Дуже багато хороших людей живе серед нас. Без окремих із них навіть уявити не можна існування того чи іншого колективу. Саме до таких належить і наш Микола Олексійович Адаменко, завідувач сільського клубу.

Справді, він став невід'ємною часткою як буднів, так і свят села Ясна Зірка. А все тому, що трудова, громадська діяльність М.О. Адаменка та виробничий, громадський пульс нашого села тісно переплелися, зріднилися, стали одним цілим.

Майже половину свого життя — найкращі роки молодості, трудиться Микола Олексійович у селі з такою красивою назвою. І його трудівникам він віддав і продовжує віддавати бурхливі потоки своєї енергії, спалахи розуму, таланту, душевності, зерна тань. Гаряче серце Адаменка широко відкрите людям.

Досвідчений боєць ідеологічного фронту, у якому вдало поєдналися здібності художника образу з обдаруванням художника слова. 1 тому багато чого йому під силу.

Серед трудівників колгоспу імені Карла Маркса великою популярністю користується стінгазета 'За урожай' — творіння думки і рук Миколи Олексійовича, який ось уже багато років поспіль очолює редколегію. Двічі на місяць виходить стіннівка. І кожен її випуск — подія у громадському житті села. ''За урожай' звертається безпосередньо до трудівників, широко надає їм слово. Порушує злободенні питання, організовує, агітує. Оспівує передове і дошкульно б'є по ледарях, бракоробах, п'яницях. Свою актуальність, компетентність, бойовитість стінгазета забезпечує завдяки підтримці дописувачів, яких налічується близько п'ятдесяти.

Місцем зібрань колгоспників став стенд із сатиричною стіннівкою 'Перець'. Люди обмінюються думками, сміються, жартують. Десятою дорогою обходять цю місцину тільки ті, про кого йдеться у стіннівці. Дотепні карикатури б'ють у ціль, вдалі віршовані підписи до них діють не стільки вбивчо, скільки оздоровлююче на порушників виробничого процесу і громадського життя. Рідко хто з них вдруге потрапляє до 'Перця'.

Редактор газет 'За урожай' і 'Перець' дбає про багате художнє оформлення, надає кожному номеру привабливого вигляду. Малюнки-заголовки, як правило, носять сезонне тематичне навантаження, що забезпечує оперативність.

Є у нас і світлова озвучена газета, яку теж випускає М. О. Адаменко. Фотографії, малюнки, тексти, збільшені в десятки разів фільмоскопом, передаються на білий екран. А магнітофонна плівка розповідає в цей час про передовиків виробництва. У залі клубу лунають пісні, музика місцевих аматорів сцени, на замовлення кращих людей Ясної Зірки. 1, знаєте, виходить ефективно. Коли демонструвалися перші випуски світлової газети, деякі жінки із задоволенням говорили: 'А про нас у клубі кіно показували'. Окремі номери світлових газет присвячено ланковому механізованої ланки по вирощуванню цукрових буряків орденоносцю В.І. Кондрашевському, дояркам — орденоносній О.І. Буцан, Є.В. Радченко, Г.П. Деризенко та іншим. Потрапляли до газети і негативні персонажі. Так, верхи на самогонному апараті з півлітрою в руках 'галопувала' на екрані Парасковія Падун.

А щотижневі 'бойові листки', які так просто і доступно розповідають про головне! Вони звеличують переможців соціалістичного змагання, гостро критикують тих, хто відстає. Хіба це не дійова допомога партійній організації, правлінню колгоспу. Комуніст Адаменко прагне впливати на людей різноманітними формами і методами ідеологічної діяльності. Наочна агітація на території колгоспу ім. Карла Маркса — теж справа його рук. Від в'їзних арок у село до щоденного напису на трафаретці, що біля Прапора Слави Трудової. А з яким художнім смаком оформив Микола Олексійович ленінський стенд! Схвальне слово слід сказати і про стенд 'Культура нашого села'. Ніби оновилися, набрала нових барв від плакатів, вітрин, і стендів кімната тваринників на фермі бригади номер один. Актуальні лозунги на тракторному стані. Один із них запитує: 'Механізаторе, чи все ти зробив у підготовці до посівної?'. Таке гасло не залишає байдужим. Нагадує, що весна не за горами. Приміщення нашого клубу, на жаль, — не палац культури, яких немало на Носівщині, а — хата. Хай і велика, але ж хата. Проте Микола Олексійович так оформив клуб, так налагодив у ньому масову роботу, що він став справжнім вогнищем культури, улюбленим місцем односельців, часткою їх духовного життя. Цікаво і змістовно ведеться клубна робота. Тематичні вечори, захоплюючі зустрічі, 'вечорниці', 'вогники', лекції-концерти, виступи аматорів сцени. Тут відзначаються не тільки всі наші свята, а й круглі дати видатних вчених, полководців, поетів, художників, композиторів...

Усі молоді колгоспники ідуть в армію через клуб, через комсомольські проводи. І тоді, коли солдат повертається до рідного села, коли відбувається урочиста реєстрація шлюбних пар, найвеселішою, найпісеннішою людиною буває Микола Олексійович...

Нелегко працювати мені, агроному (до того ж одному на колгосп) секретарем парторганізації. А ще важче було б беї М.О. Адаменка —- активного комуніста, депутата Тертишницької сільської ради, члена товариського суду, пропагандиста комсомольського політгуртка.

Добрі справи нашого завклубу відомі далеко за межами Яс мої Зірки. Агіткультбригада села завойовує перші місця в ран оні. області, відомі також успіхи Миколи Олексійовича на літературній ниві, як автора оповідань, новел. Ось і нещодавні Адаменко, випускник факультету журналістики Київського університету, вийшов переможцем конкурсу 'В сузір'ї рівних', проведеному районною газетою.

10. VI. 1974 р.

с. Ясна Зірка.

Кожна людина повинна залишити добрий слід на землі. Якщо людина талановита — стає вченим, письменником, артистом і залишає слід своїми науковими працями, книгами, ролями в театрі, кіно. А якщо людині Бог не дав таланту, то просто своєю сумлінною працею, своїм добрим ставленням до людей, така людина залишає добру згадку про себе в серцях тих, хто її знав. Кожна порядна людина повинна жити і творити добро, а якщо, крім цього, ти спеціаліст-агроном. то на тобі лежить ще відповідальність за кожний твій крок, бо в цій професії не все залежить тільки від тебе, а й від природних умов, а тому в нашій роботі не все можна передбачити.

Інколи треба йти на прямий ризик, але цей ризик буває не такий страшний, коли є агрономічна інтуїція, тобто певні теоретичні знання і практичний досвід.

Після закінчення агротехнікуму я працював економістом у своєму рідному колгоспі ім. Куйбишева. Одного разу мене викликав до себе голова колгоспу Максим Йосипович Балинець — доручив перевірити стан парникового господарства.

Був уже кінець квітня 1959 року, і, коли я перевірив пари мені стало не по собі. Теоретично я знав, як вирощувати розсаду овочів, але те, що я побачив, не вкладалось ні в які рамки. У більш-менш непоганому стані були тільки 30 рам ранньої капусти. А де були посіяні помідори, там шибки в рамах геть побиті, грунт не поливався і був сухий. Низькі температури, відсутність вологи - - і в результаті жодна рослина не зійшла. А городньою бригадою керувала людина з агрономічною освітою...

З гіркотою в серці я доповів, що колгосп залишиться без помідорів, бо виправити що-небудь у парниках уже пізно.

— Ні, не залишиться, — спокійно сказав Максим Йосипович, — помідори в колгоспі повинні бути. І виправити становище в городній бригаді повинен ти — молодий спеціаліст. Гроші порахувати ми й самі зуміємо, без економіста, а виробити їх, ці гроші, треба тобі, як агроному...

На черговому засіданні правління мені доручили городню бригаду, а розсаду помідорів вирішили шукати по колгоспах або ж у Дослідній станції.

Наступного дня я поїхав у Дослідну. Яка там чудова була розсада! Вся розпікірована, товсті стебла вже починали викидати бутони. Але ця розсада була для своїх потреб. А мені показали котловани, де розсада була нерозпікірована, тонкостебла, переростала — була до 30 см висотою. її треба було негайно забирати. І, незважаючи на те, що було тільки 3 травня і надворі стояла холодна погода, розсаду довелося забрати і висадити в грунт на площі 4 га.

Пішли тривожні дні. Температура вночі під ранок знижувалась до плюс 1-2 градусів. Навколо плантації помідорів ми розклали купи соломистого гною та сирої соломи із скиртовищ. У нашій бригаді працювало більше 10 хлопців. Серед них М.П. Шкребель, М.Н. Гармаш, М.Д. Сулій, М.І. Жигун та інші. Перші ночі після висадки помідорів ночували з хлопцями в Сіриковому хуторі на горищі конюшні біля плантації. Було холодно, але без морозу. Помідори не росли, але й не гинули, стали темно-зелені від холодів. Після кількох таких ночей ми стали залишатися на ніч вдома, але я в себе біля хати клав на грунт термометр і щоночі о 12-й, 2-й та 4-й годині перевіряв температуру. Я знав, що коли опівночі термометр покаже плюс 1 або 0, то на ранок можна чекати заморозка. З 18 на 19 травня о 12 годині ночі термометр показав 0 градусів. Неминучий заморозок! Я пішов по хатах, де жили мої хлопці. Близько 2-ї години ночі ми всі були з підводами на полі. Завозили додатково гній і а солому. О третій термометр показав мінус 2, о четвертій мінус 3. Моє серце холонуло із стеблинками помідорів. Я розумів, що помідори можуть витримувати зниження температури тільки до -1 -2, а тут уже -3.1 все ж ми діяли чітко, вогнищ передчасно не запалювали. Я брав у руку листочок помідора, він був твердий, холодний, як крижина. Але я знав і те. що рослина не тоді гине, як замерзає. Розрив клітин настає, коли рослини під промінням сонця, швидко відморожуються. За 15-20 хвилин перед сходом сонця ми запалили купи соломи та гною. Всю плантацію покрив густий білий дим. Сходило сонце, але смертельні для помідорів промені розсіювалися у густому диму.

І сталося чудо — через півтори-дві години після сходу сонця всім стало ясно, що помідори врятовані. Вони не почорнілії і не обвисли, а стебла й листочки тримались так, ніби морозу й зовсім не було.

Цілий день ми знову завозили на плантацію скиртовища і соломистий гній. О другій ночі вже було мінус 2. Знову збирав я до плантації хлопців. О четвертій годині стовпчик термометри опустився до мінус 4. Знову перед сходом сонця задиміли купи соломи та гною.

Коли перед обідом підрахували, скільки загинуло рослин, то виявилося близько 5 процентів. Решта була жива. Ще раз удень завезли на плантацію солому, та вона вже більше не знадобилась. У врятуванні помідорів деяку роль, мабуть, відіграло й те, що їх висадили рано і майже два тижні вони росли при низькій температурі й трохи акліматизувалися. Але основну роль відіграло все-таке те, що під час заморозків вони були сховані під димом від прямих променів сонця. Помідори того року йшли по огірках, під які в попередньому році вносили гній, а весною під культивацію — мінеральні добрива № 45 Р 60 К 45 кг діючої речовини на га. І ми одержали тоді по 322 ц товарних помідорів з гектара.

На другий рік парникове господарство готували з осені. Засклили всі рами, наплели хороших матів, почали завозити у великий котлован кінський та свинячий гній, добре його утрамбовуючи, щоб він не горів до того часу, поки закладати парники.

На початку лютого настало потепління, і ми почали готувати парники під ранню капусту, щоб висіяти її не пізніше 15 лютого. Адже, щоб одержати справді ранню капусту, її треба висадити в грунт не пізніше 15 квітня двомісячною розсадою. Все йшло гаразд. Швидко розігрівся заготовлений з осені гній, нагрілась засипана в парниках земля. З 14 по 15 лютого жінки засіяли 30 рам капусти. На 3-4 день з'явилися ніжні рядочки. Надворі стояла чудова погода. Вдень потроху навіть розтавало, вночі до 2-3 градусів морозу. Та ось у ніч з 22 на 23 лютого мене розбудило занивання вітру. Термометр біля хати показував 18 градусів морозу. Я знову давай будити хлопців. Вітер валив ?. ніг, мороз сильнішав щогодини... Ми в першу чергу вкрили рами капусти ще й третіми матами. Не чекаючи ранку, запрягли ком й почали завозити свинячий гній, що був поблизу. Цим гноєм ми замостили нарівні з матами всі проходи між котлованами капусти, добавили гною із торців котлованів. Ніхто до ранку додому не пішов, а коли розвиднялось, то відкрили на хвилину рами Вся розсада зеленіла, ніби й не було надворі 25-градусного морозу. Ввечері, коли я пішов до контори, мене зустрів колишній бригадир-практик городньої бригади Михайло Васильович Даніш і глузливо запитав: 'То що, агрономе, виростив ранню капусту?'. — 'Обов'язково виростимо!' — впевнено відповів я І, дійсно. 15 квітня вся капуста була висаджена в грунт. На два тижні раніше за всіх наш ларьок у Ніжині торгував ранньою капустою. По 380 ц дала капуста з га того року. Коли з'явилася в Ніжині капуста з інших колгоспів, ми свою повезли в Гомель. Вітебськ і мали з 2 га капусти 75 тис. крб. Того року з 1 березня ми висіяли в парники й помідори. Розпікірували їх, до 5 травня деякі стебла у парниках зацвіли. Взагалі урожай овочів був дуже хороший. Наша городня бригада, що вирощувала овочі на плоті 40 га, дала тоді колгоспу ім. Куйбишева п'яту частину всіх прибутків.

Це не стільки приємні спогади, скільки нагадування про те, що високі врожаї доводиться виборювати у повному розумінні цього слова.

Людина може і повинна виходити переможцем у сутичках і примхами погоди. Коли буваю в Червоних Партизанах і зустрічаюся з людьми, що працювали тоді зі мною в городній бригаді, вони завжди згадують ті два роки і кажуть, що ніколи після того не було в колгоспі стільки помідорів, часнику, кавунів та інших овочів.

1975 рік. с. Ясна Зірка.

Я обережно переглядаю довоєнні фотографії. На одній з них — Павло Васильович Кривенко сам, ще студент. А ось на цій удвох: він і дружина Соня. На третій фотографії Павло Васильович серед учнів-випускників Носівської цукровозаводської неповно-середньої школи. Тут він працював директором. Я вдивляюся в риси обличчя. Високе чоло, прямий, з ледь помітною горбинкою, ніс, усміхнені очі і вуста. Когось він мені нагадує... Десь я бачив подібне обличчя. І приходить на пам'ять наш легендарний розвідник Микола Кузнецов. Яка разюча схожість! Пригадую все, що знаю про життя Павла Васильовича Кривенка, і роблю висновок: мабуть, вони були схожими не тільки рисами обличчя, а й характерами, їхнє коротке життя було, як спалах метеора. Тільки з тією великою різницею, що після спалаху того крихітного небесного тіла слід швидко зникає, а пам'ять про Л.В. Кривенка, як і про інших радянських патріотів, що віддали своє життя за щастя народне, житиме у віках.

1912 року в сім'ї Василя Івановича Кривенка, що жив у Носівці, народився син. Назвали його Павлом. Трохи згодом його батько переїхав на степи, де став одним з перших організаторів колгоспу ім. Карла Маркса. Велика любов була у Василя Івановича до нового суспільства, до землі. І він підпорядкував себе цьому всеосяжному почуттю. Вирощував хліб, вчив дітей своїх. Старший син Михайло вчителював у Носівці. Він і підказав Павлові, що і його життєвий шлях повинен пролягти на педагогічній ниві. Тому-то й пішов Павло до Ніжинського інституту, який успішно закінчив у 1933 році. Молодого вчителя на Кам'янець-Подільщині, куди він поїхав працювати, зустріло особисте щастя. Одружився з Сонею — вчителькою з Черкащини. Невдовзі Кривенко стає директором Носівської цукровозаводської семирічки. Робота з дітьми... Яка цікава і захоплююча справа! Як ото на білому папері малювати чудові квіти, так і з дитячих сердець формувати людей, нових людей першого у світі соціалістичного суспільства. І Павло Васильович разом з дружиною віддавав усі свої знання, весь вогонь свого серця школярам. До лав Червоної армії молодого комуніста Кривенка призвали в сороковому. І прямо на західний форпост Радянського Союзу, на острів Саарема, що в Балтійському морі.

