|
Відповідь
Микола Толстік ні
3 січня 2017
Відповідь
Микола Толстік ні
3 січня 2017
Відповідь
Микола Толстік ні
3 січня 2017
|
Рідне село! Воно справді зігріває душу кожного із нас. Це тепло проникає до серця. І де б ми не були, в яких куточках землі не знаходились, а невидимі його промінчики притягають до себе, кличуть із далеких доріг до рідного села, до отчого дому. Здається, нема нічого кращого на світі за побачення із знайомими вулицями, батьківською хатою, місцями, де ти вперше став на ноги, промовив перше слово. зустрівся з друзями, покохав. Наше село. Таке знайоме і таке незнайоме, бо набагато старіше від нас. Про те, яким воно було на зорі виникнення та протягом свого сторічного життя, розповіли нам жителі нашого села. Село Нова Чернещина ( центр Новочернещинської сільської ради, до якої входять три населені пункти) розкинулось на берегах тихоплинної річки Багатої, яка повільно несе свої води поміж густих очеретів до старшої сестри Орелі. Роз-ташоване село за 25 км від районного центру та першої залізничної станції Сах-новщина і за 150 км від обласного центру (м.Харків). 1908 рік. Залишилися позаду революційні події 1905-1907 рр., життя тривало, в існуючих селах народжувалися нові сім`ї і земель не вистачало. На їх пошуки і вирушили заможні селяни з сусіднього села Багатої Чернещини. Далеко йти не при-йшлося. Таке тихе місце з безмежним цілинним чорноземом, перекраяним негли-бокими балками, повноводою річкою, багатою на рибу, ондатру та птаство, вони знайшли саме тут. Кожен вибрав для себе ділянку землі, яка найбільше сподоба-лась, та й почав закладати своє господарство. Першим переселенцем, за переказами старожилів, була сім`я Татарок. На од-ному з похилих берегів балки, що на правому березі річки, він збудував хатину, по-ставив кузню, олійницю, доброю парою коней розорав цілину. Так почалося життя ще одного, невідомого до цього часу, поселення хутора Татарки. Довгий час ходи-ли легенди про скарби, закопані господарем у цій балці в період розкуркулювання. І пізніше, слухаючи оповіді старих людей, не один житель села перекопав її, шука-ючи Татарчине золото. За ним (Татаркою) не забарився і наступний багаточерне-щинський багатий переселенець Тертишний. Уподобав він собі місце неподалік від Татарки, у сусідній балці, та й поселився там. Розбудував обійстя, побудував цеге-льню. За свій низенький зріст та характер отримав від сусідів прізвисько Ховра-шок. Давно вже немає цих людей, бо, розкуркуливши, виселили їх аж на Соловки, зруйнувалися їхні господи, та залишилася про них пам`ять у назвах балок: Татарчи-на, Ховрашкова, які побутують і нині. На лівому березі річки пізніше поселилася сім`я Білашенок(по-вуличному Прутаси): два брати Каленик та Василь. Мали у гос-подарстві шестеро коней, великий млин на горі, що пропрацював аж до 70-х років ХХ століття, великі комори, де зберігалося спочатку їхнє, а потім і колгоспне збіж-жя, олійниця. Ці комори пам`ятають і наші батьки, які виросли і зараз проживають тут, і ті, хто виїхав із села. Саме до них (Прутасів) за мірчук муки приходили молоти зерно бідніші люди,які поступово заселили цю землю. Місцеве населення займалося землеробством, рибальством та бджільництвом. Кожний господарював самостійно. Після Великої Жовтневої соціалістичної революції 1917 року, в 20-х роках , на селі утворилася рада селянських депутатів, відкрилася школа (1922р.). В 1928 році в селі розпочалося запровадження колективного господарювання. Було ство-рено три артілі :«Українка», «Молотово», «Каганович». Населенню необхідно було здати свою худобу: коней, корову - та збіжжя, реманент. Тяжко було звикнути до нової форми господарювання. Люди, які звикли самостійно господарювати, викрадали своїх коней, щоб обробити свої земельні наділи. Та все ж колективізація міцно входила в життя людей. Працювали багато і важко. Всю роботу виконували ручну, використовуючи коней, волів та корів: з трьох артілей лише в «Кагановичі» був трактор - тому і вирощували велику рогату худобу, коней, овець, свиней. Кожна артіль мала свою контору, дитячий садок, клуб. В дитячих садках налічувалося не менше 30-и місць. Школа працювала аж в шести приміщеннях, які були розкидані по всьому селу (раніше це були домоволодіння куркулів), діти могли закінчити сім класів. Довго ще навчалися в них, аж до 1967 року. Росло, ширилося село, дедалі легше ставало працювати, ростити хліб – найбльшу людську цінність. Та прийшли страшні 1932-1933 роки - роки голодомору. Такої страшної трагедії наш народ ще не знав.