Рим та Афіни, переживши періоди потужного розквіту та жахливих катастроф, гордо дійшли до нашого часу, а не менш славетні Вавилон і Троя залишили по собі лише нечіткі сліди колишньої величі. Подібних прикладів можна навести безліч, не лише у світовій історії, а й у вітчизняній. Узяти хоча б Белз1 на Львівщині. Колись князівський та воєводський центр поволі перетворився на марґінальне містечко із кількістю населення, що радше би пасувала великому селу. Аби зрозуміти, чому так трапилось, чи могло бути по-іншому, треба побувати у місті...

Патріарх міст Львівщини
«Ярослав взяв Белз»2. Так звучить у «Повісті минулих літ» перша згадка про галицьке місто, що датується 1030 роком. На думку авторитетних дослідників, на той час Белз був важливим осередком Червенської землі — території, за яку точилася запекла боротьба між Київською Руссю та Польським королівством. Історики впевнені, що місто виникло значно раніше і в 1030 році було уже чималим, як на ті часи, поселенням.

Белз заклали у заплаві болотистих долин Солокії та Річиці, що у поєднанні з рукотворними укріпленнями робило його неприступною твердинею. Розташування міста обумовило і його назву — староруське слово «белз» («белизь») означає багнисту, вологу місцевість. Через декілька століть після автора-літописця «Повісті...» Себастіан Кльонович (1550–1602 роки) в поемі «Роксоланія» писав так: «Варто згадати і Белз, уславлене місто, постале серед багнистих місцин».

…Стародавнє поселення і княжий замок знаходились у передмісті сучасного Белза, яке й до сьогодні носить промовисту назву «Замочок». До потужної дерев’яно-земляної фортеці можна було дістатись лише вузькою греблею, прокладеною через болота. Твердиня, оточена валами та ровами, містила церкву, гридницю3, господарські споруди. Сліди белзьких оборонних споруд збереглися подекуди до наших днів.

Поступово Белз формується як значний суспільно-політичний та економічний центр і вже у 1170 році стає столицею окремого Белзького князівства на чолі з Всеволодом Мстиславичем. Численні відомості про князівство стосуються правління Всеволодового сина Олександра, котрий був серйозним суперником князя Данила Галицького у боротьбі за престол у Галицько-Волинському князівстві. Врешті, боротьба завершилась у 1234 році переходом Белзької землі до Данила Галицького та його спадкоємців. У Белзі князювали сини короля Данила Шварно та Лев, а пізніше Юрій Львович…

Чудотворний образ
Хмари нависли над містом взимку 1241 року. Монгольські орди спустошили Белз, зруйнували князівський замок, винищили мирний люд. У замковій церкві дивом уціліла лише ікона Пресвятої Богородиці, що, за переказами, була написана євангелістом Лукою і в ХІІ столітті перевезена з Візантії до Києва, а звідти до Белза.

Легенда розповідає, що під час ординського лихоліття Матір Божа зійшла на землю белзького «Замочка» і залишила слід на камені та чудотворну ікону на попелищі князівської церкви. Звістка про це диво швидко поширилась у довколишніх поселеннях, і згорьовані люди, не гаючи часу, приходили до Белза під захист Богородиці, яка допомогла їм пережити нещастя. За іншою легендою, коли монголо-татари оточили белзький замок і почали штурм, Пречиста Діва врятувала людей від загибелі: стріла з ординського лука поцілила у шию Богоматері, здійнялася сильна буря, що дуже налякала завойовників. У ворожому таборі виникли незгоди, і було вирішено відступити.

Однак чудотворна ікона знаходилась у Белзі недовго. Згідно з переказами, наміснику угорського короля в Галичині Владиславу Опольському було видіння: голос із неба велів йому перенести образ у Ченстохову (Польща) на Ясну Гору і заснувати там монастир. У 1382 році князь вивіз образ із Белза. У монастир на Ясній Горі Опольський запросив ченців ордену паулінів і передав їм чудотворну ікону. Відтоді образ, який величають «Королевою Польщі», зберігається у Ченстоховському монастирі отців паулінів і належить до найбільших національних святинь польського народу.

У XV столітті польський хроніст Ян Длугош писав, що Богоматір із Ченстохови «швидко завоювала серця поляків». З цілої Польщі і сусідніх країв (Сілезії, Моравії, Прусії, Угорщини…) сходився побожний люд, щоб побачити гідні подиву чудеса. Ікона неодноразово рятувала Ясногорський монастир від, здавалося б, невідворотної загибелі…

Цікава деталь: починаючи від Ягайла та Ядвіґи4, кожний польський король одразу після коронації приїздив на Ясну Гору, щоб віддати Богоматері свою шану. Порушив традицію лише останній монарх Польщі Станіслав Август, який згодом утратив трон, а Польща — власну незалежність.

