Дмитрий Николаевич

Книга рекордів України зафіксувала рекорд по кількості людей у вишиванках, що зібралися в одному місці

'День вишиванки' започаткували 2008 року студенти факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Рік - і свято було загально-університетським. Минув ще рік - і майже все місто цього дня вбирається в національні сорочки та виходить на майдан.

 Михайло Павлюк, співорганізатор акції: 'Всі, хто бажає одягнути національне вбрання в цей день, можуть до нас долучитись, і ми будемо тільки раді'.

 У спеціальну сорочку, розміром 4 на 6 метрів, студенти одягнули навіть головний корпус свого університету. На її виготовлення кравчиням пішло понад 30 метрів полотна і десять днів роботи. Візерунок узяли з приватної колекції.

 Леся Воронюк, співорганізатор акції: 'Це традиційний візерунок для Буковини, він найбільш характерний саме для гірської частини нашої області, тобто там геометричні візерунки. Ми шили сорочку чоловічу, таку сильну, мужню, відповідно підібрали і візерунки такі. Хотіли, щоб вона виглядала яскраво, красиво, її видно від самого початку вулиці. За кілька сот метрів'.

 На Центральній площі міста зібралися тисячі чернівчан. Наймолодшому у вишиванці - Устиму - всього 2 місяці. 'Виховувати дитину патріотично варто змалечку', - кажуть батьки хлопчика.

 За підрахунками лічильної комісії, на площі зібралося 4 189 чернівчан. Тож чернівчанам вдалося перевершити рекорд Луцька і Рівного.

 Як наголошують організатори акції, рекорд - це підсумок чотирьох років розвитку красивої акції, та найголовніше - не в його підкоренні, а в тому, що з кожним роком все більше чернівчан відчувають себе свідомими українцями та відчувають відповідальність за збереження культури і традицій.

Матеріал взято з сайту 'Книга рекордів України' (The Ukrainian book of records)® http://www.book.adam...

Дмитрий Николаевич

Йозеф Главка

Жизнь и творчество

Й.Главка окончил гимназию в городке Клатовы, затем реальное училище в Праге. С 1847 по 1851 год он изучает в пражском Политехникуме стрительство и инженерные науки, затем — с 1851 по 1854 — архитектуру в венской Академии изящных искусств. С 1855 года он — начальник строительного управления в градостроительной фирме «Франтишек Шебек», в Вене. Надгробный памятник для жены Ф.Шебека становится первым архитектурным проектом молодого зодчего. Начиная с 1856 года он совершает трёхлетнее учебное путешествие по Европе. Главка посещает Францию, Италию, Грецию, Бельгию, Германию и Англию.

После своего возвращения в 1860 Ф.Главка селится в Вене и получает концессию на проведение городского строительства. Вскоре после этого Ф.Шебек передаёт Главке свою фирму. Превосходное выполнение Й.Главкой первого заказа в Вене, строительство Лазаристенкирхе, привлекло к архитектору многочисленную клиентуру. Фирма Й.Главки выполнила в Вене около 140 заказов на проведение строительных работ, в том числе таких, как возведение Академической гимназии, Венской оперы, дворца эрцгерцога Вильгельма, церкви св. Отмара. В 1866 году Й.Главка становится членом венской Академии изящных искусств. С 1898 года он — член художественного совета при министерстве культов и образования.

После того, как в 1869 году архитектор тяжело болел невралгией, он в 1873 году продаёт свою строительную фирму и возвращается в Чехию, где живёт в имении в Лужанах у Престичах, купленном для матери, всего в 3 километрах от родного города. Первоначально передвигаясь в инвалидном кресле, к 1880 году Главка практически полностью выздоравливает и активнно включается в общественную жизнь Чехии. В 1882 году его первая жена умирает от туберкулёза.

В 1880-е годы Й.Главка начинает компанию за создание Чешской академии наук. После её основания в 1891 году, ставшего возможным благодаря крупным финансовым пожеотвованиям Главки и его связям в правительственных кругах Вены, он становится первым президентом Королевской Богемской академии наук, искусств и литературы императора Франца-Иосифа. В 1883 году он становится депутатом австрийского Рейхсрата, в 1886 Главка избирается в чешский местный парламент, в 1891 году переходит из нижней в верхнюю палату Рейхсрата. В политической ориентации он был сторонником Старочешской партии, выступаавшей за равноправие чехов в Австро-Венгрии.

После смерти своей второй жены и не имея наследников, Й.Главка завещал всё своё состояние основанному им благотворительному обществу «Nad?n? Josefa, Marie a Zdenky Hl?vkov?ch», существующему и в наше время. В этот период архитектор проводит обширную меценатскую и общественную деятельность, он спонсирует чешскую науку и искусство. Так, Й.Главка был заказчиком D-Dur-Мессы А.Дворжака, помогал поэтам Я.Врхлицкому и Ю.Зейеру, переводчику У.Шекспира В.Сладеку. Он является основателем Чешской академии наук и пражского Народно хозяйственного института.

