Форум Звенигородки

Темы для публикаций и разговоров


Політика і влада
28 Февраля 2014 Валерій Бурій

Охорона здоров'я
10 Февраля 2014 Валерій Бурій

Спортивне життя
15 января 2014 Валерій Бурій

Церква та релігія
18 сентября 2013 (преприниматель)

Матвій Шестопал
11 сентября 2012 Валерій Бурій

Смотреть все темы города

Вопросы-ответы Интервью Все записи

... 3

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Хоменко, В.М. Звенигородка: [іст. хроніка] /Володимир Хоменко. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – 67 с.: іл.



Нині не знайти жодного українця, який не чув би про Звенигородку. Давнє місто з часів Київської Русі, тепер «стольний град» Шевченкового краю.

Книга містить матеріал про місто над тихоплинним Тікичем, його минувшину, діяння славних земляків – звенигородців, які боронили рідну землю від численних набігів – ординських та інших чужинецьких зайд, брали участь у визвольних походах під керівництвом Богдана Хмельницького, у селянському повстанні 1768 – 1769 років, а пізніше відроджували Вільне козацтво, воювали на фронтах Другої світової війни.

Автор видання – журналіст, історик, краєзнавець, пропонує читачеві використовувати книгу, як путівник у минуле славнозвісного міста, і адресує її усім пошановувачам історії рідного краю.

19 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Білецький, Ф.Ф. Розкажи мені, Тікичу…: Буки від давніх часів до сьогодення /Феофан Білецький. – Черкаси: ІнтролігаТОР, 2012. – 279 с.:іл.



Науково-популярне видання висвітлює історію селища Буків, що на Маньківщині.

Автор залучив нові та критично використав відомі джерела, вдався до уточнень, окремих узагальнень, порушив ряд загальнонаціональних проблем, подав велику за обсягом і розлогу історію села, що переплітається з історією всієї України. Ілюстрації та фотографії ще глибше доповнюють розповідь, унаочнюють описані в книзі події, допомагають згадати багатьох людей, рідні краєвиди, ще раз торкнутися серцем славної минувшини рідного краю. Додаткові матеріали, використані краєзнавцем, роблять видання ще змістовнішим і цікавішим.

Журналіст, літератор, поет, краєзнавець Феофан Білецький прагнув, щоб у душі читачів ще більше розгорілася іскрина тепла й любові до своєї малої батьківщини, щоб люди внесли свою частку в її розквіт і не забували частіше вирушати на побачення з Гірським Тікичем, з Буками, де «… навіть небо ближче до землі, і зорі залюбки у Тікичі хлюпочуть…».

Книга розрахована на краєзнавців, істориків, студентів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю

19 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Юхим Степанович Кримський (1838 — 1915, м. Звенигородка Черкаської обл.) — український літератор, педагог і видавець. Батько Агатангела Кримського. Автор підручників і методичних посібників з географії, арифметики, мови, численних брошур на етнографічно-побутові теми, краєзнавчих і бібліографічних праць.
[ред.]
Біографія

З 1871 року переїхав разом з родиною у місто Звенигородка, де працював у двокласному міському училищі — викладав географію та історію. Вечорами він працював над написанням підручників та посібників: «Підручник географії», «Арифметичні задачі в картках», «Російська азбука» і інші.

1872 року в московській друкарні В. Готьє вийшов підручник з географії Юхима Кримського.

1874 у друкарні братів Салаєвих опублікована книга Кримського «Арифметические задачи в карточках».

У 1877 році Кримський видає «Способ преподавания арифметики в народных, приходских училищах и подготовительных классах».

1878 виходить з друком «Русская азбука».

В 1881 році Юхим Кримський відкрив першу в Звенигородці бібліотеку, у фонді якої нараховувалося понад 3000 томів. Значне місце в фонді новоутвореної бібліотеки займали твори Котляревського, Гребінки, Квітки-Основ'яненка, Шевченка, Костомарова, Куліша. Частину книг зі своєї бібліотеки подарував місту, яке стало для нього рідним, — і його син Агатангел.

У 1882 році Юхимом Кримським була заснована у Звенигородці друкарня, оснащена найкращим на той час обладнанням. Першою виданою книгою стала «Французька азбука для росіян». Згодом виходить фундаментальна книга «Повний провінційний календар-альманах на десять років», де були вміщені, його дослідження і поради в галузі хліборобства та твори російських поетів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Всього видав понад півтора десятка назв книг.

Затятий мисливець, Юхим Кримський в 1885 році видав книгу «Охота на птиц и зверей в Малороссии», в якій, крім опису мисливських пригод, значне місце відведено мисливським прикметам, переказам, повір'ям, легендам.

Популярності в Звенигородці набули публіцистичні брошури накладом до 30 примірників і обсягом до 35 сторінок. У них Юхим Кримський висміював місцевих хабарників, бюрократів, здирників, шахраїв. Ось лише деякі з назв: «Щоденник провінційного ледаря» (1883), «Записки провінційного шалапая» (1884), «Хроніка провінційного життя».

Така сатирична діяльність не сподобалась секретарю міської думи, дворянину без освіти (але з цілим набором куплених атестатів і дипломів), Іордану Ганському, який подав у суд за «наклеп». Хід судового процесу привернув увагу громадськості всієї Російської імперії. Про нього писали в Києві, Одесі, Петербурзі та Москві.

