Форум міста Конотоп Сумської області

Слід відразу зорієнтувати читача в тому, що топоніми (географічні назви) кожної території мають неоднакову історичну й культурну цінність, – як неоднакова і їхня роль у суспільному житті.

Те ж саме можна сказати і про окремих людей, і про окремі будинки, і про окремі речі... Більшість теперішніх назв нам зрозумілі: кажуть, що вони прозорі за змістом, а це вказує на їхню пов’язаність із рештою “звичайних” слів словника мови – і водночас на те, що вони закріплені за певними географічними об’єктами недавно.

Давніші назви для пізнання історії важливіші, проте саме через свій вік вони затемнені внаслідок безупинної дії процесів їхньої переробки населенням у бік більшої зрозумілості.

Цей процес відомий усюди в світі і має назву “народної етимології”, тобто, стихійного пристосування до зрозуміліших асоціацій із “звичайними” словами, коли в мові більше не вживаються ті слова, з якими дані географічні назви були пов’язані раніше. Зовсім старі назви стають, звичайно, настільки незрозумілими для сучасників, що їхнє походження вдається простежити, лише застосовуючи спеціальні методи історичного мовознавства.

При цьому доводиться враховувати і закономірності звукового розвитку слів мови, і поширеність схожих назв на сусідніх теренах у інших народів, і збережені там звичайні слова тамтешніх мов.

Деякі топоніми так і залишаються непоясненими, інші отримують по кілька можливих, конкурентних пояснень (етимологій). І хоча це знання не абсолютне – кращого в нас немає: доводиться миритися з поясненнями у вигляді припущень (гіпотез), і іноді минають десятиліття, поки трапиться нагода їх зміцнити – або відхилити.

1. Застосувавши до вивчення системи географічних назв певної території – наприклад, Конотопщини – метод, аналогічний до того, що вживають археологи при вивченні свого предмета, спробуємо виділити в сукупності назв сіл, міст, озер, річок понад Сеймом спочатку історично найпізніший шар. З усією очевидністю, це назви радянського періоду (1920- 1991) нашої історії. Одні назви зафіксували тодішні ідеологічні пріоритети: Комсомольська Комуна під Конотопом, Жовтневе, Червоний Яр, Красне; інші говорять про час індустріалізації: Заводське, Залізничне, Привокзальне, станція *Зафатівка – це так звана “гіперкоректна” або перебільшено правильна форма від назви Захватівка; також – Капітанівка, Новоселівка, Новомутин, Нове. Радянська держава не приховувала своєї тоталітарної природи (справді ж – “диктатура пролетаріату”), проте, на відміну від царату, дбала про національні декорації: тільки в той час, але ніяк не раніше, і могли з’явитися такі назви, як Шевченкове, Шевченківське тощо.

2. З дореволюційних, царських часів (1654-1917) збереглися, наприклад, назви: Попівка, Михайло-Аннівка, Вільне, Козацьке, Савойське. До тієї ж пори відносяться відантропонімні назви, тобто, похідні від імен і прізвищ людей: Юрівка, Мар’янське, Андріївське, Савинки, Фесівка, Сахни (від Сахно – це давня розмовна, збільшувана форма від імені Олександр, Сашко). Від прізвищ, із усією очевидністю, походять назви: Гамаліївка, Нечаївка, Нехаївка, Білоусівка, Салтикове, Жигайлівка, станція Джигаївка, Лисогубівка – остання назва вже має ознаки процесу “народної етимології”, і це свідчить, що в народі стало призабуватися відоме свого часу прізвище видатного роду козацької старшини Лизогуби.

