Василь Кириченко

https://scontent.fie...=109&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=mj2whC_zS6gAX9-6Qe2&_nc_ht=scontent.fiev13-1.fna&oh=967197fb9fee7a4022ac2523b6155479&oe=5EA60DE6" class="_4-eo _2t9n _50z9" href="https://www.facebook...=2598389977083907&set=a.1518530545069861&type=3&eid=ARAfPsZNwvxAjnEwmSUHGmhF4_IGptdOAfaOgS4mLyV6AbtpkI_oXnsvChOfJWOVHlhIQa9EVKAJ-eaA&ifg=1" data-render-location="group_hoisted" style="width:500px;" data-ft="{"tn":"E"}">

https://scontent.fie...=109&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=mj2whC_zS6gAX9-6Qe2&_nc_ht=scontent.fiev13-1.fna&_nc_tp=7&oh=f3bf4bfc30a7dcbb057e23c30d542c9b&oe=5EA5B71C" data-src="https://scontent.fie...=109&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=mj2whC_zS6gAX9-6Qe2&_nc_ht=scontent.fiev13-1.fna&_nc_tp=7&oh=f3bf4bfc30a7dcbb057e23c30d542c9b&oe=5EA5B71C" style="left:-11px; top:0px;" alt="Світлина від Людмили Мірошніченко." width="522" height="720">

https://www.facebook...=100007387908260&__tn__=%2CdlCH-R-R&eid=ARDTudHAoOhAj45FLWBXht7ZBvr8ckyLN6qUGunQuyEL5b7jtP-Y2vlMuoYeOr2ArspYjMQIisPL9tnV&hc_ref=ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk&ref=nf_target&hc_location=group" data-ft="{"tn":"l"}" data-hovercard="/ajax/hovercard/user.php?id=100007387908260&extragetparams=%7B%22__tn__%22%3A%22%2CdlCH-R-R%22%2C%22eid%22%3A%22ARDTudHAoOhAj45FLWBXht7ZBvr8ckyLN6qUGunQuyEL5b7jtP-Y2vlMuoYeOr2ArspYjMQIisPL9tnV%22%2C%22hc_ref%22%3A%22ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk%22%2C%22ref%22%3A%22nf_target%22%2C%22hc_location%22%3A%22group%22%7D" data-hovercard-prefer-more-content-show="1" data-hovercard-referer="ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk">Людмила Мірошніченко https://static.xx.fb... alt="" width="16" height="16">почувається зворушена разом з https://www.facebook...=100001834380952&__tn__=%2CdlCH-R-R&eid=ARBWA-F3yxteE64MmoMNVOq3crbZTNaBwCIO6grce_m2HkF0nRV_e2Ryr9WpqZQzHdf1UBjgztnBVWYc&hc_ref=ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk&ref=nf_target&hc_location=group" data-ft="{"tn":"l"}" data-hovercard="/ajax/hovercard/user.php?id=100001834380952&extragetparams=%7B%22__tn__%22%3A%22%2CdlCH-R-R%22%2C%22eid%22%3A%22ARBWA-F3yxteE64MmoMNVOq3crbZTNaBwCIO6grce_m2HkF0nRV_e2Ryr9WpqZQzHdf1UBjgztnBVWYc%22%2C%22hc_ref%22%3A%22ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk%22%2C%22ref%22%3A%22nf_target%22%2C%22hc_location%22%3A%22group%22%7D" data-hovercard-prefer-more-content-show="1" data-hovercard-referer="ARR9PCdhFr05WDQUOr2ShXNiJ4RfKlHRzLaXrfEs9xq34MK0E4rBXx1gNk46TuuTimk">Людмилою Передерій та https://www.facebook...=1128766560816241%2C1125499037809660%2C1126541587705405&notif_id=1585057851011443&notif_t=group_activity&ref=notif#" role="button" data-hover="tooltip" data-tooltip-content="Олександр Зозуля Ольга Берус Ольга Фролова Людмила Болгар Винник Лариса Труш Наталія Гребеножко Олег Березенко Петро Підгайний Надія Страшко Сергій Бондаренко" data-tooltip-position="below">ще 10.

Листи на столі

Малі бідові павуки на тонкому бравому павутинні розносили крихітні листи щастя по Малій Обухівці , весело , по - дитячому реготали, чіпляли новини про тепло на тини і стріхи, зривались і на хвилях теплого вітру завішували тими крихітними листами голівки деревію і святкової весняної кропиви.
