|
Родовід
Шлях довжиною в століття
Швидко плине час. Збігають роки, десятиліття. Не вчуєшся, як вже захід наближається. Починаєш підсумовувати пройдене. Все частіше звертаєшся до свого минулого та своїх рідних. З якого ж ми роду - плем’я?. Запитуєш себе.
Спілкуєшся з друзями, знайомими і виявляєш,
що цей потяг притаманний всім людям. Кожний намагається розвідати корені свого
роду.
В
цьому короткому спомині йдеться про маму моєї мами Ніни, нашу бабушку Марину Мусіївну Скалівську
(Надольську). Від народження до останніх днів була просто Маринкою. 
По іншому її назвати у нас навіть язик не повертався. Так бабку звали всі в селі.
На вищенаведеному фото наша бабушка в колі своїх внуків та правнучки разом з дочкою Лідою в м. Мелітополь. Я супроводжував її під час відвідин Постолів в кінці 70-х років. В той час в тітки проживав Віктор Скалівський – двоюрідний брат, а Люда Постол та маленька Іра (Жорина доця) тут на правах господарів.
Народилася бабка Маринка в с. Стойкова Катеринопільського району на Черкащині (колишня Київська губернія) у великій, багатодітній родині сільського трударя Надольського Мусія. Своєю тяжкою працею, разом з дружиною та численним сімейством він намав добрих статків. Та не шанувала прийдешня радянська влада хороших господарів біля землі. Тисячі цих трудящих людей назвали куркулями, насильно відібрали нажите добро і виселяли в далекі Сибірські землі, в Казахстан , на Поволжя піднімати Велику Русь. Там серед тайги, в Алтайських степах , в пустельних далях Середньої Азії багато з них гинули. Всього в сімї Надольських було дев’ятеро дітей. Серед них і була і наша Маринка. Повиростали хлопці з дівчатами і розбрелись по навколишніх селах (Пяторота, Кобилянка, Тальне, і інші) та роз’їхались по далеких світах.
З дитячих років згадую бабушку Маринку невеличкою, рухливою жінкою, вся в щоденних турботах, в постійному русі, в безперервній роботі.
Це представниця того покоління жінок, на чиї плечі лягло важким тягарем забезпечення родини, дітей в буремні роки революції, Громадянської та Великої Вітчизняної воєн і нелегких повоєнних відбудов зруйнованого господарства.
Вже незадовго після заміжжя, в 1914 році вона випровадила свого чоловіка Івана Ілліча Скалівського на австро – російську бойню І – ї Світової війни, залишившись з немовлям – первістком Лідою. Довгі роки війни та австрійського полону чоловіка, вона одна тягнула важкого селянського плуга. Та повернушись до сімї, незадовго перед революцією, Іван в 20 – х роках знову відбуває з дому. Тепер уже в трудармію на трудовий фронт –на будівництво Дніпровської гідроелектростанції біля міста Запоріжжя ( Дніпрельстану).
Тут працювали, по рознарядках радянської влади десятки тисяч землекопів, теслярів , бетонярів. Тачка, лопата, сокира, а з доступної „техніки”- кінна грабарка, були основним рушієм цієї будови. В запоріжських краях Іван пробув кілька років.
Маринка залишається вдома вже з двома дітьми на руках. Додалася моя мама Ніна в 1920році. Голодний 1921 рік, потім післявоєнна розруха. Дітвори в родині вже троє – замикає галасливу трійцю син Ваня. Все винесли жіночі плечі.
Пізніше неначе все налаштувалось , полегшало життя на селі та не надовго.
1932 рік – вродив гарний урожай, але владі потребувалось загнати людей в колгоспи.
Настав черговий , влаштований владою голодомор 1932 – 33 років.
Забирається весь хліб, навіть насіння. На вулицях знову гуляє голодна смерть.
Політика безправства Сталінського уряду, культивування доносів сусід на сусіда, робить життя нестерпним, привид Соловецького ГУЛАГу на довгі роки врізався в пам’ять людей. Мій батько навіть в 50-60 роки лякав нас малолітніх дітей за якусь дитячу провину виселенням на Соловки. Старі люди, залякані Сталінським режимом, до цих пір з острахом, неохоче згадують голодні роки. Адже і пізніше в Радянському Союзі злочинно замовчувались масові факти голодомору 32 – 33 років минулого століття, важкий податковий терор радянської влади. Така політика Сталінського режиму призвела до того, що люди замикались в собі, боячись своєї тіні, не розказували навіть дітям про минуле життя.
Небагато я згадую розмов з батьками про ті злопомні роки. Лише інколи, сидячи на печі, ми, дітвора чули тихі перемови гостей-кумів про безгрошів’я, неможливість виконати чергову державну позику. Йдучи з Калниболотського базару-ярмарку, що відбувався щонеділі вони часто заходили до нас, певне, щоб хоч в розмові з близькими людьми знайти якусь розраду.
