Василь Кулачевич

Шановні друзі! Відеоматеріали адміністратора , в тому числі і про Ненадихівську ЗОШ , ви можете переглянути за адресою: 

Василь Кулачевич

     Чи були ви в Ненадисі? Чи знаєте Ненадиху? Якщо були, то згадайте, а якщо не були і не бачили то уявіть собі невеличке село з біленькими хатами у вишневих садках, невеличкі річечки під городами, рівненькі вулички.

А коли зацвітають вишні та яблуні біля хат, то село потопає в білому морі, в бджолиному гулі і в щебетанні соловейків. Стільки тих соловейків щебече, що злічити не можна. А як тут кують зозулі! Коли почнуть перегукуватись зозулі, то ні шелесту листя, ні дзюрчання струмків не чути.

А зорі і місяць над Ненадихою також якісь особливі. Вони мерехтять якось пахучо і тепло. І все це дає мені силу і снагу, щоб я могла жити і прославляти рідний край.

    Ненадиха – красиве і мальовниче село. Воно знаходиться при невеликій безіменній річці і трьох джерельних струмках.

    Один із струмків обтікає село з північної сторони і губиться в яру між місцевими полями. Другий потік обтікає Ненадиху з південної сторони і ховається в дубині.

    Третій протікає через село. Із середнього струмка утворюється так званий «панський став», бо до нього з північної сторони  побудована панська садиба.

Біля ставка був поміщицький винокурний завод і панська кам’яна кузня. Спустившись нижче плотини, струмок продовжує  течію поки не з’єднається з  другим, утворюючи інші ставки. Один з них називається Герасимовим. За Герасимовою плотиною струмок продовжує свою течію, де утворює третій ставок – Гаврилів. Ставки стали так називати від імен мельників, які працювали у панських млинах.

    За Гавриловим ставком закінчувались ненадиські поля, а вода впадала в річку молочну.

    Село Ненадиха було засновано в період татаро-монгольського нашестя (Х – ХІ ст.). першим оселився ватажок , що чинив опір татарам – козак. Він оселився в лісі, його довгий час не міг розшукати ворог і за ним закріпилось прізвище Ненайда, а звідси і назва населеного пункту, що розташувався – Ненадиха. Перше малочисельне заселення жителями з’явилося під час набігів монголо-татар. А уже масове заселення у ХVІ столітті.

    В 1745 році Ненадиха стала володінням Януса Сангушко – князя. Він тут не жив, а жили його уповноважені. Пізніше село переходить у володіння Костянтина Сарнецького. Його син Ігнатій будує в Ненадисі двір і при ньому каплицю. У нього купує село Євстафій Івановський.  Він підіймає двір, окрашає  покої варшавськими і закордонними виробами, будує винокурню. Жителі села займаються землеробством і скотарством.

    Івановецький передав свій маєток панові Змигродському. Останній володів маєтком до 1917 року.

    В час кріпатства селяни виробляли панщину, яка досягала 300 днів на рік, вели натуральне господарство. Спідній одяг шили з самотканого полотна, а верхній (святковий) з самотканого сукна. Самі чинили шкіри і шили чоботи, які взували тільки у свята. Діти, як правило, ходили в самотканих сорочках і босі.

    7 жовтня 1862 року складено приходський на школу. Прихожани зобов’язувались давати 100 карбованців на утримання вчителя та побудування будинку для школи. Спочатку відвели під школу будинок причетника. Слідуючі 5 років школа переходила з місця на місце: була в економії, в двох хатах селян, а потім в побудованому будинку з двох кімнат і сіней.

    В 1912 році в Ненадисі було створене кредитове товариство, до складу якого входило 15 сіл П’ятигірської та Стрижівської волості. В селі був заснований банк. Утворили різні майстерні: ткацьких, швацьких, чоботарських, гончарних  виробів.

    На території села в минулому столітті діяло два водяних млини - Герасимів  і Гаврилів та п’ять вітряних. У 1912 році побудовано на кошти кредитного товариства дерев’яний млин – питель. Устаткування було завезено з Польщі, Росії, Швеції волами протягом одного року.