Солов"ї галасливим хором прославляли життя на землі і сонце на небі, а обухівчани з просміхом дивились на паутинки з крихітними карапузами - павучками, що галасливою дітворою басувались від неба і до землі.
І не було благословеннішого простору, і не було святковішого села, ніж Мала Обухівка, де охайними купками стояли вибілені хати в кучерях п"янкого вишневого цвіту.
І не було світлішої річки, не було галасливіших жаб"ячих женихів, і зляканішого вранішнього туману, що , після першої зорі, сполоханим зайцем тікав у ліс, ховаючи свого розкішного хвоста аж до млосного красивого вечора.
Все тут пахло життям і врочистістю, молодим гарбузинням і отим впізнаваним росяним кришталем, що холодними намистинами вкривав мало-обухівський світ і його пахучі стежки.
Федір, чорний, мов галченя, був найтерплячішою дитиною у світі! Змалку був дорослим чоловіком і розмовляв, як розмовляють старці, що прожили вже непростий вік.
Він мав хист. І замріяну буйну голову. Мав свій скарб - душу , завбільшки з планету. І попри свою дрібність і малечий вік він був надійним і теплим, мов сніп , що гордо грів свої боки під обухівським сонцем.
Він був дитиною, яка тулилася до всього живого. Він був весь живий і зітканий з почуттів і малого сприйняття життя. Йому снилися особливі сни: там він літав, мов птах і небо відкривало йому свої небесні царства залюбки, він дихав небом, бачив небом, його малих жилах текла не кров, а - небо.
...Коли батько пішов на війну, Федір притих. Щось не стало йому для дихання, для погляду. Наче хто невидимий відібрав в нього шмат душі. Він так терпів, щоб не плакати, так терпів, що пожежі всередині малого семирічного хлопчака, горіли всіма відтінками жалю і кусали його хижими звірами, забирали його сон і спокій. Очі стали тривожними і глибокими, мов Псел в грозу, слова виваженішими, руки - репанішими від роботи, бо тепер він , як і його брат - дорослі чоловіки і помічники матері.
Він навіть грався вже не як дитина. Його іграшками були галузки, з яких він "будував" хату, городив тин, поправляв журавля в вигаданій іграшковій криниці, орав куряву на стежці, як заправський господар, бо - треба. Бо тепер - роби, щоб жила родина.
Малий завітрений, з малими крильми за спиною, мрійник повертався додому з чергового свого дитячого майстрування і на порозі закляк. Щось не так стало в хаті. Світла побільшало, хоча каганець мляво пихкотів старою олією, замаслений гніт лінувався і не хотів давати світла, а цівка чорного диму, що від гноту і крихітної цятки вогню в"юнилася в стелю, танцювала дивного святкового танцю.
Що? Брат і сестри, мати, сусіди, всі біля грубого дерев"яного столу, на грубих ослонах і - тиша.
Федько ступив крок вперед, потім, ще , потім , бідний так розхвилювався, що вже біг до високого столу та як заплаче! Хтозна чого! Рот набереться гіркої полинової слини, великі очі розіллються відрами сліз і дитина затужить!
"Чого ти, синочок, чого ти, дитино.., - прошепоче мати. - Не плач, батько листа з війни прислав, радість яка стала.."
Федько ридав. Він наче почув, а наче й не почув, наче зрозумів, а наче й ні, мале терпляче серце втратило терпець, і виливало все затамоване горе гіркими слізьми і не можна було втішити розбурхану дитину, що зірвалася в мить нерозуміння, що відбувається.
Всі кинулися втішати малого "мужичка", хто по смоляному волоссю гладив, хто по обдертим дрлоням, блага свитина змокріла на малій спині і подих рвався, мов вітрила в бурю. Розбурхався Федір, яка ж велика душевна стихія жила в його крихітному серці, хіба знав хто про це? Хіба знав..
Вмовляння і вибух емоцій врешті заспокоїли малого і він, червоними від сліз очима, побачив на столі ..щось.. Трикутник з каракулями, паперовий, зім"ятий і закурений курявою, та Федору від того шматка паперу так потепліло, наче батько руку поклав на плече. Він став на пальчики, бо через свою дрібність не діставав до столу і одні очиці поверх дужого столу засяяли святковим світлом. Батько... Батько! Він пахне мені! Я чую! Він! Точно! Дайте мені! Дайте!
