Вишнів — село в Україні, Любомльському районі Волинської області. Населення становить 1187 осіб. Поштовий індекс 44351.Населення близько 1187 чол. Телефонний код 03377. За 1км на південь від Любомля(Україна,Волинська обл), обабіч міжнародної траси E373, лежить село Вишнів, засноване у 1520 році. У ньому збереглася дерев'яна церква святих безсрібників Косьми і Даміана побудована в 1860 році, постійно діюча і багато оздоблена дерев'яними різьбленими деталями. Настоятель прот. Віктор Самолюк. В селі середня школа, збудована в 1986 році.

У цьому селі не народжувалися майбутні гетьмани чи великі історичні діячі, тут не будували культових споруд. Цей населений пункт розташований набагато ближче до Європи, ніж до української столиці, – усього за 18 км від митного переходу „Ягодин”. Однак, саме про нього говорять як про вотчину митників та прикордонників.

Вишнів – чимале село. Його назва, цілком традиційна для українців, викликає чимало асоціацій. Одразу пригадуються Шевченкові рядки... Але чи справді гудуть хрущі над деревами у Вишневі? Певно, що так, але за шумом авто, які цілодобово курсують міжнародною трасою Е373, цього звуку не завжди вловиш. Самі ж мешканці до специфічного свисту давно звикли. Правильно, бо на чиєму возі їдеш, того й пісню співай. Що ж тут кривити душею, кожна друга родина живе з митниці. Правда, хтось значно краще, про що свідчать чималенькі хати, а хтось – на одну зарплату. Потрібні працівники й на заправках, які не так давно побудували на місцевому болоті. Самі ж вишнівчани жартують, що від Ягодина до любомльського перехрестя – кілька десятків таких закладів. Тож, місцева інфраструктура процвітає.

На самому початку села, наче гриби після теплого весняного дощику, „виросли” добротні обійстя. Паркани у людський зріст, зелені навіть серед зими й охайно підстрижені газони, керамічні гномики та качечки... Одним словом, справжня Європа, а не кілька гектарів городу й повно худоби в хліві. У нинішні часи в звичайному селі таке не часто зустрінеш, бо простий люд живе плодами своєї фізичної праці: що виростив, те й з‘їв, а як лишилося, то продав.

Тут мешкає близько 1,5 тис. населення, чимало старожилів. Правда, як розповідають місцеві, серед довгожителів більшість – жінки. Чоловіків у селі й так менше, бо глави сімейств подаються за кордон на заробітки, аби було за що утримувати дружину та діток. А малюків у Вишневі чимало. Успішно функціонують навчальні заклади.

– Маємо одинадцятирічну школу, – з гордістю розповідає місцева бібліотекарка пані Людмила. – Не так давно з садочка та школи організували навчально-виховне об‘є¬днання. У дитсадочку не щороку, звісно, але трапляється, що набирають по дві групи. Знаєте, наші люди цінують цей заклад. Багато молодих батьків, які мають можливість доглядати дітей удома, все одно щодня водять своїх чад... Наповненню шкільних класів можуть позаздрити навіть окремі міські освітні установи.

З сусідніх населених пунктів, які об’єднуються Вишнівською сільрадою, учнів возить сільський автобус. З утіхою розповідає пані Людмила й про бібліотечні фонди, які, до речі, час від часу таки поповнюються. Каже, що односельці читають книги. Малеча ж хоче яскравої літератури.

Пам’яток архітектури у селі не багато. Зберігся православний храм, що стоїть в оточенні дерев та вабить око небесною блакиттю стін. До дерев’яної церкви святих безсрібників Косьми та Діамана, збудованої ще у 1860 р., на службу Божу щонеділі ходять вишнівчани. Відзначає місцевий люд, що їхня пам’ятка багато оздоблена дерев’яними різьбленими деталями. І хоч історичні цінності у Вишневі – не на кожному кроці, але місцеві цікавинки на цьому не завершуються. Навіть на стареньких, низеньких хатках „повиростали” параболічні антени. Отакий парадокс сучасного села – тарілка практично на кожному даху. Та й до районного центру – рукою подати. Подейкують люди, що незабаром через дорогу вже буде Любомль, бо він так швидко розбудовується. Що справді вражає, так це відсутність у Вишневі міської метушні, від якої голова йде обертом. Складається враження, що час у цьому селі плине зовсім по-іншому. Тут ніхто нікуди не поспішає і не квапить інших... Справжній рай для втомленої подразниками міста душі.

У часи польського панування тут діяла підпільна група українських патріотів, борців за інтереси селян. У роки Другої світової війни від рук ворогів загинуло близько сотні вишнівців. Фашисти та їх прихвосні закатували під час окупації голову сільради Ю.М. Скрипицького, голову колгоспу Л.О. Ліліковича, секретаря сільради І.К. Глущука, молодіжного ватажка М.М. Десятничука та інших. Більше півсотні юнаків і дівчат вивезли до Німеччини на рабську працю. І все це люди мусили пережити, не зломитись і в таких нелюдських умовах продовжувати рід свій.

Добре пам'ятає страшні роки війни вісімдесятилітня Надія Тимофіївна Положевець, жителька села Вишнів Любомльського району: Перші німці йшли через Бабаці, діставшись дороги, що вела у Штунь із Вишнева, повернули і прийшли у наше село. По правий бік запалили всі хати, полум'я гуло, гуготіло, земля перетворилася на вогняне пекло. Люди побігли в долину за селом, полягали на землю. Мама накривали нас старим кожухом, але вогонь був таким сильним, що гарячі плахти долітали до нас. Тут десь взялися німці з автоматами і давай «строчити» по людях. Але піднявся наш сільський голова (він був німець за національністю, «колоніст», як у селі казали) і став говорити німецькою. Тоді фашисти опустили автомати і наказали всім іти в село. Звідти погнали нас у село Коцурі. Скільки людей побитих ми бачили, корів, коней, свиней. Наступного дня повернулися люди на свої згарища. Було дуже важко: не мали ні в що одягнутися, ні в що взутися, де жити. Але ми таки вижили!

Розповіла Надія Тимофіївна і про відступ німецьких військ: Із фашистами тікали «власовці». Вони були ще жорстокіші, ніж німці, бо вбивали наших людей просто так, щоб убити. Фашисти, тікаючи, грабували все підряд, нищили посіви, палили все, щоб нічого нам не лишилося, гнали корів, коней, свиней. Пригадує вона й 9 Травня. День був такий гарний тоді, сонячний, теплий, сади рясно цвіли. Співпало це свято із Святим Христовим Воскресінням.

Ще зовсім маленькою була Ганна Прокопівна Середа, також жителька Вишнева, але вона пам'ятає, як розповідала вірш про війну на святі в Любомлі з нагоди звільнення України від німців. Батька її,Кулик Прокопа Павловича(1909-2000), забрали на фронт, він потрапив у полон і про його долю рідні нічого не знали. Тому так зворушливо звучали ці рядки із вуст п'ятирічної дівчинки в українському костюмі

О Боже великий, який тепер час: Великеє горе настало для нас. Нема в мене татка, лиш мамка одна. О Боже великий, що зробить вона? Все мамка говорить, що татко прийде, А його ще досі не видно ніде. Забрали фашисти на «гньотки» свої, Замучили татка в чужій стороні

Ганна Прокопівна каже, що й зараз ніби бачить тих людей, які сиділи в перших рядах і так гірко плакали, слухаючи її вірш.