Петро Марущак

            Друга світова війна.  Жертви війни с. Чухелі.

    8 травня в Україні уже вдруге відзначають День пам'яті й примирення.  9 травня - вшановують  ветеранів. День перемоги для українців як і раніше залишається великим святом. 9 травня в Україні вихідний. Цього дня традиційно будуть і офіційне покладання квітів до Могили Невідомого Солдата, і нагороди та медалі, й урочисті промови, і солдатська каша, і 'сто грамів фронтових' за тих, хто не повернувся. 'Низький уклін' і 'Дякуємо за вашу перемогу!' напевно почує кожен ветеран з тих небагатьох, котрі ще залишились живими. Яку ж ціну заплатили жителі  с.Чухелі за т.зв. день Перемоги одного тоталітарного (комуністичного) режиму над  іншим тоталітарним (нацистським) бо у 1945-му році перемогли лише німецький нацизм, але ще довгий час боролися з іншим тоталітарним режимом – комуністичним.

   В День Памяті і примирення хочеться згадати всіх поіменно тих , які згоріли у вогнищі другої світової і тих, які залишилися живими…

  6 липня 1941 р. німецькі окупанти  вступили в село. Опору, боїв під час вступу в село німців ніяких не було.Окупанти  вступили в село зі сторони с.Янівка (тепер с. Новоіванівка, Теофіпольського р-ну). Під час операції захоплення села загинуло два радянські солдати-дозорці, які пробували чинити опір вступаючим німецьким солдатам у село, вистреливши один раз із танка,  якого залишили радянські війська, поспіхом відступаючи із села.  Поховані на місцевому кладовищі (прізвища не відомі).  Ще один танк Т-28  був залишений радянськими військам  на околиці села при виїзді в напрямку до с. Богданівка. Встановлено особу танкіста, який залишив цей танк біля села.  Це -  комбат,  лейтенант Павлов Іван Григорович . Лейтенант запамятав назву нашого села, біля якого  залишив пошкоджений  танк, і пізніше , після  втечі із табору для військовополоненних, щоб  натуралізуватися, він отримав  фальшивий паспорт, де він, Павлов Іван Григорович, значився, як українець, уродженець села Чухелі.

     Окупувавши село, фашисти зразу встановили свої порядки. На чолі органів «місцевого самоврядування» в селах обиралися старости. На цих посадах нова влада хотіла бачити осіб, в лояльності яких не потрібно було б сумніватися. Обирали, як правило, із тих, хто постраждав від радянської влади і мав би вороже до неї ставитися. Але навряд чи можна говорити про лояльне ставлення місцевого населення до «нової влади» та готовність співпрацювати з окупаційними органами управління. У більшості людей, заручників обставин, іншого виходу не було як співпрацювати з окупаційною владою. Тому  Карапозюк  Зінько дав згоду на таку посаду і його було обрано старостою села, але не на довго , бо через пів року старостою став Первак Микола.

    Вступивши до села, німці зразу провели реєстрацію населення у віці від 14 років. Реєстрація проводили  по двох списках. До списку «А» були потрапили громадяни, які проживали в селі до 22 червня 1941 р.,  до списку «В» занесли євреїв, іноземців, а також тих, хто з’явився вже після 22 червня 1941 р., членів Комуністичної партії та осіб, звільненених з лав Радянської Армії. Євреї мали носити на правій руці пов’язку із жовтою зіркою та колом, а жителям інших національностей заборонялося вітатися з євреями.

Німці співпрацювали з місцевим населенням, залучаючи його до роботи у військово-поліцейській та адміністративно-господарській системі органів управління. На кожних 500 чоловік населення на селі припадав один охоронник (шуцман), до переліку повноважень якого входило: перевірка дворів, виклик людей для виконання державних зобов’язань, виловлювання втікачів, проведення обшуків.

 Шуцманами в селі стали  Ольшицький І., Омельян Іван, Козюр Станіслав, Данилюк, Тарасюк Валерій, Булкот, Корицький.  Найперше окупаційні власті встановили трудову повинність.  Примусові роботи стали обов’язком для всього працездатного населення села.

     Добрий урожай вродили колгоспні поля у 1941 році. Але жнива припали на перші дні німецької окупації. Тому добрим урожаєм скористалася окупаційна влада.   У селі запроваджувався «новий порядок» землекористування.  Нові правителі обіцяли роздати селянам землю для самостійного господарювання.   З 1942 р. земля мала перейти в одноосібне користування, а з 1943 р. – у приватну власність. У зв’язку з цим, в 1943 р. загальні двори мали бути ліквідовані.  Проте через зміну становища на фронтах цього не відбулося. Взагалі, чим гірше йшли справи на фронті, тим жорсткішим ставав окупаційний режим, тим більше грабувалось населення та ресурси краю. Тому окупаційною владою були організоване т. зв. Общинне господарство замість ліквідованого колективного господарства (колгоспу) в липні 1941 р. Підпорядковувалися

керівникам районних управ та крайсляндвіртам. Забезпечували німецьку

армію та рейх сільськогосподарською продукцією. Припинили діяльність у

січні-березні 1944 р.

   Присадибна ділянка в 1 гектар припадала на кожний двір і не підлягала державним поставкам. Колгосп був перетворений на громадське господарство, колгоспне майно було оголошено німецькою власністю.  У листівці зі зверненням гебітскомісара до населення Антонінської округи, до якої входили і Чухелі, говорилося: «...Будьте вдячні за те, що загинула колгоспна система».

     Всім розкуркуленим мало повертатися житло, господарські споруди, сільськогосподарський інвентар, земля, сади. У відповідності із положенням про новий землеустрій, всі, хто мав інвентар та тяглову силу, мали можливість переселятися на хутір для ведення самостійного господарства. На кожного члена сім’ї припадало 0,35 га ниви. Але якщо родина була не в змозі її самотужки обробити та не виконувала податкових зобов’язань, землю забирали.  За невиконання поставок або несвоєчасне їх виконання чекало покарання як за саботаж . Існували і плани вивозки лісоматеріалу загальними дворами, і плани молокопоставок, за невиконання якого можна було залишитись без корів

    Багато податків збиралося зерном, м’ясом, яйцями, сіном, соломою, вовною, капустою, молоком тощо. В ДАХмО зберігся документ за 1942 р. «Про хід заготовок всіх видів товарів для вермахту по с. Чухелях , де вказується , що від населення за 1942 р. було заготовлено  яєць – 91812 шт., прядиво -70 кг., пакля – 156 кг, вовна – 45,5 кг.,кольорового металу -230 кг., птиця – 292 кг.  Певний період водночас з рейхсмаркою в обігу перебували радянські гроші за курсом 1 марка за 10 крб.

  30 вересня 1941 р. вийшла постанова «Про запровадження на території визволеної Вінницької області податків: національного і поземельного». 3 марки або 30 крб. – одноразовий національний податок і 5 марок або 50 крб. з 1 гектара – поземельний податок. Про це 5 жовтня 1941 р. написала газета «Вінницькі вісті». Був запроваджений грошовий податок з кожного працездатного, з двору . З собаки він становив 150 крб. річно, а з кожної наступної собаки – по 300 крб. , Прибутковий податок для загального двору складав 6% і підлягав сплаті у чотири терміни. Податок з гектара землі складав 2 ц гречки, 11 ц картоплі або 4 ц пшениці. Від кожної корови здавали 300 л молока, 200 яєць з двору, 32 кг м’яса з двору, гуся та двох курок. Податок з поліції та старост розкладався на всіх жителів. Збиралися податки під страхом розстрілу. Змінювати щось на краще для нових громадян великої Німеччини окупаційна влада наміру не мала.

    Окупанти виганяли в поле всіх, хто міг працювати. Техніки ніякої не було , бо всю її окупанти забрали із МТС для своїх потреб.   Люди працювали дуже важко,  але голоду під час окупації не було. Німці залишали населенню достатньо вирощеного збіжжя , худоби і птиці для харчування.

   Через деякий час почали вивозити і розстрілювати цивільне населення. Єдиною причиною для розстрілу було те , що вони за походженням євреї. У 1943 році єврейські сім'ї із села фашисти вивезли у с. Ленінське, що біля смт. Базалії, заставили їх вирити там для себе могилу і  знищили від малого до великого, не пощадивши навіть дітей.Не всіх євреїв і не в один час розстріляли біля с. Ленінське.  Деякі сімї були вивезені у Волочиськ і знищені біля цегельного заводу ( сімя Кравец )   Випадково тоді врятувався  Кравец Блюма Берківна,  яка потім повернулася у село і довгий час переховувалась родиною Козловських (із спогадів Козловського Р.П.) . Ніхто не знає подальшої долі цієї особи. В списках сільради після звільнення села вона фігурує як розстріляна. Ще одну особу єврейської національності Мамцис Естерку переховувала у себе на горищі  від фашистів гр. Марущак Надія Іванівна .

   Знищено гітлерівцями  12 єврейських сімей (46 чол). Серед них були розстріляні:

 Бекман Янкіль, 1898 р. , селянин, Берштейн Гершко, 1881 р., селянин, Берштейн Рехля, 1881 р., домогосподарка, Берштейн Люба, 1920 р., селянка, Берштейн Піруся Гершонівна, 1926 р.н., селянка, Берштейн Марія (Малка) Гершонівна, домогосподарка, 1923 р.н., Глекіль Віта Срулівна, 1912 р.н.,домогосподарка, Глекіль Іцько Гершкович   1882 р.н., селянин, Глекіль Раїса Мошківна, 1940 р.н., дошкільниця, Глекіль Софія Іцьківна, 1914 р.н., домогосподарка, Глекіль Сура Мойсеївна,1888 р.н., домогосподарка, Глекіль Туба Іцьківна,  1922 р.н., домогосподарка, Глекіль Хая Іцьківна, 1928 р., учениця, Глекіль Піруся, 1927 р., учениця, Гутман Мойша, 1926 р.н., селянин, Донска Сара, 1905 р., селянка, Донской Зусь(Сюник) Пипович, 1930 р.н., учень,  Донской Мартур Пипович, 1924 р.н., селянин, Донской Мариян, 1925 р., селянин, Кравець Йось, 1899р., селянин, Кравець Рива, 1905 р., селянка, Кравець Етя, 1876 р ., домогосподарка, Кравец  Берко Меєрович, 1891 р.н., селянин, Кравец Блюма Берківна, 1926 р.н., домогосподарка, Кравец  Іта Йосипівна, 1902 р.н.,  домогосподарка, Кравец Яків, 1926 р., учень, Кравец Мурик (Витя) Беркович, 1939 р.н., дошкільник, Мамцис Арон Монтикович, 1876 р.н., селянин,  Мамцис Естерка Лейбівна, 1880 р.н., домогосподарка,  Пельцер Бруфця Борухівна, 1883 р.н., домогосподарка, Пельцер Сруль Йосипович, 1886 р.н., селянин, Ройзен Йосип Гершкович, 1871 р.н., селянин, Ройзен Сура Давидівна, 1872 р.н., домогосподарка, Флокман Фейга, 1910 р., селянка, Флокман Льова, 1930 р., учень, Флокман Йосип Файбишович, 1932 р.н., учень, Флокман Марія Файбишівна, 1939 р.н., дошкільниця, Флокман Мотя Файбишівна, 1937 р.н., дошкільниця, Флокман Файбиш Янкельович, 1908 р.н., селянин,  Флокман Фейга Аронівна, 1910 р. н., домогосподарка, Штром Берко Юхимович, 1882 р.н.,селянин,  Штром Гершко, 1911 р., селянин, Штром Марія Берківна, 1920 р.н., селянка, Штром Фрідель Беркович , 1929 р.н., учень, Штром Хася Меєрівна, 1886 р.н., селянка,  Штром Хонзя (Хана) Берківна, 1914 р.н., домогосподарка.

