Артур Буковинець

Духовність

        У житті кожної людини наступає момент, коли вона розуміє, що крім матеріальних благ, речей повсякденного життя, які є необхідними для життя і розвитку людства, є ще й інші потреби. Це речі, яких ніколи не буває багато, а навпаки, людині дуже часто не вистачає їх.
      Передусім – це духовність, яка так потрібна нам тепер і про яку ми так мало журимось. Ми дбаємо більше про  те, що потрібно для  нашого тіла, а про духовні потреби  забуваємо. А потім питаємо: звідки береться байдужість, грубість, підлість серед людей?
       Хто нам може дати вірне розуміння правил морального життя?
Відповідь одна,  тільки церква, бо вона є джерелом правди. І коли ми говоримо про етичні норми у нас на Україні, то мусимо визначити, що саме наша Українська Православна церква може  дати нашому суспільству створені нею моральні основи.
      Православна віра, церковні закони входили в повсякденне життя нашого народу, в його звичай, традиції, обряди, які набували духовного змісту, неповторної краси і національного забарвлення. 
       Свято-Вознесенська церква села Рингач стала центром духовного відродження  села, яке має  свою давню  та неповторну історію. 
      Колись дуже давно, в нашому селі жив один поміщик (на жаль, його ім'я  не збереглося в історичній пам'яті) і побудував він для села дерев'яну церкву. Збудована вона була за різними даними чи то в 1736 році чи то в кінці ХVІІІ століття за наказом молдавського володаря за сприяння місцевого пана. 
      Споруда церкви унікальна. Вона повністю зроблена із дерева, і, за переказами, при її будівництві не було використано жодного цвяха. Вже у пізніші часи, перекриваючи крівлю, використовували сучасні матеріали та цвяхи. Останню реставрацію ( перекриття покрівлі та фарбування дощок) було здійснено у 1985 році силами місцевої парафіяльної громади. 
      Свято-Вознесенська церква має хрестоподібну форму. Церковна споруда поділяться на три основні частини: притвор (вестибюль), нав (або власне церкву) та святилище (вівтар, святе місце, Святая Святих).
     За словами місцевого настоятеля ігумена Порфирія в церкві зберігаються унікальні старовинні пам'ятки: плащаниця, датована ХVІІІ століттям, літографії ХІХ століття, ікона Святого Пантелеймона, написана маслом по  дереву початку ХІХ століття, двоголовий орел - символ приналежності церкви до Московського патріархату, покритий сусальним золотом ( ІІ половина ХІХ століття). 
      За свідченнями старожилів села, у церкві було багато старовинних дерев'яних ікон, але їх подальша доля невідома. 
      Окрім цього в церкві є ще багато символічних ікон, кожна з яких має свою таємничу місію. Це такі ікони: ікона Діви Марії, Ікона Святої Трійці, ікона Марії Магдалини та інші.
      У 2007 році була побудована елегантна і витончена нова церква поряд із старою. І вона зовсім не затьмарює своїм виглядом давню споруду, а виглядає ніби юна внучка поряд з мудрою, досвідченою бабусею. А ще кожен гість нашого села обов'язково зверне увагу на величну споруду – церкву Адвентистів сьомого дня. Історія цієї церкви не менш цікава і захоплююча. Вона бере початок з 1844 року, коли буковинські емігранти привезли догми цієї церкви із Канади в У країну. «Адвентист» у перекладі означає «той, що чекає другого приходу Христа». У народі їх ще називають «штундами» (самі віруючі пояснюють цю назву як «ті, що штудіюють (вивчають) Біблію ») або суботниками (від дня богослужіння - суботи). 
       В грудні 1999 року був збудований новий молитовний будинок     ( такого типу споруд у нашому краї нема ніде). Його збудували самі віруючі за фінансової підтримки і сприяння канадців українського походження братів Івана та Василя Борзиків, Френка Скорика та Івана Шевчука. 

Підготував:  Колодрівський Роман
Керівник: вчитель історії  Колодрівська О.В.  

Артур Буковинець

Освіта

Історія нашої школи зв’язана з усією історією шкільництва на Буковині під час молдавського і австрійського панування. За історичними даними Буковина в 15 ст. після розгрому татарської навали попадає під владу молдавський бояр і стає складовою частиною молдавського шкільництва. Цілком зрозуміло, що про шкільництво на Буковині до 14 ст. нема що й згадувати.

