|
Олекса?ндр Анто?нович Ко?шиць (* 30 серпня (http://uk.wikipedia.... title='12 вересня' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>12 вересня) http://uk.wikipedia.... title='1875' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1875, http://uk.wikipedia.... title='Ромашки (Миронівський район)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Ромашки, http://uk.wikipedia.... title='Канів' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Канівський http://uk.wikipedia.... title='Повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>повіт нині: http://uk.wikipedia.... title='Миронівський район' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Миронівський район, http://uk.wikipedia.... title='Київська область' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Київської області—†http://uk.wikipedia.... title='21 вересня' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>21 вересня http://uk.wikipedia.... title='1944' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1944, http://uk.wikipedia.... title='Вінніпег' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Вінніпег, http://uk.wikipedia.... title='Манітоба' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Манітоба, http://uk.wikipedia.... title='Канада' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Канада) — український http://uk.wikipedia.... title='Диригент' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>хоровий диригент, http://uk.wikipedia.... title='Композитор' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>композитор, http://uk.wikipedia.... title='Етнограф' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>етнограф і http://uk.wikipedia.... title='Письменник' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>письменник-мемуарист. ПоходженняОлександр Кошиць належав до старої священичої родини: батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна, з дому Маяковських. http://uk.wikipedia.... title='1877' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1877 року батько переїхав на нову парафію поруч із Шевченковою http://uk.wikipedia.... title='Шевченкове (Звенигородський район)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Кирилівкою — у село http://uk.wikipedia.... title='Тарасівка (Звенигородський район)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Тарасівку http://uk.wikipedia.... title='Звенигородський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Звенигородського повіту. Свого часу http://uk.wikipedia.... title='Шевченко Тарас Григорович' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Тарас Шевченко наймитував у його прадіда-священика Григорія Кошиця, а згодом, коли вже був вільним художником (http://uk.wikipedia.... title='1845' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1845), — безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі). Навчання й учителюванняУ http://uk.wikipedia.... title='1884' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1884 році Олександр Кошиць вступив до Єпархіальної Бурси в http://uk.wikipedia.... title='Богуслав' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Богуславі, у http://uk.wikipedia.... title='1890' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1890 році перейшов до http://uk.wikipedia.... title='Київська духовна академія (1819—1918)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Київської духовної академії, де одержує диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія в http://uk.wikipedia.... title='1901' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1901 році. Працював учителем у http://uk.wikipedia.... title='1902' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1902 році на Кавказі у Духовній жіночій гімназії вhttp://uk.wikipedia.... title='Ставрополь' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Ставрополі, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Між роками http://uk.wikipedia.... title='1903' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1903-http://uk.wikipedia.... title='1905' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>05 збирав і записував козацькі пісні на http://uk.wikipedia.... title='Кубань' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень» ДиригенствоПовернувшись у Київ у http://uk.wikipedia.... title='1904' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1904 році, вчителював у різних гімназіях, керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, хором студентів http://uk.wikipedia.... title='Університет Святого Володимира' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Університету св. Володимира. Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, вів клас хорового співу та одночасно студіював композицію у професора Любомирського. З http://uk.wikipedia.... title='1911' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше — в консерваторії. У http://uk.wikipedia.... title='1912' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1912 обіймав капельництво в http://uk.wikipedia.... title='Театр Миколи Садовського' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Театрі Миколи Садовського, а в http://uk.wikipedia.... title='1917' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1917 — диригентуру Київської Опери. http://uk.wikipedia.... title='1917' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1917 — http://uk.wikipedia.... title='Українська Центральна Рада' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Українська Центральна Рада покликала О.Кошиця до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії, спільно з http://uk.wikipedia.... title='Стеценко Кирило Григорович' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>К.Стеценком, О.Кошиць став співорганізатором http://uk.wikipedia.... title='Українська Республіканська Капела' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням http://uk.wikipedia.... title='Петлюра Симон' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>С.Петлюри, відбув концертову подорож http://uk.wikipedia.... title='Західна Європа' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Західною Європою й http://uk.wikipedia.... title='Америка' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Америкою. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Після падіння http://uk.wikipedia.... title='УНР' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України Світові гастроліhttp://uk.wikipedia.... title='Українська республіканська капела' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала європейськими столицями: їй з http://uk.wikipedia.... title='1919' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1919 аплодували Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Англія, Німеччина, Польща, Іспанія. У http://uk.wikipedia.... title='1922' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1922 О.Кошиць зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; з великим успіхом він концертував між роками (http://uk.wikipedia.... title='1923' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1923–http://uk.wikipedia.... title='1924' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1924) в Канаді, Кубі, Мексиці, Флориді, Каліфорнії. Існує припущення, що у 1929 році http://uk.wikipedia.... title='Джордж Гершвін' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Джордж Гершвін почув у виконанні хору Кошиця колискову «Ой, ходить сон коло вікон…»http://uk.wikipedia.... style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>[1] (Кошиць здійснив хорову обробку фортепіанної мініатюри http://uk.wikipedia.... title='Василь Барвінський' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>В.Барвінського), і мелодія цієї пісні лягла в основу арії http://uk.wikipedia.... title='Summertime' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Summertime з опери «Поргі і Бесс»; ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів. Успіх та життя за кордономhttp://uk.wikipedia.... title='1926' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1926 — оселився в http://uk.wikipedia.... title='Нью-Йорк' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Нью-Йорку, працював в Америці й http://uk.wikipedia.... title='Канада' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Канаді над вихованням нових диригентів: провадив музичні курси для диригентів тощо. Писав церковні твори (5 http://uk.wikipedia.... title='Літургія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>літургій, окремі співи), переобробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжировками та грамофонними записами — і музичне видавництво «Вітмарк і син» видало масовим тиражем переклади англійською мовою сорок двох українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця. Попри тріумфи в Європі, США, Мексиці, Кубі, Бразилії, Канаді, Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожила звістка з батьківщини. Своїм друзям Беневським писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну». На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє http://uk.wikipedia.... title='1928' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено. Кошиць дуже болісно сприйняв цей удар. Уже пізніше, у Вінніпезі упорядкував щоденникові записи («З піснею через світ», видруковані посмертно) та написав «Спогади», інтенсивно працював над репертуаром віршового звукозапису. СмертьЗемний шлях Олександр Кошиць закінчив http://uk.wikipedia.... title='21 вересня' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>21 вересня http://uk.wikipedia.... title='1944' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1944 у http://uk.wikipedia.... title='Вінніпеґ' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Вінніпеґу. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло (як і, згодом, його дружини http://uk.wikipedia.... title='Кошиць Тетяна Омелянівна' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Тетяни Кошиць-Георгієвської, http://uk.wikipedia.... title='1892' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1892–http://uk.wikipedia.... title='1966' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1966) упокоїлося у мавзолеї вінніпезького цвинтаря «Ґлен-Іден» (http://uk.wikipedia.... title='Англійська мова' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>англ. Glen Eden), де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. Музична спадщина
Посмертно Олександр Кошиць залишив подвійну музичну спадщину. Його особистий і музичний архів здепоновано в Осередку української культури й освіти, де його дружина, учителька співу за професією та фольклорист за особистим зацікавленням, була куратором. Олександр Кощиць справив таке враження на свідомості деяких своїх студентів-хористів, що вони перебрали на себе й продовжували його хорово-музичну місію, ставши диригентами Хору ім. О.Кошиця та пропагаторами українського хорового мистецтва. Творча діяльність О.Кошиця та Хору його імені піднесли імідж української культури в Канаді. Пам'ять на БатьківщиніВ Україні Кошиця шановують за внесок у розвиток національної культури та за її поширення за кордоном. Шанувальники творчості вважали його генієм як за життя, так і понині: іноді історики та мистецтвознавці http://uk.wikipedia.... title='Черкащина' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Черкащини вважають, що їхня земля подарувала світові дві неповторні особистості — Шевченка та Кошиця. Першого знають усі; другого — переважно за кордоном. Для увічнення пам'яті Олександра Кошиця в http://uk.wikipedia.... title='Тарасівка (Звенигородський район)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Тарасівці (http://uk.wikipedia.... title='Черкаська область' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Черкаська область) відкрито меморіальну стелу. В Україні перевидано праці диригента: «Спогади» та «З піснею через світ». http://uk.wikipedia.... title='2007' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>2007 року видавництво «Музична Україна» випустило у світ книжку http://uk.wikipedia.... title='Головащенко Михайло Іванович' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Михайла Головащенка «Феномен Олександра Кошиця». Глибоко шанують пам'ять Олександра Кошиця в http://uk.wikipedia.... title='Богуслав' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Богуславі, де вчився Кошиць: є вулиця його імені (як і в Києві та в Каневі). Хорова капела Богуславського педагогічного училища під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України http://uk.wikipedia.... title='Юзефович Олексій Миколайович' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Олексія Юзефовича, носить ім'я Олександра Кошиця.[http://uk.wikipedia.... title='Вікіпедія:Посилання на джерела' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Джерело?] Капела, яка широко популяризує його твори — лауреат двох Всеукраїнських конкурсів хорового мистецтва ім. Леонтовича, міжнародних фестивалів української духової музики. Знаменитому композитору присвячено одну з вітрин http://uk.wikipedia.... title='Музей однієї вулиці' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Музею Однієї Вулиці. Змінивши декілька адрес на http://uk.wikipedia.... title='Андріївський узвіз' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Андріївському узвозі, Олександр Антонович оселився в будинку № 22, в Івана Йосиповича Шатрова. Одними з найцінніших експонатів цієї вітрини є особисті автографи та ноти митця, портрети корифеїв українського театру, з якими працював О.