|
27 жовтня 2013
В середині листопаду 1962 року почалася моя військова сторінка в біографії, загалом простягнулася вона , по підрахункам, майже на 4 роки носіння військової форми і виконання почесних обов’язків захисника вітчизни. До цього передувала вступна частина, як і для всіх строковиків Радянської Армії та Військово-морського флоту Радянського Союзу.
Це і кількаразові проходження медичних комісій і мій невдалий вступ в Київське танково-технічне училище, через незначні вади здоров’я. Призивну медкомісію проходжу по місту роботи в Хмельницькій області.
На цей раз набір відбувся з розподілом по видам Військових Сил Союзу. Старо - Синявський військкомат на Хмельниччині приписав мене до служби в Військово-морському Флоті. Але не діждавшись, на 3-х ярусних нарах в Шепетівці, кілька днів своїх морських купців, так як і інші хлопці з своїх частин, всіх нас, більше 20 новобранців, забрав капітан з двома сержантами, і ось ми їдемо поїздом через Київ на Харків, а потім „ по секрету” військовики признались, що направляємось у Волгоград на місце проходження служби.
За якусь сотню кілометрів за Харковом зразу побачили, що це вже не наша Україна. За вікном вагона все більше пустирів , забур’янених земель. Зрідка лиш пасуться великі отари овець. Нові пасажири з полустанків вирізняються різномовною говіркою. Тут і кавказці – грузини, вірмени, В строкатій одежі переважають калмики, казахи, узбеки. Добродушної , української привітності вже не видно. За час дороги ближче знайомимось між собою. Хлопці в основному з областей західного регіону України. Найблищий земляк Андрій Христиченко, родом недалеко від мого села Адамполя Старо-Синявського району. Мабуть тому ми з ним найбільш і спілкуємось, знаходимо взаємні інтереси. З міста Львова призивались Роман Кітик, Слава Ватченко, Сергій Іваненко. Степан Молдовець – тернополец. Миша Клепач і Трончук Орест з Закарпатської області. Остап Кващук теж з Тернопільської області, з ним я товаришував під час навчання в школі та підтримував зв'язок, продовжуючи службу в Свердловській бригаді ЗРВ славнозвісного майора Воронова, лише в різних дивізіонах. Остап, наскільки мені відомо, після демобілізації влаштувався на одному з заводів Свердловська. Намагання розшукати його в послідуючі роки не дали результатів. Не можу зв’язатися і з рідним селом Кващуків на Тернопіллі.
Попав в нашу команду і молдаванин Василь Ковальчук. В Харкові додалися в групу донбасівські та одеські хлопці. Загалом вже з пів сотні рекрутів ви грузилися на Волгоградському залізничному вокзалі.
В колону по чотири шикуйсь і на річковий вокзал. Виявляється наш кінцевий пункт прибуття за Волгою, в м. Краснослободську.
З пристані-дебаркадера прямуємо за це місто, кілометрів зо три, в розташування військової частини. Це 109 школа молодших командирів і майстрів Зенітно-ракетних військ, яку ми повинні закінчити .
Розташування частини обнесено забором. Тут кілька будівель різного призначення. Двохповерхові казарми, учбовий корпус, штаб , а решта –клуб-столова, магазин, баня, караулка, склади та інші підсобки в одноповерховому варіанті. За територією школи, неподалік, у вибалку, кілька житлових приміщень барачного типу для офіцерського складу і конртрактників.
Технічна територія з ракетно-зенітним комплексом десь за пів кілометра з окремою бетонною огорожею. Тут біля воріт височить сторожова вишка з вартовим на верху. Навкруги частини не видно, аж до горизонту, ніяких будівель. Пісковитий , злегка барханний пейзаж. Зрідка куститься якась кущова рослинність. Ось де нам доведеться студіювати військову науку майже рік. Та мені не привикати , технікумівськ роки дечому навчили.
Перш за все заводять нас в баню. Команда – роздягайсь донага, свої манатки можна спакувати, підписати і здати каптенармусу. При бажанні їх відправлять поштовою посилкою додому. Голе військо прямує в помивочну, бо банею назвати це складно, адже парної немає. Бери в тазик гарячої води і приймай „сауну”. Обмивши цивільні гріхи направляємось в інші двері. В забаннику господарює старшина Іванов з своїми помічниками з господарського взводу.