Крім грошових поборів потрібно було здавати натуральний податок картоплею, молоком, яйцями, шкірою забитих домашніх тварин. Тобто всім, що вирощувалося в селянському господарстві сільських жителів.
Несвоєчасне виконання податкових поборів чи не бажання, через неспроможність, підписатися на позику тягнуло за собою безкінечні, тривалі виклики в сільську раду в любу годину , навіть зачиняли боржника на добу, аж поки селяни не підписували свою чергову кабалу.
Багато хто поплатився позбавленням волі. Нікого не цікавило, що в домі багато дітей чи хтось хворий, або в родині є немічні, престарілі люди.
Мало що залишалось в сімї на прокорм. Адже треба було думати чим сіяти і садити город наступної весни. Тому ми почасти переживали зиму впроголодь, особливо в засушливі роки, які на Кіровоградщині повторювалися часто.
Для мене відвідини бабушки Маринки завжди були своєрідним святом, адже вона завжди чимось нагодує, ще і з собою дасть харчу для нашої малечі. А готувати вона вміла дуже смачно та різноманітно, навіть в голодні роки знаходила вихід. Тільки тут і ніде більше я не коштував смачної кваші. Напевне рецепт її приготування втрачено назавжди в нашій українській кухні, так як пізніше цікавився цим і ніде е знаходив чогось подібного з того, чим годувала нас бабушка. А може через голодуху тоді все це було для нас таким смачним і не повторним.
Щоліта ми дітвора пригощалися в діда Івана Ілліча медом прямо з медогонки, якого бабушка Маринка наливала в миску до свіжо спечених пшеничних або гречаних млинців. Дома нам такого пригощання і не снилося.
До глибокої старості трудилася наша бабка біля землі. Молодшою на колгоспних гектарах за копічані заробітки. А потім на своєму, майже гектарному, городі, який в останні роки виполювала буквально на колінах. Працьовитості таких людей можна лише позаздрити. Можливо праця і стала запорукою довгого, хоч і не легкого життя. Прожила бабка 97 років, ставши на сьогодні праматір’ю кількох десятків своїх нащадків, які розселились, крім рідного краю далеко за його межами.
Мені лиш гірко буде і до віку , що мою, практично, другу матір-бабусю не провів в останню дорогу, так як чиновна начальствена душа не дав відпустки на пару днів через „незамінну” зайнятість при готуванні до чергової бюрократичної наради.
Левада
Таку благозвучну назву здавна присвоїли наші предки-сільчани красивій, живописній долині річки Вільшанки, що протікала в нижній течії по більшій частині нашого села Пяторота. Починалася левада неподалік моєї рідної домівки в звуженій, з кам’яними виступами, улоговині. Це були напевне залишки гірського пасма в доісторичний період формування Земної кори. Тут до сьогодні вищиться земляна гребля, яку, вже в недавню пору, звели наші потомки для влаштування водяного млина, використовуючи природне звуження долини.
Саме тут проживав мій шкільний товариш, друг дитинства Льоня Гридін і ми часто, годинами, простували зі школи берегами річки, потім ставка, що позаливав красиві сіножаті , глибокий каньон прорізаний водою, аж до, місцями, каменистого дна з зернистим різнокольоровим річним пісочком.
Зразу ж, нижче греблі, річкова долина розширюється, Вільшанка притискається до протилежного від нас високого берега, а на нашій стороні простягаються заливні, весною, луки , які розділяються рядками верб по границі кожного присадибного городу. Верхні частини заливних площ подекуди, кожного року, розорюють і вирощують овочі, формуючи грядки для прискорення підсихання грунту.
Решту лугу, аж до річки, скошували на сіно. Основна заготівля в червні, а під осінь скошували ще і отаву. Важкувата пора, тони трави на сіна потрібно скосити косами , періодично працюючи граблями , висушити на сонці, а потім на плечах, рядняними в’язанками, перенести на гору, до двору, і позакидати на горище хліва або за стогувати в клуні чи прямо на подвір’ї. Не згадую щоб коли – не будь використовували коней на сінозаготівлі. Все робилося вручну і лише наш великий гурт в родині та вироблена звичка слухняно виконувати вказівки батьків, старших братів, заохочував до цієї роботи.
Разом з тим це і цікава праця. Яких тільки трав в луговому наборі не побачиш. Все цвіте, ціла гама запахів лоскоче ніздрі. В траві безліч різноманітної комашні – метелики, різнобарвні цвіркуни, коники, стрекози. В болотистій місцині проповзе вуж, на підвищених місцях шастають верткі ящірки, а у верхів’ях верб перегукуються десятки видів літаючого птаства. Інколи ви пужаєш з гущавини вербового лозняку прудконоге зайча або дику качку з потайного гнізда.
Та й сама річка Вільшанка немов розкрита книга для пізнання навколишнього світу. Вода в ній, за виключенням весняної пори, була чистою і прозорою. Дно вкрите різнобарвним річковим піском і відшліфованим гравієм, між яким шастають стайками річкова рибна дрібнота. Тут бобирі, верховодки, плітки , в’юни, плотва та інша мелюзга, а під корчами і між камінням знаходиш клишоногих червоних раків.