У назвах населених пунктів часом відображено сам факт заселення певної місцевості, кохання, родинного життя у нім: Селище, Хижки, Кошари, Землянка, Сем’янівка, Любитове, Коханівка. Іноді назва вказує на фах мешканців: Бондарі, Шаповалове. Ще інші села отримали свої назви за якимось характерним виробом місцевих ремісників або їхнім знаряддям: Бочечки, Чорноплатів, Кросна. Значення цих назв указує на період їх виникнення – ХVIII-ХІХ ст. Важче датувати назви з “довкільним значенням”: Підлипне, Соснівка, В’язове, Дубинка, Дубов’язівка, Тополине, Тернівка; Лебедеве, Совинка, Раки, Присем’я, Прилужжя, Бережне, Рівчаки, Білозірка, Броди, Вирівка, Грузьке. Проте очевидно, що у своїй більшості ці села виникли також у ХVIII-ХІХ ст., у період бурхливого, масового залюднення Слобожанщини, у порівняно мирні часи, коли визначальною ознакою назви могла стати і якась другорядна, “побутова” особливість місцевого рельєфу, водоймища, рослинного чи тваринного світу.

3. Польських часів на Лівобережній Україні (1569-1648) сягають назви із західнослов’янськими звуковими елементами або тодішніми реаліями у значеннях: Кузьки (очевидно, від польс. k?zki “кози, кізки”), Жолдаки (за Польщі ?о?dak – це назва найманого вояка, що отримував ?о?d, тобто платню), Гути (так звалися тоді будівлі або місця, де могли випалювати дьоготь або робили скло), Дептівка (від польс. depta? “топтати”, або від імені особи, у кінцевому рахунку пов’язаного з цим словом), а також Сарнавщина (сама назва сарни запозичена з польської, пор. і м. Сарни Рв, а з іншого боку, рос. серна; заради справедливості слід додати, що основа цього топоніма може мати і кельтське походження: так, кімрське (валлійське) sarnau означає “дороги, шляхи”).

4. Литовських часів (1350-1569) може сягати назва Тулушка (від лит. t?l?ti “тулити, закутувати” з типовим литовським суфіксом -шка, який П. Гаучас назвав “лакмусовим папірцем” литовських топонімів (пор. на Сіверщині Положки, Обложки, Клишки (детальніше див.: Тищенко К. Литва на Сіверщині. Топонімічні свідчення // Пам’ятки України. – 2001. – № 1-2. – С. 104-117, 161, 209). Літуанізмом виглядає і назва с. Крупське (від лит. krupis, krup? “жаба” – або з похідного від цього слова прізвища литовсько-польської пори). Назва с. Карабутове сприймається тепер, як татарсько-литовська: кара “чорний” + бут з лит. b?tas “оселя”. Не виключено, що ця зрозуміліша свого часу назва може насправді походити від незасвідченого *Корибутове – утвореного з литовського імені власного Корибут: за часів Вітовта князь з таким ім’ям володарював у Новгороді-Сіверському в 1388-1392 рр., – або від литовських слів k?roti “розростатися” + b?tas “оселя” (подробиці у згаданій статті, с. 108).

5. Серед численних слов’янських назв можна виділити й досить давні, не виключено, що деякі з них сягають часів Київської Русі (862-1240). Серед них можна припустити й назву р. Торговиця або с. Мельня, згадуваного у середньовічних документах як одна з волостей, якими володів рід татарського “темника” (ватажка загону в тисячу вершників) на ім’я Яголдай (подробиці у книжці: Русина О. Сіверська земля у складі Великого князівства Литовського. – К., 1998).

До прадавніх слов’янських назв України належить і ім’я міста Конотоп. Щоправда, письмово назва засвідчена тільки з ХVII ст., зокрема, на славетній карті України, укладеній французьким інженером на польській службі Г. Л. де Бопланом, вона вказана як Konotop (1650) на р. Konotop, у ХVIIІ ст. неодноразово згадується у документах як Конотопъ, Конотопь (річка). Про вживаність назви в минулому говорить її повторюваність: так, існує с. Конотоп у Менському р-ні Чн й інше с. Конотоп Хм поблизу р. Конотопи; с. Конотопи є і на Львівщині. Аналогічні топоніми поширені й у інших слов’янських землях, зокрема – в Білорусі (с. Канатоп на Прип’яті під м. Мозир), у Польщі (три села Konotop, і ще Konotopа, Konotopіе), у Чехії (ще три назви сіл Kon?topy). Природно очікувати пов’язаність такої назви саме з водоймою, тому й не дивує існування назв р. Конотоп Жт під м. Новоград-Волинський або рукава Дніпра – Конотопка Онуфріївського р-ну Кг (Конотопь 1594, Конотопка 1779), – усі ці дані містяться у Словнику гідронімів України. – К., 1979 та у довіднику населених пунктів АТП: Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ. – К., 1973.

