Віктор-Миколай Сердюк

облцентр Днепропетровск

Наш адмін певно не встигає за новими топонімами - вже й облцентр Дніпро став та й Грушивка повинна бути в рос. транскрипці, а не Грушевка... :)

Віктор-Миколай Сердюк

Ось публікація в газеті СІЛЬСЬКІ ВІСТІ почитайте:

П’ятниця, 11 березня 2016 року № 27 (19359)
http://www.silskivis...=31019

Першоджерела

Повернення із забуття


Микола ЯСЕНЬ.

Дніпропетровська область.


Через 60 років після того, як, здавалося, згинуло навіки, на карту Дніпропетровської області повертається село Грушівка, відоме з часів запорозьких вольностей.

ІЗ ЗАПОРОЗЬКИМ козацтвом Грушівка пов’язана як пуповиною. Ще на Хортиці не було Січі, а тут уже селився народ. Не могли селяни оминути цей благодатний куточок де-не-де залісненого придніпровського степу. З одного боку поле, а з другого — осокори, дуби, верби... І груші, груші, груші з пахучими плодами, а між ними різнотрав’я вище пояса.

Саме тут ще на початку 50-х років минулого століття рясно та щедро буяв той світ, який називали Дніпровськими плавнями. Старожили розповідають, що городина родила тут особливо щедро. Ніяка посуха не була страшна.

Мандруючи цими краями восени 1843 року, молодий Тарас Шевченко завітав і в Грушівку. Як стверджують місцеві краєзнавці, саме тут у нього виник задум створити альбом «Живописна Україна».

У 1954-1955 роках у селі жив кінодраматург і режисер Олександр Довженко. Фактично тут він написав сценарій свого фільму «Поема про море» — про драматичну і безглузду затію радянської влади. При зведенні Каховської гідроелектростанції водосховищем було затоплено понад 100 тисяч га неймовірно родючих чорноземів. А разом з ними і півсотні великих та малих населених пунктів, відселено з них понад 50 тисяч селянських сімей. Доля грушівців лягла в основу кінострічки Довженка.

Поскільки з теплих обжитих гнізд із корінням нагло вирвали не тільки чималу Грушівку, а й сусідній Кут, нове поселення люди тоді назвали Грушівським Кутом. Який Грушівський Кут, загукали владці. Анахронізм! Зібрали всіх на сходку, буцімто щоб порадитися про назву нового села. І оголосили, що є думка і рішення назвати його… Ленінським. Багатовікове існування Грушівки і Кута стерли з пам’яті.

Роки спочатку примусового, а потім покірного і добровільного забуття не минули безслідно. Відлунням воно проявилося уже в наші дні. Коли Верховна Рада засудила комуністичний режим і постало питання про перейменування міст і сіл, мешканці Ленінського захвилювалися: «А воно нам треба?». Їх лякало, що доведеться вносити відповідні зміни в паспорти, а отже... платити за це. Затим переробляти документи прав власності на житлові будинки та земельні ділянки — і ще раз платити, й немалі суми. Не хотіли вірити, що в обох випадках зміни будуть вноситися лиш у разі необхідності, автоматично й безкоштовно. Ціле покоління виросло й зістарилося в новому Ленінському. Історичну, духовну та національну пам’ять у цих людей відібрали. А нинішні незугарні реформи відвернули селян од влади, якого б кольору вона не була.

Отоді й узявся за справу Микола Павлюченко — очільник правозахисного козацького товариства «Базавлуцька січ», яке він і створив. Ще ніхто й не передбачав закону про декомунізацію, коли він почав возити молодь на екскурсії, показуючи залишки вцілілого після затоплення величезного колись кладовища запорозьких козаків. З часом приїжджі краєзнавці-патріоти впорядкували козацькі могили. Потроху до цього почали долучатися й місцеві жителі. Разом із місцевою церквою збудували козацьку капличку.

Торік козацьке товариство організувало для мешканців Ленінського зустріч із науковим співробітником Центру пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Сергієм Зозулею і кандидатом історичних наук із Запорізького університету Олександром Олійником. Науковці розповіли про тепер забуте славне минуле пращурів. Замислилися селяни. Як зауважив тоді Валерій Попельнюк, якого згодом обрали сільським головою, «досі жили вони як на невідомому острові із забутим учорашнім днем».

Коли у листопаді минулого року людей покликали на громадські слухання з приводу того, щоб повернути Ленінському його історичну назву, тих, хто сумнівавсь у доцільності цього, ще вистачало. Нападки невдоволених прийняв на себе Микола Павлюченко. Такі назви, як Ленінське, він назвав слідами від маркерів на нашій землі, прокладеними комуністичними діячами, які люто ненавиділи українців-патріотів. А тим, хто шкодує за недавнім «радянським раєм», порадив згадати Голодомор 1932-1933 років, сталінські репресії. Наголосив і на шансі повернути справжню історію дітям і онукам.