   Із найбільшої єврейської сімї Глекелів залишився живим тільки Глекіль Мойсей Іцькович, який на цей час був на фронті і бувши пораненим, повернувся  до села  в березні 1944 р. (після звільнення села). Побачивши, що його сімя була вся знищена фашистами, він, попрацювавши деякий час у селі заступником голови сільради, загоївши старі рани, попросився  в липні 1944 р. знову добровольцем на фронт, де і загинув  02.08.1944 р.,  похований у с. Джебехув, Кросненьського воєводства, Польща.

Також вдалося врятуватися  від фашистської смерті  Штрому Гершку Берковичу, 1922 р.н., але  повернувшись у село був мобілізований у 1944 р. на фронт, де і  загинув у 1944 р.

   Ще на першому етапі окупації німецька пропаганда оголошувала про «добровільний набір» бажаючих працювати в Німеччині. За працю обіцяли продовольство, квартири, гарну заробітну плату. Сім’ям, члени яких виїхали до Німеччини, обіцяли грошову допомогу у розмірі 130 крб. на місяць. То ж уже на початку 1942 р.  німці почали агітацію в селі за добровільне вербування  робочої сили до рейху, розказуючи населенню, який «рай» їх чекає там. Але добровольців не знаходилось.  Але уже в 1943 р. після чергового оголошення у селі про призов робочої сили влада пише  застереження: «хто не зголоситься, буде важко покараний» .

    Щоб не потрапити на каторгу, люди   переховувались. Тоді фашисти з місцевими поліцаями почали робити облави, справжнє полювання на людей. Відправляли до Німеччини  переважно молодь віком від 15 років.

      Ось що згадувала одна із остарбайтерів, очевидець тих подій, жителька села  Марущак ГаннаТимофіївна : «В один із квітневих днів 1942 року рано-вранці молодь села Чухелі зібрали в центрі села й під конвоєм місцевих шуцманів пішки  6  км погнали до райцентру в м.Базалію.  В приміщенні школи ми переночували, а наступного дня разом із молоддю інших сіл району нас під конвоєм поліцаїв пішки погнали 40 км без відпочинку до станції Вітівці. Там нас погрузили в вагони для перевозки тварин, стільки до кожного вагону, що ледве можна було стояти. Закрили на замок двері, і десь вночі поїзд повіз нас на захід. Везли нас кілька діб. Їжа, яку ми взяли з дому, закінчилася, і ми були голодні, ледве трималися на ногах від голоду й утоми. Нам не давали навіть води. Через кілька днів нас вигрузили у невеликому місті.  Це було м. Гортбах. Построїли нас на великому майдані, де на нас чекали покупці робочої сили. Нас 250-300 жінок  агент забрав і повіз за місцем призначення на швейну фабрику, де ми потім шили шинелі для  німецького війська. Там ми пройшли карантин, пришили на груди знак «Ост» й у нас взяли відбитки пальців. Без знака «Ост» не можна було залишатися ні на мить. Потім нас відправили на швейну фабрику на роботу.

 Поселили в дерев’яному бараку, довгому, як будівля для корів чи коней. Ліжка були двоповерхові, дерев’яні, матраци й подушки були теж набиті стружкою. Територія була огороджена колючим дротом й охоронялася. На роботу ходили виключно строєм і під конвоєм далеко за місто. На роботі ні за що міг побити майстер, чи навіть будь-який німець. У таборі — табірне начальство. Кормили нас вареною нечищеною бруквою. Інколи давали буханку хліба на 12-14 чоловік. Хліб був спечений невідомо з чого, начебто з муки й тирси. Часом давали по парі картоплин. Пайка хліба була у нас грошовою одиницею. За неї можна було купити все, що було в кого-небудь.

 З часом одяг, взуття, що були в нас із дому, зносилися, а решта під час бомбардування згоріла в бараку, й ми залишилися тільки в тому, що було на нас. Одягу й взуття нам ніякого не давали, ходили в лахмітті, що залишилося. Правда, на ноги нам видали видовбані дерев’яні колодки. Коли ми йшли на роботу чи з роботи вулицею, стукіт цих колодок було чути кілометрів за півтора. Добре, коли в ті колодки влазили ноги, мозолі кров’яні з ніг не сходили.

  Взимку посеред бараку стояла залізна бочка, в якій горів вогонь і біля якої можна було роздягнутися й зробити деякий ремонт одягу, а також побити воші, який була сила-силенна в нашому лахмітті. Та зробити це було не так просто. Адже нас було в бараку багато і треба було зайняти чергу й діждатися її. Під час бомбардування німці ховалися в спеціальних бункерах, а нас залишали на території фабрики для прикриття від бомбардування.

 У вільний від роботи час відпочити було неможливо. Без ніяких причин декілька разів на день нас вистроювали на території табору й робили переклички, або примушували робити яку-небудь нікому не потрібну роботу.

 Весь час нестерпно мучив голод. Непосильна робота витягувала всі сили. Ми були схожі на живі скелети. Знущанням, здавалося, не буде кінця…».

  Це тільки маленька частка тих страждань, про які розповіла гр. Марущак Г.Т. За три роки підневільного, примусового перебування на каторжних роботах в Німеччині, знущань і поневірянь, принижень на фабриці в роки війни вона понесла колосальний моральний збиток, втратила здоров’я й молоді роки свого життя. До кінця життя вона хворіла легеневими хворобами,  ревматизмом, артрозом  колінних суглобів і радикулітом, серцево-судинними захворюваннями та іншими хворобами, а лікуватись не було за що…

    З нашого села  на каторжні роботи до Німеччини за період окупації було вивезено 320 чоловік, переважно молодь. Важкі, нестерпні умови праці, голод та хвороби  призвели до загибелі наших односельців на чужині. Не повернулись додому і знайшли свою смерть в чужих краях:

Данилюк Текля Трохимівна, 1923 р.н., примусово вивезена в 1942 р., померла від хвороб 1943 р., похована в концтаборі м. Штутгарт,  Канюка Петро Карпович, 1925 р.н., примусово  вивезений 1942 р., помер від важкої праці та виснаження в 1943 р., похований в м.Штутгарт, Марценюк Іван Михайлович, 1924 р.н.,  примусово вивезений 1942 р., помер  12.04.1943 р. від важкої праці та виснаження. Похований в м. Штутгарт,  Омельян Роман Васильович,  1922 р.н., примусово вивезений в 1943 р., помер від важкої праці та виснаження в 1944 р., Похований у  Німеччині. Процюк Василь Герасимович, 1922 р.н., примусово вивезений в 1943 р., загинув під час бойових дій  в 1945 р. Похований у Німеччині. Процюк Галина Трохимівна,  1922 р.н., примусово вивезена в 1942 р., загинула під час аварії на підприємстві в 1943 р. Похована у м. Штутгарт.  Процюк Петро Федорович,  1927 р.н., примусово вивезений в 1944 р., загинув під час бойових дій в 1945 р. Похований у м. Штутгарт. Франишин Роман Миколайович, 1913 р.н., примусово вивезений в 1943 р., загинув під час бойових дій в 1945 р., похований у Німеччині. Якобчук Пелагея Сидорівна, 1920 р.н., примусово вивезена в 1943 р., загинула під час аварії на підприємстві в 1944 р., похована у Німеччині.

   Населення села як могло чинило опір  фашистам, підтримувало зв'язок з партизанами,  які знаходились у місцевих лісах під проводом Іванова П.  За зв'язок з партизанами і як заложників було розстріляні фашистами такі  громадяни села: Франишин Микола Францович,  1882 р.н., розстріляний за зв'язок з партизанами 06.07.1942 р. Похований в с. Чухелі, Франишина Неля (Петрунеля) Янівна, 1881 р.н., розстріляна за зв'язок з партизанами  06.07.1942 р. Похована в с. Чухелі,

Шингер Карл Йосипович, 1907 р.н., розстріляний за зв'язок з партизанами 06.07.1943 р. похований в с. Чухелі, Шингер Леонтій Іванович , 1886 р.н., розстріляний за зв'язок з партизанами 06.07.1943 р. похований в с. Чухелі,  Шинкарук Віра Володимирівна, 1909 р., розстріляна як заложниця 12.03.1944 р. Похована в с. Копачівка, Сінькевич Полієвт Іванович, житель с. Левківці, 1905 р.н., розстріляний як заложник  6.03.1944 р. Похований в с. Левківці. 

    Та наближався довгожданий день звільненя від фашистської неволі. На сході вже чулися гарматні постріли радянських військ…

     8 березня 1944 року село було визволене від фашистів. Особливих боїв на території села не відбувалося, бо німці поспішно відступали до шосейної  дороги Базалія - Війтівці під натиском радянських військ і тому наступу нашим визволителям  збройного опору ніхто не чинив.

   Звільненя села відбулося внаслідок  вдало проведеної Проскурівсько-Старокостянтинівської і Городоцько-Ярмолинецької  операції під управлінням Командуючого 3-ої гвардій-ської танкової армії Маршала Рибалко.

