Село Горбачі виникло в середині XIX століття. Поблизу виявлено городище, поселення та курганний могильник періоду Київської Русі. Вони не досліджені археологами та істориками, тому достовірних даних про той період життя давніх пращурів немає. Однак відомі цікаві факти новітньої історії Горбачів від періоду хутірських поселень до сучасних днів.

Першими поселенцями були вихідці із сусіднього великого села Кобижчі. Після реформи 1861 вони одержали земельні наділи, на яких згодом і побудували собі нові оселі. Утворилося декілька хуторів, назви яких пішли від прізвищ переселенців: Киселі, Вітри, Олешки, Шаповали.

На початку XX століття в їхньому розвитку важливу роль відігравав місцевий поміщик Платон Васильович Глуздовський, який мав неподалік розкішний маєток. У хуторі, котрий нині відомий як друга бригада, він побудував трикласну школу для селянських дітей. Жителька Степових Хуторів, уродженка того хутора, Ганна Степанівна Ярмак розповідала про школу та її опікуна. Пан надавав всіляку допомогу, особисто підшукував учителів. У перші роки існування школи вони на довго не затримувались. Головна причина - молоді вчительки виходили заміж і виїжджали до чоловіків. Платон Васильович придивлявся до учнів, щоб найбільш талановитих відправити на подальше навчання. У школі тоді навчалася старша сестра Ганни Степанівни Агафія. Вчителька Зінаїда Іванівна розповіла пану про дівчинку, яка мала надзвичайні здібності, володіла феноменальною пам'яттю. Опікун школи приходив до батьків Агафії, щоб ті відпустили дочку на навчання до Києва, обіцяв повернути її потім у рідну школу. На цю пропозицію мати, Оксина Данилівна, відповіла, що для Агафії головними захопленнями повинні бути прядка і ткацький верстат.

У 1916 році Глуздовський запросив на посаду сільського вчителя Олександра Михайловича Соколовського. Він приїхав у село з молодою дружиною і двома маленькими дітками. Вчительська кімната в шкільному приміщенні виявилася тісною для такої сім'ї. Житлове питання вирішив пан.

Новий учитель з перших днів показав, що в школі більше не застосовуватимуться фізичні покарання учнів. Він суворо попередив старших учнів, щоб ті не чіпали меншеньких. За словами Ганни Степанівни Ярмак, у дореволюційній сільській школі навчалися діти різного віку навіть в одному класі. Старші полюбляли виховувати менших з допомогою лозин з акації, кущами і деревами якої була обсаджена школа. Неодноразово та колюча лозина лягала на плечі бідової Ганнусі. Новий учитель сам відмовився від ганебних методів фізичного покарання дітей і суворо заборонив старшим учням це робити.

Соколовський вчителював і в буремні роки революції та громадянської війни. У 1921 році сім'ю вчителя розстріляли червоноармійці. Вони звинуватили Олександра Михайловича у зв'язках з гайдамаками. Не пожаліли навіть безневинних діток. Нова влада не залишила школу без учителя, але не було належного фінансування. Довелося новій учительці ходити по хатах і просити продукти для себе. Батьки учнів ділилися з нею останнім шматком хліба. Про це розповіла вже згадана Ганна Степанівна Ярмак. У 44 роки від роду вона мала світлий розум і добру пам’ять.

1920 рік став чорним для родини Ганни Степанівни, квітні помер від тифу найстарший брат Петро. Через чотири дні після нього пішла з життя п'ятдесятирічна мати, а в червні тиф звалив і батька. Сиротами зосталися шестеро дітей. За головного господаря залишився двадцятирічний Володимир, але його невдовзі забрали в Червону армію. Довелося старшій сестрі Агафії звалювати на свої плечі основні господарські клопоти. Вона рано стала дорослою. На рівні з чоловіками орала. косила, молотила. Для менших братів і сестер була за матір і за батька. Здібна сільська дівчина дуже хотіла далі вчитися, але цього не змогли дозволити живі батька, а після їх смерті вона взагалі втратила будь-яку можливість здобути належну освіту. Проте Агафія мала здібності не лише до науки, а й до господарювання. Велика родина, яка складалася в основному з неповнолітніх дітей, не голодувала. Тримали дві корови, коня, більше десяти овець, повний двір курей і гусей. У 1427 році більшовицька влада додала їм вісім гектарів землі. Господарство розросталося. Усі н ньому притопили від рання до ночі. Усе було б добре, якби не насильницька сталінська колективізація.

Коли помирай батько, він наказав своїм дітям, щоб ті не вступали ні н яку нарию, взагалі щоб не встрявали в політику. Не добре запам'ятала найстарша дочка Агафія. Тому вона рішуче виступила протії вступу в колгосп, вважала це черговою політичною акцією. Молода господарка не могла повірити, що бездари стануть краще працювати в колективному господарстві. Усвідомлювала, як їй доведеться працювати на тих колгоспних активістів.

