ПОРА ДОЇТИ КОРОВУ

Ця подія відбулася в селі Корощине, що на Житомирщині. Воно розташоване на Поліссі серед красивої лісової природи на піщаних ґрунтах. З давніх часів люди важко працювали щоб мати кусок хліба як говориться в народі.

На піщаних ґрунтах великого врожаю не отримати. Тому людей годував ліс і домашні тварини. Поля засаджували і засівали багато. Чим більша площа тим більше роботи біля неї. У кожному дворі тримали корову чи кілька, птицю і звичайно свиней.

Велику допомогу надавав ліс. Там збирали ягоди чорниці, брусниці, буяхів (болотна маслина). З грибів перевагу мали білі. Збирали і інші але так на вечерю говорили. Основними були білі, після йшли підосичники, підберезники і з трубчатих більш не брали ніяких. Хіба як молоденький маслюк чи моховичок, а може ще щось сподобається то так і то для супу. На всіх інших чомусь говорили вужачі. Серед пластинчатих брали тільки тверді сироїжки, рижкі свійські.

Ось яку історію розповів мені дід Василь. Жили в трьох, я з жінкою і теща. От в невдозі мати померла, а ми стали господарювати самі. Одного разу сниться сон, що пора доїти корову. І проснулись ми разом від стуку у вікно. У вікні стояла бабуся і щось показувала. Коли вона зникла ми кинулись до вікна. Там на вулиці люди проганяли корови на пасовище. Жінка кинулась доїти корову, а я проганяв вже аж за село на пашу.

Вони все ж слідкують за нами.