Легенда про Грузьке

За кілька кілометрів на схід від двох глибоких заболочених ярів, пророслих листяними породами дерев, у дрімучому лісі заховалось село Миколаїв. Кажуть, що назвав його своїм іменем князь Микола Синявський. Сам він рідко коли тут з’являвся, а доручив свої справи управляючому. Його піддані займались в основному чинбарством, бо ж у лісах водилося сила-силенна усякої дичини, теслярством, бо ж ліс давав першосортну деревину, та кравцюванням. 

Жили люди в селі тихо й мирно, молились в дерев’яній церкві до тих пір, аж поки одного разу не навалились на село татари з турками. Різали, кололи, рубали, гвалтували. В полон брали тільки красивих, з довгими косами та карими очима дівчат, сам паша їх відбирав і наказував пов’язувати їх по кілька. 

Коли на околиці запалала перша хата й почувся жіночий зойк козак Іван Барабаш сказав своєму синові Миколі із сім’єю тікати у ліс, в ті два глибокі яри. 

Миколаїв нападники зрівняли із землею. Зараз на тому полі навіть і знака ніякого нема. Умившись кров’ю православних, завантаживши гарби награбованим, погнали бранок бусурмани на невільний ринок, і поживи дальше відправились шукати. 

А Петро з Марією в великому яру збудували собі житло, народили дітей. А згодом до них прибились Мамаї, Вовки, Пархонюки та Царенки, які врятувавшись від навали бродили лісами, ярами. Жили сім’ї спочатку хуторами. Потім ті хутори з’єднувались, бо село розросталось. Це й сьогодні його кутки називають іменами його перших поселенців – Барабашівка, Мамаєва гора, Пархомівка, Вовківка, Царівка … 

То чому ж усе-таки – Грузьке – одна з версій легенди така: село розташоване на грузькій місцевості, бо ж ті два глибокі яри були заболочені, з вирвами та ярами, й, протікають й нині невеличкі річечки, що живлять кілька ставків - Манілів, Совінський, Зюбів, Попів, Копитків, Міщенків, Жилків. А беруть вони свій початок у північній частині села. 

Друга версія інша: колись через село проходжав фаетоном якийсь дуже знатний чиновник. На одній з вулиць загруз його транспорт. Та так засів, що не лише кучереві, а й самому панові довелось допомагати коням. Вибирались з тієї глибочезної калюжі, витер спітніле чоло знатний гість та й мовив: - Ну й грузьке! Відтоді й пішло. 

І немає княжого Миколаєва, а є мужицьке Грузьке. 

Записав Максим Чорний.