У більшовиків були свої методи ламати опір справжніх господарів. Коли з хати все вигребли і почали погрожувати виселенням, Агафія вимушена була змиритися з лінією партії на суцільну колективізацію. На цьому завершилося заможне життя працьовитої родини.

Не знайшла належного місця в колгоспі молода селянка Ганна Ярмак, вірніше, не захотіла задарма працювати. У 1930 році вона подалася на заробітки до Києва. За дев'ять кілометрів ходила до залізничної станції Кобижчі. На роботу влаштувалася в залізничне депо, мила вагони, прибирала в приміщеннях. Важко було, але легше пережила голодомор, ще й братам і сестрам допомагала. У їхній родині всі вижили. У Києві працювала до 1937 року, поки не вийшла заміж.

Пізніше, уже на схилі років, Ганна Степанівна з гіркотою в душі сказала, що життя прожила спочатку сиротою, а потім вдовою. З першим чоловіком прожила всього рік. Він застудився на колгоспній роботі і помер. Вдруге вона вийшла заміж незадовго до війни за Андрія Ярмака із сусідніх Степових Хуторів, який потім загинув на війні. Вдова сама ростила трьох діток.

Невеличка розповідь про гірку долю сироти, а потім вдови є конкретним штришком в історії рідного краю без ідеологічного комуністичного забарвлення. її доля могла б скластися краще, якби не більшовицькі експерименти над людьми, не оті насильницькі руйнування сільських хуторів, де проживали справжні трудівники-хлібороби.

Останнє велике планове переселення проходило в 1936 - 1939 роках, метою якого було створення одного населеного пункту. Це завдання з певних обставин не виконали. Три великі хутори, відстань між якими два-три кілометри, умовно об'єднали в один населений пункт, названий на честь першого голови сільської ради Віктора Петровича Горбача. В об'єднаному колгоспі хутори стали називати бригадами. Ще один хутір - Зелений - належить до Горбачівської сільської ради, у колгоспі значився четвертою бригадою.

Подальше зселення хуторів припинилося після одного трагічного випадку. Люди неохоче залишали обжиті місця, навіть чинили опір насильницькому переселенню. Тим часом з району надходили суворі директиви про виконання відповідних партійних і урядових рішень. Тодішньому голові колгоспу Зазимку доводилося особисто займатися переселенням. Одного разу він зайшов на подвір'я селянина Івашка, який не хотів підкорятися ніяким розпорядженням. Голова колгоспу сказав йому, що особисто стане розкидати солом'яний дах і поліз на хату. За ним піднявся і господар із сокирою в руках. Чоловік просив активіста не зачіпати його хати, але той вимушений був виконувати вказівки партії. Розлючений селянин відрубав голову голові колгоспу. Після цього спокійно зліз з горища і пішов у райцентр заявляти про скоєне вбивство. Ця подія сколихнула всю округу, а в Горбачах припинили подальше переселення з хуторів. У Бобровицькому районі це село можна назвати унікальним, у народі прозване бригадним.

До війни село Горбачі жило за такими самими принципами і радянськими законами, як і моя рідна Коломійцівка. Зазнало насильницької колективізації, голодомору. Певного економічного піднесення досягло перед війною. Землі тут заболочені, але родючі. Невеликі ділянки селяни осушували за допомогою викопаних вручну копанок.

Село розкинулося між двома цукровими заводами - Носівським і Бобровицьким. їхні засновники, поміщики Мусін-Пушкін і Катеринич, знали, де будувати заводи. Тут трохи підкислені чорноземи, на яких добре родять цукрові буряки. У Горбачах споконвіку займалися цією технічною культурою. У дореволюційні роки, а потім у радянські довоєнні увесь обсяг робіт по догляду за рослинами і збиранні врожаю лягав в основному на жіночі руки.

Іншою культурою, яка потребувала великих затрат ручної праці, був тютюн. Проте найбільші площі займали зернові культури. Адже хліб - усьому голова. На жаль, самі хлібороби часто не мали його вдосталь. До державних внутрішніх катаклізмів додавалися ще страшніші - воєнні. З невеликого села на битву з ворогом у Велику Вітчизняну пішли 272 чоловіки, половина з яких не повернулися додому.

У вересні 1941 року Горбачі потрапили під окупацію. Нова влада встановила нові порядки. Фашисти не стали розганяти колгоспи - на їх базі створили сільськогосподарські громади під номерами. У Горбачах була за № 36, але у звітних документах довго ще писали і назву колишнього колгоспу імені Ворошилова. Підпорядковувалась громада Бобровицькій повітовій комендатурі і районній земельній управі.