Нижче по течії, з правого боку у Вільшанку вливається безіменний потічок, який за віки , незважаючи на мализну, з сторони Гартопу прорізав кілька кілометрову улоговину, в якій і розташоване добра половина нашої частини села – четвертого десятка. Адже на весні і під час великих злив потічок перетворюється в бурхливу ріку, що і переносила в собі міліарди тон змивного грунту, глини , утворюючи сучасний рельєф сільської місцевості .
Річка петляє левадою аж до мосту біля млина, що на центральній вулиці-дорозі через село в напрямі райцентру Ново-Архангельськ. Неподалік від млина на леваді стояв мовчазним пам’ятником недавньої жорстокої війни спалений німецький танк.
Дітлахи використовували його , як схованку в своїх „військових” іграх.
Береги річки Вільшанки густо порослі кущами вербового лозняку, калини , терну, глоду, бузини. Все це переплетено заростями ожини, лугового щавлю, заячої капусти та іншої лугової рослинності. В заболочених місцях переважає очерет, осока. Влітку з гущавини дикі качки виводять своїх кумедних але надзвичайно шустрих качат.
З висоти розташування нашого подвір’я майже вся левада на очах, а в далекій перспективі, за десятки кілометрів ( найближча станція Єрки – Звенигородка від нас за 22 км.) в ясні, погожі дні, на горизонті видно, як по залізниці проходять потяги. По залізних дорогах тоді ходили в основному парові локомотиви і дим від них стелився довгою кілометровою стрічкою і виднівся дуже далеко.
І ось 1951 року вся ця краса за одне літо
зникла. На місці мосту потужні скрепери нагорнули земляну греблю, згрібаючи
землю з родючої левади. Врослий в землю танк розрізали на частини і металоломом
вивезли напевне для виготовлення чергового виробу для нищення людей.
Перегороджена річка залила площу десятків гектарів, а скільки знищено рідкої
рослинності , лугових тваринок , комах ніхто не рахував. Чи потрібен був той
став, питання риторичне. Швидше за все це була данина моді. По всій країні
городили річки, будували міні електростанції, розорювали схили ярів. Але ж у
нас ніякої вигоди від ставу не мали, крім невеликої кількості риби - коропа в перші роки його використання .
Вже за пару десятків років ставок замулився тією землею, що зносилася з розораних переярків, а вся левада перетворилася на заболочену долину обмілілої, мутноводої нашої, колись красивої, річки Вільшанки. Зараз лише біля греблі - містка залишилася невелика лагуна ставкового плеса, зарослого очеретом. Решта площі , хіба що в майбутньому буде використовуватись, як кар’єр для добування родючого мулу для удобрення полів.
Жнива
Вершиною господарювання людини на землі називають в народі жнивну пору.
Всі помисли сільського трудівника на протязі року звернені до одного, як отримати хороший врожай, щоб забезпечити себе і свою родину продуктами харчування, сировиною для промислів і товаром для торгівлі на базарі. Ринок в свою чергу при доброму ужинку повинен дати селянинові все те необхідне, що він не може виробити на своїй землі – знаряддя для обробітку грунту, збрую для робочої худоби, сяку – таку одежину, взуття та інше.
Нашому поколінню дітей війни довелося на своєму гіркому досвіді пройти майже через всі стадії вирощування хліба освоєні людством ще в середні віки, тобто від епохи серпа і коси до сучасних потужних степових кораблів – комбайнів.
Війна немов би повернула поступ історії назад і ми діти військової пори прочули на своїй шкірі солону гіркоту хліборобської праці. Уже в пору прозріння свідомого сприйняття навколишнього світу я попав в голодні роки післявоєнного голоду 1946-47 років. Ми були голодні, босі , в недоносках з плеча батьків, старших братів і сестер і були раді підібраному колоску жита та жменьці витереблених в долонях, ще молочних зернин. А з якою смакотою куштували ми спечений мамою в печі хліб-підпалок з першого , намолоченого батьком жита і змеленого нашвидкуруч на камені-жорнах, основного „млина” тієї пори.
Друга половина сорокових років минулого століття для селянина була надзвичайно важкою. З своєї присадибної ділянки господар повинен був здавати натурний державний податок мало не всіма видами продукції, що вирощувалася в господарстві. Відсутність будь якої техніки покладали практично всю роботу по вирощуванню хліба та і інших культур на робочі руки обезмужиченого війною села, тобто на жіночі плечі та нас недорослів - дітей війни, а також воїнів – інвалідів, які повернулись з війни і практично доживали свої дні.
