Наприкінці серпня фашистські війська ввірвалися в Івот. Після вчинених грабунків гітлерівці рушили далі, а в селі залишилися представники окупаційних властей, а також «обраний» на сходці староста та завербовані поліцаї.

Настали страшні дні для населення: фашисти вимагали незаперечної покори «новому порядку», встановили жорстокий терор. Лише за підозру в допомозі партизанам жителів хапали без суду і слідства. Людям заборонялося вечорами виходити на вулицю, збиратися разом. Зрадники-поліцаї завжди були готові пустити в хід зброю. Вислужуючись перед гітлерівцями, вони арештовували комуністів, комсомольців, сільських активістів і передавали їх у руки гестапівцям.

У Шостці, в застінках гестапо, лише в липні 1942 року загинуло близько трьох десятків івотчан. Серед них комуністи — завідуючий сільським магазином Григорій Антонович Оснач, завідуючий клубом Костянтин Васильович Усов, голова колгоспу Василь Кирилович Білоус, колгоспник Григорій Федорович Рогутько з сином-комсомольцем Костянтином, лікар Данило Терентійович Донськой, колгоспниця Євдокія Єгорівна Панькова. Фашисти катували і розстрілювали навіть школярів. В гестапо загинули, зокрема, учні 5—9 класів Олександр Хильковський, Ірінард Стрюк, Петро Романенко, Анатолій Паньков, Петро Демидов, Олександр Ольховик, Іван Кондратенко.

З Івота на каторгу в Німеччину окупанти відправили 1(37 юнаків та дівчат, багато з них там загинули.

А 13 січня 1943 року відбулася звіряча розправа гітлерівців над мирним населенням. У глибокому яру біля івотського кладовища були розстріляні сім'ї партизанів з сусіднього села Антонівки Ямпільського району. Колгоспницю Зінаїду Петрівну Осадчу вбили разом з грудною дитиною, Домну Василівну Пригару — з трьома дітьми, дружину директора Антонівської школи, вчительку Євдокію Михайлівну Буйницьку — з дитиною. Цього дня було розстріляно і закопано живими 92 чоловіки.

Розстріли, грабежі, знущання... Великою трагедією стало життя на тимчасово окупованій ворогом території. Змучені жителі з надією на визволення вслухалися у відлуння далеких боїв: поверталась Червона Армія, а з нею — рідна Радянська влада.

Повоєнна історична і мемуарна література скупо висвітлює події, що відбулися в березні 1943 року на півночі Сумської області. Командуючий Донським (пізніше — Центральним) фронтом К. К. Рокоссовський у своїх спогадах зазначав, що радянські війська, перекинуті після розгрому гітлерівців під Сталінградом, у лютому сорок третього розгорнули наступ північно-західніше Курська і до 10 березня вийшли до Десни північніше Новгорода-Сіверського.

У довідці Шосткинського міськвійськкомату читаємо: «...Щоб позбавити ворога можливості маневрувати своїми резервами і полегшити завдання знищення німецьких загарбників з фронту, в тил противника були введені 29-та Окрема лижна бригада сибіряків, 12-й кавалерійський полк та інші частини. Воїни цих підрозділів, проявивши відвагу і героїзм, прорвали ворожу оборону, здійснили рейд по тилах і з честю виконали завдання відвернення на себе резервів противника».

На світанку 7 березня перший лижний батальйон сибіряків, кулеметна рота, взвод протитанкових гвинтівок і батарея 45-мілімет-рових гармат разом з партизанами, що приєдналися до військових підрозділів у Хінельському лісі, раптово атакували Івот. Гітлерівці відступили в бік села Погребки (нині Коротченкове), з ними втекли староста і поліцаї.

Учасник тих подій Федір Федорович Зиков, котрий був командиром першого батальйону 29-ї Окремої лижної бригади, в своєму листі писав з далекої Тюмені червоним слідопитам Шостки: «Населення Івота, як і інших навколишніх сіл, з великою радістю, хлібом-сіллю зустрічало своїх визволителів. Стомлених бійців і командирів люди запрошували до себе додому, пригощали, чим могли, влаштовували на відпочинок. Сільські жителі були веселі і життєрадісні. А наші воїни розповідали їм про розгром фашистів під Сталінградом і про початок визволення України».

Фашисти, отямившись після раптового удару наших військ, почали підтягувати до визволених населених пунктів підкріплення — танкові й моторизовані частини, артилерію. Радянські бійці і народні месники готувалися до оборони. їм активно допомагало місцеве населення.

