Василь Тарчинець За школу-музей літератури і журналістики у Рекітах вступився народний обранець Міжгірщини Андрій Андрійович ШЕКЕТА, він скерував депутатське Звернення до Голови Закарпатської облради. Розташовуємо повний текст Звернення. Є надія, що важкий камінь таки зрушився. Прес-служба Мыжнародної Академії літератури і журналістики
Голові Закарпатської обласної ради Рівісу М.М. ________________________________________________ 88000 м.Ужгород пл. Народна 4
22/11/2017 № 01/11/17
ДЕПУТАТСЬКЕ ЗВЕРНЕННЯ!
Шановний Михайле Михайловичу!
До мене звернувся письменник, заслужений журналіст України, голова громадської організації «Міжнародна академія літератури і журналістики», ректор МАЛіЖ Василь Федорович Тарчинець, з проханням допомогти у ремонті приміщення в с. Рекіти Міжгірського району, в якому знаходиться школа-музей літератури і журналістики. Це приміщення, що було побудоване в період Чехословаччини потребує ремонту підлоги, стелі та даху, а також заміни вікон. Об’єкт є у власності відділу освіти Міжгірської РДА, та переданий в оренду громадській організації з метою розміщення там музею. Музей нараховує більше 500 експонатів, деякі з них, як наприклад рояль, за яким творив композитор Анатолій Кос-Анатольський, не могли бути розміщені в невеличкому приміщенні музею, і передані місцевій школі. Силами членів громадської організації МАЛіЖ, яка працює з творчою дитячою молоддю всієї країни, а також українськими громадами за кордоном, і вже більше 10 років проводить дитячий фестиваль «Рекітське сузір’я » поводиться робота по залученню коштів для ремонту від меценатів, але музей потребує також і підтримки влади. Тому прошу розглянути можливість фінансування ремонту даного об’єкту, за рахунок коштів обласного бюджету, чи в рамках партнерських програм між Закарпаттям та краями Чеської Республіки, я якими укладені відповідні договори про співпрацю, зважаючи на «чеську» історію цього будинку.
Василь Тарчинець ШКОЛА-МУЗЕЙ ЛІТЕРАТУРИ І ЖУРНАЛІСТИКИ ПРОСИТЬ ДОПОМОГИ У ТИХ, ХТО НЕ БАЙДУЖИЙ АБИ ЗБЕРЕГТИ РІДКІСНІ ЕКСПОНАТИ
За час заснування першої і єдиної в Україні школи- музею літератури і журналістики, що діє на громадських засадах у селі Рекіти, що на Міжгірщині пройшло уже 10 років. Його ініціатори та засновники проводять цікаву історико-краєзнавчу роботу.Вже два роки поспіль продовжується історико-краєзнавча акція „Посадимо кущ калини з батьківщини заснування нашої творчої організації МАЛіЖ у містах та інших населених пунктах у яких діють літературно-мистецькі відділення та осередки Малої академії літератури і журналістики, тепер уже Міжнародної .Міжгірська калина росте на американській землі біля приміщення українського осередку у Чикаго, а також у Парижі, у прикордонних Мостиськах та княжому Львові... Триває робота щодо вивчення рідкісних експонатів, які потрапляють до нашого музею. Є серед них чимало унікальних. Ось хоча б фотоапарат „Смена- 8” – журналіста Георгія Гонгадзе... А ще концертний рояль до якого торкались пальці рук відомого композитора Анатолія Кос-Анатольського. Цей доволі рідкісний експонат дістався нам від львівських журналістів. Важко було знайти йому місце у крихітних приміщеннях музею. Але ж і не залишати його на вулиці?! Хотіли було передати цей безцінний інструмент Міжгірській музичній школі. Але тоді рекітський музей позбувався дорогої реликвії. Гарна думка прийшла тамтешньому директору школи (на громадських засадах керівникові музею) Раїсі ТАРЧИНЕЦЬ – вона запропонувала перевести рояль до місцевої школи. Більше того – закріпили пильнувати за роялем саму старанну ученицю Іринку ГУБАРЬ, яка пише вірші і у майбутньому мріє стати вчителем музики, а хто знає може колись відомою поетесою чи композитором. Маємо відзнаку від Українського Центру розвитку музейної справи започаткували програму підтримки музейних працівників до якої із самого початку долучився Дитячий музей літератури і журналістики МАЛіЖ. Представлені нами аналітично-дослідницькі документи виявилися цікавими і за