|
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ ЯК ЗРАЗОК ПЛАГІАТУ І ТИРАЖУВАННЯ СТАРИХ ПОМИЛОК Чужеє оддавав в печать. Іван Котляревський З кожним роком все більшає довідкових видань, в яких певним чином висвітлюється історія краю. Кілька місяців тому вийшло у світ фундаментальне видання «Віктор Жадько. Черкащина. Універсальна енциклопедія» (Київ, 2010). Його ініціатором та автором, як читаємо в анотації, є викладач Національного педагогічного університету ім. М.Драгоманова, а заодно письменник та краєзнавець, Віктор Жадько. Коли він задумував створити цей довідник, керівництво Черкаської області посприяло йому та розіслало листи в усі райони, щоб на місцях допомогли В.Жадьку в збиранні матеріалів, надали автотранспорт, підключили краєзнавців. Тепер маємо об’ємну енциклопедію про Черкащину: 1104 сторінки в чотири колонки з великою кількістю фотоілюстрацій та репродукцій. Як зазначено на титулі, В.Жадько подає її як свою, авторську. У грудні 2010 року появилися й відгуки на енциклопедію «Черкащина». Газета «День» (17-18.ХІІ. 2010) надрукувала роздуми «Про край Богдана і Тараса» професора названого університету Любові Мацько про те, як В. Жадько «протягом… десяти років збирав матеріали про свою малу батьківщину і випустив прекрасну книгу «Маньківщина», а тепер «благословив у світ енциклопедію «Черкащина». Автор роздумів чомусь недоречно протиставляє багатотомне радянське видання «Історія міст і сіл УРСР», над яким «під керівництвом Петра Тронька працювало 100 тисяч вчених, краєзнавців, партійних працівників, а В.Жадько підготував енциклопедію самотужки» (підкреслення наше - Автори). Відразу ж в «Українській літературній газеті» (24.ХІІ.2010) появляється написана майже під копірку рецензія директора Інституту української філології НПУ ім. М.Драгоманова професора Анатолія Висоцького «Земля козацька, рідна і свята». В ній також йдеться про те, як «упродовж десяти років Віктор Жадько збирав матеріали про свою малу Батьківщину» та «благословив у світ універсальну енциклопедію «Черкащина». Тільки тут автор не протиставляє В.Жадька, а ставить його поруч із такими постатями в краєзнавстві, як Л.Похилевич (ХІХ ст.) та П.Тронько (ХХ ст.) і вважає названу енциклопедію за «творчий подвиг, який, на мою думку, має бути поцінований найвищою державною премією - Шевченківською». У рецензіях колег В.Жадька по університету є багато приємних слів, але вони не знають конкретної історії краю й оцінюють енциклопедію в загальному. Це й змусило нас написати про системні помилки і про те, як Віктор Жадько «самотужки» все те створив. На деякі з них вказав в рецензії Мар’ян Сущенко «Черкащина Віктора Жадька» (г-та «Літературна Україна», ч.10 за 10.03.2011р.). Навіть вони, особливо в датах, для будь-якої енциклопедії неприпустимі. Здавалося б, можна порадіти такому виданню, якби не своєрідний підхід автора до її написання та не маса помилок, якими рясніють більшість сторінок книжки. Як відомо, універсальна енциклопедія дає всебічні дані про край, його історію, людей та їхню діяльність. Довідки подають фахівці, котрі найкраще з цим обізнані. В.Жадько вирішив, що він сам є універсальним знавцем, тому більшість краєзнавців області відмовилися працювати на одного автора. Тих, хто йому надав дані, як авторів не згадав. Не утруднюючи себе, В.Жадько повибирав довідки з інших видань, авторів упустив і вийшло так нібито сам те написав. Думаємо, що він як письменник, знає, що видавати чуже за своє авторське є ніщо інше як літературна крадіжка, тобто плагіат. Тепер з подібним підходом у довідкових виданнях не соромляться. Тим більше, що настав час для всіляких авантюристів у багатьох галузях. Ще з кінця 1980-х років районна газета «Колос» (Тальне) зусиллями краєзнавців кілька років підряд друкувала «Енциклопедію Тальнівщини». Звідтіля топонімічні дані Володимир Гончаренко (на той час працівник обласного управління по пресі) передрукував у своїй книжці «Черкащина в легендах та переказах». З неї ці довідки, як ось Зелений хрест у Корсунці, Калістрів хутір у Кобриновому, Козацька криниця у Лоташевому, Корчевний ставок у Білашці, Кульбідове урочище в Тальному тощо, В.Жадько перебрав у свою енциклопедію. Обом авторам треба було б посилатися на першоджерела, а то виходить, що тільки двоє їх знають, а цілий гурт дослідників до цього навіть не причетний. Енциклопедії про райони видано у Корсунь-Шевченківському, Лисянці, а в Звенигородці аж дві – про місто й район. Письменник і журналіст А.Поліщук видав краєзнавчу книжку «Тальнівський край». Більшість довідок В.Жадько пересканував із видання, чимало звідтіля почерпнув даних, посилається на нього, але не дає статті про Андрія Поліщука, як автора, та навіть не згадує його ім’я серед краєзнавців області. Принизливо і безсоромно! Якщо хтось із читачів оглядатиме археологічні довідки за протоміста й селища Трипільської культури, то буде дивуватися обізнаності В.Жадька про цю хліборобську цивілізацію. Насправді фахові довідки ним взяті із фундаментального видання «Енциклопедія Трипільської цивілізації» (том ІІ) і слово в слово опубліковані як авторські у «своїй» енциклопедії «Черкащина». Їх насправді написали провідні археологи України. Щоб розкрити це плагіатство, називаємо справжніх авторів, навіть з іменами подаємо: про селище Гребенюків Яр (с.226-227) – Наталка Бурдо, за протомісто Сушківку (с.830-831) і модель сушківського житла (с.832) – Олена Якубенко, про Глибочок (с.196-197) і Тальянки (с.840-841) – Валерій Дудкін, про Миропілля (с590) і миропільську статуетку (с.591), Чижівку (с.956-957) – Олена Цвек, хутір Незаможник (с.632) – Едуард Овчинников, за протоміста Майданецьке (с.552-553) майданецький скарб (554), Томашівку (866) і томашівську групу пам’яток (с.867) – Михайло Відейко. Таким чином взято з ІІ тому «Енциклопедія Трипільської цивілізації» і довідки про селища Тальне 1, Тальне 2 (с.838), про Тальнівський музей історії хліборобства (с.840), про археологів Бориса Безвенглинського (с.67), Василя Доманицького (с.279). Звідти ж повністю передруковано й ілюстрації. Посилання на енциклопедію і на сторінку В.