Там на нього й навалилася війна. Бої. Гірка доля оточення: фронт, де наші частини?'.

Довелося добиратися до батьківської хати. Село Ясна Зірка — осторонь від великих шляхів, по яких рухалися ворожі частини. Дома зібралася майже вся сім'я. Переїхав сюди з Носійки брат Михайло: про учителювання не могло бути й мови. Менший брат Іван тільки перед війною закінчив десятирічку.

Не став Павло Васильович жити собі тихенько: не така и нього вдача. В першу чергу вирушив на Полтавщину, щоб відшукати свою дружину й сина (там було останнє його місце роботи). Дізнався про те. що вони евакуювалися. Повернувся додому, втішався братовими дітьми Васильком та Раєю. Важко вчителю без школи, без дії ей. Інколи заходив до сестри Хартії ни, брав на руки маленьку Марічку і спішні пісню про Карменюка, трохи змінивши слова:

А потім став зникати вечорами і цілими днями. Окрім рідних, здавалося, ніхто не знав, де він буває. Став підпільником. Встановив зв'язок з партизанами. Та якось про це довідались місцеві поліцаї. І не забарилися прийти, щоб заарештувати.

Це трапилося 10 квітня 1943 року. Лежала в ліжку безнадійно хвора мати. Батько привіз до неї лікаря Володимира Олексійовича Пулінця. Після того, як лікар оглянув хвору, в хату зайшов Павло і зразу ж: 'Що, лікарю, німцям служите?''. 'А хіба ваша мати німкеня? Народу служу'.

Не міг тоді сказати Володимир Олексійович, що він теж підпільник, що він тісно зв'язаний з людьми, які ведуть боротьбу проти окупантів. Вони бачилися уперше. В цей час загрюкали в двері, і в хату ввалилися два поліцаї з карабінами. Вони прийшли за Павлом. Батько став умовляти їх, щоб не забирали сина: 'Скажіть у поліції, що його немає вдома'. Василь Іванович надіявся: один з поліцаїв був із свого села, а другий із сусіднього — Степові Хутори. Та ті стали викручуватись, посилаючись на те, що в хаті стороння людина. Тоді лікар твердо мовив: 'Можете вважати, що мене немає в хаті. Мати їх дуже хвора, не витримає арешту сина'. Та поліцаї були невблаганні. Павло Васильович почав збиратися, зайшов у другу кімнату попрощатися з матір'ю.

«Ви, мабуть, комуніст, підпільник? Знайте, таких зараз рої стрілюють', — сказав тихо лікар. 'Знаю', — відповів Павло і чутко дістав із шафи кинджал, який засунув за халяву.

Лікар схвально кивнув головою. За їздового сів Іван. Павло посередині, поліцаї по боках. Поїхали. Кривенко роздивлявся поліцаїв і думав: 'Що змусило ось цього Лапку стати зрадником? Хто на нього так подіяв? Його батько — порядна людина. І він сам до війни був ніби непоганий хлопець. А цей миршавий поліцай зі Степових Хуторів! Він себе в хаті назвав Орлом. Прізвище Орел, а саме, гірше паршивої ворони. Запродало Батьківщину'.

І прийшли на пам'ять слова Максима Горького, що навіть тифозна воша образиться, якщо її ім'ям назвати запроданця. Коли порівнялися з подвір'ям, де живе сестра Харитина, Павло звернувся до поліцаїв: 'Дозвольте зайти попрощатися з сестрою'. Поліцаї переглянулись і відповіли, що можна. Зайшов до хати. Сестри дома не було, десь пішла в Носівку. Біля колиски сиділа свекруха, а її дочка Меланія поралася в хаті. Кривенко звернувся до них: 'Якщо відбудеться в хаті щось незвичне, будьте спокійні'. Поліцаї, почекавши трохи надворі, зайшли до хати. 'Ну. що так довго прощаєшся? Пора вже їхати!' — гаркнув Орел. 'Та ще не встиг з небожем...' — і поліз на піл до колиски з немовлям.

Коли запроданці поставили свої карабіни в куток і стали закурювати, Павло блискавично зіскочив з полу, вихопив із халяви кинджал і вдарив ним у потилицю Орла. Одразу ж кинувся до Лапки. Той затулив обличчя руками. Один удар дістався йому по руках, другий по щоці. Поліцай зігнувся і прошмигнув до дверей. З гарячки вискочив і Орел, та пробіг метрів вісім і впав мертвий біля хліва в багно. А Лапці вдалося втекти. Павло Васильович, поклавши карабіни на воза, послав свого брата Івана додому, щоб уся сім'я їхала негайно в ліс, до партизанів, а сам ще трохи почекав сестру. Але її не було.

Лапка, що тікав у Носівку на віднятому в когось коні, зустрів її на дорозі і захопив із собою. Привів у поліцію. Вся сім'я Кривенків їхала до лісу. Залишилася вдома тільки старенька, тяжко хвора мати: їй ні їхати, ні йти було неможливо. Через кілька днів вона померла.

А на ранок наїхало повне село поліцаїв. Забрали на вози все збіжжя Кривенків. Особливо активно діяв начальник Яснозірської поліції Василь Данилко. Це він прив'язав до одного полудрабка корову, а до другого — Меланію, як свідка вбивства зрадника Орла. Ця процесія нагадувала події сімсотлітньої давності, коли татари під час наскоків на Русь прив'язували до своїх сідел полонянок, змушуючи їх бігти за кіньми. Коли Меланію кинули за грати, вона не змогла відразу упізнати своєї невістки Харитини, така та була спотворена. Все обличчя — один великий синяк. Ноги порвані шомполами, багнетами. Згодом жінок відправили до Ніжинської тюрми, а звідти — в Німеччину на каторжні роботи.

Уся сім'я Кривенків влилася в партизанське з'єднання «За Батьківщину'. То був гарячий час — весна та літо 1943 року Майже кожної ночі народні месники виходили на бойові зав дання. Летіли під укіс фашистські ешелони, палали поліцайські стани. Свистіли із засідок партизанські кулі в запроданців. Йшла народна війна. І в багатьох операціях брали активну участь бра ти Кривенки.

Одного разу зв'язкові з Ніжина повідомили, що вдень 8 серпня йтиме на Київ ешелон з німецькими офіцерами. їхатимуть відпочивати. Партизани вирішили забезпечити вічний відпочинок фашистським льотчикам біля хутора Коробчиного, вщент спаленого весною 1943 року. На це завдання вийшли бійці батальйону, яким керував Клим Сергійович Скотар. Спочатку операція розвивалася так, як і намічалося по плану. Злетів на міні у повітря паровоз, впали під укіс чотири перші вагони Партизани пішли в атаку. Командир відділення П.В. Кривенко стрибнув на східці вагона. Черга з автомата. Крики і зойки фашистів. Але у відповідь теж постріли. Хоробрий партизан упав у вагоні, скошений кулями. Так загинув смертю хоробрих Павло Васильович Кривенко.

А бій тривав. Одному з німецьких офіцерів вдалося втекти в напрямку Носівки. Везучий попався: скільки не били з гвинтівок — не попали. Зник і десь за Дослідною зустрів ешелон, що йшов на фронт. Гітлерівці розгорнули наступ на партизанів, які змушені були відступити.

В цьому бою загинули командир роти Василь Компанець, Микола Медвідь — син партизана громадянської війни Івана Федоровича Медвідя. Командир відділення Кулініч. Наступного дня їх ховали з усіма військовими почестями. На траурному мітингу виступали командир другого партизанського полку М.Д. моненко, комісар О.П. Хахуда.

Всі були у великій скорботі. Та, мабуть, найбільшій скорботі був Василь Іванович Кривенко. Йому навіть не було змоги поховати свою сина. Тіло Павла залишилося там, у ворожому загоні...

1975 рік с. Ясна Зірка

Сьогодні дуже модні астрологічні прогнози. Майже всі без винятку газети залюбки публікують їх. Ось і зараз читаю: «Хто народився з 23 серпня по 22 вересня — це все 'Діви', і їм. ні надруковано в 'Голосі України', з 22 по 28 квітня сприятливий час для реалізації фінансових починань із зарубіжними парик рами. Я сам собі прикинув, скільки ж то 'Дів' в Україні, як мають зв'язки із зарубіжними партнерами. Раз, два - та й усі! Я не рахую 'човників', наших українських безробітних, як іздять за рубіж, аби якось прожити. Що ж лишається решті «Дів» дуля з маком! Та Бог з ними, з цими прогнозами. Але коні навіяли мені згадку про те, що моя рідна, моя люба вчителька Лідія Павлівна народилася 1 вересня 1916 року, саме в той день, коли починається навчання у школі. Виходить, день її народження став для неї знаменням: судилося їй бути справжньою учителькою.

Лідія Павлівна ще в дитинстві залишилася одна і, живучи у бабусі, закінчила сім класів, а потім — педтехнікум і ще до війни почала працювати в школі. Коли ж загриміло і заблискало на Заході, пішки помандрувала до подруги по навчанню, яка жила в Новій Басані. Переходивши село Червоні Партизани, зайшла до хати Оксені Труш обігрітися. Глянула Оксеня, що дівчина в черевичках та благенькому пальтечку, а надворі хурделить - пустила її з хати. 'Куди ж ти підеш, замерзнеш у дорозі?' Лідія Павлівна залишилася, допомагала господині в домашній роботі, шила вручну сусідкам спідниці, кофточки, а ті приносили їй щось із продуктів. Так і пережила зиму.

А повесні вийшла заміж за Нила Титовича Бойка на куток і Грузилівку. Ще йшла жорстока війна, у село приходили страшні звістки, похоронки, дехто з учнів невтішно ридав, дізнавшись про смерть батька чи брата. Ось у ці вересневі дні 1944 року ми. п'ятикласники, й зустрілися зі своєю класною керівницею Лідією Павлівною Бойко. Як сьогодні бачу її — середнього зросту, у чорному плюшевому костюмі, з рожевим шарфиком на плечах. А найбільше запам'яталися її очі — лагідні-лагідні, а навкруги них ледь помітні, наче промінці, зморшки. Лідія Павлівна скорила всіх на своєю добротою. Мені ж чомусь здавалося, що найбільше уваги вона приділяє моїй особі. Чи не тому, що сама сирота, що я теж залишився без матері в дванадцять років? Одного разу, коли я розповідав вірш Тараса Шевченка 'Якби ви знали паничі', який нам загадали вивчити напам'ять, і дійшов до слів 'Там матір добрую мою ще молодою у могилу нужда та праця положили', у мене затремтів голос. Я побачив, як Лідія Павлівна вийняла з портфеля хустинку і стала витирати свої засмучені очі. Згодом вона завжди підтримувала мене у моему дитячому віршуванні, публікуючи спроби у стіннівці.

Ой, і тяжкі ж були повоєнні роки! Весна та літо 1946 року видалися особливо посушливими. Це вже, коли я писав дипломну роботу, навчаючись в університеті, на тему 'Механізатор — головна сила у полі', знайшов дані, що врожай зернових по Союзу 1946 року становив лише 4,6 центнера з гектара. Це ж тільки удвічі більше норми висіву. За працю в колгоспі нічого не платили, і, щоб не вмерти з голоду, люди нашого села їхали в Західну Україну за хлібом. Поїхав і мій хворий батько з групою селян до міста Корець. Та на базарі всім зерна не вистачило. Здоровіші подалися шукати хліби на села, а мій батько ні з чим повертався додому за двадцятиградусного морозу на підніжках вагона. Так зліг, що більше і не підвівся. Мачуха, яка ще й року не прожила в нашій хаті, після цього різко погіршила ставлення до мене. Лідія Павлівна дізналася про це від людей і разом з викладачем російської мови Вірою Павлівною Кравченко прийшла до нас, щоб хоч якось підбадьорити тата і врезонити нещиру мачуху. Після смерті батька, крім горя, в хаті нічого не було. Але ж знайшлися людці, що проломили лісу в клуні і повигрібали з погреба всю картоплю — єдину мою надію, єдиний засіб до існування. По слідах на снігу я дійшов до сусідів.

Та картоплю в них не знайшов. Вже пізніше стало відомо, що вони сховали її на печі, прикривши скраю подушками, із-за яких виглядали діти. Побачивши їх зацьковані очі. хіба ж полізеш на піч шукати пропажу? Кожен виживав, як міг. А що ж було робити мені, коли залишився навесні сам, як палець? В той час і відчув на власній шкурі суп, примовки 'Вовка ноги годують'. І кожного для після уроків ішов до рідної тітки Химки на Грузилівку, потім до двоюрідних батькових сестер Одарки та Параски на Трушівку і знову на Грузилівку до тітки Марії. У тітки Марії своїх дітей було багато, та вона дала пообідати і, уважно подивившись на мене, сказала: 'Ти, мабуть, Гришо, скоро помреш бо вже пухнути почав'. Я не образився на тітку Марію, тим наче що вона не хотіла мені зла. Але стало страшно. Як же це так, :. п'ятнадцять років померти? Примиритися з цим я не міг. А наступного дня мене забрала зі школи Лідія Павлівна. Вона жила на краю села кілометрів за три від нашого освітнього закладу. Ішли берегами. Навкруги буяло життя — цвіло буйним цвітом золотаве латаття, цвіли лози і верболози, а над усім цим цвітом гули бджоли, джмелі, кружляла різна комашня. У верхів'ях дерев виспівували дрозди та солов'ї, то тут, то там кували зозулі. З гілки на гілку перелітали сиворакші, сорокопуди, скрекотіли сороки. Я згадав вчорашні слова тітки Марії і відразу защеміло в грудях. Розповів про зустріч і розмову з нею Лідії Павлівні, не приховав і того, що всю ніч не спав, а думав, як жити далі, а точніше, — як вижити, і майнула навіть така думка: не трать, куме, сили — спускайся на дно, бо дуже соромно ходити по родичах, аби дали попоїсти. Лідія Павлівна рішуче засудила такий настрій.

— Гришо, викинь таке з голови. Згадай, як безнадійно хвора, слабка жінка Леся Українка писала:

Після цієї розмови я часто повторював слова Лесі Українки.

Навіть сам вигадав на них мелодію. Лідія Павлівна тоді сказала якось:

Через кілька днів Лідія Павлівна завітала до мене додому подивитися, як я живу. У цей час я конав біля хати город. Як кінний скарб зберігав троє відер обрізаної картоплі, щоб посадити. Лідія Павлівна поспівчувала, а наступного дня попросила всіх учнів класу взяти в школу заступи, аби гуртом після уроки викопати мій город. Хлопчики й дівчатка працювали з погни ком. Ось розрум'янилася, розшарілася від роботи наша красуня улюблениця всього класу Мотя Балажа. На тлі рум'янцю її чорні брови-шнурочки здавалися на смаглявому личку намальованими. Дивлячись на подругу, краще працювали Володя Курило і Микола Федорина. Та й не тільки вони. А гостра на язик Зіна.і Андрусенко вибігла далеко наперед, відміряла заступом лінію гукнула хлопцям: 'Хто перший докопає до цієї помітки, том Мотя й віддасть своє серце!'. Всі сміялися, жартували. І Не могла приховати усмішки тоді і Лідія Павлівна.

На деякий час наші з нею дороги розійшлися. Восени того ж 1947 року я одружився, а потім — армія, навчання у сільгосптехнікумі. Коли вже працював головою колгоспу, мене паю родили. Лідія Павлівна прочитала про це в обласній газеті першою написала мені листа-поздоровлення. Були, зокрема, ньому і такі слова: 'Я радію за тебе, як за рідного сина, щаслива, що мій колишній учень удостоєний високої нагороди Батьківщини'.

