Форум смт Лосинівка Чернігівської області: новини

Форум Лосинівки

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

...

Запитання
значення улиці чернишевського

Відповідь
-

Запитання
сначення улиці чернишевського

Відповідь
-

У Лосинівці на виборах голови громади переміг Володимир Андрієць - читати далі...

Вибори в ОТГ на Чернігівщині: у Лосинівці спроба вкидання бюллетеней - читати далі...

Лосинівка обирає депутатів та голову громади (Фото) - читати далі...

Латвійці ділилися досвідом із мешканцями Лосинівки (Відео) - читати далі...

Вибори в Острі, Батурині, Лосинівці, Гончарівському та Мрині - читати далі...

Ip: 95.133.102.90 Моє рідне село ! Ти прекрасне в усі пори року: і коли Велика Ведмедиця черпає ковшем млявість утомленого поля, і коли місяць-молодик жне своїм блискучим серпом небесну синяву, і коли золоте сонце невтомно підсмажує колоски на полі та тіла купальників біля ставів. І тоді, коли розхристане, викачане в снігу дитинча ввалюється, мов колобок, у хату і, забувши навіть зачинити за собою двері, стоячи на порозі, каже: «Мамо, ви мене не будите бити, бо десь калоша із валянка загубилася...» І не встигне обурена мати щось сказати, як воно додає, винувато кліпаючи очима: «І рукавичка теж десь загубилася, та й вухо у шапці, гляньте, саме відірвалося...»
У будь-яку пору року ти прекрасне і миле серцю. Кожному серцю, яке вміє відчувати твою німу тишу, вміє милуватися рожевим світанком, коли сонце, тільки-но вмившись у росах, піднімається крізь ранковий туман над світом і будить людей до безкінечної роботи, бо, живучи у селі, ледарювати не можна.
Моє рідне село ! Шуміли над тобою віки тополиним пухом, лебединими та журавлиними зграями, падали зими глибокими снігами і розливалися весни великою водою. Село проводжало, як ведеться здавна, чоловіків на війни, чекало і сподівалося на повернення своїх синів додому, оплакувало похоронки...
Вирували пристрасті навколо коня і плуга, борони і корови під час колективізації. Село і сьогодні, на початку третього тисячоліття, не втратило своє обличчя, незважаючи на різні державні експерименти в аграрному секторі...
Чи знайдеться таке перо і така ручка, щоб змогли описати все, що пережило село Лосинівка — від самого початку до наших днів ? Нехай би знайшлися...
Ніщо не зникає безслідно, а тим більше — історична спадщина. На сучасній території Лосинівки знаходиться два кургани. Перший — епохи бронзи (кінець 3 -поч. 1-го тис. до н.е.), другий — скіфського часу (7-6 ст. н.е.). Сивочолі, окутані туманом таємничості, красномовні, вони переносять нас у тисячоліття назад. Історики твердять — територія сучасної Чернігівщини становила далеку північну периферію скіфської держави. Не здивуюся, коли раптом археологи відкриють на території Ніжинщини, а то й Лосинівки скіфські могильники, цю найсокровеннішу таємницю кочового народу. Кажу це без долі жарту. Усвідомлюю, місця ці варті наштрискіпливішої уваги з боку науковців. Бо ми так мало знаємо древню історію і майже нічого про людей, які жили тисячоліття тому.
Дещо зауважу про дану територію часів літописця Нестора. Уважний аналіз розселення східнослов'янських племен наштовхнув мене на думку, що ці землі належали не сіверянам, а скоріше — полянам. А у 11 -12 ст. цей простір входив до складу не Чернігівського князівства, а Переяславської землі. Існує ще один історичний факт — на сучасній території селища виявлено поселення Київської Русі. Це значить, що першу згадку про Лосинівку можна сміливо переносити на чотири століття назад. Така доісторична доба Лосинівки, як населеного пункту.
Цікаві й передумови появи поселення. Про них пише у «Коротенькій історії Чернігівщини» Дмитро Дорошенко. Він зазначає, що південна частина Сіверщини, починаючи з 1320 року зосталась під Литвою і не перейшла до Москви у 1508 році. Ці землі і за своєю природою були нічим незахищені з півдня, од степу і найбільше були спустошені під час татарського погрому. Вони лежали облогом, пусткою аж до 17 століття.Належали канівським міщанам, але канівці не мали тут своїх осель, це були тільки їхні «уходи», куди вони приходили здобувати звірину й рибу по малих річках. Тяглися ці уходи аж до московських кордонів, до Путивля.
В цій добі ховається й відповідь на запитання — звідки походить назва селища ?
Таких версій-легенд виявилось дві. Перша говорить, що започаткована назва поселення від лісових красенів лосів, які буцімто колись табунами водилися на цій території. Ґї фіксує історик В.П.Семенов у історичному дослідженні «Россия». Друга версія викладена у церковній рукописній книзі Лосинівського приходу.