Реализованные проекты

Бывшая резиденция греко-православного митрополита, Черновцы

Гробница супруги Франтишека Шебека

Чешская государственная родильная больница, Прага (1862)

Резиденция, семинария и церковь Греко-православного митрополита Буковины, Черновцы (1867—1874)

Армяно-католическая церковь, Черновцы

Налоговое управление (Zinshaus), Вена

Перестройка дворца Лужаны с возведением новой дворцовой капеллы

Общественные дома, Прага, Нове Място, (1869—1890)

Семейный склеп Главка в Пржештице

Не реализованные проекты

Национальный театр, Прага (1854)

Фасад собора во Флоренции (1858)

Церковь в Копфинге (Верхняя Австрия)

Награды

1867 Вторая премия по архитектуре на парижской Всемирной выставке за резиденцию Греко-православного митрополита в Черновцах

1869 звание Государственного советника по архитектуре

1891 звание Старшего государственного советника по архитектуре

1900 Почётный доктор Ягеллонского университета в Кракове

1906 Почётный доктор Чешской высшей технической школы в Праге

1907 Почётный гражданин города Прага

В 2008 году в память о 100-летнем юбилее со дня смерти Й.Главки в Чехии выпустили памятную серебряную монету достоинством в 200 крон. Столетний юбилей Й.Главки отмечался в рамках культурной программы ЮНЕСКО, в его честь также были проведены торжественные мероприятия в Праге и в Черновцах.

Из Википедии.