Мати простягла синові того листа і в теплих пальцях розлилося ніжне відчуття батькового дотику, зараз в своїх малих вже мужицьких руках, Федір тримав щось святе! Найсвятіше! І не хотів віддавати. Він тулив до серця. Вдячно підіймав очі на рідню і сусідів, щасливо посміхався і солоні річки на його курних хлопчачих щоках висохли і стали смішними галючками, що весело бігали поміж посмішок малого.
Ото таку душу Бог вчепив Федору. Отакенну. І як він житиме з нею.. Хтозна.
Федько знову полетів. У своїх снах і мріях, він був героєм і мав високі крила. І так було щоразу, коли заповітний трикутник лягав на важкий дерев"яний , вискоблений стіл.
...Батько йшов з війни, та вже не батько, а півбатька. Федько бігтиме йому назустріч , не бігтиме! Летітиме, як летить пташина до свого гнізда, тулитиметься і тертиметься малим кошеням до батькових ніг, а в батька в очах горітимуть дві свічки.
То догоратиме в ньому життя, немічному, понівеченому війною, дужому Михайлі Виннику, що одного ранку святковим ідолом випростається на довгій лаві, а біля нього поратимуться баби, наряджатимуть у святкову свиту і кластимуть поряд картуза та кирзові чоботи, "там взує, хай лежать поряд, бо розбив він ноги свої на війні, хай хоч на тому світі оддихнуть".
Федько дурів. Він в свої десять років не хотів, щоб так. Що ви робите? Нащо? Відступіться! Батьку, вставайте! Я все робитиму, нічого не робіть, тільки вставайте! Я не малий! Я зможу! Дитина тягла батька за холодну дужу руку, захлиналася слізьми і малими плечима підпирала батьків бік, що холодною свитою лягав на дитяче тіло і не піддавався і не хотів жити.
Ой, я ж чекав на вас! Я ж не вмію без вас! Я ж усе поможу! Вставайте! Федір тужив і бився малою білкою біля осоружної лави з тихим німим батьковим тілом.
Люд ридав. Скільки відчаю виливало мале серце несправедливому світові! Скільки свого горя малого та такого болісного!
Коли батька клали в духмяну труну, то не батька клали, Федорів світ. Брати і сестра не могли втримати малого згорьованого крихту. Він зляканим галасливим собачам біг за труною і скиглив, так так скиглив, що чуби догори дерлися. Дитина задихалася , падала в куряву, піднімалася і , попри збиті коліна, бігла і вила за важкими кирзовими чоботами, що високо під небом несли батька.
...Коли труна торкнулася глибокої роззяви землі, полуда впала на Федорові очі. Він стояв біля важкого столу, на якому лежав заповітний трикутник з батьковою звісткою і серденько билося щасливим горобцем, бо в тому трикутнику було - батькове життя. А потім налетіли бджоли, вони смугастими дзвонарями гучно били йому в скроні і посеред нерозбірливих бджолиних дзвоників, десь заясніло - "Сину, я писатиму тобі листи". То батько, що вже летів під небом, привітно посміхнувся і помахав Федору дужою винниківською долонею і гукнув на весь світ: "Чекай на листа-а-а-а!". І - зник у глибокій перині синього неба.
...В ту мить Федір став ще терплячішим. Найтерплячішим у світі, він чекав на батькового листа і те чекання було найвідданішим . Так вміють чекати лише вірні люди. Федько був таким.
Він по - своєму писав свої листи батькові: коли гарно навчався в школі, він знав, що батько бачить, коли помагав матері вдома, він знав, що батько бачить. Він писав батькові листи. Про своє життя. І ті потаємні клаптики паперу складав у дуплі старого дерева. він знав, що вони - прочитані щоразу. Бо вночі, коли Федір летів під небом на своїх стальних мрійливих крилах, він бачив з польоту стіл з зім"ятим трикутником, який на весь світ пахнув батьком. І хлопець собі вигадував, що в тих батьківських листах, він вірив в те, що навигадував і навчився жити з важкою втратою, підліток Федір, юнак з крилатими мріями, які неодмінно були про небо.
Брат Федора, Яків, стане військовим моряком, а смаглявий Федько маритиме небом. Він неодмінно стане льотчиком! Бо не може бути інакше і , така народжена в натхненні його мрія, підійде близенько і привітно усімхнеться - хлопець вступить у військове училище на штурмана!
