13 травня 1942 року Радінформбюро сповістило: «Гітлерівські бандити спалили у селах Голубівка і Велика Берізка Сумської області 500 дворів. Кати замучили, спалили живцем і розстріляли 250 мирних жителів».

Минули роки. Велика Берізка знову розквітла і впорядкувалася. Виросли нові житлові споруди, Будинок культури, бібліотека, відділення зв'язку, медпункт. А дитячий садок було названо «Берізкою».

Та найбільше славилося село своїми людьми: п'ятдесят колгоспників за ударну працю одержали ордени і медалі. Тракторист Володимир Ілліч Чиртков удостоївся ордена Трудового Червоного Прапора, його колега Степан Степанович Сильченко нагороджений орденами Трудової Слави II й III ступенів.

Під час Великої Вітчизняної війни Федір Єгорович Гоман був танкістом. За військову доблесть відзначений двома орденами Червоної Зірки. Після демобілізації повернувся у розорене, спалене село. Сіяв хліб, вирощував картоплю, будував тваринницькі приміщення. Разом з дружиною, Марією Федорівною, виховав шість синів і дочку. Тепер його сини — офіцери Радянської Армії, мужні охоронці мирної праці свого народу.

У парку Слави, біля меморіального комплексу, де на мармурових плитах — прізвища 570 загиблих у роки війни земляків, колишній партизан Федір Євменович Роговець розповідав:

— Велика Берізка була у самій гущі партизанського руху. Тут діяли загони Ковпака і Сабурова. Брянські ліси, що з двох боків охоплюють село, стали для них надійним прикриттям. Велику допомогу надавало месникам село. Воно було тилом і резервом для партизанів, постачало продовольство, одяг, медикаменти...

Заможно і щасливо жили великоберезівці перед Великою Вітчизняною війною. Колгосп розширював площу орних земель, підвищував їх родючість, вирощував ліс. Усе вагомішим ставав трудодень. І люди завжди пам'ятали, кому завдячують своєю світлою долею, бо із вуст у вуста передавався спогад про те, як у село прийшла Радянська влада.

У січні 1918 року робітники місцевого цукрового заводу (багато з них — учасники масових політичних виступів 1905—1907 років, котрі повернулися із заслання) розігнали прислужників Тимчасового уряду. А коли з Петрограда повернувся Артем Іванович Усиков (він побував із ходаками-земляками на прийомі в Ілліча), його попросили виступити на сільській сходці.

— Ленін велів передати вам, дорогі братці-селяни, щоб ви будували нове життя в союзі з робітниками, нещадно боролись проти куркулів.— І прочитав перші декрети Радянської влади — про мир, про землю.

На сходці чимало селян записалися у сільськогосподарську комуну. Однак замість плуга і борони багатьом комунарам довелось взяти у руки зброю. Потрібно було суспільну землю захищати від білогвардійців та інтервентів.

Дух перших комунарів і сьогодні живе в серцях трудівників Великої Берізки. Гордяться у селі своїми земляками, зокрема Героєм Радянського Союзу Г. О. Рогачевським. Він командував ланкою торпедних Катерів, здійснив понад 300 виходів у море. Георгій Олександрович брав участь у Новоросійській десантній операції, торпедував берегові укріплення противника, знищив два доти разом а гітлерівцями. Він доставив десант на Керченський півострів без найменших втрат. У 1944 році його катери громили фашистські транспортні кораблі на Чорному морі.

Із села на фронт пішли 204 чоловіки, 112 так і не повернулись до рідних домівок — загинули на ратному полі смертю хоробрих. Серед них і син А. І. Усикова — Микола.

Старший син Артема Івановича — Георгій — закінчив військове училище і багато років свого життя віддав службі у лавах Радянської Армії.

— Коли фронт наближався до Великої Берізки,— продовжував розповідати Федір Євменович,— колгоспники відправили худобу, зерно, техніку в глибокий тил. На початку жовтня у село вдерлися гітлерівці. Ще не розвіявся пороховий дим бою, а окупанти вже почали шастати по дворах, погрожуючи жителям зброєю, ловили гусей, качок, курей... Зграєю, як сарана, налетіли на колгоспну пасіку: відкрили вулики, ножами полосували стільники... Під автоматами стали водити селян у поле на збирання картоплі та овочів. Але люди затягували польові роботи до заморозків, щоб ворог не міг скористатися врожаєм. До того ж підпільна група розповсюджувала правду про становище на фронті, націлювала селян на саботаж і зрив фашистських розпоряджень.