     Ось як описує   начальник  штабу артилерії армії - підполковник  Зубарєв та начальник опер. відділення майор Ємелін  про звільнення нашого села в ході операції в доповідній вищому начальству Армії: «На протяжении 7-го и 8 марта войска 9-го мехкорпуса медленно продвигались в южном направлении, вновь заняв Базалию, Елизаветполь, Богдановку, Чухели, Левковцы и до исхода дня 8 марта вели уличные бои за Купель. В сложившихся условиях командующий армией решил в течение дня 7 марта силами 9-го мехкорпуса и 6-го гвардейского танкового корпуса уничтожить группировку противника в районе Купель—Базалия, в дальнейшем силами обоих корпусов возобновить наступление на Проскуров ».

    Значних  втрат завдали окупанти селу. Вони залишили після себе спустошений колгосп і селянські двори.  За час окупації фашисти завдали збиток селу  на суму 695949 руб.

Нижче наводимо зведену відомість  про втрати села від німецьких загарбників .  Друкується мовою оригіналу.

                                     Сводная ведомость

ущерба , причиненного гражданам с. Чухели Базалийского раиона, Каменец-Подольской области вторжением и разбойническими действиями немецко-фашистских окупантов.

Раздел 1. Ущерб в денежном выражении

  А. По индивидуальным актам.                                                                    Стоимость в рублях

  Але найбільшою і непоправною втратою були люди, які не повернулися з фронтів та з Німеччини, як насильно вивезених на рабські роботи та тих, яких було вбито у селі.

   З 9 березня 1944 р. почав діяльність  Базалійський польовий військкомат  і сотні жителів села віком від 18 до 50 років було забрано до радянського війська.  1 квітня село уже опустіло і « осиротіло».  Яким важким  стало життя тих, хто залишився в селі!

   Жуков за вказівкою Сталіна прийняв командування Першим українським фронтом на себе, і відразу приступив до штурму Тернополя.  Військові частини в авральному порядку доукомплектовувалися щойно призваними і необстріляними новобранцями в основному із Камянець-Подільської  області та із самої Тернопільщини. Більшість мобілізованих  із Чухелів без належної підготовки були направлені для поповненя  під Тернопіль,  де їх пішки, в період повного бездоріжжя (надворі була  весна), без підтримки артилерії, без транспорту, голодних (обози відстали), в черевиках з брезенту і обмотках  замість чобіт,  майже без сну  кидали зразу в бій…

    Було навіть так, що бійців посилали в атаку без зброї з надією на те, що коли когось вбють, то такий боєць має взяти у вбитого зброю і дальше атакувати ворога. Нерідко на кількох «свіжоспечених» солдатів (їх ніхто не шкодував, адже були з окупованої території)  давали одну навчальну гвинтівку і суворо наказували: 'Оружіє вазьмьош у враґа!'. 

      Втрати радянської армії під Тернополем були колосальними.  Битва під Тернополем, - це був маленький Сталінград,  як потім стверджували німецькі солдати.

     Більшість наших односельчан знайшли свій вічний спокій в боях за визволення Тернополя.

     То ж вклонімося памяті убієнних і поставмо свічку перед образом Божим і помолимось за душі тих, які не повернулися до рідного села і згадаємо їх поіменно:

Петро Марущак

Про населення  с. Чухелі

      До того часу, поки село було у володінні литовських князів, населення села  переважно складалося із русинів ( тоді такого терміну як українець ще не було).         

     Проживали євреї, які утримували у селі шинки, корчми, виправляли шкіри, шили кожухи. Поляків було мало. Заселення поляками  нашого села  відбувалося після Люблінської унії 1569 р. Спочатку появились у селі поміщики-шляхтичі. За поміщиками, які отримали монополію на володіння землею йшла дрібна (безземельна) шляхта а також  місцева українська православна шляхта , якщо вона переходила в католицизм, запозичувала польську культуру, мову, звичаї, тобто асимілювалася з етнічними поляками.        

Польський уряд у такий спосіб формував соціальну опору на східних кордонах держави . Це була перша хвиля заселення нашого села поляками.

    Спустошене у 1618 р. татарами село, яке заснувалось на новому місці довго не розвивалося. Татари не раз ще сюди заглядали, плюндрували, нищили.  Тому людей у селі стало дуже мало. Так, у 1648 р. було зареєстровано тільки 4 дими, а в проміжку між 1651 по 1658 р.р. –  жодного. Видно, громадянська війна 1648-1654 р.р. під проводом Б.Хмельницького, а також   великий голод, який в 1651 р. спіткав нашу місцевість (Народ  в цей рік харчувався жолудями,шишками і деревяною корою, кропивою, лободою і ін.) Тоді багато людей загинуло від недоїдання), привело його до запустіння. Навіть в інвентарних описах за 1723 р. було занотовано, що урочище Чухелі Великі – пусте. Теж саме було сказано про Чухелі Малі ( тоді їх ще називали – Чухелики). Лише потім, коли в краю все заспокоїлось, люди почали заселяти ту місцевість, переселяючись із околиці Перемишля , Сянока і Мазовії,  маючи значну користь з тутешньої родючої землі.

  У заселенні нашого краю  поляками та русинами на початку XVIII ст. активну участь взяли  польські поміщики Сенявський і Ржевуський , які  з околиці Перемишля і Сянока, а Любомирський  - з Мазовії і Волохівщини  направляли для освоєння краю польську   безземельну  шляхту, якої  на цей час на даній території Польщі було більше 20 % (фактично це були нащадки давніх галицько – волинських збройних бояр,  які ще з 14 ст. заселяли цю територію , яка називалася Руським воєводством) , місцеве українське панство. Це в основному було  населення русинського (лемківського) походження,  яке на той час уже було окатоличене (прийняло греко-католицьку віру). Заселення  здійснювалось також внаслідок стихійних втеч та переселень селянства, яке шукало порятунок від кріпосницького гніту на території Польщі.

   Наше село заселяв воєвода Кременецький, поміщик  Сенявський. Спочатку поселялася шляха. Потім поселялися бідніші версти населення,  тобто робоча сила,  яку приводили із собою поміщики

   Це була друга і найбільша хвиля заселення поляками села. Десь у той час переселились із верхнього Подністровя, шукаючи кращої долі , і мої давні предки, які дали у селі початок роду Марущаків.

Цікавою в історичному плані була дрібна шляхта ,якої дуже багато переселилося у наше село. Шляхта звільнялася від військової служби і державних повинностей. Вона в основному була польського походження або спольщена.

По різному її називали у нас:“ходачкова”, “чиншова”,

“околишня”, “заґродова”, “загумінкова”, “загонова”, “веретяна”, “постоляна”, “сірячкова”,

“кожушкова”. Зазвичай представники дрібношляхетської верстви називали себе “шляхтич” чи

“шляхтянка” без цього додаткового уточнення. Так їх називали й селяни. Крім самоназви “шляхтич”, ототожнення особи із шляхтою виражалося здебільшого

через її прізвище. Всі були звичайними селянами, як шляхта, так і мужики. Відрізнялися між собою тільки за прізвищами, що закінчувалися переважно на -ський, -цький, -ич, -ик

(Бернацький, Прухніцький, Терлецький, Ясінські,  Яніцькі, Корицькі, Колосовські, Козловські, Квятковські, Тичинські,  Врублевські, Домборвські та ін.). До 1833 р вони всі носили титул шляхтича  ( дворянина – по –російськи). Потім  після польського повстання у 1933 р. , царським урядом  почалась притіснятися польська мова, уся документація в державних установах, костелах почала вестися виключно тільки російською мовою.  У шляхти почали поступово відбирати титули  і стали їх називати однодворцями. Ними  були  за даними перепису населення в 1854 р та ревізьких казок в  Чухелях Олександр Каспрович Паславський з сімєю, Матеуш Станіславович  Вольський з сімєю, Антон Войцехович Кросніцький з сімєю, Йосип Йосипович Кулеша з сімєю, Яків Гаврилович Кулеша , Петро Валентьевич  Кулеша,  Йосип Михайлович Каминський, Іван Валеньевич Кулеша, Казимир Станіславович Вольський, Іван - Фома Мартинович Яницький, Людвик Михайлович Шітлер, Матвей Мартинович Виноградзський, Йосип Андрійович Станішевский , Войцех Войцехович Савицький, Іван Йосипович Галузіньський,  Мартин Казимирович Буяльский  з сімєю : сын Иван - по последней ревизии 15 лет, умер в 1846г.;

брат Игнатий - по последней ревизии 44 года, ныне на лицо 53 года;

Игнатия Казимирова брат Григорий - по последней ревизии 14 лет, ныне на лицо 23 года;

Мартина Казимирова 2 брата сын Иван Петров - по последней ревизии 13 лет, умер в 1850г.;

Игнатия Казимирова сестра Анеля(?) 16 лет , Собчынский , Романовский, Искра , Рымша, Лукаржевский, Цецерский, Бачинский. Деякі однодворці, а саме Буяльські, Калинські і ін., почали відстоювати свої титули шляхтича (дворянина) через Суд (ДАЖО,Фонд 146 Опись 1 т. 1 Дело 1144-а).

   Поміщик Іван Антонович Хоментовський, а потім його наслідник Діонізій  Миколаєвич Соха - Хомонтовський , які мали у своєму підпорядкуванні багато землі і  кріпаків (ордынацкие крестьяне) залишилися справжніми шляхтичами (дворянами), (за відомостями 10.11.1858 г) В основному вони віддавали свою землю в оренду, -  чинш, як тоді говорили, а всіх шляхтичів-однодворців  , хто  не мав своєї землі і орендував її у поміщиків, називали чиншовиками.

    Коли ж  спалахнуло і було придушене друге  польське повстання 1864 року, то репресії царського уряду були  настільки  жорстокі,  що кожен поляк,  вважався  потенційним злочинцем, а вживання  польської мови — злочином.  Почалося негласне поліцейське спостереження  за польським населенням, особливо за родиною Хоментовських.