«Рано-вранці 10 березня 1943 року,— пише в своїх спогадах Ф. Ф. Зиков,— по селу почали бити ворожі гармати. Це відкрили вогонь фашистські війська, що оточили Івот. П'ять годин тривав жорстокий і нерівний бій. Наші поранені бійці не залишали своїх позицій, билися до останнього патрона. Відстоюючи кожен будинок, кожну вулицю, вони проявляли чудеса виняткового героїзму. Земля кипіла від розривів снарядів, літаки на бриючому польоті скидали запалювальні бомби, навколо лютував вогонь».

У критичний момент, коли стало очевидним, що утримати село сміливцям не вдасться, вони спробували пробитися до лісу. Та тут їх зустріли ворожі танки. Взвод старшого лейтенанта Зуєва вступив у важкий поєдинок із сталевими потворами. Уже палало кілька танків, та прибували нові й нові. Всі солдати взводу протитанкових гвинтівок і їх командир загинули смертю хоробрих в тому бою, але не відступили перед ненависним ворогом.

І на інших вулицях села події наближалися до трагічної розв'язки. «... Під натиском переважаючих сил ворога наші ряди швидко ріділи,— пише з Москви колишній комсорг 29-ї Окремої лижної бригади Борис Олександрович Табачников.— Більшість воїнів полягли на полі бою, завдавши ворогу значних втрат у живій силі і техніці. Тільки кільком бійцям чудом вдалося пробитися в бік сусіднього села Антонівки, а решту — хто залишився в живих — місцеві жителі намагалися сховати в підвалах і на горищах будинків. Мене разом із старшиною розвідки теж сховали па горищі якоїсь хати. А вночі ми таки прорвалися з оточення до своїх».

Зайнявши Івот, гітлерівці зразу ж влаштували облаву. Захоплених у полон бійців розстрілювали разом з тими, хто їх переховував. Ось що згадувала колишня колгоспниця Уляна Семенівна Галай: «Наша хата знаходилася на околиці села, біля колгоспного саду. Раннього світанку фашисти, що наступали з цього боку, підпалили село. З великими труднощами зібравши сяк-так своїх сімох дітей, я вискочила з ними на город. Ми сховалися за купою гною. Через деякий час два гітлерівці підвели до цієї купи чотирьох наших обеззброєних бійців, щоб розстріляти їх. Фашисти побачили мене, схопили за руки і поставили поруч з бійцями. Розстрілювали по одному. Коли біля мене впав останній боєць, грудкою повалилась на землю і я. Сил не стало... Мабуть, вирішивши, що я мертва, окупанти кілька разів стусонули мене ногами і пішли геть. А мої дітки дивилися на цю страшну картину і навіть не кричали — настільки були перелякані».

...Затих бій. Чулися лише одиночні постріли. Це гітлерівські вояки продовжували виловлювати і розстрілювати радянських бійців. Потім вони зігнали в колгоспну конюшню чоловіків і підлітків, примусили їх роззутися, босими вивели на вулицю, поставили в одну шеренгу і почали розстрілювати кожного десятого. «За що? За що мене убивають?..» — запитували приречені. Перекладач відповів: «Уранці, ще перед боєм, у селі вбили німецьких розвідників — офіцера і солдата».

Та цього фашистам виявилося замало. За відданість Червоній Армії і Радянській Батьківщині, за відверто проявлену ненависть до окупантів фашистське командування прирекло село Івот на знищення, а його жителів — па страту. Каральна акція була покладена на частини СС, що знаходилися в Новгороді-Сіверському в розпорядженні коменданта майора Пальма.

Есесівці прибули тоді ж, 10 березня, в другій половині дня. Зловісні чорні машини з хрестами на бортах і встановленими на них кулеметами зупинилися на Щербаківці, де були вбиті німецькі розвідники. З машин висипали вгодовані кати з пов'язками СС на рукавах. Вони виганяли людей з будинків та погребів і розстрілювали їх з автоматів прямо у дворах, на городах і вулицях. Глибокий сніг, Що випав напередодні, багровів кров'ю, сліди жорстокої розправи над мирними людьми було видно скрізь...