Дмитрий Николаевич

ІСТОРІЯ ВУЛИЦІ ІВАНА ФРАНКА

 Серед архітектурних споруд вулиці Івана Франка приємно вирізняється будівля Укрсоцбанку. Первісно це було приміщення Буковинського промислового музею. Про його створення йшлося на 388-му засіданні Торгово-промислової палати 31 березня 1893 рокуСекретар палати Макс Гоеніґ зобов’язався обговорити це питання протягом свого відрядження до Відня. Місцева влада завдяки музею сподівалася зацікавити населення та спонукати його до розвитку промислів та ремесел. Було обрано комітет зі створення промислового музею. До його складу увійшли радники торгово-промислової палати Ланґенган, Поппер, Вормунд, Ціффер та Гоеніґ. В якості експертів їм допомагали директор Ляйцнер, депутат сейму д-р Йозеф Ротт, депутати австрійського парламенту д-р Костянтин Томащук та д-р Йоганн фон Цотта. Ідею створення промислового музею підтримав також і крайовий президент Франц барон фон Краусс. При написанні статуту музею став консультантом директор технологічного промислового музею Відня д-р Вільгельм Екснер, який тоді у справах перебував у Чернівцях. Проект статуту було обговорено на засіданні Торгово-промислової палати 25 вересня 1886 року та надіслано до Буковинської крайової ради для схвалення. Це прохання розглянули і статут, згідно з наказом № 1057 від 31 січня 1887 року, затвердили. До кінця 1887 року 68 членів товариства та чимало жертводавців здали на спорудження приміщення музею 2684 флорини. Першим директором музею став директор промислової школи Йозеф Ляйцнер. Свої функції він виконував безкоштовно. Роботу по створенню музею директор розпочав з ознайомлення зі зразковими промисловими музеями і профільними школами Австрії та інших країн. Він відвідав Відень, Пешт, Брно, Зальцбурґ, Прагу, Ґаблонц, Райхенбурґ та Біліц. Під час поїздки Ляйцнер не тільки ознайомлювався із колекціями, а також приглядався до експонатів, які можна було би при-дбати для музею. Зрештою, це було передбачено метою відрядження і навіть надано кредит на 1000 флоринів для купівлі експонатів (виробів з дерева, в тому числі і серед-ньовічних оригіналів). Згодом в Австрії придбали частину експонатів, серед яких – вироби з дерева, металу, кераміки, шкіри. Частину зразків музей отримав у подарунок. Напри-клад, подарунками стали ворота від д-ра Фрідріха Вормунда, зелена кахельна піч – від пана Розенцвайґа, колекція виробів із дерева – від Тоннета, порцеляна та керамічні гончарні вироби – від племінників Шрайбера д-ра Шютца і Гардтмута. Придбані і подаровані експо-нати були відповідно виставлені та підписані. Промисловий музей відкрито у грудні 1888 року у приміщенні промислової школи. На момент відкриття його колекція охоплювала загалом 1300 експонатів. Проте через кілька років після відкриття для музею довелося наймати приватну споруду на площі Австрії, оскільки у промисловій школі збільшилася кількість учнів. Для побудови власної споруди промислового музею земельну ділянку подарувало місто. Крім того, Буковинський сейм виділив три тисячі флоринів, Православний релігійний фонд – 5 тисяч, Буковинська ощадна каса – 15 тисяч. Кураторія Буковинського промислового музею прийняла рішення про зведення споруди музею на будівельній парцелі між вулицями Лілійною та Сенковича. 31 березня 1894 року відбулася передача магістратом визначеного для будівництва ґрунту промисловому музею. Зі сторони магістрату на цій події були присутні міський радник Юліус фон Вацль, міський адвокат д-р Алоїс рицар фон Табора та міський інженер Людвіґ Вест, зі сторони правління музею – архітектор Йозеф Ґреґор. 10 квітня 1894 року в буковинських газетах було надруковано оголошення про конкурс для виконання робіт і доставки матеріалів для побудови приміщення Буковинського промислового музею. Бажаючі могли запропонувати своє виконання споруджувальних робіт згідно зі складеним торгово-промисловою палатою кошторисом. Необхідними були такі види робіт: мулярські, теслярські, каменярські, бляхарські, слюсарні, склярські, малярські. Загальна вартість цілої споруди не повинна була перевищувати 37335 золотих ринських 9 крейцерів. Заявки дозволялося подавати на окремі роботи, на кілька або на всі. Пропозиції (оферти) мали подаватися на ім’я голови будівельного комітету за адресою: вулиця Панська, 7, перший поверх. З планами, кошторисами і спеціальними умовами можна було ознайомитися в Торгово-промисловій палаті з 9 до 2 години пополудні. В кожній оферті мав бути 5-відсотковий завдаток відповідної суми або готівкою, або в книжечках Буковинської ощадної каси. Документи треба було подати до 15 травня. Ті пропозиції, що на-дійшли пізніше цього терміну, розгляду не підлягали. Кураторія Буковинського промислового музею залишала за собою право вільного вибору між офертами. Оголошення підписали голова будівельного комітету, президент торгово-промислової палати Ланґенган та секретар д-р Віґліцький. Після підведення підсумків конкурсу було дозволено виконувати мулярські роботи міському архітектору Еліасу Папсту, каменярські – Карлу Кундлю, бляхарські – Ізраелю Ґільдберґу, теслярські – Хаїму Тенненбауму, слюсарські – Францу Шустеру, малярні – Максу Майсснеру, склярські – Сараху Гільдебранду, малярні – Гудечеку і Ягоді. Фасад приміщення мав прикрашати фриз, проект якого розробив директор Ляйцнер. 29 травня 1894 року було викинуто першу лопату землі на місці майбутнього музею. В цей час крайовий уряд очолив Леопольд граф Ґоесс. 2 липня 1894 року відбулося свято закладення наріжного каменя майбутньої споруди. При цій події був присутній міністр торгівлі Австро-Угорщини граф Вурмбранд-Штуппах. Будівельний майданчик прикрасили квітами та вінками. На свято зібралося багато поважних гостей, воно супроводжувалося піснями у виконанні Чернівецького співочого товариства. Після виступу Кра-йового президента графа Ґоесса секретар Торгово-промислової палати д-р Віґліцький зачитав грамоту для нащадків. У ній йшлося про те, що на 46-му році правління цісаря Франца Йосифа І, 2 липня о 5 годині пополудні, у присутності графа Гундакера Вурм-бранда-Штуппаха, крайового президента графа Леопольда Ґоесса, крайового маршалка герцогства Буковини Йоганна Лупула, президента Буковинської торгово-промислової палати Фрідріха Конрада Ланґенгана, бургомістра Чернівців Антона рицаря Кохановського фон Ставчан, представників установ, корпорацій і товариств закладається наріжний камінь споруди промислового музею. Будівництво буде проводитися за підтримки крайового уряду, Буковинського сейму, Буковинської ощадної каси, міської громади та відомих промисловців за планами і під керівництвом директора Чернівецької промислової школи Йозефа Ляйцнера міським архітектором Еліасом Папстом. Грамота завершувалася словами „Нехай допоможе нам Господь”. Після підписання високоповажними особами, серед яких були не тільки представники владних структур, а й голови правлінь промислових та ремісничих товариств (Якоб Ґотліб, Маркус Котляр, Йозеф Префрід, Іґнац Заячковський, Кальман Бакфон), її було закладено у заліз-ну колбу і під спів хору замуровано у наріжний камінь. План новобудови розроблявся у стилі італійського ренесансу. Проект мав три фронти, один виходив на вулицю Пожежників, два інших – на Лілійну і площу Єлизавети. Для керівництва будівництвом було створено будівельний комітет, головою якого став президент торгово-промислової палати Фрідріх Ланґенган, членами – архітектор Йозеф Ґреґор, директор Йозеф Ляйцнер, Ромшторфер, д-р Вігліцький, барон Ніколаус Мустаца. Спочатку будівництвом керував Йозеф Ляйцнер. Після його смерті 7 жовтня 1895 року справу до кінця доводив професор промислової школи Карл Ромшторфер. Він і став директором нововідкритого промислового музею. Приміщення збудовано наприкінці 1895 року. 15 грудня цього року на першому поверсі було відкрито (вперше на Буковині!) Новорічний ярмарок. Усіх ремісників і промисловців краю запрошено взяти у ньому участь. До того часу в новобудові ще не були завершені всі внутрішні роботи. Зокрема, не було освітлення, тому ярмарок-виставка працював протягом світлої частини доби. Ярмарок відвідали вищі урядовці краю. Серед покупців були президент краю Ґоесс, голова торгово-промислової палати Ланґенган, директор музею Ромшторфер зі своїми дружинами. Графиня Ґоесс навіть придбала кілька виробів. На ярмарку були представлені столярні вироби фірми Казиміра Радецького, взуття фірми Кулицького, слюсарні вироби Франца Шустера, навіть старомодний письмовий стіл і два стільці Тьорпеля. Також тут були картини, гравюри на міді, ручні вироби, які представило товариство румунських жінок. Багато тканих виробів і килимів надала фірма Вендер. За тиждень ярмарок відвідала більш ніж тисяча осіб. Урочисте відкриття Буковинського промислового музею відбулося 1 листопада 1896 року. На свято прибули крайовий президент граф Леопольд Ґоесс, митрополит Аркадій Чуперкович, архімандрит Володимир Репта, бургомістр Чернівців Антон Кохановський та віце-бургомістр д-р Едуард Райс, члени будівельного комітету Карл Ромшторфер, д-р Губерт Віґліцький, Николай Мустаца, Георг Рапф, представники ремісників і промисловців краю та численні журналісти. Президент торгово-промислової палати Буковини Фрідріх Ланґенган передав споруду під опіку кра-йовій владі в особі її президента. І при цьому промовив: „Ремеслам і промисловості – на користь, краю – на славу”. На відкритті виступали і директор промислового музею Ромшторфер та крайовий президент граф Ґоесс. Останній оголосив відкритою і першу виставку, яка поділялася на 6 частин. В експозиції першої частини були представлені сільськогосподарські інструменти і знаряддя, другої – допоміжні машини і промислові апарати, третьої – мотори (гасові і бензинові), четвертої – електромотори, п’ятої – матеріали, напівфабрикати, шостої – література. Всього виставлялося 96 експонатів, серед яких 13 – з Буковини, 39 – з Австрії, 15 – з Угорщини, 25 – з інших країн. Крім промислового музею, у Чернівцях працював створений 21 лютого 1892 року Буковинський крайовий музей, який розташовувався у митрополичій палаті. Серед його експонатів домашні вироби гуцулів, фотографії старовинних православних монастирів Буковини та інші предмети, знайдені під час археологічних розкопок. У 1935 році Крайовий промисловий музей об’єднали з Буковинським крайовим, який отримав назву музею короля Кароля ІІ. З приходом радянської влади на його базі створили Чернівецький обласний краєзнавчий музей і приміщення передали Чернівецькому університету. Нині тут розташовано Чернівецький обласний філіал управління корпоративного бізнесу Укрсоцбанку. Згідно з рішенням Чернівецького міського магістрату в 1906-1908 роках проводилося впорядкування вулиці Лілійної. За параграфом 59 будівельних правил для міста Чернівці половину суми за благоустрій вулиць виділяла міська влада, другу половину сплачували мешканці вулиці. При впорядкуванні Лілійної власники будинків опротестували суму, яку мали внести в міську касу, проте виконавчий комітет сейму і суд, що розглядав справу, визнали їхні дії неправомірними. Було складено список власників непарної сторони вулиці і зобов’язано протягом 14 днів внести в міську касу нараховану кожному домоволодінню суму грошей. Найбільше, а саме 1113 корон 1 гелер, мали сплатити Соломон Лютінґер і Нанетта Балтінестер, уроджена Лютінґер, котрі володіли кількома будинками на вулиці Лілійній. Поруч із приміщенням Промислового музею за проектом архітектора Йозефа Ляйцнера було споруджено приміщення Австро-Угорського банку (на жаль, вже після його смерті). Після його спорудження пробито нову вулицю, яка отримала назву Банкова (Bankgasse), нині – Штерна. До речі, трохи вище від неї тривалий час знаходилася пожежна станція, яка прилягала до площі Єлизавети. З розбудовою вулиці Лілійної її перенесли. В румунський час Австро-Угорський банк був реорганізований у Чернівецьку філію державного національного банку Румунії, яку створено 25 липня 1920 року згідно з рішеннями генеральної ради Національного банку Румунії від 19 листопада 1918 року та 2 вересня 1919 року. Філією керувала адміністративна рада у складі семи осіб, із яких три призначалися урядом. Філія надавала кредити промисловим і торговельним підприємствам, здійснювала валютні операції, купівлю-продаж золота та срібла. Одразу ж після початку своєї діяльності філія отримала складне завдання від румунського уряду: здійснити (подужати) викуп австрійської крони. Це вдалося виконати тільки з допомогою службовців фінансової дирекції, тоді як сама філія ще не мала необхідної кількості службовців для виконання роботи такого рівня складності. Згодом було здійснено викуп рахунків генерального банку. Філія державного національного банку контролювала всі операції з ліквідації справ колишнього австро-угорського банку. Вона розвинула жваву діяльність і займала особливе місце серед фінансових установ краю. Нині тут розташована Буковинська державна фінансова академія.