17 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Н. Полонська-Василенко
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ
1871—1941
(Століття з дня народження та тридіщтиліття з дня смерти.)
Цей рік позначений, як століття з дня народження одного з найви-
датніших учених та громадських діячів України, Агатангела Юхимовича
К р и м с ь к о г о . Видатний орієнталіст, філолог, знаївець української!*
мови, талановитий письменник та поет, дослідник фолкльору.
А. Ю. Кримський був одним із організаторів Української Академії
Наук і першим неодмінним секретарем її, та фактичним керівником
її до 1929 р. Цілком зрозуміло, що з приводу цього сторічного ювілею
А. Ю. Кримського з !явилися і в УССР, і в вільному світі десятки стат-
тей, присв’ячані його науковій діяльності, літературним творам, громадській
праці.
Проте, в цих статтях кидається у вічі одна спільна риса. Вони
згадують рік народження видатного вченого, але не кажуть ні про
рік його смерти, ні про місце могили. Постає враження, що А. Кримський,
перейшовши свій 100 літній кхвілей, ще живе, хоч і не працює.
Правда, УРЕ подала неясну вкразівку, ніби то він помер 25 січня
1942 p., але невідомо де? Цікаво, що ювілейні статті не згадують
цієї дати.
Взагалі, життя цього видатного вченого не було таким спокійним,
яким малюють його сучасні автори. Воно було тяжке й характерне для
доби та обставин, коли він жив, працював і можливо міг би ще й
далі 'працювати, й закінчити хоча б ті праці та пляни, які мав на меті.
Моє життя склалося так, що 'протягом 23 років я була зв’язана з
ним науковою працею в Українській Академії Наук, а з того часу
останні 12 років цінними дружніми відошеннями. Тому я вважаю моїм
обов’язком доповнити велику кількість статтей, присвячених А- Кримському
деякими фактами, які обминають автори цих статтей.
Початок нашого знайомства припадає на 1918 рік, коли А. Ю. Кримський
був одним із основоположників Української Академії Наук,
і опинився в першому складі її дійсних членів — академіком І Історично-
філологічного Відділу. В день відкриття Академії, 14 листопаде
1918 року, А. Кримського було обрано недмінним секретарем її.1
1 Час заснування Академії Наук не є спірни, про дату її заснування говорять
матеріяли Архіву Академії Наук, Д. Д о р о ш е н к о , Історія Укра-
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 91
З того часу, до 1929 року, він залишався на цьому пості. Будуванню
Академії він присвятив все своє життя, ввесь цей час фактично керував
нею. Недурно в Києві жартурали, що це Академія не Українська,
а «Кримська». Академія переживала тяжкі часи. Заснована за часів
гетьмана Павла Скоропадського, вона ледве збереглася під час правління
Директорії, коли поставлено було питання -про ліквідацію її й
тільки енергійний протест з боку академіків А. Кримського, Б. Кі-
стяковського та наукових співробітників П. Зайцева та В- Моїдзалев-
ського вр’ятували Академію Наук.
З 1919 року Київ опинився під владою большевиків. Було страшне
життя з матеріяльного погляду, але ніщо не загрожувало існуванню
Академії. Але з вересня 1919 року Київ опинився під владою «добровольців
» і одним з перших розпоряджень нової влади була ліквідація
всіх українських установ, а в першу чергу Академії Наук. Але 1920 р.
повернулися большевики. Ввесь цей час кермо влади Академії Наук
тримав у своїх руках Кримський, і треба було мати багато дипломатичного
таланту, щоб зберегти її при житті.
Наше знайомство з А. Ю. Кримським почалося з моєї візити до
нього; я була тоді приват-доцентом Київського університету та вченим
секретарем Археологічного Інституту й звернулася до Кримського
з пропозицію читати лекції в Інституті. Він охоче погодився й прочитав
курс Історії Туреччини. Я слухала ці лекції і була захоплена
ними. Читав А< Кримський надзвичайно просто, тихим голосом, наче
просто оповідав гуртку друзів свої думки- Але оповідання були виняткові
й по глибині та широті еридуції, і по красі викладу, і потому,
якими близькими були авторові ті події, про які оповідав він: наче
він переживав їх сам, був свідком їх. Цікаво, що в великій кількості
статтей присвячених ювілею Кримського, я ще не зустрічала згадки
про нього як професора-лектора.
6 років пізніше ми близько зустрілися з Кримським. За ці роки я
була звільнена з університету, реформованого на Інститут Народної
Оствіти; було ліквідовано інші Вищі школи, в яких я була професором.
Довелося обмежитися викладанням у середніх школах, в одній
із них я стала «Завідуючою». У 1923 році я одружилася з академіком
гни, т. II, Ужгород 1930; М. В е т у х і в, «Основні етапи розвитку Академії
Наук», Літ. Збірн. т. І, Нью-Йорк 1952; Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о ,
Українська Академія Наук, Мюнхен 1955, част. 1. Навпаки, совєтська література
намагається двести, що Українську Академію Наук засновано було
1919 року большевиками. Б. С. У. 1947, т. 55, 1949, т. І подають цю дату.
«Історія Академії Наук Української РСР», вид. Академії Наук Української
PCGP, Київ 1967 недвозначно пише в передмові: «Створена на зорі Радянської
влади на Україні АН УРСР об’єднала вчених» . . . (стор. 11). Десятки,
сотні соївєтських видань повторюють цю фальшивку, щоб затаїти правду:
заснування Академії Наук гетьманським урядом 14 листопада 1918 року.
Цікаво, що раз-у-раз совєтські автори самі протирічать цій брехливій даті.
Так в Українському Істор. Журналі 1968 p., ч. 12 оповідається про академіка
Ореста Левицького, «він був академіком Укр. Акад. Наук з с а м о г о
початку її створення в листопаді 1918 року» (стор. 126). Трохи незручно,
але ліпше так, ніж писати про заснування Академії в 1919 році.
92 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО
М. П. Василенком. 1924 р. у Києві відбувся гучний (політичний процес
«Центра Действій», до якого було притягнуто мого чоловіка. Мене, як
дружину обвинуваченого в політичних злочинах, було негайно, до
вироку, звільнено з посади. Становище моє, як жінки «ворога народу»
в Совєтському Союзу було трагічне: безробітна, я втрачала все, що
мала: заробіток, право на кімнату, на все. В ці тяжкі для мене часи
А. Кримський виявив виключну увагу до мене: без мого прохання
він влаштував мене «позаштатним» науковим робітником в Академії,
що давало мені правне становище й деяку платню за зроблену працю.
А тимчасом суд виніс тякий вирок моєму чоловікові: 10 років ув’я знення
з конфіскацією майна й позбавленням громадських прав на
три роки після звільнення-2
Притягнення академіка М. Н. Василенка до суду і зокрема вирок
зробили величезне враження в УВАН. Три рази Спільне Зібрання
дійових членів зверталося до уряду з проханнями, за власноручними
підписами всіх академіків, про звільнення М. П. Василенка, про ам-
нестію, про загальну «поруку» за нього, тощо. Це був 1924 рік, і тоді
можна було так 'прилюдно виявляти своє ставлення до «ворога народу
», що, звичайно, стало неможливим 'пізніше.
У всіх цих акціях ініціятива і оформлення належали А. Ю. Кримському,
неодмінному секретареві УВАН, який для врятування свого
товариша по УВАН не шкодував нічим. Разом з ним діяв і С. О. Єф-
ремов, Всі три звернення УВАН не дали наслідків. Більш реальне
значення було те, що з наказу А. Кримського було «опечатано» велику
й Дуже цінну бібліотеку М. П. Василенка, і мене як співробітницю
УВАН, призначено бідповідальною сторожихою її. Ця своєчасна ухвала
врятувала бібліотеку, бо ближчими днями після вироку суду
приїхали до помешкання М. П. Василенка комсомольці, щоб вивезти
бібліотеку.
Невдача з зверненнями УВАН не припинила клопотань УВАН,
власне А. Ю. Кримського та С. О. Єфремоіва. З листами від них та від
Спільного Зібрання УВАН до ВУЦИК-а, до Нарком-юста, до «старости
» Г. І. Детровського; з цими листами я тисячі разів їздила до Харкова,
і УВАН добилась нарешті звільнення М. П. Василента, поновлення
в правах, і повної амнестії.3
Я докладно зупинилася на цьому епізоді з історії А. Ю. Кримського,
щоб показати його з того боку його багатогранної особи, якої
не було згадано в численних працях присвячених його ювілеєві. Цей
епізод у всю ширінь показує виключну доброту і вміння відкликатися
да чуже нещастя. Людина пристрасна А. Ю. Кримський не знав ні
21 Тяжкі вироки всім обвинуваченим: 4 смертні вироки, 6 — ув’язнень на
10 років, кілька на 7 та 5 років були демонстрацією совєтського уряду проти
втручання французького уряду, який інтервеніював і просив «милосердія»
до обвинувачених, головно — вчених: «М. П. Василенка і УВАН», «Україна»,
Дариж, 1951, ч. 5, стор. 339; Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , «Процес
Центра Дій», Мюнхен.
3 Н. П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о , П р о ц е с ..., стор. 14, 15.
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 93
страху, ні обмеження в свому ставленні до людей, і якщо ставився
добре, — то був здатний на все. Я казала вище, що 1924 рік не був
подібний до часів єжовщини. Але 'все ж і тоді, навіть близькі знайомі
були обережні, не афішували близькости до жінки засудженого; я
добре помічала, коли на вулиці мене не «помічали» ті, що бували в
мене, і т. д. А. Кримський беззастережно вів кампанію за звільнення
академіка, добре знаючи, що за умов того часу, кожне слово його було
відоме в ҐПУ, і що там поволі збираються матеріяли, щоб знищити
й його. Недурно казав він нам, після урочистого святкування його
ювілею (в 1941 році: «щоб не казати, а ’ті’ мені не вірять». Він був
правий. Про це буде мова далі.
До загальної характеристики Кримського, треба додати, що він був
побожний. Він був щиро відданий Церкві, і не ховав цього в найстрашніші
часи антирелігійної боротьби. 1921 року він був членом Собора
й брав участь в обранні митрополита Василя Липківського й далі
залишався у зв ’язку з УАПЦ.
Його особисте життя було тяжке. Власне цього життя він не мав.
В Києві він жив сам, із своїм служником, Василем Мирошниченком
(«Собачі ноги», як зіва© він його за неймовірно швидке виконання доручень),
серед величезної бібліотеки. Знайомих майже не мав: вони
обмежувалися Л. М. та О. Г. Черняхівськими, Кривенюками-Коса-
чами та нами. З рідною сестрою, що була одружена з Г. Іванцем, та
їхніми дітьми, він не буїв близький. У Звенигородці, де він мав садибу,
мешкали сестра Марія Юхимівна, улюблена ним, та брат. До Звени-
городки здебільшого їздив він на літні місяці, якщо ВАН не примушувала
залишатися й літом.
Із хвилюванням розповідав Кримський про свою юнацьку любов,
що зберіг до смерти — до Лесі Українки. В його спогадах залишилася
пам’ять про неї не лише, як про талановиту поетку, чарівну
дівчину, але й я к про виключну красуню. Про цю любов його знав
П, Тичина; в гарному вірші, що оголосив він під час святкування
його ювілаю в січні 1941 p., є такі слова: Кримський згадує «вічно
мрійну Лесю Українку» .. .4
Проте, хоч дуже обмежений колом близьких людей, Кримський
був надзвичайно цікавий співрозмовник; власне це не вірно: розмови
з ним мали характер не «діялогу», а «монологу»; тільки що вступивши
до передпокою, він починав щось оповідати, й оповідав надзвичайно
цікаво, виявляючи неймовірну ерудицію й пам’ять. Що, коли б він
не прочитав, він усе пам’ятав. Нашим гостем бував щотижня, в неділю,
й кожного разу залишав враження чогось нового, свіжого, дотепного.
На іншому місці навела я як приклад його пам’яти таке: критикуючи
переклад опери «Аїда» Л. М. Старицької-Черняхівської, він
4 У величезному то>мі — «Леся Українка. Хронологія життя і творчо-
сти», зібраному Л. Косач-Кривинюк, вид. УВАН, у СІЛА, 1970, на жаль не
відбилася ця велика й зворушлива любов, що її викликав геній у генія,
і що зв’язала, бодай однобічно двох геніїв України.
Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО
цитував переклади цього речення на німецьку, французьку, російську
мови, щоб довести незручність цього перекладу.5 Він міг цитувати на
пам'ять цілі оповідання, зокрема любив він Щедрина.
Слабий фізично, Кримський був майже сліпий і потребував не
тільки фізичної опіки, яку давав йому Василь, а й фахової, відданого
йому секретаря, іпереписчика, коректора. Крім власних праць, він був
редактором всіх видань УВАН, як невідмінний секретар. Після кількох
невдалих кандидатів, він нарешті знайшов помічника. Це був студент
Археологічного Інституту та ІНО, Микола Захарович Левченко.
Він буїв дуже здібний хлопець і « а нього звернув увагу Кримський
ще в авдиторії і зробив особистим секретарем. Під проводом Кримського
він став відомим дослідником-етнографом, був автором кількох
наукових праць, допомагав Кримському у виданнях УВАН, і,
нарешті, той призначив його директором друкарні УВАН. Це була
старовинна друкарня Києво-Печерської Лаври. Переймаючи цю друкарню,
УВАН сподівався зберегти старовинні шрифти слов’янські,
грецькі, єврейські, але їх все ж таки було знищено. Подорожувати
мало не щодня до Лаври, за тяжких умов комунікації в Києві, було
не по силі Кримського, а Левченко, молода людина, давав собі добре
раду. Любов Кримського до Левченка була така глибока, що він
усиновив його.
Тут можна додати про соціяльне 'походження Левченка, яке пояснює
глибоку любов його до Кримського. Я не знаю, хто був його
батьком, але знаю, що мати його, рано повдовіла й одружилася з селянином,
вантажником. Молодший брат Левченка, від цього другого
шлюбу матері, залишився мало письменним робітником. Завдяки своїм
здібностям Левченка вибився як у початковій школі, скінчив гімназію,
чи то трудову школу, і вступив до Археологічного Інституту. За
таких умов, що власна родина не могла дати йому тисячної долі того,
що дав Кримський, якого він обожнював.
Друга половина 20-их років була тяжким часом для УВАН. Збільшувався
урядовий контроль, усе частіше робилися закиди УВАН у
відсталості, буржуазності, націоналізмі, браку комуністичної ідеології.
Становище Кримського робилось все тяжче, бо всі знали, що Академія
була «Кримська». З Харкова почали приходити побажання з урядових
кіл обрати академіком то О. Шліхтера, то М. Скрипника, то. В. Затон-
ського, то Семковського. Академія щиро розглядала їхні «наукові»
праці й приходила до висновку, що вони не відповідають найменшим
вимогам Академії.
Наближалося переобрання президії Академії. Велися попередні
переговори з урядом, і вирішено було обрати президентом Д. К. З а 5
Нагадується мені цікавий штрих із взаємовідношень двох велетнів
української літератури та мови. Л. Старицька дуже шанувала й любила
Кримського, але завжди казала, що він зіпсував українську мову Звенигородськими
провінціялізмами: «всенька», «смертонька», і т. д. Кримський
високо ставив Старицьку-Черняхівську, як письменницю, але завжди додавав:
«але мова, мова? Щось страшне»!
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 95
болотного, а заступником академіка К. В. Вобл ото, відомих вчених, а
невідмінним секретарем залишити А. Ю. Кримського. Спільне зібрання
мало цромадянську мужність, знаючи про ставлення уряду,
обрати А. Ю. Кримського переважаючою більшістю голосів на пост
неодмінного секеретаря. Як і треба було чекати: уряд не затвердив
його, а призначив «тимчасово» академіка О. В. Чепурківського, що
не дістав під час вибоірів жодного голосу. Кримський залишився —
теж тимчасово — головою І Відділу. У 1919 році Академію було «реформовано
» і відділи скасовано.6
1929 рік був одним із найстрашніших в Україні. ҐПУ підготовляло
Грандіозний процес СВУ. З літа в Києві, зокрема в академічних та
університетсьнких колах, переводили арешти, при чому дуже рідко
кого звільняли і широкі кола не могли зрозуміти причин цих арештів.
Було заарештовано й Миколу Левченка. Було встановлено, що
він не був зв’язковий з групою СВУ; захоплений науковою працею,
обслуговуванням Кримського, він дійсно не мав хвилини вільної. Проте
його було заслано на 5 років до Ведмежої Гори. Кримський щоліта
відвідував його. В одне з перших відвідувань Левченко розповів Кримському,
що з ним було у в ’язниці. Слідчий допитував йото про Кримського
й про те, чи належав він до таємної організації. На заперечення
Левченко казав, що у нього в очах потемніло: почерк Кримського.
Читає, слово за словом, і заявляє твердо: це підробка! Обурення слідчого,
але Левченко вказує: писати т а к не міг Кримський, бо все
життя веде боротьбу проти вживання таких слів . . .» Одне слово було
«майже», яке Кримський вважав за полонізм, друге я забула: минуло
ЗО років, як я це чула. Слідчий не мав, що сказати. З цього оповідання
Кримський робив висновок, що Левченко потерпів за нього.
Такий безналійний настрій Агатангела Юхимовича добре передає
вірш, що він приніс мені десь на весні 1934 року. Я подаю його зі
збереженням правопису.
Та не мені!
Минув мій вік, не я складу вже оду
Новій весні.
Бабуся-смерть міні шепоче втішно
Пір о иншу путь:
— Ходи до мене! в мене так затишно!
Тебе всі ждуть.
Всі ждуть тебе і і батько й мати й друзі,
Кого любив.
Хіба не чуєш: мов вітрець у лузі
Брениць їх спів:
6 Про перебіг виборів 1928 року див.: Н . П о л о н с ь к а - В а с и л е н к о ,
«А Кримський». Україна, Париж 1949, ч. 2, стор. 124. її ж Українська Академія
Наук, Мюнхен 1955, т. І. стор. 55.
96 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО
«До нас пора! Покинь життя недуже,
«Воно — ярмо!
«Ждемо тебе, наш сине, брате, друже!
«Ждемо!. . . Ждемо!»
9/28 березня 1934.
Очевидно, це був час, коли Агааангел Юхимович з глибоким сумом
довідався про тяжку хворобу Левченка. Він увесь час понад силу
працював в надії заробити зменшення терміну заслання. Але праця
залишилася марною, він не міг дістати зменшення терміну. Це так
тяжко переживав він, що у нього почалися психічні явища. Нарешті
лікарі констатували невилікувальний психоз; у такому стані його
звільнили, і він приїхав до Києва.
Кримський не надав хворобі належного значення. Він був певний,
що спокійне життя в звичних умовах добре впливе на Левченка, він
почне потроху працювати й все мине. Ми мирно переконували Ага-
тангела Юхимовича звернутися до доброго лікаря, вислати Левченка
кудись до санаторії, але він повторював своє: праця та нормальні
умови життя ліпші за всі санаторії. Він так прожив сам, лікуючи всі
хвороби працею, так думав він, вилікується й Миколка (Левченко).
Призначений був день виїзду їх до Звенигородки, і обидва, Кримський
та Левченко, прийшли до нас. Мене вразило якесь незвичайне
обличчя Левченка, його «потустороній» вираз очей. Мій чоловік, якого
дуже любив Левченко, був тяжко хворий, і я не пустила до нього
Левченка. «Це нічого, сказав він, ми незабаром побачимось, і т а м
побалакаємо» .. . Минуло два дні — і я довідалась, що Левченко повісився
в хаті на шнурі, яким Василь перев’язував оберемок дров,
що носив для груби. Цей шнур Василь марно шукав кілька днів. Мабуть
— приходив Левченко з тим шнуром до нас . . . Він скористувався
з моменту, коли ні Кримського, ні Василя не було вдома.
Горе Кримського не знало меж. Його рятувала тільки віра. Він
ходив до церкви, замовляв панахиди.. . Час минав у безнадійній
самоті. Він уникав людей, а якщо зустрічався, попереджав: ні слова
про нього . . . Дійсно, в ці страшні роки він втратив все: він бачив,
як руйнується його Академія, на будування якої він дав 10 років
життя, він втратив свого улюбленого учня, співробітника, названого
сина, Рятувала його та праця, на яку покладав він надії, що вона
врятує Миколку.
1930-ті роки знову дали можливість Кримському допомогти мені.
1934 р. мене, з великою групою наукових співробітників було звільнено
з Академії Наук, і 1935 року, я втратила мого чоловіка. Треба
було шукати якогось «вільного заробітку», бо на інші посади нас,
звільнених з Академії, не приймали. Я стала брати переписку на машинці.
Кримський став давати мені передруковувати свої праці, між
іншим я переписувала його «Історію хазар». Праця ця була надзвичайно
цікава.
АКАДЕМІК АГАТАНГЕЛ ЮХИМОВИЧ КРИМСЬКИЙ 97
Друга 'половина 1930-их років була цікавою в історії української
культури. Совєтський уряд зрозумів, як далеко зайшли в боротьбі
з «буржуазною наукою». До наукових установ закликають «старих
фахівців», відкривають нові інститути, збільшується друкування наукових
праць тощо. Нові течії торкнулися й Кримського. До нього
стали ^звертатися по рецензії, іітросять керували працею молодих
аспірантів, призначають асистента-орієнталіста — араба Тауфіка
Кезьму. По Києву шириться оповідання, як молодому вченому, що
дістав наукове відрядження до Персії, чи до Туреччини там сказали,
що найкращим фахівцем є в Києві — академік Кримський, 3 уст до
уст передається, що Кримський знає 34 мови. Все це підносить його
авторитет в очах людей, які стільки років нехтували ним.
Прийшов 1939 рік і приніс «об’єднання» України. Кримський був
щиро захоплений цим. На першу наукову сесію Академії Наук у Львові
Кримський їхав, як перша особа. Там він мав великий успіх. Його
промова над могилою Франка повторювалася у Львові. Він мав учнів
у Львові. Ним пишалися, газети вміщали інтерв’ю з ним. Він став
самою популярною людиною у Львові. В січні 1941 року у Києві урочисто
святкували його 70^річний ювілей. Було багато промов, він
дістав орден. У травні Кримський поїхав до Львова на сесію Академії
Наук, на початку червня, просто зі Львова, разом з своїм Василем
поїхав до Криму, де хотів працювати в архівах. Там застало його проголошення
війни з Німеччиною* Не припускаючи, що війна може бути
довгою, він поїхав з Криму до Звенигородки. Початок війни застав у
Києві сестру Агатангела Юхимовича, Марію Юхимівну.
У Києві почалася паніка. В червні почали готуватися до евакуації;
палили архіви, вивозили цінності, установи. В перших числах
липня евакуйовано було до Уфи Академію Наук з більшою частиною
академіків та співробітників. Кримського між ними не було.
Не пригадую, якого числа, на початку липня, до Києва приїхав із
Звенигородки Василь. Він привіз мені листа Кримського, в якому він,
повідомляючи, що залишиться у Звенигородці, просив подбати за
його рукописи, деякі праці Василь мав привезти до Звенигородки.
Незабаром Василь повернувся до Києва, шукати Кримського. Розповів
він таке: Коли він був у Києві, до Звенигородки приїхало авто
з одним чи двома пасажирами, які передали Кримському наказ негайно
приїхати до Києва, бо він дуже потрібний в Академії. Коли Кримський
заметушився збирати білизну, вони заспокоїли його, що нічого
не треба брати: Марія Юхимівна чекає на нього і все приготовила.
Кримський сів в авто й виїхав із Звенигородки, але не приїхав ні до
Києва, ні до Уфи. Хто віз його з Звенигородки й куди — залишилося
таємницею.
Жодних слідів приїзду Кримського в Києві не знайшли. Де, якою
смертю закінчив життя один із видатніших вчених України, яким
так пишаються в соті роковини його народження?
98 Н. ПОЛОНСЬКА-ВАСИЛЕНКО
Можна додати: він був не єдиний із учених, смерть яких залишилася
таємницею. В останніх днях червня, або в перших липня того ж
року, побачила я перед будинком УВАН, на вулиці Короленка авто,
з вікна якого видно було гору валіз. Далі, на бульварі Шевченка я
зустріла академіка К. Студинського. Страшенно схвильований він
почав розповідати мені грімким голосом, як його вивезли разом із
дружиною та речами — оце й було авто, яким вивезли його. Він
скаржився, кричав що не хотів їхати, але його силою примусили
сісти в авто, і сказали, що везуть просто до Уфи, куди евакуйовано
УАН.
Пройшов час, і виявилося, що до Уфи не доїхав ні академік Сту-
динський, ні його дружина. Син його, сл. пам. професор Ю. Студин-
ський казав мені, що всі його заходи для встановлення долі його
батька були без наслідків. Слід його губиться в К и є в і.. .
Єдиним підсумком цієї статті може бути тільки тверда дата смерти
Агатангела Юхимовича Кримського — початок липня 1941 року