Після цього листа наше листування розгорілося. Коли ж мені здавалося, що в листі неспроможні сказати того, що на серпі їхав до Лідії Павлівни у Червоні Партизани. Нерідко забирав і до себе в гості, щоб відсвяткувати, скажімо, День Перемоги. Листи Лідії Павлівни були, як промінець сонця, що зігріває душу. Коли я написав у нашу районку нарис 'Тепло її серця про Лідію Павлівну, вона, прочитавши його, надіслала мені зворушливого листа. Наведу кілька фрагментів з нього: 'Добрий день дорогий Григорію. Сердечне тобі спасибі за поздоровлення з Днем учителя. Я читала і плакала. Згадала нелегке твоє дитинство, ти розбудив мою молодість. Стільки прийшлось попрацювати бо була сила, енергія, любов до праці. Гришо, ти так добре пишеш. Я читала твої 'Дві берізки' і теж плакала. Скільки треба мужності все це здолати і перемогти. Твою статтю на День учителя'схвалили всі. Дехто читав її своїм учням на класній годині. Багато хто мене зустрічав і розпитував про моє життя, про тебе. А під час перепочинку на польових роботах хтось, захопивши з собою газету, теж уголос читав твою статтю. Мої колеги, а твої колишні однокласниці Оксана Туник і Ольга Рекун теж згадували шкільні роки. Оля Рекун підійшла до мене, поцілувала та й каже:

— От Гриша! Нічого не забув. І все від початку до кінця чиста правда. Я теж копала город, але хіба всіх згадаєш. Хоч Мотю Балажу згадали гуртом, як живу. Талановита була дівчина. На жаль, будучи студенткою Ніжинського педінституту, померла. Ідучи повз твоє колишнє дворище на роботу чи просто так. згадую тебе. Учні у мене питають, як ти вчився. І я їм розповідала, що ти багато читав, ще в сьомому класі...'.

І таких уривків можна наводити багато. Кожен з них сповнений тепла і сердечності.

Коли я навчався в університеті, Лідія Павлівна консультувала мене з німецької мови. Можна подумати, що тільки зі мною підтримувала вчителька такі стосунки. Ні! Буваючи у Лідії Павлівни вдома, я бачив гори листів від колишніх однокласників, вихованців Лідії Павлівни. Ось листи полковника танкових військ Володимира Курила, військового журналіста Петра Медведя, учительки з Ніжина Зіни Гайової, партійного працівника Петра Маковського, вчительки Марії Василенко з Черкащини. А поряд з ними те й послання від довоєнних вихованців - начальника шахтоуправління Миколи Яковича Комка, викладача політекономії Одеського університету Петра Вороб'я та інших. А скільки листів від колишніх колег, учителів Червонопартизанської середньої школи! Лідія Павлівна продовжувала викладацьку роботу і протягом трьох років по виході на пенсію. Та з 1964 року залишила роботу: ходити далеко бракувало сил.

Перебуваючи в основному вдома, Лідія Павлівна не пориває зв'язку зі своїми недавніми колегами Ольгою Андріївною Рекун Парасковією Єлисеївною Сірик та багатьми іншими. Одне одного вітають зі святами та значними подіями. Є також і листи-сповіді. Це ж. справді, треба було бути і вчителькою, і другом, щоб стільки років вихованці не забували свого вчителя. На жаль, офіційно Лідії Павлівні не присвоєно високих звань, але любові шана учнів — вище офіційних відзнак.

На освітянській ниві Лідія Павлівна зібрала дорідний урожай. Але в особистому житті склалося не так. як вона заслуговувала. Справдилася народна приказка: 'Бог любить сиріт, та не дає їм долі'. 1956 року помер її коханий чоловік. У сорок літ залишилася вона вдовою з тринадцятирічною донькою Шурою. Тоді ж вийшла постанова Міністерства освіти, яка вимагала від учителів обов'язкової вищої освіти, точніше диплома. І то — незважаючи на рівень його знань. Вчитися далі заважали сімейні обставини, надто маленька Шура. Та коли дівчинка підросла, Лідія Павлівна все ж вступає заочно на філологічний факультет Ніжинського педінституту, який успішно закінчила 1959 року.

Коли після трагічної загибелі сина Альоші я вирішив навчатися в Київському університеті, звернувся до Лідії Павлівни за порадою: чи, бува, не пізно, бо ж вже й сорок на носі. Лідія Павлівна відповіла, що навчатися ніколи не пізно. Певно, мала на увазі і свій досвід.

Не забуває свого ветерана і її колег нова генерація педагогів Червонопартизанської школи. З ініціативи організатора позакласної та позашкільної виховної роботи Надії Василівни Архипенко у Червонопартизанському будинку культури був організований чудовий незабутній вечір, на який запросили і мене. Я з дружиною зайшов у переповнений зал, присіли на крісла. Привезла колгоспна машина і Лідію Павлівну. її посадили на сцені за стіл президії, зумисне не попередивши про мій приїзд. І ось у розпалі вечора я з букетом пишних квітів через увесь зал іду до сцени, обіймаю і цілую свою улюблену матір-вчительку. На очах — сльози радості. Напливають спогади Згадуючи далекі повоєнні літа, тепло вчительчиної душі, мимоволі промовляю популярні Шевченкові слова: 'Раз добром нагріте серце — вік не прохолоне'. Потім я розповів, що перші зерна доброти посіяла в наші душі патріарх школи Неоніла Іванівна Петровська, яка ще вчила самого Миколу Григоровича Кропив'янського, героя першої світової та громадянської воєн. Про неї багато розповідав мені професор Київського університету Павло Павлович Плющ. Коли його, молодого вчителя, прислали на роботу у Володьководівицьку школу, Неоніла Іванівна люб'язно поступилася одною кімнатою Павлові Павловичу. Цього видатний вчений ніколи не забував. Найтепліші слона адресував я і Лідії Павлівні.

Після мене на сцену вийшов голова колгоспу імені Куйбишева Григорій Якович Ілляш. Він розповів, як ще малим втратив рідну матір і як класна керівниця, його вихователька Мотря Юхимівна Голець підгодовувала учня, ділилася з напівсиротою скромними сніданками, завжди підтримувала і ділом, і словом. Того вечора всі виступаючі, ніби змовилися. Вони розповідали цікаве, хвилююче, необхідне і старшому, і молодшому поколінню. І я подумав: яке величезне виховне значення мають такі вечори. Вони підіймають на вищий щабель роль вчителя, створюють навколо нього ореол святості...

Летять літа, мов білі птахи. Ось і я вже вийшов на пенсію, стало більше вільного часу. Щороку відвідую Лідію Павлівну. Дружна у неї родина — донька Шура ходить на лапку, зять Коля поки що господарює вдома, бо закрився їхній завод у Ніжині. Що ж — такий нині час. Жаліють і поважають вони маму. Не заростає стежка до подвір'я Лідії Павлівни і від численних вихованців, які заходять з ліками, свіжими продуктами чи й просто з теплим словом. Вже вісімдесят виповнилося славній трудівниці педагогічної ниви. І я, як її учень, як рідний син, вітаю дорогу Лідію Павлівну з ювілеєм, щиро зичу їй здоров'я і багатьох років життя. Вітаючи дорогу вчительку, звертаюся і до всіх учителів Червонопартизанської школи, нашого району: будьте такими добрими, лагідними до своїх вихованців, як наш ветеран, як наша Лідія Павлівна! Давайте їм глибокі знання, прищеплюйте уміння, виховуйте світлі і чисті душі. Будьте такими, як Лідія Павлівна!

Вища освіта... Хто з нас, повоєнних підлітків, не мріяв про неї? Більшість моїх однокласників вступили, хто в педагогічні вузи, хто у військові училища, хто в технікуми. Я ж ледве закінчив семирічку: коли мені було дванадцять років, померла матися, а пішов п'ятнадцятий — пішов із життя батько. До того ж стояв голодний 1947 рік. У шістнадцять я одружився. Працював на рядових колгоспних роботах, очолював рільничу бригаду, а після служби в армії Носівський райвиконком послав мене навчатися до Чернігівської школи з підготовки керівних кадрів. Згодом школу перетворили на зооветтехнікум, агрономічне відділення якого я й закінчив. З червоним дипломом повернувся до рідного колгоспу імені Куйбишева і одразу з вступив до Київської сільськогосподарської академії. 1961 року мене обрали головою колгоспу імені Карла Маркса. Порівняно з нашим колгоспом імені Куйбишева, який очолював умілий господарник М.Й. Балинець, що за сім років устиг перебудувати всі ветхі приміщення на капітальні, довірене мені господарство було дуже занедбаним. Тільки в колгоспному дворі в Ясній Зірці споруджено добротні корівник та комору, а решта — саманні хлівці і клуні, в яких стіни місцями попровалювалися, і з дірок виглядали голови корів та телят. Особливо тяжке становище було на Тертишниківському відділенні. Жодного приміщення для худоби, урожайність зернових — 8-10 центнерів з гектара. Прибуток колгоспу за 1960 рік становив лише 178 тисяч карбованців. Треба було засукувати рукави і повністю віддатися колгоспному виробництву. Чотири роки поспіль надходили мені з сільгоспакадемії виклики па сесію, але за такого становища було не до навчання. Радувало єдине — зростання продуктивності землі і тваринництва, новозбудовані приміщення. За шість років мого головування урожайність зернових виросла до 25 центнерів з гектара, прибуток сягнув 540 тисяч карбованців. У чотири рази збільшилася оплата праці колгоспників. Засяяли віконцями дванадцять капітальних тваринницьких приміщень, відчинила двері нова колгоспна контора. Нарешті, з сільгоспакадемії я отримав листа з проханням повернути взяті в бібліотеці підручники. Закінчувався 1969 рік. Нашому старшому синові Альоші виповнилося 19. Зібралися хлопці та дівчата, щоб відсвяткувати його день народження. Я проголосив тост за синове повноліття. Тост був віршований. Коли я закінчи» його, Альоша попросив прочитати ще один поетичний твір, написаний мною після відвідин Піскарівського цвинтаря в Ленінграді. Вірш цей мені вдався, і синові хотілося похвалитися батьком перед ровесниками. Вони і гідно оцінили мог щире слово, нагородивши по закінченні чигання щирими оплесками, Альоша ж підійшов до мене, потиснув руку і сказав: 'У вас, тату, є талант до віршів, як казала Леся Українка, а тому обов'язково вступайте на факультет журналістики до Київського університету. Я збираюся складати вступні на юридичний факультет, отож будемо разом готуватися і позмагаємося, хто з нас швидше вступить. А вихідні дані у пас близькі — у вас диплом агронома з відзнакою, а у мене атестат електрика, теж з відзнакою. Ніхто й гадки не мав про те. що через півроку після цих іменин мій синок Альоша загине в залізничній катастрофі. Згадую про це, бо ніколи не перестане боліти серце, щеміти душа. Щодня після аварії кричала-голосила до знемоги моя дружина, Альошина мати, а я ночами, обливаючись слізьми, штудіював підручники. Альошина життєва дорога закінчилась, а я мусив виконати його заповіт: стати студентом факультету журналістки. Протягом дня нічим, крім роботи, займатися не міг, бо на той час обіймав посаду головного агронома, а по сумісництву був ще секретарем парторганізації колгоспу. І ось вступні іспити 1971 року. Все склав на відмінно, а іноземну (німецьку) -- на трійку. І причина тут одна: вивчав її дуже давно, ще у п'ятому-сьомому класі, а в технікумі німецької не було. Дивлюся в списки зарахованих — свого прізвища не бачу. Звертаюся до приймальної комісії. А там мені спокійно відповіли: 'Не пройшов за конкурсом. Сім чоловік на одне місце! Можна було б зробити якусь скидку, але ж працюєте ви не за профілем навчання...'. Хотів щось доводити, але подумав: навіщо це робити -— все ж написано в автобіографії, у справі моїй вирізки з газет з публікаціями. Махнув рукою та й подався додому. По тому, правда, не раз шкодував. Адже хто там читав мою біографію, переглядав оті вирізки. Почував вину тільки перед пам'ятаю Альоші. І знову зібрав усі підручники з німецької мови від п’ятого до десятого класу і вивчив напам'ять усі без винятку тексти, які виносилися на іспити. Здавалося, ніщо не встоїть переді мною. І раптом перед новим 1972 роком в обласній газеті 'Деснянська правда' читаю зарисовку під рубрикою 'Наші видатні земляки' про П.П. Плюща. Там знайшов, мій односелець працює професором кафедри української мови в Київському державному університеті. Зрадів. Тепер, коли стануться якісь непорозуміння, звернуся за порадою до нього. Ця думка окрилила мене, додала снаги. Ще завзятіше готувався до вступних іспитів, хотів досягти мети. Не витримав, і одразу ж по приїзді до Кипі;: перед вступними екзаменами вирішив навідані Павла Павловича.

В університеті його не було. Але мені сказали, що живо віг поруч, по вулиці Толстого, 13. Було боязко. Все ж Павло Павлович доктор філологічних наук, широко знаний. А хто Я! Тільки й того, що народилися в одному селі. Павло Павлович ; Володьковій Дівиці 1896 року, а я — в Червоних Партизанах — 1931-го. (До 1927 року село Червоні Партизани начинало ся Володьковою Дівицею).

Піднявся східцями на четвертий поверх, стою перед дверима квартири № 8, вагаюся — іти чи не йти? А що б там не було Все ж таки повинен я виконати синів заповіт! Натискаю на кнопку дзвоника. Двері відчинила висока струнка жінка, як виявилось згодом, дружина Павла Павловича — Галина Михайлівна. По серед кімнати у сірому костюмі, в окулярах стояв середньої! зросту, ледь зігнутий роками Павло Павлович. Я упізнав йоіі одразу, адже дуже схожий був на фото в газеті. Він подав мені руку, познайомилися, запросив сісти. У кімнаті біля стін височезні стелажі ломилися від книг. Я розповів Павлові Павлович) про себе, прочитав нариси 'Дві берізки', 'Тепло її серця' і вірш; 'Мета життя'.

Павло Павлович уважно вислухав мене і промовив: — І нариси, і вірші дуже сердечні, беруть за душу. Не кожен журналіст так напише. А навчатися вам треба, щоб розширити кругозір, поглибити знання рідної мови. Складайте іспити. Як трапляться найперші, хай навіть дрібні, непорозуміння, шукайте мене...

Поки ми розмовляли. Галина Михайлівна готувала чай, запросила нас до іншої кімнати. Сидячи за столом. Павло Павлович розповідав про своє життя:

— Дитинство моє не було всіяне трояндами. Батько народився у бідній селянській сім'ї. Землі у діда було обмаль, і батько мусив іти на заробітки, а коли одружився (мені ішов третій рік), виїхав до села Кам'янського, яке тепер називається містом Днінродзержинськом. працював там робітником на металургічному заводі...

Я зауважив, що і мій батько в 1904-1910 роках трудився на цьому ж заводі і висловив припущення, що вони могли зустрічатися там, як зсмляки-односельці.

Все могло бути. — продовжив Павло Павлович. — Але тепер нам про це ніхто не розповість. Кам'янському минуло моє дитинство, тут закінчив двокласну заводську школу. Любов до літератури у мене була ще з дитинства. Коли 1910 року помер Лев Толстой, я написав вірша, присвяченого його пам'яті. Не знаю чому, але тягло мене в рідні краї. 1912 року я опинився місті Ніжині, де спершу навчався у нижчому технічному училищі, а потім — у комерційному. Оскільки мав лише п'ятірки, під платні за навчання мене звільнили. Закінчив комерційне училище 1918 року зі срібною медаллю. Всі предмети склав па відмінно, тільки французьку — на чотири. У цей час написав драму, яка ставилася на сцені Ніжинського театру.

Життєва проза перемогла ліричні потяги душі. Закінчивши училище, працював рахівником. Та знову дала про .себе знати лірика, потягло до слова. І 1919 року вступаю до Ніжинського педінституту. Коли навчався на останньому курсі, від сипного тифу померли тато й мама, довелося залишити інститут. Поховавши в Кам'янському рідних, став єдиним годувальником у родині. Отож мусив забрати меншеньких братів та сестер і приїхати до Володькової Дівиці. Йшов 1921 рік.

Життя не давало поблажок, довелося негайно влаштовуватися на залізницю. А потім з 1922 до 1924 року був керуючим дитячого будинку, що містився у палаці княгині Долгорукової, розташованому на околиці села у мальовничому місці над співом. Було там близько ста гектарів лісу...

Це його зараз називають у Червоних Партизанах панським гаєм, — перервав я розмову.

Мабуть, що так, — висловив здогад Павло Павлович. — А потім протягом кількох років я працював завідувачем Володькодівицької семирічки. Переді мною цю посаду обіймала Неоніла Іванівна Петровська. Навчання відбувалося у приміщенні двоповерхової колишньої земської школи. Тут же Неоніла Іванівна проживала у трикімнатній квартирі. Одну з кімнат вона люб'язно запропонувала мені — своєму колезі. Була Петровська винятково розумною і доброю людиною.

