Форум Тарасовки

Вопросы-ответы

Интервью

Все записи

День села Тарасівка святкували разом із Днем Незалежності - читать дальше...

Олександр Кошиць

http://www.parafia.o... title='Олександр Кошиць — учитель гімназії та диригент славного українського хору в Ставрополі. 1903–1904 роки' class='amlinks' style='text-decoration: none; color: rgb(119, 119, 119); font-size: 11.1999998092651px; font-style: italic;'>

http://www.parafia.o... class='attachment-main-person wp-post-image' alt='Олександр Кошиць — учитель гімназії та диригент славного українського хору в Ставрополі. 1903–1904 роки' title='Олександр Кошиць — учитель гімназії та диригент славного українського хору в Ставрополі. 1903–1904 роки' style='border: none; margin-bottom: 5px;'>

Кошиць Олександр Антонович(30.08.1875, с. Ромашки, Київщина — 21.09.1944, Вінніпег, Канада). Геніальний український хоровий диригент, видатний композитор, науковець, музикознавець,?кандидат богослов’я, один з фундаторів української професійної музичної школи.

http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Послухати твори
Олександра Кошиця

http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Відео

http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Ноти творів

Зайдіть на сторінку http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Українські композитори

Зайдіть на сторінку http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Українські хорові диригенти

Народився на Київщині (у селі Ромашках Миронівського району). У 1901 закінчив Київську духовну академію, у 1910 — Музично-драматичну школу М. Лисенка, в якій з 1904 року викладав. З 1909 — керівник хору Київського університету, з 1913 — хору Вищих жіночих курсів і викладач Київської консерваторії, у 1912–1916 — диригент Театру М. Садовського, 1916–1917 — хормейстер і диригент Київської опери. У 1919 — один із засновників і керівник Української республіканської капели, з якою, за дорученням Симона Петлюри, того ж року виїхав на гастролі за кордон… і вже не зміг вернутися.

Нащадки родини, які залишилися жити в СРСР, зазнали тяжких переслідувань і репресій. Вони змушені були змінити прізвище.

Цікаві статті:

Лідія Корсун, http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Чи знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць?
Мстислав Юрченко, http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Олександр Кошиць
Роман Коваль, http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Олександр Кошиць і Кубань

Читайте статті Олександра Кошиця:

http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>«Моя коротка біографія»
http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>«Малюночки з російської історії»

Олександр Кошиць і його хор як вісник світової слави української пісні

http://www.parafia.o... style='text-decoration: none; color: blue;'>Михайло Головащенко

Ім’я Олександра Кошиця (1875–1944) — великого українського хорового диригента, визначного композитора і вченого-етнографа, талановитого педагога — десятки років було в Україні під суворою забороною. Якщо деякі неперевершені обробки українських народних пісень і виконувалися, то ім’я їх автора не називалося. Його ж власні пречудові світські та духовні твори не звучали взагалі.

Олександра Кошиця компартійні бонзи вважали українським буржуазним націоналістом, зрадником, ворогом народу, як і тисячі інших патріотів, які волею долі опинилися за межами імперії. І ці їхні безглузді ярлики, цю «думку» систематично й послідовно втовкмачували у свідомість українського народу. Цим самим збіднювалася наша культура, зводилася до розряду другорядної, меншовартісної.

Нині, коли Україна здобула незалежність, до неї поступово повертаються імена десятків, сотень славних синів і дочок нашого народу, їхній музичний, літературний, образотворчий і науково-технічний доробок. Такий час настав і для імені славетного Олександра Кошиця та його творів. Останнім часом завдяки фінансовій підтримці українських організацій Канади і нашим старанням у Києві перевидано його «Спогади», щоденник «З піснею через світ» і невеличку, але дуже цікаву книжечку «Слово про українську пісню й музику». Гадаю, що згодом будуть надруковані і його світські та духовні твори, численні, до того ж, пречудові обробки народних пісень. Буде перевезено на Батьківщину, до Києва, і його прах, адже так заповідав великий Маестро.

Народився Олександр Антонович Кошиць (як сам пише у своїй «Короткій біографії») 30 серпня (ст. ст.) 1875 року в селі Ромашках Канівського повіту на Черкащині. В краю, який дав світові великого Тараса Шевченка і славного Івана Нечуя-Левицького. Батько Антін Гнатович — священик, мати — Євдокія Михайлівна — з роду Маяковських. 1877 року батько переїхав на нову парафію, в село Тарасівку Звенигородського повіту, що поруч із Кирилівкою — батьківщиною Великого Кобзаря, з родичами якого він приятелював. Отже, Тарасівка є фактично батьківщиною Олександра Кошиця, бо з нею він пов’язаний і життям, і душею, і спогадами.

1884 року Олександр Кошиць вступає до Богуславської бурси, де «почав тихенько компонувати». А 1890 року переходить до Київської духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою. Навчаючись у Київській духовній академії, куди згодом вступив, Олександр Кошиць очолив студентський хор, з яким «почав працювати над улюбленим Веделем». Після довгих років суворої заборони його музики Синодом Кошиць відновив майже всі хорові концерти Артема Веделя.

Одержавши диплом Академії і вчений ступінь кандидата богословія, він не захотів бути священиком, тобто наважився змінити сімейні традиції і пішов працювати в «акцизі», на цукроварню, а також деякий час вчителював. Але це тривало недовго, Олександр Кошиць їде до Ставрополя (1902), де працює спершу вчителем Духовної жіночої гімназії, а потім — викладачем історії в Учительськім інституті. Там же, у Ставрополі, Кубанський Статистичний Комітет запропонував йому (за рекомендацією Миколи Лисенка) здійснити поїздку по станицях Кубані з метою записати якомога більше народних пісень, які ще збереглися в пам’яті козаків — нащадків славних запорожців та місцевих жителів. За три роки (працював він тільки влітку, під час канікул) Кошиць записав їх дуже багато, з яких відібрав (як читаємо в його заяві Начальникові Кубанської Області і Наказному Атаманові Кубанського козацького війська) 400 чорноморських і лінейських пісень, упорядкував 8 солідних зошитів по 50 пісень у кожному, і передав їх згаданому Статистичному Комітетові. Ця його робота дещо пізніше була удостоєна Золотої медалі на Етнографічній і господарській виставці Кубані. На превеликий жаль, всі ці зошити після її закриття безслідно зникли. Лише невеличку частину пісень Кошицю вдалося поновити за чернетками. Власне, цей зошит я виявив у його архіві в Вінніпезі, а другий — розшукав на Кубані Іван Варавва.

У 1904 році Олександр Кошиць повертається до Києва, де працює спершу в Учительській семінарії, Другій жіночій та Першій комерційній школах. Відчуваючи великий потяг до музики, зокрема до композиції, Олександр Кошиць переходить на роботу до Музично-драматичного інституту Миколи Лисенка і веде клас хорового співу. Одночасно навчається в класі композиції професора Любомирського. Згодом він очолює (як директор і диригент) Товариство «Боян», засноване Миколою Лисенком. З 1909 року Кошиць керує Хором студентів Київського університету св. Володимира, з яким об’їздив чи не всю Україну, виступав і в Москві. Це був один з найкращих, як сам пише, хорів, якими свого часу Кошиць керував, живучи в Україні.

