Вростає в землю дідова хатина ...

Садок старезний ще плоди дає, Червоноросяна під вікнами калина Щорік ріднішою й милішою стає.

Тут батьківська жива іще криниця,

А в ній водиця - чиста і свята.

На все життя так хочеться напиться.

Бо сивину у скроні доля вже впліта. Крізь морок літ свого дитинства бачу Товстенний сволок і біленьку піч, Низенькі вікна, дідова ще вдача - Засаморуч любив створити річ.

На припічку в діжі підходить тісто,

Пухкі й духмяні будуть пироги,

А в них кладуть, як мамине намисто, Калини ягоди, позаздрять і боги.

В печі впріває борщ густий і каша,

І по світлиці запах - аж п'янить,

А на столі вже глек стоїть і чаша Для молока, що мама йдуть цідить. Заходять тато зморені до хати,

На лаву першими сідають за столом. Сім'ї їство із печі сиплять мати,

А сонце промінь вже ховає за селом. Вже вік зійшов старенькій цій хатині. Пологи тут приймала, й біль грози. Немов з небес, з дитинства і донині На мене дивляться з покуття образи. Зайду до хати - тихо, яку вусі...

Стискає серце - тиша там німа,

Бо ні хрещеної, ні тата, ні бабусі На грішнім світі цім давно уже нема.

Яке це щастя, що живі ще мама!

А іх єство найважливіша річ.

За нас молились, а тепер так само За внуків моляться, сивенька, день і ніч. І доль таких, мов полину у лузі!

Щодень частіш гіркі думки роять ...

Аж очі ріже - ген на виднокрузі Хатки пусті, покинуті стоять...
     
     Дегтярь В.П.