Село Крехаїв давнє. Цікаве. Красиве. А долю має чи не найтрагічнішу серед багатьох сіл чернігівського Подесення. Коли й ким засноване — ніхто не скаже. Найперша і незаперечна писемна згадка про нього — друге десятиріччя 18 століття, коли «село Крехаев универсалом 1712 года отдано было киевскому Михайловскому монастырю». Проте Крехаїв, звичайно, існував і раніше. Гадають, попередником цього поселення був городок Крень у трьох з лишком кілометрах на південний схід: там і досі чудово збереглися високі, семи - десятиметрові вали старого Городища з трьома ширини чималої воротами-прорізами. Назва Крень — модифікована від слів «криха — кроха». Зате Креха вже прізвище людини, якій село, певне, давним-давно належало.

Весь у легендах Крехаїв, у переказах, бувальщинах, мов погідне літнє небо в зорях золотих над ним темної ночі. І коли поглибше вслухаєшся, вдумаєшся в оті легенди-перекази — наче малозвідані, а то й зовсім незбагненні зорі виманюєш для душі своєї одну по одній: та — гарна, яскрава, а та — ще краща, яскравіша. Отак і легенди, переповідки крехаївські в інтерпретації крехаян — утаємничені, безмежно захоплюючі. Десятки назв урочищ, різних місцевостей — у самому Крехаєві й довкола нього, безліч прикмет, що їх крехаяни з праправіків ще й понині часто користають до свого локально-місцевого календаря природи. «Сойка з осени ховає жолуді під стріху сажу чи повітки — чекай холодної, затяжної зими». «Порскнула враз береза брунатно-зеленавим листом — суха весна буде».

Чи, скажімо, звичайна і звична дуже для крехаївців топономіка місцева: Рать, Млиновище, Заратте, Бараниха, Ратище, Нестерова круча, Чорноземля, Дурноселівка, Копилів, Колесницька... І що не слово з уст, що не назва з губ, що не прикмета на виду — все те могло б послугувати найсерйознішому вченому для цілої наукової розвідки — історичної, екологічної, етнографічної, топонімічної чи якої-небудь іншої. І все це випливає з нетрів сивої тутешньої давнини, з далекої старожитності, котра отут, в Крехаєві, довкола нього, з-поміж оцих цілющих плес голубої води, серед чарівних зеленорутих пущ і дібров з болотами спороджувала і формувала свою могутню життєдайну силу так, як поступово, проте впевнено і вправно входить стрімка й непокірна Десна після розгульної весняної повені у свої сяк-так окреслені береш, означаючи вже усталений фарватер, свою невпинну течію.

Отак із праправіків ця «велика ріка мого народу» (О. Довженко), міняючи русло і фарватер (за приблизними даними вчених-гідро-графів — у радіусі двадцяти кілометрів), міняла придеснянським пожильцям осідлість і звичаї, пісні, перекази і вподобання, оновлюючи та осучаснюючи їх. Пролітали віки (то смерчами і вихорами, а подеколи пропливали й ніжними літепловими леготами), змінюючи людей, ріку — вона де глибилась, де міліла, то вигиналася дугою, то рівнялась, мовби мечем живим промиваючи високі піщані дюни й тисячоліття, проте ніколи не порушуючи гармонії межи людиною й собою. Десна ніколи не зраджувала подесенню, а значить — і крехаївцю. Подесенець, а значить і крехаївець, не зраджував Десні. Між ними завше цілковита злагода, повна взаємовіддача. Тому й живуть вони в любові і в добрі. Десна дарує крохаївцям, а значить, і всім подесенцям, сім благ своїх — рибу, воду, птицю, цілющі трави і повітря, деревину й хліб. Крехаївці ж, як і всі подесенці, семикратно в семикратних поколіннях плекають органічну вірність Десні, воздаючи їй неабияку шану в легендах, образах, піснях.

Є в Крехаєві наймення місцини, котре історично спородилося буквально на очах за найтрагічніших обставин села і його тоді нечисленних, украй змучених пожильців. Це — Шестихатки. «О, то — сумна назва, незабутня, багатозначна,— мовлять крехаївці, коли розпочинається балачка про неї.— У тих Шестихатках — наш найважчий біль, печаль наша велика, наша, хай і наймізерніша, а таки ж надія на виживання у найчорніші для нас часи...»