    З тих років млин справно обслуговував потреби жителів села у високоякісному борошні, яке славилось на весь район. Не випадково до млина їхали люди з багатьох сіл.

    Давно вже не має вітряних та водяних млинів, а дерев’яний млин стоїть і до цього часу.

    Соціальний склад населення станом на 1913 рік становив: бідняки – 1767 чоловік, середняків – 52 чоловіка, куркулів – 18, робітників – 3, службовців – 6. до 1917 року ненадиські землі розподілялись так: поміщицька – 1912 десятин, церковна – 39 десятин, селянська – 1043 десятин, інші – 30 десятин. Населення села станом на 1900 рік становило 1964 чоловік: чоловіків – 956, жінок – 1008.  В даний час населення – 700 чоловік.

    Радянська влада в селі була проголошена в листопаді 1917 році, остаточно встановилась 10 червня 1920 року.

    Організаторами Радянської влади були в селі Федір Гаврилович Мельник, Макар Поцілуйко, Серафійон Павлович Вареник.

    В 1920 році в селі засновано парторганізацію, першим комуністом був Лошак Іван П.

    Комсомольський осередок на селі створено у 1922 році. Першими комсомольцями були Яцун Борис Григорович, Демцюра Михайло Микитович. Першим секретарем КСМ був Цовбун О.І.

    Першим колективним господарством в селі був ТОЗ. Організаторами створення комнезаму були Мельник Федір Григорович і Вареник Серафійон Павлович. Організація ТОЗу проходила восени 1929 році, а в 1930 його було реорганізовано в сільськогосподарську артіль імені Т.Г.Шевченка.

 Першим головою колгоспу був Ткачук Яків Хомович. В 1936 колгосп було поділено на дві сільськогосподарські артілі: імені Шевченка та Горького. В селі була створена МТС, начальником політвідділу якої був Абузаров. При політвідділі була друкарня, де видавалася газета «Ленінським шляхом», а в 1933-34 роках стала районною газетою.

    В 1939 році першими учасниками сільськогосподарської виставки в  Москві були працівники свиноферми: Сліпенчук Наталія Іванівна, Балабко Наталія Семенівна, Янішевський Володимир Степанович.

    1933 рік. Найчорніший час в історії України. Чорною лінією пройшов він і в нашій місцевості. В 1932-33 роках померло від голоду в місті Тетієві та селах району 20463 осіб. В Ненадисі всього померло 450 чоловік. З них дорослих 250, дітей – 200. насправді ця цифра набагато більша. В наш час важко її визначити точно.

    На долю українського народу випали і роки Великої Вітчизняної війни. На території нашого села  великих боїв не було. Однією зі славних сторінок Великої Вітчизняної війни є боротьба наших односельчан в тилу ворога. В селі діяла підпільна партизанська група, ватажком якої був комуніст Каргалуцький Лавро Васильович, який загинув у 1942 році. Згодом на території села діяла інша партизанська група під керівництвом Маліновського Андрія Григоровича.

    Село було звільнене від німецько-фашистських окупантів без бою 1 січня 1944 році підрозділом Чехословацької бригади під керуванням Людвіга Свободи. У селі певний час знаходився штаб Чехословацької бригади. Ці події відтворені в матеріалах, які знаходяться в музеї Бойової Слави місцевої школи.

    Всього загинуло на війні 97 воїнів-односельчан. Повернулося з війни 111 чоловік. В часи Великої Вітчизняної війни Героєм Радянського Союзу став житель села Сліпенчук Костянтин Прокопович.

    В пам’ять про загиблих в роки  війни встановлено на місцевому кладовищі пам’ятник Невідомому солдату.

    Після війни село стало відбудовуватись. Люди приступили до мирної праці: стали відбудовувати будинки, господарські будівлі колгоспу, надходила нова техніка. В селі було відновлено роботу будинку побуту, медпункту, клубу, дитячого садка.

    В 1967 році була побудована нова школа на 320 учнівських місць. Біля школи силами учнів було створено парк.