17 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Суд оправдал тещу Колесниченко
Комментировать
Печатная версия
Поделиться






Суд в городе Звенигородка Черкасской области оправдал Валентину Македон, тещу нардепа -'регионала' Вадима Колесниченко. Потерпевшая Галина Хрущ не получит компенсацию.

70-летнюю Валентину Македон, директора детсадика 'Золотой Ключик' в городе Жашков, обвиняли в нанесении телесных повреждений воспитательнице 45-летней Галине Хрущ. Осенью 2007 года они поссорились. Когда воспитательница потеряла сознание, Македон залила ей в горло нашатырный спирт. Галина попала в реанимацию. Получила химические ожоги горла второй степени. Долго лечилась. Имеет хронические заболевания горла, не может есть кислого и острого.

Сначала суд в Жашкове признал тещу Колесниченко виновной. Ее уволили с работы. Однако в 2010-ом Звенигородский суд оправдал Валентину Македон.

Она вернулась на работу и получила 47 тыс. грн компенсации - за вынужденный трехлетний перерыв в работе.

- Я молюсь, чтобы эта власть изменилась. Хочу, чтобы судьи наконец не руководствовались указаниями Колесниченко, а соблюдали закона. Уже сбилась со счета, сколько было тех судов, - говорит Галина Хрущ. - Апелляционный суд в Черкассах упразднил постановление Звенигородского и направил материалы для нового рассмотрения. Сначала судья Татьяна Гончаренко придирчиво допрашивала Македон, выясняла все обстоятельства. Теща Колесниченко заявляла: она думала, что в флаконе корвалол. Но на вопрос, зачем было срывать пробку и заливать жидкость в горло, не смогла ответить.

Прокурор требовал для Македон год лишения свободы с исправительными работами. В какой-то момент мне показалось, что так и будет. Но, когда судья зачитала постановление, я онемела. Оказывается, никаких доказательств нет, место преступления не установлено. Тещу Колесниченко полностью оправдали. Вещественные доказательства - флакон с нашатырным спиртом - постановили уничтожить.

- Македон поехала из суда на автомобиле, а я только к вечеру приехала из Звенигородки на рейсовом автобусе, - продолжает Галина Хрущ. - Она залила человеку в горло нашатырь, получила компенсацию, а меня оставила без копейки.

На следующее утро Галина Хрущ встретилась на работе с Валентиной Македон.

- Она аж сияла от счастья. Говорю: чего вы радуетесь? Разве от того, что в зятя уже говном бросают?

Галина Хрущ готовит апелляцию.

Юрий СТРИГУН

16 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Приватний історико-патріотичний музей-центр, Шампань Звенигородського району


Уся техніка в музеї – на ходу

Чимало туристів, що подорожують батьківщиною Кобзаря, переїжджаючи з Шевченкового до Моринців, віднедавна зупиняються й у Шампані, що акурат по дорозі. Їхню увагу привертає грізна бойова техніка, яку можна не лише роздивитися, помацати, а й навіть покататися на ній! І принагідно навчитися розбирати-збирати автомат Калашникова! Усе це – експонати історико-патріотичного музею.
Засновниками незвичайного музею є місцеві підприємці, брати Олег та Руслан Бойки. Їм привелося чимало поїздити не лише по Україні, а й по закордонах, адже мають власну фірму „Шампаньтранс”, яка займається автобусними перевезеннями, в тому числі й міжнародними. У німецькому Франкфурті їх уразив музей, де можна було прогулятися по підводному човні чи есмінцеві, білоруський музей „Лінія Сталіна” пропонував туристам пожити в солдатських бліндажах, повалятися в окопах, постріляти з автомата, проїхатися на військовій техніці. Отоді й визріла в братів ідея й у себе вдома створити такий функціональний музей з військово-патріотичним ухилом.
Бойової техніки різних часів у братів чималенько: два БРДМи-2 (бойові розвідувально-дозорні машини), два БАЗи (ракетовози), два ЗІЛи-157 (десантні машини, схожі на англійського „Студебеккера”, один БТР-60 – так звана „Чайка” (штабна машина зв’язку). Її, зняту з бойового чергування й списану, брати купували за власні кошти в армійських „частинах надлишкового майна”.
Уся техніка – на ходу. Звісно, такою вона стала завдяки умілим рукам Руслана Бойка. Йому доводилося ремонтувати двигуни й ходові частини, переварювати, фарбувати.
Є в арсеналі музею чимало й стрілецької зброї – пістолети, гвинтівки (серед них навіть знаменита „трьохлінійка”) та автомати („ППШ”, „Томпсон”, „Калашников”). До слова, і техніка, і зброя – демілітаризовані, тобто, стріляти не можуть.

13 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Звенигородський отаман Семен Гризло
 
Гризло Семен Григорович – військовий і громадський діяч часів УНР; організатор Вільного Козацтва, Генеральний осавул Вільного козацтва (з 3.10.1917), повстанський отаман. Брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін». Військове звання — сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва.

Семен Гризло народився 9 квітня 1889 року у містечку Кальниболото Звенигородського повіту Київської губернії (нині селище Катеринопіль Черкаської області).

Працював писарем, учителем сільської школи.

Служив на Чорноморському флоті. Брав участь у повстанні на панцернику «Потьомкін», за що був засланий до Сибіру.

На початку 1917 р. повернувся на батьківщину. Член Української партії соціалістів-революціонерів.

Активний учасник культурного життя с. Гусакове Звенигородського повіту.

Один із перших організаторів Вільного козацтва. Отаман Кальниболотського куреня Вільного козацтва (березень 1917).

У квітні 1917 року на першому з’їзді Вільного Козацтва Звенигородського повіту обраний Кошовим Звенигородського коша. Одночасно продовжував очолювати й Калниболотський козацький курінь.

Делегат 2-го Всеукраїнського військового з’їзду від Звенигородщини (Київ, червень 1917).

Один з організаторів Першого Всеукраїнського з’їзду Вільного Козацтва, що відбувся 3 жовтня 1917 р. у м. Чигирин. На з’їзді був обраний Генеральним осавулом Вільного козацтва (з 3.10.1917). Отаман Звенигородського коша Вільного козацтва. У кінці 1917 — на початку 1918 рр. під його проводом знаходилось до 20000 козаків.


Никодим Смоктій (ліворуч) і Семен Гризло (праворуч). 1917 рік.

У другій половині лютого 1918 р. козаки Гризла примусили скласти зброю та військове майно гарматні частини 2-го корпусу російської гвардії, а пізніше — 6-й та 7-й драгунські полки російської кавалерійської бригади: 14 лютого за активну підтримку гетьмана Скоропадського на з”їзді в Чигирині та під час виборів до Українських Установчих Зборів отамана Семена Гризла заарештовано, Вільне Козацтво Звенигородщини тимчасово обрало командиром Звенигородського коша Вільного Козацтва Юрка Тютюнника.

Взяв участь у розгромі частин 8-ї російської армії в районі станції Бобринська 21-22 лютого 1918 р.

Після поразки першого більшовицького походу в Україну Гризло намагається зав’язати зв’язки з Павлом Скоропадським, що не знаходить схвалення у частини козацтва.

Наприкінці 1918 р. у складі армії УНР Гризло керував бронепотягом на Волині. В 1919 р. воював на Волині у складі Північного фронту Армії УНР під командуванням отаман Володимира Оскілка. Сотник Армії УНР. Брав участь у перевороті, який вчинив Володимир Оскілко в ніч на 29 квітня 1919 року. Після невдачі — повернувся на Черкащину.

Активний учасник боротьби проти присутності більшовиків в Україні 1919–1921 рр.

З 1919 р. — керівник одного з повстанських загонів Вільного Козацтва у Звенигородському повіті.

Як повстанський отаман діяв у Холодному Яру, на Черкащині, Уманщині, Звенигородщині, в районі Мокрої Калигірки, де разом з отаманом Іваном Ґонтою (Іван Лютий-Лютенко) розгромив червону «каральну дивізію».

Наприкінці 1920 року об’єднався із загонами отаманів Цвітковського (Квітковського) та Петра Дерещука під загальним командуванням отамана Андрія Гулого-Гуленка. Об’єднана частина (3000 багнетів та 600 шабель) вела бої проти 45-ї і 47-ї піших совєтських дивізій, частин Першої кінної армії, бригади Григорія Котовського.