Жадько дає, але авторів упускає і таким чином авторство привласнює. Про відомого на зарубіжжі вченого і патріота Віктора Доманицького статтю перескановано із «Енциклопедії сучасної України», а авторів Б.Рудка та М. Кострицю відкинуто як зайвих. Переносить навіть помилкову назву села Колодне, яким воно не називалося, а було – Колодисте. Стаття про писанки Черкащини В.Мицика опублікована у збірнику «Шевченків край», а передруковано в «Універсальній енциклопедії» без вказання автора. Звідти взято й кольорові ілюстрації писанок, які В. Мицик автор збирав по селах Черкащини майже тридцять років. Найсистемнішим плагіатом є понад 50 пересканованих довідок із енциклопедичного довідника В.Хоменка «Звенигородщина» (2008) і майже слово в слово опубліковано В.Жадьком в його енциклопедії «Черкащина». Ні видання, ні автора під ними не вказано. Та ще й ніби навмисне нароблено фактичних помилок. Так, дату народження гайдамацького кобзаря Василя Варченка ніде в документах не зазначено. В.Жадько самочинно і безпідставно подає – 1725 рік. Ім’я поета з с.Водяники часів Української революції 1917 року Ф.Гаврильченка, виявлене В.Хоменком, невідоме, але В.Жадько без роздумувань називає його Федором. Проти такої «сканованої» творчості плагіаторів виступили провідні вчені-юристи Олександр Петришин, Наталія Кузнєцова, Микола Кучерявенко із статтями «Сканерне» право, або Плагіатизація правової науки» («Юридичний вісник», ч.7, 12-18.02.2011) та «Хвороба, яка вразила вітчизняну науку» («Голос України», ч.33, 22.02.2011), оскільки вона веде не до розвитку науки, а тільки до втрати моралі. Іншим недоліком, на нашу думку, є введення в енциклопедію «Черкащина» імен низки діячів, які або неспоріднені з Черкащиною, або їхній внесок занадто малий. Здебільшого це стосується митців, акторів, котрі щось, навіть одиничне, створили про нашого генія Тараса Шевченка або про Черкащину. Наведемо лише один приклад Богдана Сушинського. Письменник народився на Львівщині, живе в Одесі. З поміж низки книг написав і роман-есе «Тарас Шевченко: геній – в самотності» (у В.Жадька перекручено: «Тарас Шевченко – геній самотності»). Очевидно, беручи до уваги дану книжку, В.Жадько і вмістив статтю про письменника. Та саме про цей твір академік Іван Дзюба видав брошуру «Шевченкофобія в сучасній Україні». За таким критерієм можна й О.Бузину з його «Вурдалаком» теж слід включити до «енциклопедії» - аякже, теж про Шевченка… Натомість обійдено таких світил як академік Дмитро Петрушевський, доктор медичних наук Григорій Горовенко (обидва з Тальнівщини), знаний краєзнавець Михайло Комарницький (Умань), який у 1950-1960-х рр. мав чи не найбільшу краєзнавчу картотеку в Україні. В багатьох статтях, які стосуються археології, є посилання на дослідження Василя Автономовича Стефановича. На його машинописну працю «Археологічні пам’ятки Уманщини», за рішенням вченої ради Інституту археології НАН України, дослідники посилалися як на основне наукове джерело. Він віддав археології Уманщини, а це п’ять районів Черкаської області, понад 60 років. У віці 90 років ще виїздив на археологічні об’єкти, бував в експедиціях. Довідки чи поширеної згадки про лауреата обласної премії імені Михайла Максимовича (посмертно) нема. Хоч та ж «Енциклопедія Трипільської цивілізації», з якої В.Жадько пересканував багато довідок, статтю і фото дослідника подає. Заслуговує на увагу енциклопедії «Черкащина» й уродженець села Зеленькова (Тальнівщина) Сергій Єфремов, син Федора – рідного брата відомого вченого і політичного діяча України С.Єфремова. Він був старшиною війська Української Народної Республіки, полковником чехословацької армії. В березні 1939 року під час агресії угорських фашистів на Закарпаття командував військом Карпатської Січі. Генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки на еміграції. Аж надто скромно – так наче над цим Великим Українцем і досі висить компартійна заборона – написано за такого потужного вченого, діяча Української держави, публіциста й літератора, як Сергій Олександрович Єфремов. Змушені додати дуже вагомі факти, які В.Жадьком упущені зумисне чи за недоглядом. Уродженець села Пальчик (тепер Катеринопільський р-н) разом із Євгеном Чикаленком, Дмитром Дорошенком став ініціатором й організатором Центральної Ради у березні 1917 року. В уряді України – Генеральному секретаріаті – був міністром у справах національностей. Академік ВУАН (Всеукраїнської академії наук) з 1919 р., а не УАН, як пише В.Жадько. Віце-президент ВУАН (1922). Якусь особливу прихильність автор В.Жадько має до чекістів-енкаведистів. Він подає про них статті на колонку-півтори із детальним послужним списком. Їхня причетність до Черкащини визначається єдиним для всіх словесним штампом: «підписував постанови про знищення черкащан». Назвемо декого з них: Соломон Альтзіцер, Всеволод Балицький, Віктор Блюмін, Олександр Євгеньєв (Левін), Василь Манцев, Станіслав Реденс та ін. Багато славетних черкасців на таку увагу «автора» не заслужили. Погрішності є особливі, навіть світоглядного значення. У лісі між селами Григорівка та Бучак (В.Жадько називає село чомусь Бучаками ) є чи не найдавніше місце священного поклоніння українців – Рожена Криниця, куди приїздять люди з багатьох місцин України. Улоговина коло неї завжди уквітчана барвистими рушниками та хустинками. Так, фото цього святого місця В.Жадько підписав Рублена (?) криниця. Маємо в одному речені аж дві помилки відразу: світоглядну й фактичну. З криницями у В.Жадька виникає якесь непорозуміння. Про одну з них в с.