Так, історія появи цієї місцевої назви в Крехаєві 43 роки тому справді дуже сумна й трагічна. Однак її — тієї назви, з'яви тієї, того історичного факту не опустиш, не забудеш, не вивітриш із пам'яті й душі, як не викинеш слова із живої народної пісні.

Шестихатки!..

1943 рік. Армія Країни Рад громить фашистські орди за всіма правилами радянської воєнної науки, досягнувши корінного перелому в ході війни. Навіть найоскаженіліші й найзапекліші гітлерівські маніяки вже собі ясно усвідомили — їм, чистокровним арійцям, у цій незбагненній Радянській країні, вже не панувати. Проте вони ще сильні, до зубів озброєні, надміру ситі — як же: утримують за своїми плечима чималий куш радянського добра, нашої землі й економіки, тому й спроможні по-звірячому розквитатися з тим, хто їм хоч трохи досадив чи став на заваді. Кількісно рейх дещо підбадьорювала й так звана тотальна літня мобілізація, проведена в Німеччині й країнах-сателітах. Отже, гітлеризм на той час ще поставав для Радянської країни як велика загроза. Крехаїв...

З півночі й півдня він обклався невеличкими лісками, й сходу Його підпирають малопрохідні, а подекуди й зовсім непрохідні болота, озера, діброви, на заході — оперізує Слепець, рукав Десни, який відгалужується від неї проти Євмннки і з'єднується і нею між Пточками й Літками. Крехаївці завше були добрими й щирими. Бо вони — найрідніші й найближчі діти природи: лісу, води, лугу, болота, пасовиська...

Під час німецько-фашистської окупації Крехаїв став селом нескорених, селом партизанським, селом підпільників. Тільки безпосередньо в загоні імені Миколи Щорса, який зорганізувався в 1942 роді і яким став командувати Юрій Збанацький, було більше тридцяти крехаївців. А такі з перших днів найактивніші підпільники, згодом безстрашні месники, як Григорій Трохимович Ющенко, Микита Євдокимович Ланченко, Іван Прокопович Павлик та багато-багато інших, поприходили в загін спочатку самі, а потім внаслідок надзвичайно важких, невтерпних обставин, які склалися в Крехаєві через фашистський окупаційний режим, змушені були й сім'ї свої позабирати до партизанського загону — дружин з дітьми, батьків, рідню... «Мешканці Крехаєва не просто співчували чи якнайкраще допомагали нам. Крехаїв певною мірою був для нас надійною партизанською базою,— згадує командир загону Ю. О. Збанацький.— Якщо, приміром, хлопці наші, повертаючись із диверсійного завдання, виконуваного на залізниці київсько-московського напрямку, вже дозиралися до Крехаєва, то це вважалося, що вони — вдома: тут мали в кого перепочити, обсушитись, а то й переднювати. Тодішній Крехаїв — ніби пересильний партизанський пункт на межі між Київщиною і Чернігівщиною, живий зв'язок підпілля й партизанської Остерщини і Вищої Дубечні не тільки з Броварським районом, а навіть і з самим Києвом». Саме тому окупанти надто ревно бралися за крехаївців, нещадно грабуючи їхнє майно, спроваджуючи молоду, здужалу частину населення на примусові роботи до рейху. «їдьте-їдьте!..— заохочували фашистські лакузи юнаків і дівчат, котрі потрапляли до них у лабети.— Там їстимете шинку, а чорним пивом запиватимете, а то, чого доброго, ще — й ромом!..» І це звучало як гірка іронія злої долі-мачухи. Крехаївців і євминців (сусідів) фашистські людомори хотіли повністю вивезти до Німеччини. Та це їм не вдалося, бо ці люди дуже любили свій край, свою Батьківщину, люто ненавиділи фашизм і частково таки врятувалися від гітлерівського рабства, ховаючись по непрохідних болотяних і лісових нетрях.

«Я був одразу по тому, як фашистські нелюди під страхом смерті вигнали до свого так званого раю всіх мешканців Євминки,— зазначив Ю. Збанацький.— О, то — жахливе видовище. Йдеш вулицею, а по ній духу людського не чути!.. Минаєш подвір'я, а з-під воріт лише наляканий кіт чи собака шасне здичавіло в бур'ян... Або ж вітер порозчинюваними дверима в хатах, повітках, у хлівах моторошно порипує... Мороз по шкірі пробирає од тих порипувань, од тієї страшної пустки... Така ж сама біда і в Красульці, сельці, що через дорогу на південь притулилось до Євминки. Обезлюднені Євминка з Красулькою справили на мене гнітючіше враження од ущент спаленого Крехаєва...»