Співпрацював з отаманами Пилипом Хмарою, Яблочком, Ларіоном Загороднім, Жуйводою та ін.

На кінець 1920 р. його загін (спільно із відділом Цвітковського) нараховував до 4000 бійців.

Загинув 3 березня 1921 року біля с. Новоселиця Звенигородського повіту, потрапивши в оточення, внаслідок проведення підрозділами Червоної армії каральної операції. Похований у Звенигородці на старому цвинтарі.
Поделиться в соц. сетях

10 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій

НАШІ ЗЕМЛЯКИ

Василь Шкляр: українцем бути невигідно в українській державі
Роман Скрипін

Треба тільки одне: щоб у державі були створені такі умови, коли без цієї мови, цього народу не можна було обійтися – письменник Василь Шкляр, автор роману «Чорний ворон. Залишенець»
– У нас сьогодні є надзвичайно цікава дійова особа, яка не дотична до політики, не є політиком, але в політиці.

Пане Шкляр, я ж не помилився, Ви ж дотичні до політики, але не в політиці?

– Напевне. Ні, Ви точно сформулювали.

– Поки ж Ви, здається, не належите до партій, течій. Правильно?

– Ні. Поки що.

– Але Ви задоволені тим, що Вашу творчу діяльність політизували до такого ступеню?
…Роман «Чорний ворон» дуже багато прочитало людей, які, мабуть, мало що взагалі колись читали

– Ні, звичайно, хто б міг бути задоволеним? Це ж не функція письменника. Але до певної міри приємно, коли на тебе звертають увагу політики, коли твою книжку читають на всіх рівнях. Бо, погодьтеся, наші політики мало читають. А роман «Чорний ворон» дуже багато прочитало людей, які, мабуть, мало що взагалі колись читали.

Біографічна довідка:

Василь Миколайович Шкляр народився 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив 10-річну школу зі срібною медаллю. Потім він вступив на філологічний факультет Київського університету, але диплом про вищу освіту отримав у Єреванському університеті.

Спочатку Василь Шкляр працював у пресі, а потім перейшов на творчу роботу. Займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Також свого часу був прес-секретарем Української республіканської партії. У березні 1998-го був кандидатом у народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт». А у 2000–2004 роках був головним редактором видавництва «Дніпро».

Василь Шкляр є членом Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Він також є автором книг: «Перший сніг», «Живиця», «Праліс», «Ностальгія», «Тень совы», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана», «Декамерон», «Репетиція сатани», «Черешні в житі», а також «Залишенець. Чорний ворон».

Василь Шкляр – лауреат багатьох літературних премій. Зокрема, «Золоте перо», «Золотий Бабай», за найкращий гостросюжетний роман, «Коронація слова», перша премія в номінації «Роман», «Спіраль століть», міжнародна премія в жанрі фантастики у номінації «За найкращу україномовну фантастику».

А 17 квітня 2011 року у Холодному Яру Василеві Шкляру вперше в історії України вручили народну Шевченківську премію, оскільки він попросив Президента Віктора Януковича перенести нагородження Національною премію імені Тараса Шевченка на той час, коли при владі не буде Дмитра Табачника.

Захоплюється рибальством. Володіє вірменською мовою.

– Найбільше вражає те, що Ви знаєте вірменську. Якось Ви там вчилися у Єревані і вивчили?

– Так. За дві місяці, граючи у карти.

– Взагалі за два місяці?!.

– Я вчив не з підручників, а серед живих людей, серед вірменів. Я навчався в єреванському…

– До чого, здавалося б? Тобто Ви знаєте розмовну вірменську чи літературну теж?

– Літературну.

– Тобто можете і писати нею?

– Звичайно.

– Якщо Ви за два місяці, граючи у карти, вивчили вірменську, яка не є слов’янською мовою, писемність не на кирилиці (якщо хтось не знає раптом з наших слухачів), тобто це зовсім окрема абетка, то чому ж так важко тим, хто приїжджає в Україну вчитися, жити, працювати, навіть тимчасово, навіть більше ніж на два місяці, на рік, на два, на три, вивчити українську мову, яка є слов’янська?

І ми тут передусім говоримо про тих, хто себе називає російськомовними.

– Я цьому теж все життя дивуюся. І не можу інакше пояснити, як тільки тим, що, очевидно, якийсь бар’єр психологічний в душі, як кажуть психологи, установка: мені ця мова не потрібна, я без неї можу обійтися.

– Слухайте, Вам вірменська треба була?

– В мене взагалі немає цієї установки, про яку я Вам кажу, того бар’єру, тому що я вже віршик написав російською мовою у 6 років. Хоча ніколи не був у російському середовищі. Радіоновини 10 хвилин були в селі російською мовою, радіо завжди було українське в нас…

– Мішане було.

– І ті хлопці, що з армії приїжджали, трохи російською говорили. Я з того вхопив і вже розмовляв.

Або, наприклад, польську естраду свого часу я любив. Колись були дуже модні гурти, такі як «Скальди», Чеслава Нємена я дуже любив, «Но то цо». І, тільки слухаючи ці пісеньки польські, я спілкувався польською мовою.

Кожна нормальна людина – вона ж відкрита до мови. Вона швидко цим переймається. А от багатьох людей, особливо росіян – це треба прямо сказати…

– Неправда. Не завжди.

– У кожному українському селі є своя «кацапка». Це жінка, яка потрапила туди якимось шляхом з Росії…

– Через обставини долі.

– Так. Вона все життя проживе в українському селі і ніколи не розмовлятиме українською мовою. Це правда. Можливо, є якісь винятки. Але я знаю, що це явище дуже поширене.

– Дивіться, воно ж йде від побутового рівня далі вгору…

Давайте подивимося на державну політику мовну. Ви говорили, що у цих людей немає потреби. Дійсно, у них немає стимулів вивчати державну мову, тому що можна абсолютно спокійно ігнорувати навіть ті норми закону, які є, які зобов’язують. Не говорячи навіть про чинники, які мусили б мотивувати.

З іншого боку, у насильницький спосіб люди не хочуть вивчати. І це викликає зворотну реакцію.

Якою могла б бути мовна політика на те, щоб українська була державною і поширювалася, при чому забезпечувалися б права національних меншин в Україні? І як Ви вважаєте, чи було все зроблено так за останні роки, принаймні за останні 20 років, і за останні 5, 6, 7 років? І чи робиться це зараз?

– Звісно, все робилося не так. Десь на рівні декларацій всіляких, як Ви кажете, там. Ну, примусу я не бачив. Це лякають цим примусом щодо мови нашої. Його ніколи не було.

– Якщо вважати примусом обов’язковість знання української мови при набутті громадянства. Такі норми є. Але Ви знаєте, як вони виконуються. Так само, як примусом фактично є те, щоб державні чиновники спілкувалися українською. Ви знаєте, як це виконується, особливо зараз.
Треба тільки одне: щоб у державі були створені такі умови, коли без цієї мови, цього народу не можна було обійтися

– Треба тільки одне: щоб у державі були створені такі умови, коли без цієї мови, цього народу не можна було обійтися. А якщо можна без цього обійтися, робити кар’єру, стати депутатом, стати ким завгодно на найвищі щаблі…

– Можна навіть прем’єром стати.

– …не знаючи мови, то, звичайно, навіщо її вивчати інородцям? У тому немає необхідності.
…Українцем, як кажуть, бути економічно невигідно в українській державі

І більше того, українцем, як кажуть, бути економічно невигідно в українській державі. Тому що особливо у давніші часи, я пам’ятаю, замість того, щоб покласти якісь свої сили духовні на ту ж літературу чи на те, що ти обрав, 90 відсотків зусиль йшло на те, щоб лишитися українцем.

– Ну, а зараз скільки відсотків йде, якщо говорити про те, що зараз дуже часто говорять, що україномовний продукт комерційно непривабливий нібито? Говорять, малий рекламний ринок.

В Україні, я перепрошую, на сьогоднішній день живе 46 мільйонів громадян, з них українців переважна більшість, тому що є титульна нація у нас все ж таки таке поняття. І якщо це більше від половини, припустимо, хоча це значно більше, то це все одно понад 30 мільйонів споживачів.

– Це, вважайте, в державі окрема етнічна держава, така, як Польща приблизно.

– Тому що, якщо подивитися на інші ринки європейські, навіть у країні, де живе два мільйони, все успішно функціонує державною мовою, і ринок рекламний наповнений, і всім вистачає прибутків. А тут 30 мільйонів (!) і говорять, що це економічно не привабливо.

Як таке може бути? Це стосується так само і книгодрукування, і видання книжок.
…Погодьмося, що інформаційний, культурний простір окупований. Просто окупація

– Не хочеться повторювати банальних речей. Але ж погодьмося, що інформаційний, культурний простір окупований. Просто окупація. І наші телеканали не українські переважно, ну, у більшості своїй. Так само книжковий ринок. А преса! Подивіться, яка найбільш тиражована. Через те тут від самого початку треба було інакше будувати гуманітарну політику.

– Я не знаю, як будувати. Тому що, якщо Ви говорите про пресу, то я точно знаю, що російськомовні газети, якщо говорити, що воно схиблено, власне, у цей бік, то в російськомовних газетах, у російськомовних редакціях здебільшого працюють україномовні люди. І це взагалі виглядає смішно, коли ти приходиш, і нібито все так, але ось продукт, який вони вироблять, тобто віртуалізований споживач – я не можу зрозуміти.

– Якась дика умовність. Навіть приходить до тебе журналіст, розмовляє з тобою українською мовою, потім твоє інтерв’ю друкує російською. Не знаю. Такого, мабуть, ніде більше немає.

– Можливо, тут самі українці певну роль відіграють і просто власноручно створили або підтримують такі умови, коли це не відбувається.

– Тут ця ситуація розпачу вже доводить…

– Чому розпачу?

– Тому що вийдіть зараз на Хрещатик, і Ви побачите багато людей, які розмовляють між собою російською мовою. От чужі між собою. Потім той взяв мобільний і йде далі – розмовляє українською. І той, який з ним розмовляв російською, далі зустрів свою…

– Це, власне, я хотів навести як позитивний приклад, тому що щось спрацьовує, якась кляма падає.

– Один чоловік написав мені листа і зробив таку дуже цікаву пропозицію. Каже: ми самі між собою розмовляємо, бо звикли, щоб не привертати до себе уваги, зручніше у побуті, у транспорті російською мовою, сказав. Каже: нам треба якісь мітки поставити на голові чи нашивки на одязі, що україномовні, і тоді ми хоч між собою будемо українською розмовляти.

– Востаннє ми з Вами бачилися, коли стало відомо про те, що на Ваш роман «Чорний ворон» буде зніматися кіно.

– Так.

– І тоді я запитував Вас: що ж це буде за кіно, як зібрати гроші? Як просувається справа?

– Справа просувається. Я не казав би, що семимильними кроками, але інакше й не могло бути. Головне, що люди збирають, люди готові і кошти надходять з усіх куточків України. Я дуже втішений, що перший внесок було зроблено з Донбасу, з того холодного Алчевська. Відтак з Росії надходять гроші. Нещодавно 8 тисяч російських рублів прислав професор Новосибірського університету, професор економіки Шмирьов, який теж пояснює свою симпатію до моєї книжки тим, що його коріння з Донбасу. До речі, і багато є сигналів позитивних від заможних українців.

Але річ у тім, що найбільша проблема наша у тому, що ми ще досі не визначилися з режисером. Великі гроші даються під імена, під вже реальний проект, де видно, що такий результат має бути.

– Я зараз пожартую. Погано, звичайно, пожартую.

– А Ви гарно не вмієте жартувати.

– Візьміть Бондарчука, і отримаєте фінансову підтримку Міністерства культури Російської Федерації відразу, які дадуть мільйони відразу. Але це буде зовсім інше кіно.

Кого б Ви хотіли бачити режисером все ж таки, якщо говорити серйозніше?
…Я хотів би, щоб режисером був українець, звісно, який найліпше передасть дух «Чорного ворона», знайде типажі, який загориться цим так, як я горів тією темою свого часу

– Насамперед я відверто про це заявляю: я хотів би, щоб режисером був українець, звісно, який найліпше передасть дух «Чорного ворона», знайде типажі, який загориться цим так, як я горів тією темою свого часу. Даруйте за такий пафос.

– Нічого страшного у пафосі цьому немає.

– Але у такому занепаді українське кіно, що хай мені вибачать наші кінорежисери. Серед них, безперечно, є дуже талановиті люди, але я не можу ввірити…

– Назвіть талановитих режисерів.

– У нашому з Вами ефірі я тоді сказав, що українського кіна немає. Мені подзвонив після того Іллєнко Михайло і сказав: ти – чекіст, ти нам плюнув в обличчя, ми тут кров’ю харкаємо, а ти сказав, що немає українського кіна. Я сказав: ну, Михайле, немає ж його на телеекрані, в кінотеатрах. Ні, кіно є!