Марія Никирса,

науковий співробітник Чернівецького

національного університету імені Ю.Федьковича 

Матеріал взято з сайта  http://chvgazeta.nax...

Дмитрий Николаевич

Степан Смаль-Стоцкий

О Смале-Стоцком имеются следующие данные в „Украинcкой Всеобщей Енциклопедии' (Українська Загальна Енциклопедія', на стр. 131-ой, том ІІІ):

„Смаль-Стоцький, Степан, украинский лингвист, политический, общественный, культурный и экономический „діяч' (деятель) в Буковине. Родился в 1859-ом году, профессор университета в Черновцах (1884-1918) и украинского университета в Праге, член ВУАН (Вільна Українська Академія Наук), НТШ (Наукове Товариство Шевченка), долголетний национальный вождь буковинских украинцев, основавший почти все украинские общества, просветительные и экономические в Черновцах, член буковинского сойма и австрийского парламента, вице-маршал краевого комитета Буковины (1904-13), посол ЗУНР (Западно-украинской Народной Республики) в Праге (1919); враг (!) так называемого прарусского языка; он выводит украинский язык из праславянского. (Немецкая научная грамматика украинского языка в сотрудничестве с профессором Гартнером; школьные пособия, украинская грамматика, и т. д.).

Кроме того, имеются еще следующие данные о Смале-Стоцком на стр. 676-ой того-же третьего тома:

„Национальное движение чрезвычайно усилилось с появлением в Буковине д-ра Ст. Смаля-Стоцкого в качестве профессора черновицкого университета, С его личностью связано все политическое, экономическое и культурное буковинское украинское движение до самой мировой войны.'

Все это верно. Беда только в том, что многое недосказано, многие существенные факты пропущены, и многое просто переврано. Из того, что сказано в украинской энциклопедии, читатель получает впечатление, что Смаль-Стоцкий был ученый лингвист и выдающийся человек во всех отношениях. На самом же деле это был человек бесхарактерный, продажный, и просто уголовный преступник, который не кончил своей карьеры в тюрьме только потому, что началась первая мировая война.