підсумками роботи ми удостоїлись диплома учасника. Така оцінка нашої скромної праці додає нам впевненості у тому, що ми робимо корисну справу і намагаємось привернути до неї чимало прихильників. Щоправда, їх не так вже й багато. На наше прохання відкликнувся начальник закарпатської міліції генерал Юрій РАХІВСЬКИЙ – сприяв встановленню у всіх музейних кімнатах охоронно-пожежної сигналізації, за що ми йому дуже і дуже вдячні. Проте й досі невирішеною проблемою залишається виділення із обласного чи районного бюджету однієї ставки для музейного працівника, який би мав утримувати музейні приміщення у відповідному стані, проводити екскурсійну та методичну роботу. Наразі у музеї нараховується понад 500 експонатів, багато з них зберігається в музейному архіві. Не бракує також і охочих відвідати дитячу історико-літературну та журналістську оселю і навіть із-за кордону. На превеликий жаль поки що немає такої змоги, бо приміщення колишньої Рекітської початкової школи, де зараз знайшов собі притулок музей літератури і журналістики напіваварійне – прогнила підлога і стеля, протікає дах. І що найгірше – за відсутністю коштів на встановлення опалення у музейних приміщення холодно і сиро у результаті чого можуть зіпсуватись безцінні історичні реліквії. Звичайно, ініціатори та засновники школи- музею літератури і журналістики не білоручки. Вони самі провели косметичну побілку музейних приміщень, щоразу скидають сніг з даху взимку, а коли навесні та влітку йдуть дощі – рятують будівлю від потопу. Та все ж на одному ентузіазмі довго не протримаєшся. А тому благаємо небайдужих, допомогти нам у нелегкий час – зберегти безцінні експонати у рекітській музейній світлиці і зробите все можливе аби про них знало якомога більше людей. Найперше треба замінити дах, вікна і двері, підлогу, зробити опалення музейних приміщень. Цій будівлі біля 100 років, вона була споруджена чехами під час їх правління нашим краєм. Кілька днів тому із проханням щодо збору коштів на ремонт даху школи-музею у Рекітах звернувся до директора Лісковецької школи Івана Гурдзана, вчителя Новоселицької школи, громадського активіста Володимира Рошка, депутата Міжгірської райради, завуча Голятинської школи Миколи Дерича, односельців Івана Ковача, Василя Поповича, проректора МАЛіЖ, депутата Закарпатської обласної ради Андрія Шекети. Слід зазначити , що ніхто із них не відмовився допомогти. Будемо й надалі інформувати Вас щодо подальших звернень та збір благодійних коштів , просимо долучатися, кошти на ремонт школи музею слід перераховувати за наступними реквізитами Громадська організація МАЛІЖ роз .рах 26000303711148 код ЄДРПОУ 26396685 МФО 312356 філія Закарпатського обласного управління Ощадбанку ТВБВ N10006/37 з поміткою для ремонту школи-музею МАЛіЖ.
Василь ТАРЧИНЕЦЬ, керівник громадської організації „Міжнародна академія літератури і журналістики, ректор МАЛіЖ, письменник, заслужений журналіст України.
Боже, як вона могла,
ну як вона могла? Піти, не попрощавшись?..
Не сказавши нічого нам, навіть не
натякнувши?..
У пам’яті моїй часто дивним сяйвом освітлюється та травнева днина
1968 року. Настя Петрівна Костенко – наша перша вчителька
– видала нам табелі, але додому ще не відпускала, і ми сиділи в класі без
роботи. Вона теж сиділа перед нами за столом і втомлено дивилася на нас. Сива,
смутна, сувора і добра воднораз. Мов совість у людській подобі.
Наші дитячі погляди
були за відчиненими вікнами, де в буйну зелень одягалися косогори й дерева, і
земля завмерла у тім щасті.
Не знаю, як кому, а
мені було сумно. Бо на ціле літо я залишав школу, і
мене ждало щоденне скотарювання. Що легким воно не буде і не може бути ? це я
добре знав. У теплім і затишнім класі набагато краще, ніж у тій толоці, часто
сльотавій, студеній, дощовій, тривожній... Скотарили й інші мої перевесники,
але не в наймах, а вдома, і в цьому була вся різниця.
Сиділи ми в тім
травневім класі, мов пташенята, готові до польоту, але Настя Петрівна не
поспішала випускати нас із гнізда...