І от я почав шукати серед українців. І приходять до мене симпатичні дуже хлопці, приносять короткометражки, документальні фільми. Я кажу: покажіть мені…

– Я Вас на це й виводив. Тому, що питання, дійсно, яке ставить у глухий кут: назвіть відомих або добрих українських режисерів? У всіх відразу завжди спрацьовує насправді таке стереотипне мислення, що це мають бути якісь метри, відомі. Багатьох вже немає, тих метрів і відомих. А ті, що знімали світові шедеври, то тих вже давно дійсно немає.

– Останній великий режисер, мабуть, – це таки Юрій Іллєнко – недавно відійшов. Є молоді талановиті хлопці. Той же Слабошпицький, Тарас Ткаченко.

– Бачите, Ви правильно почали у той бік, тому що вони не так давно зробили ось цей проект, який називається «Мудаки Арабески». Це такі короткометражки українського виробництва.

– А я не можу сказати: ось ти, чоловіче, маєш фільм, ось це та стилістика, яка мені саме підходить для екранізації.

– Їх там цілий гурт. Для розуміння, там не один режисер, там їх багато.

– І брати українського молодого хлопця, якщо брати, то це все-таки молодого. Це все-таки великий ризик. І зібрати з усього світу по копійці, по центу і зробити щось посереднє, сіреньке – це було би вкрай злочинно. Через те доводиться поглядати туди все-таки, за кордон.

Були у мене такі попередні спілкування з видатними режисерами, яких у принципі могла б зацікавити ця тема, мусила б. Але, на жаль, саме через те, що я орієнтувався на українського режисера, я не маю сценарію англійською мовою.

– Беріть продюсера з ім’ям. Хай Спілберґ буде продюсером Вашого фільму. Це точно акумульовані гроші. А режисером нехай буде українець. Це вихід із ситуації.

– Як не дивно, багато дуже серйозних людей зараз намагаються мені допомогти, щось підказати. І от вони кажуть: ти даремно дивишся на «Голівуд» як на щось недосяжне і захмарне. Той же Мел Ґібсон, який схильний екранізувати на матеріалі «екзотичних» країн, починаючи від «Хороброго серця» (Шотландія), і той же «Апокаліпсис», він міг би зацікавитися.

– Я Вам про це й кажу. Це не обов’язково він має бути режисером. Може бути просто продюсер, під дахом якого можуть творити, під контролем, звичайно, тому що це менеджмент, це певні навички. От з продюсерами у нас не так добре насправді. А режисери молоді і талановиті є.

– Я кажу про людей. Це і люди кіна мені так радять та підказують, і політики. Віктор Ющенко недавно запросив мене. Каже: до кого полетимо на вечерю – чи до Ґібсона, чи до Гофмана?

– Ющенко вже навечерявся, здається, з Жераром Депардьє, якщо я не помиляюся, але результату…

– Але все одно, я думаю, що він може допомогти. Якби він взявся і поставив собі за мету, справді загорівся цим, я думаю, що принаймні фінансово він зміг би допомогти.

– Ющенко?

– Так.

– А де ж фінанси, якщо у них партія бідна? У них заборгованість по зарплатах.
Єжи Гофман прочитав короткий синопсис і сказав, що в принципі ця тема цікавить. Більше того, він попросив роман і сказав, що він його прочитає в оригіналі. Він сказав: я буду повільно читати, але я його прочитаю в оригіналі

– Ви ж на самому початку відмежовували мене від політики, тому партії мене зараз не цікавлять.

Але коли серйозно, Єжи Гофман прочитав короткий синопсис і сказав, що в принципі ця тема цікавить. Більше того, він попросив роман і сказав, що він його прочитає в оригіналі. Він сказав: я буду повільно читати, але я його прочитаю в оригіналі.

– Ну, для Єжи Гофмана це не важко, тому що поляки і українці не такі вже й різні насправді, як декому здається.

– Головне, що бар’єру в душі немає, спротиву до мови.

– Вибачте, Єжи Гофман знімав кіно про Україну, він все є ж таки знає, що таке Україна. Йому це не чуже.

– Так. І тим більше він у темі. Він зараз завершив фільм про польсько-російські взаємини 1920-х років. Тобто, якщо брати зарубіжних кіномитців, то він якраз найближче міг би відчути, глибше, мабуть, цю тему.

Я оце веду з Вами розмови і не тільки, забігаючи наперед, заборонені в принципі, тому що зараз такий світ настав, що десь на вулиці слово «кинеш», і воно вже в інтернеті «гуляє».

– Ви забобонні, чи як?

– Ні, я маю на увазі дуже практичну річ. Коли я, наприклад, веду перемовини з Гофманом, а післязавтра поїду до Мела Ґібсона, а той скаже: ти ж до Гофмана звертався, чому до мене приїхав голову морочити сюди? Хіба ні?

– Та не скаже. Чому ж? Але тут здорова конкуренція. І коли ми ще таке почули би в українському радіоефірі, що «я збираюся до Гофмана, а мені Мел Ґібсон скаже: що ж ти мені голову морочиш?». Я уявляю собі цю картину!

– Тобто дійти до тієї межі нахабства, коли тендер оголосити між найвідомішими режисерами.

– Ви, принаймні, у пошуку…

Пане Шкляр, як так сталося, що якийсь Табачник Вам зашкодив отримати Шевченківську премію?

І якщо ми на початку згадали, що політика і Ви – десь поруч, то з Вашого боку, можливо, був красивий жест, а, з іншого боку, такий непоганий для себе піар, і, зрештою, третій варіант – це зберегти чистим своє сумління.

– Мене сьогодні навіть ображає трохи, коли говорять, а часто говорять, про якийсь геніальний піар-хід мій. Повірте, я зовсім не сподівався на такий розголос. Просто я цю заяву зробив… Як Вам сказати? От проти Табачника хто вже тільки не виступав: і Спілка письменників, і Комітет захисту України, і студенти виходили, і вже не Львів виходив, а виходив Донбас і Крим проти цього Табачника. І бачать: ну, неможливо зрушити цього камінця!

І настала така апатія у суспільстві, байдужість, що ні, ми вже нічого не можемо зробити, така моральна стагнація. І кілька факторів мене підстьобнуло, таких, я сказав би, суб’єктивних. Якраз перед врученням цієї премії ще запросили мене на ефір до Кисельова в цю «Велику політику». Я перед тим відмовлявся – вони кілька разів мене кликали. А потім я думаю: а що, піду і зроблю цю заяву таку, розворошу! Адже багато, все-таки мільйони дивляться – розворошу це.

Але перед тим треба було ж офіційно заяву подати. Я цього листа написав Президентові, і поки дійшло до вечірнього ефіру, то вже вся Україна знала про цю відмову. Пішли дзвінки мені. І я несподівано опинився у центрі уваги.

– Та ну, несподівано!

– Я Вам присягаюся. Розумієте, щоб зробити якусь заяву, треба опинитися в якомусь фокусі уваги. Якби я зробив таку заяву за місяць до того, або після того… Мені різні поради дають: тобі треба було вже під час вручення премії.

– Як Ви це собі уявляєте, що під час вручення премії? Тому що це дуже складний механізм.

Можливо, хто собі не уявляє, то будь-які нагороди (можливо, ми зараз за лаштунками опиняємося взагалі цього механізму вручення нагород) вручаються лише за згоди тому, кому вручають, щоб ви розуміли. Тобто укази про нагородження не з’являються просто так, треба, щоб погодитися, треба пройти певну процедуру, заповнити певні папери.
…Для мене присудження цієї премії ще й було ознакою визнання Холодноярських героїв. Це, можливо, насамперед. І через те я сказав, що візьму цю премію тільки тоді, коли з посади піде українофоб Табачник

– Так-так. Ви піймали цей момент, і Ви зауважили. Потім мені кажуть: вже відмовлятися, то відмовлятися. Справді, під час висунення ти даєш згоду. І я сказав, по-перше, від Шевченківської премії ніхто (зауважте!) ніколи не відмовлявся за всю її 50-річну історію. Це якраз був 50-й ювілейний рік. Ніхто ніколи не відмовлявся. Я думаю, що тут відіграло ролю не тільки те, що чималий доважок фінансовий, а саме ім’я Шевченка сакральне для українців.

Потім для мене присудження цієї премії ще й було ознакою визнання Холодноярських героїв. Це, можливо, насамперед. І через те я сказав, що візьму цю премію тільки тоді, коли з посади піде українофоб Табачник.

– А хіба в одному Табачнику справа?

– Справа не в одному Табачнику. Але річ у тім, що я брав собі вагу, яку я можу підняти. І я й досі переконаний, що я цю справу доведу до кінця. Не так швидко, як хотілося б. Я ж не сподівався на моментальне, що Президент підпише указ про моє нагородження і тут же звільнить Табачника. Звичайно, я на це не сподівався. Це ж взагалі був би такий ультиматум дещо нереалістичний в сьогоднішніх умовах. Але те, що я привернув до проблеми неабияку увагу і таки розворушив суспільство – це правда. Я думаю, що я досяг результату, який перевершив мої очікування.

– А з рук Президента премію взяли б?
…Російські фільми… називають цинічно «українськими», бо там знімають на апаратурі дешевій в нас або півтора актори українці. Це вже називають «українським продуктом»

– А чому? Я ж письменник. Я не тільки взяв би, я подивився б йому в очі, випив би чарку і попросив би гроші на кіно. Адже, дивіться, виділили цього року 130 мільйонів на кіно. Це вперше чимала сума. Це, звичайно, не достатньо, невелика сума, але ж це не ті 5 мільйонів, які раніше виділялися.

І я дуже боюся, що ці гроші знову підуть на якісь російські фільми, які називають цинічно «українськими», бо там знімають на апаратурі дешевій в нас або півтора актори українці. Це вже називають «українським продуктом». І от, цілком можливо або швидше за все, так і буде, що ці гроші підуть на ці фільми там Оксани Байрак і ще режисерів, які навіть не уявляють собі, що таке українське кіно.

– А Ви ділите їх за таким принципом?
…Я тільки за мовним принципом ділю твори мистецтва. Інакше не може бути

– Звичайно, я тільки за мовним принципом ділю твори мистецтва. Інакше не може бути. Це ж просто смішні розмови, коли мій друг Андрій Курков каже: я – український письменник. Мова визначає письменника насамперед. Рей Бредбері, видатний фантаст, живе у Парижі. Він же ніколи не казав, що він французький письменник.

– Але справа у тому, що тут у нас є складна історія. І тут треба за світоглядними певними речами визначати, хто є український письменник за духом, а хто не є український за духом, тому що можна писати українською… І ми маємо приклади. За часів УРСР писали красиві вірші про Леніна, про партію. Це робилося українською мовою.
Я навіть сміюся, коли Гоголя називають українським письменником. Гоголь – це геніальний ренегат, який пішов в іншу культуру, чужу, де йому було комфортніше, де він, кажучи теперішньою термінологією, «отримував непогані ґранти» і деградував до ідеалізації російського самодержавства

– Я категорично не згоден. Я навіть сміюся, коли Гоголя називають українським письменником. Гоголь – це геніальний ренегат, який пішов в іншу культуру, чужу, де йому було комфортніше, де він, кажучи теперішньою термінологією, «отримував непогані ґранти» і деградував до ідеалізації російського самодержавства. Він написав ту ж повість «Тарас Бульба», прекрасну, у 1834 році вона вийшла у збірці «Миргород», а через 7 років вийшов її новий варіант, який екранізований, де з’явилися оці дурниці, коли в кінці повісті козаки вмирають за «рускую зємлю», а Тарас Бульба, згоряючи на вогні, кричить: «Теперь пусть чуют дальние и ближние народы: поднимается с русской земли свой царь! И не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!»

От до того скотився Гоголь. І ми його називаємо українським письменником. Ну, слава Богу, що він писав про Україну ранні речі.

– Не завжди ж люди створюють обставини, буває так, зазвичай, що й обставини спотворюють людей. Ви ж це знаєте прекрасно. І всі ми люди.

– Ми ж всі читаємо його рядки, де він пише: «Уедем из этой Кацапщины – это всё не наше – домой, домой!» Але він був великим російським письменником.

– Ми ж маємо фактично річницю «харківських угод», або, як дехто називає, «харківський пакт», а Ви брали би премію з рук Януковича, який власноручно підписав ці угоди. І Вас це не зупиняло?

– Мені такі питання вже неодноразово ставили.

– Хто? Я не підглядав, я не списував!

– Премію присуджує комітет, до складу якого входять видатні (не побоюся цього слова) митці. Саме через те вони мені її присудили. Адже мені всі казали: та ні, ти не отримаєш цю премію – і влада не та, і комітет очолює Борис Олійник. Мовляв, комуніст і наближений до цієї влади. А я казав: товариство, навпаки, от зараз саме я і отримаю, тому що Борис Олійник насамперед поет прекрасний, а по-друге, він є порядною людиною, і він ніколи не допустить оцих ігор, які завжди велися в комітеті.