Согласно Украинской Энциклопедии Смаль-Стоцкий родился в 1859-м году и сделался профессором университета в Черновцах в 1884-м году, когда ему было всего 25 лет. К этому необходимо добавить следующие: будучи сыном сельского дьячка и не имея никаких средств, он воспитывался во Львове на средства Ставропигии, живя в русской (не украинской) бурсе, и был русских убеждений. Это мне известно от моего отца, который в то время был членом правления Ставропигии и лично знавшего студента Смаля-Стоцкого. Смаль метил в учители гимназии, но каким-то чудом выскочил в профессора университета, не имея для этого никаких данных, не написав ни одного научного труда. Указанные выше в Украинской Энциклопедии книги вышли гораздо позже. „Руска граматика' в 1897-м году, a „Gramtnatik der ruthenischen (ukrainischen) Sprache' в 1913-м году, при чем обе эти книги были написаны не самим Смалем. На заглавном листе указаны два автора: Смаль-Стоцкий я немец Гартнер (Theodor Gаrtner) , профессор ... романских языков. „Руска граматика' маленькая, мизерная книжечка; только немецкая „Grammatik der ruthenischen (ukrainichen) Sprache', напечатанная на средства австрийского министерства „Fьr Kultus und Unterricht', может претендовать на научное значение.

Появилась она в Вене в 1913-м году, то есть почти тридцать лет после того, как Смаль был произведен в профессора. Все это очень странно. Возникает прежде всего вопрос: на каком основании Смаль был назначен профессором? На этот вопрос дал исчерпывающий ответ б. член буковинского сойма Тыминский, который часто бывал в нашем доме в Черновцах. Тыминский был воспитан в противорусском духе, сделался Jungruthen-ом („младорусином') и поэтому считался благонадежным и попал в члены местного сойма.

Кроме того он удостоился еще и особого доверия австрийских властей и был своим человеком в „черном кабинете' губернатора, где он переводил русские письма, перехваченные на почте, и всякого рода русские бумаги и газетные статьи. В черном кабинете хранились всевозможные документы, имеющие отношение к русскому вопросу; между прочим также и документ, касающийся производства пана Смаль-Стоцкого в профессора „руского' языка в черновицком университете. Тыминский снял с него копию,

Со временем Тыминский пришел к убеждению, что сепаратисты не правы, что сепаратизм и ненависть к „москалям' насаждаются австрийскими властями. Работа в „черном кабинете' показала ему наглядно, что местные сепаратисты просто агенты австрийских властей, исполняющие их волю за теплые местечки, за деньги и страха ради иудейска. Располагая достаточными средствами, чтобы покупать книги, Тыминокий начал изучать историю и в конечном итоге превратился в сознательного русского человека. Обо всем этом он говорил открыто воем. Само собою разумеется, он лишился доверия властей и места в буковиновом сойме, в члены которого можно было быть „избранным' только с согласия правительства. Мне помнится, с какой злобой он говорил о том, как ему, гимназисту без гроша, пришлось читать только то, что ему давали читать, и как он потом прозрел. Самостийников он не называл иначе, как „свиньями', продавшими свою душу. Особенное впечатление произвел на него „реверс' Смаля-Стоцкого, оригинал которого он видел в „черном кабинете', он показывал нам копию этого реверса. Я до сих пор помню наизусть его содержание:

„Im Falle meiner Ernennung zum Professor der ruthenischen Sprache an der Czernowitzer Universitaet verplichte ich mich den wissenschaftlichen Standpunkt zu vertreten, dass die ruthenische Sprache eine selbstaendige Sprache und kein Dialekt der russischen Sprache ist'.

Вот русский перевод:

„В случае назначения меня профессором рутенского языка в черновицком университете, я обязываюсь защищать научную точку зрения, что рутенский язык самостоятельный язык, а не наречие русского языка'.

Вот вся его „научная' квалификация. Никакие знания не были нужны для того, чтобы попасть в украинские профессора. Нужна была только бесхарактерность и продажность.

Австрийское правительство, конечно, знало, что Смаль-Стоцкий — неуч, и поэтому, назначая его профессором „руской мовы', ему было приказано самому ничего не писать. Ему дали в менторы настоящего профессора университета, настоящего филолога, в лице немца Теодора Гартнера, профессора романских языков. Тайну эту разоблачил тот-же Тыминский. Этим объясняется странное обстоятельство, что „ученый украинский лингвист' в течении десятилетий ничего не написал, и что когда, наконец, появилась его украинская грамматика на немецком языке, на заглавном листе красовалось имя немецкого профессора рядом с именем ученого Смаля. Кстати, на заглавном листе имя Смаля-Стоцкого украшено дворянским титулом „Edler von', что в русском переводе заачит „Благородный из'. Неизвестно, за какие услуги он получил этот титул, но догадаться не трудно.

Наша семья жила в Черновцах несколько лет на той-же улице, на которой жил Смаль-Стоцкий, на Landhaus Gasse („Соймовой улице'), где было здание буковинского сойма. Дом, в котором он жил, находился наискось от нашего дома, и я часто встречал его на улице. Я его знал в лицо, но никогда с ним не разговаривал. Но моего отца он иногда останавливал при встрече, чтоб обменяться несколькими словами, пока в один прекрасный день мой отец не сказал ему, что он о нем думает, назвав его продажной душой и попросил его больше не подходить к нему на улице. Смаль растерялся и проговорил: „Пане дохторе, то вже занадто!' (это уже слишком). Непосредственным поводом к этому разрыву было следующее происшествие, вполне освещающее характер н твердость украинских убеждений этого главы и основоположника украинского движения в Буковине.