    У  1986  році розпочалося будівництво нової частини села, призначеної для переселенців Чорнобильської зони. В цей же час були побудовані нові: медпункт, сільська рада, дитячий садок, клуб.

    В 2007 році оновлено пам’ятник Т.Г.Шевченку, який до цього часу перебував у занедбаному стані.

Василь Кулачевич

СТОРІНКИ ЛІТОПИСУ ШКОЛИ

    7 жовтня 1862 року  складено приходський договір про школу. Прихожани зобов'язались давати 100 карбованців на утримання вчителя, побудували будинок для школи.

    Спочатку відвели під школу будинок причетника.

    Наступних п'ять років школа переходила з місця на місце: була в економії в двох хатах селян, а потім в побудованому будинку з двох кімнат і сіней.

    Досить цікаві факти наведені в журналі «Киевские епархиальные ведомости» за 1868 г.

    1862-1863 н.р. в школі навчалось 26 хлопчиків і одна дівчинка.

    1863-1864 н.р. – 30 хлопчиків .

    1864-1865 н.р. – 30 хлопчиків і 6 дівчаток

    1866-1867 н.р. – 18 хлопчиків і 2 дівчинки.

    1867-1868 н.р. – 20 хлопчиків.

    З інших джерел ми дізнаємось, що до 1917 року в селі була церковно-приходська школа, яку відвідували 15-28 дітей. В основному навчання проводив священик. Людська пам'ять зберегла ім'я першого вчителя – Паламарчук Гордій.

    У 1919 році вже було два класи по 14-13 учнів. Навчались у старій поповій хаті.

    1920-1921 рік – школа перемістилася в громадську хату, в якій було 4 класи, 2 комплекти – всього 45 учнів. Їх навчали 2 вчителі: Котик Прокіп Пилипович і Кравченко Дмитро Пантелеймонович.

    В 1921 році відкрився при школі 5 клас, але за браком фахівців-учителів 5 клас був закритий і учні, які виявили бажання навчатись відвідували П’ятигорську та Черепинську школи. Вчителями на той час в Ненадисі були: Вахоцький Іван Петрович, Германець Микола Карпович.

    В 1922 році під шкільне приміщення стали використовувати колишній панський будинок пана Змигородського. В цьому приміщенні школа знаходилась до 1967 року.

    Навчальна й матеріальна база школи була вкрай не задовільною. Асигнування на освіту були мізерні.

    Наприклад, вчитель Герасимчук Іван Петрович (пізніше репресований) в 1926-1927 роках в місяць одержував 37 карбованців. Парт в школі не було, сиділи діти за довгими столами на козлах та довгих лавках, писали на грифельних дошках, зошитів майже не було, а підручник був лише у вчителя. Вчителями працювали ті, хто закінчив 7 класів і мали дореволюційну підготовку.

    В  1924 році була видана постанова Наркома освіти про створення школи підлітків, переростків, що не навчалися внаслідок громадянської війни та розрухи в країні. Така школа була і в нас.

    Труд вчителя – подвиг... Так згадує свої перші роки педагогічної праці Боханевич Катерина Пилипівна.

    Так, нелегко, ой, як нелегко, вести маленьку людину у світ науки відкрити їй прекрасні таємниці, без яких не можна стати господарем землі. Ніколи не забуваєш про те, як складно прищепити новачкові азбучні істини. І допізна засиджуєшся над зошитами своїх вихованців.

    А вчитель – де б він не жив і не працював він не лише вчитель, а друг і наставник, громадський діяч, особливо відповідальний за все, що робиться навкруги. А що робилося в країні в 1928 р?

    Відбудова господарства, створення колгоспів, боротьба з не писемністю. Непривітно дивилися на нас вчителів куркулі та їх прибічники, адже це їм було не до душі, зате своїми думами, образами тягнулися до школи селяни, бо всі вони хотіли, щоб їхні діти вчилися розуму і добру, розуміли, що без цього вже не можна буде жити. І вчителі вчили, віддавали тепло своєї душі, знання, які набули, досвід життя. Навчання в школі проводилось у дві зміни, працювали деякі класи на «самоокупівлі».