Колодистому (нині Тальнівського р-ну) написано, що тут козаки, а треба Вільні козаки, освятила прапор. Вдруге про ту ж криницю, але під кольоровим фото, підписано, що вона вже у Колодистому Уманського р-ну. Виходить, що про те ж саме права рука пише одне, а ліва - інше. Оповідь про Пастирське селище сколотів (скіфів) проілюстровано глечиком Трипільської культури (?), а хронологічна відстань між ними у 2500 років. Не інакше як неуважним ставленням можна назвати й ілюстрування статті про Томашівське протомісто: на знімку статуетка, а підписано «Миска». Так і хочеться вигукнути: «Читачу, не вір очам своїм!» І автору також. Довідку «Вільні козаки» проілюстровано фотознімком Б.Каца (???) - антиукраїнського агітатора, присланого самим Л. Троцьким у Звенигородку в революційні роки. Це приблизно те саме, коли б самого Л.Троцького назвати гетьманом України. Чи не вважає В.Жадько, що це є наругою над пам’ятю борців за волю України та ображає національну гідність? Чому б не дати фотознімків справжніх організаторів та отаманів Вільних козаків - Смоктія, Тютюнника, Гризла, які відомі з публікацій? Є чимало помилок, неточностей, повторів, які зроблені від байдужості, неуважності. Скажімо, комп’ютерник сканував довідку з одного видання, другий – з іншого, а верстальник заверстав в алфавітному порядку. Редактор недобачив, автору байдуже. Так вийшло і з старшиною Холодноярської республіки: під буквою «Г» опубліковано статтю про Гонту (Іван Лютий-Лютенко), а під буквою «Л» - Лютий-Лютенко Іван. Якщо тут спишемо на можливу неуважність, то як пояснити дві однакових довідки про Василя Доманицького. У першій йдеться про його археологічну діяльність – її передруковано із «Енциклопедії Трипільської цивілізації», автор М.Відейко. Останній назвав його по-батькові помилково Автономовичем, хоч він Миколайович. В.Жадько довідку так і передрукував із помилкою, не назвавши автора. Другу, в основному, взято із «Енциклопедії сучасної України», де йдеться про нього як історика, літературознавця, журналіста, патріота (автор В.Качкан). І ніхто – ні автор, ні його помічники – навіть не задумалися, що йдеться про одну й ту ж людину. Ще одна неточність. В довідці «Марко Вовчок» пишеться, що творчість письменниці досліджував черкащанин (?) В.Доманицький. «Черкащанин» - термін теперішній і до початку ХХ ст. безвідносний. Псевдоніми точно вказували на місце походження Василя Миколайовича – Звенигородець (із Звенигородщини), Колодянин (із Колодистого). Школа в Колодистому освячена о.Миколаєм Доманицьким 1910 року і аж ніяк не збудована В.Доманицьким, оскільки 1910 року він помер в Аркашоні (Франція), а до того кілька років лікувався від сухот на Корфу, у Дубровнику, Закопаному. На цьому подвійні довідки про одних і тих діячів не закінчуються. Їх ще є аж вісім (!): Андреєва Олександра – Велигорська Олександра, Войнова-Павловська Ольга – Павловська-Войнова Ольга, Горський Проспер – Гурський Проспер (до речі, народився він не в неіснуючому с. Ліванець (?), а в Лисянці) Трутенко Валентин, Фіщенко Олексій, Чорний Ворон – Черноусов Іван, Шевченко Левко (Леонтій), Шевченко Трохим. Вважаємо це не тільки вершиною неуважності, а й свідченням дилетантського підходу до такої серйозної праці як створення ретельно вивіреної енциклопедії Черкаської області. Без належної уваги написано й про генералів Армії Української Народної Республіки. Зазначається, що генерал-хорунжий Юрій Тютюнник зіграв сам себе у кінофільмі «ПКТ», насправді стрічка називається «ПКП» (Пілсудський купив Петлюру). Віру Тютюнник нагородили не орденом «Залізного Хреста» УНР( жінок подібними нагородами взагалі не відзначали), а жетоном ордена №5. Плутанину вніс В.Жадько у довідку про генерала армії УНР Гаврила Базильського, як ось: «склав іспити на звання однорічника при Золочівській гімназії… нагороджений орденом св. Георгія 4 ст. … солдатською відзнакою св. Георгія 4 ст. з лавровою гілкою, всіма бойовими орденами до св. Володимира 3 ступеня з мечами та биндою включно» (с.43-44) Звідки взяв автор «звання однорічник»? У послужному списку та атестаційному листі Г.М. Базильського за 1917 р. нема й згадки про Золочів та згадані нагороди. Неточність може постала від того, що нагороджені Георгіївською зброєю прирівнювалися до кавалерів цього ордену. Але у якому документі написано про 4 ступінь Георгія та лаврові гілки, звідки ця видумка? Згідно послужного списку, найвищою нагородою Базильського є орден святого Володимира 4 ступеня з мечами і бантом. Щоб отримати 3 ступінь ордена, то треба було бути генералом російської армії. Для інформації, 3 ступінь згаданого ордену не передбачала «бинди», якщо автор мав на увазі бант. Але бант мав 4 ступінь ордену св. Володимира, і такою відзнакою нагороджували бойових офіцерів за особисту мужність. Янчевських в Армії УНР було декілька: Микола Миколайович – генерал-хорунжий, а Микола Олександрович, той, що народився у Золотоноші 1888 року, а не 1891, як пише В.Жадько, був тільки полковником. Автор з’єднав дві біографії в одну. Генеральний хорунжий Вільного Козацтва Семен Гризло, якщо вірити автору, виявляється загинув аж двічі – у 1921 та 1925 рр. Довідку ще про одного отамана Вільного Козацтва Івана Полтавця-Остряницю В.Жадько проілюстрував фотографією полковника Гната Зеленевського (с.713). Раніше вважали, що це світлина Сахно-Устимовича, але Д.Донцов достеменно подав зовнішність Зеленевського. Кожна енциклопедія є завжди колективною працею, бо одна людина всього не охопить і не може знати. Укладач В.Жадько відкинув авторів статей та довідок і вийшло так, що він присвоїв не тільки їхню працю, а й взяв на себе ще й їхні огріхи. Це й підтверджується помилками, навіть алогізмами, у багатьох статтях та довідках. Кобзар Іван із Канева помер 1820 р. і тут же написано, що він виступав на могилі Т.Шевченка? Майбутньому поету тоді виповнилося тільки 6 років. Український патріот Микола Плахотнюк народився 1936 р. в с.