на трудодень видавали і зерно, причому вже не в грамах, як було в 1947 році, а в кілограмах. Приблизно така ж середньорічна зарплата була в механізаторів. Звісно, дехто виробляв значно більше, а дехто - менше. Голові колгоспу за рік роботи нараховували 305 трудоднів. При хороших результатах у колгоспі йому видавали доплату. На початку 60-х років помітними були зрушення на краще, але заплановані на 1962 рік показники не виконано. Поголів'я ВРХ довели до 720 голів, а потрібно було 820. Таку цифру спустили з району, на колгоспних зборах записали її в зобов'язання, але не виконали. Планували виробити за рік тваринницької і рослинницької продукції на 530 тисяч карбованців, а виробили на 365 тисяч. Більше як 50 тисяч карбованців недоодержали на зернових, в основному через кукурудзу. її сіяли вдвічі більше, ніж пшениці, не враховуючи силосної. У 1962 році чомусь знизилась урожайність, цукрових буряків до 101 центнера. Так виглядали результати перших років головування Михайла Івановича Довжка. Головним бухгалтером працював Григорій Іванович Веременко.

Хрущовські експерименти багато в чому затримували розвиток сільського господарства. Навіть ота затія на початку 60-х років з адміністративною реформою, коли значно скоротили кількість сільських районів. Коломійцівка недовго перебувала у складі Бобровицького району, бо не було ні Лосинівського, ні Носівського. Потім Носівці повернули статус райцентру, а Лосинівка назавжди залишилася великим селом. Після реформи наново створений Носівський райком партії очолив Андрій Петрович Губар, який вважався непоганим господарником. Він часто виїжджав у колгоспи, ніколи не видавав необдуманих розпоряджень. Коли помічав недоліки, обов'язково вказував на них, але не як партійний керівник, а як фахівець з глибоким знанням справи. Не підвищував голос на голів колгоспу, тактовно вів з ними розмову, в тому числі і про серйозні недоліки в роботі.

З експериментами на селі трохи заспокоїлися, коли при владі в державі не стало головного натхненника тих експериментів - Микити Сергійовича Хрущова. Проте, незважаючи на його помилки, саме він дав змогу селянам розправити плечі. За Хрущова помітно розвинулося сільське господарство, а головне - колгоспники почали одержувати за свою каторжну працю реальну зарплату грошима.

У наступні роки колгосп імені Тельмана поступово нарощував виробництво, зміцнював матеріально-технічну базу, з'явилися перші новобудови. Голова правління Іван Михайлович Довжок свою керівну роботу проводив відкрито і гласно, не боявся широкого обговорення недоліків. Це зафіксовано в протоколах загальних зборів і засідань правлінь колгоспу. Особливо принципово і критично підходили до затвердження на початку року головних спеціалістів і керівників підрозділів. З 1966 року завідувачем фермою працював колишній голова колгоспу Іван Андрійович Наливайко. Його охарактеризували як здібного керівника, без будь-яких зауважень затвердили знову на цій посаді. Протилежну характеристику дали зоотехніку Вощевському. Він занедбав зоотехнічний облік і племінну справу, погано контролював дотримання раціону. Цим скористався старший фуражир Михайло Григорович Веременко, який через часті п'янки взагалі перестав контролювати видачу кормів. Зоотехніка із серйозними зауваженнями затвердили на посаді, а старшого фуражира звільнили. На його місце призначили Віталія Федоровича Волощука. людину серйозну і відповідальну.

На засіданні правління багато претензій висловили на адресу агронома Анатолія Федоровича Шостака. До роботи він ставився недобросовісно, не організував навчання колгоспників з агрономічного мінімуму, пасивно впроваджував нові технології. На посаді його затвердили, але за умови негайного виправлення становища.

Гострій критиці піддали бригадира Андрія Федоровича Горного за зверхнє ставлення до рядових колгоспників, невиконання нарядів. Він міг відверто мстити односельцям, якщо хтось чимось не догодить. Голова колгоспу вніс пропозицію про звільнення бригадира з посади, але Андрій Федорович визнав критику і зобов'язався виправитись. Йому повірили в останній раз і залишили на посаді.

Комірник Андрій Павлович Олбинський усунувся від зважування дерті на фермі, доручав це самим тваринникам, що призводило до перевитрат фуражу. Помічені були за комірником інші недоліки, через що він насилу втримався на своїй посаді.

Детально розглядали на засіданні правління норми виробітку і посадові оклади. У 1966 році ще існували трудодні, їх нараховували навіть листоноші, правда невелику кількість -50. На перевезенні зерна самоскидом за одну тонну водію нараховували 0,05 трудодня, а на бортовій автомашині - 0.2. Трудодні і грошову доплату одержував голова колгоспу і окремі категорії фахівців.

Раніше за роботу з колгоспниками розраховувалися н кінці року. Згодом увели авансування не лише зерном, а іі грошима. Найкраще авансували механізаторів. У 1966 році вони одержали аванс з розрахунку 80 копійок на зароблений трудодень. На фермах основних тваринників проавансували в розрахунку 65 копійок на трудодень, а підмінних - 50.

У жнива правлінню колгоспу довелося переглядати оплату зерном. Планували видати на трудодень півтора кілограма зерна, але знизили до 1,2. Головною причиною назвали неврожай. Залежність оплати праці від її результатів цілком оправдана норма, але часто вона виходила з того, яке додаткове завдання доведе колгоспу район. Якщо партія наказувала збільшити поставки хліба, бо десь неврожай, то це означало, що колгоспники одержать зерна менше, ніж їм обіцяли.

Запроваджено було і персональне преміювання грошима. Скажімо, з нагоди святкування Дня працівників сільського господарства колгоспникам видали премію по 7 карбованців кожному. Не одержали її лише грубі порушники дисципліни і лежні.