    «Жалованіє» своє жалюгідне одержували переважно продуктами харчування від двору. Коли діти йшли додому, їх місце займали дорослі. Всі тягнулись до знань, як рослина до світла.

    Тут працював лікнеп. А після ще потрібно було ходити по домівках селян вести роз'яснювальну роботу про перевагу колективного господарства над одноосібним, читали лекції в клубі.

    В 1929 р в селі було організовано колгосп.

    Завирувало життя, налагоджувались справи в школі. Стало в більшій кількості книг, паперу. Так, клопітка, нелегка професія вчителя, але е в ній світла, вдячна сторона. Адже праця педагога розтікається в думках сотень, тисяч дітей і повертається суспільству через роки – працею, енергією, сумлінням, подвигом колишніх вихованців.

    В 1930-1933 роках в 1-4 класах навчалося 64-70 учнів. Піонервожатою в цей час працювала Паламарчук Єлизавета Корніївна. Піонери були розподілені по ланках кожна ланка мала свій червоний галстук, вручений райкомом комсомолу. Члени ланки носили галстук по черзі, і це вважалося за велику честь і заслугу..

    У ці ж тридцяті роки школа переживала неабиякі труднощі, не вистачало підручників, канцприладдя, в країні панував голод. Вчителями працювали ті, хто закінчив 7 класів і курси, помітна була плинність учительських кадрів. Молодими вчителями працювали: Кладницька О., Руденко О., Костичук, Назарчук, Михальченко Г.

    У 1933-34рр. школа була з початкової реорганізована в неповну середню. Першими випускниками були: Сліпенчук Костянтин Прокопович – Герой Радянського Союзу, Панчук Іван Григорович – механізатор, Цовбун Ганна Іванівна – учасник оборони Ленінграда, вчителька української мови і літератури, Врублевський Онуфрій – партизан, загинув у тилу ворога в 1943 році.

    У передвоєнні роки зріс контингент учнів, поліпшилась матеріальна база школи. Директором школи працював Погорілий В.Т., згодом Параскевич М.Г. (загинув у 1944 році). Вчителями були: Татієвський, Кошарівський, Гончарук  Г.М., Жуковська О.В., Жулінська К.К., Сінькевич Ф.В.

    Вже в 1936-37 н.р. випускниками школи стали 23 учні.

    Школа розпочала функціонувати стабільно, та розпочалася Велика Вітчизняна війна. В січні 1944 року наше село було звільнене від тимчасової німецької окупації чехословацькою  дивізією генерала Свободи. І вже 10 січня 1944 року було відновлено навчання...

(продовження буде)

Василь Кулачевич

Чи були ви в Ненадисі? Чи знаєте Ненадиху? Якщо були, то згадайте, а якщо не були і не бачили то уявіть собі невеличке село з біленькими хатами у вишневих садках, невеличкі річечки під городами, рівненікі вулички.

А коли зацвітають вишні та яблуні біля хат, то село потопає в білому морі, в бджолиному гулі і в щебетанні соловейків. Стільки тих соловейків щебече, що злічити не можна. А як тут кують зозулі! Коли почнуть перегукуватись зозулі, то ні шелесту листя, ні дзюрчання струмків не чути.

А зорі і місяць над Ненадихою також якісь особливі. Вони мерехтять якось пахучо і тепло. І все це дає мені силу і снагу, щоб я могла жити і прославляти рідний край.

На сьогоднішній день багато людей виїжджають із села в пошуках кращої долі і село меншає і меншає. Мені так хочеться зупинити цих людей і запитати їх, що вони зробили для того, щоб село, наше рідне село, не загинуло, щоб лунав тут дівочий спів і дитячий сміх?! Якщо ми так і далі будемо ставитись із зневагою до рідної землі, то що ми залишимо своїм дітям? Де вони почують спів солов’я і кування зозулі, чи зможуть вони погнати пасти корову на  ранкову росу і ловити коників-стрибунців. Тому я  дуже хотіла б, щоб кожна сім’я дбала про село, про свою вулицю, про свій дім. Щоб скрізь росли молоді дерева і цвіли квіти, багато квітів.