Пригадується важка оранка кінними і воловими упряжками важкої весняної землі, потім засів поля вручну вервечкою жінок , стариків з наплічних торбин. Волочіння – заробка зерна боронами на засіяній площі доручалося нам, дітворі і підліткам. До пізнього вечора на поганяєшся коней або корівок, яких теж застосовували на цій роботі, що прийдешня ніч збігає швидко, і не з чуєшся, як знову підіймає мати до праці. В домашньому, присадибному городі повсюдно панували лопата та спеціальні вила для перекопування землі. Тяглова худоба була зайнята на колгоспних роботах і копати 60 соток городу доводилося вручну всією нашою численною сімєю. Такий обробіток призводив до повсюдного розмноження дерев’янистого кореневищного буряну – повію, або ще називали його дерезою, яка розмножувалась навіть через подрібнені лопатою колючі стебла. Весь город був покритий заростями цієї плодючої рослини. Одна з нього користь, що швидко росте і молодими пагонами добре поїдається худобою і кролями, а також, пов’язане в сніпки, використовувалось , як паливо в довгу зимову пору. Лише з початком оранки тракторними плугами вдалося викорінити цього небажаного гостя з городніх площ.
З настання жнив всі, від мала до велика приступали до збирання хлібів. На колгоспних нивах повсюдно бігали кінні лобогрійки скидаючи рядами порції жнив я , за ними йшли жінки, з перевеслами, вправно в’яжучи снопи, які ми зносили в копички – пятнадцядки (чверть копи), тобто по 15 снопів , щоб швидше просихали на вітрі і можна було перекладати в півкопи.
На похилих схилах, в важкодоступних місцях або при великій забур’яненості посівів
в хід йшли безвідмовні коси і прадавні серпи в руках косарів і жниць.
Вже за кілька днів починалася возовиця хлібної маси, висушених сонцем, копичок кінними, воловими гарбами на токи, де складалися стіжки або копи по 60 снопів, які дожидалися обмолоту пересувними молотарками, а пізніше і причепними комбайнами , які, закінчивши польовий обмолот переходили на токи і до пізньої осені, або, навіть до зими справлялись з хлібом, нагромадженим на колгоспних токах. Спочатку молотарки приводили в дію парові локомотиви, які працювали на соломі, пізніше їх змінили двигуни – нафтовики.
Немало покалічили ці перші механізми сільських майстрів-машиністів, які при запуску приводили їх в роботу прокручуванням за привідні паси важкого колеса-маховика, а довжелезні ремені часто затягували під себе робітника та не завжди відпускали його живим і здоровим.
Широко використовували в той час в сільському господарстві кінні приводні пристрої, які приводили в дію пара коней, повертаючи по кругу поворотний круг з системою трансмісійних передач на різні машини і механізми – віялки, трієри, соломо- і силосорізки, прості токарні верстати по дереву, ковальські міхи, точила,
невеликі млини і крупорушки та іншу малу механізацію тієї пори.
Великого розповсюдження тоді набували вітряні двигуни, які найчастіше використовували для підйому води з колодязів і неглибоких свердловин. Свіжу холодну воду доручали возити на жнивні поля і токи хлопчакам-підліткам. Навіть з приходом на село електроенергії металеві конструкції вітряків ще довгі десятиліття скрашували сільські краєвиди. Зрідка вони стоять до цього часу.
В домашніх клунях найпершим і незамінним „комбайном” був перевірений віками ціп. Перегуки ціпів чулися в селах від літнього серпня і до глибокої зими.
Проте основну частину хлібів потрібно було обмолотити саме влітку, тому що солом’яні покрівлі хат, інших господарських будівель ждали ремонту солом’яним околотом з довгостебельного жита. До того ж селяни будувалися теж в літній час, використовуючи солому і полову для глиняних замісів і виготовлення саману – основного будівельного стінового матеріалу в степових селах.
Незважаючи на важку працю на жнивах нам дітлахам цей період був дуже цікавим і бажаним. Почуваєш себе якоюсь мірою дорослим, бо вже допомагаєш родині заробляти якісь трудодні. Престижно було ходити за кінною упряжкою при скиртуванні соломи, тягаючи волокушу або пересипаючи спеціальним пристроєм
зерно на колгоспному току щоб швидше просихало. Відповідально було возити зерно з поля на тік зерновими безтарками, не допускаючи розсипів його при вивантажені на ходу з комбайнового бункера.
Верхом участі в жнивах було для нас супроводжувати автомашини з зерном на заготівельні пункти. Навантаживши грузовик , як правило в двох з напарником, сідаємо на повний кузов , зануривши ноги в зерно їдеш 20 – 30 кілометрів до елеватора, при залізничних станціях, оглядаючи околицю. Це було дуже цікаво.
На жнивах, вже в 50 – х роках, я вперше зустрівся з своїм родичем Борисом – сином Кирила Ілліча Скалівського, рідного брата мого діда Івана. В подальшому житті доля часто зводила мене з цією ріднею, яка проживала в курортному приміському містечку Ворзелі біля Києва. Дід Кирило був немовби плацдармом для пяторотської рідні, який ставав першим пристанищем вихідцям з села, що потім приживалися біля столичного міста - Києва.