Ось воно! Воно! Моє! Як же він старатиметься, як же він не вухами, а всім єством своїм слухатиме лекції бойових льотчиків, він, простий обухівський хлопчина, з очима, що найзамріяніші в світі! Батьку, пишу тобі листа - твій син Федір майже штурман! Я прилечу до тебе! Хоч наговоримось у тому небі, ти тільки дай знати , де ти там. Хлопець посміхався. Йому снилися все частіше батькові листи і так хороше було його юній теплій душі!
...Однієї ночі, він летітиме низько у своїх мірях, над темним столом не горітиме свічка і батьків лист-трикутник, тьмяний і розмитий, раптом зникне зперед очей, і далі - чорне полотно неба, що виплюне курсанта на грішну землю і повісить на небо здоровенний замок. І буде Федору туди - зась. Хлопець захворіє, потрапить до шпиталю і буде комісований.
Бог наллє у Федорову душу додаткові міхи терпіння і збитий життям майже льотчик, закінчивши водійські курси, повернеться у свою Малу Обухівку. Він йтиме додому, а в голові порятунком крутитимуться рої неймовірної любові до своєї землі. хіба ж хто не знає? В Обухівці квіти пахнуть найдужче! Там найтепліші ранки і найродючіші грудочки масткої землі, там тини блищать викоханими лозами, там повітря - найсвіжіше і річка - найширша. там світ Божий для людини, там благодать і все складеться у Федора. Бо стоятимуть за ним ікони в материній хаті, де вона просить долі своїм дітям. Ті ікони, які викидали з хати, коли розкуркулювали материну родину, а вони, сердешні, не розбились.. які мати зберегла й досі, щоб вони були оберегом для її чотирьох дітей і досі.
Федір Винник таки став льотчиком, хай не на небі та на землі - точно! Не було вправнішого за нього! Він збирав і розбирав грузовики і автівки" незмінно був на дошці пошани і мав таку повагу від людей, яку годі було й вимріяти.
Він одружиться з великої любові. Отой смаглявий, красивий, гідний трудяка, гордість батька і матері, народить двох дітей, побудує хату.
Йому снитимуться батькові листи на столі і він ніколи нікому в світі про них не розкаже, бо то буде його - потаємне, те, що триматиме на світі.
Федір робитиме позмінно, рідко бачитиме своїх дітей, тому.. писатиме їм листи і лишатиме щоранку на столі. Отаке святе Винникове спілкування царюватиме в хаті вже друге покоління і буде в ті листи наскладано його батьківської любові стільки, скільки світ Божий і вмістити не зміг би!
...Кривда вдарить Федора, у його міцну чоловічу долю і вирве з нього серце живцем, коли через людську неправду скуштує він каземату божевільні.
Везуть Федора. В інший світ, де тебе немає. Де ти - оцупок. Де ти - ніхто. В ті ночі посеред божевільних стін думки слизькими гадюками душитимуть Федора з вечора до ранку, з ранку до ночі. Де ж той Бог? Чого не кинув блискавицю тобі, Федоре, в голову, щоб ти зотлів на місці і не мучився вже? Чого не задушила тебе хвороба посеред штурманських курсантських мрій? Чому ж батько не забрав тебе з собою, коли витягся на тій лаві востаннє?????
...Дні довгі, а ночі ще довші. Мариться Федору, як прийшла тітка Катерина до матері і просить , мовляв, оддай мені когось із дітей, тобі ж важко, а я бездітна. Мати противиться, плаче, та шкода їй Катерину, мов душу, і вирішують жінки, що Федір житиме на дві хати.
..Ось ніч вдавила Федора слізьми серед казенних стін , хворих душею, він повернувся на скриплячому ліжку, прикрив очі, а перед очима сорок сьомий рік, та страшна голодовка, і лізуть люди безсилі рачки з Лютеньки їсточки просять... Біжить малий Федько до тітки Катерини, та дасть окраєць - однеси стражденному, поки Федько добіжить - та людина мертва лежить вже. Страшно Федору, плаче, тікає назад , а в голові ж скільки ляку та відчаю.
...Давило його низьке небо. В ті страшні ночі він вперше не літав. забивало подих. І він - терпів. Терпів, як ніколи не терпів, домовлявся з собою,як тільки міг, бо й вірьовки не було де взяти, щоб повіситись, а Бог смерті не давав.
