http://dzvin.org/wp-... data-slb-group='57233' data-slb-active='1' data-slb-internal='0' style='-webkit-transition: all 0.2s linear; transition: all 0.2s linear; color: rgb(68, 68, 68); outline: none 0px; background: transparent;'>
http://dzvin.org/wp-... alt='Віктор Савчук, комісований із тяжкими пораненнями, Сергій Бондар та Сергій Коваль, - побратими з Майдану та війни дуже хотіли сфотографуватись біля імпровізованої стели у центрі Черкас на честь Героїв Небесної Сотні та Героїв війни на Сході, серед яких багато їхніх друзів. Кажуть, що пам’ять про них дає сили боротись із агресором, і з байдужістю, і з корупцією…' width='600' height='400' style='height: auto; border: 0px; vertical-align: middle; max-width: 100%; opacity: 1; transition: all 0.4s ease-in-out 0s; -webkit-transition: all 0.4s ease-in-out 0s; margin-bottom: 20px; outline: transparent solid 1px;'>
Віктор Савчук, комісований із тяжкими пораненнями, Сергій Бондар та Сергій Коваль, – побратими з Майдану та війни, – дуже хотіли сфотографуватись біля імпровізованої стели у центрі Черкас на честь Героїв Небесної Сотні та Героїв війни на Сході, серед яких багато їхніх друзів. Кажуть, що пам’ять про них дає сили боротись із агресором, і з байдужістю, і з корупцією…
«На Сході легше – там тебе не турбує курс долара, ціна на бензин і ти точно знаєш, де твій ворог», – так по-народному просто характеризує ситуацію в країні сільський голова Товмача Шполянського району, один із лідерів громадського руху «За єдність, реформи і справедливість» Сергій Коваль. Він, ветеран Помаранчевої революції, з перших днів був на Майдані, коли вибухнула Революція Гідності, а тоді разом із двома побратимами – Віктором Савчуком та Сергієм Бондарем – записався добровольцем на фронт. Та взяли у військо його не одразу, тож Коваль встиг вісім разів відвезти гуманітарну допомогу своїм товаришам із Майдану – у батальйон Кульчицького. Одного разу залишився з ними на два тижні, бо вони вели тяжкі бої за гору Карачун. Там він, як скромно і з оптимізмом зінається, остаточно «втратив страх».
«Я нікому не сказав удома, що залишуся. Але мої знають, що якщо я прийняв рішення, то так і буде. Тоді просто привіз нашим хлопцям продукти, – розповідає чоловік. – А мені кажуть, мовляв, на гору не можна – стріляють. Ну, звісно, я ж не міг повезти продукти назад, тож почав шукати спосіб дістатися своїх. Спершу просив дати мені БТРа у командирів. Відмовили – небезпечно. Тоді знайшов такого собі Армена – відомого волонтера, який їздить на швидкій допомозі. Мене посадили в швидку, прикидали продуктами і так завезли у місто. А от назад виїхати не вдалось (слухаючи пана Сергія, здається, що він не надто і намагався – авт). У результаті на дванадцять днів залишився на горі Карачун. Воював нарівні із хлопцями – мені видали бронежилет та автомат. Цікаво, що на Карачун приїхав у неділю, а в понеділок нам довелося витримати три обстріли за день. Більше того – надвечір ще й вишка впала. Ми якраз були в окопі… Коли ж наші відстояли Слов’янськ, відбулась ротація. Разом із хлопцями поїхав до столиці, де й здав зброю. Чи страшно було? Так, але до всього звикаєш. Там я остаточно втратив свій страх», – згадує сільський голова.
Сергій Коваль, всміхаючись у вуса, каже, що за 10 років став ветераном двох революцій і однієї війни. Правда, війна – ще не закінчилась, тож на лізти на піч зарано.
«Ніколи не думав, що ми так «профукаємо» результати Помаранчевої революції, в якій я брав активну участь ще будучи підприємцем. У 2005 році, до речі, вступив до лав політичної партії «Батьківщина» і залишався там до літа 2014 року, коли наша фракція у Шполянській міській раді не проголосувала за переіменування вулиці на честь Героїв Небесної Сотні. А Революція Гідності для мене почалася на другий день після того, коли на Майдані Незалежності в Києві «Беркут» розігнав студентський протест. Але зразу поїхати в столицю не міг, бо мав залагодити певні справи, а в неділю 2 грудня, одразу після весілля хрещеника поїхав до столиці. І після того брав участь у всіх «боях» – поході до Верховної Ради, під час першого «розгону», з першої хвилини на вулиці Грушевського, їздив із «Автомайданом» в гості до Януковича. Практично додому приїжджав на день – два переодягтися, помитися, підписати документи в сільській раді. Дружина мовчки готувала речі, бо знала – ніщо не затримає мене вдома надовго. А щоб не виникало запитань по роботі, то брав відпустки за свій рахунок. Нагальні питання координував із секретарем сільської ради по телефону. Утім, у селі з розумінням поставились до моєї позиції, бо переважна більшість думала так само», – без пафосу розповідає Коваль.