Кошиць, зокрема П.Саксаганського у ролі Голохвастова, а також фотографії капели О.Кошиця періоду закордонних гастролей. Про видатного музиканта, як представника української діаспори, розповідається в експозиції http://uk.wikipedia.... title='Музей культурної спадщини' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Музей культурної спадщини в Києві. Музей КошицяНещодавно в Києві відкрили єдиний в Україні музей Олександра Кошиця — в приміщені СШ № 296, розташованої на вулиці, що носить ім'я диригента. «Відкриття шкільного музею — подія державної ваги, — сказав голова Дарницької райдержадміністрації Микола Кирилюк. — І нам удвічі приємніше, що це перший музей, перша наша ластівка в Україні. Тепер усі, хто цікавиться історією України та її столиці, зможуть дізнатися, ім'я якого великого українця має одна з вулиць нашого району!». Матеріали для експозиції надійшли від нащадків роду Кошиців, які проживають в Києві, Боярці, від знаних в Україні мистецтвознавців — М.Головащенка та Л.Пархоменка, від хору ім. О.Кошиця Богуславського коледжу, від хору ім. О.Кошиця з м. http://uk.wikipedia.... title='Вінніпеґ' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Вінніпеґ (Канада), із села Тарасівки, де мешкала сім'я Кошиців, з музею Богдана Лепкого у Бережанах Тернопільської області тощо. У школі працює гурток юних краєзнавців під керівництвом досвідченого вчителя історії Г. Ф. Зорівчак, налагоджено зв'язки з державними музеями Києва, Канева, Богуслава, м. Бережани Тернопільської області, учнями СШ № 124 м. Москви та зі шкільними краєзнавцями с. Тарасівки Черкаської області. Інші пам'ятні заходиУ рамках Урядової програми Року України в Російській Федерації делегація від музею побувала на III Всеукраїнському фестивалі-конкурсі українських хорових колективів ім. Кошиця, який проходив в Москві. Делегація привезла багато унікальних матеріалів для поповнення музею. З нагоди відзначення знаменної дати в Києві організовується проведення фестивалю-конкурсу українських хорових колективів ім. Кошиця за сприяння Міністра культури України та за ініціативи завідувача кафедри хорового диригування Державної Музичної Академії П. Лащенка. На вулиці Кошиця в Києві за сприяння Дарницької держадміністрації планують відкрити погруддя композитора. Див. також
Джерела
| ||||||||
![](<a target=_blank href="http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/ef/Mausoleum_Koshetz.JPG/150px-Mausoleum_Koshetz.JPG)
http://upload.wikime... width='150' height='105' class='thumbimage' srcset='//upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/ef/Mausoleum_Koshetz.JPG/225px-Mausoleum_Koshetz.JPG 1.5x, //upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/e/ef/Mausoleum_Koshetz.JPG/300px-Mausoleum_Koshetz.JPG 2x' style='border: 1px solid rgb(204, 204, 204); vertical-align: middle;'>![](<a target=_blank href="http://bits.wikimedia.org/static-1.23wmf5/skins/common/images/magnify-clip.png)
http://bits.wikimedi... width='15' height='11' alt='' style='border: none !important; vertical-align: middle; display: block; background-image: none !important; background-position: initial initial !important; background-repeat: initial initial !important;'>![Gnome-speakernotes.svg](<a target=_blank href="http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/94/Gnome-speakernotes.svg/50px-Gnome-speakernotes.svg.png)
http://upload.wikime... width='50' height='50' srcset='//upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/94/Gnome-speakernotes.svg/75px-Gnome-speakernotes.svg.png 1.5x, //upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/9/94/Gnome-speakernotes.svg/100px-Gnome-speakernotes.svg.png 2x' style='border: none; vertical-align: middle; margin-left: auto; margin-right: auto;'>![](<a target=_blank href="http://bits.wikimedia.org/static-1.23wmf5/skins/common/images/icons/fileicon-ogg.png){kind=icon}
http://bits.wikimedi... class='playerPoster' style='border: none; vertical-align: middle; position: absolute; top: 0px; left: 78.5px; right: 0px; bottom: 0px; height: 23px; width: 23px;'>![](<a target=_blank href="http://upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/thumb/8/83/Fenomen_Oleksandra_Koshytsia.jpg/150px-Fenomen_Oleksandra_Koshytsia.jpg)
http://upload.wikime... width='150' height='210' class='thumbimage' srcset='//upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/8/83/Fenomen_Oleksandra_Koshytsia.jpg 1.5x, //upload.wikimedia.org/wikipedia/uk/8/83/Fenomen_Oleksandra_Koshytsia.jpg 2x' style='border: 1px solid rgb(204, 204, 204); vertical-align: middle;'>27 декабря 2013
![http://uk.wikipedia....](<a target=_blank href="http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Mausoleum_Koshetz.JPG){kind=link}
![http://uk.wikipedia....](<a target=_blank href="http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Gnome-speakernotes.svg){kind=link}
![http://uk.wikipedia....](<a target=_blank href="http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B0%D0%B9%D0%BB:Fenomen_Oleksandra_Koshytsia.jpg){kind=link}
|
ОЛЕКСАНДР КОШИЦЬ — ЗНАМЕНИТИЙ ДИРИГЕНТ Світ тримається на людях, які життя своє присвячують одній справі і не зраджують собі ніколи. Скільки таких людей ми знаємо і пам’ятаємо їх — не перелічити. Це — визначні державотворці, полководці, науковці, письменники, художники, поети, музиканти, люди різних часів та епох, діла яких зберігаються в людській пам’яті. Але є і такі імена, що згадуються незаслужено зрідка, тільки тоді, коли відзначаються їхні ювілейні дати чи ще якась нагода. Кожного року у вересні ми відзначаємо річницю від дня народження славного сина України, геніального диригента, визначного композитора і вченого-етнографа, педагога, засновника і керівника Української республіканської капели, яка залишила нам колосальний творчий доробок, людину з добрим гумором і нелегкою долею. Цю визначну особу, поета у хоровому мистецтві подарувала нам українська земля. Він народився (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 30 серпня, а за новим стилем 12 вересня 1875 року в селі Ромашки Канівського повіту, краю Тараса Шевченка та Івана Нечуя-Левицького. Син священика, Антіна Гнатовича, і його дружини, Євдокії Михайлівни (з роду Маяковських). Через два роки після народження Олександра батько переїхав на нову парафію в село Тарасівка Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою, батьківщиною великого Кобзаря, навіть приятелював з родичами Тараса. Фактично Тарасівка і стала батьківщиною Олександра Кошиця, колискою його творчого і духовного натхнення. Коли малому Олександрові сповнилося дев’ять років, батько віддає його до Богуславської бурси, де прийшов до нього потяг до музики. Особливо цікавиться хлопець творчістю українського композитора Артема Веделя, музика якого протягом довгих років була суворо заборонена синодом. А 1890 року Олександр переводиться до Київської духовної семінарії, гарно вчиться і закінчує її з відзнакою. Навчаючись у Київській духовній академії, Кошиць очолив студентський хор, з яким зміг, нарешті, працювати над творчістю улюбленого композитора. Молодий Кошиць зумів відновити майже всі хорові концерти Артема Веделя. Щодо хорового мистецтва, то, відступаючи в історію, можна сказати, що в Україні його високий рівень, мистецький прапор не схилявся ніколи. Ще літописи XII ст. свідчать про хоровий спів наших предків. Студійський устав Києво-Печерської лаври, запроваджений там св. Теодосієм у 1029 році, головну увагу віддає хоровому церковному співові. Школа «Доместиків» (співаків), заснована при Десятинній церкві князем Володимиром у X ст., хори Київського братства чарують чужинців — німецького історика Йоганна Гербінія й арабського письменника, мандрівника, архідиякона Павла Алеппського, російська царська капела, складена з українців, під диригентством Бортнянського дивує співом Гайдна і Бетховена. В 1769 році у Відні опери наших корифеїв (Бортнянського «Креонт», 1776 р. ; «Алкід», 1778 р. ; «Стратоніка», 1787 р. ; Березовського — «Демофонт», 1772 р.) є фаховими операми найвищого, хоча, правда, загальноєвропейського ґатунку, ближче до італійського, але «з подихом української мельопеї» (О. Кошиць). Національна опера пройшла шлях від С. Гулака-Артемовського, П. Ніщинського, М. Вербицького, О. Воробкевича, М. Аркаса, Д. Січинського і стає на повний зріст у партитурах М. Лисенка і П. Сокальського. Попри європейську техніку їхніх творів, на першому плані стоїть національний дух. Тож XVII і XVIII ст. були добою високого підйому композиторської творчості, та зі смертю Д. Бортнянського (1825 р.) вона наче завмирає, щоб потім відновитися у визвольному русі української нації у 1917 році. За словами О. Кошиця, у ті часи разом із автокефалією української церкви виникає і нова школа церковної музики, яка базується на народній українській пісенній творчості як у вільній композиції (К. Стеценко, М. Леонтович, О. Кошиць. Я. Яциневич, П. Козицький, М. Вериківський), так і в гармонізації прадавніх мелодій. Отже, діставши диплом академії і вчену ступінь кандидата богослов’я, Кошиць міг зробити собі добру кар’єру, але всупереч сімейним традиціям не зробив цього. Музична душа Олександра Кошиця не прийняла священицтва, і він іде працювати на цукроварню, а також учителює. У 1902 році їде до Ставрополя, що на Кубані, де працює вчителем Духовної жіночої гімназії, а потім — викладачем історії в Учительському інституті. Уряд кубанських козаків за порадою Миколи Лисенка запропонував йому здійснити поїздку по станицях Кубані, щоб записати від переселенців, свого часу депортованих з України козаків, народні пісні, які ще збереглися у пам’яті. Три роки, і тільки під час канікул улітку, Кошиць записував у станицях (зверніть увагу на назви) Брюховецькій, Переяславській, Полтавській, Уманській величезну кількість матеріалу, велику увагу приділяючи точному запису підголосків хорового співу. «Підголоски в хоровій пісні — це те ж листя на дереві, вони виконують мелодії життя, красу і ту невловиму національну окраску, яка відрізняє малоросійську пісню від всякої іншої», — пише О. Кошиць. Потім він відібрав 500 пісень, упорядкував десять солідних зошитів, по 50 пісень у кожному, і передав їх Кубанському обласному управлінню. На етнографічній і господарській виставці Кубані ця робота удостоєна Золотої медалі, але, на превеликий жаль, усі ці зошити невдовзі безслідно зникли. Лише якусь частину пісень О. Кошицю вдалося поновити за своїми чернетками, але невідомо, скільки. Хоча нашому сучаснику, письменнику Михайлу Головащенку пощастило розшукати два зошити — один у Краснодарі в Івана Варрави, а другий — в архіві Олександра Кошиця у Вінніпезі (Канада). Згадую, як у 1990 році, коли тріо «Золоті ключі», тобто Ніна Матвієнко, Марія Миколайчук і я, гастролюючи по Канаді, зустрічалися з паном Михайлом, який на той час за допомогою місцевих українців-емігрантів працював у архівах Вінніпега, а пізніше його робота увінчалася достойною книжкою про славного диригента. У 1904 році Олександр Кошиць повертається з Кубані до Києва, де працює спершу в Учительській семінарії, Другій жіночій духовній та Першій комерційній школах. Та потяг до того, що в серці живе, приводить його до музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, де він веде клас хорового співу і водночас навчається в класі композиції хорового співу професора Любомирського, стає директором і одночасно диригентом товариства «Боян», яке заснував композитор М. Лисенко. З 1909 року О. Кошиць керує хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну. Він дуже любив цей хор, а на похвали колег про високу майстерність учасників жартував, що вони в дитинстві їли кашу з молоком. У 1911 році дирекція імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу, а потім і викладати в консерваторії. Через рік О. Кошиць — капельмейстер театру Миколи Садовського, де ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, а також ставить ряд оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Миколи Кропивницького та інших. З 1916 року О. Кошиць був запрошений працювати диригентом Київської опери, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і музичного комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а О. Кошиця призначено його головою. Відомо, що на початку XX ст. про існування України як держави у світі мало хто знав. Їй потрібна була вагома презентація, і тому в 1919 році за дорученням голови Директорії Симона Петлюри та Міністерства освіти Української Народної Республіки з метою показати світові, що є така держава — Україна, український народ, О. Кошиць терміново організовує Українську республіканську капелу і того ж року виїжджає у велике гастрольне турне по країнах Європи, а потім — Північної та Південної Америки. З того часу і почалася слава маловідомого досі диригента, слава української пісні, а слухачі цих континентів схилили свої голови перед новою мистецькою одиницею, завоювавши найсуворіших критиків світу. Українська пісня стає сенсацією 20-х років XX ст. Перші концерти у Празі викликали зливу відгуків у пресі з неймовірно теплими словами захоплення та подяки. «Мистецтво української Республіканської капели так глибоко народне, що з нього безпосередньо промовляє до нас своєрідна чиста душа українського народу… Слухаючи цих співів, ми самі стаємо ніби кращими, бо що саме може піднести людину, як не такий чистий людяний погляд на світ…» (Зденек Неєдлі). «… Українці прийшли і перемогли… Українці відрізняються від москалів, і я сказав