Іван Михайлович Довжок запровадив у колгоспі організоване святкування Нового року. На засіданні правління виділяли кошти для придбання прикрас на ялинку (35 карбованців), на подарунки дітям (80 карбованців), молоді для бал-маскараду (20 карбованців).

До новорічних свят підводили попередні підсумки роботи, визначали кращих трудівників. За 1966 рік кращим трактористом названо Миколу Григоровича Солошенка, який зібрав цукрові буряки на 70 гектарах. Комбайнер Іван Григорович Жигун обмолотив зернові на 240 гектарах, при зобов'язанні 225. Комбайнер Дмитро Дмитрович Овсієнко перевиконав своє зобов'язання на 35 гектарів. Найбільше молока надоїла Лідія Іванівна Жигун - 2412 кілограмів на корову. Василь Макарович Ножкін забезпечив півкілограмові добові прирости на свинях. Усі передовики були відзначені подяками і преміями.

Водночас правління притягнуло до відповідальності порушників дисципліни. Зоотехніку поставили сім прогулів. За невчасний вихід на роботу фуражиру записали шість прогулів. На засіданні правління 16 грудня 1966 року розглянули випадок загибелі телят. Завідувач фермою Іван Андрійович Наливайко пояснив, що трапилося це через годівлю молодих тварин кислим жомом і силосом. Детально вивчити цю ситуацію доручили голові ревізійної комісії Даценку і парторгу Хахуді. Внесено було також пропозицію про стягнення коштів із завідувача фермою за трос загиблих телят. Навіть у рішення це записали, а потів встановили термін до 1 січня виправити становище на фермі. Тобто, якщо загибель телят продовжуватиметься, тоді Івану Андрійовичу доведеться платити ще більшу суму. На щастя, все обійшлося благополучно.

Хрущовські експерименти на селі припинилися після приходу до влади нових керівників партії і держави - Леоніда Ілліча Брежнєва і Олексія Миколайовича Косигіна. Колгоспи почали одержувати значну державну підтримку для розвитку виробництва і соціальної сфери. Централізовано провели електрифікацію і радіофікацію сіл. З середини 60-х років розгорнулося дорожнє будівництво. Держава виділяла значні кошти на спорудження тваринницьких приміщень, ремонтних майстерень, об'єктів соціального призначення.

Голова колгоспу імені Тельмана Іван Михайлович Довжок за освітою і покликанням учитель. У школі його поважали і цінували. На партійній посаді він теж проявив себе з кращого боку, але на господарській роботі йому було нелегко. Він очолював правління в роки післявоєнної стабілізації і початку бурхливого розвитку колгоспного виробництва. Треба було негайно приймати відповідальні рішення впровадження прогресивних технологій, розвитку тваринництва, капітальною будівництва, запозичення в держави великих коштів. Іван Михайлович дуже обережно все це вирішував.

Такий підхід подобався колгоспникам, яким набридли. численні експерименти і кріпацьке становище. Коломійцівське господарство при Довжку не ходило в передовиках, але й задніх не пасло. Ще людям подобалося, що голова правління вів скромний спосіб життя. За 15 років головування він не побудував собі палаців, автомашини не придбав. Дружина Галя, її сестра Марія і брат Леонід, племінниця Анастасія, інші родичі працювали в колгоспі на рядових посадах. Причому, так працювали, що Івану Михайловичу не соромно було за них. Скажімо, Марія Хахуда протягом багатьох років була одна з кращих доярок. Вона, як кажуть, днювала й ночувала на фермі, особливо, коли корови телилися. Були серед односельців і заздрісники, які говорили, що у високих показниках є допомога голови правління. Марія Федорівна своєю невтомною працею довела, що це не так. Вона добилася ще вищих показників, її портрет було занесено на районну Дошку пошани.

Важливою подією для Коломійцівки було спорудження власного цегельного заводу. Для одного колгоспу таке завдання важке, тому скооперувалися із сусідніми селами Рівчак Степанівкою і Ганнівкою. Об'єднали фінансові й трудові ресурси, швидко організували виробництво цегли.

Коломійцівка на той час уже не була центром сільської ради. Під час реорганізації перевагу віддали Калинівці. До ціп сільради увійшло і наше село. На прийняття такого рішення вплинув секретар райвиконкому Михайло Павлович Мурашко, уродженець Калинівки. Проте відсутність своєї сільської ради не загальмувало розвиток села. Колгосп був не гірший, ніж у Калинівці.

Особливого розквіту набула Коломійцівка, коли господарством керував Павло Іванович Наливайко - син Івана Андрійовича Наливайка, який, будучи головою колгоспу в післявоєнні роки багато зробив для його зміцнення. У колгоспі відчули тверду руку господарника. Він не пропускав без покарання жодного випадку порушення дисципліни чи допущення браку в роботі.

Моя двоюрідна сестра Марія розповідала, як одного разу випасала череду корів і на якусь хвилину запустила їх підпастися у колгоспну кукурудзу. Потім це виявив Павло Іванович. Хоча вона була передовою дояркою, проте не стала умовляти його, щоб пробачив їй. Голова колгоспу міг би й зважити на це. Але щодо відповідальності у нього всі були рівні.

Інший випадок. Так склалися сімейні обставини, що передова доярка не змогла допомогти на прополюванні цукрових буряків. За той рік вона не одержала цукру. Можливо, це занадто суворо, адже була поважна причина, але голова колгоспу і в цьому випадку показав, що він справедливо ставиться до всіх, незалежно від рангів і попередніх заслуг.

За освітою Павло Іванович агроном. Після закінчення сільськогосподарського технікуму його направили у колгосп імені Кутузова Талалаївського району, де він зіткнувся із занедбаною культурою землеробства. Довелося молодому спеціалісту докласти чимало зусиль, щоб за два роки підняти урожайність сільськогосподарських культур на ЗО - 40 відсотків. З перших днів роботи головою правління в нашому селі, поряд з наведенням дисципліни, він особливу увагу звернув на шляхи підвищення родючості грунту. Урожайність зернових у той час не перевищувала 18 центнерів. Це не найгірший результат у районі, але й не кращий. Уже в перший рік головування Наливайко зумів поліпшити справи в рослинництві. Недаремно саме його, 30-річного керівника, обрали головою правління об'єднаного колгоспу, створеного на базі колгоспів імені Тельмана (с. Коломійцівка) та імені Калініна (с. Калинівка). Відбулося це в 1977 році, після першого року головування Павла Івановича в нашому селі.