Щигри (Росія), а батьки виявляється ще 1932 р. переїхали в с.Тихий Хутір Жашківського р-ну. Де тут помилка? Літератор і діяч Української Народної Республіки Федір Матушевський названий по-батькові Петровичем, але його батька звали Павло. Навіть псевдонім у Ф. Матушевського був «Павлович». Релігійний діяч Андронік Павлович похоронений не у Звенигородці (за Жадьком), а в Дальних печерах Києво-Печерської лаври. Мошурівського сотника Митка Золотаря (ХVІ ст.) з волі «автора енциклопедії» В.Жадька перетворено на Митьку. Всього одну букву змінено, але історичну приналежність втрачено. Поетеса і громадська діячка Атена Пашко, дружина Вячеслава Чорновола, з тієї ж таки волі взагалі стала Пашовською. Пам’ятний знак знаменитому українському книгознавцю Леву Биковському встановлено не у с.Вільхівці, а в урочищі «Привороття» (Звенигородський р-н). Юхим Кримський, батько видатного поліглота, вченого і письменника А.Кримського, народився не в Могилеві, а в Мстиславлі. Будинок Кримських у Звенигородці не зберігся – його перебудували заново і музею у ньому не створили. Збірник про «Шевченкову батьківщину з погляду етнографічного та діялектологічного» Агатангел Кримський назвав «Звиногородщина», бо мав на це наукові підстави, а не «Звенигородщина» як подає В.Жадько. То ж навіщо так безцеремонно виправляти славнозвісного академіка!? Аж занадто перекручень у довідках про Шувалових та їхній палац у Тальному. В.Жадько пише, що тут жив фельдмаршал Шувалов, тут і помер, ще й портрет його поміщено, а з 1851 р. господарював і цукроварню побудував Микола Шувалов. Це повністю не відповідає історичним даним. Просто, рід Шувалових «графського Російської імперії достоїнства» був великим й обертався здебільшого в Петербурзі. В Тальному жив у маєтностях дружини, забудував цукроварню (пізніше завод), потім палац граф Петро Павлович Шувалов, який до військової служби взагалі не був причетним. Він помер у Тальному, як і його дружина Софія та син Павло. Усіх поховано на цвинтарі коло Святотроїцької церкви. І Софію Потоцьку перезахоронили не коло могил Шувалових, бо вони тоді ще були повні сил і здоров’я, а у самому храмі. Плити з поховань ніхто не тягнув через місто трактором, а столи з дубових гробів Шувалових не робили. Навіщо так принижувати тальнівців ? Шпагу П.Шувалова ніяк не могли здати в місцевий музей(тоді його в Тальному ще не було створено), а прередали в Уманський краєзнавчий музей. Надгробні плити з поховань було доставлено до палацу дирекцією будівельного технікуму. Працівники музею історії хліборобства їх встановили перед палацом. Отже, то не поховання, як пишеться, а по суті – а пам’ятні плити, музейні експонати. Могили Шувалових розруйнували не у 1920-х і не у 1970-х рр., як подає в кількох місцях В.Жадько, а в 1963 р., коли Святотроїцьку церкву, в якій перепохована сама Софія Потоцька, перебудовуно на хлібопекарню. До речі, про ще одну вигадку: в Тальному ніколи не діяло двох музеїв – краєзнавчого та історії хліборобства, а тільки один районний музей історії хліборобства - з 6 листопада 1986 року! Автор «Літопису Самовидця», як встановив відомий історик та дослідник пам’ятки Ярослав Дзира (довідки, навіть згадки про нього нема), є Роман Ракушка-Романовський (з м. Романівки, тепер село Тальнівського р-ну). Розповідь ілюструється безіменним козаком. В Тальнівському музеї історії хліборобства експонується графічний портрет літописця роботи художника Олександра Фисуна. В енциклопедії подано портрет літописця Самійла Величка, але не зазначено, що автором його є той же О.Фисун. За полковника війська УНР Петра Дерещука, організатора антибільшовицьких повстань на Уманщині пишеться, що він працював «у бібліотеці ВУАН», а насправді був контр-агентом при бібліотеці УНІК; його арештували не в Ободові, а в Ободівці (нині Тростянецький р-н, Вінничина). Чин борця Петро Кузьмович зберіг і в ув’язненні: його розстріляно 29 жовтня 1929 року за підготовку втечі із Соловецького концтабору. Аркадій Любченко (за Жадьком) народився в с.Старо-Животів Уманського повіту, а це село на той час входило у Таращанський повіт (тепер Вінничина). Дмитро Левандо – «капітан морського флоту походив з родини козацької старшини». Насправді капітан 2-го рангу Дмитро Дмитрович Левандо був сином директора Уманського училища садівництва і землеробства. В.Жадько пише, що мовознавець Андрій Олександрович Загродський «працював учитилем російської словесності в одній із київськиї гімназій». Хоча відомо, що з 1912 р. він викладав відразу у трьох гімназіях Києва – жіночій, чоловічій подружжя Стельмашенків та в Олександрійській. У довідці про його рідного брата генерал-полковника війська УНР Олександра Загродського по-батькові не вказується. Віктор Жадько є уродженцем Маньківського р-ну, але й про свій край – оту «малу батьківщину» - робить помилки. Так, станція Поташ, як село, заснована 1891 р., коли було прокладено залізницю, а не в ХVІІ ст. Остання дата стосується до села Поташ (Тальнівський р-н) і воно дійсно розташоване за 15 км. від райцентру, але не Маньківки, а м.Тального. Із власними назвами у В.Жадька також доволі плутанини. На Тальнівщині залізничний роз’їзд Шалаське поданий як Палаське (с.617), а село Лоташеве раптом стало Лоташівкою (с.428). Вказано село Левицьке (Драбове-Барятинське), центр сільради (с. 515), але села з такою назвою нема не тільки в Драбівському р-ні, а й у всій Черкаській області. У довідці про військового діяча Української Народної Республіки М.І.Білинського (документально правильно Білінського) написано, що він народився «04 (16).ХІ.1882 року, с.Драбове-Барятинське, нині Драбівського р-ну (нині смт. Драбів)». Насправді Драбове-Барятинське і Драбів – окремі населені пункти Драбівського р-ну за 12 км. один від одного. Його батько о.