Це вже тепер, з
відстані літ, розумію, що вона хотіла надивитися на нас, запам’ятати кожного:
вайлуватого Бурчика і цікаву Марковичку, непосиду Беленьчука і тихого Редея...
Нас було небагато: в однім ряду ? дев’ять чоловік. Це ми, вчорашні
другокласники. У другім ? десять. Завтрашні п’ятикласники. У вересні вони підуть у
Березову Падь. Там восьмирічка. Ми, вже третьокласники, сядемо на їхні місця, а
наші займуть першокласники, яких поведе за собою Настя Петрівна у світ
грамоти... Так було, так буде.
Вдивлялася в нас
навчителька, як ніколи, пильно, ніби ми зробили якусь біду й не хотіли видати
з-між себе винуватця. «Я так вірила у вас, у чесність вашу і
порядність, діти мої, а ви, а ви...»? мовби
говорили її печальні очі.
Свята і якась легка,
запахуща, просвітлена тиша виповнювала тоді клас наш і душі наші. Ми дивилися
то надвір, то на вчительку ? і слухали.
Це вже потім, через
десятки літ прочитаю я слова педагога Блонського: «Учитель,
як нещастя, боїться мовчання в класі. А тим часом у мовчанні дозріває думка й
особливо почуття».
Не знаю, чи відомі
вони були Насті Петрівні, але вчителька користувалася мовчанкою часто.
Тиша в нашому класі
була різна: сувора, тяжка, мов перед бурею, вичікуюча, цікава...
Село шанувало
вчительку за її любов до його дітей ? чисту й світлу, мов крапелинка
світанкової роси, без притворства і
фальші.
Та любити дітей, як
писав Горький, це я теж вичитаю вжеколись,
і курка вміє. А от уміти виховувати їх... Тут, додам від себе, потрібен талант
великої любові і великої душі.
Не думалось мені тієї
прощальної днини про такі високі матерії. Я слухав і кожною своєю клітиночкою
чув дихання весни ? барвистої, запашистої, і ніщо журливо-печальне не озивалося в
мені...
Настало канікулярне
літо, і прийшов той серпневий день, повний сонця і скошеної трави, що мліла,
розливаючи довкіл медвяний залах.
Опустіла Черлена
Купіль, обезлюдніла, мов перед страшним вражим нашестям. Усі сельчани, хто здатний
ходити,? на косовиці по далеких і близьких піднебесних
луках. У селі залишилися хіба що лінющі собаки.
Я самотньо скотарив
на Кичірці, звідки було прекрасно видно дорогу, що вела з Березової Паді в моє
село. Нею хтось ішов. З далини не дуже й розпізнаєш. Придивився пильніше ?
Макариха з повною поштарською сумкою на плечі. Листоношею, власне, у документах
був записаний її чоловік, але вона була змушена замінювати його.
? Як піде за тою поштою, то хіба вночі приблудить, та й то п’яний засуне
до
хижі, ? бідкалася не раз.
Траплялося, що він інколи навіть періодику губив, і я ранками йшов
до школи вуличкою, вкритою газетами...
Макариха доставляла пошту з охотою, ба навіть з насолодою, і не стільки через
те, що робила людям добру послугу, а тому, що любила розносити найменші новини
локального характеру, які, однак, більше цікавили сельчан, аніж повідомлення про якісь там світові
події, виділені жирним шрифтом на перших полосах газет. Вона була живою сучасною екциклопедією села.
Поштарка зникла під
горою, а скоро знову виринула з-між зелені садів. Вже без сумки: всю пошту
збирала вдома і розносила її або в неділю, або в сльотаві дні (окрім, звичайно,
телеграм).
Йшла по стежинці, що
зв’язувала чи не половину Черленої Купелі з гірськими луками, де косили траву.
Поспішала в Стинки,
де їхній сінокіс. Аж задихалася, стала перепочити недалечко від толоки. Я побіг
до неї: чи не захопила свіжі газети. Вона інколи виносила їх і,
коли йшла отак повз толоку, залюбки давала їх мені: «Читай,
потому розкажеш, що там файноє пишуть».
?
Чорт мені до твоїх газет, Митре, ? мовила тоді досить сердито.
Справді, Макарисі
було не до газет, і я це помітив по її схвильованім, якімсь аж неспокійнім
обличчі.