Він на око визначає кому, який номер обмундирування, кирзові чоботи беремо по своєму розміру взуття. Проходимо нехитру науку застосування онуч, як потім вияснилось це в солдата одне з перших правил – правильно взутися. Опісля мені не раз доводилось впевнитись в цьому.
Після перевдягання не впізнаємо один одного, тим більш, що перед банею всіх наголо обстрижено під нульовку. Сміх , гам, жарти. Але недремний старшина вже зично командує: - Кінчай балаган. По- взводно стройся.
Треба сказати , що нас , ще до обмундирування розділили на взводи. Десь в перші дні служби нас «оприходували» військові медики. Кожному під лопатку пришпилили по уколу якоїсь вакцини. Що це була за штука не знаю, але очі, як би мовити рогом полізли. Всю батарею положили в койки для відлежки. Я себе не відносив до ніжинок, але насправді вдарило добряче. Деякі хлопці втрачали свідомість. Проте кілька годин дали відлежатися і, «Підйом-м-м!». Далі все по розпорядку, без ніяких скидок. Пізніше в банні суботні дні всіх водили в справжню баню в місті Краснослободськ з парною, душовими лійками. То вже було ціле свято для солдата. Дихнеш свободою, цивільних людей побачиш, особливо цікаво споглядати з стройової колони на перехожих дівчат. Поскучали за їхнім „братом”. Згадуються свої, рідні краї, в кого наречені або ж подруги.
На цьому наша Шепетівська команда розпалась, як єдине ціле, але поки були в школі знаходили час для спілкування, перемов про вісті з дому, і т. п.
Вже не раз пересвідчусь, чим далі від дому, тим цінніше сприймаються земляки, а якщо ще й давні знайомі, то і поготів.
Як старшина Іванов в самоволку ходив
Напевне не буває в армії військової частини де б солдати сприймали свого старшину не як взірець самодисципліни, порядності і справедливості. Таким ми, молоді новобранці вбачали спочатку і нашого старшину Іванова.
Вимогливий до підлеглих курсантів і сержантів школи, в рамках військових статутів, він вимагав чіткого і швидкого виконання наказів, не терпів ледацюг і хитрунів. Вмів розпізнати кому насправді важко дається солдатська наука, а хто сачкує, прикидається нерозуміючим. Відповідно і відносився до людей. Одного справедливо накаже, іншому терпляче пояснить, що й до чого. Не можна сказати , що солдати любили нашого старшину, але поважали. Не по примусу, а як порядну людину, старшого товариша. Хоча, звичайно, безпосереднім начальником і вихователем в солдата є сержант-командир відділення, а за ним теж сержант, як правило старший – замісник командира взводу. Це основний, найближчий командир і наставник солдата.
Проте з одного курйозного випадку, який стався з нашим старшиною, ми побачили, що він теж така ж людина зі своїми вадами і недоліками.
Того дня мабуть щось неприємне сталось в нього, можливо дома чи де інше, тому, що появився він на вранішньому розводі явно під примітним градусом.
Так – сяк провів перевірку, прийнявши рапорти від замком. взводів і відправив всіх в учбові класи відповідно до розкладу занять.
Тим часом він десь зник з поля зору, що незабаром стало помітно в частині. Адже старшина тут перший розпорядник в складному військовому господарстві по питаннях забезпечення життєдіяльності підпорядкованого йому підрозділу. Треба сніданок, обід, вечерю своєчасно і якісно приготувати, забезпечити завезення, прання обмундирування, взуття. І все це відповідно до номера і розміру кожного підлеглого вояка. Дотримання порядку в казармах, на території частини, теж в його обов’язках. В тривожні години, коли весь особовий склад відбуває по готовності №1 на бойові позиції, старшина залишається „головнокомандувачем” в місці дислокації. Він відповідає за охорону об’єктів, оперативно замінивши відбувших по тривозі постових, підмінним, тривожним складом бійців зі своєї підпорядкованої команди на всіх під охоронних постах в місцях життєзабезпечення військової частини. До старшини, в першу чергу, звертаються також молоді, безсімейні офіцери для облаштування свого холостяцького побуту. Всіх старшинських обов’язків в школі і в побутових питаннях не перерахувати.