З Борисом ми того літа теж працювали на колгоспному току. Він в той час відбував канікули в бабушки Маринки та діда Івана, який доводився йому дядьком. Запам’ятався цей рік і тим, що я вперше з вилами в руках почав обслуговувати соломокопнувач причіпного комбайна „Комунар”. Презентація відбулася пам’ятна, так як перебігаючи на завітряну сторону копнувача, затулившись піджачиною від полови я, на бігу, з усієї сили, вдарився головою об металеву противагу хедера комбайна. В очах засвітилися зірки, різкий удар і більше нічого не пам’ятаю. Очумався, коли комбайн пішов далеко вперед. Притримуючи рукою , набіглу на голові, величезну гулю я кинувся навздогін. Був щасливий, що ніхто не замітив моєї відсутності на копнувачі – була вже пізня ніч, а збиральний агрегат завжди рухався в хмарі полови і пилу. Боявся, що мене не допустять до подальшої роботи на цьому відповідальному і хлібному посту. Тут заробіток був значно більший ніж де інде. Так і не взнав ніхто про мою першу виробничу травму.
В кінці п’ятидесятих років колгоспи зміцніли, на поля виходило все більше потужних машин. Комбайни стали самохідними, на токи прийшла електрика з електромоторами, але участь підлітків в збирані врожаю залишалась престижною справою сільської молоді.
Сьогодні в передових господарствах на поля прийшла потужна, високопродуктивна техніка, коли в збиранні врожаю бере участь невелика кількість людей. Жнива проходять швидко, непогоді протиставлене високомеханізоване токове і елеваторне господарство. Проте, на жаль, така постановка справ в хліборобстві далеко не повсюдна. І сьогодні багато селян беруться за коси, вила, граблі щоб вчасно зібрати свій урожай на присадибних ділянках. Адже колгоспів не стало, а заїзні високопродуктивні комбайни закордонного виробництва на невеликі клаптики ниви не вхожі. Знову селянин залишається сам на сам зі своїми проблемами.
17 серпня 2011
Пятороцька ярмарка
Незабутньою сторінкою минувшини були сільські базари-ярмарки в моєму рідному селі. Особливою різноманітністю вони вирізнялись в перші повоєнні роки.
Відбувалась ця велелюдна торгівля кожного вихідного дня, в неділю.
Посеред села , майже в центрі, простягалась на пів кілометра велика базарна площа.
Щонеділі вона вщерть заповнювалась торговим людом, возами, машинами.
З лівої сторони двома рядами розташовувались прилавки для торгівлі овочами, фруктами, молочними, м’ясними та іншими продуктами, насінням, дрібним товаром. З під прилавка ,при потребі, тайком, продавався навіть буряковий самогон.
Неподалік відведене місце для торгівлі різним металевим беушним мотлохом. Прив’язні цепки, ножі, гайки, болти, замки, купи різних ключів, саморобні запальнички з патронних гільз. Чого тільки не побачиш серед цього нехитрого товару, який користувався неабияким попитом. Дешево і саме те, що конче зараз потрібно в господарстві. Тут завжди товпились здебільшого чоловіча половина базару. Перебирають товар, прицінюються, торгуються.
В центрі вирувала товкучка. Тут можна було купити, що завгодно від нової чи поношеної одежини або взованки, аж до трофейної німецької, румунської уніформи , а також товарів широкого вжитку , різну мануфактуру.
В натовпі сновигають цигани, спритні шулери-карманщики, які могли поцупити в необережного продавця чи його клієнта гаманця або все, що погано лежить.
Всюди звучить галаслива реклама товару, йде жвавий базарний торг. Шум, гам, брязкіт посуди, господарського реманенту.
Поміж торговим людом з цеберком свіжої води пробираються всюдисущі хлопчаки.
П’ятак за кварту, за день кілька карбованців нелегко зароблених грошей. Адже воду потрібно було приносити аж від річки, з прибережних колодязів. Колодязів в ту пору в центрі села було обмаль. Професійним копачем їх в нашому селі був старший батьків брат – дядько Марко. Скільки він ощасливив життєдайною водою – не злічити. На високостях докопуватись до води потрібно було до 30 метрів. Пригадується, як і батько, в числі бригади будівельників, копав криницю біля сільської ради, та дійшовши до 25 метрів вперлись в камінний щит.. Вода лиш проступала, довелося засипали пробитий шурф, не досягши мети.
Вище від товчка рядами розташувались, за мотузяними перегородками, виїзні магазини з усіляким крамом. Приїздили на ярмарок навіть з обласного центру Кіровограда та інших віддалених міст, з сусідніх райцентрів і ближніх сіл.
Права сторона базарної площі відведена для торгівлі живим товаром – воловня.
Ревуть корови, вищать поросята, гелгоче, крякає, сокоче птиця. А там стає дибки норовистий кінь, не даючись циганові оглянути копита чи перевірити його вік по зубах. Завзято ляскають порепані долоні торгових партнерів, стверджуючи покупку.