Разом з тим, у цій групі назв дивує переважне розміщення сіл на сухому. Лише одне польське село Konotop 107 A3 лежить біля річки, інші ж три села у Польщі і три у Чехії розташовані, навіть за даними найдетальніших карт, на цілком сухому ландшафті без будь-яких ознак боліт чи водойм. У такому разі суфікси множини Конотопи Лв 1496, Konotopie, Kon?topy (3!) можуть вказувати швидше не на місця, де коні топилися, а на певні язичницькі традиції, давно відомі й досліджені кельтологами. „Знане висловлення Лукіана про три кельтські божества –– Тевтата, Тараніса і Аезуса –– доповнюють ранні коментарі до поеми „Фарсалія”. У них стверджується, що жертв, присвячених Таранісу, спалювали, Тевтата могла умилостивити смерть [жертви] у воді, а Аезуса –– повішення” (Пауэлл, 176). Справді, з погляду мешканців сусідніх слов’янських сіл топити коня в жертву мусило виглядати незвичним, і така ознака могла стати назвою селища.

Відомо, що ці види язичницьких жертв довго побутували на посткельтських землях у цілій Європі. У Франції „жорстокі обряди відбувалися в день св. Іоанна Хрестителя –– аж до заборони їх за Людовика ХІV (правив у 1643-1715 рр.). На багаттях, розпалюваних під патронажем і у присутності старости села або мера міста, спалювали величезні корзин6и-клітки з живими вовками й котами” (КМЭ, 448). Сумніви у язичницькій природі наведених вище назв меншають при врахуванні таких назв сучасних слов’янських сел, як Паликорови Лв, Kotopeky Cz, Wilcze Pi?tky Pl –– немовби „Вовчі П’ятки”, але вельми схоже на змінене давніше *Wilcze Pi?cky від слова piec ‘піч; пекти, палити’. На жертви Аезусу вказують назви Kozodawy Pl, Вовкодаєве Лг, Нижній Ольчедаїв, Вищеольчедаїв Вн, Володавец Смол. обл. РФ. Зрештою, сучасні європейці цілком миряться з тим, що на крайньому заході Європи спромігся донині зберегти навіть суспільне визнання такий варварський доримський звичай як корида.

6. Відомо, що до “визволення” варязьким князем Олегом сіверяни майже півтораста років були смирними данниками Хозарської держави (740-і – 884), причому – територіально до неї найближчими. Досі відомі назви десятків опорних пунктів хозарської влади. Це, наприклад, с. Козари і Козероги (!) Чн, с. Козарівка на р. Козарка Кв, с. Козар, Козарик Лг – поблизу балки Козерової. Біля Сейму під Рильськом відоме Казарське озеро. Імовірно, що до кола хозарських назв належать і імя с. Косарівщина на р. Козиревій під Ромнами, і путивльські села Кагань і Каханів. На цьому фоні зростає імовірність припущення про те, що “незрозуміла” тепер назва с. Озаричі на Сеймі походить від давнішої незасвідченої назви *Козаричі, яка на якомусь етапі втратила в етнічній пам’яті зв’язок з хозарами. Кілька “підозріло” схожих на цю назв існує й на інших суміжних теренах – від Озерян Чг поблизу с. Козари і с. Озерянівки Дц під Горлівкою до білоруських селищ Азарычы, Асарэвічы, Азершчына, житомирських Озерянки й Озадівки, київської Озерщини біля р. Козарської (!) неподалік від с. Козаровичі на р. Козка...