У Белзі завжди пам’ятали про свою найціннішу реліквію…. У 2005 році точну копію ікони Белзької (Ченстоховської) Богородиці привезено до рідного Белза та поміщено у каплиці на території «Замочка».

Часи розквіту й занепаду
Монгольське лихоліття, згасання династії Романовичів спричинили занепад колишньої княжої столиці. Утім, це не завадило волелюбним белжанам відбити декілька інтервенцій польського короля Казимира Великого, якому вдалося підкорити місто лише 1366 року (а от Львів на той час був уже взятий). Після смерті Казимира, у 1377 році, Белз здобув угорський король Людовік, однак віддав його своєму васалові — уже згадуваному Владиславові Опольському. Того ж року князь Владислав надав місту Маґдебурзьке право, що, безперечно, сприяло його стрімкому розвитку. Через десять літ Белз увійшов до складу Польського королівства, однак аж до 1462 року утримував за собою статус княжої столиці, а опісля перетворився на центр воєводства.

Період від другої чверті XVI до середини XVII століття — час економічного розвитку міста, яке стало значним торговим центром Речі Посполитої. Воно поступово розширювалося, була закладена нова Ринкова площа, розвинулися численні ремісничі цехи.

У червні 1590 року в Белзі відбувся перший з’їзд православних єпископів, на якому обговорювалися умови майбутньої Берестейської унії.

Оскільки міська забудова була здебільшого дерев’яною, часті пожежі нищили її. У 1655 році Белз спалили козаки Богдана Хмельницького та російські війська, а найбільшої шкоди місту завдала пожежа, вчинена у 1704 році вояками шведського короля Карла ХІІ. У полум’ї зникли кафедральна Миколаївська церква, монастир отців василіан.

Белз почав втрачати своє значення, зменшувалася кількість жителів. А після переходу у 1772 році до Австрійської монархії місто, що до того було воєводським центром, зберегло за собою лише право повітового суду. Белз опинився на узбіччі політичного та культурного життя, перетворившись на невеличке містечко Замостського5 циркулу.

…Катастрофічними для Белза стали наслідки двох світових воєн. Винищено міську забудову, у горнило розправи потрапили юдеї. Під час операції «Вісла» майже все корінне українське населення Белза вивезли на Радянську Україну. А після переходу міста в 1951 році до складу УРСР цю територію заселили депортовані українці з гірського Устрицького району6.

Життя у Белзі затихло. Місто не мало перспектив розвитку через близьке розташування до кордону з Польщею. Колись вишукану індивідуальну забудову змінила «совкова» сірятина. Останню крапку поставило рішення 1963 року, за яким Белз втратив статус районного центру і увійшов до складу Сокальського району. З цього часу місто стає схожим на звичайне село (кількість населення нині не дотягує і до двох з половиною тисяч), яке з-поміж інших вирізняють лише історичні пам’ятки, що не дають забути про славне минуле. 13 грудня 2001 року Белз отримав статус Державного історико-культурного заповідника, а у грудні 2005 року з розмахом відсвяткував тисячолітній ювілей.

Столиця Рокахів
Історія белзьких юдеїв варта окремих слів. Відомою на сьогодні найдавнішою згадкою про євреїв Белза є запис у Книзі Земського суду, що датується 1469 роком. Ізраеліти селилися на Люблінському передмісті — одразу за тодішнім міським валом.

Особливо сприятливі обставини для белзьких юдеїв склалися після видання Йосифом ІІ згаданого вище «Толеранційного едикту». Релігійні приписи, які накладали обмеження на будівництво культових споруд, утратили своє значення. Євреї розселилися по всьому місту. Їм належали млини, ґуральні, крамниці...

Юдаїзм у Белзі набрав талмудично-рабиністської форми, тут поширився його напрямок хасидизм7… У 1830-х роках у Белзі зародилася нова династія рабинів-хасидів — Рокахів. Її засновником став Шолем (Соломон) Роках, який, як оповідають, спершу був простим гендлярем, аж поки не отримав напучення люблінського рабина. Маючи хороші здібності, він став главою белзької юдейської общини.