би, що з усіх слов’ян вони найближче нам цілою їх вдачею, як і все інше, відмінного є в них їх пісня, а як треба її співати, то це показали нам тепер українці самі» (Ярослав Кржічка, поет). Він же зазначає геніальні голоси, особливо баси, прекрасний звук закритих голосів, яким хор імітує ліру, ідеальний стрій, інтонування. Один швейцарський часопис і французьке «Юманіте» написали про українську капелу 1140 статей. У Бельгії у 1920 році капелу слухала їхня королева, у Голландії говорили, що «українці співають так, що їхній спів проходить крізь мозок і кості», англійці написали 40 рецензій, у Німеччині 50 різних газет вмістили захоплені рецензії після 22 концертів у самому Берліні. Цікавий один вислів: «Отже, бачимо народ, який чує в собі молоду, буйну силу, рветься на волю з вікової неволі. Тепер він піснею бореться за існування, і коли би пісня була державою, то Україна зайняла би перше місце поміж народами». Виступи українського національного хору змусили американців звернути увагу на розвиток акапельного співу в США, якого раніше тут майже не існувало. Світ переконався — Україна має «античну цивілізацію, пречудовий, багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси» (Париж). Значення для України цієї поїздки не можна переоцінити, великий скарб, пісню, яку Б. Лепкий називав «благовісницею кращого життя», світ зрозумів і прийняв, як земля приймає сонячну енергію. Сам О. Кошиць полонив усіх не тільки своєю музикальністю, а й дуже цікавою високоосвіченою особистістю, як історик і етнограф відзначався колосальною ерудицією та пам’яттю. Був знаменитим промовцем, веселим, дотепним, темпераментним і дуже чутливим. Виходив на сцену бадьоро, елегантно, з усмішкою, і кожного разу пісні під його диригуванням звучали по-новому, хористи мусили його розуміти і підкорятися. Виконання пісень великий Маестро доводив до досконалості. Скрізь, де побував хор Кошиця, його ім’я не сходило з перших сторінок світової преси. Паризька газета «Ла парті» писала: «Цей хор єдиний і чудовий. Важко уявити, що людські голоси можуть дати таку звучність оркестру і органів»; «Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг найповажнішої мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу». Славна танцюристка Айседора Дункан після першого концерту не пропустила вже жодного. Приводила всіх своїх студентів, пропонувала О. Кошицю з’єднати ці два мистецтва в одне. А композитор Ігор Стравінський в інтерв’ю «Журналу де Женев» сказав, що є тільки дві музичні нації у світі — італійці й слов’яни. Що стосується слов’ян, то треба послухати в опері концерт Української капели, щоб переконатися… У 1922 році в Нью-Йорку один часопис писав: «Учора ввечері пан Кошиць представив свій хор, і це представлення було ТРІУМФОМ». Останнє слово було написано великими літерами. Заплановане на три тижні турне по Мексиці тривало аж вісім тижнів. Проспівали там 53 концерти, з яких 23 — у самому місті Мексико Сіті. Ніхто не міг уявити, що людські голоси здатні зробити таке правдиве враження бездоганного оркестру. «Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що линули чисто і чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс та Донаті… Ніхто і ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості» (Веракруз, Мексика). Це був рекорд світового успіху! Успіху людини, яка гармонійними тонами живих голосів уміла висловити те, чого словом не висловиш: таємниці людського буття і небом даних народам призначень. «В Іспанії Кошиць знайшов, здається, найглибше, доглибинне зрозуміння», — пише товариш О. Кошиця Павло Зайцев. Захоплювалися всі й скрізь, але іспанці цілим фанатичним єством, кров’ю своєю сприйняли нашу музику — цю єдину у світі, щодо багатства своїх елементів «амальгами»: і автохтонних трипільських, скитських, і антських хліборобських ритмів і мотивів, збережених нам передусім, мабуть, древлянами-поліщуками, в обрядових піснях (веснянках-гагілках); … обрядових заклинань, … мелосовізантійської церковної музики; і, нарешті, усіх тональних багатств європейської музики. Все це в ній, в нашій пісні! Повернутися в Україну О. Кошицю разом з хором не вдалося, а як вважає М. Головащенко, українці США і діаспори не зуміли використати великий талант і колосальний досвід прославленого Маестро. Правда, 1941 року управа Диригентсько-вчительських курсів освітньої референтури УНО Канади запросила Кошиця зайняти посаду вчителя курсів і бути диригентом хору. Він охоче прийняв цю пропозицію і переїхав до Вінніпега, де й прожив до самої смерті. У 90-х роках в Україні у видавництві «Рада» вийшла книжка О. Кошиця «Спогади». Його щоденник «З піснею через світ» розпочинається розповіддю про зустріч із головою Директорії Симоном Петлюрою, визначаються найважливіші події, факти, прізвища людей, назви країн і міст, де довелося побувати, виступати з концертами. З болем у серці автор говорить про поневіряння Капели на чужині в ті буремні роки, без матеріальної і моральної підтримки, про внутрішнє життя колективу. Свій земний шлях великий Маестро закінчує у 1944 році у Вінніпезі, а з 1946 року розпочав свою діяльність хор ім. О. Кошиця, який неодноразово гастролював в Україні наприкінці 80-х — на початку 90-х років минулого століття. Великий вплив на розвиток цього хору мали митці д-р Павло Маценко і Тетяна Кошиць. Від 1951 року хором керував Володимир Климків, учень Олександра Кошиця. Життя Маестро — справжній мистецький подвиг, здійснений на ниві українського хорового мистецтва. У часи радянської влади він, як і сотні, тисячі українських патріотів, які волею долі опинилися за кордоном, був зарахований до числа так званих буржуазних націоналістів, зрадників і ворогів народу. Ім’я його заборонялося згадувати, а його чудові твори, особливо обробки народних пісень заборонялося виконувати. Так наше хорове мистецтво, наша культура зазнали величезних втрат, бо цілий пласт було вирвано на десятки років. Але життя коротке, а мистецтво вічне, і слава великого Митця не поляже! Валентина Коротя-Ковальська. |
27 декабря 2013
|
Кошиць Олександрhttp://im0-tub-ua.ya...=64769002-23-72&n=21 ![](<a target=_blank href="http://svatovo.ws/s/koshic.jpg) http://svatovo.ws/s/...>КОШИЦЬ Олександр Антонович (12.09 (30.08).1875—21.09.1944) — хоровий диригент, композитор, етнограф. Н. в с. Ромашки (нині село Рокитнянського р-ну Київ. обл.). Батько — Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 сім’я переїхала до села Та- расівка (нині село Звенигородського р-ну Черкас. обл.). 1884—90 навч. в Богуславській бурсі, 1890—96 — у Київ. духовній семінарії, 1897—1901 — у Київській духовній академії, де 1896—1901 був диригентом хору. По закінченні акад. отримав наук. ст. канд. богослов’я. 1902—04 викладав історію в г-зіях Ставрополя (нині місто в РФ) і Тифліса (нині м. Тбілісі, столиця Грузії). Від літа 1903 до 1905 за дорученням Кубанського стат. к-ту (з рекомендації М.В.Лисенка) подорожував по станицях Кубані й записував козац. пісні (усього бл. 1 тис.; 1908 за зб. «500 кубанських народних пісень» на Етногр. і госп. виставці Кубані отримав золоту медаль). У жовт. 1904 був затверджений на посаді вчителя співу в Київ. духовній семінарії. Відтоді в його житті почався новий період — київський, який тривав 15 років і був для нього, за його власною оцінкою, «самым бурным и самым трудным». Працював в Учительській семінарії, 2-й жіночій та 1-й комерційній школах. Згодом влаштувався в Музично-драм. ін-ті Український національний хор під проводом О. Кошиця в БуеносАйресі (Аргентина). Червень 1923. Українська хорова капела під проводом О. Кошиця в Станіславові (нині м. Івано-Франківськ). Квітень 1919. М.Лисенка і вів там клас хорового співу й сам навчався в класі композиції проф. Любомирського. Згодом очолив (як директор і диригент) засноване М.Лисенком т-во «Боян» (див. «Боян»). Від 1908 керував хором студентів Київ. ун-ту, який користувався великою популярністю серед киян. 1909 він став переможцем київ. конкурсу. Саме цей колектив уперше виконав знаменитий «Щедрик» М.Лисенка. Працював диригентом: 1912—16 — театру М.К.Садовського, водночас з 1913 — хору Вищих жін. курсів, 1916—17 — Київ. оперного театру. Працюючи в театрі М.Садовського, поставив опери М.Лисенка «Утоплена» та «Різдвяна ніч», Д.Січинського «Роксолана», П.Масканьї «Сільська честь», а також кілька оперет, відновив опери С.Монюшка «Галька» та М.Лисенка «Енеїда», написав музику до п’єс, зокрема до «Дай серцю волю, заведе в неволю» М.Л.Кропивницького та «Казка старого млина» С.Черкасенка. У роки української революції 1917— 1921 був призначений Українською Центральною Радою муз. представником Театрального і муз. к-ту, а після перетворення останнього на муз. відділ мін-ва освіти Української Народної Республіки — кер. цього відділу. У січ. 1919 разом із К.Стеценком за дорученням С.Петлюри організував у Києві Укр. респ. капелу (з 1919 — Укр. респ. хор) і виїхав разом з нею на гастролі до країн Європи і Америки. У зв’язку з встановленням на укр. землях більшовицької влади не повернувся на Батьківщину. Від 1924 мешкав у США та Канаді. Багато уваги приділяв організації укр. хорів, підготовці кадрів для них, писав хорові твори, обробки укр. нар. пісень. Від 1935 керував об’єднаними укр. хорами НьюЙорка і передмістя. Гастролі укр. хору спільно з ансамблем В.Авраменка у 1930-ті рр. по північноамер. континенту перетворилися на тріумф укр. пісні і танцю. Брав участь у зйомці перших укр. фільмів у США (1930-ті рр.). Був одним із кращих знавців і популяризаторів укр. нар. пісні та церк. співу. П. у м. Вінніпег (Канада). У Канаді діють фундація та хор ім. О.Кошиця. Від 1978 хор не раз виступав з концертами в УРСР. 1992 йому за популяризацію укр. хорового мист-ва присуджена Держ. премія України ім. Т.Шевченка. Тв.: Про українську пісню й музику. Із серії докладів на українські теми, що були влаштовані департаментом східноєвропейських мов Колумбійського університету з У.Н.Союзом в Америці 1941 року. Вінніпеґ, 1942; Спогади, т. 1—2. Вінніпеґ, 1947—48; К., 1995; З піснею через світ. Подорож Української республіканської капели. Вінніпеґ, 1952; К., 1998; Релігійні твори. Нью-Йорк, 1970. Літ.: Наріжний С. Українська еміграція, ч. 1. Прага, 1942; Маценко П. Засади творчості О.Кошиця. Вінніпеґ, 1950; Щербаківський В. Життя і діяльність Олександра Антоновича Кошиця. Лондон, 1955; Королюк Н. Корифеї української хорової культури ХХ століття. К., 1967; Інгулець О. Життєвий шлях Олександра Кошиця (1875—1944). В кн.: Українські композитори. Буенос-Айрес, 1970; Марунчак М. Біографічний довідник до історії українців Канади. Вінніпеґ, 1986; Китастий Г. Носієві української пісні О.А. Кошицеві. В кн.: Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. Едмонтон—Вінніпеґ, 1987; Уманець В. Життя і доля Олександра Кошиця. «Київ», 1991, № 9; Головащенко М. Геній хорового мистецтва. В кн.: Кошиць О. З піснею через світ. К., 1998. О.О. Ковальчук. Дж.Верді), мав великий успіх у партіях Ленського, Рауля та Іоанна Лейденського («Євгеній Онєгін» П.Чайковського, «Гугеноти», «Пророк» Дж.Мейєрбера). Витримавши конкурс, став солістом Большого театру в Москві (1893—1903). Мав красивий, сильний голос широкого діапазону з багатою тембровою палітрою, як актор був артистичним й імпозантним. Брав участь у прем’єрних виставах, не відмовлявся від ризикованого розширення свого амплуа — «Паяци» Р.Леонкавалло (Каніо), «Зігфрід» Р.Вагнера (1894, Зігфрід), «Троянці в Карфагені» Г.Берліоза (Еней). Став улюбленцем публіки. У камерних концертах виконував романси П.Чайковського і М.В.Лисенка («Огні горять»). Зірвав голос. 1904 був звільнений з театру з призначенням мізерної пенсії. Деякий час приватно викладав спів. Покінчив життя самогубством у м. Москва. Літ.: Павел Алексеевич Кошиц: Некролог. «Ежегодник императорских театров». Сезон 1903—1904, вып. 14, приложение; Homo novus. Судьба тенора. «Театр и искусство», 1904, № 11; Кошиць О. Спогади, ч. 1—2. Вінніпег, 1947—48; К., 1995; Леонид Витальевич Собинов: Письма, т. 1. М., 1970; Гозенпуд А. Русский оперный театр между двух революций. 1905—1917. Л., 1975; Лисенко І. Трагедія співака. «Музика», 1995, № 6; Нарбут А., Порай-Кошиц Г. ПорайКошицы. Родословные росписи, вып. 15. М., 2001; Станішевський Ю. Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка: Історія і сучасність. К., 2002; Кошиць О. Спогад про Павла Кошиця. В кн.: Українські співаки у спогадах сучасників. К., 2003; Кротевич Є. Трагедія співака. Там само. Л. Пархоменко. |
29 ноября 2013
|
Тарасівська волость — https://uk.wikipedia... title='Адміністративно-територіальна одиниця' class='mw-redirect' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>адміністративно-територіальна одиниця https://uk.wikipedia... title='Звенигородський повіт' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Звенигородського повіту https://uk.wikipedia... title='Київська губернія' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Київської губернії з центром у селі https://uk.wikipedia... title='Тарасівка (Звенигородський район)' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>Тарасівка. Станом на https://uk.wikipedia... title='1886' style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>1886 рік складалася з 10 поселень, 2 сільських громад. Населення — 6251 особа (3054 чоловічої статі та 3197 — жіночої), 1051 дворових господарствоhttps://uk.wikipedia... style='text-decoration: none; color: rgb(11, 0, 128); background-image: none; background-position: initial initial; background-repeat: initial initial;'>[1].