Іоан був священником Михайлівської церкви у Драбові. Михайло Білінський, що підтверджується документально, народився 18 липня 1883 року і не закінчував ніякого Морського корпусу. Військову службу розпочав 1906, а не 1909 року. а мічманом став 31.Х. 1916 р. До того був поручик по Адміралтейству. Рясніють фактичними помилками й довідки про таких відомих українців, як ось письменниця і діячка Української держави Надія Суровцева з Умані та письменник Володимир Штангей з Мошурова (Тальнівщина). Надія Віталіївна вчилася не в Петербурзькому університеті, а на Бестужевських жіночих курсах, в 1917 р. працювала не в Центральній Раді, а була її представником в Умані, працювала у Міністерстві внутрішніх справ, начальником протокольного відділу Міністерства закордонних справ при гетьману Скоропадському. З України не емігрувала (1918), а 31 грудня 1918 р. як посол у складі дипломатичної місії уряду Директорії виїхала до Версалю (Франція) на перемовини. Через московсько-більшовицьку агресію на Україну очутилася в Австрії. На філософському факультеті Віденського університету не вчилася, а 30 червня 1920 р. захистила дисертацію по темі «Богдан Хмельницький та ідея української державності» й отримала диплом доктора філософії. Дійсно, чекісти заарештували Н.Суровцеву 1927 року, але вона була не в «трудовому таборі» (за Жадьком): 5 років відсиділа в одиночній камері (!) Ярославського політізолятора, а потім по тюрмах, концтаборах, засланнях на Печорі, в Сибірі, Колимі відбула ще 23 роки. Тільки в 1957 році Н.Суровцева повернулася в Умань і то жила під наглядом спецорганів. Оце такий «трудовий табір» майже на тридцять років, пане Жадько! Все життя творчої людини – патріота, поліглота перекреслене, понівечине більшовицькими катами. Складається враження, що В.Жадько зумисне або недоговорює віхи з біографій знаних українських патріотів, або спотворює їх. Письменник Володимир Фокович (а не Фокійович) Штангей ніколи не працював судею в Умані (1919) і не вчився в медичній академії. Після німецького полону він у 1918-1921 рр. навчався в Шаулиській (пізніше Тальнівській) вчительській семінарії, а потім працював у газеті «Робітничо-селянська правда» (Умань). Згодом був членом ЦК спілки «Плуг», робочим редактором журналу «Плужанин» у Харкові, де й здобув журналістську освіту. Там же й репресований. Тарас Шевченко у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» пише про село Будище, яке поблизу Лисянки, а не коло Моринець. До того ж, Тарас не служив козачком у Будищах. Автор пам’ятників Тарасу Шевченку в 1920-х роках на Черкащині скульптор Каленик Терещенко (Звенигородка) ніколи не доживав віку в притулку для безхатьків! Так, радянська влада довела митця до бідування та забуття. А похоронила його жінка Марія поруч із сестрою етнографом Софією Терещенко. Поет Степан Бен (Бендюженко) народився у с.Лозоватка, яка тепер Шполянського, а не Звенигородського району. Музеєзнавець Павло Соса не із с. Жовтневе (?), а з с.Жовнине, звідки й Микола Лисенко. Користуючись тільки довідником В.Щербатюка про Лисянщину, В.Жадько звузив діяльність академіка Павла Тутковського. Адже він, окрім Лисянського р-ну, досліджував у 1920-х роках мінерали, глини, води також у селах Уманського, Тальнівського, Маньківського районів. Той же П.Щербатюк помилково написав, що засновник і директор Звенигородського краєзнавчого музею, етнограф Софія Терещенко сталінським режимом була ув’язнена на Соловках. Цю неточність передрукував і В.Жадько. Хоч відомо, що Софія Терещенко ув’язнення і заслання відбувала у зовсім протилежній стороні – Казахстані. Не обійшлося без помилок і в спорті. Надія Розгон (Тальне) на Олімпіаді в Монреалі (1976) в академічній греблі (вісімка) здобула не бронзову, як надруковано, а срібну медаль. Обійдено уродженку Христинівки Тетяну Тригубчак-Надирову – дворазову олімпійську чемпіонку (!) з баскетболу у складі збірної Радянського Союзу (1976, 1980), легенду спортивної Черкащини олімпійського чемпіона (1964) з греблі на каное Андрія Хіміча. Цілу низку статей, довідок не доповнено новими даними, а колишні тільки повторюють те, що є в попередніх виданнях. Скажімо, про фольклориста й поета Мирослава Мицика переписано довідку з «Української літературної енциклопедії» (1990), коли його збірка поезій «Пахощі землі» та нарис про поета-воїна Федора Мицика «Життя - горіння» ще не були опубліковані. На час підготовки енциклопедії «Черкащина» вони вже вийшли друком двічі: у 1992 та 2007 роках, але В.Жадьком довідка чомусь не доповнена. Окрім помилок концептуальних, фактичних, автобіографічних є ще й дрібніші, які також понижують цінність енциклопедичного видання та принижують авторів. Це, насамперед, стосується прізвищ у посиланнях. У довідці про кобзаря Євгена Адамцевича автора однієї з публікацій про співця названо Даниленком, а він – В.Данилейко, археологів: О.Цвек переінакшено на Цвен, а М.Шмаглія – на Шімаглія, етнографа В.Мицика – на Мисика, черкаську журналістку В.Мозгову – на Мозкову… Системність помилок веде до спотворення не тільки подій, назв, даних, а й усієї книги, яка відтак вона втрачає енциклопедичну сутність. Енциклопедія має бути самодостатньою працею і повинна подавати конкретні, безпомилкові дані, а не тиражувати неточності. Довідкові видання мають виключати помилки, а їх в універсальній енциклопедії «Черкащина» настільки багато, що її саму можна назвати «енциклопедією помилок». Якщо автор і видавництво шанують свою працю, то в кінці книжки завжди подають вставку «Помічені помилки». У названому виданні навіть цього не зроблено, а поспішно об’явлено про його унікальність. Якби була спільно обумовлена співпраця В.Жадька із краєзнавцями області, фахівцями у певних галузях, а не жадання пріоритету й слави, то таких універсальних помилок в енциклопедії «Черкащина» вдалося б уникнути. Вадим Мицик, доктор філософії в галузі культурології, заслужений працівник культури України, директор Тальнівського районного музею історії хліборобства, лауреат премій ім. Вікентія Хвойки та ім. Михайла Максимовича. Володимир Хоменко, краєзнавець, член Національної спілки журналістів України. Олег Шатайло, старший науковий співробітник Тальнівського районного музею історії хліборобства, член Національної спілки краєзнавців України. Адреси авторів: Мицик Вадим Федорович, Шатайло Олег Леонідович, вул. Радянська, 83, м. Тальне Черкаської області, 20400 Хоменко Володимир Михайлович, вул. Агатангела Кримського, 24, кв.5, м. Звенигородка Черкаської області 20200 |
