Наче все змінилося в Хінельських лісах, відколи патріоти довідались про перемогу, здобуту Червоною Армією під Москвою. В цей час крутила віхола, од морозу дерева тріскались, а партизани весну відчували.

Хтось знайшов під снігом кілька патронів і згадав, що восени тут билась у ворожому оточенні червоноармійська частина. Десятки людей зараз же взяли лопати. Золотоносну жилу не так би шукав народ, як ці патрони. Вони буди для нас дорожчі за благородний метал.

Немало поту пролили путивляни, поповнюючи свої боєприпаси, що майже вичерпалися. Скільки пройшли бійці глибоким снігом з лопатами в руках, збираючи в кишені по одному патрону! За кілька днів цілі гектари розчистили від снігу.

Загін почав швидко зростати. Колишній порядок прийому нових бійців став уже непридатним; ми більше не вимагали від добровольців писаних заяв, а зараховували їх по-армійському, наказом — цілими групами, хоч, як і раніше, старанно добирали людей. Перед тим як підписати наказа про прийом нових бійців, я розмовляв з кожним із них і попереджував: «Подумай, чи не буде тобі важко в нас». Щоб люди, вступаючи до загону, були готові до всього, я одверто говорив їм про всі труднощі партизанського життя.

Обстановка вимагала створення значно більшої бойової одиниці, здатної не лише здійснювати диверсії, а й громити чималі гарнізони противника, вести бої за повне їх знищення. Разом з тим не хотілося, щоб загін хоч у якійсь мірі втратив маневреність через те, що занадто розрісся.

В Хінельських лісах ми були не одні. Відродився Сєвський партизанський загін Хохлова. Виникла група месників, що склала ядро загону імені Ворошилова під командуванням капітана Гудзенка. Організувалась група бійців-патріотів Ямпільського району, з якої теж виростав загін, очолюваний партійним активістом Гни-бідою. Зі всіма цими загонами путивляни мали тісні зв'язки, всіляко допомагали їм, отже, будь-коли могли домовитись про спільні дії. Недалеко, в Баранівському лісі, базувався невеликий загін партизанів Червоного району. З їх командиром і комісаром ми познайомились у Комарівці, куди прибули обговорювати питання зустрічі Нового року. Та довелося займатися зовсім іншою справою. Червонівці повідомили, що проти них вислано карателів, яким наказано знищити цей загін.

Ми постановили допомогти сусідам. Насамперед послали в село Уланове, де розташувались гітлерівці, об'єднану розвідку на санях. Після годинного бою есесівці були розгромлені. Тут же, спільно з червонівцями, розробили план розгрому німецько-фашистського гарнізону в селі Есмань.

Операцію здійснили в ніч на 1 січня. Новий рік нам добре допоміг. Гітлерівці перепилися, і месники, не втративши жодного бійця, знищили ворожу комендатуру, поліцаїв, вузол зв'язку.

Згодом ми дійшли висновку, що тактика партизанської боротьби повинна грунтуватися на взаємодії самостійних груп і загонів, тактично підпорядкованих єдиному штабові. Об'єднуючи таким чином навколо себе партизанів сусідніх районів, Путивльський загін лишався порівняно невеликим — міг легко маневрувати і разом з тим мав можливість провадити великомасштабні операції. Тому й надалі, коли до нас приходило кілька патріотів якогось району, ми створювали з них бойову групу. Коли ж вона зростала до загону, виділяли її в самостійну одиницю, підпорядковану нашому штабові лише оперативно. Так поступово склалося партизанське з'єднання, яке спершу називалося Путивльським об'єднаним загоном, а пізніше — Групою партизанських загонів Сумської області.

Після того як ми пішли зі Спадщанського лісу, командування гітлерівців у Путивлі оголосило, що партизанів знищено. Окупанти знов розперезалися — грабували, по-звірячому тероризували населення. За особливими списками фашисти забирали людей, зв'язували їм руки, саджали на машини, вивозили й убивали їх.

Ми вирішили нагадати про себе недолюдкам.

Залишивши під надійним прикриттям базу в Хінельських лісах, наш загін вирушив у похід, щоб, як зазначалось у наказі, передислокуватись у Путивльський район. Намічали вийти в його східну частину, що межує з Курською областю,— до Новослобідського лісу, де до об'єднання з нами базувався загін Руднєва.

Зустрівши на шляху сильні ворожі заслони, ми змінили маршрут і поклали собі за мету дістатись у наш район з іншого боку, подалі на захід. Повернувши на північ, загін пройшов краєм Курської та Орловської областей і 10 січня через Глухівський вступив до Путивльського району. По дорозі месники очистили від ворога з десяток сіл і знищили кілька ліній зв'язку.

Загін розмістився в селі Кагань, що на річці Клевень. Звідси до Спадщанського лісу було не більше п'ятнадцяти кілометрів. Але тепер цей ліс мало цікавив нас. Усе змінилося: і розмах наших дій, і тактика нашої боротьби. Залишатися тут або десь в іншому місці ми надовго не збиралися. Для того й створили тилову базу в Хінельських, а за ними — ще глибшу в Брянських лісах, щоб у разі потреби піти туди на деякий час.