Ви знаєте, як там обмін ведуть? Художники кажуть письменникам: ви проголосуйте за нашого, а ми проголосуємо за того, за кого ви скажете. І там постійно так було. Борис Олійник зробив все, щоб голосували люди по совісті. Я так собі прикинув, подивився, скільки там нормальних, талановитих митців, які будуть за рівнем вирішувати, і сказав, що я отримаю цю премію. І так сталося.

А то вже вручення, знаєте, ну то кожен хай собі… Я ще кажу собі в таких випадках: ти напиши нормальну книжку, гарну, отримай премію, тоді вирішуй, як тобі повестися. Я знайшов свій шлях протесту.

– І ось нарешті Вам вручили народну Шевченківську премію, якщо можна так назвати, до якої ані влада, ані Табачник, ані хто інший, інші перешкоди не мають стосунку. Це 255 тисяч гривень. Це менше, ніж офіційна Шевченківська премія.

– Ні, це на 5 тисяч більше. Ви що, тоді б не було сенсу вручати народну премію, якби вона була менша за державну.

– Це українцеві властиво, що щедрих людей не так й багато у цій державі.
…Зібрали таку премію, якою є державна, а потім принципово ще накинули 5 тисяч, щоб «наше було зверху»

– Ні, вони зібрали таку премію, якою є державна, а потім принципово ще накинули 5 тисяч, щоб «наше було зверху». Теж по-українськи.

– А хто це ці люди? Хто це зібрав?

– Збирало дуже багато людей. Їхні імена вивішувалися й на сайті. Але багато хто просто анонімно надсилав гроші. Я думаю, що це із того табору «регіоналів» анонімно, можливо, надсилали.

– Вони й таке практикують? Так?

– Адже там теж є люди зі смаком.

А надсилало дуже багато людей. Я вже казав, що, як і на кіно з різних куточків, так і тут. Багато народних депутатів долучилося, мушу сказати, до їхньої честі.

– Це не лише до честі. У них такі статки, що вони можуть собі це дозволити.

– Народні депутати, до речі, надсилали мінімум тисячу гривень, а так і по п’ять давали.

– Я скажу, що вони не щедрі у такому випадку, тому що у них статки набагато більші. Куди Ви тепер ці гроші? На кіно?
…Цих грошей достатньо, щоб оплатити сценариста за нашими мірками. За голлівудськими – малувато

– Я від самого початку, ще коли Юрко Андрухович висунув цю ініціативу, то я від самого початку сказав, що мені не треба компенсації, підсолоджуючих пігулок, що я не отримав державну. Я сказав, що ці гроші спрямую на фільм, на кіно. Я розумію, що це проблеми не вирішує. Але, принаймні, цих грошей достатньо, щоб оплатити сценариста за нашими мірками. За голлівудськими – малувато.

– Я дивлюся, що я від кіна відійшов, але все рівно воно для Вас лишається певною самометою.

– Ну, так це.

– Ви такий серйозний. Ви ставите мету і до неї йдете.

– Так.

– Це Ви так по життю? Якщо зважати, що Ви за два місяці вивчили вірменську мову, то я бачу, що у Вас успіхів не так і мало. Головне – захотіти поставити мету.
(Роману «Чорний ворон») 100 тисяч – це просто фантастичний наклад для України! – вже розійшлося і немає

– Мені зараз фільм цей зробити. Ви знаєте, що кіно має надзвичайний вплив на свідомість людей. Якщо книжка зараз так пішла в народ… Я знаю, що вже її 100 тисяч – це просто фантастичний наклад для України! – вже розійшлося і немає. Поки що не спадає цікавість до неї. Я отримую масу листів.

Ви знаєте, колись ще за радянських часів, ще в епоху Шолохова, Гончара була традиція: письменники отримували таку пошту, що мусили секретаря наймати, щоб розбирали ту пошту, – а потім ця традиція обірвалася. І особливо вже коли з’явився інтернет, всі ці сучасні комунікації – і тут раптом знову мені повалили ці листи, що я їх не встигаю перечитувати. Уявляєте? І люди теж пишуть там: ви там перевернули мою свідомість – і всілякі компліменти, які навіть незручно повторювати.

Але я собі уявляю, що якби вдалося фільм зняти за романом «Чорний ворон», це все було б справді надзвичайно яскраве явище. Ви ж розумієте, щоб це вдався би справді блокбастер, бомба…

– Так, якщо вдалий тізер, то каса забезпечена. Іноді бувають тізери ліпші за фільм.

Але я хотів запитати: чи може придбати книжку в електронному вигляді, скажімо, той, хто має електронну книжку, або через айфони десь скачати?

– Скачують з інтернету.

– Я маю на увазі придбати в інтернеті або в електронному вигляді придбати книжку. Щось Ви цей момент упустили.

– Через інтернет, мені казали, що торгували нею якимсь чи не «лівим» накладом.

– Таке можливо, звичайно.

– Я знаю, що десь зараз завершено. На диск записує Петро Бойко, колишній наш видатний диктор.

– Тобто це буде аудіокнижка?

– Так, аудіокнижка. Мене запрошують до Америки і просять саме аудіокнижку, бо в них теж багато хто от у машині їде і слухає, а читати не має коли.

– Це правда. Але це просто такі технології, які пішли б Вам на користь, тому що електронна книжка – це електронна книжка. Зараз нова генерація – це 100% рідко заходить до книгарні, більше можна знайти свою аудиторію, саме молоду аудиторію в інтернет-сегменті або через мобільні телефони.

– Я знаю. На жаль, вже й серед моїх друзів є такі хлопці, що кажуть: дай мені електронний варіант.

– Чому «на жаль»?

– Тому що книжка – це особливий предмет.

– Коли за неї береться Малкович, то це, звичайно, особливий предмет. Це витвір мистецтва!

– Я маю на увазі не тільки оформлення. Книжка має свій аромат. Її намагнетизовує читач. От коли ви берете книжку, яку вже прочитало багато людей, вже від тих людей щось туди передалося.

– У Вас якісь спогади?

– Це містика!

– Треба було книжку у бібліотеці брати, щоб знати, скільки разів її прочитали.

– Де написано: «Дуже гарна книжка!» Ви ж ще застали ті часи?

– Звичайно. Але зараз я цього не бачу, не спостерігаю, тому що світ рухається вперед.

– Очевидно, я консервативний чоловік у цьому. Книжку гортаєш, і коли гарна книжка, і з такою насолодою відчуваєш, що там ще є, ще трошки лишилося тобі, ще лишилося…

– Зараз бачили б Ваше обличчя слухачі! Це переказати неможливо. Тобто ось вони, всі емоції письменника, який говорить про книжку, тільки що були написані на Вашому обличчі. Це непогано, це добре.

А з політикою як, Ви не плануєте більше використовувати політику і політиків?

– Не знаю. Пропозицій, чесно Вам скажу, багато було вже.

– Але Ви щось не наважилися. Правильно?

– Ні, я сказав, що до Нового року я на цю тему взагалі не розмовляю.

– А чому до Нового року? А що ж станеться після Нового року?

– Після Нового року я побачу, яка буде обстановка в країні. Тобто Ви знаєте, яка. І я знаю.

– Я знаю сьогоднішні соціологічні вже виміри, що фактично тепер опозиція, якщо брати сукупно усіх, хто критично налаштований до влади, то вони тепер взяли гору насправді. Вони вже мають більше. Влада має 35%, а опозиція те, що лишилося. Тому тут півроку можуть бути навіть вирішальними насправді. Наступний рік – це парламентські вибори.

Не боїтеся політики, що вона Вас може зіпсувати просто?

– Боюся, звичайно. Тим більше, я чимало молодих років віддав політиці. На перші роки нашої незалежності та й, власне, на зламі я був прес-секретарем УРП. УРП тоді була найрадикальніша партія. Це не Рух був. Це від самого слова йшов мороз по шкірі у декого, тому що це партія, яка ще за комуністичного режиму відкрито проголосила свою мету – самостійність України. УРП – це, власне, була реформована Українська Гельсінська спілка правозахисна. От я був там прес-секретарем.

Знаєте, романтика. Думав, що багато чого можна змінити. Я писав заяви…

– Офіс на Прорізній був?

– Так.

Там чимало років віддав, десь років 8 я там пропрацював, а потім відчув оте, про що Ви кажете, що я втрачу себе як письменника назавжди, коли не втечу звідти. Я різко відійшов. Написав тоді роман «Ключ» свій переломний, я вважаю, вийшов на якийсь новий етап. І, слава Богу, дійшов до «Чорного ворона» . Сказав від самого початку: це буде книга мого життя. Так я, власне, й тепер вважаю.

– Що, крапку збираєтеся ставити?
Я крапку не збираюся ставити, але я саме хотів написати цю книжку. Мріяв про неї довго. Я над нею працював 13 років. І я щасливий, що вона має такий успіх читацький

– Ні! Я крапку не збираюся ставити, але я саме хотів написати цю книжку. Мріяв про неї довго. Я над нею працював 13 років. І я щасливий, що вона має такий успіх читацький. Я знав, що вона приверне увагу широких кіл. Але що в наших умовах, що це буде супер-бестселлер.

– Бо ж не все так безнадійно. Я ж Вам казав, що треба подивитися з іншого боку. Українцям властиво постійно говорити: ой, як все погано! Насправді треба іноді дивитися і в інший бік, і взагалі озиратися та знати, що за тобою ще хтось йде.

Я у Вас хотів запитати, знаєте, про що? Як вирішити дилему, що якщо Ви говорите, що політика може зіпсувати, і Ви туди не збираєтеся йти, а з іншого боку, якщо туди будуть йти ті, хто туди йде зараз, то ми будемо мати те, що ми маємо і зараз, тобто це буде безкінечний процес.

– Я Вас розумію. Постійний акцент на тому, що брак моральних авторитетів.

– Абсолютно точно.

– Я думаю, що саме через те і письменники зараз несподівано знов вийшли на передній край боротьби.

– Ну, є письменники в політиці. Яворівський – Ви ж подивіться.

– З мене, на жаль, трохи зробили гастролера зараз. Не можна. Вже сказав: ні! Зжирає час. Сказав: ні, більше нікуди не поїду. Тут раптом тебе просто благають. Дніпропетровськ, Одеса. В Черкасах я був. Влада заборонила в театрі виступати. Знайшли залу якусь на тисячу чоловік з балконом – там люди у проходах стояли. Я вже не кажу про Львів. Я поїхав у Львів – там майдан зібрався. Я мав в університеті виступати. Прийшло 7 тисяч чоловік під університет.

– А дилему як вирішити?

– Дилему? Я зараз не можу Вам чесно сказати.

– Тому що це дилема?

10 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій

наші   відомі земляки

КРИНИЦКИЙ ИВАН АНДРЕЕВИЧ
Профессор зоологии Харьковского университета.
Родился 2 июля 1797 года, в Звенигородке, Киевской губернии, учился в Уманьской гимназии и в Виленском университете; в 1821 г., по окончании курса, совершил поездку с проф. Юндзилло по Виленской губернии для естественно-исторических исследований. В 1823 г. назначен преподавать сельское хозяйство в Виленском университете, в 1825 г. переведен в Харьковский университет для преподавания минералогии; в 1826 г. сделан адъюнкт-профессором, в 1829 г. — экстраординарным и в 1835 г. — ординарным. В 1835 г. совершил путешествие с ученой целью по Кавказу; во время его заболел лихорадкой; вследствие отсутствия у него каких-либо медицинских средств, болезнь укоренилась в нем и была причиной его смерти. Он занимался с одинаковым жаром наблюдениями во всех царствах природы, и сделал множество открытий в энтомологии, особенно арохнографии; он открыл более 70 видов совершенно не известных ранее слизняков; сделал несколько любопытных открытий и в области геогнозии и минералогии; именем его названы некоторые открытые им насекомые, окаменелости и один вид птиц. За сравнительно недолгую свою деятельность Криницкий напечатал 14 научных статей; они доставили ему звание члена ученых обществ Йенского, Гейдельбергского и Дрезденского, а также послужили материалом для обширной переписки его о Брандтом, Фишером фон Вальдгеймом и др. современными естествоиспытателями. 'Жур. Мин. Нар. Просв.'. 1839, прибавление, 18—24, статья И. Калиниченко. {Половцов} Криницкий, Иван Андреевич (1797—1838) — профессор харьковского университета; воспитанник виленского унив., где преподавал сельское хозяйство; с 1825 г. — проф. харьковского унив.; известен многими открытиями и трудами в своей области. {Брокгауз} Криницкий, Иван Андреевич проф. зоологии в Харьковском унив., прославившийся ученым путешествием 1835 г.;
Умер 30 сентября 1838 года.