1911 року дирекція Імператорського музичного училища запропонувала йому вести клас хорового співу в училищі, а пізніше і в консерваторії. Через рік Микола Садовський запросив Олександра Кошиця на посаду диригента свого театру, де він ставить опери «Утоплена» та «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Роксолана» Д. Січинського, «Сільська честь» П. Масканьї, відновлює «Гальку» С. Монюшка та «Енеїду» М. Лисенка, а також ставить кілька оперет і пише музику до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького, «Казка старого млина» С. Черкасенка та ін. В 1916 році Олександра Кошиця запрошує Київська опера, а вже через рік Центральна Рада обирає його музичним представником Театрального і Музичного Комітету, який пізніше було перетворено на Музичний відділ Міністерства освіти України, а Кошиця призначено його головою.

Незабаром після проголошення Української Народної Республіки голова Директорії і Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра знайшов один з найкращих шляхів презентації своєї молодої країни світові. Як людина високоосвічена, він прекрасно розумів невідворотний вплив високого, справжнього мистецтва на будь-яку аудиторію. А Україна якраз мала чим пишатися у цій царині. 1 січня 1919 року Симон Петлюра запросив до себе Олександра Кошиця та Кирила Стеценка і запропонував створити хорову капелу, підготувати з нею добірну програму і, не гаючи часу, виїхати у велике гастрольне турне по світу.

Виступи капели (вона називалася Українською Республіканською) під орудою Олександра Кошиця по країнах Європи, а потім Північної та Південної Америки були справді тріумфальними. Немов яскравим потужним прожектором він освітлював незнання, необізнаність, що панували (і, на превеликий жаль, панують ще й досі!) в умах навіть інтелектуалів, не кажучи вже про так званих простих людей, стосовно існування України як держави та її свободолюбного, працьовитого і талановитого, співучого народу. Змусив світ не тільки згадати (точніше — дізнатися!), а й всерйоз заговорити про нашу віками гноблену Вітчизну.

Олександр Кошиць, мов біблійний пророк, віщав народам світу про те, що є на земній кулі держава Українська Народна Республіка (а не колонія Росії), є українська нація, і вона не вигадка, як це безнастанно твердили та й нині іноді твердять (!) наші вороги — російські шовіністи і всілякі невігласи, є великий український народ (а не малороси чи хохли!), який героїчно витримав усілякі переселення, нищення, штучні голодомори, розстріли і заслання до Сибіру, на Соловки та ГУЛАГи, і не лише витримав, а й вижив, зберіг свою прадавню і славну історію, багатющі традиції та високу, своєрідну музичну культуру, яка не тільки не поступається культурі інших народів, а навпаки, порівняно з ними часто глибша, змістовніша і багатша.

І представники різних націй та народностей, слухаючи спів Української Республіканської Капели з Кошицем на чолі, поступово переходили від захоплення до зацікавленості, а відтак — до глибокого усвідомлення окремішності нашого народу, України як держави та її значущості і величі. Завдяки Кошицю для народів світу це ставало незаперечним фактом, очевидною реальністю. І зробив це виключно за допомогою української пісні-перлини, завдяки неперевершеному її виконанню і вмінню створювати навдивовижу глибокі, правдиві, неповторні образи! Численні слухачі обох континентів, навіть не розуміючи нашої мови, відразу поринали в українську музичну стихію, захоплюючись її красою та багатством. Безмежно вражені почутим і побаченим (йдеться і про вишукані національні строї співаків) вони повторювали: «Так ось вони які, українці! Так ось які їхні чарівні пісні-самоцвіти! Ось вона яка, їхня Україна!» Саме в такий спосіб народи світу відкрили для себе Україну, ще вчорашню терра інкогніта.

На жаль, доля недовго усміхалася молодій Українській державі: її задушила червона більшовицька орда. Олександр Кошиць зі своїми співаками-побратимами змушені були стати політичними емігрантами. Ніхто з них не бажав добровільно повертатися в імперське рабство, на Батьківщину, яка стала колонією совєтської Росії.

Опинившись за океаном, в Америці (частина співаків зосталася в Європі), багато з них у пошуках засобів до існування змушені були перекваліфікуватися. Але і там продовжували співати в аматорських хорах, а дехто навіть і керував такими — з мистецтвом не розлучалися.

Олександр Кошиць, оселившись у США неподалік від Нью-Йорка, керує хором (аматорським, звичайно ж), а також принагідно диригує так званою «Сімкою» (сім українських церковних хорів з околиць Нью-Йорка), пише хорові твори, обробки українських (і не тільки!) народних пісень.

Сталося так, що ні українська громада США, ні державні чиновники не змогли належно оцінити геній Олександра Кошиця і відповідно використати його величезний талант і багатющий досвід, який, поза сумнівом, значно збагатив би музичну культуру Америки. Безперечно, завадила цьому страшна економічна криза, яку переживали США. Судячи з листування, ця неувага і байдужість до його великих можливостей і щирого бажання працювати дуже гнітила й тривожила великого Маестро.

1941 року один з відомих керівників Осередку Української Культури й Освіти в Канаді, доктор мистецтвознавства Павло Маценко запросив Олександра Кошиця до Вінніпега вести клас хорового диригування і читати лекції з теорії та історії музики на новостворених ним диригентсько-вчительських курсах, аби готувати керівників хорів для українських громад у різних провінціях, а навіть країнах. Робота захопила його, і він поринув у неї з головою…

Заслуги Олександра Кошиця перед Україною і українським, а зрештою, й перед світовим музичним мистецтвом воістину грандіозні й вимагають окремого розгляду. «Писати про Олександра Кошиця, — читаємо в одній з рецензій, — все одно, що грати мелодію на найвищих нотах, що їх можна видобути з найдосконалішого музичного інструмента. Це вимагає постійного вживання найвищих похвал і найвишуканіших епітетів». Тож, щоб бути об’єктивними і найбільш достовірними, звернімося до друкованих джерел, до думок і оцінок найвимогливіших критиків світу.

«Визнаю своє безсилля висловити ті почуття, що я пережив під час цих двох концертів, які були для мене годинами найчистішої насолоди. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти, забуваєш мізерний зал і уявляєш собі, що ти у якомусь храмі, де відбувається священний ритуал вічної Краси»

Жорж П’єрфіт. «Depeshe», 21 листопада 1919 року (Тулуза, Франція).

«Український хор закінчив у нас свої гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, а й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше — незвичайну досконалість співу»

«Lavehir», 25 січня 1921 року (Париж, Франція).

«Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиць. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник»

«B. Z. Am Mittag», 7 квітня 1921 року (Берлін).

«Мені бракує слів, щоб передати враження і емоції, викликані концертом Українського Національного хору. Першою ж піснею аудиторія була зворушена до глибини душі. В очах багатьох блищали сльози, а коли завмерла остання нота, то всі ніби пробудилися після чарівного сну. Аплодували, доки не опухли руки, не втомилися ноги бити об підлогу…»

«Тimes Herald», 5 грудня 1922 року (Даллас, США).