У 1839–1845 роках за проектом Шолема Рокаха збудували Велику синагогу, яка стала священним місцем євреїв усього світу. Згідно з переказом, саме у белзьку синагогу мав зійти з небес Месія, аби врятувати свій народ. Пізніше, після 1849 року, у Белзі споруджено Бет Мідраш — юдейський навчальний заклад із бібліотекою...

Тіні колишньої величі
Можна лише здогадуватися, як виглядав Белз у часи найбільшого розквіту. Можна переглядати старі фото, милуючись вишуканими спорудами, від яких не залишилось і сліду. Але все це не для справжнього туриста. Хоч би там як, хочеться побачити те, що збереглося донині.

В’їжджаючи до Белза з боку Львова, зліва минаємо найдавнішу частину міста — давній град, неприступну фортецю белзьких князів, а згодом воєвод. Немає уже ні потужних мурів (гадана частина укріплення відтворена на початку ХХ століття), ні високих веж, ні багатих князівських палат. На території «Замочка» пнеться шпилями до неба костел, присвячений Найсвятішій Панні Марії Ченстоховській (тепер православна церква святого Миколи). Неподалік — прикрашений скульптурами святих відкритий вівтар святого Валентина (тут тепер зберігається копія чудотворної ікони) та оригінальна вежа-дзвіниця («Башта Маріацька») з грифоном — гербом Белзького воєводства… Зверніть увагу на напис, що зберігся на костельній брамі — «Belz constanter fidelis», що в перекладі з латині означає «Белз постійно вірний». Це слова з похвали для міста короля Яна II Казимира.

Неподалік від автостанції причаїлася цегляна шестикутна вежа. Це найбільш загадкова споруда Белза. Із джерел кінця ХІХ століття відомо, що над дверима башти містився герб «Равіч» (дівчина, що сидить на ведмеді) з датою «1606». Точне призначення будови дотепер невідоме. Одні дослідники твердять, що це «аріанська вежа», інші вважають її архівом белзьких земських актів (з 1641 року)…

…Найвеличнішою спорудою міста є напівзруйнований монастир сестер-домініканок, що стоїть поряд із чоловічою обителлю. Обитель ця була заснована у 1635 році Софією Ходкевич — каштелянкою Віленською8. Через десять літ дерев’яні костел і монастир згоріли, але вже невдовзі були відновлені у цеглі. У 1785 році поважні черниці змушені були покинути монастир, який перейшов до парафіяльної греко-католицької церкви Святого Духа. Після тривалого простою в роки радянської окупації, у 1991 році храм повернули греко-католицькій громаді (тепер тут церква святого Миколи). Колишній костел домініканок вартий особливої уваги. Не обминіть поглядом розміщені у глибоких конхових нішах жіночі барокові скульптури святих, ренесансові портали головного та бічного входів, збудовану в неоукраїнському стилі дзвіницю...

Мандруємо далі. По дорозі оглядаємо окремі чепурні белзькі будинки, західний міський вал, який колись розділяв середмістя та Люблінське передмістя. Невдовзі опиняємось біля міського кладовища, посеред якого бачимо дерев’яну церкву Святої Параскеви. Перші згадки про храм на цьому місці сягають XV століття. Існуюча ж нині церква постала поряд із попередньою у другій половині XVІІІ століття…

...Прогулюєшся белзькими вуличками, оглядаєш напівзруйновані старовинні храми і ловиш себе на думці: все у цьому світі минає, нема нічого вічного під сонцем. Водночас усвідомлюєш і те, наскільки багато залежить від людини, від її помислів та вчинків: можна творити, а можна руйнувати, можна берегти, а можна нищити, можна пам’ятати, а можна перебувати у забутті...

1Белз — прикордонне містечко Сокальського району Львівської області, розташоване на відстані 70 кілометрів від Львова, 25 кілометрів від Сокаля.

2Київський князь Ярослав Мудрий (1019–1054).

3Гридниця — будівля при князівському дворі для перебування гриді (нижчої верстви княжої дружини).

4Ягайло — великий князь литовський, у 1385 році уклав з польським королівством Кревську унію, за якою обидві держави об’єдналися в Річ Посполиту (республіку). Четвертого березня 1386 року, після шлюбу з королевою Польщі Ядвіґою, був коронований у Кракові. Ягайло — засновник династії Яґелонів, яка правила в Речі Посполитій до 1572 року.

5Замостя (Zamosc) — містечко в Польщі, нині повітовий центр Люблінського воєводства.