3 июня 2013
|
* Гірник Іван Павлович - відомий краєзнавець, історик та археолог Черкащини / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 17; 24 трав. - С. 4. - (До 60-річчя утворення області). * Нова книга про Черкаси / В. Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2013. - 31 трав. - С. 8. - (До 60-річчя утворення області). |
1 июня 2013
|
Кожному пересічному українцю відомо, що Тарас Шевченко – ду- ховний геній українського народу народився на Звенигородщині. Нам відомо і також, що серцем гайдамацького руху був також цей край. Останні дослідження письменника Романа Коваля говорять про те, цей край породив нам козацьких отаманів, що мужнього боролися проти ра- дянської влади до останнього свого подиху. Вячеслав Чорновіл, політик, котрий послідовно і мужньо відстою- вав інтерес української громади на всіх рівнях також народився на тери- торії колишньої Звенигородщини. Проходили роки. Здавалося, що замулилося життєдайне джерело Землі-Матері. Та ні, вона просто накопичувала сили. І ось на кінець світу стало відомо нове ім’я – Василь Живосил Лютий. Народився Василь у самій Звенигородці. За освітою музикант, за покликання бандурист-боян, щирий прихильник ідеї слов’янства. Василь зробив у своєму житті неймовірну річ – він написав гімн за- хистника-воїна «Меч Арія”. Пісня стала гімном слов’янської громади свого світу. Не важко перерахувати країни, на мови яких вона вже перек- ладена і де набуває широкого народного розповсюдження. Серед них – це Чехія, Словенія Чорногорія, Македонія, Росія та ма- буть вже багато інших. У журналі Ведична Культура гімн опублікований на 2 мовах українській і російській. Той запал, котрий кладе пісня в серце кожного слов’янина важко переоцінити. |
1 июня 2013
|
В сознании современников укоренилась мысль о казачестве как о давно минувшие страницу украинской истории. Она стала полузабытым, полустертым воспоминанием-призраком, который уже не возбуждает украинскую кровь, не зовет к борьбе за утверждение нашей нации. Казачество для большинства, по сути, стала антиквариатом, который мы - сознательные своей причастности к временам, когда наша казацкая нация излучала мощную энергетику, - ценим, но только как ценный музейный экспонат, пригодный разве что для хранения в архиве памяти. До недавнего и я относился к казачества как к явлению, что иссяк, к традиции, прервалась, и счастливая неслучайность - встреча с документальным романом Юрия Шахид-Горского 'Холодный Яр' - побудила меня погрузиться в исследование эпохи Национальной революции 1917-1920-х годов , эпохи, когда мощный взрыв национальных чувств до того веками усыпленной 'этнографической массы' неожиданно привел к таинству возрождения украинского народа и его передовой, ударной силы - украинского казачества. Вспомним, как оценивал украинский народ времен Национальной революции Лейба Троцкий, под руководством которого и осуществлялась интервенция большевистской России против УНР. Возрождение казачества 1917 произошло на звонкие ноте - ведь за свою любовь к Шевченко Украина миллионы людей были готовы проливать кровь - и свою, и чужую. Если казачество прошлых веков, как правило, ограничивалась мечтами о 'права и вольности' (т.е. автономию в пределах того или иного государства), увеличение казацкого реестра и зарплаты, то Вольное казачество не с начала выступало за украинское государство и порядок в ней, обеспечен не просьба или мольбами, а силой украинского оружия. Как это было? Уже через несколько дней после отречения царя Николая II на Звенигородщине из сердец, переполненных любовью к Родине, появились первые отделы Вольного казачества. Началось все в Гусаковым. Именно здесь земледельцы бережно хранили под крышами прадедовские гайдамак дубовые копья, чтобы в нужное время вытащить их. И время пришло. В марте 1917 года копья вытащил и бывший старший русской армии Григорий Иванов. Наверное, вынул из тайника и другое оружие. И принялся вместе с хозяином Никодимом Смоктия, живший неподалеку, на углу Галайки, организовывать односельчан. Назвали они себя вольными казаками, - видимо, в противовес тем казачкам, что служили 'царю-батюшка'. 'А мы свободны! Мы - казаки! ' Это была первая в новейшее время боевая украинская часть. От нее и началась украинская революция, затем у Гусаковым восстановлено прерванное украинскую историю. Возглавил первую сотню Вольного казачества Григорий Иванов. Сотня быстро выросла до 240 человек. В Гусаковым и соседних селах забил горячий пульс казацкой жизни. Вскоре в волости создали шалаш. Гусаковского куренным стал Никодим Петрович Смоктий. Был он младшим братом украинского этнографа Андрея Смоктия, который публиковал свои работы в 'Киевской Старине'. Андрей Смоктий написал и издал книги о Тарасе Шевченко, Устима Кармалюка и рассказы из жизни казаков, чумаков и крестьян. Наверное, и младшему брату рассказывал не раз про гайдамаков, о казацком прошлом Украины. Может, именно тогда и зародилась у Никодима мечта возродить казачество. Юрий Тютюнник писал о нем: 'Это был зажиточный хозяин, имел до двадцати десятин собственной земли. Было тридцать пять лет, (был) высокий, чернявый, мягкой натуры ... образование получил в Звенигородской двокласова школе, много читал; Смоктия помогали Ковтуненко и Пищаленко, люди с высшим образованием, оба звенигородцы. Все они в армии не находились '. Гусакивци отправились в агитационный рейд по соседним селам. 