З окупаційних архівних матеріалів можна видно, що німці керували громадою за методами колишніх райкомів партії. Не було тільки засідань правлінь і звітних колгоспних зборів. Для підтвердження сказаного наведу конкретні факти.

З Бобровицької комендатури 27 вересня 1941 року надійшло розпорядження уповноваженому колишнього колгоспу імені Ворошилова Григорію Рудю про вибракування на м'ясо десяти голів великої рогатої худоби, чотирьох свиней і належну організацію їх годівлі й догляду. Про час відправлення худоби на потреби німецької армії обіцяли повідомити окремо.

Надходили з комендатури і земельної управи розпорядження про терміни парування свиноматок, посіву озимих, доводилися плани посіву по культурах. Причому ці розпорядження датовані вереснем-жовтнем 1941 року. Тобто органи фашистської влади розгорнули бурхливу діяльність, можна сказати, з першого дня окупації, підпорядкувавши колгоспне виробництво інтересам Рейха.

Як не дивно, але окупанти не забули і про селян. 1 грудня 1941 року з Бобровицької комендатури надійшла вказівка про виплату на трудодень по одному кілограму зерна і одному карбованцю грошима. За мірками того часу це непогана оплата, принаймні значно вища, ніж була в більшовицьких колгоспах перед війною і відразу після війни. Недаремно окупаційні архівні матеріали до 1991 року були суворо засекречені. Доступ до них був дуже обмежений. Вони показують реальне життя під час окупації, дають змогу порівняти його з більшовицьким режимом. Однак те порівняння не завжди на користь останнього.

Я ні в якому разі не ідеалізую порядки на окупованій території. Фашисти принесли нашому народу дуже багато горя. Але я хочу донести до наступного покоління людей справжню правду про те, що в окремих випадках фашистські окупанти ставилися до наших людей краще, ніж більшовики у мирні тридцяті роки. Такі висновки випливають з конкретних архівних матеріалів.

Про непогану оплату на трудодень уже говорила. 12 березня 1942 року головний агроном земельної управи розпорядився стосовно 400 тонн цукрових буряків, які зберігалися в колишньому колгоспі. З них 200 тонн мали відправити Тимківському, крохмалопаточному заводу для виготовлення повидла, а решту буряків дозволялося згодовувати худобі і продавати селянам. Окреме матеріальне заохочення передбачалося для тих, хто возив буряки своїми підводами.

Жительці Горбачів Парасковії Федорівни Ярмоленко йшов п'ятнадцятий рік, коли фашисти окупували село. Вона пригадує, з яким страхом зустрічали загарбників. Тремтіли всі коли до них у хату зайшов німець з перекладачем. Чекали, що він буде стріляти, але окупант несподівано почав цікавитись які труднощі переживає сім'я. Мати сказала, що немає хліба. У той же день з колгоспної комори їм відпустили в рахунок оплати за майбутню роботу 50 кілограмів ячменю. Можливо, то був якийсь пропагандистський трюк, але родина Парасковії Федорівни одержала від окупантів конкретну допомогу, і не лише вона. Після тих випадків, коли свої місцеві активісти, бувало, забирали в сільських родин останній вузлик зерна чи навіть квасолі, благородні вчинки загарбників неабияк дивували. Вони назавжди залишилися в пам'яті сільської жінки, яка після війни вийшла заміж за фронтовика і народила йому восьмеро дітей.

У грудні 1942 року з Носівського цукрозаводу надійшло в Горбачі розпорядження, за яким дозволялося продавати людям, що були зайняті на вирощуванні буряків, цукор по чотири карбованці за кілограм і мелясу по 22 копійки за кілограм. Ті, хто возив буряки підводами, одержали премії мелясою.

Районний староста Ярошенко і головний агроном земельної управи Шовколіт запропонували уповноваженому громади нарахувати членам шляхових бригад трудодні за увесь період роботи.

Весною 1943 року 60 городів потрапили під воду. Люди подали до старостату заяви і їм виділили додатково по 30-70 соток землі. За свідченнями старожилів, подібне питання не завжди нормально вирішувалося в мирні роки. Наведені факти можна порівняти з випадками голодних, не окупаційних років, коли не тільки нічого не давали селянам, а навіть віднімали останнє. Подібного не творили навіть люті фашисти.

Дуже суворо ставилася окупаційна влада до порушників встановленого порядку. Так, у квітні 1942 року комендант з Бобровиці попередив селян про застосування покарання згідно з німецькими законами військового часу до тих, хто під час весняної посівної кампанії використовуватиме тяглову силу не за призначенням. Уповноважений сільськогосподарської громади одержав персональне застереження такого змісту: «Помічено, що видається краща посадочна картопля на харчування. При повторному випадку ви будете оштрафовані на 1000 карбованців. 17.04.42 р.'