Аж тут усталений ритм життя у військовому містечку дав збій. Десь не стало старшини. Розладнався механізм безперебійної роботи солдатської їдальні. В той час допустити неякісне, або запізніле приготування їжі для солдат суворо каралося . Це стосувалось всіх працівників, які допустили халатність, або навіть ненавмисний недогляд, незалежно від вислуги і звання. Справа дійшла аж до командира школи полковника Ерліха.
Хтось повідомив черговому офіцеру по школі, що старшина Іванов закрився в каптерці батареї забезпечення і довго звідтіля не виходить. Черговий звичайно доповів командиру про неординарну подію.
Полковник Ерліх особисто телефонує в батарею: - „Днювальний по батареї -курсант Ахметов слухає”. В школі, спочатку, майже половину складу курсантів були призвані з республік Середньої Азії. Загалом непогані хлопці, але по розвитку явно відрізнялись від нашого брата слов’янина. Та й мову російську не важно засвоїли, багато справді не розуміли, або і не хотіли розуміти. Адже серед них були люди навіть з вищою освітою. А тут часто почуєш „не понимаю” і край.
Ось і тут стався казус. Біжить Ахметов до каптерки, несамовито стукає в двері і на всю казарму кричить: - Товариш старшина, Вас до телефону викликає сам командир полковник Ерліх.
Старшина спросоння, з мутною від похмілля головою, не добираючи слів і не розібравши, що до чого, бурчить: - Скажи тому дзвонареві хай іде на всі три букви руського алфавіту. Відчепись.
Днювальний Ахметов добросовісно повторює виказане старшиною в телефонну трубку командиру школи.
Буквально через кілька хвилин в батарею забігають черговий офіцер з двома караульними курсантами, які забрали пожмаканого старшину в штабний корпус. Більш того дня ми його не бачили. Новину бездротовий телеграф розніс по всій частині. Більшість співчували старшині, а дехто навпаки злорадствував і смакував, доповнюючи подію вигаданими небилицями.
Треба відмітити, що начальник школи по-людяному відреагував на скоєне свавілля. Старшині був приписаний своєрідний домашній арешт.
Проживав він в м. Краснослободську, куди щодня після вечірньої переклички відбував на ночівлю. Та після названої пригоди вже кілька днів вряд безвиїзно перебував в розташуванні школи, відбуваючи своєрідний «домашній арешт», але не витримала старшинська душа довгого заточення. В суботній вечір, напевне в надії на послаблення контролю, після відбою він благополучно відбув додому. Та вже на світанні був в частині на підйом, як штик. Так продовжувалось тижнів зо два.
Жартували хлопці: - Пішов наш старшина в самоволку, почувши сповіщення чергових по КПП. Пізніше, відбувши покарання, старшина ще довго відновлював підмочений авторитет.
Навряд щоб полковнику Ерліху не доповідали про невиконання припису старшиною, але реакції ніякої не було. Мабуть закінчився термін „домашнього” арешту, або в начальника проявилось розуміння такої поведінки заслуженого старшини і він „не бачив” його самоволок.
Армійські приколи
Безперечне правило армійського буття – це постійне завантаження його якоюсь зайнятістю, іншим разом, здається навіть безглуздою, непотрібною. Але на цьому побудована, випробувана довгими роками солдатської муштри воєнна теорія і практика російської, а затим і Радянської армії.
Голова і руки (душа і тіло) повинні бути в постійному русі, щоб не падав дух війська. На своєму прикладі впевнився, що така постановка виховання себе виправдовує, особливо в вимушено закритому просторі, яким являється армія та мабуть і місця позбавлення волі. Школа, в решті решт, теж в якійсь мірі підлягає таким правилам.
В армії кожна хвилина солдатського часу розписана в розпорядку дня. Людина настільки привикає до такого плину, що вже і сама, перебуваючи у відносно вільному часі шукає собі заняття.