«Коли я йшов на цей концерт, настрій мав песимістичний. Мені доводилося чути хори світової слави, як от хоча б Сікстинської Капели, Пречистої Діви в Лоретто в Італії, та Люрду у Франції — хори, визнані усім світом. І гадалося мені, що ніколи не зможу почути чогось більш досконалого. Проте з великим задоволенням і вдячністю з перших номерів програми переконався, що стою перед чимось чарівним, унікальним і просто надприродним! Я ніскільки не перебільшую, вживаючи цих характеристик, — це все чистісінька правда. Ніхто не міг навіть уявити собі, що людські голоси здатні зробити таке пречудове враження звучання симфонічного оркестру. Додам до цього — оркестру бездоганного! Я ніби чув гаму скрипок, віолончелей і контрабасів, що звучали напрочуд чисто й чітко. Пречудові сполучення крещендо на зразок Россіні, які могли б видобути тільки Паганіні, Казальс або Донаті. Пречудовий спів цього хору, в порівнянні із згаданими вище, полягає в тому, що ті перші роблять монотонне враження, тим часом як Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворює все багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб описати правдиво враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова»

«El Herald», 22 грудня 1922 року (Мексика).

«Ми знаємо хори: кожний з нас чув той чи інший співочий колектив, однак напевно ніхто й ніколи не чув чогось подібного, такого, щоб хоч здалеку могло наблизитись до Українського хору, або щоб досягло такого ступеня краси і досконалості. Ніколи не могли навіть додуматись, що самими тільки голосами можна створити такі блискучі музичні ефекти, такі гармонійні й делікатні, ніколи не думали, що можна так ніжно і тонко маніпулювати людськими голосами та що з окремих комбінацій звуків можна досягти таких вражаючих і чудових результатів»

«El Dictamen», 12 січня 1923 року (Веракруз, Мексика).

«…Ми були просто приголомшені, захоплені і буквально сп’янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки. Невимовне замилування охопило наші душі, які ніби купалися в кришталевих джерелах непорочно чистої слов’янської творчості. Ми були сповнені гордості за те, що слов’яни мають чим похвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російський Великий театр і Український національний хор відкрили Америці велику скарбницю слов’янської культури. Але Український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, насамперед тому, що репрезентує хорове мистецтво, в якому українців визнано найвищими, а по-друге — що знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не тільки може рівнятись, але, без сумніву, перевищує найкращі народні витвори Заходу! Послухавши Український хор, переконуєшся в правдивості твердження одного критика, що „слов’яни перевищують у музиці італійців!“, що стосується народних мелодій — вони, без сумніву, перевищують. Український національний хор один з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його Батьківщиною — Україною»

«The American Srbobran» (без дати; сербська газета, Пітсбурґ, США).

Тут слід сказати, що таких рецензій, зібраних і виданих свого часу в Парижі (1929 р.) окремою книжкою — понад 350. А скільки їх розкидано на шпальтах світової періодичної преси, ніхто не знає.

Нагадаємо також, що Нью-Йоркська фірма «Вітмарк і син» сорок дві українські народні пісні в обробці Олександра Кошиця видала з англійським текстом, і вони розійшлися мільйонами примірників. Ці пісні, як і численні виступи Українського національного хору (так почав називатися цей чудовий колектив після розпаду Української республіканської капели), зробили величезний вплив на розвиток хорового мистецтва США і, зокрема, змусили американців звернути особливу увагу на розвиток акапельного співу, якого раніше там не існувало.

…Коли Україна конала в муках, наша велика чарівниця пісня, пісня благовісниця на повний голос лунала над світом у виконанні Української республіканської капели, а пізніше — Українського національного хору під орудою Олександра Кошиця і несла людям радість пізнання нового, невідомого для них хорового мистецтва та його геніального творця — українського народу, а відтак і самої новонародженої держави України, існування якої сотні років було покрите мороком невідомості.

Як бачимо, Олександр Кошиць прийшов у мистецтво з високою місією власного буття на землі — робити світ і людей не тільки кращими, добрішими, а й сіяти зерна правди про свою прадавню і разом з тим молоду Вітчизну. Він прийшов, щоб назавжди залишитись в нім, у пам’яті сучасників і наступних поколінь. Життя коротке, а мистецтво — вічне!

Валерій Бурій

Чи знаєте ви, хто такий Олександр Кошиць?
01/22/2009	автор:	http://www.chasipodi... style='color: rgb(51, 51, 51); text-decoration: none; background-image: none; border: none; margin: 0px; padding: 0px; display: block;'>Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»
http://www.chasipodi... style='color: rgb(51, 51, 51); text-decoration: none; background-image: none; border: none; margin: 0px; padding: 0px; display: block;'>номер #2009-03

http://www.chasipodi... width='283' height='167' align='left' border='0' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 10px 10px 0px;'>

До 90-річчя Української Капели О. Кошиця

Присвячується останнім двом поколінням українців по обидва боки океану

Таке запитання - виклик, а може, й образа для тих, хто, безумовно, знає. Посвячені, яких за роки незалежності України стає дедалі більше, закинуть: 'Це все одно, що не знати, хто такі Франко, Лисенко, Леонтович...'. І матимуть рацію. Але, але...

У київських журналістів є випробуваний спосіб опитування масового читача про знання того чи іншого досліджуваного ними предмета: вийти на Хрещатик і поговорити з перехожими. Наприклад, показати купюру в 20 гривень і запитати, чий портрет на ній та що знають про зображену людину.

Мені довелося зробити ще простіше -- за допомогою телефону та електронної пошти провела опитування по обидва боки океану. «Хто такий Кошиць?» - запитувала знайомих киян, які виросли в радянські роки, і тих українців, хто приїхав до Америки впродовж останніх п'ятнадцяти років (тобто з числа тих, кого тут іменують «четвертою хвилею» іммігрантів). Із двох десятків опитаних з першого разу професію Олександра Кошиця назвав лише один. Про його життя не знав ніхто. Не дивно. Адже за радянських часів про цілу низку видатних діячів України, як, наприклад, про Олександра Кошиця, Григорія Китастого, Олега Ольжича, замовчували, бо вони носили клеймо «буржуазні націоналісти», а, отже, були ворогами народу. Хоча насправді це було не так. Навпаки: ці люди - приклад самовідданого служіння народу і рідному краю. В більшості випадків вони ставали емігрантами не з власної волі. Одні не отримували дозволу на повернення, для інших повернення означало загрозу для життя чи волі, ще іншим - заборону творити. Проте й у вільному світі, маючи бажану свободу, але будучи відірваними від рідної землі, свого коріння, вони не могли повнокровно жити і творити.

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='180' height='309' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

О. Кошиць - студент Духовної Семінарії. Київ. 1895.

Гірку чашу змушеної імміграції випив до дна і геніальний син українського народу Олександр Кошиць (1875-1944 рр.).

Намір моєї розвідки - розповісти вам, читачу, про його неординарну особистість, як одного з Великих українців діаспори, котрий зробив значний внесок у розвиток національної культури, був одним із визначних діячів національно-культурного руху першої половини XX ст. в Україні. Він - корифей української хорової культури, геніальний диригент, композитор, етнограф, педагог, організатор і керівник кількох відомих українських хорових колективів в Україні, Європі, США, Канаді, організатор і диригент першої державної Республіканської Капели Української Незалежної Республіки, концерти якої в 20-ті роки XX ст. допомогли багатьом народам світу дізнатися, що є така держава Україна, що є український народ, пісенний талант якого неперевершений і незрівнянний з жодним народом Європи.