29 червня 1942 року в Горбачі з Бобровиці надійшов конкретний план оранки, боронування і культивації при допомозі корів. Під озимину планували виорати 300 гектарів, з них 95 - коровами. Крім цього коровами повинні були виорати 160 гектарів зябу, закультивувати 190 і заборонувати 240 гектарів. Від польових робіт звільнялися племінні й високоудійні корови, а також після п'яти місяців тільності і до двох місяців - після розтелу.

Управа доводила плани заготівлі силосу, поставки картоплі, заготівлі гною і курячого посліду, встановлювала терміни посівів, догляду за рослинами і збирання, організовувала різноманітні семінари і курси, викликала уповноважених і фахівців на наради. До війни і після війни усе це надходило селянам з райкомів партії і райвиконкомів.

Зацікавлюють і такі факти. Червень 1943 року. Фронт невпинно наближається до наших країв. Незважаючи на це, окупаційна влада надсилає розпорядження, щоб негайно організували облік дикоростучих яблунь і груш в своєму господареві і провели заготівлю з них насіння. Управа нагадала громаді № 36, що їй виділено двокорпусний плуг, який треба забрати у Бобровицькій МТС. 29 серпня 1943 року, майже перед визволенням, у Горбачі надійшло розпорядження коменданта про обладнання сушарки, а також виготовлення шпагату для підв'язування тютюну. За 10 кілограм шпагату видавали один кілограм солі.

Складається враження, що окупанти не думали залишати нашу землю. З іншого боку, завдяки тому, що вони до останнього дня підтримували порядок у господарстві, дещо залишилося у селі після них. У матеріалах обласного архіву є звіт колгоспу імені Ворошилова за 1943 рік. У ньому зазначено, що було посіяно і зібрано 6 гектарів озимої і 42 - ярої пшениці, 100 гектарів жита і 106 - ячменю, на двох гектарах вирощували тютюн і на чотирьох - овочі. За станом на 4 жовтня 1943 року в колгоспі налічувалося 37 голів молодняку великої рогатої худоби, троє свиней, дев'ять робочих волів, 76 коней і 13 вуликів бджіл.

У колгоспі працювали 30 чоловіків (від 16 до 60 років ) і 231 жінка працездатного віку. До роботи залучалися також підлітки і люди пенсійного віку, хоча тоді для колгоспників не існувало такого поняття, як пенсіонер.

Як видно з конкретних фактів, Горбачі без будь-яких репресій пережили окупацію. На думку старожилів, у загарбників не було підстав лютувати, бо місцеві жителі їх не зачіпали. Партизанських загонів не було поблизу. В результаті село і господарство в ньому вціліли.

У 1944 році в Горбачах проживало 625 осіб. У колгоспі імені Ворошилова працювали 29 чоловіків і 193 жінки. Зайняті вони були в основному в рослинництві. Тваринництвом займалися вісім телятниць, дві свинарки і шість конюхів. Два чоловіки і вісімнадцять жінок за рік виробили менше як 50 трудоднів. Більше ста жінок мали на своєму рахунку від 100 до 200 трудоднів, але немало було й таких жінок, які не виробили й сотні трудоднів. Серед рекордсменів (більше як 400 трудоднів) були дві жінки і четверо чоловіків.

З річного звіту видно, що цей рік був неврожайним для Горбачів, особливо стосовно ярих культур. На 102 гектарах посівної площі зібрали всього 60 центнерів ячменю, що виходить по півцентнера на гектарі. Ще гірше вродила гречка - по 20 кілограмів з гектара. Найвищу врожайність дало жито - по 6 центнерів. На 355 гектарах намолотили близько 120 тонн зерна. Неважко здогадатися, скільки зерна одержали колгоспники. При такій кормовій базі неможливо нормально розвивати тваринництво. Урожайність цукрових буряків склала 78 центнерів, а картоплі - 22.

Не набагато зросла урожайність зернових у 1945 році, всього до 3,8 центнера, а цукрових буряків накопали аж ...по 16 центнерів з гектара. Архівні документи не дають пояснень причин такої низької врожайності. На початку року колгосп ставив перед собою завдання виростити не менше як по 115 центнерів солодких коренів на гектарі. Головою правління тоді був Никифор Несторович Голота. Крім трудоднів, він одержував доплату грошима в сумі 1500 карбованців на рік. Для порівняння скажу, що в 1945 році колгосп виділив на культурно - побутові потреби 1951 карбованців. Усього господарство одержало грошових надходжень 97517 карбованців, в основному від продажу рослинницької продукції. Тваринництво дало лише 260 карбованців. За надання різноманітних послуг заробили 11 тисяч карбованців, з них найбільшу суму (8 тис. крб.) одержано за осіменіння худоби в приватному секторі.