   Найбільш поширеними католицькими  прізвищами у с.Чухелі за даними метричних книг Базалійського костелу св. Трійці за 1833 р. були:   Вінскевичі, Врублевські, Камінські, Лукаржевські, Собко, Фурса, Синявські, Вишньовські, Відлацькі,  Корицькі, Долинські, Шульц,  Мосейські, Гурські, Ткачі, Кросніцькі, Тримад (це прізвище з часом трансформувалося в Примуд), Симановські, Болкотики , Невядомські, Сельські,  Мікульські, Станішевські, Чапські,  Шингері,, Блажієвські,  Кулики,  Грешкові,  Нівінські, Ябловські, Клосовські

Особи шляхетського походження, не маючи часто освіти, були носіями важливої

інформації про свої герби. Шляхта дбайливо зберігала документи доказів шляхетства впродовж ХІХ і навіть у ХХ ст. М.Весьоловський у 40-х роках ХІХ ст. іронічно писав: “чиншова шляхта… з доказом шляхетства в кишені поганяє воли або їздить по ярмарках”

Підсилення відчуття шляхетської ідентичності нерідко відбувалося завдяки

елементам одягу. Часто верхній одяг, головний убір чи комірець були ознаками шляхетства.  Шляхта володіла важливою за доби середньовіччя “власністю” – особистою свободою, якої ще  тривалий час (аж до 1861 р.) не мали селяни. Дрібна шляхта формально належала до привілейованого шляхетського стану, що давало їй право перебувати на вищій соціальній сходинці, ніж закріпачені селяни.

Через дбайливе зберігання доказів шляхетства селяни прозивали інколи шляхту “макогонами”, що походило від подовгуватого пергаментного скрутку – гербового документу, що засвідчував шляхетський стан і зберігався у бляшаному

футлярі.

Ознакою шляхти села було зневажливе ставлення до народного одягу. Як твердили “шляхтичі”, ні вони, ні їхні предки ніколи не носили “мужицького шмаття”.

При будь-якій нагоді шляхта намагалася показати “нижчий” статус селянина.

Коли у селі якась зі шляхтянок виходила заміж за “хлопа”, їй закидали: “Що ти робиш?  Це все одно, що до кропив’яного мішка пришити шовкову латку”. Свою вищість над селянами дрібна шляхта виражала через форми звертання. Як відомо, у селі на “ви” зверталися до пана-дідича, власника маєтку, його родини, місцевого священника та ще кількох сільських посадовців; до прислуги зверталися на “ти”. З огляду на вік на знак поваги до старшої людини говорили “ви”, а до молоді – “ти.” Сільська шляхта, не приймаючи таку норму, вимагала, щоб з поваги до неї  всі, а особливо селяни, зверталися на  “ви”, незалежно від того, був це старший шляхтич чи молодий; сама ж гордовито зверталася до селян на “ти”, незважаючи на  вік особи. У даному разі ніякого значення для шляхти не мав майновий ценз.

“Синдром” шляхетства переносився і на шлюбно-сімейні взаємини. Вважаючи себе

вищими від селян, шляхта намагалася зберігати “кастову” замкнутість, укладаючи шлюби

тільки  між собою.  Водночас за зверхнє ставлення до них шляхти селяни відплачувалися

насмішками.

Залишки шляхетської свідомості зберігаються у селі ще й до сьогодні, а

нащадки дрібних шляхтичів пам’ятають про королівські нагороди своїх предків.

Далі буде

Pimar50 Марущак

Про власників села Чухелі

    Хоч історичних відомостей не збереглося , але можна припустити ,  що село наше було засноване в середині ХІІІ-ХІV століття, і пам’ятає татаро-монгольське нашестя на Київську Русь. Відомо, що у 13-14 ст територія , на якій знаходиться село відносилась до Болохівської землі, яка за описом проф. М,П, Дашкевича  «… була розташована у верхів’ях Богу й вздовж його приток по обидва боки до його повороту на південь, у верхній течії Случі до впадіння в неї Хомори й у верхів’ях Тетерева та його приток не далі від Гнилоп’ят, причому Меджибіж і течія Хомори були вже поза Болохівською землею» [«Болоховская земля…», с. 87; пор. с. 79]. (13) К З

Мало відомостей залишилось про наш край за XV ст. Відомо, що місцевість, де розташоване  наше село Великий Князь Литовський  Вітольд  подарував своєму слузі Павлові Синицькому  в липні  1420 р. Про це свідчить Архів Славутський (т.1) , в якому сказано , що  цей князь роздавав  землю у верхівях  р. Случ  осідлим рицарям після звитяги грюнвальдської.

   Перші письмові згадки про поселення це , під назвою Чухилеве, існувало уже в 15 ст. (Lubowski, Ob?astnojedelenieetcMoskwa 1892, p. 232), яке надане було королем польським Казиміром IV-Ягеллончиком¹ (управляв з 1447 по 1492 р.р.) у користування  у 1448 р. своєму писарю Семену Сапізі¹, але не на довго, бо на початку 16 ст., а може і раніше , знаходимо його у списках інших сіл, дарованих князеві Костянтину  Івановичові  Острозькому (1480-1533), (Archw. s?awuckie, IIIp., 160). Так , в історичному акті від 9 вересня 1517 року, в якому король польський Сігізмунд I підтверджує князю К.І. Острожському його права за його військові подвиги даровані йому ще королем Олександром (братом Сігізмунда) на володіння  нашим селом (тоді  воно називалось «Чухилівці» і входило у склад Кузьминського ключа ( волості), Кременецького повіту). Із опису Кременецького замку за 1545 р. відомо, що село Чухилівці і інші  села бояр Кузьминських були приписані для оборони до Красилівського замку. Управляв тоді селом боярин Федко.

      Після смерті князя К.І. Острожськогоу 1533 р. власником села Чухилівці і всієї Кузьминської волості став  старший син його князь Ілля Костянтинович, який оженився в 1539 р. на побічній дочці короля Сігізмунда І,  Беаті Косцелецькій. Через три роки після одруження  (1542 р.) І.К. Острожський помер і між його братом князем В.- К. К. Острожським та княгинею Беатою виникла суперечка на право володіння селом і всіма іншими маєтками  князя Іллі.  Так як обидві сторони  не могли довгий час примиритися, то село і вся волость Кузьминська були віддані в секвестр королю Сігізмунду І,  який віддав ці маєтки у розпорядження своїй жінці,  королеві Боні (померла 20 листопада 1557 р. в італійському м. Барі).  В 1556  р. , коли королева Бона залишила Польщу і назавжди оселилась в її рідній Італії, село Чухилівці перейшло у володіння князя  В.- К. К. Острожського.

     Починаючи з 1556 р. князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький (1526-1608) інтенсивно освоював землі у верхів’ях р. Случі й закладав тут нову фортецю та волость, центром якої згодом стане містечко Базалія (засноване в 1576 р.). Потреба в укріпленнях (фортецях) у нашій місцевості була дуже велика , бо дана місцевість цілком відрізнялася від інших частин Волині, оскільки життя тут було неспокійним, турботливим, в постійному очікуванні ворога зі степу.  А так , як через регіон проходив татарський Чорний , або як його ще називали Кучмацький шлях, тому В.- К. К. Острожський був зацікавлений в розвитку, будівництві укріплень, збільшенні чисельності населення як надійного форпосту захисту від татарських нападів, набіги яких почастішали в другій половині XVI– першій половині XVII ст.

     Інтенсивне заселення просторів на розточчі Полтви, Случі й Збруча, на цей  час -  малолюдних,   яке спостерігалося з 1550-х р.р., в умовах, коли ресурси землевласників були різними, а межі володінь окреслювалися в документах, якими вони володіли, дуже приблизно, приводило до гострих суперечок за землі між власниками-сусідами.   Сперечаючись із сусідами - князями  Стефаном Збаразьким та  землевласниками Чолганськими,  Василь-Костянтин Острозький узявся за освоєння верхів’я Случі десь на початку 60-х  р.р.  XVI ст. і вже в 1562 р. розмежував із ними свої володіння. Повторно село наше,  як маєток кн. К.К. Острожського згадується у архівних документах  за  9 жовтня  1573 р. коли князь через суд підтвердив свої права на   володіння ним. Управителем села за часів кн. К. К. Острожського був Вільга Бальцер.

    В історичних архівних документах описується епізод про те, що на Вільгу Бальцера Купельський урядник воєводи Троцького князя Стефана Андрійовича Збаражського  вчинив наїзд на його маєток у Чухелях  і поранив з рушниці самого Вільгу. З приводу цього випадку кн. К.К. Острожський  9 жовтня 1573 р. написав скаргу в Луцький суд .    В 1608 р. кн. К.К. Острожсь-кий помер і село  перейшло у володіння сина кн. Януша Костянтиновича Острожського,  каштеляна¹⁵  Краківського.

Я.К. Острожський почав розвивати у Базалійському ключі(волості) фільваркові господарства. На цей час місто Базалія мало в своєму розпорядженні 28 сіл і  4 фільварки. Один із них знаходився у  Чухелях.  Відомо, що у фільварку Чухелі в 1615 р. було 90 пнів пасіки і  133 корви з телицями¹.

 В архівних документах тих часів прослідковується поява нового села –  Чухелі Нові (іноді пишуть – Чухелі Малі)  або Чухелики.

Напевно, воно заснувалося ще після першого тотального спалення татарами села у 1589 р., бо в описі завданої шкоди татарами , як це видно із донесення  генеральних возних Криштофа  Щуки та Станіслава Янковського, які оглядали село в серпні 1601 року за дорученням Лаврентія Древинського, поборця (митника) Волинського воєводства. Тоді вони згадують тільки одне Чухелі. Селу було завдано дуже великої шкоди, але вцілілі люди повернулися до свого села і поступово відбудували його. Але в своєму донесенні у 1618 р. возний Філіп Гавратинський за дорученням Базалійського старости Вільги,  разом з двома панами шляхтичами 12, 13 та 14 жовтня  ц.р. оглядали села Базалійської

^{1 Бібліотека АН України у Львові. відділ рукописів №39}

волості і побачили, що всі ці села «попалено, попустошено и в нивець обернено» - пише  Філіп  Гавратинський у своєму донесенні  князю Я.К. Острожському. « Фольваркъ в селе Чухиляхъ з гумном  и самое село Чухили, млыны и корчмы спалено, … село Старое Чухили ²² и самая весь²³ спалена» - пише далі у своєму донесенні Ф. Гавратинський. Як бачимо, тут уже згадуються Старі Чухелі. Отже тоді уже були і Чухелі Нові…

        У володінні князів Острожських села були до 1620 р., і коли внаслідок смерті  Я.К. Острожського рід  їхній вкінець згас, то в числі інших сіл  обидва села Чухелі перейшли у спадок єдиній доньці Я.Острожського  Єфросинії  (померла у 1628 р.).  Вона вийшла заміж за  Олександра Янушевича Заславського (помер у 1629 р.) і внесла всі свої маєтки в дім чоловіка. Після смерті О.Я.Заславського село  в числі інших маєтків перейшло у власність сина його, князя  Владислава – Доменіка Олександровича Заславського (помер 5 квітня 1656 р.).  Уже з 1629 р. він стає дідичем (спадкоємцем) с.с. Чухелі Старі та Чухелі Нові, а посесором (орендарем) довгий час був Станіслав Трацевський.  На цей час в Чухелях Старих нараховувалось 22 дими (154 жителя), а в Чухелях Нових (Чухеликах) – 20 димів(140 жителів)^*. Потім  (з 1656 р.) спадкоємцем обох сіл Чухелі стає Олександр Владиславович Заславський.