Колгоспник Іван Андрійович Білоус, який проживає в Івоті, згадує:

— Мені тоді було шістнадцять літ. Я бачив, як фашисти ввірвалися в дім нашого сусіди Петра Васильовича Івченка, вигнали всю сім'ю на вулицю. Спочатку розстріляли його самого, потім сина і дочку, старика-батька. Дружина Петра Васильовича вискочила у двір .) грудною дитиною на руках. Вона голосно закричала, проклинаючи вбивць. Есесівець вирвав у неї з рук дитину і, кинувши до ніг, застрелив із автомата. А коли вона нахилилась над мертвим малятком, автоматна черга прошила і її... Помітивши, що карателі йдуть до нашої хати, я попросився в льох до Тетяни Мартинівни Бєлявської, де переховувалися жінки і діти. Але скоро почулася німецька мова: «Партизан, ком, ком!» Ляду погреба відкрили дулом автомата. Перекладач сказав, що німецький солдат велить вийти чоловікам, інакше він постріляє всіх прямо в погребі... Як тільки я з'явився наверху, есесівець вистрілив мені у спину... Потім Тетяна Мартинівна підібрала мене... Я і зараз безмежно вдячний цій людині за те, що вона врятувала мені життя».

Володимиру Кириловичу Дорогому тоді теж ішов шістнадцятий рік. Його розстрілювали разом з батьком. Батька вбили, а Володимира тяжко поранили. Він вижив, та поранення назавжди підірвало його здоров'я.

Розстріляних карателі кидали в погріб або затягували в будинки. Про це написав у своїх спогадах Петро Якович Єременко: «Мене привели у двір Пимена Логвиновича Зайця. Тут уже було багато людей — чоловіків, жінок з дітьми. Есесівці заганяли їх у будинок і стріляли в кожного. Коли потягли вчителя Павла Корнійовича Оснача, він крикнув: «Прокляття вам, кати!» Потім прийшла моя черга. Двоє фашистів схопили мене і штовхнули на тіла вбитих. Хтось із фашистів вистрілив, і я упав. Куля пробила заячу шапку, але голову лише подряпала... На мене падали нові жертви... Потім карателі зачинили двері і підпалили будинок. Я звільнився з-під трупів, доповз до вікна... і втік на город... У будинку Пимена Зайця при похованні налічили 67 обгорілих трупів. Цю дику розправу фашистських головорізів над мирними людьми ніколи не забудуть жителі нашого села і всієї округи».

Ганна Пантеліївна Белявська писала: «...Перед обідом 10 березня стрілянина вщухла, перестали рватися снаряди. Ми вибралися з погреба. Я з дітьми зайшла в дім, а мій чоловік Павло Омелянович залишився у дворі. Раптом прибігла сусідка Марія Пантеліївна Усова і крикнула: «Ховайтесь! Німці!» Не встигли ми ще й одягтися, як у хату зайшли німецькі солдати і веліли виходити на вулицю. Я думала, що тих, хто з дітьми, вони пощадять, і віддала чоловікові чотирирічного Борю, а сама взяла за руку восьмилітнього Сашу. Нас погнали до будинку Тетяни Тимофіївни Дейнеко. Там уже було багато народу, німці всіх заганяли в сарай. «Шнель! Шнель!» — кричали гітлерівці і штовхали автоматами. Я плакала і просила, щоб нас відпустили. Кат, що стояв у дверях, сильно штовхнув мене у глибину сарая разом з дитиною... «Мамо, мені страшно!.. Мамо, врятуй мене!..» — кричав Саша.

Не передати словами, що зі мною було. Крик цей досі не можу забути...»

Про спалених у цьому сараї читаємо в спогадах родички Тетяни Тимофіївни — Віри Іванівни Дейнеко: «Наша Таня була красивою дівчиною, чимало хлопців задивлялися на неї. Та їй було не до гуляння. Після смерті батьків на її руках залишилося п'ятеро молодших братів і сестер. І дівчина працювала, вела господарство, виховувала менших, аж поки не сталася біда. Окупанти чотирьох з них погнали в Німеччину, а один брат втік до партизанів. Таню ж 10 березня, в той зловісний день, разом з іншими спалили живцем у сараї. Тут прийняли мученицьку смерть і її сусіди: Павло Омелянович Белявський з дітьми, Олексій Щербак і його дружина Наталія, Степан Щербак з дружиною і невісткою... Всього 26 чоловік.

У будинку Івана Володимировича Щербака згоріли всі члени його великої сім'ї — дружина Ганна Давидівна з чотирнадцятирічним сином Анатолієм і маленькою дочкою Валею, яку мати намагалась врятувати, закривши своїм тілом від вогню... Потім їх так і знайшли разом.