А не згадувала часом Неоніла Іванівна свого учня Миколу Григоровича Кропив'янського. героя першої світової та громадянської воєн? — перебив я.

Згадувала, —- відповів Павло Павлович. — Хвалила його, казала, що був Микола Григорович одним з кращих учнів. Роз повідала і про те, як у 1918 році Кропив'янськнй одружився з учителькою, її молодшою колегою Антоніною Петрівною Полуботько. Ще й вечорину у школі відбували, а потім Антоніма Петрівна виїхала разом з чоловіком...

Робота у школі рідного села назавжди в пам'яті моїй. Ми ж не просто учителювали. Створили драматичний гурток, активним учасником якого був чоловік моєї тітки Горішин Олександр Нечипорович Сірик, Гаврило Минович Максименко, Василь Харченко. А мій двоюрідний брат Іван Назарович Кобзар разом з учителем Каменецьким організували сільський хор. Імам Назарович був чудовим гармоністом. У сільському клубі станини 'Безталанну', 'Сватання на Гончарівці' та інші п'єси.

1927 року я повернувся до Дніпродзержинська, вчителював на робітфаці. Того ж року поєднав свою долю з Галиною Михайлівною. Це було на початку. А в кінці у нас народилася донька Мирослава. Тоді ж вступив на заочне відділення факультету мови та літератури Дніпропетровського інституту соціального виховання, який закінчив 1931 року...

Павло Павлович зітхнув, подивився на мене задумливими очима і усміхнувся:

— Мені пощастило. Зустрів на своєму шляху видатного вченого і письменника Агатангела Кримського. Яка не людина! Друг Івана Франка. Лесі Українки, багатьох інших діячів науки та літератури. Зажив Агатангел Юхимович світової слави як вчений сходознавець. У той час він був видатний фахівець українського мовознавства і фольклористики. Писав чудові поезії, багато перекладав. Взагалі — не людина, а енциклопедія, діяч світового масштабу. Під його керівництвом я й навчався в аспірантурі. Важко передати, скільки дав він мені, як майбутньому науковцю!..

А по закінченні аспірантури мене призначили інспектором-методистом управління вищої освіти Наркомату освіти УРСР.

Ця робота вимагала частих поїздок по Україні, і я. попрацювати там деякий час, вирішив перейти на викладацьку роботу до університету в Києві, адже наукова діяльність полонила мене. І ось близько сорока років я тут. на Дніпрових схилах...

Я дізнався, що Павло Павлович написав безліч праць, серед яких посібники для вчителів середніх шкіл та інститутів з української мови, він - автор підручника 'Історія української мови'. Це найгрунтовніша його праця, і він подарував її мені, як майбутньому журналісту. Перед тим як вручити, написав автограф. На прощання ж промовив:

— Нехай це буде Вам, мій дорогий земляче, на добру згадку про наше знайомство...

Радості моїй не було меж. І, мабуть, на цьому піднесенні я знову всі екзамени склав на відмінно. Щоправда, крім німецької. Але цього разу я отримав четвірку, і мене прийняли до університету.

Потім, щоразу приїжджаючи на сесію, я відвідував Павла Павловича і Галину Михайлівну. Були щирі розмови. Плющ цікавився справами у колгоспі, підкреслював, що і йому нудьгувати не доводиться. Окрім університетських буднів, багато часу займають поїздки селами України, де він збирає діалектологічний матеріал, за кордон — зокрема до Чехословаччини, Польщі, Болгарії. Югославії, де виступає на симпозіумах та з'їздах славістів.

— Життя клекотить, як водоспад, — ділився спогадами Павло Павлович. — У вузі серед молоді завжди весело, гамірно. Є і ким відвести душу. А додому нерідко приходили колеги, з якими я вивчав англійську, а потім французьку і навіть латинську мови. Особливо часто навідувався до мене Іван Давидович Бойко. Він теж родом із Володькової Дівиці, а знайомі ми з ним були ще з Ніжинського педінституту. А от по-справжньому подружили в університеті. Іван Давидович працював на кафедрі історії викладачем. Написав багато праць. Шкода, невблаганна смерть ще 1971 року забрала життя мого вірного друга... А ще мене глибоко вражала безкорисливість Павла Павловича та Галини Михайлівни. Якось я приніс із собою коробочку цукерок. Галина Михайлівна зробила мені зауваження: 'Щоб це було востаннє. Ви — наш гість. І пригостити Вас — наш обо’язок. Тим паче, що живемо ми у відносному достатку'.

А Павло Павлович продовжив цю думку: 'Якщо Ви, Григорію Зіновійовичу, хочете чимось прислужитися нам, то, будь ласка, наведіть довідку у Носівському райвно про долю вчителів Зінаїди Гаранської, Миколи Прищепи, Олексія Заголія та Добрянського, які працювали зі мною у Носівському районі в 1924-1927 роках...'.

Повернувшись додому, я одразу ж кинувся виконувати його прохання. На жаль, знайшов відомості тільки про Заголія. Виявилося, що його доньки Ніна та Галина працюють у школах № 7 та № 5 м. Носівки. Я поїхав у сьому школу і зустрівся там і Ніною Олексіївною. З теплої, щирої розмови дізнався, як склалася доля її батька, якого репресували 1937 року. Як забрали Олексія Заголія, то не отримали жодної вісточки по цей день. Ніна Олексіївна написала листа Павлу Павловичу, я його передав.

В 1974 році Павло Павлович тяжко захворів і тривалий час перебував на лікуванні у Москві. Коли ж ставало трохи легші:. жив під наглядом лікарів у столиці тодішньої країни біля єдиної доньки Мирослави, що теж стала славістом.

Незважаючи на відстань, наші зв'язки з ним не переривалися. Я писав листи, а відповідала мені дружина Павла Павловича. Вона переживала за здоров'я чоловіка і, виконуючи вказівки медиків, не дозволяла йому писати. Галина Михайлівна повідомляла, що Павло Павлович з нетерпінням чекає кожної вісточки з рідної землі, радіє кожному листові.

І їхні відповіді я бережу й досі, як дорогі реліквії. З болем згадую свій приїзд на літню сесію 1975 року. Увійшовши до помешкання Плющів, з виразу обличчя Галини Михайлівни я зрозумів, що сталося непоправне. Павло Павлович помер 4 березня, і поховали його на Банковому цвинтарі.

Ми сиділи й мовчали, важко було вгамувати сердечний біль. Через деякий час Галина Михайлівна принесла мені товсту теку, у якій зберігалися привітання Павлові Павловичу з його 70-ти та 75-річчям. .Сотні теплих слів надійшли на адресу ювіляра з вітчизняних інститутів та університетів, а також тиснені золотом віншування з Празького, Варшавського, Софійського, Братиславського та Белградського університетів. Усі писали про великі заслуги Павла Павловича перед слов'янськими народами, що було визнанням європейського значення праці нашого земляка.

А потім Галина Михайлівна відкрила шухляду і витягла звід блокнот з віршами Павла Павловича. Він писав не для друку, а для душі. Творення поезії були для нього хвилинами одкровення і перервами від важкої, виснажливої праці вченого-мовознавця. Я попросив Галину Михайлівну дати дозвіл переписати на згадку про дорогу людину кілька віршів. Вона пішла назустріч. І ось не так давно, готуючи статтю для районної газети, присвячену сторіччю від дня народження Павла Павловича, я знайшов ці вірші. Відвідав краєзнавчий музей у рідному селі. Подарував для експозиції поетичні твори земляка. Це дуже порадувало подвижника краєзнавчої справи, двоюрідного брата Плюша Миколу Олександровича Сірика, який розмістив частину матеріалів у куточку, де зібрані документи про наших славних земляків. Поруч стоять там портрети Павла Павловича Плюща та Івана Давидовича Бойка, розповідається про їхнє життя і творчість. Поруч вони ішли в житті, поруч — у музеї. Я розшукав також гарну фотографію Павла Павловича, зв'язався з Ми-рославою Павлівною, яка через мого сина Василя, який теж живе у Москві, передала мені цікаві матеріали. А до того ж — кольорові знімки маминих вишивок, свої спогади.

Вона ж повідомила, що 12 листопада 1996 року у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка відбудуться наукові читання з нагоди сторіччя П.П. Плюща. Звичайно ж, я не міг туди не поїхати.

... О 14-ій годині дня актовий зал гуманітарного корпусу заповнили викладачі та студенти. На сцені — великий портрет Павла Павловича. Все у квітах. А потім були численні виступи. Особливо запам'ятався мені професор Кучеренко, що продовжив справу Плюща на посаді завідувача кафедри українського мовознавства. Двадцять років очолював він її, розвиваючи і примножуючи добрі традиції, закладені Павлом Павловичем. Професор говорив про те, що Плющ був не тільки зразком працелюбності, пунктуальності, моральної чистоти, а іі втілював у собі норми зовнішньої краси, був охайним, скромно, але вишукано одягнутим. Він залишився в пам'яті еталоном вченого і педагога. Професор Білодід підкреслив, що найкращим пам'ятником Плющеві стали його підручники, за якими вже понад 50 років вивчають історію української мови.

Згадувалися і чисто людські риси видатного вченого тонко розумів український гумор і був наділений природи ром жартувати по-українськи. 1 мені пригадався епізод.

Колись розповідав Павло Павлович.

Під час громадянської війни він був мобілізований до Петлюрівської армії. Йому видали гвинтівку. Але ніхто не подумав про те, що без окулярів молодик не міг побачити навіть мушки на гвинтівочному дулі. Що ж, довелося самому вирішувати свої долю. Узяв ту рушницю та й закинув за тин у бур'яни. Не вийшов з нього вояка на цьому фронті. Зате все життя воював -, українське слово, за безсмертя українського духу.

Мої роздуми перервав виступ Мирослави Павлівни. Закарбувалися в пам'яті її слова:

— Батько безмежно любив Україну, свій народ. І, безперечно, рідну мову. Тато і мама розмовляли між собою тільки по-українськи, де б вони не були. І як гірко ставало на серці, коли. чуючи їх, на вулицях Києва тата її маму називали туристами із Канади. Часто після роботи вони разом співали. Дивовижно поєднувалися високий голос мами і низький тата. Світло, як правило, в таких випадках вимикали, і вечірні, а то й нічні сутінки довго тремтіли від звуків мелодійних українських пісень. А пісні породжували в батьковому серці доброту, чуйність. Якщо він знав, що студентові загрожує втрата стипендії, ніколи не ставив йому двійку. Хоч вдома і картав себе за це. Бідкався також, що студенти наші бідні, безкультурні. Студенти, треба признатися, боялися його на екзаменах. Не так його, як його запитань: які книги читаєте? В яких музеях були? Що бачили в театрі? Яка історична пам'ятка найбільше подобається в Києві? Отож перед іспитами студенти завжди бігали по музеях, театрах, бібліотеках, читали, думали. І страх перетворювався на любов та повагу. Це виявлялося в тому, що вони обов'язково приходили до нас колядувати та щедрувати. І це в той час, коли народні звичаї та обряди переслідувалися, коли їх такі люди, як мамо і тато, на думку можновладців, краще б цуралися. А мама завжди пекла на Різдво пироги, тушкувала сало, м'ясо, купувала сметану. І коли студеній казали: 'Дай, бабо, пирога, дай, діду, п’ятака!' — мама подавала все, що було па кухні, а батько обов'язково дарував гроші і пляшку горілки. Паш дім завжди був відкритий для добрих людей, кожному знаходилося місце за столом, кожному раділи. Але, звичайно, за святковим столом батько сидів рідко весь час схилявся над письмовим, працював. Був енциклопедично освіченою людиною. Знав не тільки мови та мистецтво, а й фізику, математику. А його гумору забути ніхто не міг. На поминках спочатку плакали, втирали сльози, зітхали, а вже наприкінці і усміхалися, згадуючи як з того чи того приводу батько жартував. На віях блищали сльози, а люди усміхалися..

Закінчилися читання, але не хотілося виходити із зали. Та все ж піднялися на третій поверх, де містилася кафедра української мови. Там. на столах, були розкладені численні фотографії, вишиванки, зроблені дбайливими і люблячими руками Галини Михайлівни. І знову спогади, спогади. Пом'янули Павла Павловича по-християнськи — як вченого і як людину.

11 грудня 1996 року вийшов номер 'Носівських вістей', де була вміщена сторінка про Павла Павловича, підготовлені мною. Вона була гарно оформлена, і хочеться щиро подякувати редакторові газети Олексію Нестеренку за це. Примірники і а їсти були передані до Києва і до Москви, особисто Мирославі Павлівні. І їй я дякую за книжечку віршів Павла Павловича Плюща, яку вона подарувала мені. Я передав її до Червонопартизанського краєзнавчого музею. Нехай наші земляки-односельці дивляться на його портрет і читають його поезії, в яких пирують його думки і почуття, виграють барвами мрії і сподівання.

IX. 1996 р. — 5.1.1997

Серед перших трактористів, що вивели на червонопартизанські поля сталевих коней, був і Мирон Гапей. Трагічний 1937-ий рік. рік масових репресій, приніс у родину Гапеїв радість. 16 квітня у них народився синок, якого назвали Васильком. Мати Оксеня Олексіївна любила квіти і особливо польові. Коли приносила своєму Миронові Миколайовичу в поле обідати, повертаючись додому, обов'язково нарве цілий букет. І у цьому букеті найбільше було синьооких волошок, яких на Чернігівщині називають ще й васильками. Отож і дала ненька первісткові ймення блакитної квітки. 'Вася, Василь. Васильок! -- як гарно звучить!' — не раз казала вона Миронові, і той погоджувався.

Ріс хлопчик, як з води, міцний, жвавий, непосидючий. Коли, підрісши, Василько дізнавався, що татко оре десь поблизу села, прибігав до нього покататися на тракторі. А іноді не просто покататися, а її взяти в рученята важелі і впокорити велетенського С-80. Ось тоді й зажевріла у Васильковій душі мрія спіти трактористом. Зміцніла вона у старших класах, розгорілася вогнем світлого бажання скородити ниви рідного колгоспу.

1956 року Василь Гапей стає учнем Ніжинського технікум механізації сільського господарства. Через гри роки отримав червоного диплома з відзнакою. А у виписці до нього стоял тільки 'п'ятірки'. Я закінчив технікум у Чернігові місяць пізніше, а на роботу в рідний колгосп імені Куйбишева ми прибули разом. Голова колгоспу Максим Йосипович Балинець, і треба віддати йому належне, добре розумівся на людях. Незважаючи на те, що ми обидва були молоді (мені — 28 років, а Василеві 22), він призначив мене економістом колгоспу, а Василя бригадиром тракторної бригади. Щоправда, згодом, коли справи городній бригаді пішли аж надто кепсько, на засіданні правління Максим Йосипович заявив: 'Не подумай, агрономе, що я ш впевнений у тобі. Ти добре рахуєш гроші, ми й самі це вміємо. / от городню бригаду треба з прориву виводити. Гадаю, що тобі це під силу'. І досвідчений керівник не помилився. Через рік дії ручений мені колектив вніс у колгоспну касу понад 600 тисяч прибутку. Це становило п'яту частину прибутків усього господарства.

Помітних здобутків досягла і тракторна бригада, очолювана Василем Гапеєм.

Село наше — величезне. Ми з Василем давно знали одне одного. Але зблизилися, подружили по-справжньому, працюючі поряд. Кожного разу, після наряду, посідаємо, було, під конто рою і розмовляємо. Як-не-як, а ще до призову в армію я дни роки поспіль був ватажком рільничої бригади, мав певний досвід роботи з людьми, а Василь тільки починав свій трудовий шлях Тому й не вважав зайвим порадитися зі старшим колегою.

Якось Максим Йосипович запропонував Гапею посаду головного інженера колгоспу. Хто б від такої пропозиції відмовився? А Василь Миронович задумливо відповів: 'Хочу ще бригадиром побути, краще вивчити техніку, глибше розібратися в людях...'. А якщо сказати точніше: не хотів Гапей втрачати того глибокого почуття любові механізаторів до нього, яке склалося в колективі, не хотів зраджувати людей. Бо знав, що вони вірять йому і сподіваються на нього...