На узбіччі прилаштувались горщечники з різноманітним глиняним посудом від величезних полудяних макітр, різноємних горшків, глечиків до мініатюрних коників-свистульок , дитячих іграшок та інших витворів вправних гончарів.
Десь збоку виводить свою безкінечну пісню шарманщик, тут же сидить сивобородий ворожбит зі своїм нехитрим приладдям – ящиком з набором конвертиків - талісманів і доленосною тваринкою. За кільканадцять копійок морська свинка , довго вибираючи, нарешті витягує заповітний папірець. Людям в житті було тяжко, то вони намагались, хоч віртуально бути щасливими. Записки, як правило, містили лише позитивні побажання або віддалену, знову ж таки добру перспективу в майбутньому для цікавих клієнтів. На ворожіння часто збиралася ціла черга, особливо жіноцтво та дівчата.
В кінець площі, під самим верхом, неподалік від Гартопу розташовувалась возовня,
де виставлялись для продажу цілі колеса, стельваги, орчики, волові ярма, кінську збрую, вози в зборі, а зимою вже пропонували сани та інші атрибути цієї пори.
Поблизу розміщали на постій гужовий транспорт іногородніх торговців, які прибули на ярмарку. Тут постійно чути іржання коней , брязкіт возів, збруї.
Такі велелюдні пятороцькі ярмарки-базари тривали аж до кінця 50-х років поки чергова компанія не перекреслила цю потрібну людям торгівлю, а також, як засіб спілкування, розвитку людських стосунків, стимул виробництва продукції.
Надумав якийсь сільський чинуша посадити на базарній площі зелений гай.
Задумано, сказано – зроблено. Весною 1958 року площу переорали і безсистемно засадили різноманітними деревами різних порід. Довелось і мені , в той час школяреві, висаджувати тут осокори, акацію, берест.
Загалом корисна робота, та місце вибране не найкраще. Тим більш, що рядом, буквально за кількасот метрів вище базару пустує і до сьогоднішнього дня величезний розлогий кратероподібний яр – наш Гартоп. Площа його щонайменше з десяток гектарів. Ось саме тут і слід влаштувати прекрасний ландшафтний зелений парк. Було б прекрасне місце для відпочинку і можливість кожному вихідцю
з села посадити пам’ятну свою деревину чи навіть закласти алею, до прикладу, випускникам Калниболотської середньої школи.
Навряд чи тепер в затухаючому селі хтось буде робити цю справу, яка дійсно була б пам’яткою людській праці на довгі віки.
17 серпня 2011
Мала Батьківщина
В часи Козацької доби територія Лівобережжя басейну р. Південного Бугу була в складі Запоріжської Січі. На Військовій Раді в Корсуні (березень 1669 р.), Військо Запоріжське заявило, що вимагає окремої території в межах Київського, Паволоцького, Брацлавського, Уманського, Кальницького, Подільського, Торговицького, Чигиринського, Черкаського, Канівського, Корсунського, Біло-Церківського полків, на які поширювалась козацька юрисдикція. ( Так козаки вимагали від Москви дотримання Переяславських угод 1654 року – ініціатором яких був Богдан Хмельницький)
По течії р. Велика Вись, а далі р. Синюхи аж до Південного Бугу, козаки виставляли свої оборонно-сторожові варти з високими вежами, як правило на підвищеннях місцевості, або ж на стародавніх курганах (скіфських могилах). При наближенні ворога чи інших небезпеках запалювались оповіщувальні сигнальні вогні. За лічені хвилини інформація передавалась за сотні верст.
Тут же , як найчастіше, засновувались козацькі поселення. Багато з них і до нині носять, вірогідно, свої давні найменування. По В. Висі в нашій місцевості є села Скаліва, Торговиця, Ямполь (в ямі на полі) - на захід від нашого села, а на схід – Кобилянка, Потоки, Лисича Балка, Соколівка, Надлак, Велика Виска, Мала Виска і т.д. Назви говорять самі за себе.
1752 року в Південній Україні – на Правобережжі Дніпра в районі рік Інгулу, Синюхи, Великої Висі на території Запоріжської Січі царський уряд утворив адміністративну одиницю – Нову Сербію.