? Егей,
кумо, що несеш файного? ? раптом мовби кущі спитали в неї, впритул підступивши
до стежини, а небавом з них із граблями і вилами в руках вигулькнула й Марія
Микулівська ? повнотіла говорюча молодичка, та й підняла фартух високо й,
освітивши білі здорові стегна, втомлено сіла на купину. ? Треба мало спочити,
бо так і стратитися мож у роботі. Як
каже старий Путник,
коби мало примочило, та щоби ся
припочило.
? Укуси ся за язик, кумо, бо добре, доки погода файна і мож сіно
поробити. Бо пак як засльотить, тоді кусай лікті.
? І то правда, неборе...
Гомоніли жінки, гомоніли. Я тихо сидів
збоку.
?Но та які там новини у світі? ? знову спитала Микулівська.
? У світах не знаю, а в нас ? велика новина, недобра новина...
? Йой, кумо, яка? ? аж уперед подалася Марія.
? Та такоє, що не приснилось би ? ні мені, ні тобі, ані нікому, ? одповіла
Макариха співуче-жалібно.
З косовиці,
зігнувшись у три погибелі під в’язанкою сіна, до них прямувала стара
Федорчачка. Підійшла, привіталася, охнула і втомлено сіла на землю. Дихала
тяжко, хапаючи повітря.
? Бодай того молоко згоріло, кілько на нього треба ся намучити, ?
врешті вимовила, і ми всі з жалем дивилися на неї.
?Но та яка новина? ? нагадала Микулівська.
Три пари очей
завмерли на обличчі Макарихи, але та, відчуваючи важливість моменту, не дуже
вже й поспішала, смакуючи невтолимою цікавістю жінок. Як ніхто інший у Черленій
Купелі, вона вміла до міри витримувати саме таку паузу, після якої її слова
ставали чистим золотом.
Пообіднє сонце
повисло на смерековій гілці, вітрик під кущик присів, пташині голоси завмерли ?
так здалося мені, коли поштарка журно прорекла:
? Осиротіло наше село ниськи, осиротіло… ? вона вповіла це таким
тоном, що мені поза шкірою аж мороз пішов.
Тої миті надійшли і з
«Слава
Ісусу Христу»сіли й собі збоку Марія Мушка з Грицівською невісткою Полагою.
Вони теж несли за плечима сіно.
? Скоро погорбатіємо від сих вилахів (колопняна ряднина. – Прим. авт.), ?
сплюнула Мушка, розпрямляючи плечі.
Мовчала Макариха. Чи
паузу ще вичікувала, чи неймовірно тяжко було їй виповісти новину ? хто знає.
Зітхнувши, нарешті одважилась:
? Наша вчителька Настя Петрівна попрощалася з селом. Виїхала у свою
Чернігівщину на пенсію,? глипнула на жінок ? раптом осілих, принишклих під
незмірно тяжкою вагою сказаного, і подумала: це ж іще не все, миленькі, не
все...
А ті одразу взялись
перебирати, передивляти почуте, мов тільки-но куплений товар:
? Ти що? А як? А де?..
? Як, як, де, ? перебила Макариха. ? Просто: зібрала чемодани свої,
відкланялася людям, які там були, та й на півдванадцятої автобусом поїхала...
?Та хто там у робочий день був? ? здивувалася Мушка. ? Всі ж на сінокосах.
?Братцьо був, Фулитка, старий
Менджул, ?
сказала поштарка.
? Менджул, як усе, п’яний, ? додала Полага.
?Як біла береза, ? знову мовилаМакариха.
? Господи, служила нам, людям, так файно стільки літ, і так провели її,
такі люди
від села... Тадь усій Черленій Купелі треба було зійтися коло школи, надарувати
квітів і низько-низько вклонитися їй за все, що доброго зробила для людей. І
провести всім у путь-дорогу. Ачей заслужила, ще й як заслужила... ? голос
Полаги якось обірвався, у горлі щось здавило.
? Котрі її виділи у Березовій Паді ? казали, що плакала, як дощ, ?
додала Макариха.
? Гм-м, де би не плакала, коли всьо її життя туйки минуло...
Відразу ж, як руські зайшли, то і вона в селі з’явилася. Молода ще була,
тоненька, біла, як лебідка. Я добре пам’ятаю. Направили її сюди, бізівно, ?
роздумовуючи, мовби сама з собою,
вела Федорчачка, найстарша в гурті.