   Історія нам каже, що не краще становище з освітою на Буковині було і під час молдавського панування. Край не мав жодної публічної школи. Школи існували при монастирях і то не при всіх. В них навчалися діти самої знаті. Учителями були ченці-монахи, які вчили читати і писати, а також закону божого. Багаті люди – бояри наймали для своїх дітей домашніх учителів грецького походження.

   На селі в ті бурхливі неспокійні часи, коли людина завжди наслухала з кожного боку наближається небезпека, про школу ну було що й думати.

   В 1774 році Буковина підпадає під австрійську окупацію і вже в 1777 році на Буковині відкривається дві школи: одна Сучаві; а друга в Рідківцях.

В цих школах навчаються п’ятдесят учнів. Цікаво що в такому місті, як Чернівці, немає в той час жодної школи.

   В 1780 році на Буковині було вже 9 шкіл і 8 учителів. З тих дев’яти шкіл були – три в Сучаві і то по одній в монастирях: Путна, Серет, Підківці, Кімналунг і Чернівцях. З цих шкіл було шість молдавських, решта німецькі і ні однієї української.

   В 1786 році Буковина з політичним управлінням і освітою переходить до Галичини. В цей період освіта на Буковині дуже занедбана. З 28 шкіл, які вже існували на Буковині половина перестала працювати.

Тут необхідно нагадати, що керівництво освітою підлягало в той час церкві і тому, коли Буковина об’єдналася з Галичиною освіта перейшла під нагляд латинсько-католицької консисторії у Львові. Але все ж таки під тиском народних мас, за вимогою трудящих, в селах Буковини було відкрито декілька шкіл з українською мовою.

   Вже в 1792 році на Буковині налічувалось 32 школи, 1830 р. -42, в 1840 р.-46, в 1850 р.-50 шкіл.

   В 1850 році шкільництво на Буковині, за винятком католицьких, переходить під управління буковинської православної консисторії.

В 1870 р. на Буковині було вже 167 шкіл, які іменувались народними. З цих шкіл були: 30 німецьких, 65 українських, 24 румунських, а решта мішаних.

В 1869 році була створена так звана крайова шкільна рада під керівництвом якої перейшла вся освіта. І вже наприкінці 19 ст. і на початку 20ст. було відкрито нові школи-гімназії, особливо в містах, переважно для дітей більш заможних людей.

Це коротенька історія шкільництва на Буковині за період молдавського і австрійського панування, а тепер перейдемо до історії школи с. Рингач.

Село Рингач молоде і невеличке. Територія його входила в давнину до складу території села Раранча тепер Рідківці, звідси і колишня назва нашого села Слободзія-Раранча. І, якщо в нашому селі, за церковними даними, до 1815 року не було навіть церкви, то про школу у ті часи не могло бути і мови.

   Аж в 1862 році в Рингач  була заснована перша дяківська школа. Спеціального приміщення вона не мала. Розміщувалась у селянській хаті Маліцького. Першим учителем цієї школи був дяк на прізвище Медвідь-Ведмідь. Першими учнями були: Бурдейний Іфтодій, Кучурян Прокіп, Топорівський Андрій та інші. Дяка Ведмедя замінив учитель Левицький, котрий побудував першу школу в нашому селі. Шкільне приміщення складалось з однієї класної кімнати і приміщення для директора школи. Після Левицького 1880 учителем і директором школи став Турушанко. Крім директора школи з’явилися і вчителі. З введенням загальнообов’язкового навчання, у 1891 році в Рингачі відкривається чотирикласна народна школа з шестирічним навчанням.

Артур Буковинець

Видатні особистості

Добровольський Іван Миколайович

     22 червня 1941 року о 3 годині 30 хвилин 190 німецьких та союзних дивізій без оголошення війни вдерлись на територію Радянського Союзу раптовим нападом. Почалася Велика Вітчизняна війна. 1918 довгих, неймовірно суворих днів і ночей тривала війна. З  5 листопада 1918 року наш край було окуповано військами королівського уряду Румунії. Під час румунської окупації в селі була організована управа. Багато жителів села відбували трудові повинності.
        Наше село було звільнено від румунських окупантів 2 квітня 1944року. Першим у село ввійшов танк під командуванням лейтенанта В.Ф. Савченка. 
       Наступним кроком Радянської влади була масова мобілізація в Червону Армію. Всього протягом 1944 – 1945 років було мобілізовано 257 односельців, серед яких був і мій дідусь Добровольський Іван Миколайович.
Не зі слів знайомий
Він з війною.
Сам пройшов шляхами 
Він її.
І не раз солоною сльозою
Умивався навіть уві сні.