Навіть під час кілька хвилинних перекурів хлопці придумували цікаві розминки – приколи. У нас поширеним було гра в так званого „жучка”. На старті стає основний учасник, який, як правило, в чомусь має провину перед колективом , міцно впершись ногами в висхідну позу: - Праву руку ставить під ліву пахвину долонею наверх і назад, а долонею лівої руки, притуливши її до лівої скроні, закриває лівий сектор огляду, щоб не бачити, що робиться позад його. - Решта учасників, яких може бути довільна кількість, по - чергово щосили вдаряють своєю рукою, по долоні першого учасника. Він повинен
вгадати, хто його вдарив. В противному разі він знову стає на своє місце. Якщо відгадка правильна, то його міняє новий учасник. Гра може проходити безкінечно і звичайно дуже цікаво. Навкруг збираються глядачі, лунають жарти, сміх. Хтось співчуває, інший кебкує. Весело всім. Таким чином заповнюється вільний час доброю розминкою. Доволі своєрідно проходить неофіційний курс молодого бійця для деяких нерозторопних хлопців. Старші товариші, інколи по доброму, піджартовують з ними. Буває якийсь єфрейтор посилає новобранця в склад принести, наприклад аквадаг. Для радіотехніка ясно, що це внутрішня світлочутлива поверхня електронно-променевої трубки. Проте „піддослідний” слухняно йде в склад за кількасот метрів за аквадагом. Зав складом, почувши за чим послано молодого бійця, розуміюче загружає його вантажем побільше розміром і вагою. Іде хлопець по території, зігнувшись під чималим вантажем, сопучи від натуги. В цей час по внутрішньому зв’язку всі кабіни озвучені новиною:
Увага, до нас прибуває важливий вантаж. Зустрічайте Івана ( Степана, Абдулу чи Абдурахмана). Всі , звичайно висипають на вулицю і корчаться від сміху. Іван, нагнувшись, лише наблизившись помічає, що його розіграли.
Декого посилають на верх кабіни „П” з куском полотнини, або з звичайним віником з незвичайним завданням: - Ти бачиш, який засмічений екран радіолокатора. Сходи порозганяй перед антеною помехи. Іде невіглас виконувати наказ старшого за званням, або по стажу армійської служби, аж поки не почує дружний регіт аудиторії. Особливо цікавими відбуваються дійства в казармі після відбою. В приміщенні , де не одна сотня відпочиваючих обов’язково знайдуться кілька хропунів, які не дають нормально спати. Які тільки способи не застосовували до них, аби погасити ці нав’язливі хрипучі звуки. Днювальному доручалось постійно торсати хропуна, поки не притихне. Сусіди по койкам прив’язувати до ноги шнурок і періодично посмикували, щоб переставав звучати.
Дещо варварський спосіб застосовували до найбільш набридливих. Влаштовували „велосипед”, між пальцями ніг запалюючи сірника або кусок паперу. Бідолаха схвачується і починає безладно крутити ногами, намагаючись звільнитись від болючого подразника. Звичайно винуватого в сподіяному зазвичай не знаходять. Вина падає на все відділення або взвод.
Сержант, як правило, влаштовує по кілька разів підйом – відбій. Всі слухняно виконують, але винного не виказують. Але така процедура виявлялась дієвою. Хропун перевиховувався тимчасово або і назовсім.
Цікаве виховне дійство влаштовував, показово, старшина Іванов для деяких курців - „рецидивістів”. Тобто тих, що не одноразово попадались з викинутим, в не відведене місце, недопалком. В присутності всього взводу, або і батареї бідолаха несе свій недопалок за територію частини і на пустирі викопує глибоченну яму і надійно його прикопує . Після такої процедури вино вник і десятому заказує, де можна курити і як берегти чистоту і порядок де б то він не перебував.
„Не спіши – поспішаючи”- Як відомо на прийом їжі в армії по статуту відводиться 20 хвилин. Деякі так проймаються своїм обідом, що втрачають контроль і в результаті можуть вийти з їдальні з мокрими штаньми в самому делікатному місці , неначе виконав малу нужду не скидаючи свого галіфе.
Столи в той час у нас були збиті зі звичайних дощок, покритих клейонкою. Переглянувшись поглядом, сусіди з права і зліва від визначеної жертви підгортають краї звисаючої клейонки таким чином, щоб лійка – середина опинилась якраз навпроти штанів сидячого, наминаю чого обід, небораки і тут хтось неначе ненароком виливає кружку чаю в створене русло.
Довго ще по тому жартують хлопці над невезучим, аж до наступного подібного курйозного випадку. Сержанти теж в тихомолку підсміюються і як правило на такі проділки не реагують.
