Безліч щирих слів, квітів, солодощів та приємних сюрпризів: університет відзначив 60-річчя свого ректора

? ПАМ'ЯТЬ

Хоч я давно вже живу у Вільшані й подо-
бається мені це село, але всією душею люблю
свою маленьку батьківщину - село Сакуниха. з
двома рівними паралельними вулицями, з виш-
невими та яблуневими садами, з квітучими па-
лісадниками. Село красиве в усі пори року - і
навіть під іскристим сніжним покривом, яким
Сакуниха зустріла мене цими днями. На жаль,
нагода відвідати батьківщину для мене була
сумною, бо кала на похорон своєї хрещеної
(на фото). На 93 році життя померла моя дру-
га мама Уляна Кононівна Коцур. І в ці печальні
поминальні дні пам ять знову й знову повер-
тає мене до минулого.

У Сакунисі є вулиця Фединівка. де жили
мої батьки Іван Григорович та Ольга Паумівна
Білоуси. Ми жили в кінці вулиці а Уляна Коно-
нівна на початку {Церковка!. Вона була хре-
щеною мені й моєму братові Володі. Скільки
себе пам'ятаю, мої батьки й

хрещена були справжніми
кумами й добрими друзями
протягом усього життя. Час-
то ходили в гості одне до
одного, хоч і тяжко працю-
вали в колгоспі зрання допі-
зна. А як заріжуть порося, то
обов язково куми сходяться
на шашлик. Хрещена ще не-
давно мені розказувала, як
одного разу вона наготува-
ла пригощання, дожидала-
виглядзла. А на вулиці пері-
щив страшенний дощ.
справжнісінька злива, тож
ніхто й не йшов на гостину.

Близько півночі дощ ущух і хрещена почула в дворі голоси та сміх - то прийшли куми і гульня все-таки відбулася.

Не раз хрещена розказувала. як мені було два місяці і тут хрестини. Кум Михайло Якимович Тютюнник і кума повезли у Вільшану хрестити таку малу дитину без батьків. І це ж не машиною, а пару коней запрягли. Хрещена казала, що тоді й не боялась, а. потім згадувала до кінця днів своїх: ну як так - а якби розплакалась? Згадувала. як взяла маля на руки і притулила мене до себе...

Видно, я. ще маленькою відчувала її. як маму, і не плакала. не підвела своїх батьків і їхню куму.

На нашій вулиці було дуже багато дітей, більше трьох десятків. І ось гуляємо. а тут іде наша хрещена.

Якась бабуся спитала, хто то пішов, а дітвора кричить: 'То та тьотя, що всім дітям на Фединівш хрещена! А ми з братиком тоді доказуємо, що вона тільки наша. Вона завжди йшла в гості з подарунками. гостинцями. Ми з подружкою завжди порівнювали подарунки - їй білу хустку, а мені червону. Мені й стрічки, і намисто, і найбільше яблуко. Однак у мене хрещена

краща, ніж у подружки

Наша хрещена, мабуть,

тому була найкращою под-
ружкою моїй мамі, що вони
обидві дуже любили працю.
Мені здавалося, що вони
рівняються одна на одну. І як
нахиляться полоти буряки, то
хоч і кожна на своїй ділянці,
а до кінця рядка чомусь до-
ходять разом. А якщо одна

чомусь відстала, то як усі жінки сядуть відпочити, а вони вдвох будуть розсапо- вувати те. що залишилося, аби тільки бути разом.

Дуже наморені повертаються ввечері з роботи. Та ось мама з татом пораються. поспішають, миються, бо йтимуть у клуб на концерт. Буде кума виступать на сцені! Хрещена була дуже артистична, складала вірші на різну тематику й читала їх зі сцени. Весь зал міг плакати від того, а міг сміятися до сліз, бо багато вона знзла жартів, 'шуток-прибауток', старовинних пісень. А як гукали її на весілля, то Уляна Кононівна писала молодим цікаві й веселі листи-поба- жання, старше покоління са- кунівців пам’ятає їх і досі.

Хрещена дуже любила, щоб усюди був порядок, щоб усе в неї було, щоб всі робили так. як вона, правильно й по порядку. Все життя тримала велике господарство, обробляла великий город.