Легенда, що містить даний епістолярний жанр, має своєрідну композицію,а саме — дві сюжетні лінії.
Перша повіствую про те, як року 1630 після великих подій на річці Альті, де Тарас Федорович на голову розбив військо польського гетьмана Конецпольського, до невеличкого хутора, з якого стала Лосинівка, прибув з Великого Лугу козацький отаман Лось. Громада хутора обрала його своїм отаманом. Ця ж громада згодом прийняла на прожиття бранців, яких визволив від татарської неволі Федір Сверіпа, куреньовий отаман і привів у цей хутір. На таку кількість людей, а їх було більше сотні, потрібна була церква, яку отаман Лось збудував майже на свої кошти. Та молодому і хороброму отаману не сиділося в затишному хуторі. Розпрощавшись з громадою, поїхав на Січ.
Майже через два роки прийшли кобзарі в хутір й розказали, що славний отаман Лось у вербну суботу загинув у Бахчисараї на палі. Того ж дня відбулася рада і на честь Лося мешканці назвали свій хутір Лосіво, а згодом Лосіновка. Ніби продовженням даної легенди є запис етнографа Ю.Кругляка. Згідно його у Лося було два сини — Віктор і Леонід та дочка Галя. Між ними були розділені землі, на яких вони оселилися, заснувавши неподалік Лосинівки села Вікторівку, Леонідівку й Галицю.
Друга сюжетна лінія не менш важлива. Вона розповідає про Федора Сверіпу. того, що визволив бранців на річці Бахмутці. Коли Лось залишив хутір, посаду шамана обійняв саме він, Сверіпа. На громадській раді всі бранці колишні в один голос закричали - Сверіпа — поганий бур'ян, а він зробив нам добро, визволивши на річці Бахмутці, то хнй з цього часу прізвище Його не Сверіпа буде, а Бахмут. Так повеліли й записали, поклавши початок роду Багмутів у Лосинівці.
Козацька тема невичерпна й висока. Легенда ж пізнавальна й водночас духовно нозвишена. Зробимо спробу проаналізувати її.
Спочатку поглянемо на соціальний статус Лося. Він козацький отаман, безперечно, з селян. Цей факт свідчить про величезні внутрішні можливості українського селянства, яке зуміло вирватись з кайданів феодальної залежності й перейти в стан вільних виробників.
В який час з'являється Лось на хуторі ? Коли всупереч політики правителів шляхетської Польщі та й представників власних панівних класів, український народ ЧІТКО й однозначно визначає свою долю.
Бути чи не бути українцям як окремій етнічній спільності, позбутися іноземного ярма чи залишитись додатком до господарської системи зовнішніх ворогів — цю дилему вирішує й Лось для себе. Кульмінацією душевного неспокою козацького отамани стає рішення повернутися назад на Січ.
Поглянемо й на Федора Сверіпу. Він приводить на хутір визволених бранців. Як красномовно цей епізод розкриває складну й трагічну долю України першої половини 17 століття. Адже це був період майже безперервних набігів на українські землі зовнішніх ворогів. Спалені міста й села, спустошені поля, десятки тисяч знищених або вигнаних у неволю селян — типові картини українського житття того часу.
І як символ християнської духовності, віри і невмирущості хуторян — церква Святої Покрови, яку збудував отаман Лось.
Отже, пізнавальний бік легенди полягає в тому, що вона початок історичного життя Лосинівки подає в контексті козацької історії України.
Згадку про Лосинівку зустрічаємо у Літописі Самовидця. Вважаю цю легенду своєрідним доповненням до шедевру козацького епосу.
Легенда містить також заклик поважати й шанувати пам'ять роду, ставитись з душею до святая святих — мови материнської, до рідних рік, земель, до всіх животворно-цілющих джерел. Як тільки актуально звучать для всіх нас ці настанови !
Тепер до подій історичних. Про урочище «Лосині голови» згадується з 1627 року, коли польський король Владислав віддав частину цього урочища шляхтичу Малаховському.
Пізніше воно опинилося в руках вдови Чернігівського скарбника польки Катерини Угорницької, що володіла також селом Омбиш. В похилому віці вона передала все це Києво-