З Австрії емігрували 218 сербів і угорців на чолі з полковником Іваном Хорватом. Багато історичних джерел свідчать, що перші поселенці в нашому краї виходять з молдавсько- румунсько- угорських, сербських земель, а також з Болгарії. На теперішній території Румунії є населений пункт Делиблата, що в перекладі співзвучно з Калниболота . Навіть в нашому селі, на окраїні мого рідного 4-го десятка є куток Гартоп. Так от таку ж назву має поселення в гірській частині Молдавії. Давно спостережено, що, при переселенні, люди на нових місцях називали своє місце проживання по назві своїх старих поселень. З давніх джерел і легенд відомо про нашу річку Вільшанку. Звідси випливає, що спершу , при заснуванні села, люди поселились саме на цій річці, утворивши низку невеликих сіл і хуторів на її берегах – як то Арделівка, Кіндратівна та інші, вище по течії. Тому вони і зараз адміністративно підлягають Калниболотській сільраді, по приємливості давнього врядування. В підтвердження цього говорить і факт розташування великої православної церкви на вигоні нашого 4-го десятка. Це був храм Вознесіння Переяславської єпархії. В часи мого дитинства тут ще існувало значне підвищення і залишки кам’яного фундаменту великої споруди. На жаль ця церква (Вознесенська) зруйнована під час великого шабашу знищення релігійних осередків в 30-ті роки минулого століття, за радянської влади. Такий хід історичних подій випливає і з самої логіки розселення людей в Прикордонні. Адже Велика Вись довгий час була рубежем між державами. Київська Русь з Половецьми, потім Татаро-монгольськими ханствами. Пізніше між Річчю Посполитою і Військом Запоріжським, а потім з Російською імперією. То хто ж буде будувати житло для своїх родин, дітей безпосередньо на кордоні. Виходить село розширилось до рубежа В. Висі, до нинішніх меж, вже значно пізніше, після знищення запоріжського козацства і приєднання Польщі до Росії. Навіть церква, яка пізніше відродилася, вже розмістилася в звичайній хаті, напевне якогось розкуркуленого сільського жителя. Якби в згадку про свою малу батьківщину тезу присвоєння переселенцями
назв своїх порередніх поселень підтверджує і те, що з ліквідацією Запоріжської Січі вільні козаки, тікаючи від закріпачення, переселялись на Дунай, а пізніше на Кубань і там теж заснували поселення – Станицю Калниболотську. Але в той час, до середини 18 – го століття, вони селились в басейні Великої Висі і далі вліво на схід аж до Дніпра і на захід до Південного Бугу, як бар’єр проти татар і запорожців. Потім сюди прибуло багато сербів, болгар, волохів, греків. Царським указом місцеве населення, яке тут проживало до цього, переселяли в південні райони Малоросії в Таврійські степи і на Лівобережжя Дніпра.
Нові поселенці навіть річку перейменували на свій лад. Адже в сербській Волощині теж є річка Веліка Вис. Так от, вірогідно, аж там наші корені закопані.
В 1754 р в нашій місцині у військових поселеннях також осіло багато козаків з Лівобережжя, а також з Росії.
Поселення мали військову структуру і були сформовані в 2 окремі полки.
Від р. Синюхи по течії р. Велика Вись в бувших, або заново заснованих поселеннях розмістились роти Чорного Гусарського полку. Полкова канцелярія його розміщувалася в адміністративному центрі Нової Сербії – м. Ново-Миргороді (теперішній райцентр Кіровоградської області). Від Ново-Миргорода по Висі вниз розташувались 7 рот цього полку. Правіше на схід до Дніпра поселялись ще 13 рот гусарів. 20 рот пішого ( пікінерського) полку розташовувались у військових поселеннях на території нинішньої Черкащини, включаючи родову батьківщину гетьмана Війська Запорізького Богдана Хмельницького - Чигиринщину.
В нашому військовому поселенні розташувалась 5 рота, вище по Висі була 4 рота ( тепер с. Надлак) , вниз по течії - 6 рота (тепер с. Скаліва). Замикала лінію дислокації Гусарського полку Нової Сербії 7-ма рота ( тепер райцентр Ново-Архангельськ) вже на р. Синюха , яка і створилась від злиття В.Висі і Гірського Тікича. Тут же на правому березі Синюхи розташоване село Торговиця. До часів Нової Сербії тут таборився Торговицький полк Запоріз ького війська. В його адміністративній структурі, вірогідно, було і наше село.
В 1764 році поселення ввійшли в Новоросійську губернію з центром в м. Кременчук – розташований на Дніпрі ( зараз Полтавщина).
З ліквідацією у 1765 р козацького самоврядування і розформування слобідських полків були утворені уланські і гусарські полки. Козаки лишилися своїх привілей, а старшина стала українськими дворянами.
Після переможної російсько-турецької війни (1768-1774 рр.), в якій брав участь козацький полк (Командував компанією граф, генерал-фельдмаршал Рум’янцев-Задунайський Петро Олександрович), козаків було поселено в Прибужжі, а потім полк зліквідували, перетворивши вільних козаків у військових поселян та запряжено в кріпацьке ярмо.
Життя колишніх хоробрих воїнів стало гіршим за неволю. Військова муштра, виконання „уроків”- трудової повинності. Козаки часто повставали проти наруги - виникла Гайдаматчина - своєрідна партизанщина.
Царські війська жорстоко придушували повсталих , кріпацькі пута все міцнішали. Така невесела історія появи наших пращурів на батьківській рідній землі рідній нам Малій Батьківщині.
„Історія України в особах” Київ. В-во „Україна” 1993р.