— На все життя запам'ятався мені морозний січневий день 1942 року,— згадував колишній партизан.— У село вступив партизанський загін Олександра Миколайовича Сабурова. Фашистська охорона втекла. Сабуровій відчинили комори і роздали населенню зерно, приготовлене для відправлення в Німеччину.

Наприкінці лютого у Велику Берізку прийшли бійці партизанського з'єднання Сидора Артемовича Ковпака. На мітингу до селян звернувся партизанський комісар Семен Васильович Руднєв:

— Громити окупантів, зривати їхні підступні задуми — наше з вами бойове завдання. Своїми активними діями ми допоможемо Червоній Армії, наблизимо велику Перемогу!

Після мітингу була створена група самооборони. Чимало жителів села, здатних носити зброю, записались у Середино-Будський партизанський загін. Члени підпільної патріотичної групи комуніст Федір Юхимович Чмир і секретар первинної комсомольської організації Микола Курило передали партизанам знайдену і сховану зброю.

Колишній начальник радіовузла Чернацької МТС Олексій Андреєв таємно змайстрував радіоприймач, слухав голос Москви і записував важливі повідомлення. Зведення Радінформбюро він передавав підпільній групі.

У березні патріотична група самооборони нараховувала 40 чоловік, її дії були найрізноманітнішими: саботаж розпоряджень окупаційних властей, розповсюдження листівок зі зведеннями Радінформбюро, знищення гітлерівців, складів із боєприпасами, пальним і продовольством, матеріальна допомога партизанам. А месники діяли все активніше — пускали під укіс поїзди, громили гарнізони і комендатури, знищували гітлерівських командирів та їх посібників. Тоді фашистське командування віддало наказ про створення «партизанської мертвої зони».

17 березня, скориставшись тим. що група самооборони пішла з партизанами на виконання бойового завдання, рота карателів увірвалась у село. Вона спалила контори колгоспу і лісництва, школу, сімнадцять житлових будинків. Партизани і самооборонні, які знаходились у сусідньому селі — Ясній Полині, побачили червону заграву над Великою Берізкою і поспішили на допомогу. Злякавшись розплати, гітлерівці повтікали.

Жителі села вирушали у партизани цілими сім'ями. Олексій Васильович Рождественський пішов до Сабурова разом з дружиною Наталкою, дочкою Надією і сином Миколою. За ним — родини У степків, Покотила, Чмиря та інших.

Фашисти боялись поповнення партизанських загонів свіжими силами. 24 квітня вони почали бомбити Велику Берізку із літаків. У селі спалахнула пожежа. Під прикриттям ураганного мінометного вогню село атакував цілий полк карателів.

Бійці самооборони чинили відчайдушний опір, та сили були нерівними, і вони відійшли за Знобівку. Деякі з них були тяжко поранені.

Гітлерівські головорізи, вступивши у село, вчинили криваву розправу. Вони схопили вісімнадцять активістів, привели їх до річки і розстріляли. У будинках живцем спалили сім'ї комуністів — директора школи Михайла Васильовича Виноградського, вчителя Іллі Івановича Вербицького, механіка Чернацької МТС Івана Васильовича Ковальова... Тоді ж розстріляли Миколу Панасовича Шинкаренка, який втік із фашистського полону...

Валентин Шинкаренко вертався кіньми із Старої Гути, куди возив продукти партизанам. Потрапивши під обстріл фашистського літака, ледь врятувався. Швидко розпріг змилених коней і вскочив у будинок. Мати збиралася погодувати сина. І раптом побачила за вікнами фашистів.

— Тікай, синочку, бо уб'ють супостати!

Валентин кинувся з будинку. Та було вже пізно. Гітлерівці оточили садибу. Діда, батька і його, п'ятнадцятилітнього хлопчину, погнали до річки.

Під горою фашисти встановили кулемет.

— Рус, біжи! — гаркнув офіцер.

Валентин кинувся до річки. Його наздогнала кулеметна черга... Розповідає свідок тих сумних і трагічних подій — Мотрона Гнатівна Кіндратенко.