В Буковине, как и в Галичино, полагалось, чтобы в пасхальный понедельник мужчины посещали знакомые дома, даже такие, в которых они в другое время редко бывали. Всюду был накрыт пасхальный стол и с утра до вечера приходили знакомые. В пасхальный понедельник заглядывал к нам и русский консул Доливо-Добровольский. Здесь я должен отметить, что описываемый иною случай произошел за несколько лет до первой мировой войны. Время было тревожное. Австрия готовилась к войне. В Черновцах было общеизвестно, что офицерам было приказано заглядывать ежедневно по вечерам в казармы и разговаривать с солдатами „частным образом, так, между прочим' о необходимости войны с Россией. В 1910-м году в один и тот же день полицейские комиссары нагрянули на все русские организации и общества, закрыли их и конфисковали все их имущество. В Черновцах запахло войной, а русская граница находилась всего лишь в двадцати верстах... Вот тут-то пан Смаль-Стопкий и решил застраховать себя на случай победы России в надвигающейся войне.

Для этой цели он избрал пасхальный понедельник. Он зашел перед полуднем к русскому консулу Доливо-Добровольскому и поздравил его с праздником. При этом он так, между прочим, сказал Добровольскому, что он отнюдь не украинский сепаратист, но что он под видом самостийничества „спасает русское дело, пока не придет Россия, и т. д. В тот же день после обеда был у иас консул Добровольский и рассказал нам, что ему сказал Смаль-Стоцкий. Несколько дней спустя Стойкий, встретив моего отца на улице, остановил его и начал что то говорить на ту же тему, что мы, мол, все русские, стремимся к одной цели, но идем к ней разными путями, и тому подобное. Мой отец не выдержал, назвал его продажной душой и еще раз попросил его не подходить к нему больше на улице.

За несколько лет до первой мировой войны буковинским губернатором был назначен граф фон Меран, родственник австрийского императора Франца Иосифа. Он был сын эрцгерцога, который женился не на аристократке и поэтому его сын официально уже не считался эрцгерцогом, но получил титул графа фон Меран. Человек он был молодой, с характером. Благодаря своим родственным связям, он мог себе позволить то, чего другой губернатор не посмел бы сделать. Свой самостоятельный образ мышления он показал сразу же после своего назначения, взяв себе в секретари протестанта д-ра Мебиуса.

Протестантов в Австрии было чрезвычайно мало и они были в загоне, хотя их и не преследовали открыто.

До этого Мебиус был комиссаром при уездном начальнике в Васьковцах. Там мой отец был несколько лет адвокатом, и я у него проходил свой стаж в качестве „Advokaturskandidat''-а (кандидата в адвокаты).

С д-ром Мебиусом я познакомился в местном клубе, куда ежедневно приходили члены немногочисленной местной интеллигенции: два адвоката, судьи уездного суда и чиновники уездной администрации. С Мебиусом мы были одних лет и мы с ним быстро подружились. Мы вместе обедали в одном частном доме — (ресторанов в Васьковцах не было) — а летом мы с ним ходили купаться в реке Черемош. Само собою разумеется, мы часто говорили о политике, о „русоофилах' и „юнгрутенаж', и я не скрывал от него моих убеждений. Мебиус был уроженец западной Австрии и, как таковой, владел не только немецким литературным языком, но и австрийско-баварским наречием, как и я. Поэтому ему было не трудно понять, в чем состоит „рутенский' вопрос. Он начал учиться местному русскому наречию и убедился из личного опыта в том, что местные крестьяне, с которыми ему постоянно приходилось сталкиваться, как комиссару при уездном начальстве, называют и считают себя русскими.

Когда граф Меран взял его к себе в секретари, Мебиус переселился в губернский город, в Черновцы. Я уже раньше переселился туда, и наша дружба продолжалась. Я там женился на моей первой жене. Мебиус часто бывал у нас и от него я узнал о многом, что происходило за кулисами в губернаторском доме.

Так как за мной постоянно следила полиция, то графу Мерану, конечно, донесли, что д-р Мебиус мой друг, и что он бывает в моем доме. Но от этого Мебиус не пострадал. Напротив, граф Меран заинтересовался „рутенским' вопросом и расспрашивал своего секретаря о нем. Впоследствии, ознакомившись с данными о Смаль-Стоцком и о других украинских „діячах', имеющимися в губернаторских архивах, он относился с отвращением к этим патентованным австрийским патриотам. Свое отвращение к ним он показал открыто, когда по случаю нового года члены буковинского сойма вкупе с другими высокопоставленными лицами, явились к нему с поздравлениями и выражениями своих верноподданнических чувств. Граф Меран здоровался со всеми за руку, но украинским „діячам' во главе со Смаль-Стоцким и Васильком он демонстративно руки не подал. Это публичное осрамление украинских вождей было в течение многих дней главной темой разговоров в местных кофейнях.

Как мне впоследствии рассказывал д-р Мебиус, Смаль-Стоцкий и Василько пожаловались в Вене, и австрийское правительство потребовало объяснений от своего губернатора. Граф Меран не стесняясь ответил, что ему противно подавать руку людям такого низкого морального уровня, и что он им руки подать не может. При этом он воспользовался случаем, чтобы высказать также и свое мнение о том, что вся австрийская политика в отношении „рутенов' ошибочна. Ответ из Вены был прост и ясен: военное министерство настаивает на этой политике, считая ее государственной необходимостью. Венское правительство предложило графу Мерану во имя „высших государственных интересов' подчиниться и публично больше не оскорблять украинских „ДІЯЧЄЙ'.

Во имя патриотического долга граф Меран подчинился и больше украинских „діячей' публично не оскорблял. Но в скором времени они сами ударили публично лицом в грязь так, что всем стало ясно, кто они такие. Вот как это случилось.