Дальше вивчення цієї групи назв виявило реґулярне сусідство з ними як місць вогнепального культу Тараніса, так і топонімів гунсько-аварського часу (IV-VII ст.): Унеча, Гуньки, Обертин, Ображіївка тощо. Саме білоруські назви Азарычы, Асарэвічы ведуть до висновку про їхній зв’язок з тюркомонґольським словом іранського походження ?zar ‘вогонь’, яким степовики з очевидністю позначали місцеві вогнепальні культи, зустрінуті ними в Подесенні й далі на захід. За спостереженням Б.А.Рудого, про це саме свідчить і відома пізніша татарська назва c. Атюша від тат. атеш, тур. ate? ‘вогонь’. У такому разі реалістичнішим виглядає інший часовий зв’язок цієї групи назв. Частина давніших малозрозумілих „Озаричів” була переосмислена, як „Козаричі”, інші еволюціонували в Озерища,Озеряни, Озерне: їхнє складніше минуле видає часом розміщення такого села в місцевості, де озера нема і близько, зате поруч є села з назвами Таранівка, Тарани, Таранське, Тараща, Тростянець, Трускавець. І лише поодинокі давні назви так і залишилися без змін: Озаричі, Азарычы, Асарэвічы.

Назва с. Шпотівка пов’язана закономірним чергуванням голосної з таким гідронімом, як назва потоку Шпитьків у басейні Білого Черемошу – у с. Пробійнівка ІФ (СГУ, с. 627). У такому разі до неї близькі й назви сіл Шпитьки Кв, Шпичинці Жт, Хм, Шпотине Лг (АТП). Разом з десятками інших схожих назв –– Шепетівка, Шепетин, Шепіт, Шептаки, Шептичі, Шепелі, Шепарівці, Шепіївка, Новошепеличі, Шипинці, Шипинка, Шипилівка –– ці топоніми є виразними слідами Аварського й Хозарського каганатів, утворюючи розгалужену мережу назв, похідних від алтайської основи ?ep-/??b- ‘їсти, харчування’: це ймовірні місця збору харчів для степових орд, –– пор. евенк., евенс., орокс., нанайс. джэп- ‘їсти, годувати’; евенк., ороц., удегейс. джэптэ ‘харчування’ (CТМ, І, 279-280). Також монґольського походження слово ґиря ‘острижений, обсмалений’ лежить в основі історичного ойконіма Гирівка, Гирівка –– старої назви с. Шевченкове.

7. Наступний пласт глибший ще на 500 років і стосується часів Ґотської держави Германаріха (166-370). Не виключено, що тої пори сягає назва с. Щекинське як і с. Щекине на Путивльщині. Ці назви стають у довгий ряд слов’янських топонімів – назв опорних владних пунктів “Змійової” держави: пор. Щекавиця Кв, Зміїв Хм, Жміївка Кв, Гадяч (2) Пл., Гадзинка Жт, Санище, Санково, Полозівщина, Пороз, Порозок тощо. Подробиці –– в розділі „Відгомін ґотської держави” у брошурі „Мовні дарунки давніх сусідів” (Тищенко 2004). Якщо прийняти це припущення, виходило б, що де-не-де на сучасній карті (і в житті) доживають свого віку слов’янські назви, яким по 1600-1700 років.