Разом з тим багато хто з молодшого командного складу (командири відділень, замком взводу) самі застосовували зовсім нестатутні прийоми у вихованні своїх підлеглих. Так, при команді підйом сержант запалював сірника, цим даючи час поки він згорить, всім стати в стрій. Це час приблизно 30 секунд. Теж саме і на відбій. Тим більш потрібно не лише роздягтися і вскочити в ліжко, а й по встановленій нормі скласти своє обмундирування і кирзові чоботи, навернувши на них онучі, щоб просохли до ранку. Якщо така процедура проводиться кілька разів підряд, то веселитися не приходиться.
І зовсім не до приколів слід віднести практику застосування сержантами спосіб досягнення хороших результатів фізичної підготовки солдатів, так званий „зачет по последнему”. В основному це стосувалося кросів, марш-кидків на пересічній місцевості, а також інших змагань, де вимагалися зусилля всього колективу. При цьому заліковий час виставлявся по результату останнього учасника, що прийшов до фінішу.
Виховний момент в цьому прийомі звичайно є , але я, в своїй практиці дотримувався дещо іншого підходу. В кінець бігової колони ставив міцніших курсантів, які в потрібний момент могли допомогти відстаючому, підтримуючи морально, або несли частину його спорядження, крім, звичайно, особистої зброї. Основне завдання – це пройти дистанцію всім складом взводу і якомога з кращим результатом. Така колективна взаємодопомога допомагає навіть фізично слабшим товаришам повірити в свої сили і досягти поставленої мети. Тим більш, що мені самому довелось пройти всі ступені військового виховання - шлях становлення солдата, а потім молодшого командира, починаючи від єфрейтора, потім молодшого сержанта, сержанта, затим старшого сержанта і на кінець вищого звання строкової служби – старшини.
Цей останній приклад, як правило, допомагав солдатам нести військову, порою нелегку службу, підтримувати моральний дух в колективі, гартувати фізичну підготовку молодих хлопців. Думаю, що подібне потрібно застосовувати і в нашій українській армії. Це буде тільки на користь.
Європа – Азія
Як відомо на євро азійському материку розміщена найбільша країна світу –Росія. В недалекому минулому, разом з півтора десятками пострадянських держав і Україною , в тім числі, це була одна шоста частина суходолу земної кулі. Історично прийнято вважати кордоном між Європою і Азією Головний хребет Уральських гір. Так сталось , що мені довелося служити в армії якраз на стику , на границі цих двох умовних, географічних утворень.
Виконуючи обов’язки старшини зенітно-ракетного дивізіону мені доводилось часто курсувати автомашиною через кордон Європа – Азія.
Вперше перетнув я його , з групою сержантів розформованої нашої військової Альма -_Матер , 109 школи ЗРВ, де нам довелося перебувати біля двох років. Влітку 1964 року, слідуючи поїздом в м. Свердловськ на нове місце проходження служби, ми переїхали з Європи в Азію.
Місцеві пасажири потягу показували з вікна вагона солідний, викладений з каменю пам’ятний знак – стелу, огороджений невисоким металевим цепним забором. Це було першим знайомством з материковою межею.
Тоді ще не знав, що цей кордон мені доведеться перетинати багато разів і майже кожного разу ми зупинялися тут, вже біля більш скромного прикордонного євроазійського знаку, побудований обабіч дороги, на узвишші, напевне найвища точки в даному місці.
Навкруги віковічний хвойний ліс, тайга, яка майже непрохідна без сокири за поясом. Звичної розчистки, санітарної рубки, що проводиться в наших українських лісах, тут ніхто не робить. Поміж живим лісоставом хаотично перетинають прохід старі повалені дерева та гілля-жертви буревіїв. Все це переплетено молодим поросляком і лиш місцями між цим переплетінням в’ється пробиті тваринами стежки-ходи. Місцеві старожили розповідають, що часто в лісах зустрічаються дикі свині, косулі, зрідка забреде з великої тайги бурий ведмідь, а також багато різної дрібної звірячої живності і звичайно, як обійтися без лісних санітарів – вовків. Напевне для господарів лісу перешкод для пересування в цьому лабіринті не існує.
У верховіттях дерев в любу пору року мешкають численні пташині зграї, особливо гамірно в лісі весняно-літнього періоду.
Як тут не зупинитися і провести хотя би кільканадцять хвилин послухати неповторну гармонію лісових звуків, споглянути чудові краєвиди з висоти Уральських перевалів або й, роззувшись, побродити по квітковому килимі рясту, різноманіттю лісової рослинності. Мій фотоапарат «Смена» зробив чимало знімків місцин перебування на древньому Уралі.