Невеликі суми, але колгосп почав уже витрачати гроші на придбання техніки і худоби. У рахунок трудоднів видавали колгоспникам аванс грошима. Тракторів і автомашин не було, але ще з років окупації збереглися 34 кінні плуги, 18 возів і 26 саней, одна зернова і одна бурячна сівалки. Можна сказати, що в Горбачах у роки війни керували місцевим господарством мудрі люди, вони не допустили розтягування колективного майна. Це якоюсь мірою полегшило становище селян, якась копійка і їм залишалася. Правда, її відразу ж і забирала держава. Для підтвердження сказаного наведу зміст одного розпорядження, надісланого 18 січня 1945 року голові колгоспу від секретаря райкому партії: 'В результате Вашего безответственного отношения к обязанностям по вашему колхозу создалась задолженность по займу фронту в сумме 45000 руб. и по лотерее - 15695 руб. Немедленно ликвидировать задолженность и доложить райкому партии до 20 января 1945 года.'

Тобто протягом двох днів голова колгоспу повинен був організувати збір коштів у сумі понад 6 тисяч карбованців. З річного звіту видно, що за результатами роботи в 1945 році колгоспникам нарахували на трудодні 37149 карбованців, які вони одержали пізніше і на які накладали інші позики. А де брати гроші на початку року? За 1944 рік не було такого грошового авансу на трудодні. Доводилося людям віддавати останнє, а самим голодувати.

З переглянутих архівних документів післявоєнних років заслуговує на увагу одне розпорядження, в якому проглядалася турбота про конкретну людину. У важкому 1945 році районний відділ охорони здоров'я проводив активну роботу, спрямовану на відкриття в кожному колгоспі дитячих ясел. Сувора директива з району адресувалася правлінню колгоспу і місцевому медпрацівнику. Останній повинен був добиватися відкриття ясел, а потім два-три рази на тиждень контролювати його роботу. 'Маленькі діти повинні бути доглянуті, щоб їхні батьки могли спокійно працювати', - йшлося в розпорядженні з району 7 травня 1945 року.

Проте видно, колгосп імені Ворошилова не поспішав з відкриттям ясел. Через місяць у Горбачі надійшла нова вказівка з райвідділу охорони здоров'я з більш категоричною вимогою. Голову колгоспу зобов'язували у триденний термін відкрити дитячі ясла і забезпечити їх усім необхідним. З району порадили також, якщо не вистачатиме продуктів, їх треба и »і ти в населення.

У перші післявоєнні роки велика увага приділялася ідеологічній роботі. Регулярно виходила стінна газета 'За Сталінський урожай'. На змісті однієї такої газети за № 2 1945 року зупинюся детально, щоб продемонструвати, про що в ній писали. Відкривали бойовий сільськогосподарський листок заклики щодо піднесення темпів і якості сівби. Завершувалася ця передовиця своєрідною клятвою у вірності Сталіну. Далі стінгазета містила гостру критику. Під заголовком 'Недбалий завфермою' написали: 'Завідуючий фермою Г. Шаповал не дивиться за порядками на фермі. Тяглова сила в занедбаному стані, приміщення в занедбаному стані. Трудова дисципліна розшатана.' Гостро висміяла стінгазета тих жінок, які не виходили на роботу або порушували графік. Розповіла також про те, що кому сниться: 'Литаш Оксині сниться, що вона регулярно виконує мінімум трудоднів, але насправді це не так. Сидоренко Уляні сниться, що її корова регулярно працює на колгоспному полі, а в дійсності все навпаки'.

У стінгазеті № 5 за цей же рік наводиться приклад ударної праці ланки Федори Тимченко, яка згребла і склала в копиці сіно на 4,2 гектара. Разом з тим. колгоспниці Одарка Мовляймо і Марфа Шпиг ще й не думали про косовицю. Приклад у роботі показували чоловіки похилого віку з другої бригади Панас Ярмак, Іван Шумейко, Ігнат Шаповал. які худобу порали, фураж підвозили, гній на поля вивозили, а от колгоспники першої бригади пізно виходили на роботу, ухилялися від залучення своїх корів, за що їх гостро висміяла стінгазета.

Випускали такі стінгазети регулярно і на стандартних друкарських аркушах. На учнівські зошити і підручники паперу не вистачало, а для ідеологічної роботи на селі знаходили. Це давало свої результати.