Вже на початку 1942 року в крехаївському старостаті (управі) Було складено список «до повішення й розстрілу» на 80 крехаївців

(з усного повідомлення колишнього партизана Григорія Ющенка) Тому значна частина жителів майже увесь час ховалася, наполегливо шукала надійних зв'язків з підпіллям і партизанами. 33 чоловіки фашистам таки вдалося вловити й розстріляти або замучити, з них — 9 дітей, 4 старих, 5 партійно-радянських працівників, решта — рядові колгоспники. Настю Йосипівну Ланько — жінку 29-ти років разом із дітьми (8-літньою Ганнусею, 3-літньою Олею та однорічним Петрусем) спалили в хаті живцем на очах в односельців і родичів, попередивши: якщо хто-небудь із них зробить найменший порух з метою хоч якоїсь допомоги приреченим — одразу матиме кулю в лобі. А Шевченко Марію з дітьми (Горпинці — 11 років, Тетяночці — 10, Володі — 8) багнетами покололи серед болота. У рідній хаті, не скорившись сатрапам, мужньо прийняв смерть свою од рук рудочумих Тимофій Петрусь. Трупи кати завше залишали на місці розправи, не дозволяючи ніяких поховань. «Моїй матері,— розповів колишній командир партизанського підрозділу загону імені Щорса Ілля Петрович Ланько,— фашистські звірі одтяли носа, повирізали груди, а потім докололи багнетом тільки за те, що не призналася, де і в кого я переховуюся».

Окупанти спалили й розорили в Крехаєві 22 артільні будинки, 2 школи, 3 млини (один із них механізований), церкву, по-варварському знищили всі машини й пристрої, увесь сільськогосподарський реманент. Понад два роки над кожною сім'єю, над кожною оселею ширяли тяжка наруга і смерть. За цей час фашисти вивезли в рабство до Німеччини 1119 хлопців та дівчат, а то й жінок з дітьми.

Та село продовжувало самовіддано боротися, налагоджувало й розширювало зв'язки з народними месниками, зокрема — із загоном, а потім з'єднанням імені Щорса. Крехаївська земля часто давала радянським патріотам прихисток і порятунок — особливо зв'язківцям і диверсантам загону Юрія Збанацького, бійцям і розвідникам загону братів (Терентія, Степана, Василя) Науменків, розвідувально-диверсійної групи Кіма (Кузьми Гнідаша).

Як уже мовилося, село зі сходу й заходу було гарно-таки прихищене болотами, дібровами, глибоким пралісом, стариком Десни — Слепцем (літочківці й літківці нарекли його красиво, поетично — Любичем). Але з півдня й півночі (од Євминки й Літочок) Крехаїв мав найуразливіші місця, звідки фашистсько-поліцайські бузувіри заскакували в село й, мов ті круки, зненацька хапали й знищували сільських активістів, комуністів, підпільників.

Та найбільше зазнав горя Крехаїв під час двох останніх — і найбільших — своїх трагедій: 9 липня і 20 вересня 1943 року.

9 липня. Сонце того дня, здається, підхопилося рано-рано: крізь густі кудлаті хмари криваво-оранжевим оком воно сторожко обмацувало село, довкола нього — урочища, левади, ліс, Сленець-Любич, котрий прудким водяним пасмом широко відділяв Крехаїв од просторого придеснянського лугу. Та найпильніше приглядалося світило до похмурих, стривожених крехаян. У його черлених важких променях крехаївський люд борсався, мов у кривавиці. «Ой, що ж то принесе нам ще сей день — яку біду, нещастя яке?!» — прикидало кожне в думці. Та за якусь годину-другу по вимитій блакиті неба спливли перисті хмари й над селом розпогодилося, заясніло. «День же, як у свято велике!» — «Еге, врочистий — мов пісня!» — «Нібито по замовленню»,— перемовлялися крехаянки, із сапами наперед себе перепроваджучись на той бік — за Слепець: ще вчора звечора їм суворо звелено йти за Бараниху тютюн сапувати.

Сапаючи, аж чаділи від ядучо-міцних тютюнових випарів. Духота груди так важко спирала, що й дихати нема чим. «І ти ж диви, халєра б на його маму,— який лапатий уродив!..» — озвалася котрась із молодиць. «Тихше, он поліцай іде!.. Чекай-чекай — ніби до нас...» — здивувалася сусідка.