Я сидів за пару
метрів від них під кущиком і слухав не дихаючи. Не вірилось, не вірилось ? і все,
що більше не зайде до класу моя перша, моя любима навчителька Настя Петрівна і
не скаже:
? Добрий день, діти.
І таким спокоєм війне
на тебе, такою вірою в добро і красу, що хочеться, аби ніколи цей урок не
закінчувався, аби йшов усе життя...
? Лиш так, що направили, бо відки би їй знаття, що десь далеко в
Карпатських горах є такий маленький присілочок ? Черлена Купіль і що йому
вчителя треба, ? вставила своє Мушка.
? Дурна, згодилася піти в таку глухомань, де ні радіо, ні електрики
не було. Навіть підписатися мало хто міг! Корчма і церква ? от і
вся культура, ? обізвалася Микулівська, аж горда з того, що так гарно знає
історію свого рідного села.
? А ти відки знаєш, як було? ? суворо спитала Федорчачка. ? Тобі
самій лише двадцять з гаком літ ? тілько, як і радянській владі.
?
Кажуть так і пишуть у газетах і книгах, ? захищалась Микулівська, не очікуючи,
мабуть, нападу.
?Кажуть, пишуть, ? перекривила її Федорчачка. ? Не були ми до
руських такі вже затуркані, відсталі, неграмотні, як з нас ті ж руські таких
роблять. І до сорок четвертого у нас була школа ? сеся ж, що й нині стоїть. Івчитель був ? не два, як теперки, а єдин, айбо і він учив читати,
рахувати, молитися, співати ? всьому, що треба в житті. Лиш не ручками в
зошитах ми писали, а гріфликами на табличках.
Прес-служба Міжнародної Академії літератури і журналістики, mala-akadem@ukr.net
Село Рекіти лежить на віддалі тридцять кілометрів від районного центру Міжгір’я і сімдесят кілометрів від найближчої залізно-дорожньої станції Воловець. Розташоване у північно-західній частині Міжгірського району на південно-західних схилах головного вододільного хребта Карпат у лісовому поясі на висоті 670 метрів над рівнем моря. В народі цей край називають Верховиною.
Село межує на півночі з Студеним, на південному заході - з Ізками, на сході – з Новоселицею, південному сході – Голятином, на півдні – з Келечином, якщо перейти водороздільний хребет – з селами Хащованя та Ялинкуватий Львівської області. Село сполучене шосейною дорогою через Новоселицю з районним центром Міжгір’я. До Волівця можна доїхати возовою дорогою через Студений. Пішачкою, що в’ється понад село, можна вийти в село Ізки, або Пилипець на автомобільну дорогу, що веде до Волівця. Возовою дорогою, або пішачкою можна добратись на залізничний полустанок, що є на горі Бескід.
Село Рекіти лежить біля підніжжя Бескіду і Близниці, по обидва береги гірської притоки річки Ріка. Глибокі видолинки поорали територію села на окремі горбочки, на яких знаходяться обійстя рекітчан, а саме: Лукижі, Ялина, Марковлята, Затінь, Путь, Зворяни, Кичера, Млака, Кінаші, Обочина. За хатами тягнеться смуга загород, а далі - верхи, вкриті сторічними смереками, а тепер покорчовані і перетворені та сільськогосподарські угіддя: Ріг, Ялина, Підкути, Перенизь, Шийка, Черенина, Берце, Тюховий, Ярівки, Мильові Кути, Кошари, Лаз, Кравцівське, Лукачка, Долина, Голин Верх, Щовб, Осовня, Мазурки, Масянки, Тисовець, Перелуки, Кринички...
Рекітськими стежками мандрували опришки на чолі з легендарним провідником Олексою Довбушем. Не раз бували вони і у Шатниковій Кичері, де, за народними переказами, сховані їх скарби, а у хаті сивого тисівського діда переховувався від переслідувачів сам Олекса Довбуш, пив холодну воду з криниці, лікувався цілющими рекітськими травами та ягодами.
Різноманітна флора і фавна краю. Ліси переважно хвойні (ялина, смерека ( з домішкою листяних) бук, ліщина, береза, вільха, липа). На лісових галявинах – ціла аптека: арніка гірська, конвалія, звіробій, лікарська ромашка, цинторія, чебрець, брусниці, гав’яз, подорожник росте майже на усіх угіддях.
