До Дня Захисника України та 75-річчя створення УПА присвячується — Невигадана історія “Весілля зі смертю”.

Ця публікація у районній газеті стала одним із заходів вшанування повстанців, які віддали своє життя за волю України і знайшли свій останній спочинок на цвинтарі с.Прибин Перемишлянського району. Цього року завдяки Українська Галицька Асамблея та проекту Незнаному воякови на кладовищі постав військовий меморіал, який урочисто відкрили 3 вересня. Наші герої отримали гідне вшанування від сучасного покоління. Ще раз дякую Тарас Чолій Ivan Shchurko Vitalij Liaska Ivan Spryn Василь Яртих Ігор Сайко Ярослав Глинський Богдан Яремко та всім небайдужим, які долучились до реалізації цієї ініціативи.

А завтра, на Свято Покрови, громада села одразу після Служби Божої піде на військовий меморіал, аби віддати шану борцям за незалежність.

ВЕСІЛЛЯ ЗІ СМЕРТЮ

Весна 1945-го була пізньою на Перемишлянщині. Після сніжної зими і рясних дощів наприкінці квітня вода переповнила р.Гнилу Липу і вона вийшла з берегів, розлились і всі потічки. Долини перетворились на непрохідні болота.

Похмура погода ніби віщувала біду — вітер гнав низькі хмари, не даючи сонячним промінням зігріти стомлену землю, була мряка і холод, який пробирав до кісток. Навіть птахи, які в цей час наповнюють своїм співом ліси та поля, замовкли. Навкруги панувала гнітюча тиша, яку порушував тільки шум весняної води в потоках.

Фронт відступив вже далеко на захід, і українські підпільники мали нового ворога — вишколеного, відгодованого, озлобленного — МГБ. Перемишлянські та Поморянські «емгебешники» спланували масштабну зведену облаву, про яку дізнались повстанці сотні «Довбні» ( псевдо Василя Проньківа ).

Сотню в цей час свідомо поділили на кілька боївок — воювати великими силами було недоцільно. Коли надійшла інформація про акцію МГБ, самого „Довбні” серед партизан не було. Він перебував у справах в іншій сотні. Тож більшість повстанців залишились під командуванням «кущового» Василя Кизими — «Лиса».

Звістка про облаву застала партизан у селі Прибин. На нараді у хаті Григорія Кривого повстанці вирішили повернутись на свій постій — прилісок Пісковиця біля села Кореличі, де і перечекати облаву. Та це було, як виявилось потім, фатальною помилкою. Адже облавники вже взнали місце дислокації «куща» «Лиса».

З самого ранку 25 квітня повстанці «по зв’язку» отримали інформацію про велику кількість облавників у Ферлиєві (тепер-с.Липівка). Одразу вирушили в ліс, але там вже господарювали «емгебешники». Повернули на Кореличі, там теж натрапили на ворожу засідку. І командир «Лис» прийняв хибне рішення, про яке навіть пізніше говорили як про зраду — вирушити в Бережанські ліси, навпростець через розлиті долини Дусанівських ставів, де вирувала повінню Гнила Липа.

Повстанці потрапили в пастку: попереду залиті водою яри та непрохідні болота, відкрита територія, а позаду — облавники. «Та ми ж потонемо тут всі!», — повстанці розвертались і готувались прийняти бій. «Вперед через ріку, або я стрілятиму! Хутко!», — наказував «Лис», хапаючись за свій автомат. І хлопці пішли. Йти довелось місцями по пояс у воді, в шинелях та кожухах з різною амуніцією на плечах, на вірну смерть. Не настільки від ворожої кулі, як від холодної та чорної води.

«В ОЧАХ ТЕМНІЄ, СИЛИ ВЕЖ НЕМА… МАМО, ПРОЩАВАЙТЕ…»

«Сьогодні був дома, бо заходили боївкою на Прибин. За весь час, що я в партизанці, батько вперше зронив сльозу, коли прощались. Він бачив якийсь дивний тривожний сон, що ми стоїмо на різних берегах ріки і не можемо зійтися. А вода все піднімається і піднімається. Батько каже: «Микольцю, пильнуйся! Можемо і не побачитись більше. Або за мною прийдуть, або за тобою». Ну, а мати як завше, переживає та плаче. Мушу кожен раз нагадати, що «Як не ми, то хто?»…

Мусіли вицофатися назад до Пісковиці, там наш постій. Стаю з вечора в стійку, а потім під ранок буду мати час подрімати трохи...