Жінки скрадливо оглядалися, несміливо підводили голови, розгинали спини, опираючись на сапи. «Ой, та він не один же... Он і другий, третій... Десь, кляті, певне в Боденьках чи в Жукині, партизанів сочили...» — І крехаянки налякано, тривожно збивалися в тісні гурточки по кількоро. Шепотіли одна одній: «Кажуть, у Копилові шестеро партизанів заднювали. Од Науменків чи од Збанацького...» — «А-а, чого люди не наговорять...» — ніби й спокійно, байдуже, а таки ж одворкнула та з жінок, котра напевно знала про партизанів, але навіть для себе робила з того неабияку таємницю. «Ану, гайда мені всі до села... І то - живо!» — гукнув набурмосений поліцай до найближчих молодиць і побрів лінькувато через тютюнове поле до подальшого гуртику: гостролисті стебла високого, буйного бакуну храпотіли під чобітьми, порскаючи густим зеленим соком на халяви.

Не встигли жінки й через Слепець під Лисою горою перебратися, як над Крехаєвом уже зайнялися крики, голосіння.

Мов дика орда, раз коло разу, німецьке військо, поліцаї Крехаїв обступили. Киями важкими, замашними гумовими палицями, прикладами згонили селян докупи — в центр села, все звужуючи й звужуючи полоненське кільце. Не минали жодного обійстя, в ньому — найменшого закапелка, геть у мишачу пору заглядали... Зігнали всіх, до душі — хто потрапив під облаву. Потім, на самому скраїську села — проти нестерової кручі, довго-довго тримали, збивши в тісний кагал: радились — що робити, як гнати... «Куди ж ви нас?..» — допоминалися крехаяни, котрі сміливіші. «У Бровари. До кошари»,— ніби між іншим чи то ненароком бовкнув один із поліцаїв.

О, то — кошара! Хто хоч раз у житті забачив її — повік не забуде!

А над спустілим Крехаєвом тим часом — громи, блискавки. Буря. Хоча й не ллє зверху, а страх який проймає! У Копилові — лемент, стрілянина. Султанами здіймаються дими, поволі, тяжко вплітаючись кучерявими смоляними хвостами в темно-сині куделі низьких хмар. Там гітлерівські зайди розстрілюють знесилених, знекровлених партизанів — тих шістьох, що лишилися днювати в Копилові. Палять Копилів...

Тільки там, за Десною, над Жукином чи над Боденьками, а може й далі, далі... веселі хмари на бірюзовому плафоні неба посрібленими вежами плавають... «Там — воля, тут — неволя»,— переглядаються бранці чоловічої половини: вона ж така мізерна та половина — самі діди та підлітки... Жінки ж надсадно кричать, голосять жалібно. Найважче тим, котрі з малими дітьми — вгамувати, утихомирити верески малечі неможливо. Старіші відчули важку, непоправну біду: на коліна падали, руки здіймали — із селом, з Десною, Слепцем прощалися, думали — назавше рідний край, Батьківщину полишають...

У дорозі, коли гнали змордованих, дощ пустився. Так лив, так тюжив, що людей з ніг збивав,— буряний, тучний, у громах і в блискавках.

Ночували під Літками. В багні подощовому — на лузі... Далі о такій стемнілій порі кати гнати бранців не наважувалися, щоби нещасні в ніч не порозбігалися або, чого доброго, по смерку партизани не наскочили. Зате другодні тридцять кілометрів до броварської кошари за кілька годин здолали. Там, у Броварах, всіх — за колючий дріт. Старих і жінок з дітьми — у кошару. Дивіться, мовляв, гуманність яка: з дітьми ж не лишили просто неба... Потім по вагонах-телятниках розсортували, мов худобу: кого — до рейху, кого — на примусові роботи за Дніпро, фашистам «захисний вал» добудовувати.

Через місяць-другий декотрі крехаївці додому верталися — втікали, звісно. Ті ж, що в рейх потрапили, ще понад два роки нелюдської важкої праці зазнали, знущань небачених, принижень, побоїв. Змучені, вкрай виснажені, Батьківщину побачили аж по Великій Перемозі. «Ой божечку-боже!.. Як привезли пас із неволі поїздом до Ніжина, то ми всі в плачі землю цілували нашу руську!..» — пригадує вісімдесятип'ятилітня Марія Трохимівна Мальчиха. Старенька й жаліслива, мов мала дитина: нелегке життя добре її вимордувало, бо й слова без сльози промовити не може.