Загинули у вогні сестра Івана Володимировича Анастасія і 60-річ-па мати Марфа Василівна. В цьому ж будинку спалили нелюди дружину вчителя Степана Трохимовича Сербіна і двох його синів — Толю і Льоню».

Із спогадів Тетяни Семенівни Пустової: «Коли закінчився бій, я повернулася в свою хату, заглянула в льох, із якого тут же вийшов радянський лейтенант. Він пояснив, що з ним ще два наші бійці. Три дні я доглядала за воїнами, що потрапили в біду, готувала їм їжу, розказала, як пройти до партизанів. Одного разу я прийшла до льоху, там уже нікого не було. Ляда була відчинена, а поруч стояв акуратно складений посуд. Я побачила записку: «Мамо, велике спасибі за гостинність і материнське почуття, виявлене до нас. Ви нам врятували життя, а ми йдемо до партизанів і будемо продовжувати боротьбу, будемо бити ненависного звіра, а коли повернемось, обов'язково провідаємо Вас. Ще раз спасибі. Олексій». Як жаль, що до цих пір я не знаю дальшої долі цих прекрасних воїнів. От лише записку, як святиню, бережу...»

Один за одним розповідають очевидці, яких залишилося вже не так багато, про той страхітливий день — 10 березня 1943 року, коли, увірвавшись в Івот, озвірілі гітлерівці впинили жорстоку розправу над мирними жителями. В селі немає жодної сім'ї, якої б не торкнулося це велике горе, яка б не втратила після кривавого розбою фашистських катів батька чи брата, сина чи дочку, чоловіка або родича. За уточненими даними того трагічного дня в Івоті були вбиті і спалені живими 392 мирних жителі — чоловіки, жінки, діти, десятки полонених радянських воїнів. Вогнем знищено майже всі громадські споруди і 182 будинки. За період німецької окупації селу Івот було нанесено збитків на 8 мільйонів 680 тисяч карбованців (у довоєнних цінах).

Житель міста Конотопа Сумської області П. Пищик писав у газеті «Правда» 21 січня 1965 року: «Шановна редакціє, нелегко мені було братися за напір і перо. Кожного разу скорбота і гнів заважали викласти почуття і думки. Побував цими днями на одному підприємстві, мені довелося почути слова однієї робітниці, чоловіка котрої фашисти розстріляли в роки окупації. Вона висловлює гнів, що багато фашистських погромників і вбивць і понині розкошують в ФРН на свободі, уникаючи покарання.

Я уродженець одного з великих сіл Сумщини. Село Івот, в якому народився, виріс і трудився, до війни було гарно упорядкованим. В селі були середня школа-десятирічка, ремісниче училище, лікарня, пологовий будинок, клуб на 500—600 місць, паровий млин, 2—3 магазини, три крупних колгоспи, коноплезавод.

Фашисти-окупанти перетворили наше прекрасне село в руїни, попелище, а його населення —в калік, сиріт, у змучених, змордованих людей.

З перших днів окупації фашисти почали знищувати мирно населення Івота. Та особливо роз'ятрює пам'ять 10 березня 1943 року, коли на світанку з Новгорода-Сіверського в Івот прибув каральний загін і вчинив криваву розправу над беззбройними стариками, жінками-матерями і малолітніми дітьми. В той скорботний день більше 300 івотчан були розстріляні, повішені і спалені живими в сараях і складах.

Згадуючи все це з болем у серці, ми говоримо твердо і рішуче: ні! Не можна за всі ці звірства і наругу прощати фашистським розбійникам і їх агентам!»

...Настав ранок 11 березня 1943 року. Зійшло по-весняному яскраве сонце. І освітило страшну картину: село — в руїнах, в слідах пожарищ. Скорботно схилилися знівечені, обгорілі дерева. Та раптом гримнуло кілька пострілів...

Виявляється, ввечері і вночі есесівці виловили і тримали під посиленою охороною в школі і в колгоспному сараї ще близько двохсот чоловіків і підлітків. А вранці з шосткинської комендатури надійшло розпорядження не розстрілювати цих людей, оскільки потрібна була робоча сила для термінової відбудови згорілого моста через заболочені луки. Розстріляли лише радянських солдатів і комуністів, яких виявили серед івотчан. Ці постріли і прогриміли в ранковій тиші.

А невдовзі безлюдними вулицями пішли поліцаї. Вони стукали прикладами в двері уцілілих будинків, у ляди погребів, кричали: «Ану, виходь ховати родичів!»