Об'єдналися два господарства, відповідно подвоїлась кількість проблем. Одна з найгостріших - не вистачало робочих рук. Після значного послаблення режиму колгоспної 'кріпаччини' в селах намітився значний відплив молодої робочої сили. Силові методи стримування цього процесу вже майже не діяли, а економічних і соціальних ще не виробили. На допомогу молодому керівникові прийшов досвід батька - Івана Андрійовича, який умів зацікавлювати молоді кадри.

Павло Іванович намітив спеціальну програму залучення молоді до колгоспного виробництва. На почин узяв молоде подружжя Шульгів. Після того, як Леонід і Марія побралися, вони виїхали на роботу до Києва, але на вихідні приїздили в рідне село до батьків. Там і навідав їх молодий голова правління. Райдужних картин не малював, а от постійну роботу і новий будинок пообіцяв. Згодом Леонід став класним механізатором, знайшлася робота і для його дружини Марії. Житло одержали через рік.

У 1983 році в об'єднаному колгоспі імені Калініна працювали 514 осіб, з них 120 - молодих. У сільськогосподарській академії два колгоспні стипендіати навчалися на стаціонарі і один посланець - на заочному відділенні. Більше як 10 дітей колгоспників здобували спеціальність у технікумах Ніжина, Бобровиці і Сосниці. Колгосп мав 29 працівників з вищою і спеціальною освітою, а через п'ять років їх побільшало на третину.

Менший брат голови колгоспу Іван вивчився на геолога, почав заробляти непогані гроші, але село його манило. Коли побачив, як старший брат ефективно працює з молоддю, і сам напросився в колгосп. Павло Іванович запропонував йому роботу на тракторі. Перед тим, як виїхати в поле, Іван своїми руками перебрав майже увесь трактор. Допомагали досвідчені механізатори. Дехто дивувався, чому Іван не випросив у брата нового трактора. Проте, він і не думав просити, бо добре розумів, яку б відповідь одержав.

Іван Іванович щоденною працею довів свою відданість колгоспу. Згодом голова колгоспу доручив йому очолити дільницю механізації. Тракторний парк з кожним роком поповнювався новою технікою, збільшувався колектив механізаторів. Потрібен був технічно грамотний і вмілий організатор важливої ділянки колгоспного виробництва. Таким став Наливайко менший, який пізніше сам очолив колгосп у селі Макіївці.

Наступною проблемою, за яку активно взявся Павло Іванович, була меліорація. Цим питанням свого часу також займався його батько Іван Андрійович, але тоді не було належних можливостей. У кінці 70-х і на початку 80-х років держава виділяла кошти на меліорацію. За роки головування Наливайка в колгоспі осушено 620 гектарів заболоченої місцевості. Внаслідок цього вирішено проблему кормової бази. Павло Іванович з перших років роботи на посаді голови колгоспу взявся за нарощування поголів’я великої рогатої худоби. Декого із фахівців це лякало, ноші не бачили перспективи розвитку кормовиробництва. Ситуація змінилася, коли на осушених землях почали збирати добірні врожаї кормових культур. Добре родили тут і цукрові буряки. Ця технічна культура стала улюбленою для Павла Івановича, хоча під час вирощування вона потребувала великих затрат, в тому числі і ручної праці.

Перегортаючи сторінки підшивок районної газети тих років, можна простежити шлях становлення Павла Івановича Наливайка. Перші позитивні публікації на газетних шпальтах були пов'язані саме з успіхами у буряковиробництві. У 1979 році механізовані ланки Василя Івановича Новика і Василя Дмитровича Маслака з колгоспу імені Калініна на 485 гектарах виростили по 312 центнерів цукрових буряків з гектара. Це високий результат на тлі всього району, про що писала районна газета 'Прапор комунізму'. В інших галузях виробництва показники були нижчі. У тваринництві певний час навіть задніх пасли, за що колгосп удостоєний був ганебного знака - районного 'їжака'. Він стояв біля контори колгоспу, вночі його охороняли місцеві сторожі. З райкому партії попереджали, що в разі зникнення 'їжака', його мусить виготовити колгосп своїми силами за власні кошти. А це був непростий витвір районних умільців.

Ганебний знак недовго фігурував у нашому колгоспі, хоча показники у тваринництві зростали повільно. Тоді велика увага приділялась організації соціалістичного змагання. Всередині колгоспу змагалися між собою механізовані і рільничі ланки, бригади, ферми, доярки, свинарки, телятниці. Практикували змагання між колгоспами свого району і сусіднього. Бобровицького. З публікацій районної газети видно, що в перші роки головування Наливайка, колгосп імені Калініна по всіх показниках у тваринництві відставав від колгоспу 'Радянська Україна' Бобровицького району. Потім відставання спостерігалося лише по надоях молока на корову. З 1983 року і цей показник перекрили, а щодо виробництва молока з розрахунку на 100 гектарів угідь сусіди почали відставати в декілька разів. Виробничі показники по молоку і м'ясу, починаючи і 1981 року, були одними з кращих у Носівському районі.