6Устрики Долішні (Ustrzyki Dolne) — містечко в Польщі, нині повітовий центр Підкарпатського воєводства. У 1945 – 1951 роках Белз належав комуністичній Польщі, Устрики — радянській Україні. Зміна кордонів супроводжувалася масовими депортаціями українського та польського населення з місць їх історичного проживання.

7Хасидизм («вчення про добропорядність») — містичний релігійний рух, що його вважають одним із найбільших переворотів у духовній історії євреїв, своєрідним аналогом християнської Реформації. Зародився на Поділлі й у Галичині у XVIII ст. Основа хасидизму — віра в цадика (праведника), який має надприродну силу, душею перебуває на небі й постійно тримає зв’язок із Богом.

8Вільно — теперішня столиця Литви Вільнюс; каштелян — титул управителя коронних маєтків у Речі Посполитій.

Вдавнину Белз був одним з великих міст на західних землях Київського князівства. 'Белз' означає багнисту, вологу місцину. Вперше згадується у літопису при подіях 1030р., коли при поході на Польщу та завойюванні Червенських міст, князь 'Ярослав взяв Белз'. На той час Белз вже був великим містом. Він знаходився на берегах ріки Солокії, яка впадає в Західний Буг. З трьох сторін був захищеий валом, а з південної крутим узвозом. Вередині містечко було розділено валом, який відокремлював Дитинець від околиць. На території городища було знайдено скляні буси, черепки, які відносяться до часів Волинського князівства. В літопису згадується ще одна дата 1188р. в зв'язку з княжою боротьбою за владу, - на цей час Белз був княжою резеденцією молодшого волинського князя.
На початку XIIIст. в Белзі княжив Василько Романович (Князь Белзький - 1207-1211р.р.)
В 1349р. король польський Казимир здобув Белз, як і інші волинські міста, серед яких був Володимир та Бересте, залишивши Любарту тільки місто Лучеськ (Луцьк), але вже через рік литовські князі повертають собі волинськи округи. Але, зарушившись підтримкою Папи Римського, отримавши благословення, та за допомогою угорського короля Людовика, Казимир знову йде на Волинь. В лютому Людовик наздоганяє Казимира під Белзом, де він стоїть з великим військом. 'Вислали вістників до воєводи (castellanus) белзького, котрого угорське джерело зве Drozge: взивали його, аби піддався. Воєвода, аби протягнути час і скріпити свій замок та діждатися помічних військ від литовських князїв, заявив охоту до угоди. Він цілий тиждень тягнув переговори, під час їх на очах ворожого війська кріпив свій замок, - між іншим для оборони напустив воду з ріки в рови кріпости, так що вона обтікала її навколо. Вкінці заявив, що не хоче згоди. Королі пішли здобувати замок, але се показалось неможливим. З ранку й до полудня билися вони, стоячи по горло в холодній, текучій водї, що наповняла рови, і понісши великі страти, вкінці відступили. Між убитими був племенник Людовика, а й сам Людовик підчас приступу дістав палицею по голові, так що злетів з коня й трохи не пропав. Покалічено Угрів і Поляків стільки, як каже угорське джерело, що й почислити не можна було. Під вражіннєм сього нещастя Людовик другого ж дня постановив вертати на Угорщину. Але, щоб врятуватися від сорому, деякі порадники намовили його вкласти угоду з белзьким воєводою, бодай про око. Белзький воєвода признав над собою якусь зверхність Людовика - повісив на белзьких мурах угорську корону. Угорське військо, діставши сю сатісфакцію, в перших днях квітня пішло собі додому, а Людовик, аби скоріше вернутися, перебіг навпростець Галичину на Мункач.' (за Філєвичем). Але Белзька земля, як і Луцька, Володимирська, Холмська й Берестейська (тобто Волинь), лишаються під владою литовських князів. Белз був під владою князя Юрія Наримунтовича, який в 1366р. такою ж самою хитрістю не віддав Казимірові місто. А в 1376р. місто знаходилося під облогою того ж угорського короля Людовика, який пішов походом проти князя. В той час поляки билися за Холм, успішно взявши місто, приєдналися до короля. Облога Белзу тривала 7 тижнів (як писав тоді сучасник пруський хроніст Герман з Вартберґе). Міг князь Юрій і тримати облогу більше, але допомоги дістати не міг. Інші князі обороняли свої землі. Холмсько-белзьку землю було відібрано від Юрія і приєднано до Галичини, під управу Володислава Опольського - останнього галицького князя.
З Белзом повязана і історія однієї чудотворної ікони - Ченстоховскої Божої Матері. Назва ікони від місцевості, куди вона в XIVст. була перевезена з Белзу і знаходиться в монастирі католицького ордена Паулинів. За легендою написав її євангеліст Лука. Спочатку вона, як і всі інші, зберігалася в будинку святого Іонна Богослова. Згодом, до IVст., ікона знаходилася в печері в містечку Пелле, розташованому поміж гір. У 326р. ієрусалімські християни подарували ікону цариці Олені, яка привезла її в Константинополь та дбайливо зберігала, особливо під час іконоборчого періоду.