Посеред відчаю божевільні, йому , здоровішому за всіх здорових, насняться перші штани, які купила йому тітка Катерина, а ще пахнутимуть пряники - скиглики, якими пригощав його материн брат , коли повернувся з війни.
Ті пряники, пахучі і м"які, тримали Федора на світі, він же їх любив понад усе, не було смачнішого гостинця, коли їх згадував, посміхався сам собі і подумки писав листи батькові і своїй доньці, яка була для нього єдиною причиною не згоріти з горя та відчаю, не померти, не пропасти.
... З того життєвого випробування Федір повернеться іншим. Він, по природі , мудрий і терплячий, не мститиметься і не воюватиме, бо в душі його чоловічій поселиться вселенське всепрощення. І стане йому снаги вітатися з людьми , які закидали його камінням осуду і вершили його нещасну долю, і принесе в собі великий дар бути корисним людям.Так живе той, хто вже бачив смерть у вічі. Хто не з книжок розуміє, що таке - коли прийшов край і ти - згорів в пожежі, яку ніщо не здатне загасити. А скільки разів він помирав подумки у примусовому ув"язненні його тіла і душі щоночі - знало лиш одне його високе небо.
Федір не міг напитися життя! Не міг наїстися! Не міг надихатися ним і не міг надивитися на нього своїми великими, повними страдності і щемної любові до нього!
Кожен, хто з ним працював, захоплювався ним! Кожен, хто бував у нього в гостях, не міг натішитися гостинністю, він був - любов! До неба, до світу, до людей, до доньки, до землі, до повітря! До кожного і до всього!
Хіба хто знав, що вартувало йому те прощення всім людям, які з часов таки зрозуміли, що скривдили його ні за що? Хіба хто знав, як він вночі тихо плакав, щоб не розбудити жінку, яка вилікувала йому калікувату душу його після гіркої кривди людської? Хіба хто мав аж скільки мідяків сліз, скільки наскладав він за роки відчаю і болісного тихого чоловічого його страждання?
Федір ожив зовні, та зсередини зотлів. Він рятувався ,як міг, роботою: робив за трьох. його розумовим здібностям дивувались навіть бухгалтери - він був обліковцем на фермі і дивом міг тримати в голові шалене скопище цифр і показників, по яким нараховувалась зарплата.
Федір Михайлович Винник стане людиною - подвигом. Він постійно майорітиме на Дошці Пошани, своїм ратним трудовим подвигом заробить Орден Трудової Слави третього ступеню, в якому лежатимуть роки гарування і озера солоного поту натруджених рук простого гідного обухівського чоловіка.
Він стане прикладом вдячності синівської, догодує тітку Катерину і матір, які помруть в один рік і в той рік він двічі стане сиротою.
Він подумки писатиме всім їм листи і складатиме на той стіл з дитинства і буде в цьому вся його справжність і його притяжіння душевне, яким прославиться серед людей не на одне покоління.
На старість опанує вміння пасічника і доладнішої пасіки годі буже знайти на всю околицю. Кажуть, бджоли не сідають на мертві квіти. Та, коли рідна земля пухкою ковдрою вкриє Федора в розкішному травні, а сиру землю прикрасять мертві квіти вінків від вдячних родичів і сільчан, прилетить той його рой і вкриє мертві квіти свого господаря, наче бажаючи продовжити йому життя хоч на хвильку.
...Прийшов Федір Михайлович Винник на суд Божий. В своє небо. В репаній свиті сірого, аж чорного кольору осуду і неправди з кривдою, з зотлілими крилами за спиною, від яких так і не зміг відмовитися все життя, хоч були вже за тягар, а в жменях - листи, які кластиме уві сні на стіл своїй доньці.
Подивився на нього Бог і.. мовчки відчинив ворота до раю..

������ ���������

Село Мала Обухівка розташоване на правому березі річки Псел, вище за течією на відстані 0.5 км розташоване село Перевіз (Гадяцький район), нижче за течією на відстані 1.5 км розташоване село Велика Обухівка. Населення становить 162 осіб.     1750 — дата заснування.     Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923-1933 та 1946-1947 роках.  Поштовий індекс 35891.Телефонний код                 +380 5354

Використані дані  Вікіпедії