Поприходили вигнанці-бідолахи в рідний край, а в ньому — ні пилиночки, ні билиночки з родинних вогнищ не зосталося: все фашистські харцизяки розграбували. «Зима йде, а тобі хай би земляночка яка, щоб хоч трохи зболену, стражденну душу зігріти... Кажуть: кругом голод, холод, біда в хаті, а тут навіть собачої буди замість хати нема, на колишньому обійсті — одне печище купою глини перепаленої стримить,— сумно, в печалі гіркій розповідає про ті тяжкі дні Параска Андріївна Грищенко, тримаючи малого білоголового онука (синову старшу дитину) на руках.— Знаєте, згадувати страшно про те, що було, що знесли душа іі тіло... Тоді всі в болотах та в бур'янах переховувалися. Багатьом, у тім числі й мені, і те не помогло...»

То співчутливо, то замилувано дивлюся на Пашу Андріївну (саме Пашею зовуть її крехаївці, незважаючи, що жінка вже давним-давно в літах і трійко онуків має), назавше в правий бік похилену постать її доброго і вродливого з лиця чоловіка Михайла Васильовича, на дітлашню, що треться коло них і на крок не відступаючи, на сусідку їхню — Марію Павлівну Хижняк, чогось сумну, майже ніколи не усміхнену, думаю: який усе-таки духовно міцний наш народ! Ну ось хоча б оця білява життєрадісна жінка — Параска Андріївна. Дівчиною втрапивши разом із малолітнім братом Петром до фашистської неволі, мужньо знесла всі біди й знущання, дочекалася жаданої Перемоги, повернулася в рідний Крехаїв, на попелище, разом з добрими людьми збудувала собі житло (спочатку — землянку, потім — і гарну хату), викохала красивих і таких же мужніх, як і сама, дітей Галину й Василя, а тепер виховує ще й своїх онуків... Вона й сьогодні — завше з людьми, завше серед людей. У кого сумна оказія — Грищенчиха перша розрадниця й розпорядниця, а де весілля чи гості — з танцю не виходить, у пісні й приповідці не вмовкає, жартами і дотепами сипле, мов з рукава... То саме такі, як вона, здається, в огні не горять і в воді не тонуть, зате в горі чужому, в біді людській серце своє надривають...

20 вересня. Цей чорний день позначив собою другу всекрехаївську біду, котра в часовій відстані у два з лишком місяці від першої волоклася за нею, переслідуючи Крехаїв і крехаян. «Було то — бодай не згадувать!..» — мовлять ті, що бачили горе те тяжкеє.

Втікаючи під ударами Червової Армії, фашистські орди методично, по-варварському, дотла знищували все на своему шляху. Не забули вони і про партизанське село Крехаїв. За кілька годин одне з найкрасивіших сіл перетворилося в жахне суцільне згарище. З 83о' обійсть дивом уціліло тільки 6. А як, яким побитом зостались,— ніхто сказати не може. Ні з тих, що були в селі тогодні, ні ті, кого доля позакидала хто-зна й куди... Карателі налетіли, мов хижі круки, із Семиполок — через прадавній ліс, трасуючими кулями з автоматів підпалюючи кожну хату, повітку, сарай...

Люду н Крехаєві було тоді мало: дехто з тих, хто встиг з-за Дніпра втекти, та окремі щасливці, що повибиралися з боліт, пущ і лісів. Були й такі, котрі повідшукували свою худобину — бродила вона десь... Фашисти, палячи село, не пощадили й худоби — до останньої голови.

Плачу під час тієї трагедії не чулося — нікому ж і закричати було. Тільки — стрільба, тріск і печія від пожежищ: вулицею пробратися неможливо. Мов у пеклі... Всі будівлі — хати, хліви, повітки, сажі, стодоли, ліси поліщуцькі — дерев'яні ж. І перед тією страшносудною бідою стояли сухі мов перець. Ясно уявляю те моторошне видовисько. Бо сам бачив, як горіла моя рідна Коритня. На щастя, не вся... Горіла майже в ту саму пору, що й Крехаїв: «У вівторок, перед другою пречистою» (за словами мами Настасії).