Я хочу звернутися до Президента, що вимощувати тротуари і дороги треба не тільки в Києві, а й необхідно поремонтувати дороги  в селі. В містах вечорами світиться мільйони ліхтарів і вітрин, а в селі по вкрай поганих дорогах  без світла зовсім не пройти. А хіба наші батьки не працюють на благо нашої Батьківщини? То чому держава мало допомагае селу, людям, які тут живуть, бо такі люди, як мій тато, годують державу хлібом.

Я вірю, що наше село житиме, процвітатиме, бо в ньому живуть мої тато й мама, я із сестричкою.                Робота учениці

                                                       Сліпенчук Лілії

НЕНАДИСЬКА БЕРЕГИНЯ

Сьогодні  слово “берегиня” можна зустріти дуже часто: це і художні колективи, музеї, народознавчі осередки, хліб на рушнику, калина біля хати. Берегиня – це те, що найдорожче кожній людині, це те, що охороняє дім, сім’ю, рід, село.

Берегинею нашого села є церква.

Здавна церква була тим місцем, куди могли прийти люди на сповідь, прийти з проханням чи з молитвою. Людство знаходило у Божому домі підтримку у скрутну хвилину, вселяли надію на краще суворі обличчя святих. Немічні старці і безпритульні діти знаходили притулок у стінах церкви. Церква може кожному допомогти, як духовно, так і матеріально.

Християнство – одна з релігій світу. Християнство на Україні започаткував князь Володимир, який перший охрестився в водах Дніпра. Він збудував багато церков – Божих храмів і заохочував до прийняття християнства багатьох людей. Зараз майже в кожному селі є Божий дім, у якому святкуються всі релігійні свята. У нашому селі є також церква. Вона неодноразово перебудовувалась, деякий час не діяла. Так, з 1745 по 1748 рік в селі будувалася кам’яна церква. Простояла вона 10 років і почала руйнуватися. Тому силами парафіян почали будувати дубову церкву, в яку опісля два рази вражала блискавка. Церква не згоріла, але постраждав Іконостас. У 1912 році  була побудована цегляна церква, яка після реставрації нещодавно почала діяти. Знову відновлено церковні традиції, знову чують люди дзвін – заклик іти у Божий дім, де кожен знайде душевний спокій. І не повинні люди минати церкву, бо це єдина часточка, яка єднає нас з  Всевишнім.

І по тому, як ми будемо оберігати свою берегиню, так життя буде оберігати нас, так наступні покоління оцінюватимуть нас. Так хай лунає над Ненадихою мелодійний дзвін нашої Берегині, несе спокій і радість нашим серцям.

                                                                                 Робота учениці

                                                              Скиби Наталії

На Україні є багато мальовничих сіл, одне з яких – це наше село Ненадиха. У мене ця назва співставляється із прекрасною природою, ставками, садками, гаями, безкраїми полями, глибокими ярами і високими горбами.

У кожну пору року моє село по-своєму красиве. Щоб то не було – осінь чи весна, зима чи літо, воно завжди найкраще. Я дуже задоволена, що живу в селі, бо саме тут можна відчути цю невимовну радість, коли проходити між ланами пшениці чи молодого жита. Мій тато працює біля землі, дуже її любить, тому ще з малку прививав мені любов до неї, до природи до села. Яке щастя бачити село у різнокольорових віночках квітів і трав. Де б я не була в гостях, як би там не було добре, я дуже сумую за домівкою, за селом і з великою радістю повертаюся сюди.

Але, на превеликий жаль, у нашій Ненадисі з кожним роком зменшується кількість населення, особливо це помітно в школі, бо кількість учнів зменшується з кожним роком. А що буде через 10 чи 20 років? Можливо наше село зовсім зникне із карти? Тому молодим людям потрібно не покидати рідні домівки, не шукати щастя в місті, а залишатися. Але більшість таки залишає Ненадиху. Чому ж так відбувається? Якщо замислитися над цим питанням, то можна й знайти відповідь: діти, хоч і отримавши високий рівень знань у нашій школі, здобувши освіту у вищих навчальних закладах їм нічим в селі займатися. Малим дітям ніде розвивати свої здібності і таланти; ввечері по вулицях навіть страшно пройти, бо темно і вкрай погані дороги. Деякі жителі не турбуються про елементарне – чистоту свого подвір’я, що вже можна говорити про чистоту вулиць, а в цілому села!