Печерській Лаврі.
За рахунок жорстокої експлуатації селян Угорницька утримувала два омбишевські монастирі — чоловічий і жіночий. У 1648 році, на початку національно-визвольної війни під керівництвом Богдана Хмельницького, піддані Угорницької також повстали.
Поміщиця врятувалася втечею до Києва, і після цього експлуататором селян виступає Києво-Печерська Лавра. Вона заволоділа значною частиною степу навколо «Лосиних Голів».
Степ належав Ніжинському полку, але у 1717 році був відсуджений на користь Лаври. Після цього Лосинівка з маленької слободи розрослась у досить велике поселення, яким була вже при гетьману Апостолу (1727 — 1734 рр.).
У 1736 році в Лосинівці налічувалось ПО дворів, з яких 103 — «убогих», тобто таких, що мали одні лише городи. Годувались «убогі», працюючи на багачів.
Через майже півстоліття в Лосинівці було вже 225 хат, з них 27 бездвірних, що не мали «ні
кола, ні двора».
Лосинівські селяни не були кріпаками. І звалися «казенними», тобто державними. їх не продавали, не купували, не міняли як це було в поміщицьких селах Богданівка, Данина,
Сальному.
Селянин-кріпак, який утікав до Лосинівки, ставав вільним. Хазяїн-поміщик не мав права забирати його. Це вже за правління Катерини II процес закріпачення був завершений. А тоді такі перебіжчики були тільки на руку Лаврі.
Спостерігалася страшна бідність селян. Київська Лавра в своєму володінні мала дуже малу кількість орних земель. З цієї кількості на душу населення припадала лише десятина землі.
Орні землі за «Румянцевським описом Малоросії» містились при озерах у верхів'ї річки Дівиці, близько від села Данини. В довжину землі були витягнуті в напрямку села Талалаївки через могилу Лусті, зараз там село Лустівка Ніжинського району. На півдні лосинівські землі простягайсь до діброви Сальне. Про «Румянцевський» перепис згадано ще й тому, що він проводився з метою запровадження нового, підвищеного державного оподаткування.
Формувався общинний переділ землі. Основним заняттям селян було хліборобство й скотарство. У сільському господарстві панувала трипільська система землеробства. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг із залізним лемешем і дерев'яна борона. Як тягло використовували робочих коней і волів.
Отже, мізерні земельні ділянки, які навіть не задовольняли річної потреби селян, феодальна експлуатація, примітивні знаряддя праці — основні фактори убогості селянського
життя.
Духовність тогочасної людини визначало церковне життя. Історичні джерела засвідчують, що ще з 1627 року Лосинівка мала статут села, а це значить, що вже тоді населений пункт мав храм, тобто церкву. «Историко-статистическое описание Черниговской епархии» фіксує її назву — Іоана Богослова. Це ж джерело дає нам статистичні дані: у 1770 році число прихожан лосинівської церкви складало: чоловіків — 680, жінок — 668. У 1790 році — чоловіків — 713, жінок — 700. Ця статистика стрімко росла і в наступних століттях.
Нове 19 ст. несло в собі важливі соціально-економічні і політичні зміни. Уже в кінці 18 ст. в Україні почали утворюваться спочатку намісництва, згодом губернії. Запроваджувався поділ на повіти, волості. У 1802 році Лосинівка стає волосним містечком Ніжинського повіту. Лосинівські землі передаються у відання Ніжинської повітової управи, яка надавала їх в оренду заможним селянам, а також продавала. Це призвело до того, що в Лосинівці не склалася система поміщицьких і панських господарств як у сусідніх селах
Існує цікавий історичний факт, який пояснює, чому саме лосинівські землі перейшли із власності Лаври до Ніжинської повітової управи. У 1785 році цариця Катерина II відвідала Україну. Коли вона переїжджала через Дніпро, їй назустріч їхала ігуменя Києво-Печерської Лаври. У неї в упряжі було 10 коней, а в Катерини II — 8. Існував звичай — хто має меншу упряж, той і звертає, що й зробив кучер Катерини. Цей випадок не залишився без наслідку. Катерина, повернувшись у Петербург, розпорядилась додатково закріпачити на Україні 500