Як же ця ікона попала в Україну? Існує декілька версій. Одна з них - її привезли Кирило та Мефодій. Друга, що в Xcт. святою іконою благославили на шлюб з князем Володимиром грецьку царівну Анну, яка її взяла з собою до Києва. До Белзу ікона потрапила шляхом шлюбів руських княгинь з князями Галицькими та Польськими. Ще одна версія - князь Лев привіз ікону з Константинополя в Белз, хоча за літописами підтвердження перебуванню князя Льва у столиці Візантії немає.
З іконою повязане чудо - було це під час облоги Белзу татаро-монголами. Місцеві жителі, уповаючи на захист Пресвятої Богородиці, винесли чудотворну ікону на мур міської фортеці. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на татар спустилася повна темрява. В темряві татари піддалися паніці і підняли зброю один на одного, і багато загиблих татар було під мурами замку. А від жаху ті, хто залишилися в живих, втікали від міста. З того часу на святій іконі залишився знак у вигляді трикутничка. В Белзі чудотворний образ знаходився в храмі княжого замку до 1377р. Потім ікону було перевезено князем Владиславом Опольським до Львова. В 1382р. перевезена в Велюньске князівство. За легендою, по дорозі через Турковиці, поблизу гаю, від ікони почалося випромінюватися сяйво, і Матір Божа явила там ще один чудовторний образ, який пізніше назвали Турковицьким. А в тому місці було засновано жіночий Турковицький монастир. Знаходячись вже на своїх землях, князь зупиняється на ніч в селі Ченстохово, що на березі ріки Варта. Свята ікона була поставлена на ніч в Ченстоховську приходську церку. Наступного дня, коли хотіли забрати святий образ, то ніяк його 'не могли зрушити з місця'. Вражений такими подіями, Владислав лишає ікону в храмі, дарує цю церкву ордену монахів аавліціян, а сам поселяється неподалік в Олиптинському замку. Пізнійше він перебудовує цей храм з деревяного на кам'яний, який стоїть і в наші дні. В ньому досі зберігається чудотворна ікона. В Польщі готують лазерну копію ікони для Белзу, жителі якого повинні підготувати капличку, де буде зберігатися копія.
Князь Опольський правив 6 років. Владислав поводився, як володар Галичини, титулував себе 'Божою милостю пан і дідич Руської землі', мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Але він не вживав своїх прав на користь Галичини, нехтував інтересами населення, оточив себе чужинцями, головним чином німцями. Із виданих ним 120 привілеїв лише 15 стосувалися до галицьких бояр, решта - до чужинців. Він протеґував німецькій колонізації. В церковному питанні рішуче підтримував католицизм, дістав папську булу на заснування єпископств в Галичі, Перемишлі, Володимирі, Холмі. 1378 року Людвик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Закінчилася фікція державности Галичини. 'В цій довгій боротьбі і під гнітом чужинецької окупації заломилася активність галицького боярства, - пише І.Холмський, - ... виставлені на переслідування, знищені війною, бояри почали залишати свої державні змагання. Вони боролися за своє існування, свої матеріяльні інтереси. Долю країни вирішували чужі сили'. (Н.Полонська-Василенко. 'Історія України') На його місце Людовик поставив угорського намісника, але по смерті короля польскі пани вибрали собі королевою молодшу доньку Ядвигу, другим чоловіком якої був литовський князь Ягайло. Він обіцяв панству похрестити в католицтво всю нехрещену Литву (сам же він був православний). Своє слово він дотримав. Дуже туго прийшлося православному духовенству на Белзький землі, право власності на маєтки були скасовані і передані католицьким єпископам.
В XVIст. Белз був розвинутим містом. За реєстром, в 1578р. було прасолів 24, кравців 8, шевців 19, кушнірів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалів 4, мідяників (котлярів) 2, сідельників, колодіїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники). Отже, разом ремісників 96. В Белзі й Белзькім повіті в 1578р. було 410 майстрів. На той час в XVIст. в Белзі проживало більше українців, чим поляків. Але поляки займали вищі посади, мали привілеї. Законодавство теж було в руках поляків. В той час відбувається поширення заселення євреями.
Белз відомий своєю єврейською історією. Саме сюди переїхав раввин Соломон Роках, тут похований він і його родина на єврейському цвинтарі.
В центрі міста знаходиться чотириповерхова вежа з забитими дошками віконцями. Відноситься до 1606р.
На місцевому цвинтарі знаходиться справжнє архітектурне диво, яке тільки чудом вціліло і дожило до наших днів - церква св.Параскеви. В ній і досі відбувається Служба Божа за небіжчиків.

