Устилу́г (пол. Uściług) — місто (з 1940) Володимир-Волинського району Волинської області, розташоване на правому березі Західного Бугу при впадінні в нього р. Луги;

Історія

Багато нелегких та багатостраждальних подій відбулося за 850 років існування міста. Його вигідне географічне положення, торгівельне значення ставали приводом для спустошливих нападів, боротьби за устилузьку землю.

Перша згадка про Устилуг в літописах належить до 1150 року і пов'язана з ім'ям великого князя київського Ізяслава Мстиславовича. У 1240 році орди Батия захопили та майже повністю зруйнували місто.

В період литовсько-польського панування на Волині Устилуг був володінням багатьох феодалів, міжусобиці між якими дуже перешкоджали розвитку міста.

У 1595 році українське населення міста підтримало селянсько-козацькі загони Наливайка в боротьбі проти ненависної панщини. Жителі міста взяли активну участь у національно-визвольній війні українського народу під проводом Богдана Хмельницького у 1648-1654 роках. В 1812 році, під час навали наполеонівських військ, Устилуг знову стає ареною воєнних дій.

У 1886 в місті народився український художник Петро Бромирський. 1892-1914 рр. - в Устилузі проживав композитор Ігор Стравінський. Неподалік з будинком Стравінського знаходився будинок Управителя Г.Белянкіна, випускника Філадельфійського суднобудівного університету, капітана I рангу. Багато зусиль доклали Белянкіни для соціального розвитку міста. Г.Белянкін опікувався церковноприходською школою і побудував ще одну для дітей форналів. Г.Белянкін заснував лікарню на 25 ліжок, в якій надавались безкоштовна медична допомога робітникам, для їхніх дітей була відкрита школа.

“Хроніка мого життя” Ігоря Стравинського є одним із найважливіших документів до історії мистецтва в 1906-1935 роках. На ці роки припадає період дуже бурхливого розвитку мистецтва і великих перемін в естетиці та техніці малярства, театру, музики та танцю. В історії мистецтва того часу Стравинський займає одне з найвизначніших місць. Його автобіографія, що переривалася дигресіями на різні музичні теми, є, отже, природно важливим свідоцтвом недавнього минулого.

У першому томі “Хроніки” Стравинський кілька разів перераховує маєтки, що належали його першій дружині, де до 1914 року, зазвичай, проводив літо. Називає його “Oustiloug”. В одному місці знаходимо вказівку, що цей маєток знаходиться на Волині. В іншому дізнаємося, що там загинула під час революції частина його рукописних творів і вся бібліотека. Це невеличкі згадки, які не представляють образу місцевості.

“Луга” – це назва, яку часто давали в Україні річкам, що поволі плили серед залитих лук і зустрічається ця назва багато разів у різних околицях. Назву “Oustiloug” Стравинський вживає завжди в лапках, так якби відносилася лише до його приватного господарства. З цих причин – коли читав його “Хроніку” в 1937 – ця назва не асоціювалася в моїй пам’яті із старим волинським містечком Устилуг, розташованим на правому березі Буга.

З “Хроніки мого життя” дізнаємося про такі деталі щодо перебування Стравинського в Устилузі:

Цю місцевість автор вперше згадує в 1908. “Перед виїздом у село, де зазвичай проводив канікули, я пішов із дружиною попрощатися з Римським-Корсаковим. Бачив його тоді востаннє. Під час розмови пригадав йому про коротку фантазію для оркестру, яку мав намір написати і для якої знайшов уже титул Feu d’artifice. Римський зацікавився нею і наказав прислати йому відразу після закінчення. Після приїзду з Устилуга, нашого маєтку на Волині, я відразу взявся до роботи із наміром вислати Римському цю композицію на шлюб його доньки, що мав відбутися в недовгому часі”.

Слова “проводив зазвичай” і “наш маєток” дозволяють робити висновок, що Стравинський їздив на літо до Устилуга принаймні від 1906 року, тобто від дати свого одруження. У дійсності бував там ще до того, так як з родиною майбутньої дружини його єднали близькі стосунки у шкільні роки.

