ВЕДИЛЬЦІ

Ведильці — село, центр сільської Ради, розташоване обабіч річки Пакульки, за 35 км від Чернігова, з яким сполучене автошляхом та залізницею. Віддаль до най­ближчої залізничної станції Малійки 7км. Дворів — 635. Населення — 2099 чоловік. Сільраді підпорядковане с. Малійки.

Ведильці засновані наприкінці XVII ст. селянами-втікачами з Правобережної України. Перші поселенці тяжкою працею відвойовували у лісів землю. Вони ви­готовляли з дерева різні вироби, смолу, гонили дьоготь, потім до Києва перевозили їх на плотах з поручнями, що називалися педилками. Звідси, очевидно, й виникла назва села. 1712 року Петро І віддав його Києво-Печерській лаврі. У першій поло­вині XVIII ст. село входило до Любенької сотні Чернігівського полку. Основні жителі його були казенні селяни. 1755 року тут налічувався 41 двір, якому нале­жало 174 десятини орної землі, «на 570 копиць» сінокосу. Посполиті мали 118 коней, 29 волів. Населення займалося переважно землеробством та бортництвом (мало 113 бортей), виготовляло дерев\'яні вироби. Частина жителів працювала на сусідніх Пакульській та Хотинівській гутах, де вироблялося віконне скло, посуд, у т. ч. й кришталевий.

З утворенням Чернігівського намісництва село в 1782 році ввійшло до складу Пакульської волості Чернігівського повіту.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, 50 чоловік пішло на захист батьків­щини. Десять з них було відзначено медалями та іншими нагородами. Багато жите­лів вступило в народне ополчення Чернігівського повіту. Селяни постачали для потреб російської армії воли, фураж, йшли погоничами в обоз². Життя трудового населення залишалося й далі тяжким. Селян жорстоко визискувала держава, на користь якої вони виконували більше десяти повинностей. Тільки одного подушного доводилося платити по 2 крб. 53 коп. Селяни відробляли на користь казни від 12 до 21 дня на місяць. За присадибні ділянки сплачували по 5 крб. на рік. Особливо тяжкою була рекрутська повинність. Щороку доводилося визначати від чотирьох до десяти рекрутів. На кожного з них збирали по ЗО крб. 51 коп. А доход від зем­лі, якою користувалися селяни, становив 333 крб. сріблом³. Усе це призводило до того, що посполиті переселялися до Західного Сибіру та на південь України. Так, 1839 року покинуло свої землі 46 сімей. 11 чоловік виїхали до Київської губернії. Але оскільки це було зроблено без відома волосного старшини, їх примусили повер­нутися й сплатити від 5 до 8,50 крб. штрафу. Селян оббирала також волосна та сіль­ська старшина. Так, у колективній скарзі жителів Ведилець на старосту Мойсея Чубаря писалося, що він самочинно брав по 2 копійки в кожного, а також протягом трьох років вимагав під солдатських дітей та підставних солдатів по 5 крб. у рік. В іншому документі вдова солдата Анастасія Веремеева скаржилася на старосту, котрий привласнив її землі. Зубожілі силнни не одержували медичної допомоги,

лів вступило в народне ополчення Чернігівського повіту. Селяни постачали для потреб російської армії воли, фураж, йшли погоничами в обоз. Життя трудового населення залишалося й далі тяжким. Селян жорстоко визискувала держави, на користь якої вони виконували більше десяти повинностей. Тільки одного подушного доводилося платити по 2 крб. 53 коп. Селяни відробляли па користь казни від 12 до 21 дня на місяць. За присадибні ділянки сплачували по 5 крб. на рік. Особливо тяжкою була рекрутська повинність. Щороку доводилося визначати від чотирьох до десяти рекрутів. На кожного з цих збирали по ЗО крб. 51 коп. А доход від зем­лі, якою користувалися селяни, становив 333 крб. сріблом³. Усе це призводило до того, що посполиті переселялися до Західного Сибіру та на південь України. Так, 1839 року покинуло свої землі 46 сімей. 11 чоловік виїхали до Київської губернії. .Але оскільки це було зроблено без відома волосного старшини, їх примусили повер­нутися й сплатити від 5 до 8,50 крб. штрафу. Селян оббирала також волосна та сіль­ська старшина. Так, у колективній скарзі жителів Водилець на старосту Мойсея Чубаря писалося, що він самочинно брав по 2 копійки з кожного, а також протягом трьох років вимагав від солдатських дітей та відставних солдатів по 5 крб. у ріп. В іншому документі вдова солдата Анастасія Веремєева скаржилася па старосту, котрий привласнив її землі. Зубожілі селяни не одержували медичної допомога, лишалися  неписьменними.

Реформа 1807 рр. не поліпшила економічного становища селян. 15 селі налічувалося 1398 ревізьких дуга, у розпорядженні яких було 1674 десятини землі, з них 272 — неродючої. Земельний наділ зменшився з 3,2 десятини до 1,1 й кошту­вав 29,17 крб. Селяни змушені були займатися бондарством, гончарством, дехто а них залишав свої крихітні наділи і йшов на відхожі промисли, наймався на роботу в містах. У 1880 році 31 сім\'я просила дозволу на переселення. Ті, що залишалися, постійно відчували нестачу хліба, бо з десятини збирали від 10 до 20 пудів зерна. 1896 року з 450 дворів 195 не вистачало свого борошна до нового врожаю. По хліб їздили у південні повіти губернії. Посилювався процес класового розшару­вання. 1903 року в селі налічувалося вже 85 безкінних дворів. У той же час три куркулі зосередили в своїх руках 180 десятин кращої землі⁷. Селяни протестували