— Кілька жінок зібрались біля колодязя. І раптом із-за лісу з'явився фашистський літак, почав строчити. Тоді ж ми помітили, що
з боку сіл Перемога і Лукашенківське сунуть фашисти. Першим карателі вбили Ларивона Ілліча Коваленка, який працював на грядці
і не побачив гітлерівських головорізів. П'ятилітнього Мишу Кондратенка фашист заколов багнетом.

Я і кілька ланок убігли в напівспалений будинок і попадали на підлогу. Та фашисти заглядали в усі закутки. І нас виявили... Сіконула автоматна черга. Пекучим вогнем обпекло лівий бік, руку і ногу... Коли все затихло, я спробувала підвестися — і жахнулась. Навколо валялись трупи, горіли будинки... Перев'язала свої рани хусткою, дочекалась вечора і пошкутильгала до лісу — там був син. Партизани мене виходили і залишили при штабі... Син мій і чоловік загинули. Залишилась я на світі одна зі своїм непоправним горем...

Під вечір партизани з'єднання С А. Ковпака і бійці самооборони вибили гітлерівців із села. Жахлива картина постала перед визволителями. Із 246 будинків залишились тільки два. Навколо чорніла цегла, тліли головешки.

В парку зібралися мешканці села, що зосталися в живих. Перед ними виступив Сидір Артемович Ковпак.

— Наш обов'язок — відомстити фашистським варварам за кров, попіл і сльози Великої Берізки... Кров за кров, смерть за смерть! — сказав він.

Однієї ночі народні месники атакували ворожий гарнізон у Пирогівці. Бій тривав до світанку. Не багатьом окупантам вдалося врятуватись. Ковпаківці здобули великі трофеї — зброю, боєприпаси, продовольство, фураж.

Яка подальша доля групи самооборони? — цікавлюсь у Федора Євменовича.

Третього травня вона повернулась із Старої Гути додому. Мінувала дороги, влаштовувала засади, знищувала окупантів та їхніх прислужників.

За наказом командування 10 травня фашисти підтягнули свої частини до райцентру Середина-Буда і повели наступ одночасно в двох напрямках — на Гаврилову Слободу і на Велику Берізку. Бійці самооборони відійшли з боями у Стару Гуту — партизанську столицю, а потім вийшли на південну галявину Брянського лісу, де поповнили Середино-Будський партизанський загін.

б червня 1942 року підрозділи окупантів провели в селі облаву. Всіх, хто потрапив під руку, вони погнали в райцентр, відправили на каторжні роботи у Німеччину. Партизанські сім'ї були розстріляні...

Валентина Шинкарепка, в якого фашисти стріляли біля річки, партизани виявили з ледь помітними ознаками життя, надали медичну допомогу. Нині Валентин Іванович працює сторожем місцевого лісництва. Він — один із свідків тих кривавих подій.

— Карателі провели на наше мужнє село три нальоти. Вони до тла спалили всі житлові будинки, інші споруди. Озвірілі злочинці знищили сотні жінок, дітей, стариків... По-варварськи зрівняли Велику Берізку із землею...

Восени 1943 року воїни Червоної Армії звільнили село від німецько-фашистських окупантів. Із навколишніх лісів повернулись па згарище уцілілі жителі. Брали лопати, сокири, пилки — споруджували землянки.

Розповідає Олександр Федорович Роговець — толока колгоспу «Зоря».

— Там, де колись стояли землянки,— показує рукою па рівну, широку і красиву вулицю,— колгоспники звели добротні житлові будинки, культурно-побутові об'єкти, господарські споруди. З допомогою шефів будуємо ще десять комфортабельних котеджів з усіма зручностями, нове овочесховище. Маємо гарні тваринницькі приміщення. Зараз у нашому колгоспі тракторів, автомобілів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки більше, пін; колись було у Чернацькій МТС...

Батько і син... Два покоління хліборобської династії.

Батько виніс на своїх плечах війну, в ім'я щасливого майбутнього йшов під кулями на знавіснілого ворога, ризикував життям. І вийшов із пекла війни переможцем! Син — продовжувач великої справи тих, хто завжди був відданий ідеалам комуністичного творення.

Відроджена Велика Берізка нині уславлюється мирною працею хліборобів!