Viva, Koshitz! Viva, Ukrainе!
або Як починалася слава?

Олександр Кошиць у своєму щоденнику, який витримав три видання (останнє за назвою «З піснею через світ» // К.: Книга роду.-2008.-С. 429) розповідає, як все починалося. Першого січня 1919 року Голова Директорії УНР (Української Незалежної Республіки, яка, як відомо, була проголошена 22 січня 1918 року) Симон Петлюра викликав композитора Кирила Стеценка, що був тоді головою музичного відділу Міністерства освіти УНР, та відомого на той час диригента Олександра Кошиця, котрий був тоді головою секції етнографії цього відділу. Відбулася недовга розмова. Власне Голова уряду доручив у найкоротший термін організувати хорову капелу і вирушити з концертами в Європу, щоб ознайомити її народ з Україною. Обіцяв повне державне утримання і свого слова дотримав.

За справу енергійно взявся Олександр Кошиць. І вже 25 січня 1919 року спеціальним державним законом було затверджено утворення Республіканської Капели. Симон Петлюра, який певний час працював завідуючим літературною частиною театру Миколи Садовського, знав, що робив, знав силу мистецтва. Там, де безсилі гармати, свою справу зробить пісня.

На початку березня 1919 року з Кам'янець-Подільського Капела у складі 70 співаків та 8 осіб адміністрації під керівництвом Олександра Кошиця (заступник - Платоніда Щуровська) вирушила в Європу. Репертуар складався з народних пісень, у т. ч. в обробці українських композиторів. Ніхто з членів Капели навіть гадки не мав, що це - назавжди, що вороття додому з падінням УНР уже не буде. Всі члени Капели і, звичайно, Олександр Кошиць, з настанням радянської України стали вимушеними політичними емігрантами, розсіялися по світу, і у кожного склалася своя нелегка доля. За незначними винятками.

Особливо неласкавою була вона до Олександра Антоновича. Спершу - суцільний тріумф, переможна хода, казковий успіх, повне зачарування всієї Європи. І, насамперед, особою Кошиця. Протягом перших півтора року (1919-1920 рр.) новоутворена Капела дала концерти в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Бельгії, Голландії, Великій Британії, Німеччині.

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='640' height='360' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ. 1899

Розпочали з Чехословаччини, яку Капела і Кошиць полонили цілком. Так і писали: «Прийшов, побачив, переміг!» Професор Чеського університету доктор Неєдлі так захопився хором, що подорожував з ним своєю країною разом з дружиною і двома дітьми. Не зволікаючи, написав спеціальну книгу «Українська Республіканська Капела», в якій писав: «Наче сама природа, сам талант, сама геніальність народу втілилися в тому хорі, настільки природне, щире, правдиве і, разом з тим, високе й оригінальне є його уміння». Професор Паризької консерваторії Вонкен після виступу хору сказав просто: «Я на старості літ побував у раю...»

Критик Я. Кріжчка: «Хор показав нам, що маємо орієнтуватися не тільки на Захід, але й на Схід». В іншій пресі писали: «Ніякий хор не дав нам нічого подібного. З перших акордів губишся і не знаєш, де ти. Здається, що ти в священнім храмі, де відбувається чудовий ритуал...»

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='180' height='320' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

М. В. Лисенко (1842-1912) - композитор, учитель, однодумець та друг О. Кошиця.

Один із голландських критиків найкраще висловив те, на що так сподівався Голова Директорії, відправляючи в Європу українського амбасадора - Капелу: «Яка ритмічна музика України. Ми чули її цілий вечір і не наслухалися. Які ми бідні, народи Заходу! До України мені було цілком байдуже, але тепер я битимуся скрізь за мистецтво цієї країни!»

Або з рецензії французької «De Hazet» (1920 р.): «Ми ледве знаємо цей народ. Навіть сотня з тисяч слухачів не змогли б дати правдивої інформації про Україну. Але є група українців, які зі співами подорожують світом... Це подібне до хрестового походу. Немає промов, не роздають брошурок і мап, тільки співають. І чого ніколи не зроблять ні брошури, ні мапи, ні промови, те можуть зробити і роблять ці пісні».

І знову Париж, «Lavehir» (1921 р.): «Український хор закінчив у нас гастролі зі справжнім апофеозом. Він не тільки досяг своєї поважної мети, але й переконливо довів, що Україна має античну цивілізацію, пречудовий і багатющий фольклор, що переконливо підтверджує високу культуру раси. Він довів більше - незвичайну досконалість співу».

Про виступ у Женеві згадує Кошиць: «Коли заспівали 'Марсельєзу' в моєму аранжуванні, піднявся такий гвалт, що я перелякався. Панночки повискакували зі своїх місць і в екстазі ламали парасолі об естраду. В Берні, після концерту, коли я сів до авто й туди втягли вінок такого розміру, як я сам, студенти закидали мене квітами й до самого готелю бігли з криками за автомобілем».

Отож, перший тур Капели в країнах Європи закінчився абсолютним тріумфом її місії, як посланця України до народів світу. Через красу і багатство нашої народної пісні він викликав симпатії європейських народів щодо прагнення України до незалежності. А самого Кошиця називали «великим чарівником української пісні», «генієм української пісні», «диригентом з казковим талантом», «співцем України», «світової слави диригентом» тощо. Всюди лунало: «Viva, Koshitz! Viva, Ukraine'. Так втілювався лозунг «Боротьба за українську державність піснею!»

Попереду були нові гастролі, новий тур на іншу півкулю планети. І не менш захоплюючі відгуки...

Хто він і звідки - цей чарівник української пісні?

Народився Олександр Кошиць 12 вересня 1875 р. в селі Ромашки Звенигородського повіту (нині Миронівський район) Київської губернії, в сім'ї священика Антона Гнатовича Кошиця із стародавнього шляхетного роду. Мав 8 братів та сестер. Коли йому минуло два роки, батько отримав прихід у селі Тарасівка, на Канівщині, поблизу села Кирилівка, де минуло дитинство Тараса Шевченка.

Один з близьких родичів Олександра був священиком у селі Кирилівка, а Шевченко навіть сватався до його доньки Тодосі, але вона йому відмовила. Сам Олександр добре знав племінника Тараса - Петра Шевченка, а з його (Петра) сином Григорієм дружив. У своїх «Спогадах», які видані в Канаді та в наші дні - в Україні, Олександр Антонович писав, що «Шевченко в їх селі знався і мислився, як щось своє, недавнє, майже сучасне». Отож, колискою малого Олександра стала Черкащина, яка пишається тим, що виростила двох світових геніїв -- Шевченка і Кошиця. Правда, Шевченка знає весь світ, а Кошиця до нинішніх часів - лише закордон. Сам Олександр Антонович згадував село свого дитинства «як землю, де лунають найкращі у світі пісні, де чутно наймилозвучнішу мову, де сяє найясніше з-поміж усіх сонць сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля... одним словом - найкращий куточок на світі, де стоїть моя люба Тарасівка. Хай хто посміє сказати інакше!»