8. Під владою готів слов’яни опинилися після “поневіряння” у невірів-кельтів (до 166 р.). Кельтські назви річок і поселень Лівобережжя були досліджені лише останнім часом. Якщо йдеться саме про Конотопщину, то тут несподівано добре виявляються представлені кельтські теофорні назви, тобто такі, що несуть у своїй основі імена давніх кельтських язичницьких божеств: Тараніса, Аезуса, Кукула. Цих назв збереглося чимало і на південь в Конотопщини. У безпосередніх околицях Конотопа зосереджені такі кельтські топоніми: назви с. Таранське, р. Єзус (Єзуч), р. Куколка (пор. назву села у Чехії Koukolka 26 B5). Тараніс – у кельтів бог грому, його ім’я повторюється в десятках назв (переважно – річок) на півдні України, часом ці топоніми мають і паралельну слов’янську назву, наприклад – “балка Громова” або навіть зовсім деформовані “балка Громадська”. Аезус (Aesus) – інше божество кельтів, культ якого відзначався особливою жорстокістю. Кукул – буквально “той, що в капюшоні” – це божество царства мертвих. За усним повідомленням Б.Бабака, останнім часом назва р.Куколка радикально перероблена: вона нібито перекладена з російської і стала ”Лялечкою” (!), – до речі, апелятив кукла в самій російській мові запозичений з грецької. Цей приклад войовничої ”народної етимології” всього лише ілюструє діапазон несподіваних асоціацій матеріалу, з яким доводиться рахуватися при дослідженні. На схід від р. Єзуч протікає річка з дивною як для сучасників назвою Гвинтівка з селом Гвинтове, назви яких нагадують ім’я кельтського бога вітру Гвінтія. Більше про всі ці імена можна прочитати, наприклад, у нещодавно виданій книзі “Кельтская мифология. Энциклопедия. – М., 2002”. Виглядає невипадковим, що всі п’ять географічних об’єктів з імовірно кельтськими назвами скупчені на невеликій території – річки Єзуч, Куколка і Гвинтівка впадають у Сейм, біля якого розташоване й с. Таранське, а на Гвинтівці – Гвинтове.

Разом з назвою Конотоп, імовірно пов’язаною з культом Тевтата, та з топонімічними свідченнями кочовиків про вогнепальців (Озаричі на Сеймі напроти Тарнського і Атюша) маємо переконливі докази давнього розміщення у цих ідилічних місцях язичницького центру, який з очевидністю перетворив їх на пекло. У Західній Європі жорстокі культи відійшли в минуле раніше, а тут вони дотривали до татарських часів (Атюша). Християнство завершило знищення кривавих ритуалів, розпочате на Заході ще римлянами. Там уже „в VI ст. вчений чернець на ім’я Ґілдас з повним правом міг назвати давні культи бритів мертвою реліґією. „Я не стану, –– пише він, –– перелічувати диявольських ідолів, що стояли у моїй країні... і яких ми сьогодні повсюдно бачимо посеред решток храмів або просто неба, де вони руйнуються, лякаючи людей своїм звірячим виглядом. Не стану я бідкатися й про ті гори, джерела, пагорби, річки й озера, що тепер поставлені на службу людям, а колись були для них джерелом мук і смерті, яким сліпі неваігласи віддавали шану, належну богам”. Разом з ідолами загинули й їхні жерці. Саме слово ‘друїд’ забуте й майже не трапляється у ранніх пам’ятках британської літератури” (КМЭ, 438-439).

Назва с. Духанівки свого часу була, очевидно, “підправлена” для більшої зрозумілості під впливом поширеного тоді татарського слова духан “магазин”. Проте її не можна розглядати ізольовано від фонетично близьких інших відповідників в Україні та за її межами (див. карту 1), які утворюють переконливий ряд разом з назвами відомого с. Диканька Пл, Деконка, Dziekonka (Польща), Диківка, Диковичеве, Дикове, Диковини; Диханівське, Диханівка Чн; Дзіканаўка (Білорусь), нарешті – с. Духанівка, Духовщина (на Верхньому Дніпрі в Росії), Духанки Чн, поблизу якого є ще й с. Убіжичі... Справді, сучасне кімрське (валлійське) слово dihangfa якраз і означає “притулок, пристановище, рятунок”, а давню форму реконструюють як *di-eks-?k-; таким чином, українські назви, які зберегли приголосний -к- – давніші, а ті, де -к- перейшов у -х- – пізніші. Детальніше про ці назви можна прочитати у статті: Тищенко К. Кельтські назви селищ на витоках річок України // Журнал “Народна творчість та етнографія”. – 2004. – № 3.