Організовували змагання до знаменних і пам'ятних дат. У 1980 році виповнилося 110 років з дня народження В.І.Леніна. Районна газета 5 січня так писала про нього: Справа Леніна живе і перемагає. Ленін - титан наукової думки, народний вождь, полум'яний революціонер. Народний геніальний теоретик, найвидатніший стратег і тактик світового пролетаріату. Ленін - величний і людяний.' Який він був насправді, тоді про це не писали. Про фальшивість піднесення його до Бога і навіть вище свідчать нинішні результати ленінської стратегії і тактики. Але в ті роки на ім'я Леніна молилися, йому присвячувалися виробничі здобутки. Напевно, це якась єдина користь від нього. Ленінському ювілею присвятила свій трудовий внесок механізована ланка Дмитра Дмитровича Овсієнка, яка одним комбайном успішно зібрала цукрові буряки на 265 гектарах. Це був кращий результат у господарстві і в районі.

У наступному році високих здобутків на вирощуванні цукристих добилася механізована ланка Анатолія Михайловича Довжка. В інших галузях виробництва показники теж зростали, але на тлі районних вони були скромними. Недаремно жоден з трудівників колгоспу імені Калініна не потрапив до списку нагороджених у 1981 році. Тоді ордени і медалі в Носівському районі вручав особисто перший секретар обкому партії Михайло Васильович Уманець. Він увійшов в історію Чернігівщини як добрий господарник. У нашому районі на той час гриміли показниками колгоспи імені Фрунзе, імені Енгельса, імені Кірова, 'Дружба'. До них тягнувся і наш колгосп.

У 1983 році на звітні збори в Коломійцівку приїхав перший секретар райкому партії Микола Петрович Галич. У своєму виступі він сказав, що колгосп імені Калініна добився найкращих результатів по району на вирощуванні цукрових буряків, за що господарство нагороджується перехідним Червоним прапором райкому партії і райвиконкому. Колгоспу надано право позачергово придбати вантажну автомашину. Ватажок механізованої ланки Іван Григорович Дубинка був удостоєний почесного знака 'Срібний корінь', його нагородили туристичною путівкою по СРСР, також він міг позачергово купити легкову автомашину.

Перший секретар райкому партії на колгоспних зборах вручав інші нагороди. Старший чабан А.Д.Мельник одержав Почесну грамоту райкому і райвиконкому за найвищий у районі показник по одержанню вовни. Ланку доярок Раїси Дубовик нагородили перехідним Червоним вимпелом за перемогу н змаганні серед комсомольсько-молодіжних колективів району. Жнивний екіпаж у складі І.Г.Супруна і В.М.Халімоненка скосив хліба на 406 гектарах і зайняв перше місце у районному змаганні жаткарів. Потім механізатори відремонтували старенький навантажувач, по суті вдихнули в нього друге життя, і відвантажили на завод 15 тисяч тонн цукрових буряків. Говорили на зборах і про успіхи тваринників. Колгосп протягом майже всього року плюсував по надоях молока на одну корову в порівнянні з показниками попереднього року.

Однак, представник з району, інші виступаючі говорили на зборах більше про недоліки, ніж про досягнення. Така тоді була політика партії. Хоча критика носила в основному загальний характер: підвищувати культуру землеробства, ефективніше використовувати мінеральні добрива, зміцнювати трудову дисципліну, підвищувати відповідальність за доручену ділянку роботи, краще дбати про забезпеченість худоби високоякісними кормами, підвищувати ефективність виробництва та інше. Такі критичні зауваження стосувалися майже кожного колгоспу, але не однаковою мірою. У Коломійцівці залишалося багато невикористаних резервів. Це добре розумів голова правління Павло Іванович Наливайко. Він наполегливо працював над розвитком виробництва. На кінець 1983 року мали велике зростання у тваринництві. Якщо п'ять років тому виробляли 212 центнерів молока з розрахунку на 100 гектарів угідь, то на зазначений час цей показник перевищив 500 центнерів. Значно зросла продуктивність худоби. Стали більше збирати хліба. На наступний рік намітили ще вищі рубежі.

Павло Іванович розгорнув велике виробниче і соціальне будівництво. На фермі збудували три нових корівники. Поголів'я великої рогатої худоби зросло до п'яти тисяч. Працювало більше як тридцять доярок, організовано три молодіжних ланки. Колгоспам, які очолювали ініціативні керівники, держава виділяла великі кошти на будівництво житла, інших соціальних об'єктів. У Коломійцівці зводили будинки для спеціалістів і молодих сімейних пар. Місцевий цегельний завод запрацював на повну потужність. Ціна на якісну цеглу була найнижчою не лише в районі, а й за його межами. Об'єкти виробничого і соціального призначення росли в нашому селі, ніби гриби після дощу.

Райком партії і райвиконком відзначили колгосп імені Калініна за кращу роботу по виробництву і продажу державі зерна, цукрових буряків і тваринницької продукції. Перехідним Червоним Прапором району нагородили наш колгосп за кращу організацію культосвітньої роботи.

Новорічний номер районної газети за 1 січня 1985 року відкрила стаття другого секретаря райкому партії Михайла Максимовича Фурси. В ній, зокрема, зазначено: 'Яскравим свідченням наших перемог є трудова звитяга хліборобів і тваринників колгоспу імені Калініні, які ще до свята Великого Жовтня виконали плани продажу всіх основних сільськогосподарських культур та тваринницької продукції.'

Отже господарство, очолюване Павлом Івановичем Наливайком, перебувало на піднесенні. Це добре відчували й колгоспники. І раптом, починаючи з літа 1986 року, Носівський райком партії різко змінює своє ставлення до нашого керівника. Першим секретарем тоді стала Віра Григорівна Сотниченко. Наведу окремі її вислови на зборах партійно-господарського активу району, які відбулися в листопаді 1986 року: 'Тут на кожному кроці прагнули обійти закон. Мають місце приписки, серйозні фінансові порушення, прогалини в обліку матеріальних цінностей. У колгоспі особливими привілеями користувалися родичі Наливайка. Він проявив особисту недисциплінованість, допускав аморальні прояви.' Такі висновки опубліковано в районній газеті 9 грудня 1986 року.