За словами свідків того часу, половина населення села вимерла. Мертвих можна було бачити кругом: в балках, на дорогах. Ніхто їх не возив на кладовища. Майже в кожному дворі були могили: рідних ховали вдома. В літню пору працюючих в колгоспі годували обідом: це була юшка з галушками, яку батьки несли додому своїм дітям. Голови колгоспів, порушуючи вказівки зверху, як могли допомагали людям пережити ці страхітливі дні: роздавали жменьками зерно, молоко, організовували артільні їдальні для працюючих. Та все робилося потайки, щоб ніхто не дізнався та не доніс на тебе, бо влада засуджувала непокірних. Після тяжких випробовувань життя почало налагоджуватися: в колгоспних коморах вже були перші врожаї зерна, але тільки в 1938 році люди вперше одержали на свої зароблені трудодні зерно. Люди вміли не тільки тяжко працювати , а й відпочивати: в кожному колгоспі був сільський клуб, де проводила вечори молодь села, де відбувалися свята, виступи, концертні програми. Поштового відділення в селі на той час також не було, лише в м.Краснограді та в селі В.Бучки, звідки і привозили газети. Щоб відправити листа, необхідно було винести його до залізниці в Сахновщину, щоб передати в м.Красноград. Нелегко було і з медтчним обслуговуванням. Найближча лікарня була за 12 км в с.Дар Надежди, куди й відправляли тяжко хворих. Добрим словом старожили згадують фельдшера Пугача Михайла Павловича, який працював в сільській лікарні. Долаючи кілометри бездоріжжя, він спішив до хворих, щоб надати їм вчасну медичну допомогу. Особливо тяжким був 1941 рік, коли в селі лютував тиф. А влітку, 22 червня, ще одна біда лягла на плечі старого й малого: почалася Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. Все доросле чоловіче населення пішло на фронт, в селі залишились лише жінки, немічні старі та діти, які не могли тримати зброю в руках. Сто дев`ятнадцять жителів наших сіл (Нова Чернещина та Калинівка) не повернулися з війни, поклавши своє життя на алтар перемоги на фронтах та загинувши від рук поліцаїв. А вони, як і в кожному окупованому селі, були і в нас. У 1942 році німці увійшли в село. Молодих юнаків та дівчат було вивезено на роботу до Германії. В одній із шкіл було зроблено фашистський склад боєприпасів, який при відступі німці підпалили. Нова влада і нові прислужники-посіпаки. Та не всі добровільно йшли на службу до ворога, а якщо і стали виконавцями їх волі, то намагалися, в міру своїх можливостей, допомогти своїм односельцям. Такими були старости сіл (Штребекс Єгор, Шапар Лука), які, зі слів очевидців, врятували багатьох селян, попереджуючи їх про небезпеку зі сторони фашистів, поліцаїв. Та ось настав довгожданий день звільнення. 17 вересня 1943 року радянські воїни взводу під командуванням ст. лейтенанта Харченка визволили село від німецько-фашистських загарбників. Та ще довго йшла війна степами України, доки лютий звір не був знищений у його ж лігві. День Перемоги став радісною звісткою для всього народу і для наших односельців також. Дехто з чоловіків повернувся додому, дехто продовжував війну уже на сході держави. Всього 26 учасників бойових дій, жителів наших сіл, взявши участь у обороні Києва, Москви, Ленінграла, Сталінграда, визволенні Варшави, Будапешта, дійшовши до Берліна, повернулися після війни до рідного села з орденами та медалями. В пам’ять тим, хто не повернувся, хто визволяв наше село від німецько-фашистських загарбників у центрі села встановлено пам'ятник . |
24 травня 2009
|
| Закрити |