9. Мовознавці вже давно запропонували пояснення назви річки Сейм (давнє Сђмь) з індоіранських мов – від авестійського sy?ma і давньоіндійського ?y?ma “темний” (див. Топоров В. Н., Трубачев О. Н. Лингвистический анализ гидронимов Верхнего Поднепровья. – М., 1962. – С. 226). На Дніпровському Лівобережжі іранці-скіфи справді були сучасниками кельтів – будинів і неврів, про яких можна більше дізнатися з книжок О. Стрижака, наприклад, “Етнонімія Геродотової Скіфії. – К., 1988” або “Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. – К., 1991”. Важливі свідчення про ці народи знаходимо і в книзі “Геродот. Історії в 9-ти книгах / Пер. А. О. Білецький. – К., 1993”. Хоча навколо Сейма інших іранських назв чимало (на Полтавщині – Хорол, Артополот, Снопород; на Сіверщині – с. Сліпорід під Глуховом), проте саме на Конотопщині схожі назви поки що не виявлені. Нам видається переконливішим і за змістом, і за звуковим матеріалом слів пояснення назви р. Сейм з кельтських мов. Так, виявляється, що ірландське слово s?imh, гельське s?imh означають “м’який, тихий, мирний, спокійний, безтурботний” (MacBain; s?imh) – що вичерпно відповідає характеру річки. В обох названих кельтських мовах це слово має ще й синоніми: ірл. s?аmh, гельс. s?аmh означають “м’який, миролюбний” (там само). Цікаво, що слова ці збереглися лише в мовах гойдельської кельтської групи і не мають відповідників у бритських кельтських мовах – валлійській (кімрській), бретонській, корнській – зі словниковим матеріалом яких виявлено зв’язок більшості кельтизмів України. Таким чином, при прийнятті кельтського пояснення перелічених назв Конотопщини, їм мало б бути по 2 – 2,5 тисячі років. Варто нагадати, що чимало іранських назв – крім згаданих ще відомі Дніпро, Дін, Дністер, Дунай тощо – ведуть своє походження від скіфської мови і, отже, мають такий або й більший вік.

10. На відміну від пізніх литовських назв періоду Великого князівства Литовського, про які вже говорилося, в Україні існує ще пласт назв з прадавніми балтійськими відповідниками. Так, назву с. Лобківка можна наблизити до гідроніма Лоба (кол. Волоколамський повіт Московської губернії), яку В. Топоров і О. Трубачов виводять із давньої форми *Лъба і порівнюють з лит. Lub?, назва річки у Литві (Топоров, Трубачев, с. 9). Сюди ж і назви литовських річок Lub?lis, Lubinis, L?bupis (див. Lietuvios..., с. 94-95).

З-поміж усіх балтійських назв Конотопщини чи не найдавніша – це оз. Щимля, беручи до уваги її вставне -л-, яке закономірно розвивається ще у давньослов’янських формах після губної приголосної і відповідає формі литовських назв річки у Литві ??m? або лісу Шемя (там само, с. 213), – пор. аналогічний процес у так само давніх назвах річок Каспля, Неропля, Вопля, Горспле, на що звертають увагу В. Топоров і О. Трубачов, коли кажуть, що ці назви “були запозичені так рано, що встигли пройти довгий шлях власне слов’янської фонетичної еволюції” (там само, с. 237). У Верхньому Подніпров’ї існує ще кілька схожих на конотопську назв, наприклад, р. Щемелька, ліва притока р. Снову, р. Щемелевка – права Ольги, ліва Вопі, права Дніпра. Виникнення усіх їх можна пов'язати з галіндами останніх століть І тисячоліття до нашої ери (до готських часів понад Сеймом жили ”галіндоскіфи” – змішане балто-іранське населення (за Йорданом)). До давніх балтізмів може належати і змінена за народною етимологією назва с. Турутине, можливо, колись пов’язана з лит. р. Taurupys, латис. р. Taurupe (букв. “турова річка”) (там само, с. 210). Прямих аналогів в Україні ця назва більше не має. Найближча форма – с. Туропин Вл. Якісь віддалені зв’язки можливі з назвою порівняно недалекої р. Турушок, ліва Можу, ліва Сіверського Дінця, – відома вже з документу 1683 р. як Турушка (див.: Словник гідронімів України. – К., 1979), – знову з суфіксом, схожим на балтійське -?kies.

