\'Армія
- це моя доля\', - вирішила собі колись випускниця школи Поліна
Кравченко. Наслухавшись розповідей друга-танкіста, дівчинка почала
марити про офіцерське звання, військову форму і службу в Збройних силах.
Це було колись, задовго до війни…

Тож дочекавшись останнього
дзвоника, дівчина з Кіровоградщини попрямувала до Львова втілювати мрію,
а саме - вступати до тамтешньої Академії Сухопутних військ.
Перший
крок до ЗСУ не вдався. Тож не пройшовши до сухопутки, Поліна вступила
до Львівської політехніки, але від мрії не відмовилась. Вже за рік вона
спробувала вступити до Харківського університету повітряних сил і знов
невдало. Третьою спробою потрапити до ЗСУ був план «військова кафедра».
Та, як на гріх, виявилося, що на факультеті на якому вчилась Поліна,
така відсутня.

Три спроби і всі марні.
Зрештою Поліна вирішила, що армія мабуть то не її доля.

Занурилась у навчання в політехніці. Згодом, намітивши собі шлях в
журналістиці, почала стажуватись на телеканалах, зніматись та працювати
на ТБ.

2014 рік - війна.
Поліні здалось, що може це і є її
шанс - поєднати два своїх захоплення - журналістику та стару мрію про
Збройні сили, висвітлювати події на фронті, їздити на передову,
спілкуватись з військовими.
Дівчині запропонували підписати контракт, офіційно вступити до лав Збройних сил та ще й виконувати роботу прес-офіцера.

1 квітня 2017 року вона підписала контракт. В \'учєбкє\' вчилась наводити
та стріляти з протитанкової гармати МТ-12. Офіційно в бригаду потрапила
саме, як командир відділення протитанкового взводу. Але з першого дня,
дівчина із журналістським досвідом опинилась в пресс-службі 56-ої
окремої мотопіхотної бригади.

\'Я, - розповідає Поліна, -
займаюсь тим, що вмію і що знаю. Я навчалась писати тексти, знімати
сюжети, спілкуватись з людьми. Тут, в пресс-службі, куди я
прикомандирована, саме це і роблю. Хотілось би лише більш потужну і
професійну техніку: мікрофон, \'пітлічку\', більш професійну камеру, аби
просто на передовій знімати класні сюжети, робити цікаві матеріали
гарної якості\'.

А ще Поліна зізнається, що не дивлячись на те що
довго мріяла потрапити до складу ЗСУ, багато що здивувало, до певних
речей виявилась неготовою. Про погано говорити не хоче, зате радісно
перераховує позитивні моменти:

\'Армія дає тобі великий колектив,
крізь маєш знайомих і ти з ними постійно бачишся, постійно співпрацюєш,
їздиш на якісь збори, наради, відрядження по роботі і стаєш з ними майже
сім;єю. Я познайомилась з купою людей. Армія загартовує. Я сама
боягузка, переживаю за все, а от поспілкуєшся з такою людиною, як наш
Вовчик, який був поранений, ходить на протезі і все рівно воює, і при
цьому такий він на позитиві, що я собі думаю - ну чого це мені нить\'.

Юнна і тендітна вона поруч із воїнами своєї бригади: на полігоні та на
передовій, нині це - Опитне, Піски, Невельське. Поліна не скаржиться на
тяжкі побутові умови, часом нервову роботу, небезпеку. Але вона
переймається розрухою, яку принесла війна. \'Я просто розплакалась після
першої поїздки до Пісків, тож люди все будували, жили там, а нині
суцільні руїни. Війна страшне лихо наробила\', - зізнається. А ще
військова обожнює тварин і готова годувати та бавити всіх собак ООС, що
трапляються їй на шляху.