1960 року ми разом вступили на заочне навчання до Київської сільськогосподарської академії. Василь Миронович — на факультет механізації сільського господарства, я на агрономічний. 1961 року мене обрали головою колгоспу ім. Карла Маркса, і на цьому мое навчання в академії закінчилося: господарські клопоти повністю поглинули мене, і на навчання часу не лишалося. А Василь Миронович 1966 року став дипломованим інженером. Мало того, в цей же час Гапей умудрився стаціонарно закінчити при цій же академії однорічну школу підготовки керівних кадрів колгоспів. А працював уже роз'їзним механіком Ніжинської 'Сільгосптехніки'. Після поновлення Носівського району Василя Мироновича призначають головним інженером
районного виробничого управління. Пригадую, я зателефонував йому тоді в якихось невідкладних колгоспних справах і назвав по імені та по батькові. 'Ну, навіщо ж ти так офіційно, земляче і друже? Я для тебе завжди Василь...'. І не було в цьому гри, пози, малювання. Він справді був земним, простим, щирим і добрим...

Одного разу, повертаючись із Жашківського району, що на Черкащині, де ми вивчали досвід знатного буряківника Журавського, агрономи Носівщини завітали до столичного ресторану 'Дружба'. Повечеряли. Заспівали українських пісень Поруч сиділа група югославських туристів, палкими оплеск; ми вітали вони нас. А потім запропонували заспівати разом. Найбільше просили Василя Мироновича і мене: мабуть, ми, червонопартизанці, чимось дуже їм сподобались, бо дуже завзято співали. І ми, як могли, підтягували їм незнайому нам партизанську пісню часів Великої Вітчизняної війни. Коли ж настала тиша, Василь Миронович весело запропонував: 'А тепер давайте заспіваємо всюди знану 'Широка страна моя родная'. Він почав, а ми та югослави з радістю підхопили відомий мотив.

Знали в районі Василя Мироновича як компетентного фахівця, новатора. Приємно було слухати його на нарадах. Часто виступав він з цінними порадами і на сторінках районної газети. А вже скільки надавив практичної допомоги на місцях. То, й казати годі. Пригадую такий епізод. 1969 року приїхав Василь Миронович до нашого колгоспу. Ми ретельно перевірили готовність техніки до жнив і завернули до мене переобрати. Якраз тоді всі у мене були вдома, у тому числі й старший син Олексій, що саме закінчив Київське залізничне училище. Гапей поцікавився Альошиним атестатом. Коли пильненько роздивився, з радістю промовив: 'Оце по-моєму! Всі оцінки відмінні. Так тримати!'. А потім звернувся до мене і дружини Наталки: 'Як я вам заздрю, такого орла викохали! Та й ще гри соколи підростає. А в мене -- одні дівчата!' — ' Що ж тут страшного? докинув я. — Все ще попереду. І сини будуть!'. А Наталка додала: 'У нас сини, у вас - дочки. Сватами будемо!'.

Ой, не знали-не відали ми, друже Василю, то рівно через рік наш спи Альоша загине в залізничній катастрофі, а незабаром і самого тебе зімнуть колеса потяга. А тоді ми були в доброму настрої, сповнені надій і сподівань...

У січні 1972 року Василя Мироновича обираючи, і головою колгоспу імені Кропив'янського в рідному нашому селі. Чгадуг односелець Петро Петрович Талата, що разом з Гапеєм працював у сільгоспуправлінні: 'Особливого бажання очолював колгосп у Василя Мироновича не було. Йому до душі найбільше була інженерна робота'.

Та що вдієш? Долю кожного вирішував тоді райком партії. Але й на новій посаді Василь Миронович почувався, як риба у воді. Чесний, принциповий, він одразу заприязнився з механізаторами, тваринниками, овочівниками. А от з керівним апаратом колгоспу ладилося не все. Річ у тому, що до нього майже двадцять років колгоспом керував Петро Михайлович Федорина. Людина від природи розумна, кмітлива, він, проте, не мав належної освіти, і головний принцип добору кадрів для нього полягав перш за все у ступені відданості підлеглого керівникові. За цю відданість він прощав своему оточенню багато помилок і промахів. Василь Миронович був керівником нового типу. Це вже — сільський інтелігент, який не міг дивитися крізь пальці на пияцтво, надто серед білого дня. на грубе ставлення до рядових трударів, на хвалькуваті зальоти тощо. Він прямо вказував на ці недоліки своїм колегам. Але ті вважали себе безгрішними, бездоганними. І...конфліктували. Василь Миронович дуже болісно сприймав це, іноді такі моменти його шокували. Певна річ. попрацював би довше, навів би повний порядок, декому вказав би на двері. Та, на жаль, доля відвела йому головувати лише чотири місяці.

Востаннє я бачив Гапея на нараді в райкомі партії. Разом сходили з другого поверху. Я привітав Василя Мироновича і новою посадою, запитав, як працюється.

Не зовсім добре, - сумно відповів він. Краше б ти. Гришо, пішов на моє місце. Ти вже працював головою колгоспу. Тобі не звикати...

Нічого, не падай духом! — підтримав я друга.

13 травня 1972 року (оце 13 число! Адже й наш Альоша загинув 13. тільки липня 1970!) увечері Василь Миронович відправнії свого водія додому, а сам поїхав на залізничну станцію Ніжин домовлятися з начальником про перегін через колії великої групи худоби на випас. Що і як достеменно сталося, ніхто не знає. А тільки знайшли о 2-ій годині ночі Гапейове тіло за 40 метрів віл переїзду біля маслозаводу, де він залишив свою машину. Акт судмедекспертизи засвідчив, що прямого під'їзду до самого вокзалу з цього боку не було, і Василь Миронович, залишивши машину, пішов по коліях. Очевидно, його роздавив поїзд. Висновок нещасний випадок. Між людьми ходили чутки про вбивство. Але вони не підтвердилися. Василь Іванович Щеглов, колишній агроном колгоспу ім. Кропив'янського, що був на місці загибелі Гапея, твердо казав, що його зачепив потяг, який волочив жертву метрів п'ять, бо на щебені залишилися сліди волосся з голови...

Цими днями у зв'язку а наближенням 60-річчя з дня народження та 25-річчя з дня трагічної смерті Василя Мироновича, я відвідав його родину в Носівці. Мене дуже вразило, що донька Гапея Світлана Василівна, вчителька математики, та його син Геннадій — сьогодні безробітні. Обоє в черзі на біржі праці. Я поспівчував дітям, висловивши думку про те, що цього б не сталося, якби Василь Миронович був живим. Хоч зараз, можливо, так би й не сказав. Адже обвал занадто сильний і потужний, і далеко не завжди все залежить від волі однієї людини.

Діти прореагували по-своєму. Адже Світлані йшов третій рік, а Гені — другий, коли не стало батька. Вони його пам'ятають і тьмяно. А от найстаршій Ніні було на той час сім.

Важко довелося матері ставити на ноги дітлахів. Допомогли її мама, а їм бабуся, яка над усе любила своїх онуків. І тепер серця обох сповнені тривогою за долю нащадків Василя Мироновича. Тієї держави, якій Гапей слугував, уже немає, а нова, що в ній живуть його діти, ще слабка, тільки підіймається з уламків імперії.

І все ж до дітей великого Гі невтомного трударя ставлення мусить бути іншим. Не лише про себе повинно дбати керівництво. Треба думати і піклуватися й про інших, як це робив Гапей.

2-3 березня 1997 року

С. Ясна Зірка

1991 року наша Україна стала вільною державою. На засіданні Верховної Ради більшістю голосів прийнята нова державна символіка: герб з тризубом та жовто-блакитний прапор.

Як ми знаємо з історії, герб з тризубом був у київського князя Володимира, що княжив на Київській Русі з 979 до 1015 року. 988 року князь Володимир провів хрещення Русі. Отож ніби й закономірно на честь 1000-річчя від тих днів вільна соборна Україна взяла на озброєння його герб. Жовто-блакитний прапор символізує голубе небо та стиглі золотисті хліба теж закономірно. Але, відверто скажемо, що й герб Радянської України теж був хороший. На тлі сонячних променів —- символи праці серп і молот. Все це обрамлене колоссям, а вгорі червона п'ятикутна зірка. Та зірки, і тим більше п'ятикутні, є й на американському прапорі, тільки білого кольору. Якщо й було щось спірне на тому гербі, то це стрічка понад стеблами колосся з написом 'Пролетарі всіх країн, єднайтеся!'. І зовсім безглуздо із символіки праці серпа і молота витворювати фашистську свастику.

Хто це дозволяє собі робити, той ніколи не був і не може бути патріотом України. Це страшна зневага до народу України, який в основному складається з робітників і селян. Якщо нову символіку прийнято на засіданні Верховної Ради, то комусь дуже захотілося перелицювати звертання один до одного 'товариш' на 'пап', і цими громадянами хотілося б поговорити цю тему ближче.

Одразу ж на думку спадають спогади про далеке дитинство рідному селі Червоні Партизани. Оскільки наше село розташоване на шляху з Києва на Москву, то. звісно, за часів окупації і ворожі частіше не могли нашого села минути. Нерідко ці частини зупинялися в селі, і тоді німецькі солдати розбігалися по дворах, аби дещо з харчів для себе придбати. Ми, дітлахи, якось гуляли біля двору Сергія Ілліча Зуба. Господар жив дуже бідно, недобачав, а дружину Гапу обсіла купа дітей. До двору Сергія Ілліча забіг довготелесий рудий німець і звернувся до господаря: 'Пан, яйки!''. Сергій Ілліч, діти якого не те що 'яйок' не споживали, а навіть хлібом не наїдались, кинувся у сіни і з-під квочки виніс довготелесому півтора десятка яєць. У рудого усмішка по вуха, поплескує Зуба по плечу, примовляючи: 'Гут, пан, гут, пан'. Ми поцікавилися, чому Сергій Ілліч віддав німцеві яйця з-під квочки. Той відповів: 'Аякже, мене, вічного злидаря, солдат паном назвав. А під квочку ще назбираємо...'. Хтось із хлопчаків слушно зауважив: 'А якщо в тих яйцях зародки, то рижий фріц може повернутися і розстріляти вас'. На це Сергій Ілліч відповів: 'Такого не може бути, бо тільки три дні тому Гайка їх підсипала'.

Отож я й гадаю собі, чи не сподобалися деякі добродії в Києві нашому Сергію Іллічу. Ну, його я розумію: вічному злидареві імпонувало імення пан, а невже вам, в добрі та достатках, хочеться, щоб і вас так називали? Чи, може, ви прагнете, аби форма відповідала змісту. Тож самі себе називайте, як хочете, ваше превосходительство чи ваше сіятельство (то вже ваша справа), але не нав'язуйте по радіо, телебаченню, в газетах нам оцього звертання — пан. Ми вже будемо звертатися одне до одного, як самі захочемо, як споконвіку заведено у нас. Знаємо, що у сусідки нашої Польщі це звертання віками вживається — то й хай собі нацяцькаються. Західна Україна довго була під Польщею, і там прижилося це звертання. Хоч нерідко люди на Прикарпатті називають одне одного ґаздою чи ґаздинею, вуйком чи вуйною, бадікою, леґенем, синяком, стариною, легіньком, камрадом і так далі. 1 в нас, крім небажаного демократам слова товариш та відчайдушно нав'язливого слова 'пан', скільки є хороших звертань одне до одного. Передовсім це такі як - добродій, господар, господиня, громадянин, козак, брат, друг співвітчизник, люди добрі, чоловіче добрий, шановна жіночко, молодий чоловіче, а ще - юначе, юнко, хлопче, дівчино і багато-багато інших. Вибір широкий, то до чого ж тут слово 'пан' яке в нашого народу набуло негативного відтінку. А щоб не бути голослівним, звернемось до нашої української літератури. Але перед цим варто з'ясувати таке питання.

Один з моїх опонентів сказав мені, що звертальне слово 'пан' -- омонім до слова 'пан', що означає багату людину. Так як. наприклад, слово 'боярин' раніше означало вельможу, а тепер означає одного з персонажів весільного дійства. Я відповів йому що для поляків це, мабуть, так. а для східних українців •— ні. Ці-слово мало одне значення, як Бог є Бог, а чорт є чорт. Так і пан с пан. Інакше Сергій Ілліч не поніс би з-під квочки яєць фашистам, якби розумів значення цього слова інакше. У своїх прикладах я буду посилатися на зразки літератури радянських часів, таких, по яких вчили грамоти в лікнепах: 'Були пани - були раби, нема панів — нема рабів'. Але спершу звернемося до Євангелія, де написано: 'Швидше верблюд пройде у вушко голки, ніж пан попаде в царство небесне'. А хто не читав 'Енеїди' Івана Петровича Котляревського, то хай розгорне її і побачить, яким пекельним мукам піддають у пеклі панів за тяжкі гріхи на землі. У відомій п'єсі 'Наталка Полтавка' Іван Петрович Котляревський, спираючись на життєві реалії, показує, що справжні кохання між Наталкою і Петром вище багатства пана Возного. У пісні Наталка відмовляється від пана:

Ти пан Возний — тобі треба

Всі люди України люблять і шанують свого геніального поета Тараса Григоровича Шевченка. То кому так хочеться запровадити у життя, у відносини між людьми звертання 'пан', хай почитають уважно Шевченкового 'Кобзаря' Там звучить зневага, презирство, а то й пряма ненависть до панів Тільки однієї пошани до поста не можна вживати цього звертання о, до одного. В хрестоматійно ж відомому вірші читаємо:

Ніби в сьогодення дивився наш великий пророк, коли писав ці рядки. А от у поемі 'Варнак' Тарас Григорович словами головного персонажу каже:

Як стає зрозумілим з подальшого тексту, різав за те, що пан поглумився над Варнаком — забрав його дівчину, коли той збирався одружитися на ній, і пустив її по світу покриткою. У поемі 'Сон' поет-великомученик пише:

А панич все знає —

У вірші 'Не жаль на злого' Шевченко пише:

І шапочку мужик знімає.

Оце ледащо, « селі своїм дівчаток

У вірші 'І виріс я на чужині' Тарас Григорович так висловлює свій погляд на цю проблему:

Папи лукаві... Гинуть!

Сліду панського в Украйні.
А у вірші «Якби тобі довелося» поет подає таку картину:

Прибігли хлопці, не рятують —

Що наймолодший, озринувся

Та вилами пана

і просадив, мов ту жабу.

Інвективою панам звучить поезія 'Не молилася за мене':

Мабуть, досить прикладів з творчості великого поета. Хто шанує і любить Тараса Григоровича Шевченка, той ніколи нікого не назве паном, та Гі сам образиться, якщо хтось його так назве.

Другий соратник Тараса Григоровича Пантелеймон Олександрович Куліш щодо панів теж мав свою думку. У творі 'Кумейки' він твердить:

У 'Дунайській думі' Пантелеймон Куліш пише: Прокинулись люди:

У поемі 'Великі проводи' слова Куліша дуже нагадують по; сьогодення:

Ще далі в цій поемі читаемо:

І не тільки Тарас Григорович та Пантелеймон Куліш так писали про панів. Інші дореволюційні поети теж стояли на таких позиціях. У вірші А.П. Свидницького 'В полі доля стояла' сказано:

В крові панів мочені

Виточені очі горять

Беріть, хлопці, в руки

Дайте муки за муки.

Ми бачили вище стосунки людей з панами переважно в екстремальних умовах. Тепер подивимося, як це було в побуті. Пішло Грабовський показує це у вірші 'Швачка':

— Боже, чи довго тягти''

Видатний український поет Іван Якович Франко у вірші 'Галаган' розповідає, як добре одягнений панич піддурив роздягненого босого хлопчика Івана поганяти його по снігу:

Впав на землю і зомлів

Але автор 'Вічного революціонера' не міг осудити панів тільки на побутовому рівні. У вірші 'На суді' Іван Якович звертається до судів, аби ті пояснили, за що його судять:

У тюрмі Іван Франко мріє про те, що колись-таки настане в Україні щасливе життя. А у вірші 'Мій раю зелений' дає волю своїм мріям:

Видатна українська поетеса Леся Українка теж не поважала панів. В поезії 'Товаришам на спомин' вона заявляє:

Наука наша — скарб, закопаний в могилу,

Наш хист — актор-кріпак в театр!