тис. чоловік і урізати маєтності Лаври. Так землі Лосинівки за розпорядженням цариці передані Ніжинській повітовій державній казні. Вони стали казенними. Про помсту цариці довідуємось з історичного джерела ~ донесення Лаври Московському архімандриту.
На початку 19 ст. частина лосинівських земель біля хутора Погребець знаходилась у руках Івана Юрчевського — поручника-дворянина з Ніжина. Другим власником лосинівських земель був Данило Тарасович, ніжинський поштовий обозний. Землі, які ввійшли в його володіння, пізніше називалися Тарасовичів хутір.
Ці землевласники до 1834 року багато селянських земель прирізали собі тайком, хоча податки за урізані землі платили селяни. Це викликало обурення трударів. Посипались селянські скарги в Ніжинську земську повітову управу. Дістались навіть до Чернігівського генерал-губернатора. Той розсудив строго: селянам негайно оплатити недоїмку, а про відміну податків для селян і мову не вів.
Цей присуд не згладив конфлікт, а навпаки — ще дужче розпалив його. Чернігівський губернатор змушений був надіслати в Лосинівку солдат єгерського полку і провести воєнну екзекуцію, тобто продати майно селян за недаїмку.
Даний історичний факт з історії Лосинівки свідчить про убоге, безправне становище державних селян. У 1851 році в Ніжинському повіті на ревізьку душу припадало лише до десятини землі. Це змушувало державних селян брати землю в оренду у власників за відробіток. А це, в свою чергу, породжувало заборгованість. У Чернігівській губернії вона становила понад 4 млн.крб. Відомий статист М.Домонтович писав, то державні селяни «майже такі бідні, як і селяни поміщицькі. Земельний наділ їх дуже незначний. Між ними трапляються такі, що зовсім не мають не тільки землі, а навіть хати».
Ніжинський повіт славився своїми промислами, а особливо чумацьким. Ніжинські чумаки везли на південь тютюн, протягом літа перевозили там вантажі і лише восени поверталися з рибою й сіллю в рідні місця. Не виключено, що чумацтвом займалися і лосинівці, адже цей промисел був прерогативою саме державних селян. Історичні джерела, правда, про це мовчать. Хоча є натяк на те, що лосинівці користувалися з нагоди діставати сіль від своїх сусідів. Правда, ціна на даний споживчий продукт була значно вищою, ніж у Криму чи Коломиї.
У 1858 році Лосинівка отримала статут містечка. Тут розвиваються столярне, бондарне, колісне, ковальське, гончарне ремесла. Росла торгівля. Двічі на рік проводились ярмарки. На цей же рік в Лосинівці проживало 3765 чоловік, нараховувалось 647 дворів.
Після реформи 1861 року життя лосинівців не покращилось.
Селянська реформа була проведена кріпосниками у власних інтересах.
У Ніжинському повіті на користь поміщиків було відрізано у селян майже 40 процентів наділеної землі. За ті наділи, що селяни отримували, вони змушені були виплачувати гроші, платити оброк, працювати на багатіїв. По сусідніх з Лосинівкою селах це було звичайною практикою.
На лосинівських орендованих землях зароджувались куркульські господарства, які почали звертатись до найманої праці.
Господарства селян-бідняків складали більшість населення села. Основними заняттями селян продовжували залишатись хліборобство і скотарство. За даними на 1879 рік в межах Лосинівки нараховувалось 7549 десятин землі, з якої — на присадибні ділянки селянських дворів відводилось 734 десятини; орної землі було 5699 десятин, сіножатей 527 десятин, інших угідь — 410 десятин. Непридатної землі вважалось 177 десятин.
У сільському господарстві продовжує панувати трипільна система землеробства. У селян утримувався общинний переділ ділянок землі, яких нараховувалось — 17, т.з. «отрубнме участки».
Вирощування зернових велося екстенсивним шляхом, тому урожайність була невисокою.
Бідні селяни цілими сім'ями виїжджали на сезонні роботи у близькі і далекі економії. Значна частина чоловічого населення своїми кіньми чи волами роз'їжджала по заробітках. Молоді хлопці намагалися до одруження поїхати на південь країни: Таврію, Херсон,

Запоріжжя, Крим на заробітки.
У 1880 році царським урядом був проведений землеустрій. Наділялися селяни землею подушно, причому тільки чоловіки і діти-хлопчики, що народилися в період першої половини 1880 року. Кожному припадало по дві з чвертю десятини. Але і цей захід не врятував ситуацію. Грунти в Лосинівці були бідні. І це примушувало селян бути економними
з хлібом.
У 1887 році відбувся останній переділ общинної землі. Причиною переділу стала зміна складу сім'ї в бік збільшення чоловічої статі. Це породжувало розділення сім'ї і виходу з неї
старшого сина.
Відсталість, забитість — ось дві головні характеристики Лосинівки пореформеної доби.
Історичні джерела відзначають масову неграмотність населення. Так, наприклад, у 1868 — 1869 рр. із 1971 чоловіка всього 9 було грамотними. Жіноче населення містечка взагалі було
неграмотним.
У Лосинівці не було культурно-просвітніх та медичних закладів. У 1872 році відкрито церковно-приходську школу, а у 1896 році — земську школу. Працювало народне училище. У ньому на 1878 рік навчалося 70 хлопчиків і 6 дівчаток. Заклад мав убогу матеріальну базу, не вистачало підручників, навчальних посібників. У населеному пункті діяла церква Іоана Богослова, її приход у 1860 році складав: чоловіків — 2150, жінок — 2367.
На 1897 рік у містечку Лосинівка нараховувалось 1202 дворів, проживало 6554 жителів, з них чоловіків — 2363, жінок — 2598. Значних змін в економічному і культурному житті Лосинівки на початку 20 ст.не відбулося. Початок 20 ст. ознаменувався виром революційних подій, які охопили усю Чернігівську губернію. Численні мітинги, демонстрації, страйки проти царизму відбувалися майже в усіх повітах губернії. Не виключенням був і Ніжинський повіт. Досить лише згадати заворушення селян в Безуглівці, з яким царизм розправився жорстоко. Чернігівська губернія аж до вересня 1913 року перебувала у стані надзвичайної охорони. Відгомін революційних подій, безперечно, доносився і до Лосинівки.
Тут, як і по всіх селах України, прискореними темпами відбувався процес класового розшарування. Ішов розпродаж дворянських земель. Швидко зростали куркульські господарства. їх земельні володіння росли і за рахунок придбання наділів розорених селян. Останні ж, потрапивши в кабалу куркулів, орендували в них землю, платили за оренду гроші і обробляли певну частину куркульських земель додатково.
У містечку діяло волосне упрвавління, кредитове товариство, кредитно-ощадна каса, вільнопожежна дружина, земська лікарня (збудована 1912 року). У 1914 році збудовано Троїцьку церкву.
У квітні 1916 року у Лосинівці відкрито поштово-телеграфне відділення, яке підлягало Ніжинській поштово-телеграфній конторі.
На початку століття значно активізувався культурний розвиток містечка. У 1913 році в Лосинівці було три народних училища. У першому навчалося 70 учнів, з них 5 дівчаток. У другому — 121 учень, з них 6 дівчаток. В третьому — 51 учень, з них 3 дівчинки. Історичні джерела зафіксували деректорів тих закладів — Ганна Андріївна Буримова, Ганна Петрівна Кручок, Клавдія Василівна Лисенко.
Селянство Лосинівки вкрай потерпало від малоземелля, підвищення цін на орендовані землі. У 1910 р. врожайність зернових культур по Чернігівській губернії зафіксовані вкрай низькі. Тому не випадково у 1906 — 1910-х рр. у мандри за кращою долею вирушело 155 тис. селян Чернігівщини. Переселялись до Сибіру, Казахстану, Північного Кавказу та Далекого Сходу. Неурожай спостерігався і в Лосинівці. Є й інший історичний факт. У 1913 р. в селищі проживало 13128 жителів, а на 1 січня 1914 р. — вже 10225 жителів. Десь за рік не стало близько трьох тисяч населення. Де поділося воно, якщо зауважити, що ніяких природніх катаклізмів у даний період історичні джерела не фіксують ? Пояснення логічне — міграційні
процеси. Великого горя лосинівцям заподіяла перша світова війна. В Чернігівській губернії