     Народився мій дідусь 28 травня 1925 року в селі Рингачі в сім’ї селянина Добровольського Миколи Єлифтеровича. Ходив до румунської школи, де закінчив 7 класів, багато працював, допомагав батькам обробляти землю, адже земля - годувальниця. 
      Весною 1944 року, при звільнені Бессарабії, він разом із своїм старшим братом і батьком призивалися на фронт. Вдома залишилася моя прабабуся в очікуванні своїх рідних, вона казала, що щохвилини молилася за рідних та всіх воїнів, аби вони повернулися живими та здоровими додому. Мій дідусь був зачислений до саперної частини і направлений (на початку грудня 1944 року) до діючої армії Другого Білоруського фронту під командуванням маршала Рокосовського .  Його ж рідні, батько та брат, до Прибалтійських військ. Він був дуже хоробрим та відважним, завжди йшов першим в бій, адже був розвідником мінного поля, старший сержант, (в розпорядженні було 12 чоловік), які разом прокладали «стежку  життя». 
        Багато неймовірно складних ситуацій траплялося, бачив смерть знайомих та друзів, неодноразово думав що вже кінець, так було і тоді в день поранення. 22 січня 1945 року при знятті протитанкового захисту, дійшовши до німецької лінії фронту, був поранений німецьким снарядом. На полі бою втратив свідомість, і тільки наступної доби, його підібрали. А далі ще добу його та ще трьох поранених везли на підводі, в купі соломи, доганяючи свою частину,  везли їх в сторону Берліна. Надвечір завезли до поселення , занесли до сільської хати.  Туди зайшла господиня, подивилася та й запитала, чи буде каву пити «москаль». А вже вранці  знову на підводі привезли в місто Замбру до місцевого шпиталю.  Дідусь був дуже у важкому стані. Не роздумуючи лікарі зразу прийшли до висновку ампутувати руку, на що мій дідусь не погоджувався. Але вони рятували йому життя. Так у свої 19 років молодий солдат залишився без руки. В цьому шпиталі дідусь пробув недовго, на десятий день його перевели до палати для видужуючих, а згодом відправили в тил в місто Гомель. В шпиталі він і дізнався про перемогу. В ніч проти 9 травня місто салютувало, всі радо бігали, сповіщаючи радісну звістку : «ПЕРЕМОГА!».
      Додому дідусь повернувся вже восени. Там його чекала рідна матір, батько, брат Володимир, які вже раніше повернулися. Завжди брався за будь-яку роботу, адже інвалідом себе не хотів почувати, попереду все життя.Так навесні1949 року  до нього в гості приїхав  полковий товариш М. Фоменко і разом вирішили вступати на навчання в Чернівецьке педагогічне училище. Закінчивши навчання,  дідусь працював в селі Білівці  Хотинського району вчителем молодших класів. Відпрацювавши 4 роки, був направлений вчителем молодших класів  в село Рокитне, що ближче до рідного дому. В 1956 році поступив до Чернівецького державного університету на філологічний факультет. Згодом став працювати в своєму рідному селі. Тут мій дідусь і одружився на моїй бабусі. В нього народилося троє дітей. Старший син  Добровольський Володимир Іванович, закінчив медичний інститут, працює дитячим лікарем в місті Світловодськ, середній син – Добровольський В’ячеслав Іванович, закінчив Чернівецький державний університет – інженерно - технічний факультет, працював на заводі «Кварц», потім організував свій бізнес, навіть балотувався у мери міста Чернівці. І наймолодша дитина – моя мама, пішла по «стопам» дідуся, спочатку закінчила педагогічне училище, потім університет, теж філологічний  факультет, а зараз працює в рідному селі вчителькою. 
      А дідусь після виходу, на заслужений відпочинок -  відпочивати не зміг: важко йому було, не знаходив собі місця. Тоді і переїхав до Чернівців допомагати синові в роботі. Дідусь і нині працює. Веселий і жвавий він щоденно ходить на роботу, з ним радяться багато людей, він живе, він почуває себе потрібним.
      За своє життя має багато бойових та трудових заслужених нагород. Це медалі та ордени  за відвагу. Він є відмінником освіти України. За його проектом побудували нашу нинішню школу. 
       Почувши, що я описую життя мого рідного дідуся, моя перша вчителька, написала про нього відгук, адже він був її першим вчителем.
Вона розповідає:   
- Іван Миколайович – мій перший вчитель, колега, наставник. Понад сорок років працював він у школі. Я і досі згадую його уроки, чую його голос, бачу його гарну струнку постать. У моїй дитячій уяві, та і зараз, мій учитель – герой, не літературний, а справжній, який жив і живе поряд. Він був на фронті. Воював. Добре знав правило сапера: «Сапер помиляється тільки раз». Війна забрала в нього руку, підірвала здоров’я, але не зламала його дух, загартувала.
   Як гарно вчитель малював і нас , дітей,  вчив бачити красу і відтворювати олівцем чи пензликом. За всі роки роботи я не чула від нього скарг на своє самопочуття. По натурі він оптиміст, він був і є сильна, вольова і мужня людина. Хоча були, і не раз, ночі без сну, і хвороба, яка на рік його прикувала до ліжка. Часто він потирав руку, якої не було, відчуваючи біль.Це людина чистої і гарної душі. Його поважали і поважають односельці, учні. Бог подарував моєму вчителю гарну вроду, вірну дружину, чудових дітей і онуків. А ще любов до праці. Праця – це його життя. Завдяки праці він живе. У травні цього року Івану Миколайовичу – 85. Та він і сьогодні молодець, не покидає трудового фронту. 
      Давно посріблила скроні сивина. Та роки його тільки красять. Охайний, підтягнутий, інтелігентний чоловік, мудрий порадник,приємний співрозмовник, чудова людина. Зустріч з учителем для мене свято. Від нього віє добром, теплом і мудрістю. Для мене він ідеал, еталон стійкості і мужності, людяності. 
        67 років після війни. А як в спогади вертає стає таким юним, таким молодим. І тече сльоза по щоці, серце огортає туга за бойовими побратимами, яких вже немає поряд.
      Отак відгукнулася про мого дідуся моєї матері перша вчителька, його учениця Мельник Надія Іванівна.
        Я горджуся своїм дідусем і зроблю все, щоб він гордився мною .