Кілька сторінок далі читаємо: “Після повернення в село, мені спало на думку віддати честь пам’яті мого учителя. Отже, написав Chant funebre, котрий восени був виконаний під дирекцією Фелікса Бруменфальта на першому концерті Бєляєва, присвяченому пам’яті великого композитора. На жаль, партитура цього твору пропала в Росії під час революції, разом із іншими речами, які я там залишив”.

У наступному році, з нагоди опери, яка була в проекті, Le Rossignol, Стравинський пише: “Повернувся до неї влітку 1909... Наприкінці літа партитура І-го акту була готова. Після повернення з канікул мав намір закінчити твір, але телеграма Дягілева зруйнувала усі мої плани. Дягілев приїхав власне до Петербурга і запропонувавмені написати музику до Жар-птиці, котру російський балет мав поставити в Парижі навесні 1910 року”.

Над цим твором Стравинський працював протягом усієї зими 1909-1910 в Петербурзі. “Працював я завзято – пише – і після закінчення у визначений термін партитури я відчув потребу відпочити в селі, перед виїздом до Парижа, який мав побачити вперше”.

Під час писання Жар-птиці Стравинському прийшла думка написати музику до балету, спертого на поганських обрядах. Це мав бути написаний у наступні роки Le Sacre du Printemps.

На певний час Устилуг зникає із сторінок Хроніки. Наступний твір Стравинського, Петрушка, був написаний у Clarens i Beaulieu. Навесні 1911 року Стравинський перебуває з російським балетом у Римі та Парижі.

“Після закінчення сезону в Парижі – пише пізніше – повернувся до Росії, до нашого маєтку Устилуг, щоб повністю присвятити себе партитурі Le Sacre du Printemps. Там знайшов також час на написання двох пісень до слів російського поета Бальмонта і кантати для хору та оркестру під назвою «Звездоликий, царь звезд», також на слова Бальмонта, яку присвячував Дебюссі”. Влітку Стравинський відвідує свого приятеля Миколу Рюріха, маляра і знавця поганських обрядів. “Після повернення до Устилуга – говориться далі у Хроніці – почав писати мою партитуру, над якою я працював потім також взимку в Clarens”.

Навесні 1912 року Стравинський знаходиться з російським балетом у Парижі. Далі читаємо: “З Парижа я повернувся до Устилуга, щоб провести там, як завжди, літо. Власне, спокійно працював над «Le Sacre du Printemps», у той час, коли із сільської тиші мене вирвав Дягілев, пропонуючи приїзд до Bayreuth”.

Взимку з 1912 на 1913 Стравинський проводить у Clarens, звідки виїжджає кілька разів, щоб товаришувати російському балету в його подорожах до Берліна, Будапешта і Відня. Весна 1913 року застає його в Парижі, де відбувається прем’єра “Sacre du Printemps”. Після прем’єри Стравинський хворіє тифом.

У цьому місці читаємо в “Хроніці”: “Повернувшись після хвороби до Устилуга, почувався слабким, щоб розпочати якусь більшу працю. Не бажаючи залишатися у бездіяльності, шукав розваг у композиції кількох дрібних творів. Наскільки пригадую собі, цього літа написав три короткі пісні під акомпанемент фортепіано, які назвав «Souvenirs de mon enfance» і присвятив моїм дітям”.

Після зими, проведеної в Clarens, навесні 1914 року Стравинський знову з російським балетом у Парижі, після чого виїжджає з родиною до Salvan (Valais). Після короткого перебування в Лондоні нотує: “Після повернення до Salvan я написав три твори для струнного квартету, які встиг закінчити до короткої подорожі до Устилуга і Києва.

Тоді прийшла думка написати велике divertimento або скоріше кантату, в якій оспівується сільське весілля. Приїхавши до Києва, знайшов там у збірках народної поезії значну кількість відповідних текстів, які привіз до Швейцарії. Повертаючись через Варшаву, Берлін і Базель, мав відчутне враження, що знаходимося у переддень великих подій. Через два тижні була оголошена війна”1.

З наведених вище прикладів видно, що Устилуг був для Стравинського не лише місцем відпочинку, але також місцем зосередження і праці. Там постала значна частина його довоєнних творів, між іншими таких істотних для цього періоду “Le Feu Dartifice” i “Le Sacre du Printemps”.