    В 1673 р.після смерті внука кн. Єфросинії  Олександра Владиславовича Заславського  вкінець згас древньоруський рід князів Заславських,   які в другій лінії продовжували рід князів Острожських. Єдина рідна сестра кн. Олександра Владиславоча  Теофілія-Людовіка Заславська вийшла заміж спочатку за Дмитра - Юрія Янушевича Вишневецького, а після його смерті (1682 р.) за князя Йосипа-Карла Любомирського (помер в 1703 р.) і внесла в дім цього останнього чоловіка всі обширні маєтки князів Заславських і Острожських , в тому числі і с.с.Чухелі Старі та Нові.  Дочка Теофілії  від кн. Любомирського Анна-Марія  княжна  Любомирська вийшла заміж за князя Павла-Карла Сангушка і всі материнські маєтки внесла в дім свого чоловіка , в т.ч. і обидва  с.с. Чухелі.

     У князя Сангушко від другої його жінки Анни-Марії кн. Любомирської був єдиний син князь Януш-Олександр Сангушко, який успадкував після смерті матері всі її обширні маєтки,  в т.ч. і наші обидва села. Князь Януш-Олександр Сангушко не мав  своїх дітей і тому він, щоб уникнути суперечок після його смерті між багаточисленними його родичами , вирішив завчасно роздати свої маєтки , зберігши за собою право пожиттєвого користування ними. В зв’язку з цим він 7 грудня 1753 р.  в повітовому містечку Кульбушові ( Галиччина) підписав передаточний акт , за яким всі його багаточисленні маєтки були роздаровані різним особам , в т.ч. і його багатьом  родичам, своїм рідним братам, які народилися від Варвари Дуніної (Йосипу, Єроніму і Янушу). На підставі цього дарчого акту с.с. Чухелі Старі та Нові дісталися  Ігнатію Сапизі, чашнику  Литовському, воєводі Мстиславському, сину князя  Владислава-Йосафата Сапиги, воєводи Мінського і Брестського (помер в 1732 р.) Кн. Ігнатій Сапига вступив у володіння селом після смерті кн. Януша-Олекандра Сангушка  (13 вересня 1776 р.)  До 1795 р. с.с. Чухелі Старі і Чухелі Нові (Чухелики) входили до складу Кременецького повіту, Базалійського ключа (волості).

*Ол.Баранович «Залюднення України перед Хмельниччиною. Волинське воєводство». Київ. 1931р.

    Потім селом заволодів Нестор Сапига (син Ігнатія  Сапиги).  Нестор Сапига,- генерал артилерії у  польському війську, за свої маєтності не дбав. Постійно проживав як не в Відні , то в Варшаві , а пізніше в Парижі і Венеції і  тільки деколи навідувався у Базалію. Заборгував дуже багато грошей. Тому в останній приїзд (в 1789 р.) у свій маєток за борги віддав с.Чухелі Старі разом  із Чухелями Новими  (потім воно стало с. Богданівка)  у заставу поміщику Антону Гізицькому. А.Гізицький з часом викупив с.Чухелі Нові (Чухелики), переніс його на нове місце і назвав с. Богданівка.

         В 1793-95 р. р. згідно Карловицького мирного договору   після другого-третього поділу Польщі Волинь була приєднана до Російської Імперії.

Після смерті Нестора Сапиги ( а може ще і раніше) Чухелі (Старі) виходять з рук Сапигових . Його починає утримувати (як описує історик Волинського краю Зігмунд Люба- Радзимінський)  Теофілія Сапижина , а вже біля 1795 р.  вона продала частину села Матеушові - Владиславу Дзегціовському. Другу частину села придбала Доміцелія Аксакова.

  Другу частину села спочатку взяв у заставу, а потім, (у 1797 р.) викупив у  п. Доміцелії  Аксакокової ( ця частина мала 3118 моргів)  Антон Соха- Хоментовський  для свого сина Яна. Я. Соха-Хоментовський¹³, шамбелан¹⁴  двору польського,  а потім він став суддею під комірним²¹  старокостянтинівським.

 ДАЖО  Фонд 48 Опись 2 Дело 38 

Скарга Людвіка Кошовського від імени Доміцелі Аксакової  (володіла частиною с. Чухелі , яку потім викупив  у неї  Ян  Хоментовський – приблизно у 1799 р. ) до Цивільного департаменту Київського головного суду на кн. Ксаверія Сапєгу в справі суперечки за право володіння маєтками в селах Зозулинці, Личівка і Пеньківці (Летичівського повіту) Подільської губернії. Мова польська. 30.01.1801р. 1 аркуш

Ту частину села стали називати «часть Хоментовського»  або «Шабилянщина» - від слова «шамбелан». Такий титул носив тоді  Я.Соха- Хоментовський (ця частина села і по сьогодні так називається). Він мав у володінні також села Свинна (Єлізаветполь), Янівка (зараз – с. Новоіванівка, Теофіпольського р-ну) .  На той час село уже було досить великим, бо в 1788 р. у зведеннях відмічалось 110 димів (садиб) і приблизно 770 жителів.

   На початку 19 ст. (біля 1813 р.) у власності Хоментовського було підданих чоловічої статі -127, а у Дзесціовського-78.

      Потім настали у селі наступні зміни: вже у 1823 р. частина села Дзесціовського перейшла у власність його синів, - Вінцентія і Доменіка,  які мали тут і в с. Кошелівка разом підданих - 232,  оплачували податку рублів сріблом 161, коп.48,  і 1552 р. 96 коп. асигнаціями.  Дідич другої частини села Хоментовський , разом із с. Янівкою,  мав підданих 181 чол., а податку платив 40 р. сріблом , і 47 коп., і 1190 р. і 20 коп. асигнаціями. Вже біля 1860 р. власність Хоментовських  належала двом братам: Діонісію і Антону , які мали на той час 165 підданих і землі 55 волоків (один волок дорівнює приблизно 24 га.). То були сини Макара-Йосипа-Вінцентія-Миколая, ( народженого у 1798 р. і  померлого у 1840 р.) і Барбари Зелінської.  Діонісій помер в 1876 р., був бездітний,  а Антоній помер в 1863 р, залишивши після себе дітей, - сина Богдана та дочку.

    Після скасування кріпосного права  поміщик А. Хоментовський продав частину землі звільненим від кріпацтва селянам. Після його смерті землю успадкували  його син Богдан Хоментовський та дочка, яка вийшла заміж за військового лікаря Кондрацького і проживала з чоловіком  у м. Камянці-Подільському. 

   За  Б. Хоментовським в 1910 р. рахувалось 150 десятин землі. В 1918 році поміщик Хоментовський  Б.А. , залишивши все своє майно , виїхав в містечко Вишнівець (Польща, тепер це Тернопільська обл.). Потім, коли до влади на Україні прийшов гетьман Скоропадський  ,  він повернувся  у село і хотів відновити своє господарство. У 1920р. він виїхав остаточно у  Польщу, де і прожив у м. Вишнівці до кінця свого життя.

     У власності Доменіка Дзесціовського нараховувалось  у тій частині села , що називалась «Ординачка» (пізніше – «часть  Дзесціовського», «Дзесцьовщина»,  (назва збереглася по теперішній час)  120 мешканців чоловічої статі і землі було біля  34 волоків.  Депутат Дзесціовський швидко потім помер   (десь перед 1863 роком).  Бувши у шлюбі з Марією Вірцінською  залишився бездітним; село і маєток  перейшли в інші руки. Через деякий  час на його землі посіло безліч дрібних власників, які користувалися  невеликими  ділянками землі. Ці землі орендували , а потім викупили поміщики із інших сіл, - Бялошицький ,  Буяльський , Камінський, Калинський, Степанов, Новосельський та ін.

    Владислав Новосельський  не мав спочатку своєї землі у селі , а орендував її у поміщика Хоментовського. Згодом він збудував собі маєток у кінці села, а навколо  його маєтку  через деякий час люди заселили цю територію, яка зветься  зараз «Новосілка»  -  в пам'ять  В . Новосельського. Потім у його маєтку , після 1920 р., довгий час розміщалась школа, яка так і називалась - «школа Новосельського». 

    В  кінці села, в напрямку до с. Богданівка утворився хутір, заселений родиною Мазурів (в цьому місці вони насипали греблю і збудували водяний млин) . З часом хутір зрісся із селом і тепер уже не видно меж його, а назва цієї частини села  залишилася від перших поселенців – « Мазурі».

     В кінці  19 ст. у селі  було 237 димів і 1440 жителів.  В 1910 р. власниками землі в с. Чухелі були Владислав Лаврентійович Новосельський,  Владислав Антонович Гловацький,  Іполіт Іванович Буяльський ,  Богдан Антонович Хоментовський,  які мали по 150 десятин землі.  Ігннатій Степанович Буяльський мав 80 десятин землі. Були і інші власники, про яких писатиму нижче.

   За переписом  1911 р. у селі до великої земельної власності належало 602 десятини землі.

Pimar50 Марущак

СЕЛО ЧУХЕЛІ . ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ.

     Від автора.

    Забираючи стареньку матір із села, яка вже не могла за собою доглядати самостійно, я подумки сказав собі: ось і ще одна хата , яких в селі уже безмежна кількість, зазнала сирітства. А скільки в наших українських селах отаких покинутих осель. Старе покоління вимирає, молодь  через відсутність роботи виїжджає із села у міста. Залишаються спорожнілі села і хутори.

  Чи повернеться вже хтось сюди? Може хтось  , в кращому випадку , із міських жителів купить собі хату із присадибною ділянкою для дачі, щоб приїхати із  сім’єю на свята або вихідні,  щоб трохи розвіятись від міського мороку. Але не почується тут дитячого гомону, молодіжних розваг,  дівочих пісень вечорами,  як це було колись…   Що ж чекає на наше рідне село, яка його подальша доля, чи відродиться воно?  Чи підніметься з руїн?        