Отож, зростав в атмосфері релігійних традицій, в оточенні сільської культури, в родині, де з покоління в покоління передавалися високі моральні засади, і до кінця життя зберіг душу, властиву українському народові. Співучість родини йшла по материнській лінії. В хаті народні пісні співали всі разом - мати, діти, слуги, сусіди. В ті часи співало все село - в час праці, дозвілля, в церкві. Пам'ять про події, місця, людей асоціювалася в нього все подальше життя з певними мелодіями, а не з образами, як у звичайних людей.

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='640' height='331' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

Диригент О. Кошиць серед учасників Студентського Хору Університету св. Володимира. Київ, 1908.

Навчався 6 років у бурсі містечка Богуслав на Звенигородщині. Уже там відрізнявся від інших поетичним складом душі та великою закоханістю в спів. Продовжив освіту у Київській Духовній семінарії ( 1890- 1896) на Подолі, де й проживав всі ці роки, винаймаючи з однокашниками помешкання на нині відомих вулицях: Адріївському узвозі, Борисоглібській, Спаській, Хоревій, Почаївській... Чи знають про це сьогоднішні подоляни?

Семінарія тоді була насичена українським духом, семінаристи були носіями української музичної культури. Це була природна консерваторія, де кожен учень - співак, половина з них - диригенти, а кожен з 13-ти класів являв собою український хор. Цікаво, що через 10 років, коли Олександр Антонович повернувся в цю Семінарію учителем співу і керівником хору, все було інакше: більше зросійщених українців-студентів, вражених кар'єризмом, а не українством. А тоді - це був розсадник українства всупереч офіційній забороні навіть вживати рідну мову. Там він вперше почув обробки Лисенка, які, як пише, «надовго звели мене з ума, створили для мене музикальний національний світ, дали непереможний, уже свідомий потяг до рідної пісні». Скоро познайомився з самим М.В. Лисенком. Там же з товаришами створює музичний квартет, яким і керує, і грає на скрипці для власного задоволення та сусідів. Коли хлопці грали вночі так, «для себе», мешканці навкруги відкривали вікна і слухали їх гру. Групи семінаристів співали скрізь і завжди: на перервах між уроками, гуляючи на Хрещатику, на човнах по Дніпру (околиця Подолу висипала на берег, бо громовий спів розлягався на весь Дніпр широкий), співали, їдучи кіньми на канікули додому і вдома. У нього особисто любов до співу переходила в якусь манію. Цей час загального молодіжного співучого шалу сприяли формуванню в ньому музичного генія. «Це були найщасливіші дні мого життя, то були дні мого музичного пробудження» - як пише в «Спогадах» про останні роки навчання тут.

По закінченні Семінарії можна було вчителювати в сільській школі або отримати посвяту в священики. І те, і друге його лякало. Єдине, до чого прагнула душа - музика, спів, хор... А ще жити в «милому Києві», який полюбив на все життя і, об'їхавши пізніш весь світ, кращого міста не знайшов за єдиний винятком - Ріо-де-Жанейро. В 30-ті роки в еміграції зізнається: « Я й досі не можу мислити себе в якомусь іншому місті, як тілько в Києві, яким живу, почуваю і на його мірку міряю все, що приходиться бачити у свойому життю».

Щоб залишитися в Києві, як музичному центрі, вступає до Київської Духовної Академії (нині Києво-Могилянська Академія), де навчається 4 роки (1897-1901) і отримує вищу освіту. Роки навчання тут - це роки вдосконалення його музичної освіти, (відвідує музичну школу, Київську Оперу) і становлення його як диригента. Три роки був одночасно і студентом, і диригентом Академічного хору. Взявши його майже розваленим, за три місяці виводить хор у розряд перших. Був щасливий, бо реалізовував свій музичний шал і користувався у хористів любов'ю і розумінням. Переконливо показав свій талант музичного керівника та улюбленця молоді. А ще зумів реалізувати іншу свою велику любов - любов до творчості композитора Веделя. Хор виконував його твори і завдяки йому Ведель був визнаний і як церковний композитор, а не тільки світський.

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='640' height='351' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

Перший склад Капели, з якою О. Кошиць виїхав в Європу. 1919

Закінчив Кошиць Академію з дипломом 'Кандидата Богословія' і... ярмом на шиї. Бо в рік випуску - 1901 - несподівано оженився, будучи за натурою «вільним козаком». Шлюб виявився нещасливим (з його слів 'невдалим, нещасним, скорботним') і через неповних чотири роки розпався.

Змушений працювати три роки вчителем у Ставрополі (Північний Кавказ). І в цій провінції зросійщеного Півдня Росії зумів зорганізувати міський хор, репертуар якого на три чверті був українським. Хор відзначив без дозволу ювілей М. Лисенка - особи, яку влада вважала сепаратистом і ворогом імперії. Кошець був змушений залишити роботу, після чого півроку був учителем в жіночій гімназії Тіфлісу.

Ставрополький період залишив великий слід у його творчому житті. Чому? У 1903 р. М. Лисенко запропонував його кандидатуру Козацькому уряду Кубані для запису народних козацьких пісень. На Кубані жили тоді виселені запорізькі козаки та їх нащадки - знавці та співці українських народних пісень. Три літа поспіль під час своїх відпусток він їздив та ходив станицями Кубані і записував пісні. Пізніше пояснював: «У моїй роботі (записуванні пісень) мені багато допомагало моє знайомство з народною піснею, попереднє записування її... Я знав народну музичну мову, звороти її, думки, загальні архітектурні риси різних форм: пісні історичні, побутові, ритуальні, релігійні, бойові... Все це створювало враження на співаків, вони бачили, що я кохаюся в цих мелодіях, знали, що буде записано найменшу дрібничку, і старалися передати пісню якнайкраще...» І далі про записи: «...за це я дякую моїй долі. Це просвітило мій розум, дало національну силу моїй душі, національно ушляхетнило моє серце й навіки спрямувало мою життєву працю». Так він визначив вплив цієї праці на формування його українства, якому він не зрадив до кінця життя.

Тисячу пісень записав молодий етнограф. Оформив десять зошитів-збірників по 50 пісень. І все зникло. У наші дні вдалося знайти лише два з них...

У 1904 р. переїздить до Києва, де проживає і працює до 1919 р. Ці 15 років життя - «це був самий бурний, самий трудний, але й самий щасливий період», - пише в «Спогадах».

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='180' height='320' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ, 1899.

Проживає на тому ж улюбленому Подолі. Отримує працю вчителя співу в Семінарії, де сам навчався. Зразу ж вступає до нововідкриту Школи Лисенка на відділ композиції, яку згодом успішно закінчив. З цього часу тісно дружить з М. Лисенком, в особі якого «найшов людину надзвичайно чулу, з ніжною душею, й самої шляхетної вдачі, український гумор і найсердечніша веселість якого були мені втіхою в прикрих обставинах тодішнього персонального життя». А ще паралельно вчителює то у Вищих жіночих курсах, то в імперській консерваторії. Навчаючи і навчаючись (у Школі Лисенка) розпочинає композиторську працю - здійснює обробки народних пісень. І в цій ділянці показав талант, рівний диригенту. Значна частина пісень, співаних за кордоном та записаних на платівках - його обробки. Наприклад, його обробка «Колискової» викликала світовий шал, всі рецензенти писали про неї... Але це пізніш.