З кількох пізніших записів довідуємося, чому в домі в Устилузі були умови, які особливо сприяли зосередженню і праці. З періоду свого пребування в Chвteau-d’Oex в Швейцарії Стравинський нотує: “Мешкав із родиною в готелі, де не було умов для заняття музикою. Отже, моєю першою турботою було знайти рояль і приміщення, де міг би спокійно працювати. Завжди, у всі часи, міг писати музику, будучи впевненим, що мене ніхто не чує. Власник музичного магазину, до якого я звернувся, показав мені склад, заповнений коробками після шоколаду Сухарда. Вікна цього приміщення виходили на курник. Там стояло піаніно, зовсім нове і розстроєне”.

Також після втрати свого дому в Устилузі, Стравинський уникає постійного перебування в місті. У Швейцарії та Франції бачимо його таким, що проводить більшу частину року в курортних місцевостях. Ця риса, здається, відповідає властивій йому самостійності “персоналізації”, як говорили в часи романтизму, яку влучно уже свого часу розпізнав майстер Римський-Корсаков, відговорюючи його від навчання в консерваторії.

Самостійність і оригінальність формування Стравинського як митця, вражає також в іншому наведеному вже вище уривку з “Хроніки”. Його перший виїзд поза межі Росії припадає на весну 1910 року, коли Стравинський був уже автором “Le Feu d’artifice” і “L’Oiseau de feu”, творів, котрі є до цього часу в репертуарі симфонічних концертів і не були поставлені на нижчий ранг його подальшою, такою різнорідною творчістю. Композитор, котрий – не повторюючись і постійно йдучи вперед – мав протягом наступних 25 років справляти бодай найбільший вплив серед сучасників на європейську музику, з’явився в 1910 році перед паризькою публікою як індивідуальність, яка вже сформувалася. Композиторська молодість Стравинського спливла між Петербургом і Устилугом, які представляють ніби періоди сприйняття і зосередження, кристалізації.

В Устилузі Стравинський мав можливість безпосередньо зіштовхнутися з фольклором, який займав важливе місце в дискусіях тодішнього музичного світу. У своїй “Хроніці” критично висловлюється про фольклористів і “групу п’яти” (Мусоргський, Бородін, Балакірєв, Римський-Корсаков і Цезар Куї), музика якої носить “національний” характер, оснований на національних мотивах. Єресь називає розповсюджену тенденцію щодо вважання цієї групи єдиними представниками російської музики2. За близьких собі вважає Глінку і Чайковського, котрі представляли тоді музичні традиції Заходу. Його відношення до народної музики нагадує в пам’яті лист Шопена, в якому з нехтуванням говорилося про народні пісні, зібрані Оскаром Кольбергом. Однак не потрібно забувати, що “Хроніка мого життя”, оголошена в 1935 році, говорить про пізніші погляди Стравинського, які в період писання “Жар-птиці” напевно не були так сформульовані.

Не знаємо чи Стравинський ближче цікавився різними формами народної музики, які міг почути в Устилузі. “Хроніка мого життя” нічого про це не говорить, і різні погляди дозволяють сумніватися в цьому. З його автобіографії затримаємося лише на тому факті, що з автентичною народною музикою Стравинський міг мати контакт лише в Устилузі.

Пізніше побачимо, що волинська версія музичного слов’янського фольклору могла додати йому різних аргументів на користь зайнятого ним становища в “Хроніці”.

1 Вище наведені цитати взяті з І тому “Хроніки мого життя”, стор. 47-115 (прим. автора).

2 “Хроніка”, І, 18.

Біля містечка Устилуг був розташований маєток із тією ж назвою, що належав колись Любомирським. Наприкінці XIX століття, маєток придбав київський лікар Г.Т. Носенко, котрий дуже рідко приїжджав до Устилуга, мешкаючи там в одній кімнаті згаданого вже флігеля. Лікар Носенко мав, натомість, велику родину, з якої для дальшої історії маєтку найважливішу роль мали відіграти дві доньки: Людмила і Катерина.