      Споглядаєш теперішній стан села і мимоволі задумуєшся про невтішні його перспективи.  А як хочеться сподіватись на краще… То ж в роздумах і спогадах про своє босоноге дитинство я  поїхав із села… Подумавши про його нещасливе майбутнє, захотілося взнати , що ж було у минулому з нашим селом, які жили тут люди 100, 200, 300 років тому, чим займалися, які події тут відбувалися.  Заглянув в історичну літературу,- нічого особливого.  В «Історії міст і сіл Української РСР. Хмельницька область» також нічого не прочитав про минуле села. Частково описаний Радянський період життя села.

В «Історії села» , яка була складена місцевими слідопитами і зберігається в сільській Раді та в школі також бідно висвітлене минуле села… Було татарське нашестя , був пан Хоментовський , була революція, був створений колгосп, були куркулі, була війна і післявоєнний час…  А от про людей, які жили в ці часи і творили  всі ці події - описано мало і бідно.

    Мимоволі задумався, -  невже така бідна на факти історія нашого села?  Невже ніде нічого не збереглося в архівах про життя наших предків?  А може у наших сусідніх селах,- Левківцях, Новій Греблі , Богданівці, Янівці, Базалії історія більш багата і насичена подіями?     Почав заглядати у  історичну літературу,  копатися у архівах  Кракова,  Волинської та Подільської губерній,  ДАЖО,  ДАХмО і ін., вивчати уже вивчене та  описане про наш край. То ж виявилось , що …

   Історична доля села тісно пов’язана з географічними умовами нашого краю та  р. Случ.  Так сталося в історії села , що воно довготривалий час, після спалення кримськими татарами у 1618 р.,  вважалося присілком містечка Базалія,  хоча засноване було значно раніше від Базалії  і заснування його сягає глибини віків , аж до 14 ст. То ж і церква для села під іменем Преображення Господнього за кошти парафіян Чухелів була збудована у 1765 р. у цьому ж містечку.

    Історія нашого села є унікальною . То ж не не дарма нею зацікавилась газета 'Волинь' і в  № 256  за 1903 р  в цій газеті була розміщена історія села під заголовком  «Страница изъ исторіи Волыни».'

    Унікальною  є і назва нашого поселення, бо ніде немає такої назви , як у нас. Є  у Тернопільскі обл. с. Чугалі,  а  у  Грузії  село Чомхали, є у них прізвища Чохелі, Чухелі. А ось назва населеного пункту не повторюється ніде по всьому світу.  

    Історія села є частиною великої і славної історії нашої країни  і по-своєму є не ординарною, цінною і цікавою. От почитайте, що я «накопав»…

Петро Марущак

Про походження назви села. Назва села повязує нас із сивою давниною середньовіччя  з відображенням у топонімії тюркських назв. Татари, половці , печеніги , хазари, угри, турки, - багато народностей проходило через наші неосяжні степи. Всі в основному вони були мусульманами і мова їхня належала до тюркської групи мов. Тому вони і залишили незгладимий слід у нашому бутті. Якщо детальніше проаналізувати корінь назви нашого села, то подібні слова тюркського походження «чухут», «чуфут»  означає «хозарин», «іудей». Слово «чуха» в перській мові означало - верхній чоловічий одяг, на що вказує  словник  іншомовних слів, які ввійшли в склад  російської мови (автор Чудинов А.Н., 1910 р.). Тлумачний словник  Даля говорить що «чуха» - жіночий чапан, кафтан з синього сукна,  персидсидський, кавказький  кафтан, із закидними рукавами.     Також в тюркських народів слово «чуха» означало – щільне сукно. І в азербайджанській мові слово «чуха» - це чоловічий національний костюм.

   До речі, це слово , але вже трохи змінене (чуга), збереглося і серед українців ( русинів,   лемків). Чуга у лемків являє собою довгу, широку зверхню одежу з рукавами . Отже кругом вказується , що корінь слова назви нашого села означає певний одяг.

     Видно сподобався одяг татарський нашим тогочасним жителям села і вони почали собі шити зручні, теплі халати (чухи).   Такого одягу мабуть не шили у сусідніх селах, і наші тодішні односельці значно відрізнялися своїми «чухами» від інших. Тому мешканців села стали називати чухами, а згодом і село перейняло назву Чухелі.

    Є ще інша версія про походження назви села, за якою назва виникла від прізвища засновника даного поселення  Чуха , або Чухиля, бо в давніх історичних документах від 15 ст. воно було зареєстроване як Чухилеве (- Чиє село?, -запитували проїжджі. – Чухилеве, - відповідали мешканці).

   Не виключено, що в основі назви села лежить українське дієслово «чухати».  В такому випадку  Чухилем могли прозвати людину, яка мала неохайний  вигляд,  або не любила  митися.  Також прізвище Чухиль могла  отримати людина, яка часто носила такого роду одяг (чуху)  або була  кравцем, тобто виготовляла такий одяг.  До речі , такі прізвища як Чухиль, Чухилевич, Чухельський  і сьогодні   зустрічаються  на  Україні серед наших сучасників.

    Село зараз носить назву Чухелі,  але в різні  історичні періоди  можна зустріти його назву в історичних джерелах   як Чухилеве (15 ст.), Чухилівці (16 ст.), Чухилі, Чугилі, Чугіле, Чехелі. Потім, коли з’явилося ще одне поселення під назвою Чухелі ( в кінці 16 ст., на початку 17 ст.), то в інвентарних описах власності кн. Острожських обидва села почали іменувати як Чухелі Великі або Старі та Чухелі Малі або Нові. Ще  назва села  Чухелі Малі (Нові) в старих архівних документах зустрічаються під назвою Чухелики. Є історична інформація, що саме Чухелики носили попередню назву Чухилівці.  Починаючи з середини 18 ст ., після того, коли А. Гізицький викупив у Н. Сапеги  с.Чухелики, його назва зникає із інвентарних описів того часу. Де ж поділося село?  Виявляється (як описує Я.М. Гізицький – відомий дослідник нашого краю у своїй книзі про Старокостянтинівський повіт) новий власник села А. Гізицький переніс його на нове місце і назвав це поселення  «Богданівка». Це сталося десь після 1755 р. , бо в описі Базалійського ключа (волості) село ще входило до його складу. Але в інвентарному описі маєтностей Н. Сапеги за 1788 р. фігурує  уже  с. Богданівка¹. Отже с. Богданівка своїй появі на історичній арені повинне завдячувати с . Чухелі.

     Ось така історія зникнення  давнього села Чухеликів і поява порівяно молодого  села Богданівка.

Петро Марущак

  С.Чухели. Церковь

 Православная церковная жизнь села  Чухели берет свое начало с  Литовско –Польских времен. Большое значение имело наличие церкви в селе. Церковь была центром образования, местом сохранения православных святынь; здесь хранились и постоянно пополнялись записи метрических сведений и сведений о движении жителей; местом, где хранились архивные документы и старые записи. В храмах происходили исцеления, благотворительные мероприятия, как для простого люда так и привилегированного населения, одинаково по мере возможностей давали средства на их строительство и содержание. Церковь была местом единства жителей, культурного возрождения приобретенных традиций, церковно-религиозной жизни, формирования украинской православнои и национальной идеологии, общественного мнения через распространение письменности, летописания, и др ..

     В период до 1618 г. в селе была хорошая деревянная церковь, на каменном фундаменте. Построена она была во времена Литовского княжества. В ней совершалось богослужение по православному обряду. После Люблинской унии 1569 г., когда началось заселение поляками села (первая волна) состоялся принудительный переход богослужения на греко-католический (униатский) обряд. В 1618 г. эта церковь вместе с селом и его жителями была сожжена Крымскими татарами. В селе с давних -давен существует легенда религиозного содержания, что церковь эта во время вражеского татаро - монгольского нападения вошла в землю, и в ней якобы продолжается богослужения, а потому из земли до сих пор слышны звуки колоколов и плач людей, если приложить ухо к земле там, где стояла церковь.

     После сожжения деревни церкви у нас не было. Поэтому село в этот период уже не называлась селом, а везде в исторических документах оно называлось как деревушка, «деревня» (по российским обычаями) и поэтому как приселок м. Базалия оно стало принадлежать к приходу церкви Преображения Господня этого же городка. Не было также и кладбища и покойников как православных, так и католиков возили хоронить в Базалию. Свое кладбище в селе было основано лишь в 20-х годах 20 в. Древнейшее захоронение на этом кладбище датировано 1924 годом.

     Церковь для прихожан села была построена в Базалии в 1765 г.  Первоначально церковь существовала как униатская, относилась к Луцкой епархии. В этот период (1715 -1795р.р.) все православные храмы были униатскими. Однако, как отмечает Я. Гижицкий, после третьего раздела Речи Посполитой большинство верующих вернулись к православию, но церковь Преображения Господня вплоть до 1839 г. придерживались униатства.

   Часть населения ходили к униатской (тепе ее называют греко-католической) церкви, которой была тогда Преображенская церковь, а поляки - в римско-католический костел св. Троицы (в Базалии). Когда после 1839 началась эпоха восстановления московского православия, церковь св. Преображения перевели в разряд православной. В связи с этим все прихожане - униаты села, не признали московского православия, начали ходить на богослужение в костел св. Троицы, где тогда получила убежище униатская церковь. Происходили отдельно католическое и униатский богослужения. Но это продолжалось недолго. Православие московское со временем задавило униатскую церковь и поэтому все прихожане от униатства постепенно перешли в католицизм. Этим и объясняется то явление, что со временем в нашем селе католиков стало больше, чем православных. А потом всех католиков начали зачислять к польскому населению. Священниками униатской церкви были: Степан Якубович (1802), Семен Якубович (1807).

    При церкви Преображения Господня был церковно - приходское Братство, народное училище и три церковно-приходские школы грамоты (одна из них - в с. Чухели) К приходу церкви были приписаны только два села - Чухели и Новая Гребля.

      Священниками при Преображенской церкви были: Николай Семенович Доленга-Ковалевский (с 1795 по 1835 г.г.), Яков Николаевич Доленга-Ковалевский (с 1835 по 1886 г.г.), Александр Васильевич Червинский (с 1886 по 1903 г.г. ) он же был и благочинным.

    В Житомирском областном архиве хранятся метрические книги по регистрации браков, рождений и смерти Базалийский церкви Преображения Господня по приходу сел Новая Гребля и Чухели.

       В 1906 году по инициативе и под непосредственным руководством тогдашнего старосты села Марущака Петра Акимовича была построена своя церковь. Церковь вошла в приход Преображенской церкви местечка Базалии. К церкви было приобретено весь церковный инвентарь и иконы. Очень ценную икону Божьей матери было приобретено в Почаевской Лавре, которую паломники пешком несли с святого места к селу. При церкви была библиотека, которая в основном состояла из книг на религиозную тему, метрических и исповедальных книг.