Але яке б не було наше село, я все-таки його люблю і тому у майбутньому хочу бачити його у барвистих квітах, деревах; вулиці і майданчики наповнені веселими дітьми. І я вірю, що наше село буде удосконалюватися з кожним роком, якщо ми будемо дбати про нього 

Робота учениці

                                                  Сліпенчук Марини

Ненадиха – рідна, священна земля моїх дідів і прадідів. Тут я народилася і виросла, тут уперше побачила сліпучу синь українського неба і золоті розливи пшеничних полів. Рідний край починається для мене не лише з батьківського порога чи хрещатого барвінку, він починається з прадавніх коренів мого народу. Для мене село – це священна земля, яка бачила все на своїй дорозі. Вона бачила, як з малої дитини виростає добра і чуйна людина, як мати, незважаючи на неможливість утримувати дитину, виховує її і навчає не забувати рідний край, батьків.

Моє село має багато красивих садів, ставків, які так і виблискують під промінням сонця..

Живучи в наш складний час, спостерігаючи за життям свого села, сусідів, моїх батьків, я часто замислююсь, що чекає всіх нас у майбутньому.

Ми тримаємо і любимо домашніх тварин, ми готові віддати останні гроші для того, щоб нашим улюбленцям було смачно і зручно; ми вирощуємо квіти і саджаємо дерева. А що ми робимо для того, щоб жило село, щоб люди почували себе тут щасливими?

Дорослі люди, мами й тати, що залишили ви нам?! Ми втрачаємо своє коріння, втрачаємо любов до рідної землі, до села..

Із сивої давнини люди вирощували хліб, поклонялися хлібу. А в наш час це стає не модним. Не модно сіяти, орати, ходити босоніж полем, доглядати пшеничний колосок.

І тому я хочу, щоб у цього всього найсвятішого було майбутнє, щоб було майбутнє у мого села, у моєї вулиці. Я хочу присвятити своє життя землі, полю. Я хочу стати агрономом, щоб колосились пшеничні поля, до неба росла кукурудза, радувало око соняшникове поле.

Я пишаюсь своїм селом і вірю в його процвітання. Я вірю, що тут завжди шумітимутть верби і тополі, цвістимуть вишні, пишатиметься червона калина.

                                                           Робота учениці

                                                        Дробини Світлани

Ненадиха – це моя батьківщина, той найрідніший у світі куточок, де я народилася, де стоїть мій будинок, де могили рідних мені людей, де моя школа, учителі. Це місце – єдине, неповторне: воно викохало мене на своїх долонях, збагатило своєю красою, подарувало друзів. І я дякую долі за те, що мої батьки і я живемо в цьому селі. Навколо усе таке звичне, дороге, але справжню ціну усьому цьому відчуваєш лише тоді, коли втратиш.

Я люблю моє село щирою і ніжною любов’ю. Найбільше воно подобається мені у весняному цвітінні каштанів і яблунь, сповненому ароматом квітучого бузку і свіжого зеленого вбрання. А також я дуже ціную калину, бо вона є символом українців.

Я вважаю, що мешканці мого села будуть робити для нього тільки добро. І я часто думаю про наше покоління. Ми маємо славну історію Ненадихи, маємо предків, якими пишаємось. Тому я вірю: більшість з нас житиме як справжні творці. Ми будемо саджати дерева , виховувати  дітей,  працювати. Ми будемо створювати нові книги, будувати будинки і вирощувати хліб. Ми збережемо національну гідність людей Ненадихи.

Ось у цьому я бачу майбутнє мого села. І вірю в нього, вірю, що воно буде стояти ще багато років та дивувати всіх своєю красою.