Поселення волості:
Старшинами волості були:
Джерела
Посилання
|
14 ноября 2013
|
Походження Олександр Кошиць належав до старої священичої родини: батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна, з дому Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію поруч із Шевченковою Кирилівкою — у село Тарасівку Звенигородського повіту. Свого часу Тарас Шевченко наймитував у його прадіда-священика Григорія Кошиця, а згодом, коли вже був вільним художником (1845), — безуспішно сватався до його дочки Феодосії (Тодосі). Навчання й учителювання У 1884 році Олександр Кошиць вступив до Єпархіальної Бурси в Богуславі, у 1890 році перейшов до Київської духовної академії, де одержує диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія в 1901 році. Працював учителем у 1902 році на Кавказі у Духовній жіночій гімназії в Ставрополі, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Між роками 1903-05 збирав і записував козацькі пісні на Кубані, які згодом опублікував у збірці «500 кубанських народних пісень» Повернувшись у Київ у 1904 році, вчителював у різних гімназіях, керував хорами Духовної школи, Школи сліпих, Комерційної школи, хором студентів Університету св. Володимира. Згодом перейшов на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка, вів клас хорового співу та одночасно студіював композицію у професора Любомирського. З 1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше — в консерваторії. У 1912 обіймав капельництво в Театрі Миколи Садовського, а в 1917 — диригентуру Київської Опери. 1917 — Українська Центральна Рада покликала О.Кошиця до Музичної Театральної Комісії, яка була зародком пізнішого Міністерства Мистецтв України. За часів Директорії, спільно з К.Стеценком, О.Кошиць став співорганізатором Української Республіканської Капели, з якою, за дорученням С.Петлюри, відбув концертову подорож Західною Європою й Америкою. Цей колектив, на той момент найкращий в Україні, засобами мистецтва інформував світ про боротьбу українського народу за незалежність. Після падіння УНР Кошиць уже не зміг повернутися з хором до України Українська республіканська капела Олександра Кошиця успішно гастролювала європейськими столицями: їй з 1919 аплодували Чехословаччина, Австрія, Швейцарія, Франція, Бельгія, Голландія, Англія, Німеччина, Польща, Іспанія. У 1922 О.Кошиць зі своїм хором виїхав у турне до Америки, де користувався ще більшим успіхом, ніж у Європі. Хор завоював і грандіозну славу в США, Аргентині, Уругваї, Бразилії; з великим успіхом він концертував між роками (1923–1924) в Канаді, Кубі, Мексиці, Флориді, Каліфорнії. Існує припущення, що у 1929 році Джордж Гершвін почув у виконанні хору Кошиця колискову «Ой, ходить сон коло вікон…»[1] (Кошиць здійснив хорову обробку фортепіанної мініатюри В.Барвінського), і мелодія цієї пісні лягла в основу арії Summertime з опери «Поргі і Бесс»; ця арія згодом стала одним з найпопулярніших джазових стандартів. Успіх та життя за кордоном 1926 — оселився в Нью-Йорку, працював в Америці й Канаді над вихованням нових диригентів: провадив музичні курси для диригентів тощо. Писав церковні твори (5 літургій, окремі співи), переобробляв народні пісні. У Нью-Йорку продовжував популяризувати українську музику своїми композиціями, аранжировками та грамофонними записами — і музичне видавництво «Вітмарк і син» видало масовим тиражем переклади англійською мовою сорок двох українських народних пісень в обробці Олександра Кошиця. Попри тріумфи в Європі, США, Мексиці, Кубі, Бразилії, Канаді, Кошиця все частіше мучила нестерпна ностальгія, тривожила звістка з батьківщини. Своїм друзям Беневським писав: «Єдина моя надія, що держить мене на землі і дає сили жити, — це бути перед смертю дома, побачити милих друзів, мій дорогий Київ, мою Україну». На жаль чи на щастя, бюрократична система узгоджень розтягувала такі процедури на роки. Востаннє 1928 року надійшло повідомлення, що його кандидатуру на повернення в Україну не затверджено. Кошиць дуже болісно сприйняв цей удар. Уже пізніше, у Вінніпезі упорядкував щоденникові записи («З піснею через світ», видруковані посмертно) та написав «Спогади», інтенсивно працював над репертуаром віршового звукозапису. Земний шлях Олександр Кошиць закінчив 21 вересня 1944 у Вінніпеґу. Похорон був подібний до всенародної жалібної демонстрації, а тіло (як і, згодом, його дружини Тетяни Кошиць-Георгієвської, 1892–1966) упокоїлося у мавзолеї вінніпезького цвинтаря «Ґлен-Іден» (англ. Glen Eden), де зазвичай ховають визначних православних канадців українського походження. Музична спадщина 'Ой ходить сон' Посмертно Олександр Кошиць залишив подвійну музичну спадщину. Його особистий і музичний архів здепоновано в Осередку української культури й освіти, де його дружина, учителька співу за професією та фольклорист за особистим зацікавленням, була куратором. Олександр Кощиць справив таке враження на свідомості деяких своїх студентів-хористів, що вони перебрали на себе й продовжували його хорово-музичну місію, ставши диригентами Хору ім. О.Кошиця та пропагаторами українського хорового мистецтва. Творча діяльність О.Кошиця та Хору його імені піднесли імідж української культури в Канаді. Пам'ять на Батьківщині В Україні Кошиця шановують за внесок у розвиток національної культури та за її поширення за кордоном. Шанувальники творчості вважали його генієм як за життя, так і понині: іноді історики та мистецтвознавці Черкащини вважають, що їхня земля подарувала світові дві неповторні особистості — Шевченка та Кошиця. Першого знають усі; другого — переважно за кордоном. Михайло Головащенко, «Феномен Олександра Кошиця», 2007 Для увічнення пам'яті Олександра Кошиця в Тарасівці (Черкаська область) відкрито меморіальну стелу. В Україні перевидано праці диригента: «Спогади» та «З піснею через світ». 2007 року видавництво «Музична Україна» випустило у світ книжку Михайла Головащенка «Феномен Олександра Кошиця». Глибоко шанують пам'ять Олександра Кошиця в Богуславі, де вчився Кошиць: є вулиця його імені (як і в Києві та в Каневі). Хорова капела Богуславського педагогічного училища під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Олексія Юзефовича, носить ім'я Олександра Кошиця. Капела, яка широко популяризує його твори — лауреат двох Всеукраїнських конкурсів хорового мистецтва ім. Леонтовича, міжнародних фестивалів української духової музики. Знаменитому композитору присвячено одну з вітрин Музею Однієї Вулиці. Змінивши декілька адрес на Андріївському узвозі, Олександр Антонович оселився в будинку № 22, в Івана Йосиповича Шатрова. Одними з найцінніших експонатів цієї вітрини є особисті автографи та ноти митця, портрети корифеїв українського театру, з якими працював О.Кошиць, зокрема П.Саксаганського у ролі Голохвастова, а також фотографії капели О.Кошиця періоду закордонних гастролей. Про видатного музиканта, як представника української діаспори, розповідається в експозиції Музей культурної спадщини в Києві. Музей Кошиця[ред.] Нещодавно в Києві відкрили єдиний в Україні музей Олександра Кошиця — в приміщені СШ № 296, розташованої на вулиці, що носить ім'я диригента. «Відкриття шкільного музею — подія державної ваги, — сказав голова Дарницької райдержадміністрації Микола Кирилюк. — І нам удвічі приємніше, що це перший музей, перша наша ластівка в Україні. Тепер усі, хто цікавиться історією України та її столиці, зможуть дізнатися, ім'я якого великого українця має одна з вулиць нашого району!». Матеріали для експозиції надійшли від нащадків роду Кошиців, які проживають в Києві, Боярці, від знаних в Україні мистецтвознавців — М.Головащенка та Л.Пархоменка, від хору ім. О.Кошиця Богуславського коледжу, від хору ім. О.Кошиця з м. Вінніпеґ (Канада), із села Тарасівки, де мешкала сім'я Кошиців, з музею Богдана Лепкого у Бережанах Тернопільської області тощо. У школі працює гурток юних краєзнавців під керівництвом досвідченого вчителя історії Г. Ф. Зорівчак, налагоджено зв'язки з державними музеями Києва, Канева, Богуслава, м. Бережани Тернопільської області, учнями СШ № 124 м. Москви та зі шкільними краєзнавцями с. Тарасівки Черкаської області. Інші пам'ятні заходи У рамках Урядової програми Року України в Російській Федерації делегація від музею побувала на III Всеукраїнському фестивалі-конкурсі українських хорових колективів ім. Кошиця, який проходив в Москві. Делегація привезла багато унікальних матеріалів для поповнення музею. З нагоди відзначення знаменної дати в Києві організовується проведення фестивалю-конкурсу українських хорових колективів ім. Кошиця за сприяння Міністра культури України та за ініціативи завідувача кафедри хорового диригування Державної Музичної Академії П. Лащенка. На вулиці Кошиця в Києві за сприяння Дарницької держадміністрації планують відкрити погруддя композитора. Див. також Хор імені Олександра Кошиця Джерела Вгору ? Kochan and Kytasty delve deeply into musical past // The Ukrainian Weekly, Vol. LXVI, Sunday, May 24, 1998, с. 9. Кошиць, Олександер. З піснею через світ: подорож української республиканської капелі 3 тт. «Культура і освіта», Вінніпеґ, 1952–1974. Кошиць, Олександер, Релігійні твори. За ред. З.Лиська. — Нью-Йорк: Вид-во ім З.Лиська, 1970. — 736 с. Кошиць, Олександр Антонович. Спогади. Упоряд., передмова Михайла Головащенка; післямова Михайла Слабошпицького. — К.: Рада, 1995. — 384, [5] с. — ISBN 5-7707-7330-8 Додаток до часопису «Наше життя», ч.2, Ауґсбурґ, Німеччина, 1938, сс.10-1. Commemorative Concert marking the 50th Anniversary of the passing of Olexander Koshetz, world renowned conductor and ethnographer, The Olexander Koshetz Choir, Winnipeg, 1994. (англ.) Koshetz: 50 Years, A Living Legacy of Musical Excellence, The Olexander Koshetz Choir, Winnipeg, 1996. (англ.) Література У Родоводі є генеалогічне дерево цієї людини Кошиць Олександр Антонович Енциклопедія «Черкащина». Упорядник Віктор Жадько.-К.,2010.-С.471-472. Бурій В. Диригент і композитор Олександр Кошиць / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2005. - 9 верес. - С. 4. - (Постаті). Жадько В. О. Український некрополь.-К.,2005.-С.210. Олександр Кошиць — біографія Олександр Кошиць — знаменитий диригент Мистецька діяльність Олександра Кошиця в контексті музики ХХ сторіччя — автореферат Олександр Кошиць і його хор як вісник світової слави української пісні Пісню весело співать краще хором Місія виконувана, «Пряма мова» З українською піснею по світу НОВИНИ: Кошиць повертається в Україну Олександр Кошиць і Кубань Дипломат співу // Український тиждень Кошиця іспанці назвали «божественною лисиною» Дві дати у вересні Олександр Кошиць: дипломатія високого мистецтва Сторінка Олександра Кошиця на сайті «Наша Парафія» (інформація, аудіо, ноти творів) Диригент з казковим талантом // Україна Incognita |
4 октября 2013
|
Повернутися на сторінку Олександра Кошиця До 90-річчя Української Капели О. Кошиця Присвячується останнім двом поколінням українців по обидва боки океану Таке запитання — виклик, а може, й образа для тих, хто, безумовно, знає. Посвячені, яких за роки незалежності України стає дедалі більше, закинуть: «Це все одно, що не знати, хто такі Франко, Лисенко, Леонтович…». І матимуть рацію. Але, але… У київських журналістів є випробуваний спосіб опитування масового читача про знання того чи іншого досліджуваного ними предмета: вийти на Хрещатик і поговорити з перехожими. Наприклад, показати купюру в 20 гривень і запитати, чий портрет на ній та що знають про зображену людину. Мені довелося зробити ще простіше — за допомогою телефону та електронної пошти провела опитування по обидва боки океану. «Хто такий Кошиць?» — запитувала знайомих киян, які виросли в радянські роки, і тих українців, хто приїхав до Америки впродовж останніх п’ятнадцяти років (тобто з числа тих, кого тут іменують «четвертою хвилею» іммігрантів). Із двох десятків опитаних з першого разу професію Олександра Кошиця назвав лише один. Про його життя не знав ніхто. Не дивно. Адже за радянських часів про цілу низку видатних діячів України, як, наприклад, про Олександра Кошиця, Григорія Китастого, Олега Ольжича, замовчували, бо вони носили клеймо «буржуазні націоналісти», а, отже, були ворогами народу. Хоча насправді це було не так. Навпаки: ці люди — приклад самовідданого служіння народу і рідному краю. В більшості випадків вони ставали емігрантами не з власної волі. Одні не отримували дозволу на повернення, для інших повернення означало загрозу для життя чи волі, ще іншим — заборону творити. Проте й у вільному світі, маючи бажану свободу, але будучи відірваними від рідної землі, свого коріння, вони не могли повнокровно жити і творити. О. Кошиць - студент Духовної Семінарії. Київ. 1895. Гірку чашу змушеної імміграції випив до дна і геніальний син українського народу Олександр Кошиць (1875–1944 рр.). Намір моєї розвідки – розповісти вам, читачу, про його неординарну особистість, як одного з Великих українців діаспори, котрий зробив значний внесок у розвиток національної культури, був одним із визначних діячів національно-культурного руху першої половини XX ст. в Україні. Він – корифей української хорової культури, геніальний диригент, композитор, етнограф, педагог, організатор і керівник кількох відомих українських хорових колективів в Україні, Європі, США, Канаді, організатор і диригент першої державної Республіканської Капели Української Незалежної Республіки, концерти якої в 20-ті роки XX ст. допомогли багатьом народам світу дізнатися, що є така держава Україна, що є український народ, пісенний талант якого неперевершений і незрівнянний з жодним народом Європи. Viva, Koshitz! Viva, Ukrainе! або Як починалася слава? Олександр Кошиць у своєму щоденнику, який витримав три видання (останнє за назвою «З піснею через світ» // К.: Книга роду.