Про рівень колгоспної демократії свідчить такий випадок. 14 лютого 1948 року голова правління С.В.Басистий прозвітував перед колгоспниками за минулий рік. Було відзначено, що працювало правління непогано. Наступного дня селяни знову зібралися на загальні збори і порушили питання про переобрання складу правління і його голови. На цю посаду обрали С.Т.Неділька, який працював головою сільської ради. Та недовго йому довелося керувати колгоспом. На третій день він зібрав нові загальні збори, на яких доповів, що райком партії не звільняє його від обов'язків голови сільської ради, тому він вимушений відмовитися від посади голови колгоспу. Дехто із селян висловив своє невдоволення, але проти волі райкому не пішли. На тих зборах новим головою правління обрали Івана Андрійовича Коробця.

Це був перший випадок, коли на чолі господарства стала людина з чужого села. Іван Андрійович родом із сусідньої Олександрівни. Старожили розповідали, що він був занадто активним, любив повеселитися. Засідання правління і навіть деякі щоденні виробничі наради розпочиналися танцями під гармошку. Навеселившись досхочу, фахівці і бригадири приступали до обговорення поточних завдань. Довго не засиджувалися, оскільки голова колгоспу взагалі не міг довго перебувати на одному місці. Він не їздив, а літав по господарству. За день встигав по декілька разів побувати на фермах і в полі. Особливо любив відвідувати жіночі ланки. Не одна молодиця червоніла від його гострих жартів, але вони не ображалися на веселого голову колгоспу. У найтяжчу хвилину він умів підняти селянам настрій, а також допомогти матеріально, коли траплялась така можливість.

1948 рік дуже 'врожайним' був на засідання правління і загальні збори колгоспу. Збиралися для того, щоб обговорити незадовільний стан трудової дисципліни, хід підготовки до весни і жнив, виконання плану заготівлі і вивезення гною тощо. Одні збори присвятили обговоренню листа Сталіна до колгоспників. Зачитував його представник райкому партії Динник. Відповідаючи па послання диктатора, трудівники колгоспу імені Ворошилова взяли зобов'язання щодо підвищення врожайності. На 1949 рік планували вирощувати цукрові буряки на 80 гектарах і одержати врожайність 243 центнери. Для цього зобов'язувалися заготовити 48 тонн попелу, 24 - курячого посліду і 80 тонн гною. Ці високі зобов'язання не були виконані в повному обсязі.

У перші роки після війни часто змінювалися голови колгоспу. Першим, хто довго втримався на цій посаді, був Іван Сергійович Шубський. Він головував протягом десяти років. Направив його в Горбачі Бобровицький райком партії, який тоді очолював Іван Герасимович Миселюк. Рекомендував нового голову колгоспу загальним зборам голова райвиконкому Данило Никифорович Лугівський.

Трудова біографія молодого керівника складалася з трьох рядків: восьмирічна служба в армії на Далекому Сході, трирічні агрономічні курси керівних кадрів у Чернігові, робота агрономом у Старій Басані протягом трьох місяців. Представник з району переказав її кількома словами, підкресливши, Що Іван Сергійович перевірений комуніст, у партію вступав у грізні воєнні роки. До того часу у Горбачах на посаду голови колгоспу обирали місцевих чоловіків, а Шубського привезли з району. Більшовицька партія розгортала в селах нову кадрову політику, в ході якої безпартійний керівник став неабияким винятком. Замінювали також голів колгоспів, котрі не мали відповідної освіти.

Іван Сергійович розпочав свою керівну біографію посередині зими 1954 року. За плечима - ніякого практичного досвіду, але було бажання допомогти селянам, які повірили зовсім незнайомій людині і проголосували за нього на колгоспних зборах. Пізніше він зізнається, що перше ознайомлення з господарствам було схоже на жахливий сон, а старша дочка потім заспівала: 'Горбачі, Горбачі стоять серед поля. Хто не жив у Горбачах, той не знає горя'.

Уже наступного дня після тих пам'ятних зборів новий голова колгоспу кинувся шукати по району солому для годівлі тварин. Кормової бази на фермі практично не було. Зимівлю завершували на позичених кормах. Чому так трапилося? Було декілька причин, одна з яких - дуже завзято виконали державні плани по продажу рослинницької продукції, а про власне господарство не подбали.

Іван Сергійович не став дорікати колишньому голові колгоспу Степану Тимофійовичу Недільку, а запропонував йому посаду свого заступника, на якій той пропрацював вісім років. Степан Тимофійович допоміг молодому керівнику швидко освоїтися в господарстві. У колгоспі не було жодної о нормального тваринницького приміщення. Найбільше вразив новообраного голову колгоспу так званий свинарник. Він мав вигляд невеликої кошари, сплетеної з лози. Від холоду свині ховалися у нори і вилазили звідти, коли свинарка побрязкає у жерстянку, запрошуючи тварин до годівлі. Контора колгоспу розміщалася у невеликій селянській хаті, яку у 30-і роки відібрали у розкуркуленого селянина Назаренка.