Збереглися і мої фотографії цих пам’ятних моментів.
Наш зенітно-ракетний дивізіон знаходився в Європі, а основна база бригади була на околиці м. Свердловська, в Азії, от і доводилось, буває і по 2 рази на місяць, по службових справах, їдучи в місто, перетинати євро азійську межу.
„Наш” кордон розміщений на найвищому перевалі автодороги, що зв’язує Обласний центр Свердловськ з м. Невянськ, в той час закритим військо - промисловим поселенням. В цьому місті, поряд якого був дислокований дивізіон, мені не довелося ні разу бути. Допуск туди мав лише наш єфрейтор - секрет ник, а також там проживав замполіт майор Тіунов.
Прикордонний знак збудований у формі обеліска. Можливо підсвідомо будівничі таких споруд , ставили таку ж пам’ятку, як на похованнях людей.
Адже лише самому богові відомо скільки в цих краях полягло етапних кайданників російського самодержавного царизму, при пішому слідуванні по Сибірському тракту до місця каторги. От і стоять тепер безмовні стовпи на прихованих розсипах їхніх кісток. Та навіть в нашу новітню історію сюди додавались, якщо не безіменні жертви недолугих державників, то просто численні неофіційні передчасно померлі наші співвітчизники. Адже Урал це Всесоюзна кочегарка і полігон для випробувань все новіших знарядь війни. З висоти гір видно, як в міжгір’ях постійно висить димова завіса.
Недаремне біля м. Невянська навіть в 40 -50 градусний мороз не замерзає величезне озеро. Це пристосований природний відстійник – охолоджувач розміщеного поряд атомного реактора. Неофіційна інформація про це витала серед місцевих жителів, які до того ж використовували, у важкі післявоєнні часи, підібрану з уральських урвищ радіоактивну спец одіж. Про наслідки можу судити хоч би по тому, що в нашого сержанта – контрактника від невідомих хвороб пішли з життя всі рідні, а він сам, час від часу, лягав в госпіталь для переливання крові. Розмови про якусь радіацію присікались на кореню. Люди не знали причини своїх хвороб.
По Уралу пройшлась радіоактивна хмара в 1957 році, коли стався подібний Чорнобильському вибух реактора під Челябінськом. Цей факт був прихований від світової громадськості через віддаленість від західних кордонів, що не дало змоги відповідним службам країн Західної Європи зафіксувати цю масштабну аварію. Наслідки її до сих пір , без державної підтримки, виносить на собі місцевий люд, поповнюючи своїми останками кам’янисті ґрунти євро азійського прикордоння.
Напевне в наслідок підвищеної радіації уральська природа , особливо в літню пору буяє різноманіттям ягід, грибів, квітучої рослинності.
Вже за крок від накатаної дороги простягаються неходжені лісові нетрі. Час і буреломи роблять свою справу. Через переплетіння повалених дерев далеко вглиб ніяк не пробратися. Перед очима і тепер стоїть повалений велетенський кедр, коренева система якого, вертикальним пластом, підіймається на кілька метрів вгору, адже родючий шар землі тут зовсім тонкий і коріння стелиться під поверхнею на кам’янистій основі. Бурани легко , особливо на схилах, валять віковічні дерева, утворюючи завали.
Дещо жуткувато споглядати на цей первісний ліс в нічну пору, коли мені, інколи, доводилось пішоходом добиратися від найближчої станції Мурзилка до дивізіону кілометрів за двадцять, коли їздив у Свердловськ без автомашини, а робочим поїздом, по документальних справах.
Адже, з розповідей, в лісах водилися не тільки вовки, а й бурі ведмеді, крім того в Уральських горах і в радянський час залишались зони не столь віддалені , де відбували свій термін засуджені. Частенько і з нашого дивізіону виїздили групи для затримання збіглих зеків. Не дуже хотілося б зустрітись з непевними людьми в самотньому лісі.
Проте в мене залишилися більше позитивних емоцій від перебування в цьому красивому, щедрому на дарунки природи, Уральському краї.
Готовність один – тривога
Не зразу молодим новобранцям ставало зрозуміло чому від них вимагають на перший погляд абсурдні речі. Навіщо, наприклад, тренувати робити підйом за 30 секунд. Дехто називав це просто самодурством сержантів і старшин. Або намаганням їх вислужуватися перед вищим начальством.