Папський гнів.
Зневага до панства звучить і в її вірші 'Пісня їм :

У цьому вірші описані події 1905 року. Як бачимо, козаки не завжди були прогресивною силою, яка боролася за вільну Україну. Під час революції 1905 року вони були оплотом царизму і панів. У поемі 'Давня казка' Леся Українка пише:

Це тільки невеличка частка того, що писали у своїх віршах та поемах наші найкращі поети про панів. А скільки осудливих слів сказано про них у прозі Панаса Мирного, Нечуя-Левнцького. Марка Вовчка та багатьох інших. Не захоплювалися панами і вчені та політики. Шанований і відомий Михайло Сергійович Грушевський у 'Ілюстрованій історії України' висловлює на 4№ й сторінці такі думки: 'Економічна боротьба виконала глибок прірву між народом і цим панством, що захоплювало землі кріпостило селянство, а відокремлення культурне закінчувало і їх глибоке відчуження і ворожнечу. Український народ розділявся на темну народну масу, закріпачену, позбавлену всякі можливості розвою і поступу, і панство, яке хоч і називало себе українцями, але було зовсім відірвано від українського народного грунту'.

Навіть возвеличуваний нашими демократами, енергійний публіцист Симон Васильович Петлюра у етапі 'Іван Франко - мої національної честі' цитує колючі рядки, спрямовані проти панства:

А вже коли Симой Петлюра був головою директорії та головним отаманом військ УНР у статті 'Від правительства Української Народної Республіки' констатує: 'Перехід галицької армії на сторону Денікіна поставив нашу армію в надзвичайно тяжке стратегічне і матеріальне становище: панські порядки нового гетьмана, генерала Денікіна, вже підняли проти себе весь. трудящий народ України, всю українську і неукраїнську демократію. Понад Дніпром ідуть великі повстання українського роду проти російських чорносотенних завойовників'.

Як бачимо із цієї статті, галичани не завжди вважали 'москалів' за своїх ворогів. А оцінку панів першим Президентом України і головним отаманом військ УНР сприймаємо як чисто негативну. Отож дехто сьогодні явно перестарався щодо вшанування 'панів'. Ці ж люди перестаралися і в паплюженні слові» 'товариш'. Виникло ж воно не за радянських часів. Зовсім не тоді, коли оспівав його поет Лебедєв-Кумач у вірші 'Родина':

Пантелеймон Куліш у вірші 'З того світу' голосом Великого Кобзаря промовляє з потойбіччя:

Не хотіли та вчинили —

А в поезії І.Я. Франка та Лесі Українки 'Вірші' називається слово 'товариш'. Леся Українка, наприклад, у віршеві товаришу пише: 'Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі, як про вас я спогадую хвора?'. Та не тільки поети вживали не слово. Був такий термін — товариш прокурора, тобто заступник прокурора. Про вживання слова ''товариш' у дореволюційній літературі можна навести безліч прикладів, та щоб не стомлювати читача, більше не буду нікого і нічого цитувати. І за радянських часів, і тепер розумні та порядні люди знали і знають, де правда, де кривда. А дурневі не втлумачиш, що, як і де говорити. Тому й довелося зловживати цитатами. Гадаю, що насаджуване в нашу лексику слово 'пан' не таке вже й безневинне.

Під час служби в армії у 1952-1954 роках я навчався в дивізійній партійній школі, де досконало вивчав 'Короткий курс історії ВКП(б)'. Потім вступив на стаціонар агротехнікуму. Тут, у період з 1955 до 1959 року, ще більше заглибився в 'Історію КПРС'. У лютому 1956 року відбувся XX з'їзд КПРС, на якому перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущов зробив доповідь 'Про культ особи Сталіна'. Після з'їзду у всіх партійних організаціях проводилося обговорення закритого листа з доповіддю, проголошеною на з'їзді. А в жовтні 1961 року на ХХП з'їзді КПРС вже відкрито мовилося про культ особи Сталіна, на всі лади критикували антипартійну групу Молотова, Кагановича, Маленкова га Шепілова. який примкнув до них. У грудні цього ж року тиражем один мільйон 350 тисяч примірників вийшли з друку 'Матеріали XXII з'їзду КПРС'. За 90 копійок усі бажаючі могли купити цю книжку. Далі ж я навчався заочно у Київському державному університеті. 'Історію КПРС' нас змушували вивчати з усією серйозністю, до подробиць, рекомендували конспектувати багато праць Леніна, Карла Маркса та Фрідріха Енгельса. До цих спогадів я вдався невипадково. Бо ще тоді, коли Л.М. Кравчук був Президентом України, його інтерв'ю по телебаченню дуже мене здивувало. Шановний Леонід Макарович говорив, що майже нічого не знав про репресії за сталінських часів. Навряд чи могло таке бути! Адже Кравчук лише на три роки молодший від мене. За плечима його — кооперативний технікум, Київський державний університет, Московська академія суспільних наук. Та й трудовий шлях його досить промовистий — від працівника обкому партії до другого секретаря ЦК Компартії України. Хто як не він мав чудовий доступ до найсекретніших документів, зарубіжної преси. Я ж, рядовий комуніст, який користувався куцою інформацією, знав про культ особи, знав про репресії, а Л.М. Кравчук, виявляється, про це сном і духом не відав. Певно, лукавив пан Президент, кажучи таке. То, мабуть, від великої політики. Окрім названих джерел, можна назвати ще й опубліковані в кінці 80-х років у часописі 'Огонек' мемуари М.С. Хрущова, в яких він скрупульозно описав про Сталіна та його поплічників Молотова, Кагановича, Маленкова. Описав так, що ще живий тоді Каганович у статті 'Окремі нотатки про особу Хрущова' назвав Микиту Сергійовича 'рецидивістом троцькізму'. Сьогодні ж видавництво 'Вагріус', не якесь там, а московське, видає різні книги, у тому числі й політичні. Ще 1996 року воно видрукувало 'Пам’ятні записки', автор яких Л.М. Каганович, — непохитний більшовик, твердий і незмінний у своїх поглядах до останнього свого подиху. Тут же 1997 року видано книгу 'Сталін' Едварда Радянського. де на 640 сторінках описано життя Иосифа Віссаріононича в сатирично-критичному тоні. Хто хоче глибше знати про життя продовжувача справи В.І. Леніна, може прочитати книжку 'Диктатори', в якій англійський історик Ян Грей і Лев Троцький і різних точок зору висвітлюють життя та діяльність Сталіна. Отже, літератури про нього більш ніж достатньо.

Я ж хочу висловити свою точку зору спершу з позицій сільського хлопчика, а потім фахівця сільськогосподарського виробництва на культ особи. Життя селян у повоєнні роки було надзвичайно тяжким. За працю в колгоспі нараховували трудодні, на які майже нічого не видавали. Якщо мав 200-300 трудоднів, перепадало десь 20-30 кілограмів зерна на рік. копійки ж нараховували, але ніколи не видавали, бо за щось утримували. І Пам'ятаю, мій батько приносив увесь річний заробіток за один раз на плечах. Але при цій оплаті до кожного двору колгоспника доводили обов'язкову здачу державі, залежно від розміру присадибної ділянки, від 60 до 100 кілограмів зерна, від 300 до 400 картоплі, 44 — м'яса, 90 штук яєць, хто ж тримав корову 231 кг молока. А якщо була в господарстві вівця чи поросятко —- мусили віддавати державі вовну та шкіру. Грошовий податок нараховували не тільки на землю, а й на кожне фруктове дерево, що росло на цій землі. І сягав він від 1000 до 2500 крб. Окрім усього, був ще й малосімейний податок. Моя дружина мала одну дитину, доглядала матір-інваліда першої групи і платила 50 карбованців малосімейного податку. В мене до цих пір збереглися всі документи податкового обкладання за повоєнний період, бо таку кількість цифр я ніколи б не запам'ятав. Усі податки треба було сплачувати обов'язково і своєчасно. У разі несплати справа негайно передавалася до суду, а суд присуджував конфіскацію майна чи примусову працю. Окрім обов'язкових податків, була ще так звана добровільна позика від 300 до 1000 карбованців на кожен двір. Розміщення позики тривало від двох тижнів до місяця. Агенти цього розміщення старалися упіймати господаря, скажімо, на самогоноварінні. Тоді одразу ж з'являвся ультиматум: або підписуйся не менше як на 500 карбованців, або справу буде передано слідчим органам. Господареві нічого не залишалося, як підписатися. У нашому селі Червоні Партизани аби роздобути якусь копійчину, вдавалися до будь-яких заходів. Молодші та здоровіші їздили в Західну Україну, найчастіше Ровенської області, купували там зерно — жито, пшеницю, привозили в Ніжин, там на базарі продавали, залишаючи пуд-другий для себе. А на виторгувані гроші знову їхали найчастіше до Корця. Під час літніх канікул доводилося н мені зі старшими товаришами на дахах вагонів добиратися туди. Туди впорожні, назад — з мішками. Дехто зі своєї чи купленої кользи біт олію і продавав. Жінки ткали па продаж рушники. Найвідчайдушніші гнали з меляси чи цукрових буряків самогонку і носили н Ніжин на базар. Досить часто попадали вони в тенета міліції, ;і звідти — до тюрми. Потрапити в камеру в ті роки було дуже просто. Моя сусідка Ганна Іванівна їздила до Москви, скуповувала матерію, а дома продавала. Таке дійство тепер називається бізнесом, а в ті часи воно іменувалося спекуляцією. У Ганни Іванівни був чоловік інвалід Великої Вітчизняної війни II групи, п'ятеро малих дітей. Але держава щедро поставилася до жінки, спійманої на гарячому: на кожну дитину дали по року, і відсиділа жінка 5 літ від дзвінка до дзвінка. А баба Яремиха назбирала н стерні сім кілограмів колосків, які вже нікому не були потрібними, їх би просто приорали. 1 тут — за кілограм по року, сім років тюрми. Позабивала баба вікна хрест на хрест у своїй хаті, замкнула двері, бо жила одна, і теж відбула строк від дзвінка до дзвінка Оце мені найбільше й запам'яталося з того періоду, який через 15 років назвали періодом культу особи Сталіна. Але як і у всякому житті не могло бути без радощів. Люди були щасливі, її. повернулися з війни живими, раділи, що народжуються і ростуть діти, хлопці та дівчата одружувалися, створювали родині Щонеділі, в релігійні свята виходила червонопартизанська молодь на шлях. Ходили широкими рядами, співали, танцювали дівчата здебільшого одягалися в національні українські костюми, які залишилися від бабусь та матерів. У різноколірних косетках, картатих плахтах, з разками намиста на шиї і грудях, - стрічками різнобарвними, що спадали на плечі. Сюди ж, на шлях після заручин виходили молоді, носили вінки по місяцю, а то й по два — від заручин до весілля. Парубки ж ходили у чоботях гармошкою, діагоналевих галіфе, військових картузах. От сорочки переважно були вишиті. І здавалося тоді їм, що не такі вже вони бідні, що все в них попереду, що чекає їх гарне життя. Можливо, дехто з моїх ровесників звинуватить мене в ідилічному змалюванні тодішнього життя. Та я чесно скажу: ніякої ідилії! У кого було декілька дочок, то материна одежа припадала старшим, що на виданні, менші ж сестрички прогулювалися в бежових спідничках та ситцевих платтячках. Щоправда, вони не ходили в отих рядах, а тільки стояли збоку, спостерігаючи за старшими. Є в нашому селі така примовка — 'Що голіший, то мудріший'. Отож дівчата нерідко обмінювалися своїм одягом, і в парубків та в матерів, майбутніх свекрух, складалося враження, що дівчина не така вже й бідна, раз має стільки різного вбрання. Деякі дівчата позичали корсетку чи плахту у сусідки-молодиці, в якої не було дівчат, а були хлопці. У молодиць же — свої плани: по-перше, змусити дівчину відпрацювати за позичену одежину день чи два на городі (сапати, шарувати), а по-друге, якщо дівчина гарна та роботяща, то й розглядати її як кандидатку у майбутні невістки. Та що там говорити, я сам женився у позичених чоботях та кожушку. І чого дивуватися: у дванадцять років померла моя мати, у п'ятнадцять втратив батька. То де ж мені у шістнадцять літ бути власником кожуха? А в школі на всю стіну намальований дивився на мене генералісімус, вождь народу, який указкою в руці стояв біля карти Радянського Союзу, на якій виднілися лісосмуги. За його наказом їх робили. Після посухи 1946 року в колгоспах створювалися зелені бригади, які понад Дорогами висаджували дерева.

А під плакатом яскравий напис: ''Ворога перемогли і природу переможемо. Йосиф Сталін'. Ось так і жили аж до 1953 року, тобто до смерті великого керманича. Мудрий вождь і вчитель -- це найслабші, найблідіші епітети, що характеризували особу Сталіна за його життя. Поети порівнювали його з сонцем, із соколом, з гірським орлом. Ми всі співали пісню на вірші Максима Рильського:

А коли був в армії, на політзаняттях прискіпливо вивчали десять сталінських ударів, завдяки яким вщент розбили орли фашистської Німеччини. Власне, де б я не був протягом багатьох років, всюди вихваляли вождя, вчителя, батька рідного. Він заохочував це сталінськими преміями, іншими відзнаками. Отож нічого дивуватися, що коли Сталін помер, багато радянських людей були просто шоковані. В сльозах і розпачі вони казали 'Як будемо жити далі? Як ми без нього?'. Я слухав по радіє трансляцію траурного мітингу з похорону. Слово тримали Молотов, Маленков, Берія. Мені здалося, що двое перших виступи ли з великим смутком у голосі, а у словах Берії я чомусь уловлював піднесені нотки. Вкарбувалися в пам'ять його слова: ' Кто имеет уши, да слышит, кто имеет глаза — да видит, чего мы достигли под руководством товарища Сталина'. За життя Иосиф Віссаріонович був і генеральним секретарем Компартії, і голе вою Ради Міністрів. По смерті головою Ради Міністрів став Г.М Маленков, а першим секретарем у вересні 1953 року обрали М.( Хрущова. Відбулися пленуми ЦК КПРС з сільського господарства. Аж три — 53-го, 54-го, 55-го років. На пленумах широко обговорювалося становище нашого села, наголошувалося н необхідності посилити матеріальну зацікавленість хліборобні виробництві продукції.

Ще до армії, І950-І95І років, я працював бригадиром рільничої бригади колгоспу імені Куйбишева. І знав, як тяжко організувати колгоспників на роботу. Щодня ходив по хатах, просив людей, та, незважаючи на це, всі казали «гонив на роботу', бо в колгоспі, як говорилося вище, майже нічого не платили на зароблені трудодні. А попри весь страх людям не хотілося працювати даремно. Зовсім інше побачив я повернувшись із армії. Восени 1954 року опинився на тій же бригадирській посаді. За роботу колгоспникам видали по 1.5 кілограма хліба на трудодень. трохи грошей, відмінили поступово всі натуральні податки, позики. І піднеслися духом трудівники. Вже не треба було ходит): по хатах, я просто давав наряд ланковій. І ні світ, ні зоря виру шали колгоспники на роботу, аби встигнути захопити трактори сани, навантажити на них, звичайно ж, вручну, побільше органічних добрив, вивезти їх у поле, точніше, втягнутися в той нестримний колообіг селянської роботи, якому не видно ні кінця, ні краю. Кожного дня робилося по три-чотири ходки. З тих пір і почало невпинно зростати сільськогосподарське виробництво. Мені дуже боляче дивитися сьогодні, як у вільній Україні воно знову занепадає. Через ножиці цін, які виявляються передовсім V тому, то молоко, хліб, коштують копійки, а пально-мастильні матеріали, будь-який шмат заліза — дуже дорогий. У більшості господарств економіка перебуває на низькому рівні, нема чим платити колгоспникам. А без оплати — праця завжди непродуктивна. Фермерські господарства в нас теж поки що себе не виправдовують. На багатьох ділянках, які взяли окремі фермери, родить тільки пирій. Та повернемося знову до 'хрущовських' часів.

Ми всі були в захопленні від виступів М.С. Хрущова на пленумах та з'їздах партії. Коли мене послали на навчання до школи по підготовці керівних кадрів, а потім перевели до агротехнікуму, я навчався з таким старанням, що не мав жодної оцінки, крім 'відмінно'.

І коли розвінчували антипартійну групу, керівник якої В.М. Молотов обстоював тезу про подальше надання переваги розвиткові важкої індустрії, ми, учні технікуму, одностайно були на боці Хрущова.