Крехаїв горів кільканадцять годин, Коритня — більше тижня. Крехаїв розмістився на рівнині, ніби на острові, розчленованому болотами, окремі його вулиці-кутки були розділені густими гаями, порослими на цих болотах. Тому й горіло село ніби розрізнено, частинами... Коритня ж розкинулася на крутосхилах, як вічний Рим, на семи горбах, тому вона — вся на виду. І коли хортисти з гітлерівцями запалили її, то я зі свого подвір'я в жаскому ляці бачив і палаючий центр села, і свою Кутянівку, і Телепеньки з Причепівкою...

Коли згоряє хата в поліщука, од неї залишається піч напіврозвалена, обвуглена й купа попелу; згоряє в нас, на Уманщині,— можуть зостатися-таки не дуже пошкоджені стіни, стеля. Отже, за тиждень-другий подоляк своє житло зможе відбудувати, бо хатній верх (крокви й лати) збити не так уже важко і складно. На Уманщині ( це — майже на Поділлі) неабияке значення має глина. А ще коли тут хату хоч трохи пригашують — о, тоді багато що врятовують!.. І це здебільш а можливо, якщо горить одна хата. А коли ж горить усе село чи півсела?.. Та ще й стріляють по тобі?! І коли сусіди в тебе на очах убиті падають, а палаючі головешки підпалюють на них одяг... Що ж тоді зробиш? Та ще й наляканий, обеззброєний... Тоді хочеться тільки тікати. Добре, якщо є куди... А як нема?.. Берег невеликої Семирічки, порослий сяк-так лозами, не дуже багато втікачів приховає. А ліс — малий, і той — аж за чотири чи п'ять кілометрів од села. Коритня моя горіла більше тижня, а окремі добротні дядьківські хати, в яких стіни — із самого дуба, обліпленого глиною, іскрили майже два тижні. Як повівав добрячий вітер, то червоно-білі іскри тривкого дубового жару з утворених глиняних жолубайок летіли, описуючи кількаметрові параболи (особливо їх було добре видно вночі), мов термітні снаряди грізних «катюш». І так — одну ніч, другу, п'яту, десяту... Моторошне, жахливе то видовище!..

...Скінчивши свою підлу роботу біля крайнього обійстя по Колісницькій вулиці, палії поспіхом тікали з Крехаєва — на Літочки, Літки, на Київ… З того фатального й навіки пам’ятливого для крехаївців часу непоказна місцина з шістьма неспаленими дворами прибрала назву Шестихаток. Отака вона — історія цієї назви, гірка й печальна.

Сорок три роки минуло, як одгуркотіли смертельні грози над Крехаєвом. Скільки води втекло чарівною Десною, скільки збігло її по золотому коричищу мальовничого Любича-Сленця, як багато змін сталося за цей час у Крехаєві! Село кілька разів устигло перебудуватися заново — перебратися із конур-землянок спочатку в такі-сякі хати, трохи згодом — у кращі житла, а тепер чимало господарів переходить у справжні хороми...

Крехаїв розширився, помолодів. Але багато мудрощів та сили й утратила крехаївська земля з відходом у небуття людей старшого покоління. Помає серед крехаївців Павлика Івана Андрійовича, Ланька Івана Омеляновича, Москаленка Петра Васильовича, Ланько Анастасії Йосипівни, Богданенка Григорія Івановича, Доценка Пилипа Якимовича, Петруся Павла Андрійовича, Семенця Івана Микитовича, Ланченка Микити Євдокимовича, Христича Івана Григоровича та багатьох-багатьох інших. Це були віддані борці за справу соціалізму, вірні більшовики-ленінці, чесні, з неабияким життєвим досвідом, високолюдяні, загартовані в борні. Своїм радянським патріотизмом вони й такі, як вони, врятували світ від фашизму.

До лав найперших борців-підпільників уже з самого початку фашистської окупації стали Ющенко Григорій Трохимович і Ланченко Микита Євдокимович. Райком партії залишив їх для підпільної боротьби проти окупантів. їхні сім'ї одразу ж почали зазнавати гонінь і переслідувань од гітлерівців. «Як спалили нам хату, то й погрітись ніде було: люди розстрілу боялися,— плачучи, розповідає дочка М. Є. Ланченка — Роза Микитівна Князик.— Де ховалась наша мама — ми, малі, не знали. Самі ж — я і два мої братики, Анатолій і Вома — ми, малі, не знали, самі ж — я і два мої оратики, Анатолій і Володя — три ночі пересиділи в соломі, в кошарі пустій за селом. У такий мороз, що дух забивало! Як не замерзли — хто його зна. Потім забрала до себе й сховала в підпіччі мамина подруга. Коли ж батько через кілька днів приїхав з партизанами забирати до лісу, ледве розшукав нас і маму. Нам усім війна такий біль залишила, що ми не можемо ні фільмів про неї дивитися, ні книжок читати. Однак свій Крехаїв ми любимо, дуже любимо, дарма що в ньому стільки горя зазнали». З п'яти Ланченків-партизанів уже тільки троє лишилося: Роза Микитівна, брат її — Володимир і мама їхня; батько помер, брат Анатолій дитячу голівку свою поклав у сорок третьому під час облоги партизанського загону карателями в болоті Видра...