На світанку «Алярм!» — облава! Біжимо в ліс, а там вже чути стріли. Звертаємо на Коржеличі. Бігти важко, всюди болото, ноги застряють в багнюці. Тут теж москалі! Залягли в невеликому рові, зачинаємо відстрілюватись. Кажу хлопцям, аби не тратили патрони надаремне, якщо не бачать де «червоні» то і стріляти нетреба куди попало. Не знати, що нас ще чекає.

«Лис» командує рушати в сторону ріки. Чого туди йти? Її не перейти зараз! Хлопці не хочуть, кажуть, що ліпше тут прийняти бій. Але командир всі розмови припинив, навівши автомата. Наказ є наказ.

Грузнемо в багнюці по пояс у воді. Більшовицькі кулі теж вже доганають. Пробуємо відстрілюватись, але в мокрій шинелі і у воді то не так просто. Стає все глибше. Холод починає сковувати руки і ноги, не слухаються зовсім.

Скидаю на ходу шинелю, бо зараз втону разом з нею, стала втричі важча. Файна така була, німецька, цілу зиму в ній відбув…

Свист куль, крики, хлопці тонуть, і я не можу їм допомогти!... Вода вирує і не дає доплисти до берега. Але вже не багато, ще трішки, може дотягну якось…

Вже близько, ще з яких десять кроків…. Ах..! В грудях страшно так щось запекло, повітря бракне. Вода кругом стає червоно-чорною. Що…то з мене?...

Ось, батьку, це твій сон! Не дійти ні доплисти до берега. Мамо, прощавайте! І ти, Ганнусю! Не прийду більше. Прощавайте браття! Боже, як пече! В очах темніє, навколо чорна вода, захлинаюсь, все сил більше вже нема…….»

* * *

Загалом у бою загинуло 68 повстанців, більшість потонула від ран у холодній воді ріки, першим загинув Василь Трач з Добряничів, Юрко Гаран, Михайло Плебанський з Янчина, Михайло Федишин та Михайло Турчин з х.Камянка, Павло з Лагодова, в тому числі „Тормоз” – лікар проводу (єврей за національністю, опікувався пораненими та хворими повстанцями в імпровізованому госпіталі в хаті Марії Мирки в с.Прибин), „Зелений” – референт пропаганди районного проводу та багато інших. В полон, після оточення, потрапило 13 чоловік.

Вийшли з оточення „Лис” та ще біля двадцяти партизан. Але вцілілі повстанці, практично беззбройні, знову натрапили на засідку недалеко с.Бачів: загинув командир «Лис», та Михайло Бедрицький і Михайло Мушупита родом з Прибина, та інші. Михайло Бедрицький похований разом з Михайлом Мушупитою в одній могилі на цвинтарі рідного села.

«НЕ МОЖЕМО ЗРОБИТИ ПОХОРОН, ТО БУДЕ ВЕСІЛЛЯ!...».

Чутка про страшні втрати на Дусанівських ставах швидко дійшла до Прибина. Повстанська «пошта» тут була налагоджена дуже добре. Дівчата-підпільниці одразу вирушили шукати своїх — чи живих, чи мертвих.

«Агов, дівчата! — покликав господар одної з хат присілку біля Корелич. — Ви прибинські?». Піпільниці ствердно кивнули головою та з обережністю підійшли. «То ходіть, я вам теє… Щось покажу», — тихо сказав він. В стодолі під сіном накрите капою лежало бездиханне тіло Миколи Мирки. Він під час німецької окупації вступив стрільцем у сотню „Рубачі”, де отримав псевдо „Черешня”, та брав участь у боях з відступаючими німецькими частинами. Весною 1945 року після реорганізації сотні вступив в теренову повстанську боївку.

«Я ото їхав біля ріки і повидів го у воді коло берега. Вже був неживий. Так сі дивлю, жи ніби з Прибина?». Дівчата одразу пізнали свого побратима.

Швидко вирушили назад у село, аби приготувати похорон. А хлопці під покровом ночі доставили тіло друга до рідної оселі. В цей час частина вцілілих повстанців добрались до своїх теренів. 

