|
***
Не варто було говорити мені про щастя… я бачила.
Я знала про це раніше, як ти, нарешті, зумів повірити.
То, що нам, невігласам, знову дебати на двох призначити:
хто першим про осінь дізнався..? Обидвоє будемо мірятись?
Додолу впаде плевело й незбиране жито, що дихає…
І долом – твій погляд…Навіщо його підбирати, як знахідку?
Я знаю напевно: за осінню прийде зимова віхола,
та лише для мене вона «запоститься» як люба і лагідна.
Ти сам говорив, що сніг полетить і до мене постукає.
У вікна, де буде самотньо і холодно й дико до відчаю…
Та я і не проти! Це ганджі – мої. З моїми набутками.
А втрати – хай будуть. Лишу на дорозі… Для тебе, окличного…
***
Неймовірно далеко високе, щоб дивитись його ізблизька.
І пробач йому все, що для тебе такого не стало іншим.
Просто десь, не у нас, пролилися з туманами сльози та віскі
І таке, – непомірно високе, – за небо вже стало вище.
Ми ніколи не знатимем кожного імені й як називати,
Буде спрага читати по черзі рядки поезій і прози,
Відвернися, піди, чи у місто блукати – від хати до хати,
Чи в село, де замріяні води плюскочуться в верболозах…
Та лиши по собі не дурної пихатої слави і мерса,
А щось інше, що втішить тобою колись розхристану душу.
Пожалкуй за тим, що інший підніме ті самі забуті верші –
Неймовірно високе –
далеко, та хтось же підняти мусить…
11 ноября 2013
ЛЮДМИЛА КАЛИНОВСЬКА
Осінній ноктюрн
Музика Олексія Чухліба
(пісня)
Чи жаль, чи смуток, чи темна хмара
Летіла в простір і думку вкрала:
«…Невже це осінь прийшла у гості
й надії просинь у мене просить...?»
Я тільки очі звела, щоб нишком
Благати в неба тепла ще трішки.
Зимно… Невже це осінь
прийшла у гості, як нелюбов?
Чи жаль, чи смуток, чи дивна хмара
Летіла в небо і душу вкрала:
Невже це осінь приходить в гості
І сонця просить у неба вдосталь...?
Я теж долоні звела докупи
Благаю Долю брови не супить…
Осінь… Невже це знову
недоля-осінь, як нелюбов...?
ЛЮДМИЛА КАЛИНОВСЬКА
2013
***
Поза тим, поза цим, – поза всім опинитися раптом,
і зневіри отруту із келиха випити геть.
Понад все, понад всіх. І найвищої смертної кари
намолити собі, переповненій чаші ущерть.
Хто є друг, хто є ворог, що вміє сховатись до часу?
Палахне підсвідомість роз’ятреним вогнищем війн…
Та до дідька його! В невагомості, раптом, в безчассі
вийти легко в дорогу і вже не вернутися в стрій.
Поза всім... Без суми, тороків і без віку в дорозі,
без весняної туги і тихого смутку осонь…
Бо не вміє у хмарах веселка світитися в грозах,
коли сіється дощ, коли втому змиває з долонь.
Коли вже поза тим, де не буде нікого й нічого,
вдалині – чи розмай, чи брудний і розмитий асфальт,
обираю – шляхи, а мене обирають дороги…
у чергових, на жаль, фігурантах. Банально, як фант…
***
Ніхто й не згадає, що було першим словом,
Яке за мить прохопиться в горлі друге
Бува, що летить воно геть, як за вітром полова,
Буває вагоме, бо мовлене другом.
До болю не хочу ділитися власним болем,
Є – біль, а не якісь потаємні ніші,
то краще уже самій… Волочитися полем
і молитви уголос читати в тиші…
А бути щирим приходить до всіх година,
Дивитися прямо і не шукати набутку…
Згадай, після мовленого, чи ти ще людина?
Чи знову пошпуриш у мене грудкою?
***
Щось не так ти намріяла, дівчинко, щось не те…
Хтось образив тебе і, як лезом, скосило…
Екзальтовано знову шепочеш комусь: «Je T`Aime…»
А постскриптум – написаний білим чорнилом
Не облудне воно, не осудне… та щось не так…
Щось не те, що повинно було здійснитись…
Чорно-білі стежки, все не так і чомусь не в такт.
Не кори себе, дівчинко, і – не скорися
Чи осінній, чи літній, та буде він тільки дощ
Життєдайний завжди, а для когось холодний…
А про інше й не мрій, запізнілі слова твої щось
ще шепочуть на щастя комусь і на долю…
***
«Більше мовчи, ніж говори, -
і в душі твоїй поселиться тиша,
а дух буде мирним і спокійним»
Мирослав Дочинець
Може, й буде колись хвилина,
щоб зустрітись з тобою в чайній,
говорити про все, що лине,
бо в душі ми лишень прочани.
Світ не стане від того гіршим,
та і ми вже кращі не будем,
якщо мовчки згадаємо тишу,
щоб від того розквітнув будень.
Як давно ми були такими.
Пам’ятаєш, як мріяли разом?
Як до горя були вразливі,
а що чуйними на образу…
Тільки прикро, коли у спину
кілька речень скупих як миро:
«…може, й буде колись хвилина,
більш мовчати, ніж говорити…»
***
Ох і витьохкує у гаю,
мов з рідного мойого краю
із кручі соловей…
Не сплю ночей…
Боюся, згаю!
Свій час відпущений
зібгаю
і не простить мені Морфей.
Та, гей!
Навіщо серцю апогей
без України й раю?
Не уявляю…
Признаюсь чесно:
згаю
свій сон
витьохкуванням з гаю!
***
Скласти докупи долоні,
прошепотіти молитву…
Часу розгнуздані коні.
Їм – поспішати за вітром!
Душу не слухають люди, –
кожен закрився у нішу.
Червень зірвався у грудень –
холодно, зимно, невтішно...
Знову мені не до сміху…
Що, як відбути у Відень..?
Може й забудеться лихо,
що учепилось, як злидень..?
***
батькові
…За роками, що йдуть перехожо,
те що, йде собі, йде собі, йде..,
що ж ти, татку, мене розтривожив
в переддення весни, в переддень…
Просто вийшов, як є, у дорогу,
і пішов аж за сонце й за сніг,
розбудивши вселенську тривогу,
і спаливши мене у мені.
Знов чекаємо весня і літня –
так було в нас завжди у сім’ї…
Ти ж спішив, не діждав навіть квіту,
і тепер твої справи – мої…
Знав би, татку, як важко без тебе
мама – хвора, твій син – у світах…
А мені ж бо все чується в небі,
як журливо вертається птах…
Що ж ти, татку… Та я ж і не встежу
за отим, що не встиг, бо – сама…
я ще й досі шукаю ту стежку,
ту, якою пішов і… нема.
11 ноября 2013
|
| Закрыть |