11. Нарешті, до найдавнішого пласту назв, гранично досяжного для методів історичної топоніміки, належать збережені на Конотопщині такі рідкісні давньоєвропейські назви, як імена сіл Великий і Малий Самбір та двох річок Ромен.

Виходячи лише з самої форми топонімів, про два села Великий і Малий Самбір не можна з певністю сказати, чи тут ідеться, як часом вважають, про пізніших переселенців із Прикарпаття (де відомі Самбір і Старий Самбір), чи ці назви на Сумщині – також прадавні. Очевидно, що факт наявності чи відсутності давніх поселень у цих місцях може встановити лише археологія. Саму ж назву Самбір виводять від дослов’янського *sam-bar- “злиття” і зіставляють з вельми поважними за віком західноєвропейськими топонімами: пол. Samb?r, хорв. Samobor від іллірійського *saп-bar- (засвідчена і реальна іллірійська назва ??-?????) (Трубачев, 1968, с. 281). Варто додати ще й французьку назву річки Sambre, кельтську Samarobriva тощо.

Натомість дві назви річок Ромен мають надійно встановлене відношення до найдавніших індоєвропейських назв річок Середньої Європи і позначені як такі (єдині з усіх географічних назв України) на на відомій карті “Давня гідронімія Європи” (див. карту 2), укладеній 1960 р. німецьким ученим Г. Краге, який датує їх ІІ тис. до н.е. (див.: Седов, с. 20-21). Відповідниками до назви Ромен вважають лит. Armen? і давньоєвропейські назви групи *Armаntia, *Armeno (звичайно ж, ніяк не пов'язані з етнонімом вірмен), відомі в Італії (Armeno, Armento), на півночі Франції (Armance, Arman?on, Armenti?re) і особливо в Гасконі й далекій Країні Басків навколо Піренейських гір (Armagnaс, Armendaritze, Armentia, Arma?antzas) (див.: Тищенко, 2004, у друці).

Таким чином, внаслідок проведеного нижче етимологічного аналізу топонімії Конотопського району Сумщини виявляється, що тут, як у краплині води, представлені практично всі хронологічні пласти (страти) вітчизняної топонімії від найдавніших часів.

Лесь Лесниченко Тема: Історія
КОНОТОПСЬКА СОТНЯ

Нижинский полк занимал ливый берег Десны, начиная от м.Салтыковой Дивицы до впадения в Десну рики Ивотки и - оба берега Сейма, из его устья до впадения рички Клевени, которая служила восточной границей полка, и наконец - оба берега Остра (приток Десны), начиная от м. Мринадо истока этой рички.

http://www.grad.kono... align=left> На этом пространстви древняя русская летопись отметила не более пяти поселений, назвав в XII в., - Биловежу, Бахмач, Всеволож, Унениж и Глухов. Конечно были тут и др. поселения, хотя много их быть не могло, в следствии открытой местности, в которой главною защитою для поселений служили не горы, а воды, преимущественно в види топких болот. После татарского же разорения вся описанная мистность совсем запустила: по книге Большого Чертежа на ней не значиться ни одного городка. Имея же в виду, что Большой.Чертеж уже называет близкие к описанной местности «грады»: Журавку, Куринку, Многой, Снитин, Сенчу и др., которые поселены не позже начала XVII в.; оказывается, что на территории Нижинского полка и в это уже позднее время, вовсе еще не было «градов», но не было в это время и других каких либо поселений- в южной, безлисной части Нижинского полка, к югу от течения Сейма и Остра. Повидимому, эта мистность до XVII века представляла собою полную пустыню, разделявшую русские и польские владиния. На пустынность этой мистности указывают между прочим, следующие факты: русская «сторожа», оберегавшая Путивльский рубиж от нечаянных нападений татар, стояла по берегам р. Сейма не далее сорока верст к западу от Путивля, т.е. примерно около границы теперешнего Конотопского уизда; а так как «сторожа» высматривала неприятеля среди «полей», то значит к западу от сторожевых станов и были только «поля», т.е. пустые земли.