Неабиякою проблемою для приїжджого голови колгоспу стало житло. Окремої хати не було і на квартиру ніхто не хотів брати, бо люди жили бідно і в тісних будинках. Погодилась приютити Івана Сергійовича вдова колишнього голови колгоспу Зазимка, якого вбив односелець, коли той поліз розкидати його хату, щоб виконати вказівку партії про переселення з хуторів у село. Вдруге жінка заміж не вийшла, сама виховувала дитину. Вдовине житло складалося з великої кімнати і сіней. Коли молода дружина Івана Сергійовича приїхала в Горбачі і побачила, де їй доведеться жити, вона обхватила руками голову і гірко заплакала. Галина Олександрівна працювала вчителькою в Озерянській середній школі, мали з чоловіком непогане житло, ростили доньку. Проте, як кажуть, з коханим рай і в курені. Правда, той курінь мав бути на двох, а в Горбачах довелося жити в одній кімнаті з чужими людьми.

Дитину вирішили не брати із собою, залишили її в батьків, які жили в Бобровиці.

Іван Сергійович відзначався неабиякою скромністю і порядністю, не вимагав для себе ніяких особливих побутових умов. Чуйним був до рядових колгоспників. їздовим до себе взяв підлітка з родини фронтовика Данила Шумейка, на якого в роки війни прийшла похоронка. Дружина хотіла йти до церкви, щоб найняти панахиду по загиблому чоловіку, але серце не сприймало звістку про смерть чоловіка. Згорьована жінка пішла до ворожки, і та сказала, що Данило живий. У жнива 1945 року він справді повернувся додому з вісімнадцятьма ранами на тілі. Майбутньому їздовому Якову тоді виповнилося лише шість років, а в п'ятнадцять він розпочав дорослу трудову біографію. У його розпорядження з конюшні передали шестеро коней. Одних запрягав для роз'їздів по господарству, інші потрібні були для поїздок у район чи в дальні господарства. Для власних потреб ці коні не використовував ні голова колгоспу, ні їздовий. За роботу нараховували щомісяця ЗО трудоднів, на які в кінці року давали зерно з розрахунку один кілограм на трудодень, бувало й менше. За словами Якова Даниловича, в ті роки існувала колгоспна демократія. Якщо колгоспники помічали якісь зловживання з боку голови правління чи фахівців, вони обов'язково виносили ці факти на загальні збори. Керівники справді боялися такого громадського контролю.

Ще серйозніший контроль запроваджував перший секретар райкому партії Чаус. Він часто навідувався у колгоспи, в основному без попередження. Вдягався так, щоб не відрізнятися від простих колгоспників. Інколи навіть по райцентру ходив у звичайній куфайці і кирзових чоботях. Люди не впізнавали в ньому першого секретаря і обговорювали з ним різні питання, сміливо говорили про недоліки, критикували своїх керівників. Бобровичани й досі пам'ятають Чауса, як дуже вимогливого і справедливого керівника, який рішуче боровся з безпорядками, зловживаннями, безгосподарністю і недисциплінованістю. Він страшно не любив п'яниць, а ті ненавиділи наполегливого і принципового першого секретаря. Лише одна людина в районі - його дружина Варвара Савівна могла покерувати Чаусом. Він обов'язково повідомляв її, коли затримувався, де зупинився на ночівлю, не смів підвищувати на неї голос.

Перший секретар райкому партії примушував голів колгоспів обзаводитись домашнім господарством. Подружжя Шубських тримали вдома корову, свиней, повний двір гусей, качок і курей. За словами Галини Олександрівни, її чоловік ніколи не виписував у колгоспній коморі м'ясо і молоко, харчувалися з домашнього господарства. За цим Чаус суворо стежив.

Їздовий Яків Шумейко часто їздив з головою колгоспу в район на наради. Він знав, що туди не можна запізнитися ні на хвилину, бо тоді голова колгоспу протягом усієї наради стоятиме в кутку, як недисциплінований школяр, а потім ще й матиме неприємну розмову з першим секретарем райкому партії. Нині такі методи керівництва вважаються дикими і смішними, а тоді вони допомагали підтримувати порядок у зруйнованій війною державі, відбудовувати господарство. Правда, партійні вожді часто зловживали тими надзвичайними методами, нав'язували селянам майже кріпосницький лад. У селах нерідко траплялися випадки відкритого знущання над знедоленими людьми.