призвано на військову службу понад 280 тис. чоловік. Багато селян забрано до царської армії й відправлено на фронт. Більшість сімей залишилися без годувальників. Сільське господарство занепадало. Земля оброблялась погано, урожаї були низькими. Скоротились посівні площі. Постійно зростали ціни.
Воєнні поразки, величезні людські жертви, господарська розруха, голод і злидні ще більше посилили невдоволення війною.
Солдати, які не бажали марно проливати кров за інтереси поміщиків і буржуазії, поверталися із фронту і вели агітацію проти існуючого ладу.
У Лосинівці, як свідчать історичні джерела, колишні фронтовики закликали селян не виконувати розпорядження продовольчих управ.
Імперіалістична війна загострила класові суперечності, прискорила назрівання революційної ситуації в країні.
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 року покінчила з самодержавством. У Ніжинському повіті організовуються сільські комітети. Розмаху набирає селянський рух. Селяни вимагають перерозподілу земель. Та строката військово-політична ситуація перекреслює ці плани. У Ніжині до влади приходить Центральна Рада, згодом — у січні 1917 року владу в руки бере Червона Армія, утворивши ревком. Та через два місяці місто захоплюють німецькі окупанти. їм на зміну йшла Директорія, денікінські війська.
Які ж відомості про Лосинівку цього вкрай драматичного часу нам відомі ? Візьмемо хоча б правління гетьмана Скоропадського. Історики ледь не виправдовують його. Мовляв, хоч і німців пригрів, але ж і певне економічне і культурне піднесення Україні гарантував. Є нагода на місцевому матеріалі показати, якою ціною ця економіка піднялась. Отож у 1918 році в Україні господарювали німецькі окупанти. Ця окупаційна влада широко застосовувала примусову працю в маєтках панів. Німецький комендант Ніжинського повіту барон фон Россінг наказував: «Все пограбоване майно, як то худоба, коні, с/г знаряддя, також меблі й інше підлягає поверненню попереднім власникам, так як це крадене майно». Лосинівські заможні селяни підтримали нову владу.
29 квітня 1918 року в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд хліборобів. Він одностайно проголосив Скоропадського Гетьманом України. У натовпі серед військових і знаті були й лосинівці — Павло Гавриш, Дмитро Петрик, Федір Орел. Якими мотивами керувалися вони, йдучи на спілку з маріонеткою німців ? Вони прагнули помсти, кари голоті, яка зазіхнула на їхню власність. Повернувшись з Києва, дані глитаї створюють так звану «смергну колегію». Вдумаймось в термін, мимоволі мурашки по тілу забігають.
З'явився і виконавець вироків — фельдфебель царської армії Боровик. Він мав одну руку, але ця вада не стала на шляху виконання садистського обов'язку.
Пожовклі від часу архівні документи зберегли імена закатованих. Ось вони: Лаврінець, Петро Гавриш, Парубець, Бреден, Кобинський, три брати Карпенки, Мезгу, Кумпан, Куменко, Шикло, Марченко, Андріяш.
Ці прізвища, напевно, нічого не скажуть читачеві. Але за ними — людські долі, світогляд, надії, сподівання. Віра в справедливість.
Прізвища ці засвідчують і розмах розправ. Куркулі-кати глумилися над людьми. Так у Дмитра Петрика у часи Радянської влади, яка ще не зміцніла, були забрані землі, засіяні тютюном. Тому, коли під ударами його нагайки жертва прохала води, мучитель вигукував:»Пий кров — це сік з тютюну».
Не меншою жорстокістю відзначалися й інші куркулі.
У травні 1929 року всі вони постануть перед Ніжинським судом. Одержать смертний вирок за скоєні злодіяння. Ніжинська газета « Нове село» писала про них:» Ця мізерна купка була представниками тієї активної частини контрреволюції, що намагалась встановити гетьманську владу в Україні, запродуючи український трудящий люд на поталу іноземному капіталу».
У січні 1920 року відбулися вибори в Ніжинську повітову Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, куди були обрані депутати і від Лосинівки.