Затим - из спора, происходившего в полов. XVII века, между русскими и поляками за «рубеж промеж Киева и Чернигова с Путивлем, видно, что все пространство земель к западу от Путивля, поляки в к. XVI в., считали за угодья мищан далекого отсюда Канева: в 1576г. Стефан Баторий писал: «до всех жилцов Киевских, чтоб мищанам Каневским в землях, в водах и иугодьях их, которые держат по самой Путивль, перешкоды не чинили.» Здесь на землях, подходивших «по самой Путивль», не было поселений Каневских, мищан, а были только их «уходы», на которые приходили они промышлять зверя и рыбу. Пустыню представляли собою земли к югу от Сейма и Остра; но к северу от этих рик, поселения несомненно существовали уже и до XVII века; поселения эти ютились по лисам, кроме которых защитою для этих поселений от татарских набегов, служили еще и отделявшие лиса от степей, рики Сейм и Остер. Особенно хорошо защищено было водою и лисами, междуречье Сейма и Десны, где потом возникли городки Короп, Кролевец, Глухов. Но и здесь не смотря на защитность мистности, еще в начале XVII в. поселения встречались лишь изредка. О редкости здесь населения в конце XVI и начале XVII в., сохранилось интересное показание двух столетних старожилов с. Озаричи (Кролевецкий уизд), записанное в 1717 году. По показанию этих старцов, жители поселении Заболотова, Любитова, Озаричи, Мельни, Литвиновичи, Подолова, и Добротова были прихожанами незначительной церковки, случайно построенной в сели Спасском (см. Глуховскую сотню); «Ибо, как говорили им, Озарицким старцам, отцы и деды их, - других церквей тогда поблизу не было, так как во время построения той церкви (в селе Спасском), еще не было ни Батурина, ни Кролевца, ни Глухова и на базар ездили тогда в Новгород-Сиверск и Путивль»...

Когда же возникло большинство тех сил Нижинского полка, которые мы видим уже при составлении описи 1654г.? - Повидимому, главным моментом заселения Нижинского полка было вторая четверть XVII века. Так мы видим, что Нижин в грамоте 1625 года, называется «новоосилым городищем» (см.г.Нижин); в том же 1625 году «садился» и Батурин; несколькими годами позже основан был Конотопский «городок» и около того же времени заселено было селище древнего Глухова; тогда же возникли Борзна, Ивангород, Кролевец...

Все это были городки, под защитою которых стали возникать и села, так из прежних незначительных поселков, так и из новых поселений, жители которых не боялись уже селиться и в открытых полях, надеясь на возможность в случае опасности, уйти под защиту ближайшего городка. Население новых поселений пришло сюда из-за Днипра, откуда теснимое «панским началом», бежало, отыскивая лучшие условия жизни в слободах «Ливобережной Украины».

Главный прилив населения на территорию Нижинского полка явился вслед за Деулинским перемирием, когда эту часть Сиверской земли захватили в свои руки Пясочинские, Оссолинские, Цаци, Кисели и другие польские паны, поспешившие выпросить у короля более или менее обширные участки в «Заднипровской Украини». Но всем этим владельцам пришлось недолго пользоваться новым их маетностями: уже в июне 1648г. Путивльский воевода доносил в Москву, что «гетман Хмельницкий разослал от себя полковников и сотников с запорозкими козаками по сю сторону Днипра, « в украинские городы, и велил им прибирать (т.е. набирать) Козаков; и урядников, и державцов, и поляков, и жидов велил побивать... А паны и поляки, и жиды, все бегут в Польшу...» К осени 1648г. територия Нижинского полка была от поляков очищена совершенно и затем нет сведений, чтобы они сюда возвращались и после Зборовского договора...

Закрити