Перед цим бюро райкому партії дало вказівку первинній парторганізації колгоспу розглянути справу комуніста Наливайка і винести йому суворе партійне стягнення. У село приїхав голова парткомісії з готовим текстом виступу, в якому гнівно засуджувалися дії голови колгоспу. Як розповіла Ольга Петрівна Самокиша, що працювала тоді головою профкому колгоспу, написаний у Носівці текст пропонували кільком комуністам, в тому числі і їй, але вони відмовилися з ним виступати. Члени партії розуміли, що занадто суворе покарання готує район для Наливайка, але боялися виступити рішуче проти лінії райкому. Вільнодумство тоді не було в пошані. На підтримку опального голови виступили лише два комуністи: Михайло Іванович Довжок, колишній парторг і голова колгоспу, і Ніна Олександрівна Коломієць, голова сільради. Обом їм, а особливо Ніні Олександрівні, потім добряче перепало від керівників районної парторганізації. Місцеві партійці прислухались до думки зверху, але не стали виключати Павла Івановича з членів партії, обмежилися суворою доганою із занесенням до облікової картки. Проте бюро райкому партії таке покарання здалося недостатнім. Тому у рішенні районного партійного органу записали: 'За серйозні недоліки в керівництві господарством, зловживання службовим становищем і аморальні вчинки виключити з членів КПРС Наливайка Павла Івановича. Визнати неможливим подальше його перебування на посаді голови колгоспу.'

У Коломійцівці окремі люди навіть плакали, коли довідались, що райком партії наполягає на звільненні Наливайка з посади голови колгоспу. За його керівництва селяни почали одержувати найвищу по району зарплату. Павло Іванович першим у районі запровадив натуроплату зерном і цукром у великому обсязі. В результаті умілого підходу до молоді в господарстві сформувався великий молодіжний колектив, забезпечений високооплачуваною працею, при потребі - житлом і різноманітними допомогами.

На виконання соціальної програми у колгоспі не вистачало власних коштів, але на той час держава щедро кредитувала сільське господарство. Колгосп імені Калініна заборгував понад чотири мільйони карбованців і не міг їх повернути. Він і раніше ходив у боржниках перед державою, але тоді чомусь на такі фінансові результати не звертали уваги. У районі переважна більшість колгоспів мала великі борги, їх час від часу списували. Наливайку пригадали незадовільне фінансове становище господарства, коли виявили інші недоліки. Таким чином, донедавна один з кращих керівників району раптом став найгіршим. Його притягнули до найсуворішої партійної відповідальності.

Бюро обласного комітету партії не підтримало рішення районного комітету про виключення Наливайка з членів КПРС. Втім, Павло Іванович залишив не лише наше село, а й Носівський район. Він виїхав у Козелецький район, де його обрали головою колгоспу.

У Коломійцівці Павла Івановича замінив непоганий господар - Григорій Миколайович Довгопол, який багато зробив для нашого села. Насамперед - це газифікація і завершення будівництва школи.

Кінець 80-х і початок 90-х років минулого століття ознаменовані новою перебудовою, яка призвела до краху великої комуністичної імперії - СРСР. У ці складні роки очолював колгосп у моєму селі Григорій Миколайович Довгопол.

Народився він у сусідній Макіївці. Після закінчення Білоцерківського сільськогосподарського інституту працював агрономом у Ганнівці нашого району. Звідти в армію пішов. Коли відслужив, Павло Іванович Наливайко запросив його на посаду головного агронома у Коломійцівку, згодом звернувся до правління з пропозицією призначити Довгопола заступником голови колгоспу. Всього рік попрацював він на цій посаді, а потім довелося самому очолити господарство, маючи від роду 28 років. Так вирішили колгоспні збори після звільнення Наливайка.

Григорій Миколайович продовжив добрі справи свого попередника. Перш за все організував добудову нової школи. Основні роботи виконували фахівці, яким допомагали батьки учнів і старшокласники. Новобудова стала справою всього села. У 1988 році відбулося новосілля, а заодно і відкриття середньої школи. Голова колгоспу вручив символічний ключ дев'ятикласникам. Того року цей клас набрали вперше. Раніше бажаючі одержати середню освіту ходили в Степові Хутори.

Наливайко розпочав прокладення газопроводу від Лосинівки до Коломійцівки, а завершив цю роботу Довгопол. У січні 1992 року відбулося урочисте його відкриття. Історичну соціальну подію святкували жителі не лише мого рідного села, а й сусідніх сіл: Рівчак - Степанівки, Ганнівки, Макіївки, Пустотіна, Софіївки. Понад п'ять тисяч селян - степовиків одержали можливість газифікувати свої оселі.

На урочистій церемонії запалення факелу був присутній генеральний директор державного виробничого об'єднання «Укргазбуд» І.І.Чіліба. Він визнав, що завдяки наполегливості Григорія Миколайовича Довгопола успішно завершено будівництво газопроводу Лосинівка - Коломійцівка. Голова колгоспу настирливо оббивав пороги у високих московських кабінетах. Скільки разів побував він у столиці - важко порахувати. З Москви часто телефонували в 'Укргазбуд' і цікавилися ходом прокладення газопроводу. Складалося враження, що за Коломійцівку турбується якийсь відомий діяч. Насправді організовував усе те простий голова колгоспу, але організовував дуже вміло і наполегливо.

Прокладення газопроводу до села - це лише перший етап газифікації. Ще більший обсяг робіт потрібно було виконати по вулицях і в будинках. Григорій Миколайович діставав дефіцитні газові труби великого і малого діаметру, редуктори, газові лічильники, інші прилади і матеріали. Все це колгоспникам виписували з комори в рахунок заробітної плати чи за готівку.

Приділивши стільки уваги питанням газифікації, голова колгоспу дещо послабив контроль за виробничою сферою. У перші роки головування Григорію Миколайовичу вдавалося забезпечувати високі показники в рослинництві і тваринництві. Колгосп продовжував лідирувати в районі з виробництва цукрових буряків. У зведенні по денних надоях молока на корову, опублікованому в районній газеті 13 вересня 1988 року, колгосп імені Калініна посів перше місце. За підсумками 1990 року колгосп вперше одержав майже мільйон карбованців чистого прибутку. Такого фінансового результату не було навіть при Наливайку.