Среди клиентов моего отца был один армянин помещик, по фамилии Богосьевич. У него было имение в Русском Банилове, по соседству с Васьковцами, где у моего отца была адвокатская контора. Я был знаком с Богосьевичем, а также с некоторыми из его многочисленных дочерей, хорошенькими армяночками. Если мне не изменяет память, их было восемь. Дочерей надо было выдавать замуж и надо было им дать приданое. Итак, Богосьевич решил продать свое имение. Он просил нас помочь ему найти покупателя. Хотел он получить за свое имение 450.000 корон. Но кому мы не говорили об этом, все отмахивались смеясь и говорили, что его имение столько не стоит.

Вскоре после этого умерла тетка Василька и оставила ему небольшое имение в Становцах, серетского уезда. Цена этому имению была никак не больше З00.000 корон. Василько был видный украинский „діяч', член австрийского парламента и буковинского сойма.

Вслед за этим я узнал, что „Селянска Каса', главой которой был Омаль-Стоцкий, купила имение Богосьевича за 850.000 корон и имение, доставшееся по наследству пану фон Васильке, за 700.000 корон. Для меня было ясно, что украинские „діячи' проворовались, и я об этом написал в русской печати. Все самостийные газеты, включая и орган социал-демократов „Боротьба' набросились на меня, обвиняя меня в том, что я — государственный изменник, что я клевещу на Смаля-Стоцкого, потому что он австрийский патриот и т. п.

„Селянска Каса' — был союз кредитных кооперативов, которые имелись во многих русских селах в Буковине. Каждый такой кооператив состоял из нескольких десятков или нескольких сот членов, которые по уставу ручались всем своим имуществом за все долги Селянской Касы. Это давало им возможность получать займы в Селянской Касе, которая финансировалась Центральным Банком Чешских Сберегательных Касс в Праге. Ко времени разыгравшегося скандала чешский банк уже дал взаймы Селянской Касе свыше десяти миллионов австрийских крон (т. е. больше двух миллионов долларов). У нас, русских (с двумя „с'), тогда были кредитные кассы, которые были более кредитоспособны, чем „руские' (через одно „с'), но вас австрийское правительство не любило, и поэтому братья чехи нашим кассам денег не давали. Такова была политика чешских банков также в Триесте, где они поддерживали итальянцев, но не словенцев. У меня по этому поводу был разговор с паном Патеком, директором чешского Центрального Банка, причем я ему указал на то, что в наших кассах членами являются более зажиточные крестьяне, в то время как самостийная Селянска Каса принимала в члены кого угодно, и что поэтому наши кассы были более кредитоспособны. Мои разговор с паном Патеком не привел ни к чему, и нашим кассам пришлось и дальше брать деньги под большие проценты в маленьких еврейских банках.

В разгар поднятой против меня травли я как-то зашел по делу в краевой суд в Черновцах и там, в коридоре, встретил приехавшего из Праги пана Патка, директора Банка Чешских Сберегательных Касс. Пан Патек подошел ко мне и, не здороваясь, и с трудом подавляя свою злобу, сказал: „Что вы делаете? Вы ведь попадете в тюрьму!' — „За что?' спросил я — „За клевету! Ведь все то, что вы говорите и пишете про Селяноку Касу, неправда!' На это я ему ответил: „Я с нетерпением жду, чтобы меня Смаль-Стоцкий и его сообщники привлекли к суду за клевету. Но они этого не делают, ибо они боятся суда. Вы бы лучше прислали из Праги ревизоров, чтобы они проверили дела Селянской Касы. Я в тюрьму не попаду, но ваш банк понесет большие убытки!' Патек как-то растерянно посмотрел на меня и, не простившись, ушел.

Через несколько дней приехали из Праги ревизоры. Об этом было объявлено в газетах. После двух месяцев работы они объявили результат: украдено от четырех до шести миллионов корон. И об этом сообщила во всеуслышание как местная, буковинокая, так и чешская и венская печать. Не взирая на все ходатайства влиятельных друзей пана Василька (он был „на ты' с некоторыми членами габсбургской династии) — правительство отказалось возместить убытки из секретных фондов. Сумма была слишком велика, да и было уже слишком поздно, ибо все знали о происшедшем. Если бы правительство все же решилось покрыть украденное из казенных средств, это не спасло бы репутацию проворовавшихся патентованных австрийских патриотов и подорвало бы престиж правительства.

Итак, было решено пожертвовать Смалем-Стоцким, который возглавлял Селянскую Кассу и которого поэтому нельзя было обойти. Дело было передало в уголовный суд, который ознакомившись с фактами, обратился в парламент и потребовал выдачи Смаля-Огопкого. Парламент это требование удовлетворил. Сообщая об этом деле, венская печать отметила, что то, в чем обвинялся Смаль-Стоцкий, является самым крупным мошенничеством в австрийской истории за последние пятьдесят лет.

Следствие затянулось, так как дело было чрезвычайно сложное. Покупка имений Богосьевича и Василька составляла только небольшую часть мошенничеств, проделанных Стоцким и его сообщниками. Началась мировая война. Недели две спустя, город Черновцы был занят русской армией. Смаль бежал с австрийскими войсками. Это его спасло от неминуемой тюрьмы.

Материалы сайта http://ukrstor.com/u...

Дмитрий Николаевич

Чернівці - місто нашого життя і любові, старовинне місто на семи пагорбах

Ескурсія  пішохідна; розрахована на 2 – 3 години з відвідуванням театру і Художнього музею. Маршрут :Центральна площа (Художній музей),вул. Худякова  (поштамт) ,площа Філармонії; Театральна площа(театр). Музей та театр - за бажанням  екскурсантів.