Робота учениці

                                                              Скиби Наталії

На даний час усі ці учні студентки вищих навчальних закладів Києва

Василь Кулачевич

ДЕРЕВО-СТАРОЖИЛ

(Із спогадів майора у відставціbКаргалуцького В.Л)(нині покійного)

Бабусі моїй Марії Прокопівні в той часbвійськового лихоліття було років вісімдесят. Довгими зимовими вечорами меніbподобалось вислуховувати її розповіді-спогади. Пам’ятаю один такийbпро панський парк села. В свої молоді роки, бабуся жила якраз напроти тогоbпарку, її садибу від панського маєтку розділяв став, який також належавbпоміщику. Зрозуміло, що сам парк і Панський став для селян були недоступні –bтериторія охоронялась. В ставку водились величезні коропи, а в берегових норахbдіти, купаючись, виловлювали раки. На протилежному березі була купальня, стоялиbчовни, там відпочивала поміщикові сім’я. вздовж берега красувалась алея, висаджена каштанами,bа центральна – липами. Великий фруктовий сад прикрашали клумби екзотичнихbквітів, в парку вільно походжали павичі. Біля панського будинку (післяbреволюції школи) величаво шуміли стальним листям велетенські осокори. Я їхbдобре пам’ятаю ізbшкільних років. Деякі з них упали підмиті ставковою водою і люди, в тяжкі рокиbвійни, пиляли та рубали їх на дрова. До наших днів дожило одне дерево тих часівbі стоїть воно високо, піднявши свої віти, як охоронець історії села. Одна  його половина обламалась в грозу від власноїbваги та вітру і дерево стало схоже на пораненого воїна, який пройшов безлічbкрутих доріг, а пережите і побачене береже в своїй пам’яті.

Василь Кулачевич

ІСТОРИЧНА ПАМ’ЯТКА СЕЛА НЕНАДИХИ – МЛИН

    На території села в минулому столітті діялоbдва водяних млини - Герасимів  і Гаврилівbта п’ятьbвітряних. У 1912 році побудовано на кошти кредитного товариства дерев’яний млин –bпитель. Устаткування було завезено з Польщі, Росії, Швеції волами протягомbодного року.

    З тих років млин справно обслуговувавbпотреби жителів села у високоякісному борошні, яке славилось на весь район. Неbвипадково до млина їхали люди з багатьох сіл.

Давно вже не має вітряних та водяних млинів, а дерев’яний млин стоїтьbі до цього часу.

Василь Кулачевич

СЛІПАНЧУК КОСТЯНТИН

ПРОКОПОВИЧ

Народився  1916 року в селі Ненадиха Тетіївського району Київської області в сім’ї колгоспника, українець. Член КПРС з 1936 року. Жив і навчався в рідному селі, працював у колгоспі. З 1937 року розпочав службу в армії рядовим на Далекому Сході, закінчив у Берліні – підполковником, командиром артилерійського дивізіону. Брав участь у боях на озері Хасан.

    Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1943 року. Воював на Курській дузі у складі 1-го Білоруського фронту. Звільняв Білорусію, Польщу, штурмував Берлін.

    За вміле командування артдивізіоном у боях при прориві оборони противника на західному березі річки Одер на підступах до Берліна і успішне форсування каналу Гогенцолерн командиру артилерійського дивізіону 175-ї стрілецької дивізії підполковнику Сліпанчук Костянтину Прокоповичу Указом Президії Верховної Ради СРСР від 31 травня 1945 року присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

ДЕНЬ НАСТУПИВ УНОЧІ

    Якби ненадиському хлопчині, який бігав вулицями рідного села босоніж, сказали, що в нього буде дивовижне, незвичайне життя, він би ніколи не повірив. До перемоги Радянської влади батько гнув спину на чужому полі. Сім’я була велика:  всі діти знали ціну шматкові хліба.

    У 1937 році Костянтина Сліпанчук призвали в ряди Червоної Армії.

    Невдовзі війна. Всі спроби потрапити на фронт завершувались невдачею.

 - Зачекайте, ваша черга ще не настала, - говорили йому.