А в Києві у той найщасливіший 15-річний період найулюбленішою роботою була диригентура, керівництво хорами у Семінарії, у Вищих жіночих курсах та впродовж десяти років - студентським хором Київського університету Святого Володимира. До речі, цей хор при Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка під сьогоднішньою назвою «Дніпро» пишається своєю 135-літньою історією і тим, що саме тут вперше виконано знаменитий «Щедрик» Леонтовича під диригуванням Кошиця...

І знову заглянемо наперед. А попереду Кошиця чекає слава диригента всесвітнього рівня, коли глядачі після концертів цілували його руки та низько кланялися йому президенти країн, де він виступав. Але щастя він не відчував. Найбільше щастя від творчості, яке, за його словами, «межувало з справжньою закоханістю» він переживав у роки праці в Студентському хорі (у « Спогадах» йому присвячено цілий розділ). Тому що там талановиті ентузіасти-аматори, в тому числі і він сам, щиро захоплювались піснею для себе, а не з обов'язку. Не було тих кайданів та рамок, які неодмінно вимагає професійна робота. Диригентство в цьому Хорі заслонило всі інші обов'язки. ' На проби я йшов, як на побачення з коханою дівчиною,- згадує він, - і те, що я там переживав і перечував, ставало змістом мого духовного життя»... В 1909 р. відбувся міський конкурс хорів. Студентський хор в складі більше 100 осіб завоював 1-ше місце за оцінкою публіки і 2-ге - за оцінкою жюрі. Хористи на руках несли свого улюбленого лідера від будинку Опери до Українського клубу.

На ті часи три композитори - Ведель, Лисенко та Кошиць - були ще й сильними хоровими та вокальними диригентами. Але Кошиць поставив диригування на недосяжну іншим висоту.

Далі - чотири роки в театрі Миколи Садовського (1912-1916 рр.). Про роботу в останньому згадував «як найкращі та найплодотворніші дні» . Вразливий і заздрісний Садовський дуже образився на Кошиця, не міг йому пробачити «зраду», тобто згоду перейти на роботу в Оперу.

Впродовж 1916 року працює капельмейстером в Київському оперному театрі, де, за його оцінкою, було справжнє творче «болото» і яке швидко залишив.

В роки гетьманату О. Кошиць очолював музичний відділ Головного управління справ мистецтв та культури, а в дні Директорії працював у тому самому відділі.

А ще далі був виклик до Голови Директорії С. Петлюри 1 січня 1919 року...

Продовження світового тріумфу новоствореного Українського Національного хору

Отож, керована ним Капела - за кордоном. У Варшаві у січні 1921 р. на основі більшої частини учасників Республіканської Капели, створюється новий хор, який назвали Українським Національним Хором. Новий склад Хору - теж дуже вдалий на таланти.

Правда, він також не був постійним, змінювався в майбутньому п‘ять разів. Адже кожен влаштовував свою долю, як міг і коли міг, тому була така плинність. Були й такі, що не влаштовували з різних причин їх майбутнього імпресаріо. У складі хору в різні періоди налічувалося від 35 до 70 осіб. Усі внутрішньо-колективні негаразди, звичайно, лягали на плечі його лідера О. Кошиця.

Про повернення в Україну після падіння УНР в 1921 році посланців «самого» Петлюри не могло бути й мови. Отже, вихід один -- прислужитися справі України своїм мистецтвом. Нова мета - за допомогою пісні розповісти про Україну народам американського континенту.

Але перед від'їздом за океан, до США, вирішено випробувати дещо новий склад хору ще раз в Європі, і вони знову гастролюють в Іспанії, Франції, Бельгії, Німеччині, США та Канаді. До Франції з Польщі змушені були виїздити кілька разів, і їхні виступи визнано там гвіздком сезону.

В час гастрольних років (1919 - 1924) О.Кошиць вів щоденник, який після його смерті видано двома частинами, в першій йдеться про виступи у країнах Європі, в другій - у США та Південній Америці.

Поїздку до Штатів організував їх американський імпресаріо Рабінов. Це була професійна робота в умовах жорсткого американського вільного ринку.

В наступному числі нашого часопису читайте окрему авторську статтю «За Щоденниками Олександра Кошиця». А тут лише окремі штрихи їхньої нової тріумфальної ходи країнами Американського материка.

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='180' height='320' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

О. Кошиць - студент Духовної Академії та диригент Академічного хору. Київ, 1899.

Після Штатів та Мексики - поїздка до Південної Америки: Аргентина, Бразилія, Уругвай та Куба. Це був час фантастичних успіхів з одного боку, а з іншого - важких переживань Олександра Антоновича через внутрішньо-колективні проблеми, тиск Рабінова, ностальгію, невизначене майбутнє, погіршення здоров'я.

З Мексики просто не випускали, і хор змушений був дати в три рази більше виступів, ніж планувалося. Світовий рекорд за кількістю аудиторії дала саме ця країна, що кохається в пісні, як і Україна. На концерті на Пляца де Торос у Мехіко-сіті 26 грудня 1922 р. наш хор слухали 32600 осіб. А тодішній президент Мексики Обрегон, вітаючи Кошиця, сказав: «Я вперше пошкодував, що не маю другої руки, щоб аплодувати вам». А в Буенос-Айресі з балкона великої театральної зали долітало: «Ви божественні! Ви безсмертні!»

У програмах концертів обов'язково виконувалася популярна фольклорна пісня того народу, в країні якого виступали українці. Це особливо приваблювало слухачів.

У Парижі в 1929 році вийшла друком книга «Українська пісня за кордоном». Там зібрано 500 відгуків зарубіжної преси про світові гастролі хору Кошиця. Але це тільки вершки. Насправді їх кількість годі й порахувати. Усі вони схожі в тому, що переповнені захватом і подивом.

Коли йшлося про майстерність співу, навіть музикознавці не вірили, що немає якогось циркового трюку. Є в 'Cпоминах' такий факт: один недовірливий критик прийшов за лаштунки перевірити, чи нема там «підставного» музичного інструменту чи ще якоїсь «штуки». І навіть заглянув у рот найсильнішого співака-октавіста. Опісля, позбувшись підозри, написав захоплену статтю.

Ось кілька заокеанських відгуків:

«Зжалься, Боже, над тими, хто не чув найнатхненнішого і найчудовішого вокального ансамблю, який будь-коли виступав перед американською аудиторією... Люди, що слухали хор, вдячні Богові за таке разюче враження. Треба довго перебувати в «чистилищі», щоб досягти такого очищення душі, яке може дати одна година такої музики».

(The New Advance. Оклахома. 1922 р.).

«Ці люди з України співають з найвищою завершеністю найбільших майстрів тональної техніки. Їх з'єднані голоси іноді набувають звучності органа, на котрому грають руки Сезаря Франка або Каміла Сен-Санса. О. Кошиць сам по собі чародій маніпуляцій техніки й динаміки».

(Chicago evening American. 1922 р.).

«Рідко трапляється, щоб автори музики мали більше вдоволення, ніж тепер, коли українці дали їм чудовий спів народних пісень і кантів. Більша доля честі йде їхньому знаменитому провідникові О. Кошицю, який «грає» на своєму хорі, начебто на органі».