-2008.-С. 429) розповідає, як все починалося. Першого січня 1919 року Голова Директорії УНР (Української Незалежної Республіки, яка, як відомо, була проголошена 22 січня 1918 року) Симон Петлюра викликав композитора Кирила Стеценка, що був тоді головою музичного відділу Міністерства освіти УНР, та відомого на той час диригента Олександра Кошиця, котрий був тоді головою секції етнографії цього відділу. Відбулася недовга розмова. Власне Голова уряду доручив у найкоротший термін організувати хорову капелу і вирушити з концертами в Європу, щоб ознайомити її народ з Україною. Обіцяв повне державне утримання і свого слова дотримав. За справу енергійно взявся Олександр Кошиць. І вже 25 січня 1919 року спеціальним державним законом було затверджено утворення Республіканської Капели. Симон Петлюра, який певний час працював завідуючим літературною частиною театру Миколи Садовського, знав, що робив, знав силу мистецтва. Там, де безсилі гармати, свою справу зробить пісня. На початку березня 1919 року з Кам’янець-Подільського Капела у складі 70 співаків та 8 осіб адміністрації під керівництвом Олександра Кошиця (заступник — Платоніда Щуровська) вирушила в Європу. Репертуар складався з народних пісень, у т. ч. в обробці українських композиторів. Ніхто з членів Капели навіть гадки не мав, що це — назавжди, що вороття додому з падінням УНР уже не буде. Всі члени Капели і, звичайно, Олександр Кошиць, з настанням радянської України стали вимушеними політичними емігрантами, розсіялися по світу, і у кожного склалася своя нелегка доля. За незначними винятками. Особливо неласкавою була вона до Олександра Антоновича. Спершу — суцільний тріумф, переможна хода, казковий успіх, повне зачарування всієї Європи. І, насамперед, особою Кошиця. Протягом перших півтора року (1919-1920 рр.) новоутворена Капела дала концерти в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині. О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ. 1899 Розпочали з Чехословаччини, яку Капела і Кошиць полонили цілком. Так і писали: «Прийшов, побачив, переміг!» Професор Чеського університету доктор Неєдлі так захопився хором, що подорожував з ним своєю країною разом з дружиною і двома дітьми. Не зволікаючи, написав спеціальну книгу «Українська Республіканська Капела», в якій писав: «Наче сама природа, сам талант, сама геніальність народу втілилися в тому хорі, настільки природне, щире, правдиве і, разом з тим, високе й оригінальне є його уміння». Професор Паризької консерваторії Вонкен після виступу хору сказав просто: «Я на старості літ побував у раю…» Критик Я. Кріжчка: «Хор показав нам, що маємо орієнтуватися не тільки на Захід, але й на Схід». В іншій пресі писали: «Ніякий хор не дав нам нічого подібного. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти. Здається, що ти в священнім храмі, де відбувається чудовий ритуал…» М. В. Лисенко (1842-1912) - композитор, учитель, однодумець та друг О. Кошиця. Один із голландських критиків найкраще висловив те, на що так сподівався Голова Директорії, відправляючи в Європу українського амбасадора — Капелу: «Яка ритмічна музика України. Ми чули її цілий вечір і не наслухалися. Які ми бідні, народи Заходу! До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни!» Або з рецензії французької «De Hazet» (1920 р.): «Ми ледве знаємо цей народ. Навіть сотня з тисяч слухачів не змогли б дати правдивої інформації про Україну. Але є група українців, які зі співами подорожують світом… Це подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці пісні». І знову Париж, «Lavehir» (1921 р.): «Український хор закінчив у нас гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, але й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу». Про виступ у Женеві згадує Кошиць: «Коли заспівали «Марсельєзу» в моєму аранжуванні, піднявся такий гвалт, що я перелякався. Панночки повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду. В Берні, після концерту, коли я сів до авто й туди втягли вінок такого розміру, як я сам, студенти закидали мене квітами й до самого готелю бігли з криками за автомобілем». Отож, перший тур Капели в країнах Європи закінчився абсолютним тріумфом її місії, як посланця України до народів світу. Через красу і багатство нашої народної пісні він викликав симпатії європейських народів щодо прагнення України до незалежності. А самого Кошиця називали «великим чарівником української пісні», «генієм української пісні», «диригентом з казковим талантом», «співцем України», «світової слави диригентом» тощо. Всюди лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine». Так втілювався лозунг «Боротьба за українську державність піснею!» Попереду були нові гастролі, новий тур на іншу півкулю планети. І не менш захоплюючі відгуки… Хто він і звідки — цей чарівник української пісні? Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 р. в селі Ромашки Звенигородського повіту (нині Миронівський район) Київської губернії, в сім’ї священика Антона Гнатовича Кошиця із стародавнього шляхетного роду. Мав 8 братів та сестер. Коли йому минуло два роки, батько отримав прихід у селі Тарасівка, на Канівщині, поблизу села Кирилівка, де минуло дитинство Тараса Шевченка. Один з близьких родичів Олександра був священиком у селі Кирилівка, а Шевченко навіть сватався до його доньки Тодосі, але вона йому відмовила. Сам Олександр добре знав племінника Тараса — Петра Шевченка, а з його (Петра) сином Григорієм дружив. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні — в Україні, Олександр Антонович писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне». Отож, колискою малого Олександра стала Черкащина, яка пишається тим, що виростила двох світових геніїв — Шевченка і Кошиця. Правда, Шевченка знає весь світ, а Кошиця до нинішніх часів — лише закордон. Сам Олександр Антонович згадував село свого дитинства «як землю, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно наймилозвучнішу мову, де сяє найясніше з-поміж усіх сонць сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля… одним словом — найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка. Хай хто посміє сказати інакше!» Отож, зростав в атмосфері релігійних традицій, в оточенні сільської культури, в родині, де з покоління в покоління передавалися високі моральні засади, і до кінця життя зберіг душу, властиву українському народові. Співучість родини йшла по материнській лінії. В хаті народні пісні співали всі разом — мати, діти, слуги, сусіди. В ті часи співало все село — в час праці, дозвілля, в церкві. Пам’ять про події, місця, людей асоціювалася в нього все подальше життя з певними мелодіями, а не з образами, як у звичайних людей. Диригент О. Кошиць серед учасників Студентського Хору Університету св. Володимира. Київ, 1908. Навчався 6 років у бурсі містечка Богуслав на Звенигородщині. Уже там відрізнявся від інших поетичним складом душі та великою закоханістю в спів. Продовжив освіту у Київській Духовній семінарії ( 1890–1896) на Подолі, де й проживав всі ці роки, винаймаючи з однокашниками помешкання на нині відомих вулицях: Адріївському узвозі, Борисоглібській, Спаській, Хоревій, Почаївській… Чи знають про це сьогоднішні подоляни? Семінарія тоді була насичена українським духом, семінаристи були носіями української музичної культури. Це була природна консерваторія, де кожен учень — співак, половина з них — диригенти, а кожен з 13-ти класів являв собою український хор. Цікаво, що через 10 років, коли Олександр Антонович повернувся в цю Семінарію учителем співу і керівником хору, все було інакше: більше зросійщених українців-студентів, вражених кар“єризмом, а не українством. А тоді — це був розсадник українства всупереч офіційній забороні навіть вживати рідну мову. Там він вперше почув обробки Лисенка, які, як пише, «надовго звели мене з ума, створили для мене музикальний національний світ, дали непереможний, уже свідомий потяг до рідної пісні». Скоро познайомився з самим М.В. Лисенком. Там же з товаришами створює музичний квартет, яким і керує, і грає на скрипці для власного задоволення та сусідів. Коли хлопці грали вночі так, «для себе», мешканці навкруги відкривали вікна і слухали їх гру. Групи семінаристів співали скрізь і завжди: на перервах між уроками, гуляючи на Хрещатику, на човнах по Дніпру (околиця Подолу висипала на берег, бо громовий спів розлягався на весь Дніпр широкий), співали, їдучи кіньми на канікули додому і вдома. У нього особисто любов до співу переходила в якусь манію. Цей час загального молодіжного співучого шалу сприяли формуванню в ньому музичного генія. «Це були найщасливіші дні мого життя, то були дні мого музичного пробудження» — як пише в «Спогадах» про останні роки навчання тут. По закінченні Семінарії можна було вчителювати в сільській школі або отримати посвяту в священики. І те, і друге його лякало. Єдине, до чого прагнула душа — музика, спів, хор… А ще жити в «милому Києві», який полюбив на все життя і, об’їхавши пізніш весь світ, кращого міста не знайшов за єдиний винятком — Ріо-де-Жанейро. В 30-ті роки в еміграції зізнається: « Я й досі не можу мислити себе в якомусь іншому місті, як тілько в Києві, яким живу, почуваю і на його мірку міряю все, що приходиться бачити у свойому життю». Щоб залишитися в Києві, як музичному центрі, вступає до Київської Духовної Академії (нині Києво-Могилянська Академія), де навчається 4 роки (1897–1901) і отримує вищу освіту. Роки навчання тут — це роки вдосконалення його музичної освіти, (відвідує музичну школу, Київську Оперу) і становлення його як диригента. Три роки був одночасно і студентом, і диригентом Академічного хору. Взявши його майже розваленим, за три місяці виводить хор у розряд перших. Був щасливий, бо реалізовував свій музичний шал і користувався у хористів любов’ю і розумінням. Переконливо показав свій талант музичного керівника та улюбленця молоді. А ще зумів реалізувати іншу свою велику любов — любов до творчості композитора Веделя. Хор виконував його твори і завдяки йому Ведель був визнаний і як церковний композитор, а не тільки світський. Перший склад Капели, з якою О. Кошиць виїхав в Європу. 1919 Закінчив Кошиць Академію з дипломом «Кандидата Богословія» і… ярмом на шиї. Бо в рік випуску — 1901 — несподівано оженився, будучи за натурою «вільним козаком». Шлюб виявився нещасливим (з його слів «невдалим, нещасним, скорботним») і через неповних чотири роки розпався. Змушений працювати три роки вчителем у Ставрополі (Північний Кавказ). І в цій провінції зросійщеного Півдня Росії зумів зорганізувати міський хор, репертуар якого на три чверті був українським. Хор відзначив без дозволу ювілей М. Лисенка — особи, яку влада вважала сепаратистом і ворогом імперії. Кошець був змушений залишити роботу, після чого півроку був учителем в жіночій гімназії Тіфлісу. Ставрополький період залишив великий слід у його творчому житті. Чому? У 1903 р. М. Лисенко запропонував його кандидатуру Козацькому уряду Кубані для запису народних козацьких пісень. На Кубані жили тоді виселені запорізькі козаки та їх нащадки — знавці та співці українських народних пісень. Три літа поспіль під час своїх відпусток він їздив та ходив станицями Кубані і записував пісні. Пізніше пояснював: «У моїй роботі (записуванні пісень) мені багато допомагало моє знайомство з народною піснею, попереднє записування її… Я знав народну музичну мову, звороти її, думки, загальні архітектурні риси різних форм: пісні історичні, побутові, ритуальні, релігійні, бойові… Все це створювало враження на співаків, вони бачили, що я кохаюся в цих мелодіях, знали, що буде записано найменшу дрібничку, і старалися передати пісню якнайкраще…» І далі про записи: «…за це я дякую моїй долі. Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю». Так він визначив вплив цієї праці на формування його українства, якому він не зрадив до кінця життя. Тисячу пісень записав молодий етнограф. Оформив десять зошитів-збірників по 50 пісень. І все зникло. У наші дні вдалося знайти лише два з них… У 1904 р. переїздить до Києва, де проживає і працює до 1919 р. Ці 15 років життя — «це був самий бурний, самий трудний, але й самий щасливий період», — пише в «Спогадах». О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ, 1899. Проживає на тому ж улюбленому Подолі. Отримує працю вчителя співу в Семінарії, де сам навчався. Зразу ж вступає до нововідкриту Школи Лисенка на відділ композиції, яку згодом успішно закінчив. З цього часу тісно дружить з М. Лисенком, в особі якого «найшов людину надзвичайно чулу, з ніжною душею, й самої шляхетної вдачі, український гумор і найсердечніша веселість якого були мені втіхою в прикрих обставинах тодішнього персонального життя». А ще паралельно вчителює то у Вищих жіночих курсах, то в імперській консерваторії. Навчаючи і навчаючись (у Школі Лисенка) розпочинає композиторську працю — здійснює обробки народних пісень. І в цій ділянці показав талант, рівний диригенту. Значна частина пісень, співаних за кордоном та записаних на платівках — його обробки. Наприклад, його обробка «Колискової» викликала світовий шал, всі рецензенти писали про неї… Але це пізніш. А в Києві у той найщасливіший 15-річний період найулюбленішою роботою була диригентура, керівництво хорами у Семінарії, у Вищих жіночих курсах та впродовж десяти років — студентським хором Київського університету Святого Володимира. До речі, цей хор при Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка під сьогоднішньою назвою «Дніпро» пишається своєю 135-літньою історією і тим, що саме тут вперше виконано знаменитий «Щедрик» Леонтовича під диригуванням Кошиця… І знову заглянемо наперед. А попереду Кошиця чекає слава диригента всесвітнього рівня, коли глядачі після концертів цілували його руки та низько кланялися йому президенти країн, де він виступав. Але щастя він не відчував. Найбільше щастя від творчості, яке, за його словами, «межувало з справжньою закоханістю» він переживав у роки праці в Студентському хорі (у « Спогадах» йому присвячено цілий розділ). Тому що там талановиті ентузіасти-аматори, в тому числі і він сам, щиро захоплювались піснею для себе, а не з обов’язку. Не було тих кайданів та рамок, які неодмінно вимагає професійна робота. Диригентство в цьому Хорі заслонило всі інші обов’язки. » На проби я йшов, як на побачення з коханою дівчиною,— згадує він, — і те, що я там переживав і перечував, ставало змістом мого духовного життя»… В 1909 р. відбувся міський конкурс хорів. Студентський хор в складі більше 100 осіб завоював 1-ше місце за оцінкою публіки і 2-ге — за оцінкою жюрі. Хористи на руках несли свого улюбленого лідера від будинку Опери до Українського клубу. На ті часи три композитори — Ведель, Лисенко та Кошиць — були ще й сильними хоровими та вокальними диригентами. Але Кошиць поставив диригування на недосяжну іншим висоту. Далі — чотири роки в театрі Миколи Садовського (1912-1916 рр.). Про роботу в останньому згадував «як найкращі та найплодотворніші дні» . Вразливий і заздрісний Садовський дуже образився на Кошиця, не міг йому пробачити «зраду», тобто згоду перейти на роботу в Оперу. Впродовж 1916 року працює капельмейстером в Київському оперному театрі, де, за його оцінкою, було справжнє творче «болото» і яке швидко залишив. В роки гетьманату О. Кошиць очолював музичний відділ Головного управління справ мистецтв та культури, а в дні Директорії працював у тому самому відділі. А ще далі був виклик до Голови Директорії С. Петлюри 1 січня 1919 року… Продовження світового тріумфу новоствореного Українського Національного хору Отож, керована ним Капела — за кордоном. У Варшаві у січні 1921 р. на основі більшої частини учасників Республіканської Капели, створюється новий хор, який назвали Українським Національним Хором. Новий склад Хору — теж дуже вдалий на таланти. Правда, він також не був постійним, змінювався в майбутньому п‘ять разів. Адже кожен влаштовував свою долю, як міг і коли міг, тому була така плинність. Були й такі, що не влаштовували з різних причин їх майбутнього імпресаріо. У складі хору в різні періоди налічувалося від 35 до 70 осіб. Усі внутрішньо-колективні негаразди, звичайно, лягали на плечі його лідера О. Кошиця. Про повернення в Україну після падіння УНР в 1921 році посланців «самого» Петлюри не могло бути й мови. Отже, вихід один — прислужитися справі України своїм мистецтвом. Нова мета — за допомогою пісні розповісти про Україну народам американського континенту. Але перед від’їздом за океан, до США, вирішено випробувати дещо новий склад хору ще раз в Європі, і вони знову гастролюють в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині, США та Канаді. До Франції з Польщі змушені були виїздити кілька разів, і їхні виступи визнано там гвіздком сезону. В час гастрольних років (1919–1924) О.Кошиць вів щоденник, який після його смерті видано двома частинами, в першій йдеться про виступи у країнах Європі, в другій — у США та Південній Америці. Поїздку до Штатів організував їх американський імпресаріо Рабінов. Це була професійна робота в умовах жорсткого американського вільного ринку. В наступному числі нашого часопису читайте окрему авторську статтю «За Щоденниками Олександра Кошиця». А тут лише окремі штрихи їхньої нової тріумфальної ходи країнами Американського материка. О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ, 1899. Після Штатів та Мексики — поїздка до Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Уругвай та Куба. Це був час фантастичних успіхів з одного боку, а з іншого — важких переживань Олександра Антоновича через внутрішньо-колективні проблеми, тиск Рабінова, ностальгію, невизначене майбутнє, погіршення здоров’я. З Мексики просто не випускали, і хор змушений був дати в три рази більше виступів, ніж планувалося. Світовий рекорд за кількістю аудиторії дала саме ця країна, що кохається в пісні, як і Україна. На концерті на Пляца де Торос у Мехіко-сіті 26 грудня 1922 р. наш хор слухали 32600 осіб. А тодішній президент Мексики Обрегон, вітаючи Кошиця, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам». А в Буенос-Айресі з балкона великої театральної зали долітало: «Ви божественні! Ви безсмертні!» У програмах концертів обов’язково виконувалася популярна фольклорна пісня того народу, в країні якого виступали українці. Це особливо приваблювало слухачів. У Парижі в 1929 році вийшла друком книга «Українська пісня за кордоном». Там зібрано 500 відгуків зарубіжної преси про світові гастролі хору Кошиця. Але це тільки вершки. Насправді їх кількість годі й порахувати. Усі вони схожі в тому, що переповнені захватом і подивом. Коли йшлося про майстерність співу, навіть музикознавці не вірили, що немає якогось циркового трюку. Є в «Cпоминах» такий факт: один недовірливий критик прийшов за лаштунки перевірити, чи нема там «підставного» музичного інструменту чи ще якоїсь «штуки». І навіть заглянув у рот найсильнішого співака-октавіста. Опісля, позбувшись підозри, написав захоплену статтю. Ось кілька заокеанських відгуків: «Зжалься, Боже, над тими, хто не чув найнатхненнішого і найчудовішого вокального ансамблю, який будь-коли виступав перед американською аудиторією… Люди, що слухали хор, вдячні Богові за таке разюче враження. Треба довго перебувати в «чистилищі», щоб досягти такого очищення душі, яке може дати одна година такої музики». (The New Advance. Оклахома. 1922 р.). «Ці люди з України співають з найвищою завершеністю найбільших майстрів тональної техніки. Їх з’єднані голоси іноді набувають звучності органа, на котрому грають руки Сезаря Франка або Каміла Сен-Санса. О. Кошиць сам по собі чародій маніпуляцій техніки й динаміки». (Chicago evening American. 1922 р.). «Рідко трапляється, щоб автори музики мали більше вдоволення, ніж тепер, коли українці дали їм чудовий спів народних пісень і кантів. Більша доля честі йде їхньому знаменитому провідникові О. Кошицю, який «грає» на своєму хорі, начебто на органі». (The Washington Herald. 1922 р.). «Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу». (Проф. Сорбонни К. Сеньобоса). Диригент-чародій Мемуари О. Кошиця. Київ, 2008. Недарма скрізь звучало оце «Віват Кошицю». Він мав гарну зовнішність українського аристократа початку ХХ ст., типову статуру українських князів чи вродливих акторів Тобілевичів. Людина високої культури, освіченості, високої моралі, шляхетної манери поведінки. Людина честі, порядності, вірності обраному шляху. В його випадку — українському шляху. Таким — зовнішньо та внутрішньо — постає він перед нами з фотопортретів та його щирих, безпосередньо занотованих «Спогадів» та у листах до друзів. У приватному житті мав приємний характер, був цікавим оповідачем, співрозмовником, любив жарти. Гіпнотизував своєю привабливістю (харизмою, як тепер кажуть) і хористів, і оточуючих людей. А ще був дуже вразливим та сентиментальним — риса національна, народна. Але найголовніше — був особою, яку можна наслідувати у проявах людяності та шляхетності. Тепер, як ми звикли говорити, такі не народжуються. Гордість нації. (А його життєвого шляху — ще раз зауважимо — не знає більшість наших сучасників). Музичний талант Кошиця — від Бога. Музикознавці стверджують, що він володів рідкісним даром відчуття тембру і вмів відповідно групувати голоси, а ще винятковим відчуттям ритму. Із відгуків: «Ми були приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки» (The American Srbobran). «Ніколи не думали, що можна так ніжно, так тонко маніпулювати людськими голосами, а з окремих комбінацій звуків досягати таких вражаючих і чудових результатів» («Еl Distamen», Мексика). «Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворив усе багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб правдиво описати враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова» («El Herald», Мексика). Його ставили в ряд найвидатніших диригентів століття. А можливо, й віків. Його професійний дар описують колеги-музиканти, критики, глядачі. Дуже цінував його Віталій Лисенко, як найліпшого учня, колегу і друга одночасно. Олександр Антонович був вимогливим до всіх і до себе. Був впевнений, що то не хор співає, а диригент, а хор тільки звуки постачає. Подібно до того, як в музиці не фортепіано чи віолончель грають, а музиканти-віртуози. Інструменти лиш постачають звуки. Оскільки він керував хором усім своїм єством, очима, мімікою, порухами рук, пальців, то не користувався диригентською паличкою. Його почали наслідувати, і цим розпочали революцію в диригуванні. Він підкоряв волю співаків до абсолюту. Сам був душею пісні, а хористи перетворювалися на музичні інструменти, на яких грає він, чарівник-музика. Він мав феноменальну інтуїцію щодо образу кожної пісні. Був неначе провидець і наперед бачив, якими мистецькими засобами можна зіграти на струнах людських душ слухачів. Ось чому вони мали такий вплив на людей. Слухачам здавалося, що він має гіпнотичний вплив на хористів. Його енергетика була настільки сильною, що, підкоряючись їй, хор творив те диво, слухаючи яке, буквально шаленіли всі. За своє життя він керував десятками хорів — великих і малих, більш чи менш талановитого складу, а от результату домагався однакового. Його сучасник проф. В. Щербаківський згадує, яке то було незабутнє щастя для нього спостерігати, як О. Кошиць проводить репетиції. На його очах він творив, чарував, дивував! Оскільки він і хор для нього — це єдиний неподільний організм, він вимагав знати ноти напам’ять. Його девіз: «Слова і ноти мусять бути в голові, а не голова в нотах». Це — на замітку тим сьогоднішнім диригентам-модерністам, які вважають навпаки. Смолоскип української еміграції 30-х років Феномен О. Кошиця. Київ, 2007 По деякому часі після тріумфальних гастролей в Південній Америці, а потім — в Канаді Український Національний Хор, як окрема мистецька одиниця, припинив своє існування. Багато хористів стали диригентами церковних хорів, деякі з них зробили навіть мистецьку оперну кар“єру, як, наприклад, бас-октавіст Гліб Шандровський, запис голосу якого на платівці пощастило чути авторці. У 30-ті роки Олександра Кошиць продовжує періодично займатися концертною діяльністю. Так, в історію музичної культури Нью-Йорка записані яскравими сторінками виступи зведених українських хорів, т. з. «Сімки» у складі 300 співаків під диригуванням О. Кошиця. Це виступ у знаменитому «Карнегі-холл» перед тритисячною публікою (1932 р.), у такому самому складі — в «Таун-холл» на Шевченківському святі (1935 р.). У 1932 р. у Вашингтоні «Сімка» виступила разом з танцювальним ансамблем Василя Авраменка на святкуванні 200-річчя з дня народження Дж. Вашингтона. Апофеозом був виступ уже «Вісімки» у складі близько 500 співаків на Світовій виставці у Нью-Йорку 18 червня 1939 р. в «Український день». Стотисячний натовп людей слухав наш хор по два-три рази на тиждень впродовж функціонування виставки. Українська та англомовна преса знову рознесла світом відгуки з епітетами, подібними до висловлених у 20-ті роки на честь диригента О. Кошиця: «геніальний», «унікальний», «феноменальний», «неповторний», «неперевершений», «світової слави»… Він продовжував працю як композитор, мешкаючи в Нью-Йорку. Одна з помітних творчих праць — його участь як композитора і музичного керівника у створенні фільму «Маруся» за п’єсою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», який був знятий українською компанією «Укрфільм корпорейшн» у 1938 році. У зйомках фільму брали участь лише українці у складі 500 осіб. Для цього за пропозицією Кошиця було збудовано справжнє «Українське село» на фермі Івана Штогрина в Нью-Джерсі, яке прозвали «Українським Голівудом». Кошиць не погоджувався з багатьма постановочними моментами режисера, зміною назви, але разом зі своєю дружиною та помічницею Тетяною не відійшов від справи, розуміючи її значення. Заявив: «Я докладу всіх моїх зусиль і знань, щоб українські пісні на срібному екрані кінотеатрів Америки, Канади, Бразилії, Аргентини і Європи звучали неперевершено, хай світ почує їхню справжню красу». Він організував спеціальний хор із професійних співаків, опрацював з ними для фільму понад тридцять народних пісень, колядок, щедрівок. Так, у фільмі зазвучали народні та ритуальні пісні всіх чотирьох пір року. А українська молодь діаспори змогла більш широко ознайомитися з його творчістю. Він продовжував працювати як композитор. У його творчому доробку — 5 літургій, низка інших духовних творів, нові обробки. А нью-йоркська фірма «Вітмарк і син» видала англійською мовою 42 українські народні пісні в обробці Кошиця, і вони розійшлися мільйонними примірниками. З цього приводу він писав журналісту В. Кедровському (1933 р.): «Це перший випадок, коли українська муза йде до друку чужою мовою та для чужого вжитку»… І просить його порушити в пресі питання національної честі — можливо, викупити громадою права на видавництво музичної літератури (щойно оголошеної на ринку). «…Ще більше шкода і зло бере, — пише далі у цьому листі, — коли бачиш, що чужинець цінить твою роботу достойніше, ніж свої, які потім уміють цим величатися: диви, які ми!» Не раз виступав і в пресі, і на радіо, і навіть прочитав цикл лекцій про українську музичну культуру в Колумбійському університеті (Нью-Йорк). В 1930 році почав писати свої «Спогади». Це 2 томи мемуарів, що включають опис його життя з дитинства до 1919 року. Це твір, який можна віднести до художньої класики, і читається він як захоплюючий роман. Мова — поетична, образна, багата. Події, постаті, природа описані настільки талановито, що вони постають перед очима, як живі. А ще вражає надзвичайно добра пам’ять, яка зберегла найменші деталі, сотні імен, прізвищ. І в цьому творчому жанрі Олександр Кошиць — Майстер! І знову: але, але… Він боляче переживав, що його творчі можливості, його багатющий потенціал громада не використовує, більш того, як вважав, не виявляє уваги, зацікавлення до його життя. Він дуже переживав відмову в 1928 р. повернутися в Україну, коли такий дозвіл отримали Грушевський та Винниченко. О. Кошиць. 