У літньо-осінній період ліси приваблюють грибників, які наповнюють свої кошики білими грибами: гливами, підберезниками, маслюками, польськими грибами, сироїжками, лисичками, парасольками, корбанами, білюшками, рижками.
Багаті ліси і ягодами: суницею, чорницею, малиною, ожиною, брусницею.
Тваринний світ представлений вовками, лисицями, чорними білками, куницями, кабанами, рисями, карпатськими ведмедями, борсуками, зайцями. Зачаровує своєю неповторною красою річка з чотирьма притоками, у якій нереститься форель. В урочищі Ялина, Ярівки і Кравцівське є мінеральні джерела.
Клімат – помірно континентальний .
ЗВІДКИ ПОХОДИТЬ НАЗВА РЕКІТ?
З топонімічного словника ми дізнаємось, що назву, очевидно, принесли з собою втікачі з Галичини, де здавна відоме прізвище Рекіти. Ця назва походить від слова “ рокити” тобто верби.
Але в одній із легенд розповідається, що якийсь дуже багатий феодал вирішив побудувати собі замок на горі. Замок мав бути міцний, і тому його будували з каменю. Камінь доводилося носити на гору в руках, тому праця ця була дуже важка і непосильна. Люди страшно втомлювались, знемагали, часто помирали від непосильної роботи. На їх місце прикажчики феодала приводили інших. Не один раб мріяв втекти звідси, але це було майже неможливо. Втікачів одразу ж ловили і карали нелюдськими тортурами. Через це і місцевість, яка входила у власність феодала, дістала назву Мукачево – це від слова “мука”. Ось так виникло Мукачево. Однак не всіх рабів вдалося скорити. На будівництві замку працювали три товариші. Ім’я одному з них було Рекіта. Злиденне життя змусило їх втікати. Пізнього вечора, коли втомлені працею люди полягали спати, вони осідлали трьох коней і мимо варти поскакали у густі ліси. Вранці, виявивши втікачів, прислужники феодала кинулись на розшуки. Але втікачі виявились мудрішими за своїх гнобителів. Почувши гомін, три товариші зрозуміли, що то їх шукають, і почали думати, як врятуватися від смерті. Довго вони думали, але придумати нічого не могли.
– Видно і нас чекає така нещаслива доля, як і багатьох інших, – сказав один із них.
– Не впадайте в розпач, – друзі, я, здається знаю, що треба робити, – сказав інший.
– Ми поміняємо коням підкови задом на перед. Тоді ми можемо спокійно їхати далі, а сліди наші будуть показувати у протилежний бік. Тільки так ми можемо збити з пантелику сторожу феодала. Так вони і зробили, а погоня повернулася ні з чим.
Довго вони ще подорожували, але настав час зупинитися на постійне життя. Розпрощавшись, друзі пішли кожен своєю дорогою. Один з них зупинився на гористій місцевості, оточеній густими лісами. Ім’я його було Рекіта. Як твердить легенда, це і був засновник села, яке й до сьогодні іменується Рекіти.
Архітектурною пам’яткою села є Миколаївська православна церква, збудована 1643 року. Вся робота на будівництві церкви ( із переказів старожилів) велася вручну, без пили. Церкву будували у лісі в урочищі Близниць, поблизу села Лісковець. Потім розібрали готовий матеріал, перевезли в село на гору Кичера, де й побудували церкву заново. Церкву три рази переставляли в трьох місцях і в даний час вона стоїть на третьому місці. В останній раз перебудована в 1854 році. Покрита дранкою. В церкві є іконостас, де зберігаються три ікони – Миколай, 12 Апостолів, Благовіщення. Це ікони 18 століття. У вівтарі на Престолі лежить древнє Євангеліє, написане старослов’янською мовою.
Список реабілітованих
громадян села Рекіти
1.Барнич Іван Іванович, 1899 року народження, член соціалістичної партії 1916-1920 років, член КПЧ , до 1935 року проживав у Празі, будівельник, засуджений у 1940 році на п’ять років.
2.Кінаш Андрій Федорович, 1908 року народження село Рекіти, наймит НКВС, 2 липня 1940 року.
3.Маркович Василь Михайлович, 1926 року народження село Рекіти, засуджений військовим трибуналом 8 вересня 1947 року на 10 років.
4.Маркович Єва Михайлівна, 1922 року народження село Рекіти, 23 липня 1940 року засуджена військовим трибуналом на три роки, реабілітована у 1990 році.