У наступні роки намітився спад виробництва. Наприклад, в кінці серпня 1991 року, коли Григорій Миколайович по кілька разів на тиждень бував у Москві і Києві, у районному зведенні по денних надоях молока на корову бачимо коломійцівське господарство на третьому місці з кінця. За 1992 рік на одну фуражну корову надоїли в середньому лише 1855 кілограмів, що на 504 кілограми менше, ніж у попередньому році. Виробництво молока з розрахунку на 100 гектарів угідь зменшилося на 24 відсотки. Річний план продажу цієї продукції виконано на 70 відсотків.

Свою негативну роль зіграла і загальнодержавна перебудова. Відчутно скоротилася в ті роки державна фінансова допомога селу. Колгоспи вимушені були вирізати худобу, щоб придбати пальне, запчастини до тракторів і комбайнів, видати людям якусь зарплату. Відповідно зменшувалось виробництво тваринницької продукції.

Ще один чинник погіршення виробничих показників криється в методах керівництва. Григорій Миколайович був дуже чуйною і доброю людиною. Цим нерідко користувалися недобросовісні працівники. З Довгополом легше і простіше, ніж з Наливайком, вирішувалися різні питання, в тому числі надання допомоги. Він не тримав великої дистанції між собою і фахівцями, як було при Павлу Івановичу. За простоту і добре серце полюбили його колгоспники та інші жителі села. Водночас зростало і невдоволення.

Найбільше нарікань на колгоспні непорядки було від жителів Калинівки. Вони вбачали несправедливість по відношенню до їхнього села. Центральна садиба об'єднаного колгоспу містилася у Коломійцівці. Зрозуміло, що й будували тут більше, ніж у Калинівці. Правління колгоспу побоювалося, що на звітні збори, які планували на лютий 1991 року, уповноважені з Калинівки взагалі не приїдуть, але приїхали і вимагали виділити на їхній відділок новий комбайн для збирання буряків. Висловлювали інші претензії.

На початок 1993 року в моєму селі майже 80 осель мали природний газ, а в сусідів ці роботи тільки розпочинались. Недаремно кілька молодих сімей з Калинівки переселилися у наше село. Тут краще велося індивідуальне будівництво.

Невдоволення згодом переросло у вимогу про роз'єднання колгоспу на два господарства. У Коломійцівці спочатку не підтримували цю ідею, а на кінець 1992 року мої земляки виступили вже ініціаторами роз'єднання. Вони почали дорікати сусідам, що в них гірша тракторна бригада, багато в недобросовісних механізаторів. По наряду теж мало колгоспників виходило на роботу. Офіційно питання про роз'єднання колгоспу включили до порядку денного загальних звітних зборів, які відбулися в січні 1993 року. Звітний матеріал опубліковано в районній газеті.

Висловлено було багато критичних зауважень. Урожайність зернових забезпечували вищу середньо районного показника, але у буряковиробництві помітно здали позиції. В 1992 році картоплі зібрали всього по 40 центнерів. В окремих господарствах зернові родили краще. Жодного кілограма картоплі не продали державі. Великий спад спостерігався і в тваринництві. У районному зведенні за продуктивністю корів і дев'ятого місця скотилися на сімнадцяте. По дві тисячі кілограмів молока на корову не виходило за рік . Виробництво молока на 100 гектарів угідь зменшилося вдвічі. Подібне становище спостерігалося в м'ясному виробництві. На зборах зазначалося, що тільки орендна свиноферма Івана Васильовича Багнюка була на доброму рахунку.

Протягом 17 років Калинівка і Коломійцівка господарювали спільно. Набудували багато, але більше на центральній дільниці. У Калинівці за два роки недобудували зерносклад. Колгоспу потім ніде було ховати посівний матеріал і зернофураж. У 1992 році не газифікували жодного житлового будинку. У будівництві спостерігався застій. Називалися інші недоліки господарювання. Фіналом загальних зборів 1993 року стало рішення про створення на базі колгоспу імені Калініна двох господарств. Калинівка залишила за собою стару назву, а Коломійцівка придумала нову - колгосп 'Нива'.

Грошей на рахунку колись об'єднаного колгоспу майже не було, а манно розділили по справедливості. Правда, у Калинівці залишилося більше недобудованих об'єктів. Зерносклад згодом довели до толку, а приміщення недобудованої школи, напевно, ще довго лякатиме людей розвалинами і високими чагарниками.

Після історичних зборів спільно послухали концерт і мирно, як кажуть, замочили роз'єднання. У представників обох новоутворених колгоспів був оптимістичний настрій, зародилося прагнення самостійно піднятися на високі рубежі. Тоді й гадки ніхто не мав. що через вісім років після тих зборів одне з господарств, калинівське, повністю розвалиться.

У відокремленого коломійцівського господарства доля значно краща. Під керівництвом Григорія Миколайовича Довгопола воно продовжувало триматися на плаву. Невпинний спад тривав лише в тваринництві. Виробництво молока з розрахунку на 100 гектарів угідь упало до 158 центнерів. Нагадаю, що при Наливайку цей показник сягав за 500 центнерів. У 90-ті роки подібний спад у тваринництві спостерігався по всім Україні. Він триває і в новому тисячолітті.

У рослинництві колгосп 'Нива' виглядав значно краще, особливо щодо вирощування цукрових буряків. Ця культура у Коломійцівці споконвіку дає високі врожаї. Тут для сприятливі землі, а буряківники з покоління в покоління передають свою майстерність. Недаремно саме в нашому селі найбільше в районі рекордсменів по вирощуванню цієї культури.