Швидко минали роки. 15 березня 1961-го мене обрали головою колгоспу імені Карла Маркса, а 12-го квітня в космос полетіла перша в світі людина — громадянин СРСР Юрій Гагарін. Радості людській не було меж. Ми ще дужче повірили в себе. 1 тому з величезним ентузіазмом сприйняли заклик М.С. Хрущова наздогнати і випередити Америку по виробництву м'яса і молока на душу населення. В космосі перегнали, то чому ж відставати у земних справах?

Але життя залишалося житіям. У грудні 1961 року в Київському палаці спорту відбувся розширений пленум ЦК КП України. В ньому взяли участь не лише керівники обласного та районного масштабів, а й голови колгоспів, директори радгоспів України. Всього приїхало понад 12 тисяч чоловік. Трибуни були заповнені. Чернігівська делегація була на правому крилі, недалеко від Президії Пленуму ЦК.

Сидів там і Микита Сергійович Хрущов. Ми його щиро вітали. І коли з'явився в залі, і коли видавав якусь репліку. Навіть тоді, коли заходив чи виходив з президії, оплески тривали по 8-10 хвилин. Звичайно, міг Хрущов піднести вгору руку і сказати: 'Може, досить плескати в долоні, займімося конкретними справами!'. Але ж ні. Стояв і слухав, не приховуючи задоволення. Я тихенько шепотів своїм землякам-носівцям: 'Хіба це не той самий культ особи, який він критикував?'. Щоправда, годі чомусь не думалося, а чому ж ми аплодували?

А далі — більше. Коли вийшов на трибуну ректор Київські сільгоспакадемії Петро Власюк. Хрущов грубо перебивав його і називаючи 'травопольщиком', фактично не давав виступати Справді, в академіка Власюка була книга 'Трави', у якій ні розвивав ідеї Докучаева та Вільямса про травопільні сівозміні Мабуть, Микита Сергійович, розуміючи, що про померлих теоретиків говорити марно і безцільно, то хоч живого хотілось відшмагати на очах у всіх. Хрущов не шкодував сил, щоб брудними помиями облити академіка, а всі без винятку трави називав бур'янами. Я саме щойно закінчив агротехнікум з відзнакою, та й тридцять років прожив у селі і знав, що неправий наш новий вождь.

Адже яке чудове сіно з конюшини чи тимофіївки, як любить його худоба! А ці культури Хрущов називав бур'янами, з яким' слід боротися. Після Власюка на трибуну вийшов ректор Харківського сільськогосподарського інституту і розповів, що у підсобному господарстві вузу не тільки влітку відгодовують худобу - зеленою кукурудзою, а й узимку тільки кукурудзяним силосом та дертю з кукурудзи. Хрущов змінив гнів на милість --сам гаряче аплодував. Як кажуть, ректор попав у яблучко.

Ще навчаючись у технікумі, я уважно читав матеріали грудневого 1958 року Пленуму ЦК КПРС, де обговорювалися підсумки розвитку сільського господарства за останні п'ять років. ПІД час виступу М.В. Підгорного, що обіймав тоді посаду першого секретаря ЦК Компартії України, Микита Сергійович поставив йому питання: 'Скільки ви вирощуєте гектарів зернових на Україні?'- Підгорний відповів, що вісімнадцять мільйонів гектарів Хрущов порекомендував з цих вісімнадцяти мільйонів засіяти кукурудзою на зерно не менше половини, а то й більше. Бо в США третина - зернових - кукурудза. Як старанний учень, я сприймав такі думки прихильно. Раз вирішили наздогнати і випередити Америку, раз кукурудза — найурожайніша зернова культура, чому б і не сіяти її значно більше, ніж у США? Та коли я став головувати, і мені з району наказали засіяти кукурудзою на зерно 470 гектарів з 950-ти зернових, і я. на жаль, неп наказ виконав, то протягом року збагнув усю абсурдність таких розпоряджень. Шкереберть полетіли всі наші сівозміни, і восени постала проблема, де розміщувати озимі культури. А найголовніше різко зріс об'єм осінніх робіт. Треба було збирати картоплю, цукрові та кормові буряки, а тут ще й безмежні кукурудзяні лапи кличуть. Було в колгоспі два кукурудзозбиральних комбайни 'Херсонець-7', здатні упорати щодня п'яти-шестигектарну площу.

Щоб зібрати всю кукурудзу, необхідно було не менше 80 днів. Урожайність її в сухому зерні складала тоді на гектарі 27 центнерів. Кукурудза любить багаті, добре удобрені органікою землі, а її нас не було достатньої кількості гною, мінеральних добрив. В початках врожай кукурудзи сягнув 40 центнерів з гектара, а це близько двох тисяч тонн. Де розмістити таку кількість качанів? Забивали цементовані ями, нашвидку виготовлені сапетки. Решта ж качанів лежала в купах на току, колгоспниці не встигали її очищати, і врожай почав горіти. Кукурудзу розвозили по свинофермах, замість концентратів давали коровам. Перший секретар райкому партії В.І. Гречко гнівався: 'Треба було більше збирати на силос. Навіщо вам стільки зерна? Ви його і до Великодня не вберете!' — 'Та ви ж самі загрожували партквитки позабирати, з роботи вигнати, якщо зменшимо посіви качанистої хоч на один гектар' — відповідав я. — 'Наше діло говорити, а ваше — вирішувати по-господарськи'. — примирливо говорив Василь Іванович.

У майбутньому, маючи гіркий досвід, ми так і діяли. 1961 рік став для нас серйозним уроком. А в залі Пленуму, де я сидів. кукурудзі продовжували співати дифірамби. У виступах визвалася фальш. Люди не вірили в те, що говорили. Але ж треба було поласкати вухо новоз’явленому вождеві. В заключному виступі Микита Сергійович поставив важливе завдання: 'У 1962 році Україна повинна мати по одній свині на гектар ріллі, тобто її центнер м'яса на цій площі. Навряд чи це було реально. А згодом він в одному з виступів закликав звернути посилену увагу на вирощування земляної груші — топінамбуру. Він пояснював, що варто раз посадити цю культуру, і протягом кількох років свині будуть пастися на цій площі, викопуючи рилами бульби топінамбура. Дешево і сердито! Коли я значно пізніше навчався в університеті, то у памфлетах Джонатана Свіфта вичитав, як радники короля також рекомендували своєму зверхникові салити топінамбур, як дешевий корм для свиней. Невже якийсь гуморист запозичив цю деталь і, обгорнувши стару ідею в нову упаковку, підсунув владним структурам. Хоч, чесно кажучи, не дуже вірилося у гумор.

Через рік у цьому ж Палаці спорту відбувся черговий Пленум ЦК Компартії України. Дванадцять тисяч учасників з нетерпінням чекали приїзду Микити Сергійовича, але з невідомих для нас причин на Пленум він не прибув. Цього разу оплески були скромнішими, а під час концерту, що відбувся після закриття Пленуму , Тарапунька і Штепсель побажали: 'Щоб і вам, і нам не їсти хліб з кукурудзою пополам!'.

І цього разу ніхто не покарав сміливців за ці думки. А через деякий час кращий друг Микити Сергійовича Леонід Ілліч Брежнєв потай від нього, у час, коли той відпочивав, зібрав позачерговий Пленум ЦК КПРС, і Микиту Сергійовича звільнили від усіх посад за волюнтаризм, вождизм — словом, за те. що можна було б назвати культом особи. Наступного ж дня у магазинах продавали хліб без домішок кукурудзяного борошна, отже, вистачало в державі і пшениці, і жита, а кукурудза домішувалася для того, щоб підірвати авторитет М.С. Хрущова.

Та все ж, що б не говорили про Микиту Сергійовича, для мене роки його керування були найсвітлішими і найяскравішими. Може, це тому, що я переживав роки молодості, а Хрущов умій своєю енергією, ентузіазмом запалити і старих, і молодих, повести їх до незвіданих обріїв. Незаперечно, були в нього помилки, але не помиляється той, хто нічого не робить. Мав він і неабияку відвагу, розвінчавши найстрашнішого тирана другого тисячоліття — Сталіна. Можуть зауважити, що мертвого розвінчувати легко, але це глибока помилка. Якраз із мертвими боротися дуже важко, та ще й при живих їх соратниках, які опиралися до останнього подиху. Завдяки турботам Микити Сергійовича, його справам ожило село, змінилася хліборобська доля. По-різному можна оцінювати освоєння цілинних та перелогових земель, але мені особисто здається це корисним. Ну і, звичайно ж, завоювання космосу. Перші супутники, перший космонавт — результат праці радянських людей. Кажучи про зростання добробуту селян, не слід забувати, що саме за М.С. Хрущова їм почали призначати пенсії. Це був перший закон за всю історію селян нашої країни, спрямований на його соціальний захист. Ні. Хрущов не був янголом. Але його поява на історичному теремі на тої країни явище позитивне і прогресивне.

Згадаємо голодомор 1932-33 років. У двотомній 'Історії Української РСР', зокрема у другому томі, де на 860 сторінках описані події з 1917 до 1965 року, лише на двох сторінках пишеться про голод 1921 року, який охопив Поволжя, Крим і степові губернії України. Сказано, що без хліба залишилися 23 мільйони чоловік, що Комуністична партія і радянський уряд новели всенародну боротьбу з голодом. З цією метою навіть вилучили цінності з церков та монастирів, щоб закупити за кордоном продукти харчування. Так, у Чернігівській, Одеській. Катеринославській губерніях було зібрано 670 пудів срібла (10720 кг), 22 фунти золота (8,8 кг) та 180 — коштовних каменів. Для голодуючих Поволжя в Україні зібрали 3 мільйони пудів хліба. Трудове селянство України прийняло до себе 50 тисяч дітей і понад 200 тисяч дорослого населення, евакуйованих з Поволжя. Відзначаючи безкорисливу допомогу українського народу, трудящі Царицинської губернії писали: 'Ніколи робітники і селяни Царицинської губернії не забудуть тієї великої і своєчасної підтримки України, яку вона подала їм у найтяжчий момент їх житія. Врятовані від голодної смерті робітники і селяни Царицинської губернії шлють вам, українським робітникам, селянству і козацтву сердечну подяку. Поволжя, зміцнівши, сторицею віддячить вам за братерську допомогу'. Видатний французький письменник Анатоль Франс вніс до фонду голодаючих одержану 1921 Року Нобелівську премію. Норвезький полярний дослідник Фритьоф Нансен організував збір коштів на закупівлю продовольства. Трудящі зарубіжних країн того ж року передали трудящим Радянської країни чотири мільйони золотих карбованців.

Про голод 1932-1933 років у цій книзі написано таке: «труднощі загострилися ще й тим. що в 193І-1932 рр. були допущені серйозні помилки і недоліки в проведенні хлібозаготівель. Нерідко колгоспам і селянам-одноосібникам зверху визначались ; зустрічні плани, внаслідок яких у господарствах створювалися утруднення з посівним матеріалом, фуражем і продуктами харчування. Через несприятливі кліматичні умови на значних площах загинули озимі посіви. В цілому колгоспи України в 1932 році одержали зерна на 46,6% менше, ніж було заплановано. В Україні створились значні продовольчі труднощі, які особливо загострилися навесні та на початку 1933 року'. Через кілька сторінок ще раз про це ж: 'Ворожі дії класових ворогів, помилки і серйозні хиби у керівництві сільським господарством, а також неврожай, внаслідок посухи, яка охопила основні зернові райони республіки, привели у 1932 році до важкого становища у сільському господарстві України. Навесні 1933 року переважна більшість колгоспів залишилася без посівного матеріалу, колгоспники — без продовольства, продуктивна і робоча худоба — без фуражу. Треба було вжити негайних рішучих заході». Партія і уряд навесні 1933 року видали колгоспам України ч державних фондів насіннєву, продовольчу і фуражну позику її розмірі 35 мільйонів пудів зерна'. На перший погляд, ніби це й немала кількість зерна, але якщо ці пуди перевести в центнери, то вийде 5,8 мільйона центнерів. При нормі висіву зерна 2 центнери на гектар — це лише для площі близько 3-х мільйонів гектарів. У той час як засіяти треба було не менше 14-15 мільйоні» гектарів. Звідси й висновки — мало це чи багато. І чи могло щось залишитися з цих мільйонів пудів на продовольство? 1 якім про голод 1921 року знали вся країна і світ, то голод 1933 рок був засекречений. Чи не тому робітники та селяни Сталінградської області, колишньої Царицинської, не змогли віддячити свої українським друзям за допомогу 1921 року?

Про голод 1946-1947 рр. в «Історії Української РСР» сказали наступне: 'Одночасно з завданням відбудови промисловості перед партією і народом постало завдання якомога швидшого відродження сільського господарства Української РСР, яке після війни перебувало в дуже тяжкому стані'. Гітлерівці пограбували або зруйнували в Україні майже всі колгоспи, радгоспи МТС.

Значна частина посівних площ заросла бур’янами. У визволених від німецьких окупантів районах для обробітку землі як тяглову силу використовували корів, обробляли її навіть вручну.

На колгоспних полях з'явилась давно забута постать сіяча з мішком через плече. Розруху в сільському господарстві, викликану війною і фашистською окупацією, доповнило стихійне лихо Головні зернові райони європейської частини Радянського Союзу у 1946 ропі охопила спустошлива посуха. В Україні в пси рік валовий збір усіх зернових культур становив лише 531 мільйон пудів проти 1330 мільйонів пудів у 1940 р. Неврожай тяжко підбився на продовольчому становищі країни'.

Ось гак висвітлювались періоди голодування » нашій фундаментальній праці з історії радянських часів. У підручник) 'Історія Української РСР', по якому я навчався в університеті. ніяких згадок про голод 1933 та 1947 років не було. Тільки на полях підручника, що я взяв в університетській Бібліотеці, па сторінках, де йшлося про успішне завершення колективізації у 1933 році, хтось написав: 'Все прекрасно, а про голод 1933 року і забули написати'. І лише тепер, коли Україна стала вільною, канадці показали фільм про голод 1933 року. З'явилися книжки, передачі по радіо і телебаченню. Щоправда, про голод 1921 та 1946-1947 років згадується менше і тільки уривками, а вже про 1933 рік пишеться широко і глибоко. Ось тільки цифри остаточно не встановлені. Одні автори пишуть, що під час голодомору 1932-33 років померло близько одного мільйона чоловік, інші п'яти мільйонів, ще інші — десяти. І додають при цьому, то Сталін навмисне організував геноцид, що це було сплановане знищення українського селянства. А як розуміти написане у книзі Едварда Радзинського 'Сталін': 'Україну, Поволжя, Кавказ і Казахстан у 1933 році охопив найжорстокіший голод. Мільйони голодних селян старалися проникнути в міста, але там хліб продавали по картках тільки городянам. Сталін зробив неможливе — заборонив говорити про голод. Слова 'голод на селі' оголосили 'контрреволюційною агітацією'... Мільйони помирают а країна співала, славила вождя і колективізацію, на Краси площі у Москві організовували паради. І ні рядка про голод ні в газетах, ні в книжках сталінських письменників. Село вимирало мовчки'. Так що був геноцид не тільки українського селянства.

Голод 1921 року я знаю з розповідей, а ось голод 1933 та 1947 років довелося пережити самому. У 1933-му мені було тільки два роки, але пам'ятаю, як гриз макуху, а потім мама накопала і звц рила в чавунчику молоденької картоплі. Яка ж тільки вона була, смачна! Нічого добрішого за все життя я більше не їв. Хтось може, скаже, що він там у два роки пам'ятав. І пам'ятав, і розумів, бо то був страшний голод. Вчені сьогодні довели, що плід в утробі матері під час хорошої музики робити плавні рухи, тобто через сприйняття матері звуки передаються дитині. А порівняно з плодом в утробі матері я у своїх два роки був вже справжнім чоловіком. А про 1947 рік я можу розповіси дуже багато, бо йшов мені тоді шістнадцятий рік і залишився я світом віч-на-віч. Було, натопчеш відерний чавун лободою, наллєш води, ледь-ледь присолиш, бо й солі пі за що купити, і п, вогонь. Лобода уварюється, але в чавуні, окрім неї та води, нічогісінько. Насьорбаєшся такого варива, шлунок, здасться, лопне, а під ложечкою ссе від голоду.