Всі разом радились, що робити — як же перевезти тіло на цвинтар, адже в селі ще господарювали облавники.

«Мусимо віддати шану другу «Черешні». Не можемо зробити похорон, то буде весілля!», — сказав один з побратимів. Спершу всі здивовано переглянулись, що це має означати. Та ідея була проста: на похорон одразу звернуть увагу, і перевірятимуть, чи не ховають часом повстанця. А «молодий» з дружбами, який їде свататись, на партизана не виглядатиме, так і зможуть заїхати попри церкву на цвинтар.

Двоє місцевих хлопців переділись в кращий одяг на «дружбів», дівчата одягнули «молодого», натерли обличчя Миколі соком з червоного буряка і наділи по самі очі великого картуза. Запрягли фіру, на яку посадили ще й музику-скрипаля і притиснувши між собою тіло Миколи та підтримуючи попід руки поїхали через село в сторону до Корелич.

В цей час чоловік з села, який копав могили на цвинтарі, потайки готував свіжу яму. «Добре вирий, жеби чісом лиси не видерли. Бо як лиси видрут тіло нашого друга, то сам там ляжеш», — таку «настанову» дали йому повстанці. Але і без того чоловік працював на совість.

Норовлива чорна кобила з кличкою “Циганка” все фиркала, відчуваючи холодний дух смерті. Але на лиці хлопців-«дружбів» не було жодного ознаку того, що це похоронна процесія. Знаючи крутий норов коняки фірман раз-по-раз нагадував батогом, хто господар. Ще й робив це весело і з посмішкою: «Но, Циганка, вйо!». А музика вигравав так, ніби справді був на весіллі.

Як виявилось, це маскування було аж ніяк не даремним. По дорозі в центрі села «кортеж» таки спинили «емгебешники». Добре, що серед них не було місцевих стрибків, які б зрозуміли що й до чого.

«Ану стой, хахли! Кто такіє, куда єдєтє?», — питають. «Молодого сватати веземо. «На свадьбу», чи як там у вас кажуть?». «Он что, сам не может сказать, спіт что лі?». «Та перебрав трохи з радості, чи то з горя», — хлопці віджартовувались, але кожен був готовий будь-якої миті вихопити з-за пояса пістолет.

На щастя, “молодий” вже перестав цікавити облавників і вони заглядали що є на фірі. «А єщьо водка у вас єсть?», — запитали. Хлопці такий випадок передбачали, дали їм фляшку самогону і кусок хліба. І спокійно поїхали далі.

Вже як проїхали церкву і під’їжджали до цвинтаря, побратими врешті зняли веселі маски з обличчя. Погляди стали холодними, чола — суворими, і покотилась скупа чоловіча сльоза. Але все це сховав від стороннього ока холодний весняний вечір.

Труну зробити не було як, тож яму обклали гілками смереки і постелили соломою. З лісу вийшли бойові побратими, попередньо відправивши стійкового зі сторони села.

Тіло друга опустили в могилу. «Отче наш, ти іже єси на небеси…» — всі підхопили слова молитви, адже покликати священика не було змоги.

Далі запала мовчанка, яку порушив “дружба”: «Скільки ще наших хлопців має піти на той світ? То «Лис» їх завів туди!». «Нема вже «Лиса», теж го забили в бою. Вже нікому не скаже, чого повів у ту воду»,— відповів один із хлопців, які щойно вийшли «з лісу».

Могилу засипали, і борці за волю України заспівали тихо, але впевнено для свого друга останню пісню: «Ще не вмерла Україна…».

* * * 

«Бачу якесь дивне світло. Не сліпить, але все кругом таке сніжно-біле, що ніц не видно. А ось і хлопці, що згинули ще того року! Йване, Миханьку, де це я? - Не журися, маєш скарб на небесах, бо віддав ти найцінніше — життя — за друзів своїх і за волю нашої неньки - України!...»

* * *

Ця розповідь базується на реальних фактах, записаних пошуковцем з КП ЛОР «Доля» Яртихом Василем, на основі спогадів учасниць українського підпілля у с.Прибин Перемишлянського району: Марії Мирки, Катерини Мирки та Ганни Марусяк; публікації Івана Путила.

Олександр Горгут журналіст, родом з с.Прибин (Народний часопис “Нова доба”, №33 (540) від 17 серпня 2017 року)