(The Washington Herald. 1922 р.).

«Не може бути кращої, досконалішої пропаганди для того, щоб дати світові пізнати українську націю. Вам заперечують існування Вашої нації, отже, Ваші співаки доводять світові, що ця нація має незрівнянно могутню і музичну душу».

(Проф. Сорбонни К. Сеньобоса).

Диригент-чародій

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='200' height='267' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

Мемуари О. Кошиця. Київ, 2008.

Недарма скрізь звучало оце «Віват Кошицю». Він мав гарну зовнішність українського аристократа початку ХХ ст., типову статуру українських князів чи вродливих акторів Тобілевичів. Людина високої культури, освіченості, високої моралі, шляхетної манери поведінки. Людина честі, порядності, вірності обраному шляху. В його випадку - українському шляху. Таким - зовнішньо та внутрішньо - постає він перед нами з фотопортретів та його щирих, безпосередньо занотованих «Спогадів» та у листах до друзів. У приватному житті мав приємний характер, був цікавим оповідачем, співрозмовником, любив жарти. Гіпнотизував своєю привабливістю (харизмою, як тепер кажуть) і хористів, і оточуючих людей. А ще був дуже вразливим та сентиментальним - риса національна, народна. Але найголовніше -- був особою, яку можна наслідувати у проявах людяності та шляхетності. Тепер, як ми звикли говорити, такі не народжуються. Гордість нації. (А його життєвого шляху - ще раз зауважимо - не знає більшість наших сучасників).

Музичний талант Кошиця - від Бога. Музикознавці стверджують, що він володів рідкісним даром відчуття тембру і вмів відповідно групувати голоси, а ще винятковим відчуттям ритму. Із відгуків: «Ми були приголомшені, захоплені і буквально сп'янілі тембровим багатством і завершеністю динаміки» (The American Srbobran). «Ніколи не думали, що можна так ніжно, так тонко маніпулювати людськими голосами, а з окремих комбінацій звуків досягати таких вражаючих і чудових результатів» ('Еl Distamen', Мексика). «Український хор своєю винятковою тембральною і динамічною багатобарвністю якнайкраще відтворив усе багатство і красу виконуваних пісень. Для того, щоб правдиво описати враження, яке довелося пережити, треба було б знайти нові, незнані досі слова» ('El Herald', Мексика).

Його ставили в ряд найвидатніших диригентів століття. А можливо, й віків. Його професійний дар описують колеги-музиканти, критики, глядачі. Дуже цінував його Віталій Лисенко, як найліпшого учня, колегу і друга одночасно.

Олександр Антонович був вимогливим до всіх і до себе. Був впевнений, що то не хор співає, а диригент, а хор тільки звуки постачає. Подібно до того, як в музиці не фортепіано чи віолончель грають, а музиканти-віртуози. Інструменти лиш постачають звуки.

Оскільки він керував хором усім своїм єством, очима, мімікою, порухами рук, пальців, то не користувався диригентською паличкою. Його почали наслідувати, і цим розпочали революцію в диригуванні.

Він підкоряв волю співаків до абсолюту. Сам був душею пісні, а хористи перетворювалися на музичні інструменти, на яких грає він, чарівник-музика.

Він мав феноменальну інтуїцію щодо образу кожної пісні. Був неначе провидець і наперед бачив, якими мистецькими засобами можна зіграти на струнах людських душ слухачів. Ось чому вони мали такий вплив на людей.

Слухачам здавалося, що він має гіпнотичний вплив на хористів. Його енергетика була настільки сильною, що, підкоряючись їй, хор творив те диво, слухаючи яке, буквально шаленіли всі. За своє життя він керував десятками хорів - великих і малих, більш чи менш талановитого складу, а от результату домагався однакового. Його сучасник проф. В. Щербаківський згадує, яке то було незабутнє щастя для нього спостерігати, як О. Кошиць проводить репетиції. На його очах він творив, чарував, дивував! Оскільки він і хор для нього -- це єдиний неподільний організм, він вимагав знати ноти напам'ять. Його девіз: «Слова і ноти мусять бути в голові, а не голова в нотах». Це - на замітку тим сьогоднішнім диригентам-модерністам, які вважають навпаки.

Смолоскип української еміграції 30-х років

http://www.chasipodi... border='0' alt='Title' width='220' height='307' style='border: none; border-collapse: collapse; margin: 0px 5px 1px 0px;'>

Феномен О. Кошиця. Київ, 2007.

По деякому часі після тріумфальних гастролей в Південній Америці, а потім - в Канаді Український Національний Хор, як окрема мистецька одиниця, припинив своє існування. Багато хористів стали диригентами церковних хорів, деякі з них зробили навіть мистецьку оперну кар'єру, як, наприклад, бас-октавіст Гліб Шандровський, запис голосу якого на платівці пощастило чути авторці.

У 30-ті роки Олександра Кошиць продовжує періодично займатися концертною діяльністю. Так, в історію музичної культури Нью-Йорка записані яскравими сторінками виступи зведених українських хорів, т. з. «Сімки» у складі 300 співаків під диригуванням О. Кошиця. Це виступ у знаменитому «Карнегі-холл» перед тритисячною публікою (1932 р.), у такому самому складі - в «Таун-холл» на Шевченківському святі (1935 р.). У 1932 р. у Вашингтоні «Сімка» виступила разом з танцювальним ансамблем Василя Авраменка на святкуванні 200-річчя з дня народження Дж. Вашингтона. Апофеозом був виступ уже «Вісімки» у складі близько 500 співаків на Світовій виставці у Нью-Йорку 18 червня 1939 р. в «Український день». Стотисячний натовп людей слухав наш хор по два-три рази на тиждень впродовж функціонування виставки. Українська та англомовна преса знову рознесла світом відгуки з епітетами, подібними до висловлених у 20-ті роки на честь диригента О. Кошиця: «геніальний», «унікальний», «феноменальний», «неповторний», «неперевершений», «світової слави»...

Він продовжував працю як композитор, мешкаючи в Нью-Йорку. Одна з помітних творчих праць - його участь як композитора і музичного керівника у створенні фільму «Маруся» за п'єсою М. Старицького «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», який був знятий українською компанією «Укрфільм корпорейшн» у 1938 році. У зйомках фільму брали участь лише українці у складі 500 осіб. Для цього за пропозицією Кошиця було збудовано справжнє «Українське село» на фермі Івана Штогрина в Нью-Джерсі, яке прозвали «Українським Голівудом».

Кошиць не погоджувався з багатьма постановочними моментами режисера, зміною назви, але разом зі своєю дружиною та помічницею Тетяною не відійшов від справи, розуміючи її значення. Заявив: «Я докладу всіх моїх зусиль і знань, щоб українські пісні на срібному екрані кінотеатрів Америки, Канади, Бразилії, Аргентини і Європи звучали неперевершено, хай світ почує їхню справжню красу». Він організував спеціальний

Валерій Бурій

http://who-is-who.ua... alt='СЕЛО ТАРАСІВКА'>

Валерій Бурій

«Моє життя - це моя пісня, моя пісня – це моє життя»

О.А. Кошиць

Звенигородщина дала двох людей, які найбільше уславили Україну перед світом. Найперше - Тараса Шевченка - пророка нації .який силою слова привернув увагу світової спільноти до України . 14 літ тому, як на Чернечій горі український народ насипав найсвятішу у світі могилу, в селі Ромашках Канівського повіту в родині священика Антонія Гнатовича Кошиця народився син Олександр - майбутній геній української пісні .Його ім'я донедавна знало тільки вибране коло людей. « В своїх літературних вступах пропускався націоналістичних тверджень», - вирок із Української Радянської Енциклопедії став табу для імені славетного композитора, диригента, збирача пісенних коштовностей свого стражденного народу.

