– Та що дам до війни! – вторила їй колега, секретар сільради Лідія Кіловата. – У сімдесятих роках в нас проживало ще понад сім тисяч люду. Коли об’являли черговий призов до армії, то ми в кожен день призову відправляли в солдати по п’ять-шість хлопців з села. А зараз за весь період призову відправляємо одного, іноді й зовсім нема кого послати на військову службу.

А районна газета „Ямпільські вісті” нещодавно повідомила таку статистику: за 2004 рік у Великій Кісниці народилося 30, а померло 90 людей! І залишилося на сьогодні у цьому величезному колись селі вже менше трьох тисяч жителів... Якщо така арифметика ще протримається якийсь час, то... Такого демографічного страхіття, здається, тут не було ще за всі періоди лихоліть. За всі ворожі навали, за всі голодомори, за всі часи чуми й туберкульозів. За що така кара на людей!.. І що врятувало звідси євреїв – невже якесь чудо? Бо якби вони лишилися тут, то, ясна річ, пропорційно розділили би сумну долю всього вимираючого села.
Разом з тим, як не дивно, як не парадоксально, Велика Кісниця – чи не найкраще, чи не найзаможніше село всього району. Тут люди фантастично вмілі, як кажуть, майстри на всі руки, особливо в сільському господарстві. Але... на все воля Божа.
На краю Великої Кісниці, мало не над самим Дністром самотньо вмирає старий єврейський цвинтар. Він не такий щоб вже дуже старий – зовсім ні. У порівнянні з іншими він ще, можна сказати, доволі молодий. Але час тут летить, як на тій вічній мерзлоті – рік за два. Причому без особливих компенсацій і пільг...
Останні євреї Великої Кісниці не хоронилися в тій землі, де народилися. Їх відвозили аж у Ямпіль і саме там, серед порівняно чужих людей, на порівняно ще доглянутому єврейському цвинтарі ховали. Це вражає: мама й тато лежать у великокісницькій землі, а дітей возили хоронити аж за 25 кілометрів. Останніми так покинули цей світ знаменитий мало не на всю Вінницьку область культпрацівник Михайло Шенкер, батько якого Сололомон Соломонович лежить у Великій Кісниці, на єврейському цвинтарі, і велика сільська співачка, медсестра місцевої лікарні Фаїна Телешман. Ямпіль – останній рубіж відступу євреїв з вимираючої Великої Кісниці. Усе, кінець єврейської історії у цьому селі!

Але ж... Але! Ще стоять, опираються навалі диких чагарників потріскані надгробні плити з епітафіями на ідіш, ще демонструють обличчя заходу сонця зірки Давида, загадково щось віщують незрозумілі єврейські піктограми. А дороги на цей цвинтар вже немає. Там, де колись проносили покійників до місця вічного спочинку, де ходили невтішні родичі, виросли обійстя. Цвинтар наче навічно відділився ними від теперішнього життя. Про що думає цей цвинтар у своїй незбагненній страшнуватій тиші? Про те, що от йому відступати вже нікуди, що він з усіма його могилами приречений на самотність і забуття?.. Він на віки осиротілий – аж до приходу Месії.

Оскільки у сільській раді цей об’єкт давно вже не числиться, владі до нього й діла немає. Але людям – є... Добровільним наглядачем на цвинтарі став українець Анатолій Берко:
– Ще тесть мій, який тут теж поблизу жив, доглядав його, а як він помер, то вже мені дісталася ця місія. А там, може, й синові перейде. Воно би й нічого, але дуже вже цей гущавник дошкуляє. Рубаєш його, знищуєш – а він все одно лізе і лізе, як лютий ворог. Та й надгробки покосилися... Важкі вони, не так легко самому вирівняти. А огорожі вже давно немає – згнила. Якби які кошти, то можна хоч трохи підправити, а так що можливо, те й робиш...

Багатьох покійників пан Анатолій знав за життя і розповідає про них, стоячи біля їх могил, немовби про живих. І обов’язково з якоюсь родзинкою. Каже, що дуже хороші люди були ті великокісницькі євреї. Працювали хто де: той цирульником був, той кравцем, той продавцем, а багато хто одну професію мали – колгоспник... Тут вже, як кажуть, куди пошлють... Розповідає пан Анатолій і про те, що іноді в ці нетрі ще добираються з далеких ізраїлів та америк рідні померлих. Але дуже вже рідко.