Протягом одинадцяти років очолював Григорій Миколайович Довгопол господарство у Коломійцівці. Можливо, й досі очолював би, якби не трагічний випадок. Він загинув 10 листопада 1997 року. Одного року не дожив до 40 років. Добру пам'ять залишив цей керівник у моєму рідному селі.

На загальних зборах на його місце претендували два кандидати. Добрі шанси мав Іван Васильович Багнюк, який колись вивів у число кращих свиноферму. Район рекомендував його на директора Носівської птахофабрики. Він планував об'єднати колгосп 'Нива' з цією птахофабрикою. Моїм землякам не сподобалась така ідея. Перед цим по селу хтось пустив чутку, що птахофабрика висмокче всі соки з колгоспу і той розвалиться. Такий собі своєрідний піар. Він спрацював проти Багнюка.

Другим претендентом був Григорій Іванович Супрун, головний агроном господарства. Довгопол призначав його своїм заступником, а потім з певних причин звільнив з цієї посади. Однак цінував Супруна як грамотного фахівця, досвідченого агронома. На зборах за нього виступив колишній парторг і голова колгоспу Михайло Іванович Довжок. Учасники тих, зборів розповідали, що цей виступ був вирішальним у виборах нового керівника господарства.

Супрун зумів зберегти колгосп, реорганізував його спочатку в колективне сільгосппідприємство, а потім в агрофірмах На початку нового тисячоліття вона вважалася однією з кращих у Носівському районі.

Мабуть, у кожної людини найтепліші спогади пов'язані з рідною школою. Я на все життя запам'ятала першого вчителя Івана Панасовича. Він був для нас справді другим батьком. Завжди охайно і зі смаком одягнутий, високий, стрункий. Годі проблемою було купити в селі зошити. Та і в райцентрі відчувався дефіцит. Учитель особисто збирав у батьків гроші і сам їздив діставати для нас зошити. Саме Іван Панасович розбудив у моєму серці любов до книги. Пізніше мені неодноразово діставалося від матері за те, що не хімію чи фізику вчу, а художні книжки читаю. Спільником тут у мене був старший брат Михайло. Він теж з раннього дитинства любить книги.

Я згадала свою маму, Ганну Іванівну. Вона була, можна сказати, неписьменною сільською жінкою, але чітко контролювала виконання домашніх завдань, ходила на класні й шкільні збори.

Перший учитель Іван Панасович дав нам, сільським дітям, необхідну початкову основу з різних галузей знань. З п'ятого класу нас почали навчати вчителі-предметники.

Всі вони різні за рівнем підготовки і характером. На перших порах це насторожувало, навіть лякало. Згодом зрозуміли, як добре мати не одного, а декілька добрих учителів. Особливою любов'ю користувалася в нас молода, лагідна вчителька математики Лідія Федорівна. Заради неї в п'ятому класі я полюбила математику. Для поглибленого вивчення цього предмета довелося відмовитися навіть від прочитання декількох художніх книжок.

П'ятий клас я закінчила з одними п'ятірками в шкільному табелі, а читання надолужила влітку, коли пасла гусей. Там ніхто не контролював, які книжки читала - за шкільною програмою чи для душі. Художня література формувала в мені почуття прекрасного і вчила, як зосередитись, не зламатись у найтяжчу хвилину.

Я вдячна долі, що з першого класу мене опікували вчителі, які прищеплювали любов до книжки. Навіть ті, які читали предмети, далекі від літератури. Досі згадую уроки біології і анатомії, які проводив директор школи Павло Данилович Талалаївський. Він ніколи не підвищував голос, але його гострого слова боялися всі - і учні, і вчителі. Павло Данилович знав напам'ять багато гумористичних творів, уривки з яких часто використовував у розмовній мові. Певним негідним діям умів ати таку оцінку, таке тлумачення, після чого мало хто наважувався повторити зроблене. Після слів учителя, котрий мав особливе почуттям гумору, не потрібно було застосовувати якісь каральні заходи до порушника шкільної дисципліни чи безвідповідального колеги. Предмет біології далекий від літератури, але вчитель уміло користувався художнім словом, надавав урокам особливого забарвлення.

Добре знала свій предмет вчителька географії Софія Андріївна Хахуда. З нею ми подорожували по всіх куточках світу. Маючи тепер можливість особисто побувати в ближньому і далекому зарубіжжі, я не перестаю дивуватись, як учителька географії вміла з великою точністю описати ті місця, де вона ніколи не була. Вона вчила нас любити рідний край, пишатися незміряними багатствами України. На уроках географії учні багато довідувалися про рідну місцевість. Таку інформацію не прочитаєш у жодному підручнику, але її мала наша вчителька.

Рідну мову і літературу викладав Петро Васильович Клименко. Він і зараз стоїть у мене перед очима: високий, міцний, приємний.

У старших класах уроки математики вів Микола Павлович Олбинський. Він пояснював коротко, але для всіх дохідливо. У нашому класі не було тих, хто ненавидів суху математику, не було двієчників з цього предмета.

Піонерська дружина Коломійцівської школи носила ім'я Василя Олександровича Олбинського, уродження нашого села, якому в роки війни присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу. Нам мало відомо про життєвий шлях прославленого земляка. Офіційна історична література скупувато розповідає про нього, коротко описано лише його подвиг. Дещо довідалися шкільні слідопити, окремі факти з його життя розповіли односельці.

До війни Василь Олександрович працював секретарем сільської ради, виконував іншу роботу. Потім пішов служити в Червону Армію. Земляки пам'ятають, як перед початком війни Василь у військовій формі з'явився в Коломійцівці. На той час його батьки жили вже в Носівці, але в нашому селі залишилася Галинка Близнюк, на яку юнак поклав око задовго до армії. Більше зблизитися вони тоді не могли, бо в дівчини був інший хлопець. Від тієї першої любові Галина зазнала багато страждань, вона залишилась сама з дитиною на руках. Василя це не зупинило. Перед призовом у армію він одружився з нею і у відпустку приїздив не до батьків у Носівку, а до своєї Галинки в Коломійцівку. У подружжя Олбинських народилося ще двоє дітей. Назавжди розлучила їх війна.