Проте подальший перебіг служби показав, що це далеко не так. В армії, особливо у наших, зенітно – ракетних військах не то хвилина, кожна секунда багато значить для приведення в повну готовність ввіреної техніки.
Тому нас і вишколювали в школі до автоматизму проведення необхідних операцій на своєму закріпленому посту і навіть засвоювали обов’язки товаришів по бойовому розрахунку – для взаємо заміни при потребі.
По військовому містечку можна було бачити не вільно ходячих курсантів, а постійно біжучих солдатиків. Вже ніхто не заставляв бігати , а ноги несли самі собою, навіть у вільну годину.
Але слід відмітити, що в школі нас не так часто підіймали по тривозі, потрібно було засвоювати чималий теоретичний матеріал. Яка б то була наука, якби сонний курсант, після нічної тривоги, куняв на заняттях
Та під кінець курсу нам все ж таки влаштували масштабні польові навчання з передислокацією нашої, треба сказати громіздкої техніки.
Одної літньої ночі вся школа по команді „ Тривога” – Готовність один була піднята на ноги. Щоправда техніку ставили в транспортне положення бійці третьої батареї обслуговування, а ми простували пішим ходом, зробивши в той день марш-кидок кілометрів на двадцять по сліду пересування колони пускових установок на причепі в автотракторних тягачів, автозавантажувачів з зенітними ракетами на борту, транспортних зчепах АТС з кабінами радіотехнічної батареї, енергетичними дизель установками.
Після тривалого переходу нам зробили годинний привал для оприходування сухого пайка, відпочинку і перекуру. Розташувались в ріденькій лісопосадці. Груп комсорг і тут використовує час, щоб ознайомити взвод з новинами нашої дивізійної газети. Я, пробираючись до старшого сержанта замком взводу Первака В. наступив на ногу Джанібекова. Володя
Холоділо, простуючи за мною, жартує: - Залиш і мені його другу ногу. Сержант з гумором зазначив: - Доведеться вам хлопці нести травмованого бійця до санітарної частини. Роман Кітик (в центрі) ділиться з земляком Мишею Клепач враженнями від отриманого з дому листа. Нарікань на втому немає ні в кого. Фізична підготовка зробила свою справу. Ми далеко не ті хлопці , які ступили на берег Волги пів року назад. Курс молодого бійця успішно пройдено.
Дивлячись збоку на цю армаду військової техніки неначе відчуваєш її силу, але в той же час зароджується сумнів, а як було б в справжній бойовій обстановці. Адже для забезпечення ефективного пуску ракети потрібна злагоджена робота всього складного механізму дивізіону, а він ой, як вразливий зі своєю громіздкістю.
Про точність і ефективність наших комплексів свідчить той факт, що не задовго до мого призову, 1 травня 1961 року наша ракета збила американський літак-розвідник У – 2 на висоті 22 кілометрів під містом Свердловськ. Пілот Пауерс, який викинувся з парашутом, був затриманий і через деякий час , по неофіційним звісткам, його обміняли на важливого нашого контррозвідника. Залишки літака – розвідника ще довго були виставлені на площі в м. Свердловську. Американці не розраховували, що в Радянського Союзу є такі засоби, щоб перешкодити прольоту розвідника через всю країну. До цього такі вправи їм проходили без перешкодно.
Більш відчутного удару наших зенітників зазнали американські повітряні аси на В’єтнамській землі дещо пізніше, де теж довелося повоювати Свердловській бригаді вже в складі наступного поповнення після нас.
Перебуваючи на гражданці я чув радіоповідомлення про втрату Сполученими Штатами по кілька десятків літаків за день. Був певен, що без радянських Зенітно-ракетних комплексів там не обійшлося. Потім узнав, що тоді справді в „роботу” включилися наші свердловчани, яких негласно відкомандирували на допомогу в’єтнамському народу в боротьбі з американськими окупантами.
Саме на такій техніці нас вчили працювати. Волею випадку мені випало третій рік дослужувати якраз в тій зенітно-ракетній бригаді, дивізіон якої і збив літак Пауерса. Тільки збивав 5 дивізіон, а я служив в сьомому.
Завоювавши своєю роботою статус відмінного підрозділу, бригада і в мій час служби була такою ж, що багато чому зобов’язувало всіх нас.