Так, крехаївці люблять своє село. Про багатьох із них можна було б писати й писати. Однак хочеться особливо відзначити ще одну незвичайну крехаївську людину й мовити про неї добре слово, хоч ця людина слова нашого вже ніколи не почує. Петро Васильович Москаленко народився 1921 року. Зростаючи на м'яких руто-зелених берегах чарівної красуні Десни, юнак серцем і душею полюбив своє село з його урочищами і гаями, легендами й піснями, запашний розкішний луг з чисельними озерами й рукавами, сосновий віковічний бір. Велику Вітчизняну війну хлопець зустрів на Моонзундському (Західно-Естонському) архіпелазі артилеристом-зенітником Балт-флоту.

Вже за перші десять днів важких боїв фашисти оволоділи Лієпаєю, Ригою, Вільнюсом, Мінськом. На окремих напрямках вони просунулися більше ніж на триста кілометрів від кордону. Двадцяти-чотиритисячний гарнізон Моонзундських островів опинився, власне, ізольованим від радянських військ на Великій землі. Проти нього гітлерівці кинули більше як 50-тисячне угруповання, куди входили три стрілецькі дивізії, підтримувані чисельними частинами і групами — інженерними, авіаційними, артилерійськими. На Велику землю в район Ленінграда та в інші пункти радянським літакам удалося вивезти з архіпелага не більше тисячі поранених воїнів, жінок і дітей військовослужбовців. З 50-тисячного ж угруповання німців на островах радянські війська знищили половину. До того ж 20 різних морських багатотоннажних фашистських транспортів, кілька бойових кораблів, 41 літак.

Чотири місяці наші воїни-моонзундівці хоробро билися з гітлерівськими десантниками. Героїчно і самовіддано боровся проти них і крехаївець П. В. Москаленко. В жовтні важко пораненим на острові Саарема (Езель) він потрапляє в полон. Невдовзі фашисти переправляють його у табір для військовополонених на материк. Там П. В. Москаленко стає одним із керівників підпільної організації «Смерть фашистським окупантам». У 1944 році організовує втечу і з допомогою місцевих патріотів включається в рух Опору проти фашизму. В загоні Першої Чехословацької партизанської бригади імені Яна Жижки він — командир окремої роти. За хоробрість та активну участь у Великій Вітчизняній війні й у партизанському русі на території Чехословаччини в 1944—45 роках Москаленка нагороджено багатьма орденами й медалями Чехословаччини і Радянського Союзу, обрано почесним громадянином міст Фриштак і Валапіські Мезиржічі.

Повернувшись до рідного Крехаєва по війні, Петро Васильович найактивніше береться за його відбудову, за відновлення артільного виробництва. Однак рани й контузії минулих битв глибоко вкарбували в зовні нібито й здужале тіло воїна зачаєну важку недугу, яка через кілька років раптово звалила з ніг. Тридцять два роки боровся Петро Васильович з хворобами війни. Хоча справедливіше буде сказати: майже тридцять шість років змагався він і з самою війною, і з проклятим фашизмом...

248 крехаївців поклали свої життя за рідну землю, за те, щоб світ назавше став без війни, щоб люди мали мир і щастя. Не можна крехаївцям забувати і таких людей, як Грей Степан Євдокимович, Ланько Ілля Петрович, Ющенко Григорій Трохимович, Ющенко Параска Макарівна, Павлик Ольга Костянтинівна, Москаленко Марія Максимівна, Ланько Уляна Іванівна та багатьох інших. Вони чесно виконали свій обов'язок перед Батьківщиною й рідним селом. Сучасний заможний, оновлений і омолоджений Крехаїв примножує їхні традиції, долучаючи і власний трудовий внесок до мирної звитяги радянського народу.