   Старожилы вспоминают, что церковь была деревянной, очень хорошей, высокой. Особенно она просматривалась при въезде в село со стороны с.Лонкы.

     Пытаясь лишить украинский народ его родной веры и собственной церкви, большевистский тоталитарный режим стремился уничтожить в нем чувство национального сознания и гуманизма, заменив слепой верой в мифическое 'светлое будущее'. Поэтому по поводу прихода к власти безбожного режима церковь наша просуществовала до 1936 г. Церковь разрушили, а иконы, церковный инвентарь люди успели разобрать по домам.

     В годы немецкой оккупации активизировалось религиозную жизнь. Немецкая власть стремилась продемонстрировать отличие ее политики от антирелигиозных кампаний советских времен. Немецкие власти несколько толерантнее, чем советская относилась к верованиям украинском. Поэтому во время второй мировой войны в 1941г. немецкое оккупационное правительство разрешило верующим восстановить церковь в селе. Недостроенный перед войной сельский магазин население толокой достроило его и в этом помещении разместили сельский храм, снеся иконы и церковный инвентарь, который успели спасти при разрушении церкви в 1936 г. С вступлением советских войск в село 8 марта 1944 церковь вновь была ликвидирована.

   В Советские довоенные времена священниками в селе были: Голюк Максим Архипович, Кравчук Степан Дмитриевич.

    После войны, в 1946 г. священником в селе стал протоиерей Гелета Василий, прибывший к нам из Тернопольской обл. (пгт. Вишневец). Перейдя с греко-католической в православную веру, прослужил он Богу и людям до конца своих дней (умер в 1982 г.). Похоронен на кладбище нашего села.

     В период Перестройки, когда М.С.Горбачев дал волю религии в СССР, по инициативе прихожанки Марущак Надежды Ивановны в селе была создана церковная община, которая начала требовать возврата сельской общине бывшего помещения церкви, в котором за послевоенный период вновь разместили сельский магазин. И добились своего. Помещение было возвращено. После этого люди активно взялись перестраивать это помещение, чтобы оно выглядело как церковь. Надстроили купол, сделали притвор. Перестройкой помещения магазина в церковь занимался сельский умелец Василий Платонович Максимюк и его бригада. Большие средства для реконструкции храма внес наш земляк, теперь житель Эстонии, Фурса Борис Алексеевич. Теперь святыня принадлежит Украинской православной церкви Московского патриархата. Носит название - Свято-Рождество-Богородичный храм.

   Долго не было у нас постоянного настоятеля, священника. В истории села не было случая, что бы священником стал выходец из общины, односельчанин. И вот им стал - Протоиерей Василий Козак. Будучи колхозным трактористом, В. Козак не был образцовым для Божией службы; в молодые годы свои и выпивал и сквернословил и богохульствовал. Но на мужчину сошла Божья благодать. Он покаялся в своих грехах, начал регулярно ходить в церковь, которой в это время в селе еще не было и нужно было ходить за 10 км. в соседнее село на протяжении 12 лет и вымолил у Бога прощение. Затем в 55-летнем возрасте получил религиозное образование в г. Хмельницком. Все силы и знания он сейчас вкладывает в развитие прихода, чтобы храм стал еще красивее и привлекательнее для прихожан. Понятно, что для того, чтобы быть настоящим священником В. Козаку не хватает как общей образованности, так и религиозной. Семиклассное послевоенное обучения и 6-месячные курсы религиозного обучения не могут удовлетворить духовные потребности современного прихожанина. Поэтому иногда у него возникают в службе Божьей казусные ситуации. Так в начале своей деятельности он был объявил публично анафему (отлучение от церкви, - это самое тяжкое церковное наказание) прихожанке, 93-летней женщине Марущак Надежде Ивановне за то, что она отказалась ходить по селу и собирать пожертвования для церкви, потому что в то время была уже больна (ее сильно болели ноги).

Немощная женщина в старческом возрасте ездила в г. Волочиск, чтобы отправлять свои религиозные потребности. Это та самая прихожанка, которая всю свою жизнь положила на алтарь служению Богу, благодаря ходатайству которого была организована в селе церковная община и возвращены помещения сельского магазина для церкви, собирались пожертвования для ее реконструкции. Главное, что ни разу она не пожаловалась никому за такую ??ложь. Только говорила: «Значит так нужно было Богу», и никакого зла не терпела на священника. Не знал Отец Василий, не хватало образованности, что анафему может объявить только Патриарх и только за великую вину перед церковью, которая направлена ??против православной религии. За всю историю существования Русской православной церкви в Украине анафем было объявлено только три. Протоиерей Василий Козак объявил четвертую ...

     Умерла праведница села на 97 году жизни, рассказав перед смертью своим близким о таком досадном случае в ее жизни. Пусть Бог и на этот раз простит о. Василию за его невежество. Ибо не знал он, что творил ...

Петро Марущак

           До 80 річчя депортації польського населення із Волочиського району.

                      ТРАГЕДІЯ ОДНОГО СЕЛА (Чухелівська трагедія)

    Марущак П.І. , лікар-терапевт Волочиської райполіклініки, потомок польського роду Мазурів із с. Слобідки Кушнирівської, Волочиського району.

    У грудні 2014 р. виповниться 80  років, коли була започаткована масова депортація польського населення з прикордонного Волочиського району на той час Вінницької області у східні райони України, Північні райони СРСР та Казахстану.  Але зараз мало хто знає про ці буремні і трагічні часи, які пережили поляки  в нашій місцевості. Ми знаємо більше про репатріацію польського, вірніше українського  населення з території Польщі (лемків) до України у 1945-1947 р.р., про операцію «Вісла». А ця трагічна стрінка із життя поляків  висвітлюється в наших ЗМІ дуже мало. Тому сучасне населення району, а особливо молодь, не знає, який кошмар пережили у 20-30 роках  20-го ст. їхні діди і прадіди.

    Польське населення у Волочиському районі  живе дуже давно,  ще з кінця 16 ст., отримуючи землі, втікаючи на вільні подільські простори, переселяючись разом із своїми панами. За такий довгий час поляки не тільки не забули свою ідентичність, мову, традиції,  але  й увібрали в себе й українські звичаї і культуру. Україна стала для них другою Батьківщиною, українські герої стали їхніми героями. Та наступили важкі післяреволюційні часи. Після громадянської війни і розрухи влада СРСР  впроваджувала нову національну політику. Спочатку в місцях компактного проживання поляків дозволялось створювати національні сільради, школи, газети та ін.  Але з плином часу польське населення стало ворожим елементом для нової більшовицької влади.   Їх потрібно було позбутися…

    Вже 9 грудня 1934 року на підставі телеграми ЦК ВКП(б) ухвалено таємне рішення політбюро ЦК КП(б)У щодо польського населення України, яким розпочалися  широкомасштабні репресії проти цих нацменшин, які були незгодні з режимом радянської влади, погрожуючи вислати їх  у віддалені місця СРСР,  а 20 грудня 1934 року політбюро ЦК КП(б)У у постанові 'Про переселення з прикордонних районів', зокрема, наголосило, що у прикордонних районах де є компактні маси польського населення, треба визначити села, з яких виселити одноосібників, які злісно не виконують своїх зобов'язань перед державою, й тих колгоспників, котрих не можна вважати благонадійними в умовах прикордонної смуги.

 Отже, розглядаючи  громадян  польської  національності  як  потенційних  ворогів під приводом очищення прикордонної смуги виселення цього контингенту населення вже регулярно проводилось в другій половині 20-х – першій половині 30-х рр. Однак в другій половині 30-х рр. за кількістю виселених сімей депортація не мала аналогії в усіх попередніх примусових виселеннях. Всі депортовані були віднесені до ?антирадянських елементів? як колишні петлюрівці, шляхта, куркулі, релігійні активісти, контрабандисти, сім'ї, родичі яких втекли за кордон та були засуджені за контрреволюційну і шпигунську діяльність та інші несвідомі елементи.  На їх місце мали прибути  кращі колгоспники з Київської і Чернігівської областей.

     Депортація здійснювалась в декілька етапів. З 20 лютого по 10 березня 1935 р. -

згідно оперативним зведенням НКВС від 25.02.1935 р. № 4 , 5 та № 6 з Волочиського району зі ст. Війтівці до Дніпропетровської обл. було відправлено ешелон №13 до ст. Мизгово Павлоградського р-ну 60 сімей в кількості 260 чол., ешелон №18  100 сімей в кількості 463 чол. до ст. Партизани, Б.Лепетихського. р-ну,

 а ешелон № 22 – до ст. Н. Алєксєєвка, Н. Трошкого р-ну 99 сімей в кількості 404 чол.

Потім в  Харківську і Донецьку області в січні 1936 р. з Волочиського р-ну депортовано 151  сімю, в травні-червні 1936 р. - 500 сімей, а в серпні-вересні 1936 р. до  Казахстану    -  200 сімей.   Отже  протягом 1935 - 1936 p.р. з Волочиського району організованим порядком було виселено 1110 польських  родини, а це , якщо вважати на цей час на коефіцієнт залюдненості 4,3, щонайменше 4773  громадян.

    Від примусової депортації потерпіли всі села району, але   мабуть не знайдеться більше такого села у Волочиському районі , а то і на всьому Поділлі, де б такі трагічні наслідки  мало польське населення від сталінської репресивної машини як  у с. Чухелі, на цей час Базалійського району. В селі на цей час   більша половина населення була польського походження.  За даними Я.М. Гізицького у 1910 р. тільки з Чухелів було  750 парафіян у Базалійському костелі св. Трійці.  Тому у селі в ці роки були організовані польська школа , польсько–українська сільрада, а потім польський колгосп.

   Вже в кінці 20-х , початку 30-х років почалося виселення так  званих куркулів і селян-одноосібників, які переважно були  польського походження, із села в Північні краї СРСР. Тоді були депортовані Камінський І.М., Камінський  М.К., Квятківський В.І., Ковалевський В.О., Кошляцький К.П., Кубінський Ф.Р., Фурса А.І., Фурса Р.І., Яницький Й.А.,  Вальчук В.П., Продеус Г.К.   Але велика депортація ще була попереду, яка запланована була  на 1935р. але почалася в 1936 р. Спочатку були ліквідовані початкова польська школа, а потім сумісна польсько-українська сільрада.