Перша з них вийшла заміж за морського інженера Г. Бєлянкіна. Друга дочка доктора Носенка, Катерина, вийшла заміж за Ігоря Стравинського, для котрого – напевно за його вказівками – був побудований також житловий будинок. Цей будинок знаходився в глибині парку і мав зовсім інший характер, ніж, розташований за кілька сот кроків, дім Бєлянкіна. Побілений вапном, схований у зелені молодих дерев, дім Стравинського нагадував своїм скромним виглядом дім гайового. Вхід до нього провадив через дерев’яний ґанок. З іншого боку, виставленого на південь, мав 4 асиметричні, різні за величиною вікна. У покритому ґонтом даху, з обох сторін, знаходилися два малі мансардові вікна.

Всередині дім мені видався дуже непрактичним, мало пристосованим для постійного проживання подружжя із дітьми. Значну частину партеру займала дуже велика кімната з вікнами, які виходили на обидві сторони будинку. Посередині підлоги залишився в ній великий, чорний отвір після вогнища, яке солдати розпалили там під час війни. Протягом довгого часу російсько-німецький фронт проходив вздовж Луги, по берегах якої простягалося кілька ліній окопів. Багато навколишніх сіл згоріло тоді дощенту. Від того часу дім Стра-винського став, ймовірно, нічиїм, час від часу стерегли його від повної руїни.

Внутрішнє розташування дому вказувало, що Стравинський не раховав на постійне проживання в Устилузі, однак, точно відповідає подвійній ролі – місцю праці та літнього відпочинку – яку цей дім відіграє в “Хроніці мого життя”. Велика кімната на першому поверсі мала розмір і акустику, відповідну для розміщення в ній рояля. Там також, можливо, містилася бібліотека композитора. Мені було важко погодити таке пояснення розміщення помешкань із словами “Хроніки”: “Писати твори міг лише будучи впевненим, що ніхто мене не чує”, тому що з головної кімнати звуки рояля мали проникати до найдальших закутків невеликого дому.

Згідно споминів мешканців Устилуга, інструмент праці Стравинського мав знаходитися на мансарді. Провадили до неї широкі та зручні сходи, створені ніби для внесення по них найвідоміших марок роялів. Сходи закінчувалися несподівано біля входу до темного і низького коридору, який після подвійних поворотів провадив до мансарди, добре освітленої двома вікнами. Це приміщення власне не було кімнатою, а довгим коридором з побіленими стінами, що розширювалися посередині. І там, однак, ширина не перебільшувала трьох метрів. У цьому місці мали стояти піаніно і стіл. Сувора білизна стін, повне уособлення і нонконформізм форм цього закутка були вражаючі. Оглядаючому цей дім не відразу міг прийти на думку пошук в цьому місці інструмента праці Стравинського, але таке припущення, раз зроблене, швидко ставало ймо-вірним. Завдяки своїй довжині, мансарда мала відносно багато повітря, а покритий ґонтом дах не розігрівався надто сильно від сонця. Сидячий за інструментом або за столом мав за собою вікна, а перед собою білу стіну, отже, нічого не розпорошувало його уваги. Нарешті, ізоляція цього приміщення від решти будинку була повною.

Дім Стравинського придбав з парцеляції суддя-пенсіонер, скромні доходи котрого також не дозволяли зробити необхідний ремонт. Більша частина дому пустувала.

Короткий огляд будинків Устилуга вказує на проминаючий, ефемерний характер всіх починань на цьому непостійному ґрунті. Ігор Стравинський не рахувався, напевно, із постійним перебуванням у своєму домі, оточеному зеленню. Але і ті, котрі в різні часи будували тут укріплення, палаци і великі будинки для мешкання, не могли створити нічого тривалого, важливого, принаймні, для кількох поколінь. Носенки і Стравинський розділили тут долю Рюриковичів і Любомирських.

Згідно повідомлень приїжджих, Устилуг міцно постраждав під час битв у 1942 і 1944 роках. Від 1945 року Буг становить у цьому місці польсько-радянський кордон. Як у інших прикордонних місцевостях, населення Устилуга було вивезене в глибину країни, дерева зрізані, і на прибережних пагорбах, кажуть, знаходяться спостережні вишки радянських прикордонників.