ГИНЦБУРГ ГОРАЦИЙ ОСИПОВИЧ (ЕВЗЕЛЕВИЧ)
Родился барон Гораций Осипович (Евзелевич) Гинцбург в 1833 году в Звенигородке Киевской губернии, где получил традиционное еврейское воспитание.
Будучи совсем молодым, стал помогать своему отцу - крупному бизнесмену, как сказали бы сейчас, в его коммерческих делах. А позже возглавил в Петербурге отделение созданного родителем банкирского дома «И. Е. Гинцбург». В промышленности главной сферой деятельности Горация стала золотодобыча. Он основал и был владельцем ряда приисков. Словом, голова у него работала хорошо.
А главной целью его жизни было облегчение положения российского еврейства. Все влияние своей обаятельной личности он употреблял на пользу евреям. Он был молчаливо признан представителем еврейства как простыми евреями, так и властями.
В течение сорока лет Г.Гинцбург неустанно хлопотал перед правительством о смягчении правового положения евреев, вместе с отцом активно участвовал в движении за равноправие их в России.
Особой заботой барона было просвещение своих соплеменников. Так, он стал одним из создателей «Общества для распространения просвещения между евреев в России», финансировал многие его начинания.
В 1878-1892 гг. оплачивал строительство Петербургской хоральной синагоги, много лет Гинцбург возглавлял еврейскую общину города. Он создал и возглавил банк, который финансировал переселение евреев в Эрец Исраэль. А в 1905 году, когда страну захлестнула волна погромов, возглавил комитет помощи жертвам. Так что недаром в нем видели заступника евреев.
Уже в начале своей карьеры Гинцбург проявил себя как меценат и крупный благотворитель.
Он был выдающимся общественным деятелем, стал одним из создателей Археологического института и института Экспериментальной медицины в Петербурге, учредил ряд стипендий для студентов консерватории.
В двадцать лет Гораций женился на своей двоюродной сестре Анне Розенберг, женщине редких душевных качеств. В их доме стали собираться лучшие представители петербургского общества. Здесь бывали И.Тургенев, М.Салтыков-Щедрин, И.Гончаров, И.Крамской, В.Стасов, А.Рубинштейн. Близким другом Гинцбурга был русский философ В.Соловьев.
Гинцбург покровительствовал талантливым художникам, писателям, музыкантам. Благодаря барону, будущий знаменитый скульптор М. Антокольский смог получить академическое образование и развить свое дарование. То же можно сказать и о скульпторе И. Я. Гинцбурге (однофамильце). Ни один талант, на который обратил внимание Гораций Осипович, не оставался без его щедрой поддержки.
Не было в Петербурге ни одного крупного культурного начинания, в котором барон не принял бы участия. Гинцбург распространял свою благотворительную деятельность на всех - невзирая на вероисповедание. Это было единственным условием его участия в различных начинаниях.
В 1903 году широко отмечалось 70-летие барона Гинцбурга, участники торжества дали высокую оценку его работе на пользу еврейства, а также его просветительской и благотворительной деятельности. Он был награжден орденом Святой Анны 3-й степени. В честь юбиляра создали фонд его имени для организации учебных заведений, готовящих еврейских народных учителей. В фонд было собрано 100 тысяч рублей.
Скончался Гораций Осипович в 1909 году в Петербурге, но похоронили его в Париже. Так завещал еврейский барон

ЭЛЬЦИН БОРИС МИХАЙЛОВИЧ
Врач и политический деятель.
Родился в 1875 году в Звенигородке Киевской губернии. Занимал ряд руководящих должностей в России и на Украине. Действовал в основном в Башкирии.
В 1898 окончил медицинский факультет Новороссийского університета в Одессе, с 1897 года состоял в РСДРП, за революционную деятельность в 1910 сослан в Уфимскую губернию, где работал санитарным врачом в Белебее, продолжал революционную деятельность, примыкал к большевикам. В 1917 гласный уфимской городской думы, член комитета РСДРП, исполкома совета рабочих и солдатских депутатов и уфимского губревкома, кандидат в Учредительное собрание от большевиков (не прошёл).
С апреля 1918 председатель Уфимского Губсовнаркома, занимался национализацией башкирских заводов.
В июне 1918 переехал в Москву и Ленин назначил его членом ВЦИК и коллегии НКВД, был заместителем наркома НКВД РСФСР. Обращался к Ленину с предложением ужесточить режим, на что Ленин директировал ему впредь не предлагать изменений Конституции и «всякие мысли об усилении диктатуры пролетариата оставить». После возвращения большевиков в Уфу в январе 1919 года Ленин выдал ему мандат председателя уфимского губревкома и губисполкома, уполномоченного организовать советскую власть в Башкирии. Выступал против образования Татаро-Башкирской республики, встречался по этому вопросу с Лениным во время 9 съезда РКП(б) (апрель 1920). При восстановлении заводов в Башкирии проводил неправильную политику, за что критиковался Лениным, снят с должностей в 1920 году. После этого работал в Наркомате социального обеспечения Украины, правлении Главполитпросвета, Госплане РСФСР.
Проявил себя как активный левый опозиционер, подписал в 1923 году, «заявление 46» в Политбюро ЦК РКП(б), после высылки Троцкого продолжал его поддерживать. Троцкий называет его в числе лиц, составлявших «костяк партии» (Ленин тоже относил его к числу «ответственных советских работников», наряду с такими, как Цюрупа, Брюханов и другие, но выражал некоторые сомнения в его объективности). За троцкизм Эльцин был в 1929 году исключён из ВКП(б), 27 ноября 1937 был расстрелян. Реабилитирован 23 ноября 1956 года.

ТРУТЕНКО ВАЛЕНТИН МАКСИМОВИЧ
Генерал-хорунжий Українського Вільного Козацтва.
Народився 12 березня 1881 року в Звенигородці на Київщині. Закінчив Володимирський Київський кадетський корпус, у 1901 - Київське піхотне юнкерське училище, пізніше - Миколаївську академію Генерального штабу. У роки Першої світової війни 1914-18 - на Західному фронті. У 1916- командир 175-го піхотного Батуринського полку, підполковник. Після Лютневої революції 1917- організатор українського військового з'їзду Західного фронту у Ризі, здійснював українізацію частин 12-ї російської армії. У листопаді 1917 очолив і привів на Чернігівщину українізований Батуринський полк, який взимку 1918 брав участь у боях з більшовицькими військами. За Гетьманату командував частинами на Катеринославщині й Черкащині. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Був призначений начальником Могилів-Подільської юнацької школи. З грудня 1919 - помічник командира 3-ї Залізної дивізії, а під час Першого зимового походу 1919-20 виконував обов'язки командира. Учасник боїв на більшовицькому фронті восени 1920. З листопада 1920 перебував серед військовиків інтернованих частин Армії УНР у Польщі, начальник Спільної юнацької школи (1922). У 1924 після ліквідації таборів виїхав у Німеччину, де приєднався до угруповання гетьмана П.Скоропадського. Обирався отаманом Українського Вільного Козацтва , був військовим аташе гетьманського екзильного уряду в Німеччині. Після Другої світової війни деякий час перебував у німецькому таборі Міттенвальді. У 1948 емігрував у Чилі. Помер 30 січня 1953 року у Сантьяго.
Я?ков Само?йлович Магази?нер
Родился в Звенигородке в 1883 году — советский музыкальный педагог, представитель советской скрипичной школы, профессор Киевской государственной консерватории. Один из основателей музыкальной школы-десятилетки для одаренных детей. Преподавал скрипку в музыкальных училищах Киева, Киевской консерватории (1930-е гг.). Его учениками были Ян Френкель и многие другие ставшие известными скрипачи. Умер в Киеве в 1941 году.

Польский Илья Самойлович
Родился 18 августа 1924 году в Звенигородке Киевской губ. Композитор. Кандидат искусствоведения, диссертация 'Колядные циклы на Украине и Белоруссии'. Участник Великой Отечественной войны. В 1949 окончил Харьковскую консерваторию по кл. композиции Д. Л. Клебанова и по муз. теории у М. Д. Тица. В 1947—1962 преподаватель Харьковского муз. училища. С 1962 преподает (с 1969 зав. кафедрой) в Харьковском ин-те культуры. Автор работ, посвященных муз. фольклору, в сб. 'Проблемы фольклора народов СССР', 'Украинское музыкознание' и др.
ЧЕРНОБЫЛЬСКИЙ ГРИГОРИЙ МАРКОВИЧ

Родился в 1889 году в Звенигородке (ныне Черкасской обл., Украина) в семье торгового служащего. Окончил 2 класса школы и 7 классов коммерческого училища.

С 1919 г. по 1925 г. служил в Красной Армии. Воевал против петлюровцев, участвовал в ликвидации бандитизма.

С 1921 г. - в органах ВЧК-ОГПУ.

Работал в ИНО ОГПУ под фамилией Таранов, выезжал в заграничные командировки, резидент в Эстонии. С 1936 г. занимал должность начальника отдела Главного управления шоссейных дорог (Гушосдор) НКВД СССР.

1 сентября 1936 г. был арестован. 10 января 1937 г. по обвинению в участии в контрреволюционной террористической организации приговорен Военной коллегией Верховного суда СССР к высшей мере наказания; расстрелян.

Посмертно реабилитирован в 1956 г.

ГРАНОВСКИЙ МОИСЕЙ ЛАЗАРЕВИЧ
Партийный деятель. Родился в 1890 году в г. Звенигородка Киевской губернии.
Окончил Киевский коммерч. ин-т. В 1918–19 – в Кр. Армии, с 1919 управл. делами СНК Украины. В 1920–23 – зам. наркома вн. дел УССР, пред. Кременчугского губисполкома, зам. председателя Одесского губисполкома. В 1923—26 – секретарь Амурского губкома партии. 1927–29 – секретарь Дагестанского обкома партии. 1929–30 – секретарь Тульского губкома. 1932–34 – зам. наркома путей сообщения СССР. С 10.2.1934–37 – член Комиссии партийного контроля при ЦК ВКП(б). 1.03.1937 – 1-й заместитель народного комиссара юстиции СССР. С 1940 – в Гослитиздате, ответственный редактор журнала «30 дней».Чл. ВЦИК, ЦИК СССР. Делегат 13–16 съездов ВКП(б). В 1941 вступил добровольцем в нар. ополчение и погиб.