Підготувала:   Тощук Ірина

Паламар Іван савич

       Народився 6 листопада 1941 року в селі Рингач Новоселицького району Чернівецької області. В 1957 р. закінчив Новоселицьку середню школу №1. В 1963 р. завершив навчання у Чернівецькому державному медичному інституті, спеціальність-лікар. З 1963 по 1967 і рр. працював у Казанківській центральній районній лікарні Миколаївської області лікарем, завідуючим відділенням. З вересня 1967 р. по жовтень 1974 р., з жовтня 1974 р. по ( березень 1981 р. працював головним лікарем центральних районних лікарень, хірургом в Путильському, Новоселицькому районах. З квітня 1981 р. по травень 2006 р. - заступник головного лікаря Київської міської клінічної лікарні №5, довірений лікар Укрпрофради, директор територіального медичного об'єднання в м. Києві, хірург, головний лікар, за сумісництвом - заступник начальника Управління охорони здоров'я Шевченківської райдержадміністрації у м. Києві. З 2006 р. пенсіонер. Заслужений лікар України. Кандидат медичних наук.
        Нагороджений орденом «Знак Пошани», медалями, вищою відзнакою м.Києва «Знак Пошани», орденами православної церкви.
       З 1998 по 2002 рр. - депутат Київської міської ради, керівник депутатської фракції, член Президії ради. Кандидат у народні депутати України (2002 р., 2006 р.).
        З 1989 по 2000 рр. - голова благодійного фонду «Милосердя» у м. Києві.
     З серпня 2009 р. - член партії ВО «Батьківщина», довірена особа кандидата у Президенти України (2010 р.)