Ось тут і пригодилися навички, що ми набули в школі. Бойове чергування розподілялось по часу готовності до пуску ракети. Місяць дивізіон мав бути готовий до бойової стрільба за 15 хвилин після оголошення „Готовності один”, потім другий місяць на це давалось 2 години, третій місяць ми повинні бути готові за добу і лише затим знімались з бойового чергування для проведення регламентних робіт, тобто повної профілактики техніки.
Найбільш напружена 15 - хвилинна готовність. В цей період по кілька разів на добу оголошувалася тривога. Не зважаючи на те, що пускові установки і наша радіотехнічна батарея були на відстані біля кілометра від казарм, я не пригадую випадку, щоб завдання було не виконано. Вдень і вночі бойові розрахунки вчасно приводили техніку дивізіону в бойову готовність.
Тут і пригодилося тренування курсантів сержантами школи робити підйом за 30 секунд, бо фізична підготовка , особливо на спринтерські дистанції, допомагала виконувати поставлені завдання.
327 взвод
Навчаючись в Українській сільськогосподарській академії мені довелося ще раз пройти армійську підготовку. На цей раз набуваючи офіцерського звання при військовій кафедрі, яка в теперішньому НУБіП реформувалася у військовий інститут при цьому ж аграрному університеті. Два роки, на 3 і 4 курсах академії, ми проходили навчання щотижня, як правило по суботам, перевдягаючись у військові однострої. Основним наставником нашого учбового взводу №327 був кадровий офіцер з великим досвідом Віктор Іванович Кулешов. Цікаво складалася моя участь у військовій кар’єрі. Мав намір, і навіть спробував, поступати після закінчення Тальнівського сільськогосподарського технікуму у Київське танково-технічне училище, призивався у військово-морський флот, відбував 3-х річну строкову службу у Зенітно-ракетних військах, набув фаху лейтенанта мото-стрілецьких сухопутних військ у згаданому ВИШі, а в запасних формуваннях виконував роль політичного працівника.
Наш студентський курс з 4-х груп сформував 2 взводи, в числі яких і був наш 327 курсантський. Щосуботи ми студіювали військову науку, статути, тактику наступальних і оборонних дій, топографію, вивчали матеріальну частину стрілецької зброї. Була стройова і політична підготовка, як і інші атрибути військової організації. Стройовикам, що вже відбували строкову службу все це не було великим тягарем, зате полковник-викладач призначив нас командирами курсантських відділень, що накладало певні обов’язки. Дівочій половині студентського колективу наші військові навчання були вельми на руку, так як в ці дні для дівчат і тих, хто вже мав офіцерське звання, як у нашого кума, однокурсника Самарчука Степана Тимофійовича, ці дні були вихідними. Дещо жалкував і я, що не скористався у свій час і не здобув таку освіту на 4-х місячних курсах в армії, що пропонувалося сержантам і старшинам останнього року служби. Тут же , в академії знову довелося повзати по пластунськи, навчаючись воювати , як мотострілки, в тому ж разі набував професію офіцера – зенітника ракетних військ. Але то вже пройдений етап. Пам’ятним для мене цей етап військової підготовки ще й тим, що під час проходження підсумкових 2-х місячних польових зборів на військовій базі „Мало-Половецьке” в травні 1971 року у нас народилася доця Леся.
Одного дня, розбираючи пошту, Володі Лукію - односельцю моєї дружини Зіни надійшов лист від рідних, в якому повідомили, що Зіна народила дочку. Мені ж вона в той же день написала, що продовжує перебувати в Смілянській районній лікарні. Виявляється це вона зробила з метою, щоб я приїхав вже коли їх заберуть додому в батьківську Куцівку, і можна було побути разом.
Звичайно хлопці скористалися нагодою, щоб відмітити таку подію. У вільний час, в підвечір’ї посланці принесли з найближчого села речовий мішок пляшок червоного вина, таку-сяку закуску і ми в напівлегальному стані (полковник Кулешов неофіційно знав про це), в лісі всім взводом прилили народження нашої доці Лесі. Та вже через кілька днів надійшла офіційна телеграма від діда Івана з привітанням про нашу первістку.
Не обійшлося і на цей раз без відмітин, але на швидкоруч, бо мені дали кількаденну відпустку і звичайно я помчав на Черкащину.
12 грудня 2012
|
| Закрити |