У березні цього ж року був створений лосинівський партійний осередок, до складу якого увійшли комуністи Хома Пилипович Бондар, Іван Кузьмович Горобей та ін.
Після громадянської війни населення містечка активно включилось у процес відновлення зруйнованого війною господарства. Навесні 1920 року значно збільшились посівні площі під цукровий буряк. Його приймав відбудований Носівський цукровий завод.
У 20-му році в Лосинівці була парова мельниця Кудлая, маслобійня, 8 кузниць, 3 кінні
мельниці, 122 вітряки.
Був створений комітет незаможників. Його очолоив Іван Кузьмович Горобей. Членами комітету були Хома Пилипович Бондар, Настя Леонтіївна Тютюнник та ін. Комітет відав розподілом землі між селянами, яку відбирали у великих землевласників-куркулів.
А відбирати було що. Історичні джерела свідчать: куркуль Олекса Петрик мав 100 га землі між селами Лосинівкою і Леонідівною. Куркуль Юрко Гавриш володів наділом у 70 га землі між Лосинівкою і Шатурою. По 50 га мали куркулі Василь Куддай(а також мельницю і крупорушку),Федір Гавриш та його син Матвій, Дмитро Петрик (його землі знаходились поблизу хутора Косатовщина, де 1925 р. організовано радгосп «Червоний маяк»). Інші дрібні куркулі мали понад 20 га землі кожен. Ось ці землі і розділяв комітет незаможників.
Лосинівці зберігають пам'ять про активістів, що загинули від бандитських куль. Розповідаючи про це, забіжу в сучасність. На одному з пагорбів південного українського степу біля легендарної Каховки встановлена скульптура махновської бронзової тачанки з баскими кіньми, що вихором летять на перелякані окупаційні війська. Відчайдушна грізна прислуга тачанки ніби вривається у смертний бій за волю й незалежність українського
хлібороба.
А є й інша пам'ятка махновській «звитязі». Це пам'ятник сільським активістам у Лосинівці, які полягли від гуляйполівських куль. Ось їхні імена: Прохір Федорович Заболотній — голова волосної робітничо-селянської інспекції, Стасюк — волосний воєнком, Андрій Омелянович Мойса — секретар волосної продовольчої трійки, Михайло Васильович Нікітський — агент Галицького продкому, Федір Андрійович Барило — голова Леонідівського комнезаму, Ткаченко — міліціонер волосної міліції, Петро Лук'янович Чаленко — червоноармієць від ніжинського повітового воєнному. Після закінчення громадянської війни маса різношерстних банд нишпорила по Україні. Одна з банд Махна (нею верховодив Щусь) вихором увірвалася на територію Ніжинського повіту. Перебила під селом Дорогінкою загін Ніжинської повітової міліції, удерлася на територію села Безуглівка, пограбувавши там сільський кооператив, далі рвонула на Лосинівку, розправившись з вищеназваними волосними активістами.
В сучасній історії України є тенденція об'єктивно, без ідеологічної упередженості, дати оцінку феномену «гуляйполівського батька».
У даному випадку дозволю собі задати запитання новим українським історикам: якщо це не мародерство, вбивство — то що це ? І про захист яких хліборобів ведеться мова ? Питання для дискусії залишаю відкритим.
У 1922 році у Лосинівці працює народний будинок, який вміщував 213 глядачів. Штатний персонал закладу складав три штатні особи. Постійної трупи не було, але збірна — 25 осіб і хор, що нараховував 28 осіб. Артисти ставили п'єси переважно українських драматургів. У 1923 році відкрито школу лікнепу. У ній навчалося 30 чоловік, з них 23 чоловіки і 7
жінок.
У цьому ж році утворено Лосинівський район. Лосинівка стає районним центром. У даному статусі вона перебувала аж до 1962 року ( за винятком з 1931 по 1935 рр., коли Лосинівський район входив до складу Носівського району).
Почав діяти районний виконавчий комітет. Його очолив Ф.І.Моргун. Утворився Лосинівський райком партії. Спочатку посаду першого секретаря обіймав В.Вишневський, а згодом — Нил Трохимович Єсипенко, колишній моряк, депутат Кронштадтської Ради робітничих і солдатських депутатів. Він був партійним посланцем у Ніжинському повіті, вів агітаційно-масову роботу, входив до складу Ніжинського повітового комітету партії, активно