'Некоторые в самодельном седле с дубовым копьем. Другой с длинной саблей, отобранной у полицейского. Немногие из них имели боевую и охотничье оружие. В Розсоховатци, Новоселицы, городке Катеринополе, в Степном, Юрковцы, Багачивци, Казацкой, Княжеской, Тарасовке, Кирилловке (Кереловке), Гудзивци, городе Звенигороде, в Озерный и Ольховке провели митинги. Сотни крестьян там записывались в Вольное казачество '. В казачество шли прежде всего, чтобы защитить села от российских дезертиров - беглецов из Юго-Западного фронта, которые, направляясь к Совдепии, грабили украинское крестьянство. Казаки сразу же завладели оружием, которая хранилась на военных складах. Численность сотен зависела от количества жителей села. Многочисленной была Кирилловская сотни - до 1000 казаков. Гордые земляки Тараса Шевченко стали в ряды защитников Отечества одни из первых. Сотни одной волости объединялись в шалаш, шалаши, в свою очередь, составляли садок. Организаторами, а следовательно, и куренными стали: Кальниболотского (Катеринопольской) волости - Семен Грызло, Тарасовской - Ананий Шевченко, Лисянской - Сорока, Казацкой - Шаповал, Пидинивськои - Красюк, Вильховецкий - Антон Школьный. К Пидинивського куреня входили Моринский, Будинська и Пидинивська сотни. Моринский насчитывала более 500 казаков. 'В каждой сотни были сотник, хорунжий, писарь, казначей, санитар и библиотекарь с производной библиотекой'. Уже в марте 1917-го в Звенигородке состоялся уездный съезд Вольного казачества. На нем кошевым атаманом избран народного учителя Семена Грызла. Приняли и постановление, в котором отмечалось, что казачество организуется 'для обороны вольностей Украинского Народа и охраны порядка'. Отдельным пунктом было указано, что к казачества нельзя принимать 'людей, враждебных Украине' и наказанных судом за уголовные преступления. Генерал-хорунжий армии УНР Юрий Тютюнник, уроженец Звенигородщины, утверждал, что 'уже тогда Вольное казачество достаточно радикально подходило к вопросу украинской-российских взаимоотношений'. В то время как социалистические вожди Центральной Рады признавали над собой юрисдикцию Петрограда, Свободное казачество считало Временное правительство Керенского правительством чужого государства и все время делал упор на органы власти в сторону якнайрадикальниших решений в национальном вопросе ', - утверждал Тютюнник. Сотни творились в Киеве, Одессе, на Черниговщине, Херсонской, Екатеринославской, Полтавской, Подолье, Киевщине, на Кубани ... 'Идея организации Вольного казачества в целях борьбы за нашу государственность была глубокой и целесообразной ... - писал подполковник Армии УНР Даниил Лимаренко. - Здесь была затронута чисто украинская черта характера и его подсознательная тоска по славному древностью'. Решительные настроения казаков можно было разглядеть при Второго всеукраинского съезда военнослужащих. Делегаты от Вольного казачества Звенигородщины - среди них Семен Грызло - появились на съезд в Староказацкий костюмах: кафтанах, шапках с шлыками, с саблями, разумеется, с селедкой. В выступлении одного из них, куренного Шаповала, прозвучали незапамятные слова о праве силы и горячее желание творить собственное государство, не оглядываясь на Москву. 'Свободное Казачество, - говорил он, - не просило разрешения (у Временного правительства) организовываться, он нам не нужен ... Мы только отберем наше ... ' 'Массу съезда составляли т. н.' Мартовская украинской ', - вспоминал делегат съезда Юрко Тютюнник. - Революция сорвала повязку с глаз их, и они увидели всю несправедливость, которая творилась над ними как над украинской ... Любовь свою они уже отдали Украине. Для России оставалась одна ненависть. Любовь к Украине не была нежной любовью ребенка. О нет! То была горяча, не знающая компромисса любовь ... Но над всем царила ненависть к России. Это была ненависть, возникшую следствием до края оскорбленного чувства собственного достоинства, ненависть последствием обиды святых, идеальных чувств массовой души ... Революция сорвала тогу благородства из России, и вместо идеала наши глаза увидели чудовище ... Национальная революция набирала титанического размаха. Она совсем не хотела считаться с будущей судьбой России. 'Мартовская украинской' с посвящением и даже с фанатизмом неофитов ждали момента, когда можно будет вогнать чем не 'в спину революции', а в сердце России ... Вогнать нож в сердце России немедленно ... такое было желание. Разве можно извлечь из человеческой души большую ненависть? В стихийной ненависти к России была самая внутренняя сила нашей революции '. |
31 мая 2013
|
ГОЛОДОМОР 1932-33 РР. Звенигородський район
З настанням весни в людей з'явилася надія на порятунок. Проте зелені та ягід було дуже мало, а довгождане зелене зерно жита і пшениці, спожите людьми натщесерце, призводило до смерті. На той час в Україні вимерло вже щонайменше 2 мільйони людей (всього від голодомору 1932-1933 років пішло в небуття до 5 мільйонів українців - дорослих і дітей). Сталін і його оточення не дуже каралися цим. У 1933 році помічник Сталіна в Україні Мендель Хатаєвич, який керував кампанією хлібозаготівель, заявляв, не криючись: 'Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!' Таким чином, колгоспний лад, що насаджувався Москвою, паралізовував людську мораль, перетасовував категорії істинного, відбираючи в українського селянина все, що він мав. Навіть право на життя. Життя його і його дітей. Свідки тих подій розповідають, що першими вмирали від голоду чоловіки. Потім діти. Жінки відходили на той світ в останню чергу, до останнього борючись за життя своїх дітей. І це була страшна смерть, оскільки їм доводилося перед цим ховати власних дітей. Страшнішого, мабуть, немає нічого на світі. Морозом пробирає по шкірі, коли слухаєш або читаєш свідчення тих, хто бачив все це. 