Чудовим місцем для зимівлі в Путивльському районі міг бути Новослобідський ліс, де на високій кручі, понад торфовищем, височів старовинний Софроніївський монастир, обнесений муром. Григорій Якович Базима, який ходив на розвідку з бійцями, встановив, що там нікого нема. Зустріли вони лише лісника, котрий нікуди не виходив з лісу відтоді, коли в район вдерлися загарбники. Спокусливо було прожити ту на диво морозну зиму в теплих будинках, оточених, немов фортеця, муром, лісом та баговинням. Але зимувати в Софроніївському — знову ж таки означало приректи себе на оточення, важкі оборонні бої. І ми надали перевагу вільному маневрові.

Коли загін вийшов на річку Клевень, гітлерівці втекли з найближчих сіл у Ворголь. Уночі ми були вже в ньому. Я влаштував свій командний пункт на південній околиці, і партизани кількома групами пішли «прочісувати» населений пункт. Провідниками стали партизани-воргольці, серед них — і наш лікар Діна Маєвська.

Наступного дня ми почали проводити в селах збори колгоспників. Це була друга роз'яснювальна кампанія, проведена нами в Путивльському районі за час окупації. Вона тривала близько тижня. Агітаторами працювали всі. Кожен організовував збори в тому селі, де його краще знали тамтешні жителі. Мені, приміром, довелося виступати перед трудящими Ховзівки. В 1939 році я був обраний від цього села депутатом районної Ради депутатів трудящих.

— Незважаючи на окупацію району гітлерівцями, діяльність Радянської влади в ньому не припиняється,— говорили ми.— Депутати виконують наказ народу.

На порядку денному цих зборів було два питання: становище на фронті (повідомлення про розгром фашистів під Москвою) і завдання колгоспників тимчасово окупованих районів у боротьбі проти загарбників.

Наше несподіване повернення в Путивльський район само по собі переконувало селян, що окупанти не такі вже сильні, як дехто думав.

Минув тиждень, перш ніж гітлерівці, що були в Путивлі, наважилися виступити проти нас. Для боротьби з «партизанами Ковпака, котрі знову появилися», як оповіщено було в місті, німецько-фашистське командування виділило батальйон з трьома гарматами. Але в ніч на 18 січня наш загін залишив Путивльський район і другого дня був за лісом Кочубейщина, під Глуховом.

У цей час до нас мало не щодня приєднувалися десятки нових бійців.

Є в Слоутських лісах хуторець Гута. Ми пробули в ньому всього кілька останніх днів січня, але він став нам рідним. Тут наш загін зустріли тільки діди. Вони зразу ж розхвастались:

— А в нас, товариші, теж є свої хлопці!

«Своїми хлопцями» на Україні називали тоді партизанів. Питаю:

— Де ж вони?

Шепочуть на вухо:

— В лісі, недалечко тут. Та ми зараз покличемо до тебе їхнього командира. Може, чув — товариш Кульбака?

Другого дня після нашого приходу в Гуту тут зав'язався невеликий бій. Підійшов загін окупантів — близько ста чоловік. Партизани залягли на околиці хутора. Почалася перестрілка. Я стояв на ґанку. Раптом бачу: з хат діди вискакують. Один, другий, третій... У кого — берданка, в кого — стара шомполка.

— Куди? — кричу.

Вони біжать, руками махають, показують у поле: німці, мовляв, наступають, зараз сипонемо їм жару. Ледве впрохав та довів, що допомога не потрібна: загарбники, втративши вбитими з десяток солдатів і офіцерів, відступили.

Після бою приводять до нас гутівські діди свого партизана-командира. Одягнений у цивільне, на піджаку медаль «За відвагу» — учасник радянсько-фінської війни 1939—1940 років. Це був Петро Леонтійович Кульбака — працівник Глухівської райспоживспілки, залишений партійною організацією району для створення партизанського загону. Ми з ним зустрічалися. Він приходив у Спадщанський ліс на нараду, яка була перервана появою в лісі гітлерівських танків. Потім кудись зник із своїм загоном. Тільки тепер ми довідалися, що глухівці, які діяли спочатку поряд з нами, в урочищі Мариця, вирішили самі пробиватися в Брянські ліси. Це їм не вдалося. Вони потрапили в оточення і ледве вибралися з нього лісовими стежками. Після того глухівці осіли в Слоутських лісах, збудували там землянки і, як висловився Кульбака, «добре законспірувалися» — виходили з лісу тільки тоді, коли сліди замітав сніг.

— Загін маленький — всього двадцять чотири бійці. Далеко не висунешся! Коли б підтримка якась, тоді зовсім інша справа. Без
неї, самі, що можемо зробити? — сказав Кульбака.

Запропонували глухівцям приєднатися до нас. Вони погодилися діяти спільно.

Один із глухівців показав нам пожовклу газету «Правда» від 7 листопада 1941 року з доповіддю Сталіна. Цю газету було знайдено в лісі: мабуть, її скинули з літака. Висіла на кущі, присипана снігом. Скільки радості принесла вона!

Пізніше, влітку чи восени сорок другого року, нам довелося ще раз проходити через Гуту. Підходимо до неї і дивуємося: що таке, де хутір? Місцевість ніби та сама, а Гути немає. Лишилися від населеного пункту тільки згарища, на перший погляд з бур'яну не видні. Спалили нелюди Гуту дотла. Де діди?!

В сусідньому селі нам розповіли:

— В Гуті всі живцем згоріли. Карателі нікого не випускали з палаючих хат, тримали під обстрілом усі вікна й двері.

Багато ще довелося бачити на Україні пустирів і пожарищ на місці сіл, спалених гітлерівцями, але Гута нам особливо запам'яталась.