боровся проти німецьких окупантів у складі Центрального штабу партизанських військ, що діяв під керівництвом М.Г.Кропив'янського.
Діяла комсомольська організація району. її очолив І.К.Марченко, кандидат у члени партії.
Районний комітет комсомолу організовував комсомольські осередки в Лосинівці, Макіївці, Ганнівці, Галиці, Терешківці та інших селах.
З часу утворення Лосинівського району в Лосинівці була організована бібліотека, яка називалась районна книгозбірня і працювала на громадських засадах під керівництвом завідуючого В.Сосуна. Станом на 1 січня 1924 року в бібліотеці нараховувалося 1073 книги. 130 читачів відвідували заклад, серед них лише 19 жінок.
У цьому ж 1923 році Лосинівський сільбуд був реорганізований в районний будинок культури.
У 1926 році відбувся з'їзд Рад Лосинівського району, на якому були присутні 76 делегатів. Серед них — члени і кандидати партії, члени комітету незаможників, селяни-середняки, бідняки, службовці.
У цьому ж році відбулися перевибори до сільських Рад району.
Працювало споживче товариство по заготівлі с/г продуктів, організоване було сільськогосподарське кредитне товариство, яке допомагало селянам придбати с/г реманент ( вози, борони, плуги, сівалки, навіть кінні молотарки). Велика робота покладалась на споживчу кооперацію у виконанні плану хлібозаготівель.
Районним жіночим організатором працювала член ВКЩб) Євдокія Федорівна Замуренко. Вона багато уваги приділяла ліквідації неписьменності і малописьменності серед жінок. У її віданні була організація вечірніх груп лікнепу, використання на цій роботі культармійців і комсомольців.
У 1928 році в Лосинівці була організована районна сільськогосподарська виставка — День урожаю, куди зїхались селяни з усього району. На цю виставку прибув трактор «Фордзон» з Рівчак-Степанівсьшї комуни «Світова зірниця».
Для селян Лосинівки це було великим дивом, вони вперше побачили трактор. Тракторист виїхав на город і показав, як трактор оре. Тут же додав, не можна добре розвернутись, бо трактор призначений для великих ланів. Після цього восени і взимку 1928 року в Лосинівці була організована комуна «Боротьба». В ній усуспільнено інвентар: вози, борони, плуги, культиватори, а також тягло (коні, воли), корови, свині, вівці. Першим головою цього колективного господарства був Петро Дмитрович Зубок (у 1937 р. репресований), а згодом Хома Пилипович Бондар.
Колективізація
Владі необхідні були такі форми і методи заготівлі с/г продукції, щоб забезпечити швидкими темпами індустріалізацію. Було прийняте рішення про масову колективізацію, яка повинна була вирішити зернову проблему.
Влада розуміла, що саме забезпечені селяни будуть чинити опір. Тому Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Одночасно з розкуркуленням почалася загальна колективізація.
Треба констатувати, що в Лосинівці заможні господарі, маючи по 15 - 20 га землі, продавали державі основний процент товарного зерна. Середняки мали по 5-6 га землі і також виробляли значну кількість товарного зерна.
У 1928 році НЕП був згорнутий. Почався «великий перелом» — суцільна колективізація на селі, що на практиці означало відчуження селян від землі, від результатів своєї праці.
Репресій зазнали лосинівські землевласники — Михайло, Данило та Павло Петрики, Павло Гавриш, Федір Орел та інші.
Значна частина лосинівських селян вступила до колгоспу. Завдяки цьому значно збільшилось колективне господарство «Боротьба», яке пізніше перейменоване у колгосп ім. Фрунзе.