1942. Політичні непорозуміння, які, як з’ясувалося, є перманентними в діаспорі, позначалися і на ньому. «Я — наддніпрянець, і це вичерпує в данім разі все», — писав він. Треба перечитати двотомні «Спогади» Кошиця, щоб зрозуміти його невимовний біль. Інколи дозволяв собі поскаржитися найближчим друзям. Тепер це вже стало відомо після опрацювання всіх архівів. Так, у листі до проф. Вадима Щербаківського (Чехословаччина) писав у 1942 р.: «Наші мільйонові організації занадто багаті, щоб комусь співчувати… А їхні провідники… не тільки не використали мене, але навіть не поцікавилися, чи живий я… До того ж, вони заклопотані вищими справами, як, наприклад, «будування таблиць майбутніх героїв»… Я не маю ніякого забезпечення. Помру, то мені ще нічого, а от жінці ще жити треба…» Читаємо у книзі бандуриста Василя Ємця, котрий теж провів життя в еміграції: «Хіба не паленіють наші душі на жалі і скарги великого Кошиця про наше зимне, черстве, нелюдське ставлення до нього за останні два десятиріччя, коли його залишили на самоті, матеріальній мізерії, в розпуці…» (В. Ємець. У золоте 50-річчя на службі України. Про козаків-бандуристів, 1961, с. 57). А міг би бути при багатстві та достатку, якби згодився віддати свій талант на службу чужинцям. Ще під час виступу його хору в Мексиці з міністерства надійшов лист. Урядовий посадовець писав йому, що мексиканський народ захоплений, як він інтерпретував мексиканську народну пісню, тому йому буде виявлена найкраща підтримка і оплата, якщо він візьметься за справу у них. А скільки тих спокус було опісля! Не злічити. Про це пише ще в одному з листів до В. Щербаківського (1942 р.): «Ви не знаєте моїх обставин й мого минулого. Як би Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху, та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А от Бог поміг мені встояти, не згинаючи спини, і хоч я нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі…» І в цьому ж листі закликає друга: «Не звертайте зі шляху… Йдіть уперед і несіть Ваш, найтяжчий у світі, український хрест…» З листа 1 січня 1944 р. до П. Маценка: «Обоє ми слабували та так удвох і зустріли Новий рік, а згадавши, які шляхи ми перейшли за останні 25 «Нових років», заплакали… з того, що ми є найбагатші жебраки на світі, бо в торбах наших назбиралося таких скарбів, за соту частку яких найбільші багатії світу віддали б усі свої скарби, а може, й життя. Ті скарби є високі естетичні та моральні переживання, які дала нам наша музична, до того ж, ще й національна робота… Згадували і молили Бога, щоб послав нам того ще хоч крихту перед смертю». «Серед темної бурхливої ночі української еміграції він запалахкотів, як смолоскип, і навіть осіяв увесь світ», — сказав про Кошиця після його смерті друг. Останні роки. В боротьбі за досягнення останньої мети І все-таки знайшлися в останні роки життя ті, хто подав руку помочі. Вона прийшла від української громади Канади в особі професора Павла Маценка. Кошицю запропонували посаду викладача на курсах підготовки диригентів та керівництво українським хором. Тому останні три роки прожив він з дружиною Тетяною у Вінніпегу. Там і помер 21 вересня 1944 р. Там похований. Заповідав перенести його прах на батьківщину. Віриться, що настане час здійснення цього заповіту. Тетяна Георгієвська-Кошиць (1892-1966) також щаслива зірочка на його життєвому небосхилі. Вона — колишня хористка Кошиця в київські роки, незмінна членка усіх складів Українського Хору в часи всесвітніх гастролей. В найскладніші роки імміграції була йому помічником, розрадником, другом. До 20 років після його смерті займалася поширенням пам’яті про нього. Вона передала архів О. Кошиця Осередку української культури та освіти у Вінніпегу і з 1948 року до останніх днів своїх була його директором, а також членом редакційної групи по виданню «Спогадів» та Щоденників, опікункою Хору ім. Кошиця створеного у Вінніпегу, який діє по сьгодні. А поки що в запасі у Олександра Антоновича — три роки активної праці у Вінніпегу та здійснення останньої мети: залишити для нащадків звукозаписи українських пісень під його керівництвом. Ціною свого здоров’я мети досяг. Десять платівок, 27 записаних пісень, які представляють усі жанри української пісні, як він сам їх визначив: «щедрівки та колядки дохристиянського періоду, історичні, героїчні, військові (стрілецькі), балади, побутові, любовні, сімейні, колискові, жартівливі, сатиричні, гумористичні |
4 октября 2013
|
Михайло Головащенко Ім’я Олександра Кошиця (1875–1944) — великого українського хорового диригента, визначного композитора і вченого-етнографа, талановитого педагога — десятки років було в Україні під суворою забороною. Якщо деякі неперевершені обробки українських народних пісень і виконувалися, то ім’я їх автора не називалося. Його ж власні пречудові світські та духовні твори не звучали взагалі. Олександра Кошиця компартійні бонзи вважали українським буржуазним націоналістом, зрадником, ворогом народу, як і тисячі інших патріотів, які волею долі опинилися за межами імперії. І ці їхні безглузді ярлики, цю «думку» систематично й послідовно втовкмачували у свідомість українського народу. Цим самим збіднювалася наша культура, зводилася до розряду другорядної, меншовартісної. Нині, коли Україна здобула незалежність, до неї поступово повертаються імена десятків, сотень славних синів і дочок нашого народу, їхній музичний, літературний, образотворчий і науково-технічний доробок. Такий час настав і для імені славетного Олександра Кошиця та його творів. Останнім часом завдяки фінансовій підтримці українських організацій Канади і нашим старанням у Києві перевидано його «Спогади», щоденник «З піснею через світ» і невеличку, але дуже цікаву книжечку «Слово про українську пісню й музику». Гадаю, що згодом будуть надруковані і його світські та духовні твори, численні, до того ж, пречудові обробки народних пісень. Буде перевезено на Батьківщину, до Києва, і його прах, адже так заповідав великий Маестро. Народився Олександр Антонович Кошиць (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 30 серпня (ст. ст.) 1875 року в селі Ромашках Канівського повіту на Черкащині. В краю, який дав світові великого Тараса Шевченка і славного Івана Нечуя-Левицького. Батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію, в село Тарасівку Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою — батьківщиною Великого Кобзаря, з родичами якого він приятелював. Отже, Тарасівка є фактично батьківщиною Олександра Кошиця, бо з нею він пов’язаний і життям, і душею, і спогадами. 1884 року Олександр Кошиць вступає до Богуславської бурси, де «почав тихенько компонувати». А 1890 року переходить до Київської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Навчаючись у Київській духовній академії, куди згодом вступив, Олександр Кошиць очолив студентський хор, з яким «почав працювати над улюбленим Веделем». Після довгих років суворої заборони його музики Синодом Кошиць відновив майже всі хорові концерти Артема Веделя. Одержавши диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія, він не захотів бути священиком, тобто наважився змінити сімейні традиції і пішов працювати в «акцизі», на цукроварню, а також деякий час вчителював. Але це тривало недовго, Олександр Кошиць їде до Ставрополя (1902), де працює спершу вчителем Духовної жіночої гімназії, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Там же, у Ставрополі, Кубанський Статистичний Комітет запропонував йому (за рекомендацією Миколи Лисенка) здійснити поїздку по станицях Кубані з метою записати якомога більше народних пісень, які ще збереглися в пам’яті козаків — нащадків славних запорожців та місцевих жителів. За три роки (працював він тільки влітку, під час канікул) Кошиць записав їх дуже багато, з яких відібрав (як читаємо в його заяві Начальникові Кубанської Області і Наказному Атаманові Кубанського козацького війська) 400 чорноморських і лінейських пісень, упорядкував 8 солідних зошитів по 50 пісень у кожному, і передав їх згаданому Статистичному Комітетові. Ця його робота дещо пізніше була удостоєна Золотої медалі на Етнографічній і господарській виставці Кубані. На превеликий жаль, всі ці зошити після її закриття безслідно зникли. Лише невеличку частину пісень Кошицю вдалося поновити за чернетками. Власне, цей зошит я виявив у його архіві в Вінніпезі, а другий — розшукав на Кубані Іван Варавва. У 1904 році Олександр Кошиць повертається до Києва, де працює спершу в Учительській семінарії, Другій жіночій та Першій комерційній школах. Відчуваючи великий потяг до музики, зокрема до композиції, Олександр Кошиць переходить на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка і веде клас хорового співу. Одночасно навчається в класі композиції професора Любомирського. Згодом він очолює (як директор і диригент) Товариство «Боян», засноване Миколою Лисенком. З 1909 року Кошиць керує Хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну, виступав і в Москві. Це був один з найкращих, як сам пише, хорів, якими свого часу Кошиць керував, живучи в Україні. 1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше і в консерваторії. Через рік Микола Садовський запросив Олександра Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, а також ставить кілька оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Казка старого млина» С. Черкасенка та ін. В 1916 році Олександра Кошиця запрошує Київська опера, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а Кошиця призначено його головою. Незабаром після проголошення Української Народної Республіки голова Директорії і Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра знайшов один з найкращих шляхів презентації своєї молодої країни світові. Як людина високоосвічена, він прекрасно розумів невідворотний вплив високого, справжнього мистецтва на будь-яку аудиторію. А Україна якраз мала чим пишатися у цій царині. 1 січня 1919 року Симон Петлюра запросив до себе Олександра Кошиця та Кирила Стеценка і запропонував створити хорову капелу, підготувати з нею добірну програму і, не гаючи часу, виїхати у велике гастрольне турне по світу. Виступи капели (вона називалася Українською Республіканською) під орудою Олександра Кошиця по країнах Європи, а потім Північної та Південної Америки були справді тріумфальними. Немов яскравим потужним прожектором він освітлював незнання, необізнаність, що панували (і, на превеликий жаль, панують ще й досі!) в умах навіть інтелектуалів, не кажучи вже про так званих простих людей, стосовно існування України як держави та її свободолюбного, працьовитого і талановитого, співучого народу. Змусив світ не тільки згадати (точніше — дізнатися!), а й всерйоз заговорити про нашу віками гноблену Вітчизну. Олександр Кошиць, мов біблійний пророк, віщав народам світу про те, що є на земній кулі держава Українська Народна Республіка (а не колонія Росії), є українська нація, і вона не вигадка, як це безнастанно твердили та й нині іноді твердять (!) наші вороги — російські шовіністи і всілякі невігласи, є великий український народ (а не малороси чи хохли!), який героїчно витримав усілякі переселення, нищення, штучні голодомори, розстріли і заслання до Сибіру, на Соловки та ГУЛАГи, і не лише витримав, а й вижив, зберіг свою прадавню і славну історію, багатющі традиції та високу, своєрідну музичну культуру, яка не тільки не поступається культурі інших народів, а навпаки, порівняно з ними часто глибша, змістовніша і багатша. І представники різних націй та народностей, слухаючи спів Української Республіканської Капели з Кошицем на чолі, поступово переходили від захоплення до зацікавленості, а відтак — до глибокого усвідомлення окремішності нашого народу, України як держави та її значущості і величі. Завдяки Кошицю для народів світу це ставало незаперечним фактом, очевидною реальністю. І зробив це виключно за допомогою української пісні-перлини, завдяки неперевершеному її виконанню і вмінню створювати навдивовижу глибокі, правдиві, неповторні образи! Численні слухачі обох континентів, навіть не розуміючи нашої мови, відразу поринали в українську музичну стихію, захоплюючись її красою та багатством. Безмежно вражені почутим і побаченим (йдеться і про вишукані національні строї співаків) вони повторювали: «Так ось вони які, українці! Так ось які їхні чарівні пісні-самоцвіти! Ось вона яка, їхня Україна!» Саме в такий спосіб народи світу відкрили для себе Україну, ще вчорашню терра інкогніта. На жаль, доля недовго усміхалася молодій Українській державі: її задушила червона більшовицька орда. Олександр Кошиць зі своїми співаками-побратимами змушені були стати політичними емігрантами. Ніхто з них не бажав добровільно повертатися в імперське рабство, на Батьківщину, яка стала колонією совєтської Росії. Опинившись за океаном, в Америці (частина співаків зосталася в Європі), багато з них у пошуках засобів до існування змушені були перекваліфікуватися. Але і там продовжували співати в аматорських хорах, а дехто навіть і керував такими — з мистецтвом не розлучалися. Олександр Кошиць, оселившись у США неподалік від Нью-Йорка, керує хором (аматорським, звичайно ж), а також принагідно диригує так званою «Сімкою» (сім українських церковних хорів з околиць Нью-Йорка), пише хорові твори, обробки українських (і не тільки!) народних пісень. Сталося так, що ні українська громада США, ні державні чиновники не змогли належно оцінити геній Олександра Кошиця і відповідно використати його величезний талант і багатющий досвід, який, поза сумнівом, значно збагатив би музичну культуру Америки. Безперечно, завадила цьому страшна економічна криза, яку переживали США. Судячи з листування, ця неувага і байдужість до його великих можливостей і щирого бажання працювати дуже гнітила й тривожила великого Маестро. 