5.Маркович Михайло Іванович 1928 року народження село Рекіти, засуджений 4 вересня 1940 року.
6. Млавець Ганна Степанівна, 1882 року народження село Рекіти, засуджена за рішенням особливої наради при НКВС СРСР 27 вересня 1940 року на три роки.
7.Попович Іван Михайлович, 1912 року народження село Рекіти, член КПЧ у 1934-1938 роках засуджений 2 липня 1940 року.
8.Редей Ганна Іванівна, 1921 року народження село Рекіти, засуджена 1941 року.
9.Редей Федір Ілліч, 1922 року народження село Рекіти, засуджений за рішенням особливої наради НКВС СРСР 6 серпня 1940 року.
10.Рошко Юрій Федорович, 1921 року народження село Рекіти, засуджений за рішенням особливої наради НКВС СРСР 4 жовтня 1940 року.
11.Тарчинець Іван Петрович, 1919 року народження село Рекіти, засуджений за рішенням особливої наради НКВС СРСР 1940 року.
12.Тарчинець Михайло Іванович, 1912 року народження , засуджений за рішенням особливої наради НКВС СРСР 1940 року.
13.Хрипта Іван Олексійович, 1923 року народження, засуджений 14 лютого 1948 року.
Про це у Фейсбуці на своїй сторінці благає завідувач редакцією
соціально-політичних програм Національного радіо України Олександра
ТАНАСКОВА.
Вона просить бути не байдужими до життя керівника громадської творчої організації - ректора МАЛіЖу Василя ТАРЧИНЦЯ.
'Друзі! Сьогодні, на жаль, нікого не здивуєш хворобами, негараздами,
злиднями. Ми живемо у нелегкий час...Але, на щастя, більшість із нас все
ще щирі, доброзичливі і співчутливі люди.
Моєму давньому другові, ректору МАЛіЖ Василю Федоровичу Тарчинцю
днями поставили невтішний діагноз. Два тижні він перебував на лікуванні
та ретельному обстеженні у столичному інституті урології. Потрібна дуже
складна операція, яка коштує 30 тисяч гривень. Для когось, може, це і не
великі гроші, а для пенсіонера ця сума виявилася непосильною. У
минулому військовий журналіст 12 років свого життя присвятив обдарованим
дітям. Він заснував Малу академію літератури і журналістики,
започаткував щорічний фестиваль 'Рекітське сузір'я', видавав дитячу
газету 'Сузір'я', підтримував творчість сільських дітей і дітей з
малозабезпечених родин. Він сіяв довкола себе світло і добро. Зрештою,
він просто порядна і душевна людина.
Щиро вдячні усім, хто може допомогти зібрати для нього необхідну
суму. Копійка до копійки - хворому шанс жити і служити дітям України. А
ще ростити свого єдиного і любимого внука Владислава'.
Рахунки такі:
ПРИВАТ БАНК Тарчинцю Василю Федоровичу картковий рахунок 5168755369581992 особистий рахунок 29244825509100 МФО 305299 ЕДРПОУ 14360570 № відділення 40, вул.Михайлівська 18, м.Київ поштовий індекс 01001
ОЩАДБАНК Тарчинцю Василю Федоровичу картковий рахунок 670635001142766 особистий рахунок 26254500062510 МФО 312356 ЕДРПОУ 09312191 № відділення 037, вул.Шевченка 95 смт. Міжгір'я, Міжгірський район Закарпатська область
Міжгірський р-н. Є дерев'яна двозрубнаМиколаївськацерква(XVIIст., 1751) і дзвіниця (1854). До перебудови у 1854р. була в бойківському стилі. Над бабинцем піднімається каркасна квадратна в плані вежа з високим шпилем. Храм оперізує піддашшя.
![](<a target=_blank href="http://skarb-papcha.ru/images/stories/golos15/osin2015/embltwi.jpg)
http://skarb-papcha.... alt='embltwi' style='float: left;'>![](<a target=_blank href="http://skarb-papcha.ru/images/stories/golos15/osin2015/a_vastar.jpg)
http://skarb-papcha.... alt='a vastar' style='float: right;'>![](<a target=_blank href="http://skarb-papcha.ru/images/stories/svitlichka2/a_zar_ptiza.jpg)
http://skarb-papcha.... alt='a zar ptiza' height='266' width='401'>