Лосинівський район, як зазначає газета «Нове село» від 1 січня 1930 року, відзначений як показовий район масової колективізації. Можна уявити, якого розмаху тут набуло насильницьке загнання селян у колгоспи.
Лосинівка була поділена на 6 найбільших вулиць і кожна з них називалась громадою. Таких громад у селищі було шість. У 1930-1932 рр. на їх території були утворені такі колгоспи: «Боротьба» - голова Петро Дмитрович Зубок; «Зелена діброва» ~ голова Хама Пилипович Бондар; «1-е Травня» - голова Ю.Г.Яременко; «Вільний пролетар» - голова В.М.Ременюк; «Червоний шлях» — голова Яків Петрович Парасюк; «Ленінський шлях» — голова Хома Жигал; ім. Чапаєва — в хуторі Погребець.
У 1932 році в Лосинівці організовано машинно-тракторну станцію (МТС), яка укладала договори з колгоспами на обробіток полів і збір урожаю.
30-і роки характерні також культурним розвитком Лосинівки. У 1930 році здійснено перехід на загальнообов'язкове початкове навчання. У цьому ж році закінчено будівництво двоповерхового приміщення семирічної школи на 280 учнівських місць, яка згодом реорганізується в середню. Всіх дітей шкільного віку охоплено навчанням у школі.
У 1932 році здійснено перехід на семирічне навчання.
Голодомор
Справжній апокаліпсис для селян настав у жахливому 1933 році. На найродючішій землі нашої планети запанував голод. Голодомор 1932-1933 рр. — трагічна сторінка української історії, вона стала одним з найкривавіших злочинів сталінського тоталітарного режиму.
Ще восени 1932 року посилюється тиск на вмираюче українське село з метою виконання хлібозаготівельних планів. Партійні активісти отримали право конфіскації зерна в колгоспах. Був затверджений закон «Про три колоски». Згідно з цим законом кожний дорослий або дитина, яких затримали хоча б із жменею зерна біля державного амбару або колгоспного поля, могли бути страченими. Щоб селяни не могли тікати з колгоспів, була введена система внутрішніх паспортів. Заборонялось видавати селянам зерно, поки не буде виконано план хлібозаготівлі. З кожним збільшенням планів хлібозаготівлі та м'ясозаготівлі, а також підвищення с/г податку, у селян не було чим їх виконувати. Залишившись без коштів і продуктів харчування, жителі села були приречені на голод або змушені йти в колгосп.
Чернігівщина не найбільше постраждала в Україні. Голод серйозно зачепив лише південні райони області. За відомостями, які збирали районні відділи державного політичного управління та райвиконкоми, найбільш враженими «харчовими труднощами» станом на 15 березня 1933 року, були Березнянський, Борзнянський, Прилуцький, Ічнянський, Ніжинський, Добрянський, Носівський, Бобровицький, Бахмацький райони. Не оминула цього лиха і Лосинівка, яка входила в цей період до складу Носівського
району.
Історія зберегла для нас протокол№ 31 загальних зборів Лосинівського партосередку, що відбулися 4 жовтня 1932 року. На зборах були присутні 7 членів партії, 10 кандидатів у партію. На даному зібранні голови колгоспів та уповноважені громад звітували про виконання планів хлібозаготівлі. Було прийнято рішення мобілізувати партійний осередок на виконання планів хлібозаготівлі, утворити по громадах штаби, заключити соцзмагання бригади з бригадою, колгосп з колгоспом щодо виконання всіх господарсько-політичних компаній. Всю роботу необхідно проводити, зазначено в ухвалі, під кутом зору боротьби з
куркульством.
Як на практиці виконувались директиви партії свідчить і документ, датований квітнем 1933 року: «Інформація райуповноваженого політичного управління Носівського райпарткому та райвиконкому про продовольчі труднощі у районі». Такий уповноважений з вивчення продовольчої ситуації був у кожному районі. У даному випадку оглядом було охоплено 10 сіл Носівського району. Як виявилось на місці, вони справді були вражені

А ось спогади про трагічну сторінку в історії Лосинівки її жительки Параски Олексіївни Руденко: « Жили ми дружно. А якраз у цей час навалилася голодовка. Не минули і нас податки, грабунки. Та ще доймав і недорід. Дощі того року такі рясні. День і ніч пиріщили. Повимокав у нас і хліб, а за ним і картопля пішла на пси. Єдине, що зібрали, — кілька центнерів буряка, жменьку квасольки. Не встигли від горя відійти, як активісти в хату. Особливо запопадливі були Курочкін, якийсь зайшлий, землячки Семен Бридня, Антін Крутій, крива Маруся з Шляху та Настя Селехова.
— Плати податок ! — хапають батька за горло.
— Чим ? ~ питає.-- Хіба не бачите, що в хаті й зернинки немає ?
— Не наше діло, плати, чим хочеш ! А як не заплатиш — скриню заберемо.
Та й почепили на скриню з моїм приданим замок. Вперше я побачила, як плачуть тато. Він вдався до рішучого й небезпечного кроку, продав буряки, але податок сплатив. Не відав, бідолаха, яким лихом обернеться той продаж.
Люди вмирали цілими сім'ями. Трупи звозили на кладовище, і лежали вони там по кілька днів, поки набереться чимала купа, а потім їх всіх разом засипали в одній ямі. Хто вступав до колгоспу, тим було дещо легше, бо з них хоч не витрушували останні крихти, а хто не хотів у колгосп, у тих відбирали усе до зернини.
Було й гірше — у Івана Чайки, яки

Ip: 95.133.102.90 є надзвичайні люди які підтримають у складну хвилину!!!

...

Закрити