– Це колись вони багато прибували, молилися, квіти клали, оплакували покійників, а як покидали цвинтар, то ми їм обов’язково води виносили, щоб руки помити, бо звичай в євреїв такий: йдуть із цвинтаря – обов’язково руки треба помити, – розповідає він.
Цікава річ, між іншим: єврейського цвинтаря в сільській раді на обліку вже нема, але самі євреї – ті, що лежать під забутими плитами з епітафіями на ідиш, – в сільраді... числяться!

Та ще як охайно! У будь-який момент можна з’ясувати склад єврейської сім’ї, дізнатися про освіту, хто на що гаразд був, хто вбитий, а хто так помер... І складається дивна ілюзія, неначе ось зараз можна відірватися від цих господарських книг, які ще довго тут будуть зберігатися, вийти на вулицю і поспілкуватися з тими, чиї імена у тих графах: глава сім’ї – Яланецький Янкіль Сендрович, його дружина – Сіма, діти – Мойсей, Рівека, спеціальність – колгоспники. Або ось цікавий запис: глава сім’ї – Перлов Хайка, жінка, член сім’ї, чоловік – Перлов Няма.

Вона – колгоспниця, два класи освіти, він – „почталіон”, має аж шість класів!.. Землі мають немало-небагато – аж п’ять соток, податки платять, живуть, не тужать. А надворі, людоньки, страшно голодний рік: 1947-й!..
Влаштували мені як кореспонденту у Великокісницькій сільраді щось на зразок Дня пам’яті місцевих євреїв. Ось які перлини тих спогадів я зібрав.

Бухгалтерка Катерина Бажура:
– Про неповторний єврейський характер ми так любимо згадувати, особливо про анекдотичні ситуації між нами, українцями, і євреями. Якось єврейка Естер, яка у нас швачкою була, побачила мою знайому в новому платті, і стався між ними такий діалог:
«Вей, воно на вас лежить, як на пес!..»
«Так це ж ви його шили...»
«Так?.. То ви ж так хотіли».
Секретар сільради пані Лідія Кіловата:
– Я малою з єврейкою, жінкою в роках, тютюн силяла. Важка то робота. Працюємо і тітка Пейса співає. Вона так співала, що й досі не можу забути. І все наче про їх єврейську долю. Я запам’ятала один куплет такої її пісні, ось послухайте, я так його озвучу, як вона вимовляла, небожка, по-єврейськи: „Ведуть мене до прийоми, а я думав, що до доми, а в прийомі – скляні двері, там сиділи й офіцери...” Чогось так я запам’ятала тітку Песю цими загадковими її словами. Це десь в 1965-му році було. Повне ім’я її – Ринфельд Песя Гершковна.
Було, ой, було, про що тужливе складати і співати сумні пісні тому єврейському поколінню... Розповідає батько голови села пан Мілентій Ганзюк:
– У сорок першому я хлопчиком був. Йду до млина, а назустріч мені через кладку румуни ведуть під автоматами євреїв. Не дійшли кілька метрів до води і... автоматами їх, автоматами... Посікли, як капусту. Вони ще тріпаються, а румун дає мені граблі, щоб я їх у воду зіштовхував, щоб дотопилися. Я ж – навтьоки...
А ще розповідали у сільраді, як німці звідкись гнали колонною через село євреїв і всіх потопили у Дністрі, десь аж за Великою Кісницею. А ще про те, як євреї переховувалися в день по ярах, а вночі приходили до українців, і ті рятували їх всім, чим могли. Як свідчать господарські книги сільради, пережили страшну війну чимало великокісницьких євреїв. Рахіль, Естер, Сара... Залишилися ще у пам’яті літніх великокісничан талановиті гарні єврейські жінки з розпрекрасними єврейськими іменами. А чоловіки – Хоскіль, Ізя, Соломон, Янкіль... Та хіба перелічиш усіх!.. Лежать вони, як один на тому вмираючому єврейському цвинтарі, до котрого владі вже й діла немає. А люди, прості люди ще пам’ятають...
– Якось з рік, а може вже й з півтора тому (в цей час хасиди активно розшукували по навколишніх старих єврейських цвинтарях поховання якогось великого цадика і користувалися допомогою районної влади... – В.К.) подзвонили мені з району, з відділу культури і цікавилися нашим єврейським цвинтарем, епітафіями на ньому. Я розказав, що він ще є, описав, у якому стані. Мене вислухали, і з тих пір ніхто цвинтарем не цікавиться. А жаль, люди ж там поховані, наші люди... – бідкався художній керівник місцевого будинку культури Федір Спринчан.
Що ж... На все воля Божа!
І пам’ять людська.