І ось, нарешті, фронт. Молодий командир батареї відразу проявляє себе відмінно підготовленим  артилеристом. На рахунку батареї відразу появляються десятки знищених вогневих точок ворога. Відразу його призначили заступником командира дивізіону.

    У складі 175-ї Уральської дивізії Сліпанчук воював під Орлом  і Курськом, у Білорусії, штурмував бастіон Варшави, брав Берлін.

     У бою за Берлін особливо прославились артилеристи підрозділу Сліпанчука. Хто не пам’ятає тих безсонних квітневих ночей! Здається, не було місця на підступах до Берліна, де б не стояли наші гармати, де б не панував дух близької перемоги над гітлерівською Німеччиною. В ночі підвезли прожектори, а коли настав час штурму, їх вогненно-білим світлом врізались в чорну імлу, в лице ворога. День настав уночі.

    Заговорили наші гармати. Біля них виросли гори порожніх гільз, а бійці все заряджали і заряджали свою грізну зброю. Сліпанчук тільки міняв спостережний пункт і давав все нові і нові цілі командирам батарей.

    Близько двадцяти семи  років прослужив Костянтин Прокопович Сліпанчук в Радянській армії командиром дивізіону. Добре воював, багато вчився. В 1952 році його можна було побачити в Ленінграді – слухачем Вищої артилерійської школи.

   Сліпанчук служив прикладом для своїх товаришів. Він постійно вчив людей і вчився сам, активно проводив військово-патріотичну роботу серед молоді.

    Більшу частину свого життя він прожив у місті Унгєни в Молдові. Після звільнення в запас працював на посаді начальника залізничної товарної станції.

    Разом з дружиною виховав одну доньку.  Помер Костянтин Прокопович Сліпанчук у 1993 році. 

Василь Кулачевич

ІСТОРІЯ ШКІЛЬНОГО ПАРКУ

    Місце, де знаходиться зараз школа і парк, було заросле кущами, бур’янами. Раніше до революції, тут був парк панський. Посередині висаджена липова алея, далі клумби з квітами, альтанки. Там відпочивала панська сім’я, родичі та гості. Селяни туди доступу не мали. Після розгромлення панського маєтку люди взялися за парк: вирізали дерева, розбили альтанки. Утворився пустир.

    В 1964 році спланували будувати школу на вище згаданій ділянці. Голова колгоспу Ратушняк В.Ф., директор школи Цовбун С.Р. здійснювали цей задум. Пустили трактори, які зрівняли та розчистили площу. Розпочалося будівництво. За два роки  «виросла»  школа. В 1967 році учні сіли за парти.

Василь Кулачевич

Церква

            Однією з найдавніших споруд нашого села (Ненадиха )є церква, яка розташована на пагорбку в центрі села. З якого куточку не подивишся на наше село, яке потопає в зелені садів, завжди можна побачити купол церкви, який виблискує на сонці.

    З 1745 по 1748 рік в селі будувалася кам’яна церква. Простояла вона 10 років і почала руйнуватися. Тому силами парафіян почали будувати дубову, яку опісля два рази вражала блискавка. Церква не згоріла, але постраждав Іконостас.

    Будівництво цегляної церкви розпочалося на початку ХХ століття. В 1911 році в день Святого Якима і Ганни  22 вересня, а закінчили в 1912 році. Стіни храму були розмальовані картинами з життя святих апостолів, а біля вівтаря  величаво красувалось зображення Святої Богородиці. Церкву відвідувало багато прихожан з навколишніх сіл.

    Минав час, змінювалося відношення до релігії. По всій Україні руйнували Божі храми. Не минуло це лихо і нашу церкву, яка в 1929 році була частково зруйнована і припинила своє існування. Лише в роки війни і повоєнні роки сільська церква знову почала діяти, але діяла вона тимчасово. В 1950-1951 роках її вже використовували як зерносховище та для інших сільськогосподарських потреб. Згодом приміщення просто пустувало. В 1980 році церкву перебудували на сільський клуб.

    В 1995 році розпочалося відновлення церкви, після реставрації вона знову почала діяти.