Андрій Ананійович Хвиля – Олентирь

       Особливу славу нашого села складають його жителі. І серед них яскравим спалахом було життя Андрія Ананійовича Хвилі - Олентиря, партійного і державного діяча, наркома освіти і культури. 
     Майбутній нарком Олентир народився 1898 року. Закінчив Хотинське вище – початкове училище, а потім Полтавське землемірне училище. Там же, в Полтаві розпочав свою революційну діяльність, брав активну участь у збройній боротьбі проти іноземної інтервенції. В 1918 році був заарештований петлюрівцями, звинувачений у підготовці збройного повстання і ледве врятувався. 
      З вступом А.Олентиря в більшовицьку партію він направляється на найважливіші ділянки. Його завданнями були виховна робота серед робітників, ліквідація неписьменності та малописьменності серед членів партії. У радянські часи він брав активну участь у культурному будівництві: письменницьких з'їздах, займався підготовкою і проведенням загальнодержавних свят. Свою велику організаторську роботу активно поєднував з публіцистичною діяльністю. Його перу належать понад 70 книг, брошур, журнальних та газетних статей. Важливою задачею він вважав вивчення і пропаганду творчої спадщини Тараса Шевченка. 
      Значний внесок зробив А.А.Хвиля - Олентир і в справу вивчення та популяризації кращих зразків усної народної творчості. Він впорядковує збірки «Українська народна пісня», «Українська народна приказка», які витримали кілька видань у 1935 - 1936 роках. За його редакцією у 1937 році вийшла перша книга видання «Український фольклор». 
      Та в цьому ж 1937 році Хвиля - Олентир був звинувачений у «троцькізмі, націоналізмі та дворушництві». І хоч як не намагався наш земляк виправдатися, як не захищали його з небезпекою для свого життя друзі, маховик репресій вже було не зупинити. 
     8 лютого 1938 року Хвиля - Олентир був засуджений до розстрілу на підставі сфабрикованих звинувачень. Після ХХ з'їзду КПРС А.А.Хвиля був реабілітований, 22 вересня 1956 року було скасовано винесений йому вирок. У неповні сорок років, у розквіті сил обірвалося його життя. Але його заслуги в розвитку української освіти і культури належать нашій історії і заслуговують вдячної пам'яті. 
     Увіковічнити пам'ять про видатного земляка взявся наш односелець, його родич Феофан Леонтійович Олентир, який за власні кошти збудував пам'ятник Хвилі – Олентирю на подвір'ї місцевої школи, урочисте відкриття якого відбулося 9 червня 2005 року. На урочистість приїхав з Москви внук Андрія Хвилі - Олентиря Ігор Андрійович.