Сьогодні незалежна Україна повертає імена синів і дочок своїх, їх музичний, літературний, художній доробок. Серед них - Олександр Антонови Кошиць. Хто він? Звідки? Де його коріння?

Олександр Антонович Кошиць народився 12 вересня 1875 року в багатодітній родині сільського священика. Коли хлопцю виповнилося 2 роки сім’я переїхала в село Тарасівку Звенигородського повіту, де батько прийняв церкву Покровського приходу.

Батько – Антон Ігнатійович Кошиць, мати – Євдокія Михайлівна Кошиць.

Це село О. Кошиць вважав своєю Батьківщиною, бо з Тарасівкою він зв'язаний і життям, і душею, і спогадами. Тут у серце юного Олександра заронились мелодії українських пісень, які пізніше чаруватимуть світ.

« Це та земля, де лунають найкращі у світі лісні, де чутно найчистішу нашу мову, де сяє найясніше сонце, яку вкрило найблакитніше небо; земля—свідок козацької слави, земля, де ходили гайдамаки з «святими ножами», де блукав босими ногами великий Тарас, яку оспівав у своїх геніальних піснях, одним словом, найкращий куточок у світі, де стоїть моя люба Тарасівка.»

О. Кошиць « Спогади.»

У 9 років Олександра віддають навчатися до Богуславської бурси, так званого духовного училища, а в 15 років він продовжив навчання в Київській духовній семінарії, де опанував музичну науку. 1897 року склав іспит до Духовної академії, яку О. Кошиць назве «берегинею українського слова і пісні в атмосфері зросійщення.». В академії Кошицю доручають займатися улюбленою справою — керувати студентським хором, на виступи якого почалось паломництво. Братська церква не могла вмістити всіх, хто прагнув почутb нові композиції Веделя, Бортнянського, Турчанінова. Закінчивши академію, Олександр Кошиць замість ризи одягнув вишиванку і подався вчителювати в Ставрополь, де також керує любительським Малоросійським хором. За рекомендацією Миколи Лисенка, за дорученням Кубанського уряду три літа поспіль О.Кошиць збирає історичні козацькі пісні, уклав збірки 450 українських та російських пісень, за які був нагороджений золотою медаллю.

1904 року Олександр Кошиць повертається до Києва і з головою поринає в музичне життя. Він працює в товаристві «Баян», керує хором Київського університету, хором Високих жіночих курсів св. Ольги, диригує в театрі М. Садовського, Київському оперному театрі.

1871 року Українська Центральна рада вибрала Олександра Кошиця представником до державного театрального музичного відділу, що потім став Міністерством освіти УРСР, а О. Кошиць в ньому головою. Згодом Симон Петлюра віднайшов найкращий спосіб презентувати перед світом новонароджену українську державу - він доручив Олександру Антоновичу створити Українську республіканську капелу і виїхати з нею у велике гастрольне турне. Виступи капели у країнах Європи, Північної та Південної Америки стали справжнім тріумфом української пісні.

Критики Швейцарії, Франції, Бельгії, Іспанії, Англії, Німеччини змагалися у майстерності з'ясування незнаного чару українського мистецтва. Турне капели порівнювали з Хрестовим походом.

«Вони не проголошують промов, не роздають брошурок і мап. Тільки співають. Але чого ніколи не зроблять ні брошурки, ні мапи, ні промови, бо книжок не читають, а промов не слухають, можуть зробити ці пісні. Сотні тисячі людей захоплені ними»

«Ое]агеи», Антверпен, 31 січня 1920р

/Files/images/o_koshits/хор.jpg

Олександра Кошиця характеризують як неперевершеного, незрівняного Маестро, творця священного ритуалу вічної краси, чародія української пісні. «Ми бачимо в собі Кошиця «первосвященика слов'янської думки», одного з тих великих посланців, що розкорчовують шляхи, якими повинні йти слов'янські генії до завоювання світу не брутальними способами, якими маніпулює культурний Захід, а високими естетичними й культурними принципами, що Їх проповідували Толстой, Достоєвський, Гус, Коменський, Досіфей і Негаш, а також багато інших славних синів різних народів великої слов'янської раси. Що ж стосується самого концерту Українського національного хору . . ., то про нього писали критики Америки і всього світу, і до Їхніх оцінок мені додати нічого. Це справді заслужений тріумф Кошиця і його божественного хору, тріумф України і Слов'янства».

Пітсбург, Сербський часопис.

УНР була задушена і Олександр Кошиць з хором залишився без фінансування і надії на повернення додому. Тріумфальні виступи по світу і гірке ностальгійне почуття політичного емігранта, тривожні звістки з батьківщини.

Душа Кошиця рветься додому.

«Не хочу ні тої Академії, ні тої слави. . . , хочу жити на Україні в моїй любій Тарасівні. . . Не хочу помирати ,не напившись дніпровської води, не дихнувши рідним повітрям.»

У травні 1927 року Олександр Антонович звертався до уряду УРСР з клопотанням про дозвіл на повернення, але отримав відмову.

Він продовжує викладацьку діяльність, керує українськими хорами Нью -Йорка, видає обробки українських пісень, пише «Спогади», упорядковує щоденник «З піснею через світ». Попри всі спокуси, які трапляються йому в житті, та розкішні перспективи для праці на чужій ниві, він не зійшов з українського шляху і гідно проніс «найтяжчий в світі український хрест».

Олександр Антонович Кошиць помер 21 вересня 1944 року на 69 році життя. В мідній домовині у гранітному склепі канадського міста Вінніпега спочило тіло чародія української пісні. Близько 5 тисяч українців прийшли попрощатися з великим Маестро. Не минуло й року, як молоді українці дівчата й хлопці у Вінніпезі об'єдналися в хор, якому згодом дали ім'я свого вчителя. В Канаді О. Кошицю поставлено бюст, в США — пам'ятник. У Москві щорічно проходить фестиваль українських хорових колективів ім.. О. Кошиця.

На Батьківщину ім'я посланця України до народів світу повернулося із здобуттям нею незалежності завдяки подвижницькій діяльності заслуженого діяча культури Михайла Головащенка, доктора мистецтвознавства Лю Пархоменко, краєзнавців Вадима Мицика, Станіслава Лячинського, Іллі Невмитого, родини Кошиців, пошуковців школи №296 м. Києва та Тарасівської загальноосвітньої школи.

Вересневого дня 2000 року в граніті та людській шанобі повернувся в свою любу Тарасівку геній української пісні. До 125 - річчя від дня народження О. Кошиця вдячні земляки спорудили пам'ятний знак на місці, де стояла хата, що виколисала пісенного світоча.

/Files/images/o_koshits/Tarasivka_Koshyts_stela_76823.jpg

Закрыть