Буковина – священна земля для її жителів. Вона займає один з найпрекрасніших куточків Землі. Столиця Буковини – місто Чернівці. Обласний  центр, розташований на  мальовничих берегах річки Прут, має  площу близько 150 кв.км. За даними всеукраїнського перепису 2001 року тут проживало 240,6 тисяч осіб 65 національностей (на 2007 рік –близько 243 тисяч осіб ). Серед них :українців -189000 (79.8%), росіян -11,3%, румунів -4.5%, молдован -1.6%, поляків -0.6%, євреїв-0.6%, інших національностей -1.6%.

Чернівці своєю історією, природною красою, дивовижною архітектурою, талантом своїх уродженців, щедрою душею мешканців давно зайняли визначне місце  в реєстрі українських і східноєвропейських міст.

 ІСТОРІЯ. Цікава історія м. Чернівці, яке за документами ще з дохристиянського періоду було одним  з 24  основних міст, що входили до складу  Волохської  держави (більше 2 тисяч років тому).

Через Буковину з давніх часів по лівому  берегу річки Прут простягнувся торговий шлях,  який зберігся в історії під назвою Берладський гостинець. Він вів із стародавнього Галича  через Берладь(Румунія) до Візантії. Для його охорони було побудовано  п’ять сторожових фортець. Одна з них –фортеця Чернь (Ленківці).

Із часом (ХII  ст.)на правому березі Пруту (нижче староєврейського кладовища ) з’явилося  невелике торговельне селище, засноване євреями та циганами (між сучасними вулицями Сагайдачного та Білоруською).

У другій половині XIV ст. на горі  Цецино замість дерев’яної виросла  кам’яна  фортеця. Ії призначення – захищати Буковину й польські  кордони від набігів татаро-монгольских орд і турецьких яничар. Побудував фортецю 1359 року польський король Казимир Великий. Але згодом військова вдача  його покинула і фортеця  поступово зруйнувалася. Стиль життя змінився і необхідність у фортецях відпала. Сам князь пересилився у старе місто. З усних переказів, записаних в австрійські часи, дізнаемося, що камінь із фортеці Цецино ще довго слугував будівельним матеріалом для спорудження міста .

Ще одна загадка про Цецино і м.Чернівці – грамота воєводи Молдавії Штефана Великого (роки правління 1393 -1399) - датується 1395 роком.

Письмові згадки про місто були знайдені й у рукописах молдавського господаря Олександра Доброго, які він видав львівським купцям  8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата святкується як офіційний День міста.

Місто завжди було розташоване на перехресті шляхів з північно – західної Європи на Балкани і в Туреччину. З середини XVI ст. воно стає центром проведення ярмарків та адміністративним центром  для всього регіону.

За час свого існування Чернівці були декілька разів зруйновані, перебували під гнітом Османської імперії, а в 1774-1918рр.входили до складу Австро-Угорської імперії, а у період з 1918 до 1940р.-Румунії.

Але час розбудови і піднесення міста пов’язують з періодом  австрійського правління. Влітку 1774 р. на Буковину приходять айстро- угорські війська. Тоді в Чернівцях та на околицях жило близько 290 сімей і було три дерев’яних церкви. 5 травня 1775 р., після підписання конвенції між Османською державою та Австро-Угорщиною, Буковина офіційно стає частиною Австро-Угорської імперії. Австрійські війська зайняли Буковину без проведення військових дій. 12 жовтня 1777 року буковинці урочисто і пишно присягнули на вірність родині Габсбургів. З того часу починається нова сторінка в історії Чернівців. У період правління так званої військової адміністрації (на чолі з майором Габрієлом  бароном фон Сплені) місто будувалося спонтанно, не за планом. Кам’яних споруд на той час  налічувалось мало  і  вони були дуже незатишними. За спогадами сучасників, коли в місто приїжджали персони королівського двору з якою-небудь місією, їх ніде було розмістити. Якщо свита була великою, то не вистачало навіть ліжок і постільної білизни. В будинках було багато різних паразитів.

Початок розквіту міста припадає на 1778 рік, коли герцог Карл фон Енценберг був призначений главою військової адміністрації. У 1779 році Чернівці стали адміністративним центром Буковини. А розбудовувати місто почали в період, коли військову адміністрацію  змінила цивільна.

Уряд Габсбургів проводив гнучку політику щодо підлеглих провінцій. Керувати «клаптиковою» імперією було досить складно. Тому прийняте рішення стосовно найвіддаленішої провінції було досить виваженим; німецьку мову населенню силоміць не нав’язувати, але якщо громадянин прагнув  зробити кар’єру державного службовця, то мав обов’язково добре володіти державною мовою і здобути освіту економіста або юриста .Такі ж правила були встановлені в освіті, культурі, мистецтві, медицині та інших суспільно-політичних напрямках життя. *

* М.С. Лашкевич, І.Д. Бойко

«Запрошуємо на екскурсії Чернівцями. Путівник» - Чернівці: Прут, 2008.        

У Чернівцях багато навчальніх закладів - технікумів, училищ - де готують спеціалістів будь якого фаху!

Вищу освіту також можна здобути у багатьох навчальних закладах  - є і  філії Київських інститутів, і Буковинська Державна Фінансова Академія, і Буковинський Медичний Університет.

 Безперечним лідером за кількістю факультетів та студентів є Чернівецький Національний Університет ім Юрія Федьковича - у ньому навчається понад 35 тисяч студентів.

Загалом кількість студентів у Чернівцях становить понад 65 тисяч, щороку цифра збільшується.