Юрій Сергій Ілліч

       Сергій Ілліч Юрій – знаний український вчений у галузі економіки, відомий в Україні й далеко за її межами, визнаний фахівець із проблем фінансової теорії, методології фінансової науки та практики, засновник і лідер тернопільської наукової школи фінансів, грошового обігу і кредиту.
      Народився С.І. Юрій у селі Шишківці Новоселицького району у сімї хліборобів. Його дитинство було нелегким , тому змалку він првчався до роботи, поєднуючи навчання у загальноосвітній школі села Рингач з селянською працею. Після закінчення середньої школи працював у рідному селі в колгоспі «Україна»
      У 1967 році Сергій вступив до Чернівецького фінансового технікуму, де здобув фах фінансиста і був направлений на роботу до Новоселицького районного фінансового відділу Чернівецької області. Працюючи на посаді економіста інспекції держдоходів райфінвідділу, він пройшов прекрасну практичну школу Навчаючись у Тернопільському фінансово-економіч¬ному інституті після закінчення технікуму, прак¬тичної роботи та служби в армії, С. І. Юрій здобув кваліфікацію економіста за спеціальністю «Фінанси і кредит» та отримав диплом з відзнакою. Після за¬кінчення аспірантури Московського економіко- статистичного інституту Сергій Ілліч захистив кандидатську дисертацію.
     Науково-педагогічну роботу С. І. Юрій розпочав у 1975 році викладачем кафедри грошового обігу та кредиту Тернопільського фінансово-економічного інституту. За 35 років роботи у вищому навчальному закладі він пройшов шлях від викладача до професора, завідувача кафедри фінансів, міжнародних фінансів, директора інституту фінансів, ректора Тернопіль¬ського національного економічного університету.
      Найвищих професійних здобутків Сергій Ілліч досяг за роки незалежності України. Постійна, наполеглива і цілеспрямована наукова діяльність у 1996 році завершилась захистом докторської дисертації зі спеціальності «Державні фінанси та податки» на дуже актуальну на той час тему: «Спільне підприємництво в Україні: фінансовий аспект розвитку». Після захисту докторської дисертації він організував видання періодичних збірників наукових праць професорсько- викладацького колективу та аспірантів, навчальних посібників і підручників, опублікував цикл наукових статей, організував проведення наукових та науково- практичних конференцій міжнародного, державно¬го та регіонального рівнів із проблем реформування фінансової системи України в умовах ринкових та демократичних трансформацій.
     У 2002 році професор С. І. Юрій був обраний на посаду ректора Тернопільської академії народного господарства. Ставши керівником вищого навчального закладу, він доклав багато зусиль для згуртування колективу, вдосконалення навчально-виховного процесу, активізації науково-дослідної роботи, зростання авторитету та іміджу навчального закладу, перетворення його у потужний осередок науки та освіти між¬народного рівня. За час роботи С. І. Юрія академія була перейменована у Тернопільський державний еко¬номічний університет. Усі свої сили та енергію Сергій Ілліч спрямовував на зростання престижу університе¬ту, формування професійного науково-педагогічного колективу, зміцнення матеріально-технічної бази, створення сучасної ефективної системи фінансового забезпечення діяльності вищого навчального закладу
      Постійна праця принесла щедрі плоди. Тернопільський національний економічний університет продовжував розбудовуватися, були відкриті нові спеціальності, яких потребувала держава, зміцнився міжнародний авторитет університету. Завдяки вміло організованій і проведеній С. І. Юрієм відповідній роботі згідно з Указом Президента України універ¬ситету був наданий статус національного. Важливим аспектом світового визнання досягнень ректорату та професорсько-викладацького колективу ТНЕУ стало приєднання вищого навчального закладу до світової університетської спільноти і підписання ректором Великої хартії університетів.
      Сергій Ілліч є відомою особистістю у науковому світі. Його перу належить близько 200 наукових і науково- методичних праць з економічних питань, серед яких основне місце займають проблеми фінансів у ринкових відносинах на глобальному, макроекономічному та мікроекономічному рівнях, актуальні проблеми міжнароднихфінансів, бюджету і бюджетного процесу. Він є засновником і керівником наукової школи «Фінанси, грошовий обіг і кредит», в рамках якої працюють 6 докторів, 55 кандидатів, десятки аспірантів і викладачів та сотні студентів, автором 12 монографій, 8 навчальних посібників та 5 підручників, керівником і розробником 10 наукових тем держав¬ного значення. Популярними й такими, що користуються особливим попитом серед студентів, аспірантів і науковців, стали видані за його редакцією підручники «Теорія фінансів», «Казначейська система», «Соціальне страхування», «Економічна теорія: політична економія», монографія «Економічні проблеми XXI століття: міжнародний та український виміри». Дуже цінним є двотомне видання за участю С. І. Юрія Економічного енциклопедичного словника, який разом із тритомним виданням Економічної енциклопедії в Україні не мають аналогів.
      Під безпосереднім керівництвом Сергія Ілліча 24 здобувачі захистили кандидатські дисертації і 3 - докторські. Сьогодні він керує підготовкою дисер¬тацій 16 аспірантів та здобувачів наукового ступеня кандидата економічних наук, 5 докторантів і здобувачів наукового ступеня доктора економічних наук. Десятки сьогоднішніх вчених завдячують ювіляру за об'єктивну оцінку їхніх наукових здобутків під час опонування на захисті докторських і кандидатських дисертацій, рецензування монографій, наукових збірників, підручників і навчальних посібників.