Так сталося в житті, що своїх дітей в Уляни Кокон ІЄНИ не було. Та коли вийшла другий раз заміж за чоловіка. в якого був син Олексій, полюбила його, як р.ідну дитину. Олексій має сім ю. живе в Сумах. У всі часи - і коли його батько був живий, і коли вже помер - він упевнено їхав додому, бо знав, що його тут ждуть, люблять, дбають про нього. А Олексій іде з дружиною. .щоб допомогти старенькій бабусі. Він по-чоловічому погосподарює, а Галя як господиня - і попрати, і поприбирати. і наготувати. А допомагати треба так. як сказано. Поспішають діти на автобус. а хрещена довго стоїть і вдивляється, чи автобус став, чи забрав її рідних. А потім сидітиме біля телефону. щоб як син подзвонить, вона була тут.

Останні роки після операції на очах хрещена втратила зір - казала, що не бачу

й промінчика. При зустрічах зі мною плакала, а я втішала її, як могла. Казала, що це в неї від тяжкої праці ця хвороба. Але щодня ми спілкувалися по телефону, вона завжди чекала мого дзвінка і зразу питала: 'Скільки годин. бо радіо чомусь мовчить. А як ти?'. Щодня дзвоню. бо переживатиме, чи я не захворіла, а то вже вона мені плачеться. Я їй розкажу. що в газеті написано, що нового в районі, що про са- кунівцв пишуть - кого вітають. кого поминають. Прочитаю все, а вона на другий день просить: ану ще прочитай. Тоді мої внуки маленькі віршики по телефону розкажуть чи пісеньки проспівають, а хрещена й рада. Ось і в неї новини є, як приїдуть синові діти і внуки, притуляться якдо своєї рідненької. завжди скажуть: приємного апетиту. Повторяє хрещена по десять разів, як їй було гарно, що гості приїздили. А яке число - питає - о. це ж день народження внучки. Хоч скільки б років не минуло, а вона знала мій день народження, мала хорошу пам ять.

З великою шаною ставився Олексій Якович з дружиною Галиною Яківною до Уляни Кононівни. І коли вона померла. її ховали й поминали з такою ж великою шаною Я особливо була рада, що моя любима хрещена мала таку честь, що з нею було багато сусіде, знайомих. односельчан. Зараз снігу насипало дуже, а син усе розчистив і вдома, й на кладовищі. Говорив, що йому допомогли друзі, бо самому було не здолати, але ж він організував.

Уже 9 днів немає моєї хрещеної. Ми всі сумуємо, любимо й пам ятаємо и. Хр- роша була людина, земля їй пухом.

Катерина ОГІЄНКО, с. Вільшана

Отчий дім, отчий поріг... Скільки змісту в цих, здавалося б таких простих і водночас глибоких словах. Спогади, тепло материнських рук, спомин про минуле, порівняння з сучасним і яке воно, майбутнє. Від отчого порогу починається шлях у життя кожного із нас. До нього ми линемо через роки і відстані. Так було, так є і так буде. Недригайлівцям і, зокрема шанувальникам минувшини краю, є чим пишатися. Саме усвідомлення великої шани до рідної землі, її історії і сьогодення стало лейтмотивом створення і діяльності Недригайлівського краєзнавчого музею, який є структурним підрозділом Державного історико-культурного заповідника 'Посулля' і сьогодні відзначає свій десятирічний ювілей входження до цього Роменсько-Не- дригайлівського об'єднання.

Відрадно, що ювілей музею співпав з ще одним ювілеєм нашої шановної колеги, наукового співробітника, а за сумісництвом завідуючої фондами музею К.Д.Ро- гозіної. Саме Катерина Дмитрівна прийшла працювати до новоствореного закладу однією з перших майже десять років тому. На цьому поприщі й зустрічає свій ювілей.

ДО  РІДНОГО ПОРОГА

З колегами по роботі, фото 2012 року

Сакуниха, безумовно, чудовий край. Один з найма- льовничіших куточків району. Має унікальну історію і культурну ауру. Історичні джерела та знахідки самобутніх археологів свідчать, що перші поселенці навколо Са- кунової Слободи сягають століть до Різдва Христового. Залишилися на тій землі сліди і скіфського перебування, і знайдені римські монети Ш-М століть до н.е. теж є свідками тих далеких часів.