   Виселення планувалося провести з 5 по 15 січня 1936 р., але через деякі перешкоди воно здійснилося в травні 1936 р.Тоді із села було виселено на Донбас (тепер Луганську обл.) родини Блажієвських, Вальчуків, Відлацьких, Врублевських, Домбровських, Камінських, Каркуцьких, Карнатовських, Квятківських, Ковалевських, Кубінських, Мікульських, Поліховських, Соколовських, Фурсів.

    В серпні-вересні 1936 р. почалася друга хвиля переселення польських сімей  з Чухелів в Казахстан (Північно – Казахстанську обл..)  Під виселення на цей раз потрапили сімї Андрієвських, Бернацьких,  Вольських, Вербицьких, Врублевських, Домбровських, Житкевичів, Камінських, Карпінських, Козюрів, Колосовських, Корицьких, Лукаржевських, Ольшевських, Поліховських,Терлецьких, Фалинських, Франчуків, Фурсів, Цісар, Яницьких, Михальських.

    Вимушене виселення з рідного села  у  чужі і далекі краї, переважно на необжиті землі, вже само по собі було трагедією для людей. Але і на новому місці проживання переселенці стали  підозрілими місцевій владі, потенційно небезпечними і антирадянськими елементами. Органи НКВС найчастіше шукали

?ворогів народу?  саме серед них і часто піддавали депортованих необгрунтованим репресіям.

 Так , на Донбасі (Луганській обл.) були розстріляні як вороги народу Блажієвський Р.Й.,  Вальчук К.І., Вальчук Г.К., Вальчук В.П., Врублевський Ф.П., Врублевський Фр. П.,  Домбровський С.І., Камінський П.А., Камінський Ф.П.,Каркуцький С.Т., Карнатовський І.П., Карнатовський М.П.,  Квятківський М.В., Квятківський М.І., Ковалевський А.О., Ковалевський І.О., Корнатовський Ф.В., Кубінський В.С., Кубінський К.С., Кубінський С.Р., Мікульський В.Р., Мікульський Г.Р., Мікульський М.Е., Поліховський П.М., Соколовська П.В., Фурса А.І., Фурса Р.І., Фурса К.І., Фурса С.Р., Фурса Ф.К.

    Не минула трагічна доля і тих родин, які були виселені в Казахстан. Майже в кожній сімї були розстріляні по одному а то і більше із її членів. Так із архівних даних Північно-Казахстанської обл. було встановлено,  що  вищій мірі покарання було піддано Андрієвського Ф.М., Вольського В.П. , Вербицького С.Л., Домбровського А.І., Домбровського А.К., Домбровського І.Й., Житкевич Ф.П., Камінського А.Ф., Камінського К.Ф., Карпінського А.Й.,  Козюр В.Й., Корицького А.П., Корицького Й.С., Лукаржевського І.В., Поліховського І.Д., Поліховського І.Н., Терлецького Д.Т., Терлецького І.Т., Франчука М.,  Фурсу С.І.

      Деякі жителі села польського походження, відчуваючи біду, завчасно виїхали в інші місця проживання, назвалися українцями або перейшли в православну віру. Тому вони не були  депортовані. Але це було не надовго. Прийшов 1937 р. Треба було знову вишукувати ворогів народу. Тому ті , що залишилися в селі і ті , що на цей час  проживали в інших місцях також потрапили під сталінськи каток. Виселяли і садили в тюрму за видуманими звинуваченнями в антирадянській агітації, шпигунстві, зраді Батьківщині, контрреволюційній діяльності , контрабанді, нелегальному переході кордону, а якщо вже не було що придумати для обвинувачення, то писали, що неблагодійний елемент. Саме за такими звинуваченнями відбували покараня в концтаборах від 3-х до10 р.  Врублевський Л.П., Квятківська Н.П.,  Ковалевський К.П., Кошляцький Г.П., Курицький А.Ф., Фурса В.М., Михальський М.К.,  Невідомський А.С., Ладзінський Р.  Засудили до розстрілу як ворогів народу Вальчук-Грабара І.П., Вербіцького С.Л., Квятківського Д.І., Квятківського Л.В., Квятківського М.А., Квятківського Р.Д., Козюра Й.І., Колосовського Р.Ф., Корицького І.Ф., Красніцького І.Ф., Кульчицького І.Д., Мікульську Б.П., Мікульського Б.І., Терлецького І.Т.,  Франчука І.М., Фурсу К.М., Михальського К.В., Садовського О.І.,  Свіщієвського Н.С.

    Найбільше потерпіли родини Фурсів (репресовано 9 чол.),  Квятківських (8 чол.), Поліховських (7 чол.), Вальчуків, Камінських, Лукаржеських, Мікульських, Терлецьких (по 5 чол. з родини), Ковалевських, Колосовських,  Кубінських, Врублевських,  Житкевичів   (по 4 чол. з родини). Деякі поляки були репресовані  по два рази. Це Фурса Адольф Іванович (в 1934 та в 1938 р.р.), Фурса Рафаїл Іванович (в 1933 та в 1937 р.р.) Всього було піддано репресіям 109 чол. поляків, із них  62 чол.  розстріляно.  Але в селі потерпіли від терористичного сталінського режиму не тільки поляки , а й українці. За такі ж «злочини» що і  поляки були засуджені до  виселення в північні краї або посаджені за грати терміном від 3 до 15 р. Байда Д.Г., Голюк Г.А., Голюк М.А., Данилюк Ю.В., Кравчук С.Д., Мельник Я.Ф., Первак А.П., Первак В.П., Процюк П.К., Хабюк Г.Д., Хабюк Л.П., Щербатюк Ф.Т., Якобчук І.А. ,  засуджені до вищої міри покарання  Білозір Г.З., Білозір Д.О., Блащенюк С.І., Мамчур Т.Ю., Мамчур М.А., Омельян Ф.М., Первак Ф.Ф., Якобчук С.І.

   А ще був голод у селі 1932-1933 р.р., під час якого загинули чомусь тільки представники польської національності. За даними різних джерел в селі в 1932 – 1933 роках загинуло біля 15 чоловік. На сьогодні  згідно  поіменнихі списків Державного архіву Хмельницької області встановлено імена восьми чоловік. Це прізвища наступних жителів села: Боревич Станіслав, Булкот Таїсія, Гадикут Таїсія, Грабар Олександр, Дармограй Левко, Козловський Станіслав,  Мікульська Юлія, Сінькевич Іван Миколайович.  Тому, що у Чухелях, порівняно з іншими навколишніми селами   не дуже багато людей померло від голодної смерті потрібно завдячувати бувшому на цей час  голові колгоспу  ім. Сталіна Мельнику Якову Федоровичу, 1895 р.н., родом із с. Мала Клітна Красилівського р-ну , який організував для всіх членів колгоспу обіди, за що і поплатився арештом і життям із звинуваченням у зраді Батьківщині у 1937 р. Односельці ще не усвідомили і не оцінили його подвиг.  А потрібно було б відмітити його хоча б Пам’ятною Дошкою. Всі  перераховані померлі від голоду у селі належали до польського колгоспу ім. Дзержинського , або «Нацмен», як його тоді називали,  де головою колгоспу був  гр. Байда. Там про людей ніхто не подбав…

   Ось такою дорогою ціною заплатили жителі  села Чухелі  за своє «світле» і «щасливе» комуністичне мабутнє.  Загалом, у період з 1921 по 1939 рр., чисельність осіб польського походження в селі зменшилася на  130  чол.

   Ці трагічні сторінки села ще потребують свого докладного вивчення.  На сьогоднішній день на підставі розсекречених архівно-слідчих справ вдалося встановити імена 144 жителів Чухелів, які були репресовані в часи  тоталітарного сталінського режиму. Із них 74 чол. поплатилися життям.  Але ця робота ще триває. Не відома подальша трагічна доля  гр. гр.  Боднар П. А.  1898 р.н. ,  Дуздигана С.Г., 1862 р.н., Квятківського М.А., 1911 р.н., про якого вказано, що він розстріляний  8.12.1937 р. у м. Шепетівці (інших відомостей не вказано), Козака І. І., 1884 р. н., Корнатовського М.П., 1894 р.н., Савицького А. А., 1906 р.н. , Ладзінського Р.С., 1919 р.н. Тому є надія, що незабаром будуть встановлені й імена інших чухелівців, які будуть занесені до Книги Пам’яті села.

    То ж не забудьмо, згадаймо всі жертви репресій, і не тільки поляків та українців, і не тільки с. Чухелі, а всіх, хто потрапив у ці страшні сталінські жорна і  стали жертвами депортації і Великого терору . Вклонімося памяті невинно убієнних , замордованих голодом, зотлілих в тюрмах. Поставмо свічку перед образом Божим і помолімось за їх душі .

Джерела інформації:

1.  Книга памяті «Реабілітовані історією» по Хмельницькій обл.

2.  Книга памяті «Реабілітовані історією» по Вінницькій обл..

3.  Книга памяті «Реабілітовані історією» по Луганській обл.

4.  Відомості ДКНБ РК по Північно-Казахстанській обл.

5.  ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 12, арк. 343.

6.  ДАХм.О, ф. П-301, оп. 1, спр. 268, арк. 34–40.

7. ДАХмО Розсекречені матеріали   Ф 5452.1.Р-34 Виконавчий комітет Волочиської    Районної ради  Списки розкуркулених

8.  ДАХмО  Ф.П-549 первинна партійна організація колгоспу „Маяк”, с. Чухелі, 52 од.зб., 1930-1941, 1946-1982 рр.

9.ДАХмО . Мартиролог жертв Голодомору 1932-1933 років даних  Чухелівською сільською радою

10.  ДАВін.О, ф. П-136, оп. 3, спр. 371, арк. 4.Там само, арк. 5–6.

11.  J.M. Gizicki Spis wa?nieszych miejscowo?ci w powiecie starokonstantynowskim na Wo?yniu z 32 Rycinami. 1910

12.  Жезицький В. Масові депортації населення Поділля (друга половина 30-х рр. ХХ    ст.) / Віктор Жезицький // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. – 1997. – №1/2. – С.128-134.

13.  Місінкевич Л.Л. (м. Хмельницький) Депортації національних меншин Поділля в 30-х роках 20 ст.

14.О.О. Ремезова,Г.О. Корбут,М.С. Памірський, Демографічна  динаміка польського населення на Волині.

15.Олександр Григоренко Поляки на Поділлі й Південно-Східній Волині

на початку ХХ ст.