До емоційних слів земляка, який тільки-но демобілізувавсь із зони АТО, прислухалися. Практично всі віддали голоси за повернення селу його історичної назви — Грушівка

Віктор-Миколай Сердюк

Історія повертається

Озирав, якось, інтернетівським своїм поглядом околиці свого нинішнього місцеперебування. Дуже легко це робити на нашому унікальному сайті. Тут занесені УСІ НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ УКРАЇНИ!!! У меню вибрав лінк МІСТА, ввів слово ЛЕНІН і висвітилося біля сотні назв із цим коренем… Очі заболіли вичитувати варіації власних назв і де вони знаходияться. Майже уся Україна увічнила ім'я людини, яка жодного разу не була на наших теренах. Не зробила нічого доброго, щоб отак її вшанувати. Але це інша історія, якось пізніше повернемося до цієї теми.

Ось село Ленінське, що по дорозі до історичного місця вічного спочинку кошового Івана Сірка. А в Ленінському хтось написав свою історію? Майже пусто… Є кілька фото і то не з тієї опери…

Наткнувся в коментарях на таке:

Мусив хоч трішки реабілітувати своїх земляків. На відзначенні ПЕРШОГО СВЯТКУВАННЯ ДНЯ ЗАХИСНИКІВ ВІТЧИЗНИ , що з цього року Указом Президента відзначається 14 жовтня, побував я на могилі славного кошового Івана Дмитровича Сірка. Там, як завше на Покрову, люд, що має у серці спомин про славне козацтво Війська Запорозького низового, приходить йому поклонитись. Колись Грушівка була останнім притулком Івана Сірка. У трикутнику сучасних Ленінське, Капулівка, Орджонікідзе і був той хутір Грушівка, де тримав свою пасіку славний отаман. Жителі Ленінського вважають, що Грушівка входила в межі сучасного села. Спір де це місце й досі ведеться серед селян. Один гарячкує:

-         В описах йдеться, що його труну везли водою, а де ж ті води? – питається.

-         Та хіба тоді Базавлук такий, як оце був? – заперечує інший.

-         А річка Підпільна зараз де? А там, таки, Січ стояла! Тож і води для чайок біля Ленінського були…

-         А ще он там, до пониззя й досі є Калнишеве поле!

-         Та Калнишевський то був значно пізніше!

-         І Грушівка існувала значно пізніше, тільки от відійшли від неї води…

Для загалу приводжу історичну довідку Юрія Мицика:

'… 1 серпня 1680 року Сірко раптово помер на своїй пасіці в Грушівці, що в Дніпрових заплавах за 10 верст від Січі. Найповніше про смерть кошового отамана розповів його сучасник літописець Самійло Величко: 'Того ж літа, 1 серпня, проставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знамените 2 серпня з превеликою гарматною й мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі місця, але також погромлював у диких полях, було то і на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив на різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення. А на самому Чорному морі громив він кораблі й каторги, що пливли з Константинополя до Криму, Азова та інші місця, і з великими здобичами щасливо повертався із Запорозьким військом до свого коша. Його все військо дуже любило і за батька шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам'яного хреста із належним написом його імені й справ. Після похорону низове військо з новим кошовим Стягайлом писало до гетьмана Самойловича такий лист, жалісливо ознаймуючи його про ту, його Сіркову, кончину...'

'

Знаю, знайдуть вони де була Грушівка, поставлять там знак, відзначать пам'ять свого земляка бо серед них і старе і мале. Старі почнуть шукати своє коріння, а молоді вже не забудуть. Радів, вслухаючись у той гомін. Проснулася Україна, шукає славне минуле, щоб надихнути нинішнє покоління на лицарство у борні за незалежність. Бо сьогодні, як і раніше точиться війна, яку наші зверхники сором’язливо зовуть антитерористичною операцією.. Як і раніше це війна із загарбниками, як і раніше це війна із московітами.

Звалило село пам’ятник Лєніна, вже є ініціатива перейменувати вулицю Лєніна бо вже є свої герої своєї історії.

І треба ж так було вислужуватись якомусь чинуші перед тодішньою владою, щоб назвати село Ленінське. З вулицями Леніна,  Маркса, Енгельса та ще й колгосп назвати імені Ілліча!?

Нічого, ідола уже скинуто, засновано курінь НАВА СІЧ, появився священик УПЦ Київського Патріархату і по сумісництву військовий капелан. На Цю ж Покрову посвятили дзвони  нової, поки що пристосованої, церкви…

Усе буде, усе зробиться, якщо нам не заважати.

Дивіться альбом де Грушівці вшановували Івана Сірка на свято Покрови:

http://1ua.com.ua/nf...>http://1ua.com.ua/nf...

Закінчити хочу віршованими рядками моєї знайомої:

© Copyright: Марина Степанська

Ґартується Дух

Ґартується Дух України 
Ціною смертей (чи життів?..) 
І ненька голосить: 'Мій сину! 
Як рано ти в небо злетів!..'

Вдова над труною аж чорна, 
Як цвинтарна тая земля… 
Війна невблаганна у жорнах 
Питлює сиріт. А з Кремля