Наш край, саме село Кальниболот (бувша П’ята Рота – казали П”яторота) було з давніх давен перехрестям великих сполучних та міграційних шляхів , чому сприяло
вигідне розміщення . Поселились тут наші предки біля злиття невеликої річки Вільшанка в повноводу Велику Вись , яка за якийсь десяток кілометрів сполучившись з Гірським Тікичом створювали р. Синюху.
Саме по цьому шляху просувався від Чигирина, з козацьким військом, син Богдана Хмельницького Тиміш і під Калниболотом зустрівся з 2-х тисячною Ногайською ордою, щоб далі прямувати під Умань, до місця битви з польським коронним військом.
М. Грушевський. „Історія Руси України” Т. ІХ. Р.У. стор. 21.
Синюха - вже доволі широка, повноводна і глибока, пробігши більше сотні кілометрів, впадає в ріку Південний Буг , що несе свої води в Чорне море, таким чином зв’язавши нашу місцевість з усім світом. Є багато друкованих джерел та інших згадок про історичну минувшину нашого рідного села - Малої Батьківщини всіх вихідців з Нашого Краю. В козацьку добу, тай задовго перед нею, в нашій місцині перехрещувались великі міждержавні шляхи з Півдня на Північ, та зі Сходу на Захід. Письменник Натан Рибак, наш земляк, пише про подорож одного з державних людей Війська Запоріжського:
„ ...Сміявся корчмар, сміявся подорожній, сміявся і він сам. Коли хтось з випадкових подорожніх у КАЛНИБОЛОТСЬКІЙ корчмі, спитав, куди він поспішає,
тай звідки, він охоче відповідав, що їде з Вінниці до Чигирина.
І то справді відповідало дійсності.”
Історичний роман „Переяславська Рада” т. 2. стор. 154.
Київ. „Радянська школа” 1988р. „
З Криму, від Чорного моря на північ простягався Чорний польський шлях –
Кора-Іслах це по-татарському.
„ ... З перекопських луків він тягнеться через Ташлик понад вершинами Косова тої, на Кільчень , Ольшанку, від цих річок до річки Синюхи, а далі на Торговицю (в даний час це частина нашого райцентру Ново-Архангельська , що в період Нової Сербії був поселенням – „Перша Рота”.), повз Умань. На Львів, Жовкву, Люблін, Маркушів, Пулаву, Колище – у Варшаву. Корк-Іслах Варшава- Бахчисарай.”
Там же. т. 2. стор. 244.
Красиве місце вибрали наші предки для заснування свого поселення. На 3-х пологих пагорбах, що спускають свої схили до річок Вільшанки та Великої Висі розташували свої домівки вільні на той час люди. На берегах річок , в заплавних по веснах , доволі широких долинах , облаштовували левади з багатими сіножатями та городами.
Місцями на берегах річок виходять на поверхню гранітні скелі, які немов стискують їх швидкоплинний хід. Тут будувались греблі з водяними млинами.
На високому , каменистому березі біля однієї з таких гребель знаходилось помешкання мого друга дитинства, шкільних років Льоні Гридіна , на мальовничих схилах, у їхньому вишневому садку ми часто проводили свій вільний, позашкільний час. Залишки такої ж споруди до сьогодні існують за кілька сот метрів від мого родового помешкання. Навіть на невеликому безіменному потічку внизу нашої Волоської вулиці імовірно був невеликий млин. Залишки його фундаменту були біля високого містка через потічок. Міст ще в 40-50-ті роки минулого століття –в часи мого босоногого дитинства мав висоту до 3-х метрів. По дерев’яних перехрестях його опор ми видиралися під настил до гороб’ячих гнізд. Дехто з голодних пацанів смакував цими яєчними здобутками.
Тепер ці залишки будівлі млина і весь сам міст глибоко сховався в намуленій землі, що особливо щедро зносилась з розораних схилів наших височин та беззахисних ярів в Хрущовсько-Брежневський період, ( 50 – і _ 60 – і роки) в часи вже історичного Радянського Союзу. Річечки зараз вже практично не існує. Лише весною та в дощову погоду по річищі збігають в р. Вільшанку талі і дощові води. Замулені землею з незахищених схилів ярів та переярків, і джерела, що місцями давали прозору , смачну воду на всьому протязі нашої частини села.
Ось до чого приводять непродумані дії людей, які не здатні або і не хочуть зазирнути в майбутнє, не вболівають про наслідки свого ”господарювання” на землі.
Після мене хоч потоп. На жаль подібне спостерігається по всій Україні та і в інших
краях колишнього Радянського Союзу.
Чого варті лише сотні тисяч гектарів родючих земель, лісів та лучних угідь, які загублені для людей назавжди, так як затоплені мілководдям при будівництві гідроелектростанцій. Наступ на природу продовжується посиленими темпами навколо великих міст через непродуману забудову приміських зон дачами та „царськими” хатинками. Засипаються болота, знищується захисна прибережна смуга.
Потрібно не то що протидіяти цьому, а просто бити на сполох. Люди схаменіться!.
17 серпня 2011
|
| Закрити |
