Новоселиця. Скільки в нашій країні є сіл з такою або подібною назвою? Багато — не перелічити. Та комусь вона— мов пісня, з якої, як кажуть, не викинути й слова. Для мене Новоселиця була і є неповторною казкою дитинства. Уявляєте — серед столітнього лісу невелике село. Однак зараз його просто не назвеш селом — всього кілька хат. Звичайно, першопричиною цієї невдячної історичної долі Новоселиці є війна. Та чи все можна списати на неї? Як розповів старожил Антон Федорович Міх, по війні в Новоселиці був колгосп «Комунар», де він головував кілька років, тваринницькі ферми, городні ланки, які збирали добрі врожаї картоплі, буряків, помідорів.

А Новоселицьке лісництво, де виготовляли різний сільськогосподарський реманент — вози, сани, гриміло на всю область.

Сплив час, життя пересіло на сучасні види транспорту, і тепер через нього навіть у жнивну пору по селу, як то кажуть, ні проїхати, ні пройти. Дорога там — вічні прокльони водіїв. А треба ж і дерево вивозити, і сік березовий, який весною заготовляється в навколишніх лісах. Всі хочуть од природи брати все, не подаючи їй часом і на мізинець допомоги... Тому з новоселицьких баюр часом не вирватись навіть багатосильній техніці. А до сучасних асфальтних трас — рукою подати, п'ять-сім кілометрів. Та нічого не вдієш: Новоселицю давно вже записали в «безперспективну», що відбирає від людей минуле і майбутнє, дає підстави черствіти людським душам на осонні сьогоднішнього дня.

Антон Міх, розказуючи про біди колишнього свого села, а нині — хутірка, показав під лісом пам'ятник, який поставлений по війні жертвам трагедії та загиблим партизанам, що діяли в цих місцях. Як було прикро дивитися колишньому солдатові, ветерану війни й праці, на червону зірочку пам'ятника, що виглядав з двометрових бур'янів та дикої кропиви. А там же, під кам'яним обеліском, лежать останки близько 200 односельців — матерів, дідусів, дітей.

Новоселицю фашисти спалили чи не найпершою на Чернігівщині — 17 грудня 1942 року. Десь о першій годині дня з колишньої Ядлівки (нині — Перемога) в село вдерлися чорномундирники. Першою їх зустріла стара Чумачиха, чия хата стояла найближче до лісу. Ні чоловіка, ні дітей не було вдома — біля лави працювали два зайшлі шевці. Коли до хати розчинилися двері і на порозі виросла постать карателя, жінка подумала: знову їм «яйка»? Знову «млека»? Але каратель наставив їй у груди дуло автомата іі натиснув гачок.

Але каратель наставив їй у груди дуло автомата й натиснув гачок.

Тому, що в селі спалахнула стрілянина, спершу ніхто не надав особливого значения: хіба раніше не стріляли ці гітлеряки? А вони, зайшовши на нове подвір'я, наказували господарям зайти до хати,— і нова черга.

...Хлопчикові не виповнилося й двох років — він лежав на печі. Коли до хати зайшли чужаки, навіть заусміхався їм, залепетав щось веселе. Один із чорношинельників скочив на припічок і дулом автомата притяг до себе хлопчика, який з переляку забився в куток на печі. Дитинча закричало: «Ва-ва-а!» Фашист ухопив малюка за ніжки. Мати кинулась віднімати первістка, та од удару в груди поточилась на стінку. І все ж зубами вхопила волосату руку ката.

— Гад! Відпусти!

Каратель коліном у живіт відкинув, матір на підлогу, потім одвів од себе руку з хлопчиком, що відчайдушно звивався, а другою навів зброю...

Із сусіднього села Мочалиіце поверталися зі школи з десяток хлопчиків і дівчаток. (Це теж феномен: на той час, грудень 1942 року, в селах ніде не працювали школи, а в Мочалищі Софія Петрівна Зимбалевська на свій страх і риск продовжувала навчати дітей за радянськими програмами). Тож ішли діти, гомоніли, думали за уроки... Тільки вийшли з гущавини лісу — горить село. Школярики в крик: «Та-ту-у! Ма-мо-о!» Так їхні останні голоси і поглинув той жорстокий вогонь...

Ось спогад Ольги С, чиє прізвище не називаємо, аби знову не травмувати її душу... Жінка дивом вирвалася з того пекла.

«В нашу хату фашисти нагнали людей з усього села. Крики, плач, просьби. Та ось і каратель ступив на поріг. Він забелькотав — наказав лигати на підлогу. Ми лягли. Заклацала зброя. Я здогадалась — він буде розстрілювати пас. Стратегию закалатало серце, потемніло й пожовкло в очах. Тиркнув автомат — мені в спину, здалось, ніби вила загнав. Та болю не відчула. Відкрила очі, але поворухнутися не можу. Чую, як німець знову возиться з автоматом — перезаряджає. Хтось біля мене засовався на місці, захропів і затих. Масна річечка крові по підлозі дотекла до мого підборіддя. Запахло чимось незрозумілим. Я заплющила очі, готуючись у серце прийняти кулі. Ні про що не думаю, а ніби бачу своє серце, як воно наливається кров'ю, не вміщається в грудях, і мені важко видихнути повітря.

Над головою знову гримнула черга. Я обімліла, якось приплюскла до підлоги. Прислухаюсь до свого серця — нічого не вловлю. Ось настане моя остання мить і, мабуть, тільки тоді стане дуже боляче і я закричу... А може, від кулі вмирати легко? Може, треба на весь світ крикнути зараз? Бо тоді ж буде пізно... Однак не можу навіть рота відкрити.

Чую: німець, гупаючи чобітьми, вийшов з хати. Лежу, хочу рукою поторкати груди... Мабуть, я таки вбита — тіло мертве, а мозок ще живе. Нема чим дихати. Кашляю. Жарко. Збагнула — горить хата. Невже мені тут пропадати? І враз я встаю, по людських тілах перелажу в сусідню меншеньку кімнату, хапаю табуретку і б'ю нею по вікні. А за мить я вистрибую з нього іі біжу між кущами, обдираю руки й ноги. Знесилившись, падаю під першим деревом... А біля мене, мов той привид, фашист. Він щось белькоче мені, розстібає на моїх грудях кофту, впивається льодяними губами, зриває спідницю...»

Того дня Новоселиці не стало. Хто залишився в живих і міг носити зброю,— пішов у ліс шукати партизанів. Старі, немічні — розбрелись по навколишніх селах, тамуючи в собі непоправне горе, яке переростало в люту ненависть до проклятих нелюдів-насильників.