'Комизани' витрусили все, що було у нас їстивного, - розповідав житель Звенигородки М.Пасічник. - Якщо в тридцять другому ще мали якусь крихту чогось, аби потамувати голод, то в тридцять третьому вже не було нічого. Та якось дотягнули босі і голодні до весни. Як тільки зійшли сніги, пішли в поле шукати мерзлу картоплю, буряки та падалішній польовий часник. З кропиви та лободи мати робила млинці. Збирали бруньки з дерев, липове листя, різні корінці. Та цим ніяк не можна було наїстися. До того ж за зимові місяці всі ми дуже охляли. В хату забрався голод, всі були пухлі. Помер брат Іван... Ніколи не забуду цієї та інших смертей. Особливо врізався в мою пам'ять один епізод: біля двору дядька Володимира Пасічника, батькового брата, на зеленому спориші лежить жінка. Це дядина Ніна. Біля неї - дворічна дочка Катя. Я кинувсь до тітки, яка жила навпроти: 'Тітко! Дядина Ніна вмирає!' А від амбара завертає до нас грабарка. Водночас і ми підійшли. Дядина і дівчинка були вже мертві. Гострі носи і щоки, як віск, жовті, висохлі від голоду. Якісь дядьки поклали трупи у грабарку і повезли на цвинтар'... Страшні факти про голодомор у Ризиному, який забрав понад 600 жителів цього мальовничого села, наводять тамтешні старожили. Як і в більшості населених пунктів району, найбільше людей померли тут від голоду у квітні-червні тридцять третього. Трупи підбирала і вантажила в гарбу спеціальна 'команда', яку за цю страшну роботу підгодовували в колгоспі баландою. Звозили покійників на цвинтар, де на них чекала яма – 'братська могила'. Гарбою під'їздили якомога ближче до ями, потім гарбу перекидали і покійники летіли донизу. По закінченні денного перевезення трупи прикидали шаром землі. Через день-другий все повторювалося спочатку, аж допоки яма не була повністю заповненою. Трупи, які вже розклалися (було й таке), закопували там, де вони лежали, в яму глибиною до 60-ти сантиметрів і загортали землею, не лишаючи на могилі жодної позначки. Такі безіменні могили були по подвір'ях, садках і городах. Нерідко їх розривали голодні здичавілі собаки. Розповідали, що були випадки, коли до ями з мертвими звозили ще живих людей, аби не їхати по них зайвий раз: мовляв, все одно помруть. Багато людей, йдучи кудись в пошуках їжі, вже не поверталися додому. В Ризиному так сталося з Ольгою та Василем Яковенками, Мусієм Бабієнком, Микитою Загороднім та багатьма іншими. Особливо часто стали пропадати діти. Розповідали, що вони стали жертвами канібалізму. Факти канібалізму в Ризиному, як, до речі, і в багатьох інших селах, були непоодинокими. Так, Марія Ярова (по вуличному – Косарчика) зарізала свою трирічну дочку і розчленувавши мертве тіло, харчувалася доньчиним м'ясом. В людоїдстві було звинувачено й Катерину Линник, яка заманила на своє подвір'я семирічного сусідського хлопчика та ще декількох дітей і зарізала їх. Всього в районі було зафіксовано більше двадцяти випадків людоїдства, хоч їх було значно більше. Звинувачених у людоїдстві заарештовували працівники ОДПУ і їх подальша доля залишалася невідомою. Одні розповідають, що їх 'палили електрикою' в райцентрі, інші - що їх відразу ж розстрілювали за селом. Не віриться, але навіть за такої ситуації робота в колгоспах не припинялася, хоч працюючих ставало все менше. Оскільки тягла в колективних господарствах майже не було, на польові роботи в 1933 році запрягали корів, котрі ще залишалися по деяких селянських дворах. При цьому навіть збільшували посівні площі ярих та технічних культур. Так, в Будищах, Моринцях, Стецівці цукрових буряків посіяли в три-чотири рази більше, аніж попереднього року. Якщо раніше буряки сапали гуртом, то тепер кожній сапальниці вділяли по 0,5 гектара, хоч багато жінок, знесилених голодом, заледве могли втримати в руках сапу. Ще 1931-1932 роках колгоспники отримували досить калорійні безкоштовні обіди. Тепер же, як от і в колгоспі імені Ворошилова (с.Будище), працюючим в сезон польових робіт варили баланду з розмеленого зерна, а пайка хліба з 200 грамів зменшилася до 50. Але для багатьох і такі обіди були єдиним джерелом існування, бо голод лютував дедалі більше. В Будищах, порівняно невеликому селі, щодень помирали по 5-6 людей. Спеціально призначена похоронна бригада з двох чоловік - бригадира і їздового - лише звозила покійників на цвинтар, а для копання могил та їх загортання брали чоловіків, які в чомусь завинили перед владою. На підводу з мертвими, як і в інших селах, кидали й дуже кволих. До таких було зараховано і Гапку Жуган. І лише завдяки їздовому Федору Курченку, який не послухався бригадира і не кинув її в гарбу, Жуганиха не потрапила в могилу. Потому, як розповідають в селі, хтось трохи підхарчував жінку і вона вижила. Жуганиха ще довго працювала в колгоспі та щороку на Різдво носила вечерю до Курченка, як до свого рятівника. Були й такі хто зумівши вибратися з могили, підкріпившись травою чи листям, повертався додому. В Тарасівці ще до недавнього часу мешкав Олександр Сидоренко, який таким чином повернувся з 'могили' і довго, аж до середини вісімдесятих років, працював у колгоспі трактористом. Голодна смерть не обминала й дітей. Для тих, кого осиротила смерть батьків, в селах організовували щось на зразок дитячих ясел. Проте і там не було чого їсти, тож особливо знесилені і кволі пухли з голоду і помирали. В могилу вони пішли в більшості випадків безіменними, оскільки не було кому встановлювати їхніх прізвищ. Так підрізалося родове коріння українського народу, розчавлювалася московським чоботом віками усталена мораль – Україну називали житницею, проте, грабуючи її, прирекли на голодну смерть мільйони людей. Кількість жертв у районі під час Голодомору 1932-33 років (за офіційними даними).
29 мая 2013
29 мая 2013
29 мая 2013
29 мая 2013
29 мая 2013
28 мая 2013
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||