Наведу конкретні факти, про які розповів Яків Данилович. У післявоєнні роки для степових сіл великою проблемою було паливо. Якщо якійсь сім'ї вдавалося заготовити на зиму трохи хмизу, то це вважалося великим щастям. Топили в печах навіть сухими коров'ячими кізяками. На картопляному полі ретельно збирали сухе бадилля і ділили його між членами ланки. Не допускали, щоб чиясь купка була більшою за інші. За усім цим спостерігав бригадир, який міг підпалити чиюсь купку, коли йому щось чи хтось не сподобається. Для нього це була розвага, а для бідної вдови - гіркі сльози. Щоб хоч трохи зігріти дітей у холодній хаті, одинокі жінки змушені були вночі ходити до колгоспної скирти за соломою. Активісти влаштовували засади і вдавалися до самосуду. Могли примусити жінку йти з підпаленою за плечима в'язкою соломи, а то й канчуком відшмагати. Усе це творилося, на думку більшовиків, заради наведення порядку і викорінення крадіжок. І зовсім не бралося до уваги те, в яких умовах жили селяни, що штовхало їх на оті нічні походи за соломою.

У таких суперечностях відбудовувались колгоспи. Люди надзвичайно раді були кожному найменшому поліпшенню, прагнули ще краще працювати. Оживали, розбудовувались і Горбачі. Після служби в армії Яків Данилович Шумейко повернувся в рідне село і пішов працювати вже не їздовим на конях, а водієм першої легкової автомашини. Голова колгоспу знову забрав до себе дисциплінованого і вмілого працівника, який служив у Німеччині і набув досвіду водія. За три роки багато що змінилося у колгоспі, незмінною залишилася скромність керівника. Колишній водій пригадав такий випадок. Одного разу Іван Сергійович мав їхати в район на нараду. Дружина вмовила його, щоб і її взяв у Бобровицю. Він довго не погоджувався, а потім махнув рукою і наказав дружині прилягти на заднє сидіння, щоб ніхто не побачив, коли виїжджатимуть із села. Бідна жінка калачиком згорнулася, але погано закрила дверцята автомашини. При повороті вони відчинилися і дехто побачив там дружину голови колгоспу. Іван Сергійович велів їй вилазити з автомашини і прямувати додому. Він не міг допустити, щоб колгоспники потім звинуватили його в зловживанні службовим становищем.

У 60-і роки у колгоспах увели помісячну оплату за роботу. Наприклад, водій голови колгоспу одержував 40 карбованців на місяць. Видавали й зерно. Умови проживання значно поліпшилися. Люди почали зводити просторі будинки, але не вистачало будівельних матеріалів.

У перший рік головування в Горбачах Іван Сергійович активно взявся за широке використання для будівництва вугільного шлаку. Цей дешевий будівельний матеріал вагонами надходив з Донецького краю. Спочатку селяни ставилися до нього з недовірою, деякі голови колгоспів взагалі відмовлялися брати його для будівництва. У степового, бідного села Горбачі не було вибору, але толком не знали технології застосування шлаку для будівництва. Іван Сергійович відшукав приїжджі будівельні бригади, які мали досвід роботи з цим будівельним матеріалом. Вони навчили і місцевих будівельників. З шлаку спорудили корівник, телятник, свинарник, зерносклад, а також контору колгоспу і біля неї клуб. Це приміщення збереглось до наших днів. Після заснування в селі 'Агропрогресу' контору і клуб капітально відремонтували.

За роки головування Шубського почали надходити в колгосп нові вантажні автомашини. Одержав таку і Яків Данилович Шумейко, особистий водій голови колгоспу. Відтоді він назавжди розпрощався з обов'язками їздового і працював на вантажних автомашинах.

На долю колишнього голови колгоспу Івана Сергійовича Шубського припало декілька значних реорганізацій на селі. Протягом перших чотирьох років головування у колгоспі не було власних тракторів і збиральних комбайнів. Технікою надавала допомогу Кобижчанська машинно-тракторна станція ( МТС ). Вона обслуговувала вісім колгоспів. У її штаті були агрономи, за кожним з яких закріпляли два колгоспи. Важливу роль відводили парторгам МТС. Іван Сергійович пам'ятає Костянтина Заплєчного, який тримав на контролі роботу всіх фахівців станції і всіх тракторів у по

Ольга Яківна Куровська (Коломієць) народилася в селі Коломійцівка Носівського району Чернігівської області.

Навчалася в Коломійцівській восьмирічній школі і Степовохутірській середній школі, яку закінчила зі срібною медаллю. Улюбленими предметами були історія і література.

Після школи продовжила навчання у Київському педагогічному інституті на історичному факультеті.

Працювала вчителем історії, заступником директора школи.

У 1986 році закінчила юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Обиралася народним суддею Деснянського районного суду міста Києва.

Нариси історії рідного краю 'Тут коріння мого роду' - перша книга Ольги Куровської. Джерелами написання стали архівні фонди, спогади очевидців і публікації у Носівській районній газеті. Автор показує не прикрашену чи заполітизовану, а достовірну історію рідного краю.