Гіркі місяці відступу, нарешті історичний бій під Сталінградом, де сержанту Олбинському вручили першу бойову нагороду. Потім були інші грандіозні битви. Звання Героя Радянського Союзу одержав за форсування Дніпра. Саперний підрозділ старшого сержанта Олбинського забезпечував переправу штурмових загонів на правий берег великої річки. Командир чітко все продумав і розрахував з бухгалтерською точністю і селянською винахідливістю. Переправа здійснювалася під безперервним обстрілом ворогів, тому найменша помилка могла обернутися великими людськими жертвами. Перший понтонний рейс провели без найменших втрат Бійні захопили плацдарм і втримували його, поки не переправився їхній батальйон. Другим рейсом переправляли одночасно живу силу і техніку. За кілька метрів від берега фашисти кинулися закидати понтон гранатами. Дві з них летіли прямо у велику групу наших воїнів. Василь Олбинський і ще один боєць його підрозділу перехопили гранати на льоту і відкинули їх за борт, де вони і зірвалися, але вже нікого не зачепили.

Протягом трьох діб тривала переправа військ через Дніпро. За особистий героїзм, проявлений в ході цієї воєнної операції, наш односелець одержав високе звання Героя. До перемоги Василь Олександрович не дожив, він загинув у тилу ворога. Учні Коломійцівської школи завжди гордилися і гордяться своїм земляком.

У мої шкільні роки піонерська дружина імені Олбинського проводила велику пошукову і організаторську роботу. Зібрано багато матеріалів і розповідей очевидців про війну та її учасників. Піонерські загони шефствували над інвалідами, доглядали пам'ятники і могили воїнів. На фермі обладнали кімнату тваринників, виступали там з концертами. Влітку активно працювали біля комори, на перевезенні зерна від комбайнів і силосуванні. Вдома теж виконували великий обсяг робіт по господарству.

Кожна дівчина на селі повинна була вміти вишивати рушники і картини, в'язати різні мережива. Цьому нас навчали наші дорогі мами. Нині навіть у селах виходять з моди жіночі рукодільні витвори, що є неабиякою втратою для самобутньої української культури. Бо саме зроблене власними руками найкраще формує в серці людини почуття прекрасного. У нашому сучасному суспільстві якраз і бракує того прекрасного.

У Коломійцівці на той час була лише восьмирічна школа. Закінчивши її з похвальною грамотою, я продовжила навчання у середній школі сусіднього села Степові Хутори. П'ять кілометрів туди і стільки ж назад долала щоденно разом з однолітками, які теж виявили бажання мати середню освіту Влітку їздили велосипедами , а в бездоріжжя і взимку ходили пішки. Інколи батьки підвозили нас на санях. Коли затримувались у школі допізна, батьки по черзі зустрічали нас на виході із Степових Хуторів. Бувало, коли великі замети, то по декілька тижнів жили на квартирі. У середню школу разом зі мною ходила моя двоюрідна сестра Віра Горна. З нею ми були нерозлучні подруги, за однією партою сиділи. Крім нас ще четверо моїх ровесників навчалися два роки в середній школі сусіднього села. Було важко, але ті роки незабутні, як і все наше дитинство.

Чужа школа зустріла нас привітно. Мене обрали навіть секретарем комсомольської організації. Однак ми відразу відчули відмінність між нашою школою і тією, куди прийшли після восьмого класу. У Степових Хуторах працювало багато молодих педагогів, які боролися за високі знання в учнів.

Степовохутірську школу тоді очолював Петро Олексійович Галактіоненко, за фахом учитель російської мови і літератури. Ми любили його уроки та уроки його дружини, Віри Григорівни.

Педагоги для мене пам'ятні ще й тим, що вони кожен по-своєму пророкував мою подальшу долю. Вчитель історії твердив, що я обов'язково буду вчителем історії. Його дружина, вчителька математики, бачила в мені лікаря. Вони обоє були близькі до істини. Мені подобалися обидві ці професії. Забігаючи наперед, скажу, що збулися прогнози моїх дорогих наставників. Я справді вивчилася на вчителя історії, а пізніше мені довелося зайнятися медициною, я відкрила приватну стоматологічну клініку.

У Степовохутірській школі мені назавжди запам'яталися Новорічні святкування. Це було справді щось казкове. Чого тільки не придумували учні з допомогою вчителів.

Цікаво проходили в школі різні спортивні турніри і змагання. А найбільше я захоплювалася шашками. У десятому класі брала участь у районних змаганнях і посіла друге місце. Раділа, немов першокласниця. Не так за себе, як за школу, що змогла хоч трошки її прославити. Моє прізвище вперше прозвучало по районному радіо.

Закінчила середню школу, як і восьмирічну, ч відзнакою, на цей раз з медаллю. Подальше моє навчання проходило в Київському педагогічному інституті на історичному факультеті, але то вже інша сторінка моєї біографії, яка маленьким штришком вплітається в історію рідного краю.

Ольга Яківна Куровська (Коломієць) народилася в селі Коломійцівка Носівського району Чернігівської області.

Навчалася в Коломійцівській восьмирічній школі і Степовохутірській середній школі, яку закінчила зі срібною медаллю. Улюбленими предметами були історія і література.

Після школи продовжила навчання у Київському педагогічному інституті на історичному факультеті.

Працювала вчителем історії, заступником директора школи.

У 1986 році закінчила юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Обиралася народним суддею Деснянського районного суду міста Києва.

Нариси історії рідного краю 'Тут коріння мого роду' - перша книга Ольги Куровської. Джерелами написання стали архівні фонди, спогади очевидців і публікації у Носівській районній газеті. Автор показує не прикрашену чи заполітизовану, а достовірну історію рідного краю.