Ховали прямо у дворах і на вулицях — у сімейних і братських могилах. Довбали ще мерзлу землю, розгрібали попелище, збирали останки... Крику і сліз майже не було. Ненависть і жага помсти пекли серця.

...Завітаймо сьогодні до села Івот, що на півночі Сумщини. Красиве, зеленошате село. Та найперше, що впаде в око,— одинадцять братських могил. Поруч зі школою, побудованою замість згорілої,— пам'ятник воїнам, що загинули на івотській землі. Стоять обеліски і на місці боїв при в'їзді в село, і на місці розстрілу сімей антонівських партизан. А в самому центрі, де полягли бійці старшого лейтенанта Зуєва, споруджений меморіальний комплекс. На плитах — прізвища 153 воїнів, що віддали своє життя в боях за Івот, і 566 прізвищ жителів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни, в застінках гестапо, а також були розстріляні і спалені живими.

На площі біля меморіалу проходять урочисті піонерські збори, лінійки. Щороку 10 березня — в день івотської трагедії — тут відбуваються мітинги пам'яті. Молодь призовного віку дає клятву на вірність Батьківщині.

Червоні слідопити Івотської середньої школи розшукали рідних і близьких багатьох воїнів, учасників боїв за Івот. Теплі листи надіслали учням батьки загиблого солдата Пилипа Діброви із Запоріжжя, дочка Миколи Кособрюхова з Волгоградської області, колишні воїни — Серафим Георгійович Мелешин, Григорій Петрович Лаптев з Москви та багато інших. У гостях в івотчан побували Григорій Мусійович Лисенко з Полтавщини, врятований колгоспницею Ксенією Петрівною Артамоновою, дружина загиблого воїна Григорія Івановича Вихрова з дочкою і внуком (вони живуть в Омській області), дочка старшого лейтенанта Зуєва.

У музеї бойової слави зібрані цікаві матеріали з історії села. В 1904—1905 роках тут відбулися селянські заворушення. Тоді з Новоросійська в Івот повернулася група заробітчан, які розповіли, що там «перебили козаків, треба так зробити і в Івоті». В донесенні новгород-сіверського поліцейського справника повідомлялося, що місцеві агітатори підбурювали селян рубати казенний ліс. Для придушення революційного виступу з Новгорода-Сіверського прибули жандарми та козаки, які заарештували І. Є. Рудченка, П. І. Щербака, К. І. Явора, П. С. Кондратенка і кинули їх до в'язниці. Активного учасника революційних подій В. А. Мойсеєнка царські власті загнали до Сибіру на вічне поселення, де він і помер.

Документи музею засвідчують те, що в Івоті радісно зустріли перемогу Великого Жовтня. В грудні 1917 року тут було встановлено Радянську владу. Для захисту завоювань революції біднота організувала загін Червоної гвардії.

У квітні 1918 року село окупували німці та гайдамаки. Почалися масові репресії та грабежі. Був спійманий і страчений командир івотських партизанів А. Н. Карман, замучений партизан Г. Т. Орловський.

Після розгрому німецьких інтервентів 20 листопада 1918 року була створена партійна організація. Першими комуністами села були Г. Ходьков, А. Мойсеєнко, Д. С Коротченко (пізніше видатний партійний та радянський діяч — секретар ЦК Компартії України, Голова Президії Верховної Ради УРСР), М. Лисицин, М. Седов, П. Євменов, П. Демидов та А. Хайдоненко.

Під час наступу денікінських банд багато івотців вступили в лави Червоної Армії і громили ворогів на фронтах громадянської війни.

На початку 1930 року в селі було організовано колгосп «Прогрес», а в 1932 році — МТС. Івотчани добивалися значних успіхів у господарюванні. Та їхню мирну працю перервала війна з німецько-фашистськими загарбниками. На захист рідної Вітчизни в лави Червоної Армії влилося 208 чоловік.

5 вересня 1943 року Радянська Армія назавжди визволила село. За мужність і героїзм 168 івотчан нагороджені орденами і медалями.

Хлібороби колгоспу «Прогрес» за короткий час відбудували зруйноване війною господарство. Жителі Івота з попелу відродили своє село. Воно стало ще красивішим. Непохитна віра в майбутнє, в торжество правди і справедливості допомогла івотчанам вистояти в біді, не схилитися в покорі перед жорстоким і підступним ворогом. І сьогодні пам'ять про загиблих героїв кличе цінувати мир на землі, боротися за нього, працею своєю зміцнювати могутність рідної Вітчизни.