Валерій Побідаш

 Народний академік Дмитро Яворницький.

 7 листопада минуло 155 років, як в Борисівці (тоді - Сонцівка Харківського повіту) народився Дмитро Іванович Яворницький - визначна постать на ниві української культури, справжній енциклопедист, який наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. надзвичайно плідно працював у царині історії України, історичного краєзнавства, етнографії і фольклористики, археології, музеєзнавства, архівної справи, мовознавства і літературознавства.

   З 1867 року майбутній історик навчався у Харківському повітовому училищі. 1877 вступив до Харківського університету, по закінченню якого був залишений як обдарований студент для підготовки до професорського звання, однак захоплення історією Запоріжжя викликало невдоволення університетського керівництва, і його було звільнено. Позбавлений  засобів до існування і можливості займатися улюбленою працею, 1885 року він перебирається до Петербурга, де пише низку статей з історії Запорожжя.

1902 року переїхав до Катеринослава, став директором Музею старожитностей Катеринославської губернії і до останніх днів життя завідував Дніпропетровським історичним музеєм.

Окрім іншого, слід згадати, що 1914 року, коли було заборонено святкування 100-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка, Дмитро Іванович, як голова ювілейного катеринославського комітету, один в усій російській імперії домігся від влади офіційного дозволу на проведення ювілею.

    Д.І. Яворницький був людиною надзвичайно різнобічних інтересів, ініціативним і невтомним трудівником на ниві національної культури. Він був одним із перших некабінетних вчених, якому довелося брати участь у розкопках сотень курганів та козацьких могил. Крім фундаментальної «Історії Запорозьких козаків» у 3-х томах, вчений написав понад 200 праць, присвячених здебільшого українській історії. Серед інших варті згадки «Запорожье в остатках старины и преданиях народа», де вміщено 55 малюнків і 7 планів місцевості (деякі малюнки виконав Ілля Рєпін), та «По следам запорожцев», де зафіксовано зустрічі та розмови з нащадками запоріжців, подано пісні про Запоріжжя, описи ігор, народних танців, матеріалів народної медицини.

Згадуючи про зв’язки Д. І. Яворницького з іншими діячами культури, слід зазначити, що саме за його порадою Ілля Рєпін написав одну з найвідоміших своїх картин «Запорожці пишуть листа турецькому султанові», в роботі над якою користувався матеріалами та колекцією вченого. До речі, саме Дмитро Іванович позував художнику до образу писаря, втіленого на полотні. Крім того, саме Яворницький надихнув Миколу Лисенка на створення опери «Тарас Бульба».

       Окремою яскравою сторінкою творчої біографії Яворницького є його етнографічна та фольклористична діяльність. Його збірник «Малоросійські народні пісні», в якому міститься 830 пісень, колядок, щедрівок та веснянок, сучасники називали кращим серед подібних праць у тогочасній Росії. Пізніше учений зібрав ще 2302 пісні, з яких 255 з нотами, які, однак, так і лишилися в рукописі.

                  Всебічно вивчаючи життя й побут українського народу, Яворницький виявляв великий інтерес до народного мистецтва, зокрема, до народної вишивки та писанкарства. Він дослідив звичай розмальовувати хати узорами і уперше кваліфікував цей звичай як народне мистецтво. Саме йому належить першість відкриття й дослідження Петриківського декоративного розпису, нині відомого у всьому світі. Зразки цього мистецтва, завдяки Яворницькому, 1905 року потрапили до колекції українського розділу етнографічного відділу Російського музею у Петербурзі. А в Катеринославському історичному музеї вчений зібрав близько 1000 різноманітних узорів цих розписів.

                     Завдяки енергії й завзяттю, немолодий вже Яворницький до початку та під час будівництва  Дніпрогесу організовував обстеження будівельних робіт і виявив багато цінних знахідок, які могли бути назавжди втрачені. Символічною в житті невтомного вченого і полум'яного патріота України була його остання подорож човном Дніпровськими порогами перед їх затопленням. Він розумів, що, знищуючи пороги, котрі кілька століть були символом волі і звитяги запорожців, влада намагається стерти з пам'яті народу навіть згадки про славне минуле України.

До останніх днів вчений дотримувався свого життєвого кредо: «Працюй, працюй, не вдивляючись уперед і не озираючись назад; працюй, не чекаючи нізвідки і ні від кого ані нагороди, ані подяки; працюй, поки служать тобі руки і поки б'ється живе серце в твоїх грудях; працюй на користь свого народу і своєї Батьківщини...»