Саме в Сакунисі, на окраїні цього села, що з невідомих часів носила назву Сагайдак, в багатодітній родині Євдокії Іванівни та Дмитра Калениковича Грибоводів вперше побачила світ Катруся. Вона в батьків була четвертою дитиною. Найстарша сестра Віра вже ходила до першого класу. Після закінчення школи рідним містом став для неї Владивосток в Російській Федерації. Валя, молодша на два роки від Віри, обрала місцем проживання Київ. Іван був ненабагато старшим за Катерину, а тому найбільше поважав свою молодшу сестричку. Без гостинця для неї не повертався ніколи. Хоч одну цукерку, але все рівно привозив для тоді ще школярки. Окрім Катюшею, ніяк не називав. Навіть тоді, коли вже обоє були дорослими. Іван був завзятим футболістом, мріяв стати моряком, завдяки наполегливості після служби на флоті морю присвятив все життя. Анатолій був наймолодшим в сім'ї Грибоводів. На жаль, брати Катерини Дмитрівни, і старший, і менший, відійшли в потойбічні світи.

Не довгий життєвий шлях був і в її батька, Дмитра Калениковича. Все життя він працював трактористом у колгоспі. Також звідав нелегких трудових буднів у Казах

стані на піднятті цілинних зе-
мель, заготовляв ліс в Кост-
ромській області.

Мама - Євдокія Іванівна -
була свинаркою. А постільки
свинотоварна ферма була
неподалік обійстя Грибо-
водів, то Катя немало часу
проводила на роботі з ма-
мою - допомагала залюбки
їй доглядати за тваринами.
Не легка то була справа.
Адже механізація на тварин-
ницькі ферми приходити не
поспішала. Тож усі тру-
домісткі процеси доводило-
ся свинаркам здебільшого

виконувати
вручну. А
тому й тіка-
ли з села
молоді, вчо-
рашні ви-
пускники
Сакунівської
восьми-
річної школи
або Недри-
гайлівської
десятирічки.

Закін-
чивши з По-
хвальним
листом в
1973 році
місцеву
школу, Кате-

рина Грибовод без вагань вступила до Лебединського педагогічного училища на відділення 'дошкільного виховання'. Швидко минули роки навчання. Найбільше залишилося в пам'яті те, як доводилося добиратися юній студентці з Сакунихи до Лебедина. Здебільшого 'перекладними' до Недригайлова. А з райцентру до Штепівсь- кого повороту (до танка) автобусом, що прямували до обласного центру. А від танка до Лебедина знову 'по- путніми'.

- Тож часто домівку провідувати не доводилося. В раціоні харчування переважали картопля, сало, олія... Тридцяти карбованців стипендії вистачало, - пригадує нині ті роки колега по роботі.

Катерина Г рибовод виховувалася і росла в селі, далекому від залізниці і великих міст. Вона завжди вважала, що десь там вирує інший спосіб життя - люди будують великі заводи, прокладають канали, відкривають нові нафтові свердловини. Там по справжньому важко, кипить робота, там є місце для подвигу, романтики. Тож неодноразово закра

далася думка: 'Поїхать подалі від дому, бути в гущі 'бамівців', 'цілинників' тощо.

А тут і випадок на зустріч мріям. Після проходження служби в армії приїхав в гості до рідних діда та баби в Са- куниху вчорашній солдат родом з Мурманська. Непере- вершений на вроду, тож не одна дівчина мріяла бути поруч з недавнім військовим. Та серед усіх інших Андрій зупинив погляд на Катюші. Та відповіла взаємністю. Незабаром і весілля відгуляли. (До речі, в лютому нинішнього року вони відсвяткували рубінове весілля). Андрій Ро- гозін одружився з Катериною і поїхали вони жити до Мурманська.

Але Андрію Миколайовичу припала до душі не лише наречена, а й краса Недри- гайлівського краю, яку не зрівнять з Північчю. Вирішили вони продовжувати сімейне життя в Недригайлові. Педагогічна діяльність молодої дружини розпочалася з посади завідуючої Засульським колгоспним дитячим садком. Чоловік, маючи спеціальність, став зварником районного об'єднання 'Сільгосптехніка'.