        В Україні та за її межами професора С. І. Юрія знають також як головного редактора наукового журналу «Світ фінансів», члена редакційної колегії науково- теоретичних та інформаційно-практичних журналів «Фінанси України», «Банківський вісник», «Регіональна економіка», «Журнал європейської економіки», «Вісник ТНЕУ», на сторінках яких він неодноразово виступав із науковими статтями, рецензіями, виконував великий обсяг роботи, пов'язаної із підготовкою, виданням та розповсюдженням журналів.
     Завідувач кафедри міжнародних фінансів, доктор економічних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, дійсний член (академік) Академії економічних наук України, голова науково- координаційної ради Західного наукового центру НАН України і МОН України у Тернопільській області, голова Тернопільського обласного відділення Національного олімпійського комітету, віце-президент Федерації волейболу України - ось шлях людини високого злету, що завдяки могутнім крилам торує шлях собі, своїм учням, своїй альма-матер, своїй державі.
      У 2005 році Міністерством освіти і науки України Сергій Ілліч нагороджений знаком «Петро Могила»; у 2003 році став лауреатом премії імені С. Полонинського; у 2004 році нагороджений вищою відзнакою Фонду міжнародних премій - орденом Миколи Чудотворця; у 2005 році - нагрудним знаком «Почесна відзнака ДПА України»; у 2006 році ректору присвоєно звання Почесного професора Міжнародного Віденського університету. Указом Президента України № 549/2007 22 червня 2007 року С. І. Юрій нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня. Рішенням президії Академії економічних наук України від 7 травня 2009 року Сергій Ілліч нагороджений відзнакою «Золота медаль» імені М. І. Туган-Барановського за значний особистий внесок у розвиток економічної і науково-технічної сфер та активну громадську діяльність на благо і розбудову України.
     Протягом 1998-2002 років Сергій Ілліч був головним експертом Вищої атестаційної комісії України з проблем фінансів, грошового обігу і кредиту .Вагомим є внесок С. І. Юрія у законотворчий процес, зокрема при розробці проектів Бюджетного кодексу України, ухваленого у 2001 році, та Податкового кодексу, внесенні пропозиції та науковій експертизі ряду законопроектів з фінансових питань. Ювіляр підтримує тісні зв'язки з органами державної виконавчої влади та місцевого самоврядування, серед яких особливе місце займають Міністерство фінансів України, Державна податкова адміністрація України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державне казначейство України, Тернопільська обласна державна адміністрація, Тернопільські обласна та міська ради.
     Сергій Ілліч був позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України з питань науки і освіти, на сьогодні є позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України з питань економічної політики.
      В Україні, особливо на Тернопіллі, знають С. І. Юрія завдяки активній громадській роботі. Його обирали депутатом Тернопільської обласної ради, він був співголовою постійної комісії з питань формування бюджету Тернопільської області при Тернопіль¬ській обласній економічній раді, сьогодні є Головою Тернопільського обласного відділення Національно¬го олімпійського комітету України, віце-президентом Федерації волейболу України.
       Сергій Ілліч завжди охоче ділиться своїм життєвим досвідом з ученими і практиками, молодими викладачами, аспірантами, докторантами, керівниками підрозділів університету та інших навчальних закладів України. Його часто запрошують для читання лекцій, обміну досвідом до вищих навчальних закладів країни, до нього приїжджають за допомогою, порадами та консультаціями. Для всіх він знаходить необхідний час, вміє уважно вислухати, порадити, допомогти.
    У свій шістдесятирічний ювілей С. І. Юрій перебуває у творчому і науковому піднесенні. Його постійним життєвим супутником був і залишається спорт. З юних років він грав у волейбол, виступав на спортивних змаганнях місцевого, регіонального та республіканського рівнів. Та й нині його високій працездатності сприяє чудова спортивна форма.
      У науково-популярних виданнях «Хто є хто в Україні», «Світло у вікнах: Життя видатних людей» та інших серед парламентарів, урядовців, політиків, суддів, дипломатів, науковців України С. І. Юрію як неординарній особистості, чиї здобутки збагатили ві¬тчизняну науку і набули загального визнання, відведено належне місце. Його приклад цілеспрямованості і бажання творити добро, рухатися вперед до майбутнього, шукати істину та своє місце у житті гідний для наслідування майбутніми поколіннями.
        І, на завершення, хочеться зазначити, що історію ТНЕУ творять його вчені, педагоги, працівники і студенти. Якщо зважити на те, що університетяк самостійний навчальний заклад почав своє функціонування з 1 січня 1971 р„ а Сергій Ілліч вступив на навчання під час першого самостійного набору з 1 вересня 1971 р„ то можна з упевненістю сказати, що історія розвитку ТНЕУ - це життєвий шлях ювіляра, а життєвий шлях ювіляра - це історія розвитку ТНЕУ протягом останніх 39 років існування.
Усі, кому пощастило працювати з цією талановитою людиною, поважають і люблять його не лише за високий професіоналізм, а й за вміння бути мудрим і наполегливим, вимогливим і тактовним, принциповим і шанобливим, суворим і поблажливим одночасно. Саме таким автори цієї книги бачать ректора Тернопільського національного економічного університету Сергія Ілліча Юрія, який у 2010 році відзначає свій ювілей.

Підготували: Ватаманюк Д. Поканюк Т. Кушнір Г.
Керівник: вчитель історії Колодрівська О.В.