І виріс княжий град на околиці  Галицько-Волинської держави...

Сучасники не перестають дивуватися мудрості й передбачливості наших предків, які вміли вибирати зручні місця для майбутніх міст - поблизу річок, лісів, родючих полів, обабіч шляхів, що вели із Заходу на Схід, з Півночі на Південь. Вони давали прихисток від численних загарбників й годували тутешній люд, сприяли розвитку ремесел. На острівних підвищеннях посеред болотистої долини, над тихим плесом Солокії виріс княжий Белз із величним замком (згадка про нього залишилась лишень у назві передмістя -Замочок). Водами повноводої Солокії, що в цьому місті розділялась на два рукави і обперізувала поселення, наповнювали глибокий рів навколо, завдяки якому княжий посад ставав добре захищеним. Про вік цього княжого города історики сперечаються й досі. Одні орієнтуються на першу писемну згадку про Белз, закарбовану літописцем 1030 року у 'Повісті временних літ' - 'Ярослав взя Белзь' (Ярослав Мудрий). Інші намагаються довести - вік Белза значно поважніший, позаяк вже на той час місто мало б бути достатньо впливовим й могутнім, аби удостоїтися уваги літописця. Підтверджують це й археологічні знахідки предметів домашнього вжитку, значно старших за віком. Окрім того, стверджують дослідники, є й більш ранні згадки Нестора-літописця про походи київського князя Володимира на 'ляхів'. Місто, якому випала гірка й водночас славна доля, бо не стерли його з лиця землі криваві війни, численні набіги ординців, міжусобиці, що підривали міць княжого города не менше, аніж чужинські облоги: воно знаходило в собі міць і сили воскресати з руїн і попелищ. Напевне, йому пощастило на мудрих правителів, котрі вірили - ще свічка Белза не згоріла...

В історії Белза є святиня, овіяна легендами, переказами, овіяна нерозгаданими таємницями. Дивом вцілілу на згарищі замкової церкви  ікону Богородиці, найдовершеніший, як стверджують мистецтвознавці, витвір візантійського іконописного мистецтва, майже сім століть тому з Белза до Польщі вивіз Володислав Опільський, і відтоді християнському світу вона відома як чудотворний образ Богородиці з Ясної гори в Ченстохові, котра стала оберегом для польського народу. Поклонитись заступниці, котра сама зазнала татарської наруги (два паралельних шрами на обличчі Богородиці - сліди удару мусульманської шаблі) щороку приїжджають тисячі паломників не лише з Польщі. Місто втратило святиню, але, вірять белзчани, не втратило заступництва Пресвятої Богородиці. Бо воно знову і знову впродовж років відроджувалось з попелищ. І мирно тут уживались українці, поляки, успішно провадила свій бізнес численна, як на той час, єврейська громада. Белзчанська земля стала їм рідною, сюди на постійне місце проживання переселяються рабини й цадики (мудреці) з усього світу, споруджується хасидський освітній центр із синагогою.

За свою толерантність і людяність місто жорстоко (вже вкотре!) заплатило: у роки фашистської окупації було винищено все єврейське населення, Белз перетворився на суцільні руїни, знищено найцінніші архітектурні пам'ятки. Однак маленьке містечко не втратило свого європейського обличчя і шарму. На цій землі залишились могили мудреців, і паломники з усьо-го світу приїжджають сюди. Спорудили готель, завершується будівництво синагоги (від колишньої залишились руїни). І, як сказали гості з далекого Ізраїлю, що приїхали на святкування ювілею міста, сюди щороку приїждатимуть всі, для кого Белз став святинею.

З нагоди тисячорічного ювілею місто дочекалося повернення святині. І хай це не оригінал, а освячена на Ясній горі лазерна копія ікони, віруючі в цьому поверненні вбачають глибоко символічний зміст - місто і його жителі знову під опікою святині.