«Перший момент, що асоціюється зі страхом – це протистояння на Грушевського, коли почали розриватися світло-шумові гранати. Після того було 20 лютого, штурм, і кров на Майдані. Виносив загиблих і це також було страшно. Але знаєте, хлопців із Небесної Сотні не «небесний поклик» повів на кулі снайперів – це був відчай, що у своїй країні так запекло боронячи свої переконання ми не можемо нічого зробити. Допекло, якщо одним словом сказати. Вони не думали тоді, що своєю смертю таки переламають режим», – відверто зізнається Сергій Коваль.
Потім подібне Сергій Коваль переживав у своїх волонтерських поїздках до Волновахи, Маріуполя, Дебальцево, коли вже сам воював добровольцем під Донецьком.
«Ех, там таке було! Не треба нікому про те знати в деталях», – махає рукою пан Сергій, дивлячись кудись у простір, певне ще раз, як у калейдоскопі, гортаючи страшні картини війни.
«Хіба раз вже подумки прощався із дітьми, із дружиною, з товаришами, розуміючи, що зараз можеш загинути? У Вуглегірську на нас вилетів їхній танк «Т-72», БТР і «Урал», а ми за 30 метрів із автоматами стоїмо. А потім це розуміння засіло десь глибоко у підсвідомості, і всі фізіологічні прояви страху, типу холодний піт, «дерев’яні» ноги – зникли на завжди», – ніби вперше замислившись над значенням сказаного, зазначив чоловік.
«Може, десь за нас у той момент хтось молився», – вголос подумав пан Сергій, так і не розказавши, як же вдалося врятуватись із згаданої халепи.
«Рішення про те, що піду на фронт я прийняв із перших днів війни, записався добровольцем у військкоматі, але не одразу знайшов можливість задум реалізувати, бо комісари пропонували затяжний шлях. Та й був «прив’язаний» хворобою сина. Потім зібрав сесію сільської ради, пояснив свою позицію, знову взяв відпустку за свій рахунок. Але координував роботу по телефону, як колись, бо ми ще реалізовуємо ПРООНівський проект, хочемо в школі замінити вікна, зробити опалення… Пішов у Нацгвардію – батальйон Кульчицького, де, як я вже сказав, воювали мої побратими ще з Майдану. Навички я мав, бо служив в армії, але армія і війна – це зовсім різні речі. Чесно кажучи, справжні бойові навички отримав на Карачуні. Ще там звик із думкою, що одну гранату завжди треба тримати для себе, бо ніхто не бере у полон добровольців, а якщо і беруть, то ніхто не чув, щоб обмінювали нацгвардійця чи бійця «Азову» чи «Айдару». Нас там таких називають «нациками» і «фашистами», і ставляться відповідно… Координація між добровольчими батальйонами та збройними силами бажає бути кращою, і озброєння. Бо коли під Логвиново вийшли танки, то ми, відступаючи, втратили всі свої автомобілі – у нас «Нісани» були, які волонтери купили… Не розумію, чому не посилили оборону Дебальцево, яке тримали рік, але так і не укріпили?.. Однак найгірше, що може бути на війні – це перемир’я. За три дні «миру» ми втрачали інколи більше хлопців, ніж під час боїв. І догрались, що виходили із «котла» пішки..» – буденним голосом переказує «несинхронізовані» ще у пам’яті важкі спогади чоловік.
«А ще я не розумію, як у нас під час «евакуації» мирного населення із Дебальцево під контролем місії ОБСЄ може таке бути, щоб по людей приїжджали російські генерали, ходили по позиціях наших військових, видивлялися?» – ставить риторичне запитання Сергій Коваль.
Нині він насправді боїться лише одного – людської байдужості.
«Тут, в тилу, бачу болото. Найгірше на фронті було, коли дзвонили і казали, що тут думку громади щодо призначення голови райдержадміністрації знову проігнорували, там ще щось заблокували чиновники, ціни полізли. І знаєте, як давить? Думаєш, я тут воюю, а там, вибачте, гнида сидить і не хоче підтримать людей, – розпачливо знову махає рукою Коваль. Але одразу ж твердо додає. – Треба закінчити війну. Але ніхто не має права сьогодні все списувати на війну. Думаю, нам треба повертатись до радикалізму, блокувати адміністрації, дороги. І нехай нам владці не розказують, що це на користь Путіна! Вони повинні розуміти, що у терпіння народного є межа, повинні бачити, що наближаються до цієї межі. Ми маємо щодня нагадувати владі, у який спосіб нинішні керманичі потрапили у високі кабінеті. Бо вони про це не хочуть сьогодні говорить. І доки ми воюємо, тут до Верховної Ради знову проходять зубики-ничипоренки-бобови, які голосували за закони 16 січня».
У очах пана Сергія знову спалахує войовничий вогник і він переконливо відчеканює:
«Я вірю, що і це ми переможемо! Ми уже перейшли точку неповернення, на героїчних прикладах Небесної Сотні, кіборгів, Героїв Сходу будуть виростати нові покоління незламних українців. Є народ, який вже зараз готовий відстоювати своє законне право, тож влада буде українською!»
Тетяна Воронцова