Під ногами різко порипує сніг, і повільно, по-зимовому неохоче народжується новий день. У холодному повітрі кружляють дрібні колючі сніжинки, а над дорогою куняють осиротілі хати, сторожко блимаючи заледенілими шибками. І людей ніде не видно, ніби ніхто тут і не живе.

...У селі лютував тиф. Тепер важко сказати, хто його заніс до нас. Скільки он прокотилося битим шляхом чужоземців-окупантів — німців, румунів, італійців, мадярів...

Потрібно було негайно відкривати лікарню, й Олександр Тимофійович Сідий, колишній наш головлікар, уже в літах чоловік, звернувся за дозволом до окупаційних властей...

У холодній, нетопленій ординаторській зібралися мої колеги, мої давні друзі. Не всіх, звичайно, побачила — тільки тих, хто через хворобу й старість не зміг евакуюватись. Навіть старенька наша санітарка Василина Дмитрівна Будай; яка недавно розміняла восьмий десяток, прийшла.

Склали графік чергування. І відразу, тільки-но дізнавшись про відкриття лікарні, почали прибувати хворі.

А час котив дні так швидко, наче вітер опале осіннє листя. І незабаром у лікарні залишилось усього кілька хворих — наших, сільських. А ще — вихрочубий, веселоокий Віталій Міщенко, партизан, якого ми таємно від німців лікували. Невисокий на зріст, худорлявий хлопець і хвилини не міг спокійно всидіти на місці. Наче підстрелений птах, стрибав на милицях з палати в палату, не звертаючи ніякої уваги на ногу в гіпсі. І хворих, і нас, медиків, як магнітом тягнуло до нього — веселої, компанійської людини.

Закінчився вечірній обхід хворих. Ми з Сонею Захарівною Литвин, санітаркою, готували собі на кухні вечерю. Інколи в такі години до нас навідувався Віталій. Пригощали його печеною картоплею, а він розповідав нам про своє життя до війни, про рідне місто.

-- Після перемога повернуся у рідний Київ, до мами, до своїх друзів,— бувало, казав.— Буду писати вірші, славити мужніх радянських людей. Тоді й ви обов'язково приїдете до нас у гості. Ми з мамою поведемо вас по проспектах і вулицях, по набережній Дніпра. Покажемо Хрещатик...

Звідки тільки бралася у нього та енергія, та жадоба до життя, коли й усміхатися по-справжньому люди не могли тоді?

За холодними лікарняними стінами тріщить мороз, вовкулаками нишпорять по селу німці, а Віталій, хоч би там що, читає Шевченка:

Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина.

Короткий зимовий день минав надто швидко. І коли біля лікарні зупинилася велика, із закритим кузовом німецька автомашина, надворі вже смеркло.

Грубо і вимогливо загрюкали у двері, і Соня Захарівна поспіхом кинулась відчиняти. У коридор ввалились троп жандармів — у чорних кашкетах, у чорних шинелях, під якими була чорна уніформа. їх супроводжував поліцай. Наш, сільський,— Максюченко.

Один із жандармів — певно, старший,— високий, кремезний, з колючим поглядом безбарвних очей, втупився у Соню Захарівну:

— Кто ест доктор? Фамілі, ім'я...
Санітарка злякано подивилась на мене.

— Профедіте унс ф кабінет. Дайте спісок больной,— дихнув мені в обличчя перегаром.

В ординаторській, куди ми зайшли, недбало взяв журнал, погортав і тицьнув його Максюченку. Поліцай, напруживши посоловілі очі, вп'явся у прізвища хворих. Потім ураз закляк, щось стиха проказав тому, старшому. Єхидно всміхаючись, той звернувся до мене:

— Ідьомтє, Марі Якофлєфна, бітте, дев'ятий палята...

Наче хто голкою штрикнув у серце — в тій палаті лежав один Віталій.

Я сказала, що в дев'ятій палаті хворий хлопець із сусіднього села. А хворих серед ночі турбувати категорично забороняється. Та мене не слухали.

Віталій не спав. Побачивши нас, швидко схопися з ліжка і, спираючись на милиці, запитально дивився на нічних «гостей».

— Лієн діх айн... дас роте швайн! — процідив крізь зуби старший. Я запротестувала: хворий ще не вовсім одужав, йому потрібен спокій, але на те не зважили.

— Не надь вольноваться, доктор... Он будет у нас бістро здороф.

Куди ви його забираєте?

О! Ві отшень любопитні. Много будешь знальм, скоро будешь старій! І самовдоволено вишкірив в усмішці великі зуби.

Віталія вивели, а ми з Сонею Захарівною мов заціпеніли. У неї по щоках текли сльози, тремтіли руки, й здавалося, що зараз вона випустить лампу...

Уранці в кінці лікарняного парку, там, де він зливається з лісом, Іван Савич Харечко, наш завгосп, побачив Віталія мертвого, з ледь помітною плямою крові біля серця. На тому ж місці, під старим крислатим дубом, ми всі гуртом видовбали яму і поховали його.

Відтоді не одна весна прошуміла, стираючи в нам'яті події і факти, які так багато для мене важили колись. Але о такі, що ніколи не забуваються...

Минулого літа я приїхала в Іваницю — велике село на Чернігівщині.

Збочивши з дороги, іду навпростець лісом до могили Віталія. Мене веде звивиста стежина, що зникає в гущавині, а то знову біжить рівною стрічкою в синій млі світанку. На широкій галявині враз зупиняюся. «Мабуть, десь тут»,— підказує пам'ять, а погляд шукає могильний насип під старим дубом. Та дуба того вже нема... Натомість росте розкішний кущ калини, а поруч, між зеленою травичкою, жебонить джерельце.

У скорботному мовчанні, в тихій задумі стою віч-на-віч з далеким минулим. Потім кладу прямо на траву букет лісових квітів, сідаю, даючи перепочинок натрудженим ногам. Могильного насипу теж немає: осів і заріс густою зеленню. Але ж кущ калини кимось посаджений... Хтось уже був тут, ще когось турбує пам'ять про минуле.

Трохи відпочину і піду в село, розповім людям про Віталія Міщенка. Воїна, якого розстріляли фашисти того далекого 42-го. Розстріляли за те, що він зі зброєю в руках боровся, аби діти наші і всі прийдешні покоління жили у щасті і в мирі.

Ми прийдемо сюди разом. Насиплемо могильний пагорб, принесемо багато-багато квітів. І знайдемо матір Віталія, розповімо їй про сина і передамо від нього гілку червоної калини.