1941 року один з відомих керівників Осередку Української Культури й Освіти в Канаді, доктор мистецтвознавства Павло Маценко запросив Олександра Кошиця до Вінніпега вести клас хорового диригування і читати лекції з теорії та історії музики на новостворених ним диригентсько-вчительських курсах, аби готувати керівників хорів для українських громад у різних провінціях, а навіть країнах. Робота захопила його, і він поринув у неї з головою… Заслуги Олександра Кошиця перед Україною і українським, а зрештою, й перед світовим музичним мистецтвом воістину грандіозні й вимагають окремого розгляду. «Писати про Олександра Кошиця, — читаємо в одній з рецензій, — все одно, що грати мелодію на найвищих нотах, що їх можна видобути з найдосконалішого музичного інструмента. Це вимагає постійного вживання найвищих похвал і найвишуканіших епітетів». Тож, щоб бути об’єктивними і найбільш достовірними, звернімося до друкованих джерел, до думок і оцінок найвимогливіших критиків світу. «Визнаю своє безсилля висловити ті почуття, що я пережив під час цих двох концертів, які були для мене годинами найчистішої насолоди. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти, забуваєш мізерний зал і уявляєш собі, що ти у якомусь храмі, де відбувається священний ритуал вічної Краси» Жорж П’єрфіт. «Depeshe», 21 листопада 1919 року (Тулуза, Франція). «Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу» «Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція). «Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник» «B. Z. Am Mittag», 7 квітня 1921 року (Берлін). «Мені бракує слів, щоб передати враження і емоції, викликані концертом Українського Національного хору. Першою ж піснею аудиторія була зворушена до глибини душі. В очах багатьох блищали сльози, а коли завмерла остання нота, то всі ніби пробудилися після чарівного сну. Аплодували, доки не опухли руки, не втомилися ноги бити об підлогу…» «Тimes Herald», 5 грудня 1922 року (Даллас, США). «Коли я йшов на цей концерт, настрій мав песимістичний. Мені доводилося чути хори світової слави, як от хоча б Сікстинської Капели, Пречистої Діви в Лоретто в Італії, та Люрду у Франції — хори, визнані усім світом. І гадалося мені, що ніколи не зможу почути чогось більш досконалого. Проте з великим задоволенням і вдячністю з перших номерів програми переконався, що стою перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним! Я ніскільки не перебільшую, вживаючи цих характеристик, — це все чистісінька правда. Ніхто не міг навіть уявити собі, що людські голоси здатні зробити таке пречудове враження звучання симфонічного оркестру. Додам до цього — оркестру бездоганного! Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що звучали напрочуд чисто й чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс або Донаті. Пречудовий спів цього хору, в порівнянні із згаданими вище, полягає в тому, що ті перші роблять монотонне враження, тим часом як Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворює все багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб описати правдиво враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова» «El Herald», 22 грудня 1922 року (Мексика). «Ми знаємо хори: кожний з нас чув той чи інший співочий колектив, однак напевно ніхто й ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до Українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості. Ніколи не могли навіть додуматись, що самими тільки голосами можна створити такі блискучі музичні ефекти, такі гармонійні й делікатні, ніколи не думали, що можна так ніжно і тонко маніпулювати людськими голосами та що з окремих комбінацій звуків можна досягти таких вражаючих і чудових результатів» «El Dictamen», 12 січня 1923 року (Веракруз, Мексика). «…Ми були просто приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Невимовне замилування охопило наші душі, які ніби купалися в кришталевих джерелах непорочно чистої слов’янської творчості. Ми були сповнені гордості за те, що слов’яни мають чим похвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російський Великий театр і Український національний хор відкрили Америці велику скарбницю слов’янської культури. Але Український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, насамперед тому, що репрезентує хорове мистецтво, в якому українців визнано найвищими, а по-друге — що знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не тільки може рівнятись, але, без сумніву, перевищує найкращі народні витвори Заходу! Послухавши Український хор, переконуєшся в правдивості твердження одного критика, що „слов’яни перевищують у музиці італійців!“, що стосується народних мелодій — вони, без сумніву, перевищують. Український національний хор один з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його Батьківщиною — Україною» «The American Srbobran» (без дати; сербська газета, Пітсбурґ, США). Тут слід сказати, що таких рецензій, зібраних і виданих свого часу в Парижі (1929 р.) окремою книжкою — понад 350. А скільки їх розкидано на шпальтах світової періодичної преси, ніхто не знає. Нагадаємо також, що Нью-Йоркська фірма «Вітмарк і син» сорок дві українські народні пісні в обробці Олександра Кошиця видала з англійським текстом, і вони розійшлися мільйонами примірників. Ці пісні, як і численні виступи Українського національного хору (так почав називатися цей чудовий колектив після розпаду Української республіканської капели), зробили величезний вплив на розвиток хорового мистецтва США і, зокрема, змусили американців звернути особливу увагу на розвиток акапельного співу, якого раніше там не існувало. …Коли Україна конала в муках, наша велика чарівниця пісня, пісня благовісниця на повний голос лунала над світом у виконанні Української республіканської капели, а пізніше — Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця і несла людям радість пізнання нового, невідомого для них хорового мистецтва та його геніального творця — українського народу, а відтак і самої новонародженої держави України, існування якої сотні років було покрите мороком невідомості. Як бачимо, Олександр Кошиць прийшов у мистецтво з високою місією власного буття на землі — робити світ і людей не тільки кращими, добрішими, а й сіяти зерна правди про свою прадавню і разом з тим молоду Вітчизну. Він прийшов, щоб назавжди залишитись в нім, у пам’яті сучасників і наступних поколінь. Життя коротке, а мистецтво — вічне! |
4 октября 2013
|
— Місяць тому приїздив сюди з братом, — згадує голова сільської ради 54-річна Раїса Недоступ. — Став худий, казав, буде лягати на операцію. Здалося, наче прощається. Ходив по селу, прийшов у сільраду. Подарував шкільному музею картину. Її намалював брат Володимира — Василь. Він художник. Просив не говорити про причини смерті. — Зовні був спокійний, а в душі багато тримав. Мабуть, це прискорило відхід. Залишався писати у кабінеті, коли всі розходилися по домах, — розповідає заступник Невмитого 48-річний Геннадій Степаненко. Володимир Ілліч був найстарший серед трьох братів. У нього залишилися дружина, донька і двоє синів. |
17 сентября 2013
|
У віці 59-ти років, після тяжкої хвороби, пішов із життя заступник генерального директора з питань радіомовлення Одеського обласного державного радіо, багаторічний власний кореспондент Українського радіо, член Національної спілки журналістів та Спілки письменників України Володимир Невмитий. Володимир Ілліч Невмитий народився 27 серпня 1954 року в селі Тарасівка Звенигородського району Черкаської області у сім’ї сільського вчителя. У 1976 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка. Працював кореспондентом, відповідальним секретарем багатотиражної газети «Іллічівський судноремонтник», кореспондентом газети «Земля і люди». Співпрацював з журналами «Україна», «Президент», тижневиками «Президентський вісник», «Влада і політика». Другу вищу журналістську освіту отримав у Вищій партійній школі в Києві. У штаті Одеського обласного державного радіо, починаючи з травня 1982 року, Володимир Ілліч пройшов шлях від редактора економічних і морських програм до керівника. Весь свій досвід, письменницький та журналістський талант він протягом шести з половиною років реалізовував в одеському радіоефірі як директор радіо. З червня 1995 р. й до останнього часу він – власний кореспондент Національної радіокомпанії України в Одеській області. Передачі Володимира Невмитого звучали на Українському радіо, в ефірі Москви, Мінська, Кишинева, Таллінна, Баку, Владивостока, Варни, Браїли… Володимир Невмитий – автор книжок Tabula rasa, «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце», «Втіхи на воді», редактор збірників: «Радіо і… решта життя», «Прийшов сказати», першого видання українською мовою повісті Костянтина Паустовського «Чорне море». Лауреат премій імені Памви Беринди, Міжнародної асоціації працівників культури і мистецтв імені Валентина Михайлюка, фестивалів «Калинові острови», «Україна – єдина», «Українська мова – мова єднання», «Перемогли разом», професійних конкурсів «Золоте перо» та «Твої імена, Одесо». «Найближчі друзі, колеги, громадські діячі й політики національного та регіонального рівнів запам’ятають Володимира Ілліча Невмитого як завжди усміхнену, добру і порядну людину, яка завжди поспішала на допомогу іншим. Честь професії для нього була фарватером у житті. Колектив Одеської обласної державної телерадіокомпанії висловлює співчуття родині й всім, хто любив нашого незабутнього директора», – йдеться на сайті Одеської ОДТРК. Поховали Володимира Ілліча Невмитого 5 вересня 2013 року. Делегація Об’єднання передала дочці померлого Майї на зберігання медаль-відзнаку Всеукраїнської спілки письменників-мариністів, яку посмертно надано В.І. Невмитому. Письменники-мариністи висловлюють своє співчуття з приводу тяжкої втрати. Одеське міжрегіональне об’єднання творчих осередків мариністів імені І.П. Гайдаєнка Всеукраїнської громадської організації “Всеукраїнська спілка письменників-мариністів” |
17 сентября 2013
|
№130—131 (9852—9853) // 05 сентября 2013 г. У перших числах вересня Одесу покидають ластiвки... Уздовж Чорноморських лиманiв прокладають вирiйнi маршрути клиння лебедiв i журавлiв... Птахи повернуться! На третiй день юної цьогорiчної осенi вiдiйшов у засвiти наш побратим i колега Володимир Невмитий. Володя Невмитий народився 1954 року на благословеннiй Шевченкiвськiй землi — у селi Тарасiвцi Звенигородського району Черкаської областi. Закiнчив факультет журналiстики Київського унiверситету, який носить святе iм’я безсмертного Кобзаря. Багато рокiв працював у регiональнiй та центральнiй пресi, у розквiтi творчих сил був «голосом Одещини» на республiканському радiо. Останнiм часом Володимир Iллiч обiймав посаду заступника гендиректора обласної державної телерадiкомпанiї — головного редактора радiомовлення. Високий професiоналiзм поєднував з живою журналiстикою, вмiло спрямовував потенцiйнi можливостi очолюваного ним колективу задля оперативного i всебiчного висвiтлення життя землякiв-чорноморцiв, справдження запитiв i сподiвань радiослухачiв. Як заступник голови Одеської регiональної органiзацiї Нацiональної спiлки журналiстiв України В. I. Невмитий доклав чимало сил заради становлення i змiцнення авторитету i привабливостi загальнонацiонального конкурсу «Українська мова — мова єднання». Наступний XV конкурс пропонуємо провести в пам’ять Володимира Невмитого, iм’я якого пам’ятають сотнi переможцiв та лауреатiв у щедрих номiнацiях для словолюбiв. Ми високо оцiнюємо вагомий доробок Невмитого-письменника: i в царинi поезiї, i як публiциста i краєзнавця. Володимир Iллiч прийшов у лiтературу як самодостатня особистiсть, з натренованим диханням i вмiнням поетично озвучувати свiт, людськi помисли, радощi й жалi. Удвох ще з одним талановитим поетом-радiйцем, покiйним Василем Сагайдаком, вони працювали в змагальнiй за духом, результативнiй за осяйними результатами лабораторiї-вiршарнi. Свою першу поетичну збiрку Володимир Невмитий назвав «Tabula rasa» («Чистий, незаписаний аркуш»). Нинi ми переосмислюємо цю назву: вiн прозирав творчу працю як самопрояв натхненних рядкiв i строф на плащаницi поезiї. Життя В. I. Невмитого обiрвалося перед порогом 60-рiччя, — як i в Б. Ф. Дерев’янка, Б. А. Нечерди. Цi втрати для наших сердець невимовно важкi та болючi... Висловлюємо глибоке спiвчуття родинi покiйного, колективу Одеської облтелерадiокомпанiї. Колеги-письменники Наталiя Бутук, Iван Гаврюк, Iгор Геращенко, Анатолiй Глущак, Антон Михайлевський, Євген Ніколаєнко, Олег Олійников, Юрiй Островершенко, Микола Палієнко, Аркадiй Ромм, Володимир Рутківський, Станiслав Стриженюк, Богдан Сушинський, Тарас Фкдюк. * * * Коллектив «Вечерней Одессы» выражает искренние соболезнования заведующей отделом информации Татьяне Степановне Жаковой в связи со смертью мужа Невмытого Владимира Ильича. |
17 сентября 2013
|
| Закрыть |