Згодом Катерина Дмитрівна віддала дітям десять років турботи в дитячому садку радгоспу 'Недригай- лівський'. А коли в райцентрі побудували ще один дитячий заклад біля 'Сільгосптехніки', очолила його педагогічний колектив. Пізніше довелося трудитися в дитячому садочку 'Барвінок'. За майже 25 років роботи на ниві дошкільного виховання у неї нагромадилося чимало повчального, корисного, і вона охоче передавала усе це молодшим колегам по роботі. Не одна сотня малюків пройшла через її турботливі материнські руки. Вона стежила за першими їхніми кроками у пізнанні світу, прищепила любов до добра, до прекрасного в житті. Недарма батьки її вихованців говорили: ' Катерина Дмитрівна - друга мати нашим дітям'. Цим пишається вона і нині, гордиться своїми вихованцями, які з повагою ставляться до неї, зайняли певну нішу в житті. Талант і вміння на цьому поприщі не минув даремно. Вже тоді К.Д.Рогозіна прищеплювала дітям любов до природи, до краси навколишнього світу, історії рідного краю. Вона розповідала про історію заснування селища, окремих вулиць. Це було близьке для неї.

Тож коли в 2008 році запропонували їй працювати в Недригайлівському краєзнавчому музеї - погодилась.

І напевне не шкодує. Та ще більше не шкодують ті, хто працює поруч з нею. Завдячуючи наполегливості, умінню працювати з історичними джерелами, ерудиції і бажанню вивчати і досліджувати ту чи іншу давню подію, Катерина Дмитрівніа має авторитет не лише серед колег та відвідувачів музею в Недригайлові, а й в Державному історико-культурному заповіднику 'Посулля' в цілому. її перу належать глибокі і змістовні статті в районній газеті 'Голос Посулля', обласному краєзнавчому збірнику, журналі 'Ромен'. До них належать: 'смт Недригайлів - 55', 'Історія

Недригайлівської (Курмані- вської) СГТ', 'З минувшини дитячих закладів Недригай- лівщини', 'Михайло Осадчий' та інші. Вона є лауреатом премії імені Петра Коцу- ра. Вручаючи їй цю нагороду, доктор історичних наук, професор Київського Національного університету ім. Т.Шевченка А.П.Коцур (теж виходець із Сакунихи) пригадав той час, коли вони разом навчалися в школі і коли маленька Катя приносила в їх сім'ю бідончик з молоком, йдучи ранком до школи.

Робота в музеї вимагає не лише дослідження та вивчення історії. Слід зібрати експонати, описати їх, виготовити на кожен з них паспорт з кольоровою фотографією, оформити їх виставку, розповісти відвідувачам цікаво про них. В нашому музеї вже зібрано понад 5 тисяч експонатів. Майже половина з них паспортизовані. Більшість описані Катериною Дмитрівною.

Цього року на Купальське свято в Недригайлів прибули туристи з обласного центру. Відвідали історичні місця північної частини району, мали намір їхати до Ро- менського району в Пусто- війтівку. Але всі 42 чоловіки вирішили відвідати наш музей. І не пожалкували. Катерина Дмитрівна зуміла для них так провести екскурсію, що після її завершення гості з Сум аплодували їй. Не кожен екскурсовод може заслужити таку шану у відвідувачів.

Ідуть роки. Неначе пташки, випурхнули з рідного гніздечка сини Катерини Дмитрівни та Андрія Миколайовича - Сергій та Микола. їхні стежки пролягли до Дніпропетровська та Сум. На вихідні та свята приїздять до рідного батьківського порога. А разом з ними і їх діти Полінка, Марк, Іллюша. Троє онуків має Катерина Дмитрівна. То найбільша радість і втіха її. Прагне бабуся щось найсмачніше приготувати для них, приділити найбільше уваги, не обділити ласкою та шаною і найстаршу, і найменшого внучка. Споглядає на них і не вірить сама собі. Та зовсім недавно Коля та Сергійко такими були. Коли б воно малося? З журавлиним курликанням і гусячим гоготом пролетіло й шість десятиліть. Саме стільки за плечима має наша ювілярка. Перше жовтня в народі називають Ярининим. Якщо в цей день відлетять журавлі, то через два тижні чекай морозів, а як затримаються - зима теж затримається і покаже себе пізніше.

Але як би там не було, а ртутний стовпчик все нижче. Заклякли від нічного холоду теплолюбні рослини. Мало паші на луках. Шукають затишного місця звірі і птахи. Риба скупчується у глибоких ямах. Настала пора природи прощатися з теплом. А ми, всім колективом музею, бажаємо Катерині Дмитрівні, щоб тепло літа поверталося до неї до ста років, веселим щебетом онуків наповнювалися їх простора квартира, здоров'я не покидало довго- довго, а відвідувачі нашого закладу ще десятки літ чули привітний голос нашого науковця.

Іван АБАРОВСЬКИЙ