ОСТРОВСКИЙ ИОСИФ МАРКОВИЧ
Старший майор ГБ (1935).
Родился в 1895г. в г.Звенигородка Киевской губернии в семье мелкого торговца. Окончил начальную школу, работал наборщиком в типографии. С 1915 г. в армии в артиллерийских частях. В 1918 г. в органах юстиции Астраханской губернии С января 1919 г -соi рудник Киевского губ. военкомата, начальник политотдела 1-й Особой дивизии. С октября 1919 г. в органах ВЧК - в ОО 12-й армии (с 1920 г. заместитель начальника и начальник). В 1921-1923 гг. - председатель Таганрогской окр ЧК, начальник Мариупольского окр. отдела ГПУ. С 1923 г. в ЭКУ ГПУ-ОГПУ - помощник начальника отдела, начальник 2-го и 3-го отделения, помощник начальника ЭКУ ОГПУ СССР (1924-1925). В 1925-1926 гг. - заместитель полпреда ОГПУ по Уралу. В 1926-1928 гг. - управляющий Московской таможней, затем вновь на работе в центральном аппарате ОГПУ - начальник орготдела, помощник начальника АОУ, заместитель управделами ОГПУ, с 1933 г. - управляющий делами ОГПУ. С июля 1934 г. начальник АХУ НКВД СССР, с октября 1936 г. начальник Управления шоссейных дорог НКВД УССР.
Награжден орденом Красного Знамени (1928), 2 знаками «Почетный работник ВЧК-ГПУ».
Арестован 29 марта 1937 г. Расстрелян 21 июня 1937 г. по приговору ВКВС СССР. Реабилитирован в 1957 г.
ЗОЛОТУХИН АНДРЕЙ АФАНАСЬЕВИЧ
Начальник Главного управления гидрометеослужбы при Совете Министров СССР в 1950 - 1962 годах.
Родился в 1907 году в городе Звенигордка (ныне Черкасской области), в семье рабочего. С 14 лет начинал трудовую деятельность, работая столяром, слесарем, машинистом на различных предприятиях Украинской ССР.
В 1926 году поступил в Московский гидрометереологический институт, совмещая учёбу с работой в Главном управлении гидрометеослужбы. Закончив в 1938 году институт, продолжил работать на различных руководящих должностях.
Во время Великой Отечественноц войны работал на ответственных постах системы гидрометеослужбы Красной Армии. За этот период он провёл большую работу, в частности, по восстановлению на Украине сети гидрометереологических станций, разрушенных во время немецкой оккупации. В 1944 году Золотухин был отозван на работу в Главное управление гидрометеослужбы при Совете Министров СССР, где работал начальником Инспекции, начальником отдела капитального строительства, начальником отдела кадров ГУГМС (ныне Росгидромет).
В апреле 1948 году назначен начальником Московского управления гидрометеослужбы. С 1950-1962 г.г. начальник Главного управления гидрометеослужбы при Совете Министров СССР.
В 1953 году был избран депутатом Московского городского Совета, дважды избирался депутатом Краснопресненского районного Совета.
В связи с пятидесятилетием со дня рождения А. А. Золотухина и отмечая его заслуги в области развития гидрометеорологической службы, Президиум Верховного Совета СССР в 1957 году наградил его орденом 'Трудового Красного Знамени'. Кроме того, Золотухин награждён орденом 'Знак Почёта' и двумя медалями.
ДИНА АНАТОЛЬЕВНА ТЕРЕЩЕНКО
Поэтесса.
Родилась 24 декабря 1915 года на Украине в городе Звенигородке. В 15 лет, успев окончить семилетку, вместе с братом-близнецом тайком от мамы сбежала строить Магнитку. Затем был завод «Азовсталь» в Мариуполе, где она работала до 1936 года. Испытания того времени не миновали её семью. Муж, молодой офицер, вскоре увёз жену к месту службы – сначала в Белоруссию, а затем и в Прибалтику. Там их застала война. Позже о прожитом и пережитом Дина Анатольевна искренне и талантливо рассказала в романе «Пробуждение», вышедшем с подзаголовком «Исповедь дочери века». Но литературная биография Дины Терещенко началась со стихов. Первая подборка появилась в «Литературной газете» в 1956-м с напутствием Михаила Светлова: из пришедших в Союз писателей рукописей начинающих он отобрал стихи Дины Терещенко и рекомендовал их напечатать. Личная встреча автора «Гренады» с начинающей поэтессой состоялась позже, когда она вернулась в СССР (Терещенко вместе с мужем, проходившим военную службу, жила в то время в ГДР). С тех пор Михаил Аркадьевич старался не выпускать из виду свою «литературную крестницу». Судьба за долгую жизнь подарила Дине Анатольевне дружбу со многими выдающимися людьми – Константином Симоновым, Юлией Друниной, Новеллой Матвеевой, Лидией Либединской, Арсением Тарковским, Анастасией Цветаевой, Ириной Одоевцевой, Марией Вегой, с поэтами из литературного объединения «Магистраль» (им руководил Григорий Левин) и Булатом Окуджавой, с которым она обменивалась стихотворными посвящениями. Первый её поэтический сборник « Я верю» вышел в 1961-м. Затем были «Встреча с любовью», «Янтарный день», «Сердцебиение», «Моя Атлантида» – всего более десятка книг. Особенно популярны были стихотворения «Красная косынка», «Другу», «А ты жила с нелюбимым?», «Не родись красивой». Дина Терещенко обладала талантом светлым, мужественным, отзывчивым на людскую радость и боль, оттого её строки и находили отклик в сердцах читателей. Часто её стихи становились популярными песнями. Её вклад в поэзию отмечен золотой Есенинской медалью и медалью имени Л. Татьяничевой.
Человек неравнодушный, Дина Анатольевна вела большую общественную работу, много ездила по стране – от Подмосковья до столь любимого ею Магнитогорска, выступая как на больших поэтических праздниках, так и перед жителями российской глубинки в домах культуры и библиотеках. Много сил отдавала работе с молодёжью, помогая начинающим раскрыться, найти себя, «ставила» поэтический голос. Последние два десятилетия её внимание и силы были всецело отданы литературному клубу «Московитянка».
Прожила Дина Анатольевна 92 года и до последних дней не теряла интереса к жизни, непосредственности, способности восхищаться красотой.
А я ожила!
Пострашнее бывало.
Над злом возвышает
меня доброта.
И мало мне жизни.
И неба мне мало.
И красок – для нового –
мало холста –
так писала она в одном из последних стихотворений.
КУШАКОВСКИЙ МАКС СОЛОМОНОВИЧ
Заслуженный деятель науки РФ, почетный доктор СПбМАПО, почетный кардиолог России професор.
Родился 1 декабря 1922 г. в г. Звенигородка Черкасской области. В июне 1940 г. окончил школу, а в ноябре 1940 г. был призван в армию.
В 1942 г. М.С. Кушаковский был принят в Военно-медицинскую академию, которую окончил в 1947 г. с золотой медалью и прошел по конкурсу в адъюнктуру при кафедре пропедевтики внутренних болезней. В 1951 г. он защитил кандидатскую диссертацию и был оставлен при кафедре преподавателем. В июне 1951 г. его назначили врачом военного госпиталя в г. Красноводске (Туркмения), где он исполнял обязанности начальника терапевтического отделения в течение 4 лет, по-прежнему активно занимаясь научной работой.
В 1955 г. М.С. Кушаковский вернулся в ВМА в качестве преподавателя. В 1965 г. он защитил докторскую диссертацию, а с 1967 г. началась его деятельность в ЛенГИДУВе - он работал сначала профессором кафедры терапии № 2, а с 1969 по 1990 гг. - зав. кафедрой кардиологии, затем - профессором этой кафедры.
Его первая монография 'Клинические формы повреждения гемоглобина' (1968) содержала множество новых данных в этой области знаний (было даже выделено новое направление к клинической медицине - 'гемоглобинология').
За последние годы проф. М.С. Кушаковский выпустил в свет монографии 'Хроническая сердечная недостаточность. Идиопатические кардиомиопатии' (1997), 'Аритмии сердца (2-е издание, 1998), 'Фибрилляция предсердий' (1999), 'Аритмии и блокады сердца. Атлас электрокардиограмм' (1999), 'Метаболическая болезнь сердца' (2000). Всего им было опубликовано 17 монографий (учитывая переиздания) и более 220 статей. Его 2 последние статьи направлены для публикации в журнал 'Вестник аритмологии', где он был членом редакционного совета. Кроме того, Макс Соломонович являлся членом редакционного совета журнала 'Артериальная гипертензия'. Длительное время он был также членом правления терапевтического и кардиологического обществ города.
Под его научным руководством были защищены 5 докторских и 25 кандидатских диссертаций.
11 июня 2002 г. Макс Соломонович ушел из жизни.
ГНЕПОВСКАЯ НЕОНИЛА ФЁДОРОВНА
Актриса.
Родилась 19 августа 1925 года в Звенигородке (ныне Черкасская область).
В 1954 году окончила Московское театральное училище имени М.С. Щепкина.
В 1948—1950 — актриса Киевской эстрады, в 1954—1955 — Гомельского русского драматического театра, с 1956 — актриса Киевской киностудии имени А.Довженко.
Снималась в фильмах: 'Дети солнца' (1956); 'Если бы камни говорили' (1957); 'Голубая стрела' (1958); 'Среди добрых людей' (1962); 'Тени забытых предков' (1964); 'Хочу верить' (1965); 'День ангела' (1968); 'Обратной дороги нет' (1970); 'Инспектор уголовного розыска' (1971); 'Ночной мотоциклист' (1972); 'Юркины рассветы' (1974); 'Приглашение к танцу' (1977); 'Семейный круг' (1979); 'Капель' (1981); 'Благие намерения' (1984); 'Одинокая женщина желает познакомиться' (1986); 'Помилуй и прости' (1988); и др.
Мастер дублирования и озвучивания фильмов.

ЕФИМ ИСААКОВИЧ ВОДОНОС
Российский историк искусства, художественный критик, музейный работник, педагог.
Родился 1 февраля 1939 года года в городе Звенигородка Черкасской области (Украина). С 1958 года живёт в Саратове.
В 1963 году закончил филологический факультет Саратовского государственного университета им. Н.Г.Чернышевского (диплом: Новаторство А.Сент-Экзюпери).
С 1964 года три года работал учителем русского языка и литературы в средней школе Саратова.
С 1966 года — в Радищевском музее. Сначала работал экскурсоводом, затем младшим научным сотрудником, а с сентября 1971 и по сей день в должности заведующего отделом Русского искусства Саратовского Государственного Художественного музея им.А.Н.Радищева.
C 1975 года Член Союза художников России.
Заслуженный деятель искусств Российской Федерации, действительный член Академии Российского искусства и Российской академии художественной критики.
Преподает русский язык и литературу, историю зарубежных литератур в Саратовском педагогическом институте, историю искусства в Саратовской консерватории, на истфаке и филфаке СГУ, на архитектурном отделении Саратовского политехнического института, в Саратовском художественном училище.
Круг научных интересов – русское искусство рубежа 19-20 веков, художественная критика этого периода, культурная жизнь Саратова 1920-х, а также 1970- 2000 годов.
АНАТОЛИЙ АЛЕКСЕЕВИЧ МАНЯЧЕНКО
Украинский певец (бас), народный артист Украины (1978).
Родился 27 марта 1940 года в Звенигородке Черкасской области.
В 1969 году закончил Киевскую консерваторию С 1964 года — солист Ансамбля песни и танца Киевского военного округа, ныне Академический Ансамбль песни и пляски Вооруженных Сил Украины и оперной студии Киевской консерватории.
КАРМАЗИН ЮРІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ
Український політичний діяч. Депутат Верховної Ради України 4-ох скликань. Голова Партії Захисників Вітчизни.
Народився 21 вересня 1957 року у м.Звенигородка, Черкаської області. Освіта: Одеський державний університет ім. І. Мечникова, юридичний факультет (1976-1981 р.р.), юрист.
1974 — липень 1976 — робітник, Смілянський міськпобуткомбінат.
1976 — 1981 — студент, Одеський державний університет ім. І. Мечникова.
Грудень 1980 — 1982 — помічник прокурора Центрального району міста Одеси.
1982 — 1984 — помічник прокурора Одеської області.
1984 — 1985 — заступник спец. прокурора.
Листопад 1985 — серпень 1992 — прокурор Приморського району м. Одеси.
З липня 1992— суддя Одеського обласного суду.
З липня 1994 — голова слідчої комісії в справі АСК «Бласко».
З пір обрання Юрія Кармазіна депутатом Верховної Ради України у 1994 році, на посаді судді більше не працював, цілком віддавшись політиці.

10 апреля 2013

Бурій Валерій, пользователь 1ua
Валерій Бурій
Кримський Агатангел Юхимович

(15.01.1871 – 25.01.1942)

український історик, письменник, перекладач, етнограф, фольклорист,

один з організаторів Академії наук України




Народився 15 січня 1871 року в м. Володимир-Волинському. Через декілька місяців родина Кримських переїхала до Звенигородки. Батько, Юхим Кримський, вчитель історії і географії, в п’ять років віддав Агатангела до Звенигородського міського училища, де він навчався з 1876 по 1881 роки, вивчав польську, французьку, англійську, німецьку мови.

З 1884 року навчався в Другій Київській гімназії. В 1885 році поза конкурсом вступає до відомої на всю Україну колегії імені Павла Галагана.

З 1918 року – професор Київського університету, організатор (разом з В. Вернадським, М. Василенком та ін.) Української академії наук.

А.Ю. Кримським був зібраний унікальний етнографічний матеріал, що ввійшов до книги «Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектичного», яка стала підсумком багаторічної праці вченого та невід’ємною частиною духовної скарбниці рідного краю.

З Звенигордкою пов’язане все життя вченого. Тут він виріс, сюди приїздив на студентські канікули. З людьми, мовою, піснями звенигородців, з краєм, де народився Т.Г. Шевченко, А.Ю. Кримський зріднився навіки.

25 січня 1942 р. А.Ю. Кримський помер. В м. Звенигородці зберігся будиночок, де жив і працював вчений.

У Звенигородському краєзнавчому музеї зібрано праці вченого, серед яких і відома «Звенигородщина…», а також рідкісні фотознімки та документи.

16-та сесія Генеральної асамблеї ЮНЕСКО внесла ім’я А.Ю. Кримського до переліку видатних діячів світу.

Інститут сходознавства НАН України носить ім’я Агатангела Кримського.




Література




Ясь, О.В. Кримський Агатангел Юхимович [Текст] /О.В. Ясь //Енциклопедія історії України. – К., 2008. – Т. 5. – С. 362 – 364.

Шаров, І.Ф. Кримський Агатангел Юхимович (1872 - 1942) [Текст] /І.Ф. Шаров //Шаров І.Ф. Вчені України: 100 видатних імен. – К., 2006.- С. 196 – 201.

Мойсієнко, В.М. Життя та наукова діяльність Агатангела Кримського – символ шляхетності патріота [Текст] /В.М. Мойсієнко //Черкащина в контексті історії України. – Черкаси, 2004. – С. 402 – 407.

Кримський Агатангел Юхимович [Текст] //Провідники духовності в Україні. – К., 2003. – С. 460 – 462.

Поліщук, В.Т. Про Агатангела Кримського [Текст] /В.Т. Поліщук //Поліщук В.Т. Вінок лавровий, вінок терновий. – Черкаси, 2000. – С. 19 – 22.

Полонська-Василенко, Н. Академік Агатангел Юхимович Кримський – вчений, громадсько-політичний діяч [Текст] /Н. Полонська-Василенко //Хроніка. – 2000. - №35 – 36. – С. 430 – 439.

9 апреля 2013


... 3


  Закрыть  
  Закрыть