Зрозуміло, Сталін був головним винуватцем голоду 1932-1911 років, але валити все на нього, на мій погляд, теж не слід. Моя мама розповідала, що в ті часи сусід у сусіда металевими палицями перештиркували всі городи — шукали закопаний хліб. Навіть у печах шукали, бо дехто в горнятках ховав біб чи квасолю, щоб залишилося на посадку навесні. І все ж таки над усім цим висить пазуриста рука Сталіна. За його часів віршомази писали: 'А сонечко сходить та все звідтіля, від Сталіна рідною, усе із Кремля'. Можна замінити лише перший рядок, щоб встановити істину: 'Вказівки виходили та все звідтіля, від рідного Сталіна, усе із Кремля'. Та не лише людський фактор спричинив до цього. Як я вже згадував, що двотомна 'Історія Української РСР' повідомила про посуху в південних областях України, про те, що взимку через безсніжжя і великі морози загинули озимі хліба. Мій же батько розповідав, що в 1933 році у нас нар Чернігівщині і сонце світило, і дощ ішов, а людей умирало багато. Правда, там, де земля була вища, люди голодували менше, а на понижених землях вимирали цілими сім'ями.

Бо на цих грунтах все було залито водою, і навесні навіть лободи не було. Я вірю в це, бо півжиття пропрацював на тих полях агрономом і на власні очі бачив як у 1970-71 роках, а потім у 1980 підіймалися грунтові води, і до кінця травня дві третини орних земель було залито. Складалися так. обставини, що в окремих регіонах було сутужно з хлібом, та в цілому в Україні хліб був, нам його регулярно завозили до магазину. У тих же Червоних Партизанах директор краєзнавчого музею Микола Олександрович Сірик показував фотографію, де зображено засідання правління колгоспу імені Куйбишева у 1933 ропі. Поряд сидять його батько Олександр Микитович, тоді колгоспний бригадир, Микита Андрусенко, завгосп, обговорюють якісь питання. Йшла мова і про голод. А Василь Наумович Пуха повідав, що після колективізації з особистої власності дозволялося мати тільки дрібний інвентар, граблі, вила, заступ. А спробуй на власних жорнах змолоти відро жита, як тобі одразу ж пришиють підприємницьку діяльність, що суворо заборонялося. По селу ходили бригади із завданням порозбивати камені в жорнах. Василів батько Наум перехитрив розбійників — укинув верхній камінь у яму. Перехитрив на свою голову. Прийшла бригада зі Степових Хуторів на чолі з Жигуном і так била батька, що мусив не тільки показати, де той камінь, а й витягував його з ями. Як він тільки його підняв звідти, адже камінь важив близько центнера. Підняв, обірвалося все всередині, і через кілька днів помер Наум Пуха. Залишилося четверо малих дітей без батька, без жорен, без хліба, з хворою матір'ю, яка занапастила свій шлунок, бо їла під час голодовки лише спечений із просяної лузги хліб. 1946 року у нашому селі була така посуха, що скручувалося серед літа листя на деревах. А в середньому по Радянському Союзу урожай зернових з гектара становив 4,6 центнера, тобто лише удвічі більше норми висіву. Як бачимо, все було не так просто, як нам іноді здається. Якщо підсумувати мої роздуми про всі три голоди, то тут збігалися і соціальні, і природні катаклізми. Це й породило голод. У першому випадку — світова та громадянська війни — величезна розруха у країні. І на цьому тлі страшна посуха в кількох зернових губерніях. У другому випадку — колективізація, знищення найпрацездатнішого селянства, яке давало країні товарне зерно. Було зруйновано основу основ села — особисту власність, а колективна ще не зміцніла. І до всього в багатьох місцях посуха 1932 року і заливні дощі 1933-го. І повна байдужість до голодуючих з боку держави. В третьому випадку значну роль зіграли важкі наслідки Великої Вітчизняної війни, на яку працювало протягом кількох років народне господарство. Як завжди, і тут дісталося селянам, яким приділялася мінімальна увага. Через Україну двічі прокотилися смертоносні фронти — 1941-го та 1943-44 років. Два-три роки наш; земля перебувала під п'ятою окупації, коли з неї викачували все. І мені прикро слухати тих, хто говорить про партизанів, як про грабіжників, що реквізовували продовольство і в державних господарствах, і в окремих селян. Мусили ж добувати його самі, ш могли. Я ніколи не погоджуся з Левком Лук'яненком, який твердив, що 'ми тільки при німцях хліба наїлися'. Не згоден тому що все це бачив на власні очі. Вже ж перед війною в колгоспах Чернігівщини на зароблений трудодень видавали по 5-6 кіло грамів зерна. За нарядом розвозили зароблене на безтарках і дворах колгоспників. І 1941 року був рясний урожай зернових. Шкода, що залишився у полукіпках серед поля. І хто зумів упіймати бродячу конячину, вчасно схопити воза, гой навозив додому хліба. Навозив удосталь. А хто не спіймав конячки, хутко майстрував бовкуна на корову і за два-три дні, привчивши її до нової ролі, теж не залишився без хліба. У кого ж не було ні того ні іншого, ішли в поле з ряднами, клали на них снопи, вимолочували качалками і клунками носили зерно додому. Щоправда, це було тільки в період повного безвладдя, влітку та восени 194 року. А вже через рік, навіть менше, не сторожа поставили в саду Носівської дослідної станції, а шибеницю, на якій приробили напис: 'Хто вкраде хоч одне яблуко, буде зразу повішений н цій шибениці'. Левко Лук'яненко родом із Чернігівщини і не мі не знати про наші Козари, де фашисти 1943 року закатували 480 чоловік мирних жителів, у тому числі 480 жінок, дітей, стариків. Понад 800 чоловік знищили у тичинівських Пісках. А скільки ходило по селах людей з Ніжина, Києва та інших міст, міняючи останню кофтину чи хустку на склянку пшона чи буханець хліба. Я все це бачив особисто. Не міг цього не бачити і згаданий мною вище народний депутат, старший від мене на чотири роки. Я волію жити за примовкою 'Люби, небоже, правду'.

Всяк було за радянської влади, та вихваляти німецьких загарбників — гріх перед Богом. А такими виступами, пане Левку, політичного капіталу не наживеш.

Вибачте за цей невеличкий відступ. Повернемося знову до 1946 року, коли посуха охопила значну територію Радянського Союзу. В західних областях України вона була значно меншою. Сільське господарство там було одноосібне, а тому урожаї зернових культур були тоді значно вищими. Склалося гак, що і війна зачепила ці території менше. Я вже згадував, що ми, червоно-партизанці, найчастіше їздили до Ровенської області у містечко Корець по хліб. Селяни з окружних сіл приїздили на містечковий базар добротними парокінними возами, навантаженими мішками з зерном. На возах сиділи міцні рум'янощокі молодиці в розшитих кольоровими нитками кожушках, а ми, приїжджі з Чернігівщини, інших областей України, з Росії, були обшарпані, немов старці. Українці — в чунях, росіяни — в личаках. Ті, у кого не було за що купити хліб, наймалися там на роботу, в основному під час збирання врожаю — жали жито, пшеницю, молотили. І одержували за це хліб. За два-три тижні заробляли по одному-півтора центнера хліба, від одного до 1,5 метра, як тоді казали, в Західній Україні. Усе це разом взяте трохи пом'якшило обставини голоду 1946-47 років.

1997 року в газеті 'Голос України' була опублікована стаття одного з професорів Львівського університету, в якій він, зокрема, писав, що багато хто зі східних областей України у спогадах про повоєнні роки ототожнює Західну Україну з бандерівщиною, забуваючи про те, що саме завдяки 'західнякам' багато 'східняків' врятувалися від голодної смерті. Усі, хто пережив це, ніколи не забудуть тих часів.

Моя дружина Наталка Никонівна їздила шістнадцятирічною дівчиною на заробітки до Західної України. І досі згадує, як господар, що в нього працювала, вчив її в'язати снопи за допомогою цурки, як до нього приходили озброєні люди і. звичайно ж, бачили заробітчан. Господар пояснював їм, що це наймити. Озброєні люди виходили, навіть не сказавши нічого нікому, а господар пояснював пізніше, що це були 'лісові хлопці' і розповідати про них нікому не треба. Страх змішався із радістю того, що нікого не зачепили. Більше 'лісових хлопців' вона не бачила.

Влітку 1945 року я з сестрою Катериною теж їздив по хліб. На вагонному даху. Пішла сильна злива, ми дуже замерзли і мусили злізти в тамбур. Тут нас застукав провідник і висадив н; станції Дубно Поки ми йшли до центру міста, я розповів Катерині зміст повісті Гоголя 'Тарас Бульба'. Саме тут, у Дубно. Тарасів син Андрій закохався в польську панянку і перейшов на бік ворога. Рідний батько покарав його за це. У центрі Дубію майже всі будинки були розбиті снарядами. Нашу увагу привернув двоповерховий без вікон і дверей, але з дахом, дім. Ми зайшли в нього, аби переночувати. Внизу було мовно людей, переважно жінки. Як з'ясувалося, мешканці Орловської та Бєлгородської областей, що, як і ми, приїхали купити хліба. З розмінне було чути, щоб тут перебував хтось із України, бо жодного рідного слова не чули. До того ж, між старшими крутилися підозрілі підлітки. Ми не захотіли залишатися внизу і сходами піднялися на другий поверх. А потім по драбині ще вище на горище. Знайшовши більш-менш затишний куточок, поснули. Прокинулись від автоматних черг. Знизу до нас долітали крики жінок і грубі чоловічі голоси. Чітко вчувалася західно-українська вимова. До ранку ми не могли заснути, ще далі забившися в куток. Коли ж уранці позлазили додолу, почули голоси жінок, які примовляли: ' Та ми ж останні лахи попродавали, щоб діток врятувати від голодної смерті, а що ж нам тепер робити?'. З розповідей присутніх дізналися, що серед ночі у приміщення увірвалося чоловік 10-15 з автоматами, зробили кілька автоматних черг поверх голів і змусили всіх віддати свої гроші. Міліція, що прибула, розводила руками: 'А що ми зробимо? Бандерівці, які вас пограбували, зникли у лісі'. І тільки пізніше я зрозумів, що іменням 'бандерівці ' прикривалися тоді будь-які бандити. Отож, хто був тієї ночі, встановити важко.

Ми того ж дня купили центнер хліба, господар підвіз нас прямо на станцію гарними, вгодованими кіньми. Я чомусь згадав таткові розповіді про те, що найбільше жаль було йому коней, які відвів у колгосп 1931 року, у рік мого народження. Я запитав господаря: 'А вам не жаль буде віддавати оцих коней до колгоспу?'. Той відповів: 'Нікому своїх коней я не віддам, і сам ні в який колгосп не піду...'. 'А де ж ви подінетесь? Під час колективізації у нас були такі, як ви, але їх змусили піти'. — 'А ми в ліс усі підемо', — категорично вів господар. Та я твердо наполягав на своєму: 'Нікуди ви не дінетесь. Це ж не дощ пересидіти?'. Аж не віриться сьогодні, що я вів таку розмову у чотирнадцятирічному віці. А з іншого боку, нічого дивного у цьому немає. Ми, діти, які пережили страхіття війни, рано подорослішали, були значно старшими за нинішніх дітлахів — наших однолітків...

І от знову соціальні катаклізм», які розпочалися 1985 року, коли М.С. Горбачов заявив про початок перебудови. Вони тривають до цих пір. Безумовно, я не згоден з Борисом Олійником, шанованим мною поетом, що Горбачов виплодок диявола. Звичайнісінька він людина, і. коли розпочинав перебудову, прагнув зробити якомога краще, а вийшло — як завжди. За допомогою гласності і демократії хотів повести за собою людей на розбудову соціалізму з людським обличчям. Та ось рішення його, па мій погляд, були надто половинчастими. У грудні 1991 року мені довелося відвідати столицю СРСР Москву. Повіз синам своїм Гриші та Василю свіжину, із їхніх листів знав, що у Москві стало дуже сутужно із м'ясними продуктами, вони отримували їх через столи замовлень на автозаводі 'ЗІЛ', де працювали. І коли я походив з дітьми по гастрономах Москви, був просто приголомшений порожніми полицями, пусткою.

Не один раз бував я тут, навіть 1947 року, одразу після війни. Але й тоді різних продуктів було більше, ніж тепер. І це без війни, без природних катастроф. Оце так дожилися! І хоч гірко було на душі, я підбадьорював сім'ю: 'Нічого хлопці, за таких обставин з голоду вмерти не можна. Є хліб, сало, цибуля...', і якось експромтом заримував свою думку:

Гриша і Василь засміялися: 'Правильно, кажете, тату'. Певна річ. що правильно. І Горбачов, і Єльцин справді мої однолітки. обидва з 1931 року. Багато хто приписує вину за розпад СРСР М.С. Горбачову. Хто зі мною не згоден, хай прочит; книжку М.С. Горбачова 'Перебудова і нове мислення для наш. країни і для всього світу'. Ця книга була опублікована 1987 рок Можна подумати, що в той час він писав одне, а пізніше -- робив інше. А під час мого перебування у Москві Михайло Сергійович давав кореспондентові українського телебачення Зіновію Кулику останнє інтерв’ю в ролі Президента. У ньому він від щирого серця відстоював єдність Радянського Союзу. Не знав, що саме тоді у Бєловезькій Пущі долю Радянського Союзу вже вирішили Єльцин. Кравчук і Шушкевич. Саме вони підвели останню риску А що привело до розпаду Радянського Союзу -- питання дуже складне. Його вивчатимуть і вивчатимуть історики, аж поки дадуть більш-менш правильну відповідь. Я ж. як учасник цих подій, хочу пунктирно позначити деякі свої спостереження. По-перше, царство земне - комунізм, як і царство небесне, обіцялося у перспективі. Щоправда. Микита Сергійович Хрущов пообіцяв, що нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі. Датою був 1980 рік. Але, кажучи це. Хрущов, мабуть, думав, що його вже в тон час не буде на світі білому і відповідальності за свої слова він не нестиме. Після нього - хоч потоп. Можливо, й за це та деякі інші висловлювання називали Микиту Сергійовича волюнтаристом, авантюристом. Звісно ж, собі він життя влаштував краще будь-якого комунізму Оцей розрив між умовами життя верхівки з одного боку і решти народу з другого заклав бомбу уповільненої дії, яка колись-таки мала вибухнути. Окремі розриви-вибухи траплялися навіть під час репресій Сталіна, хрущовської відлиги, яка породила дисидентів типу Солженіцина та Сахарова. Капіталістичний світ на чолі з США розумів, що в термоядерній війні переможця не буле а тому не шкодував мільярдних сум на ідеологічну боротьбу при ти Радянського Союзу і країн соціалізму. У США був створенні; інститут, де займалися, між іншим, і складанням анекдотів про Радянський Союз. Ось один, мабуть, з найбезневинніших: '71 перебувають у Росії найстаріші люди — у Кремлі!'. А воно я справді так і було. За три роки поспіль померло три генсеки - Брежнєв, Андропов і Черненко, а товаришеві Пельше перевалило за дев'яносто. Партапаратові були вигідні ветхі генсеки, адже чортополохом розцвітали корупція, безвладдя. Якщо уважно прочитати книжку американського сенатора Гері Харта 'Росія потрясає світ (Друга російська революція і її вплив на Захід)', яка вийшла в Москві 1992 року, стає зрозумілим, як впливали США на розпад СРСР. І, безумовно, горбачовська перебудова, гласність, демократія відіграли вирішальну роль у розпаді Союзу. Восени 1990 року я в черговий раз приїздив до Москви і, як завжди гуляв з синами по центру міста. Перед готелем «Росія», де жили депутата Верховної Ради, прямо на площі розкинулося наметове містечко, в якому знайшла притулок біженська братія. Тут же у легенькому сірому пальтечку стояв чоловічок, на грудях якого висіла дошечка з написом: - Горбачов украв мої ідеї перебудови'. Я запитав у синів: 'Він що, юродивий?'. Хлопці порекомендували поговорити з ним. І він на повному серйозі повідав, що ідея перебудови — його ідея, а Горбачов, м'яко кажучи, позичив її у нього. Недалеко від Кремля в одному з під'їздів метушилися люди у білогвардійській формі. На тротуар вийшов молодий прапорщик з Георгіївським хрестом на грудях та з гвинтівкою в руках. Дуло вгорі і всередині було поїдене корозії ю. Я запитав молодика, як він думає стріляти з такої гвинтівки. Той відповів: 'Если надо — стрельнет'. На Арбаті на вулиці продавали матрьошки з обличчям Леніна, Сталіна, Хрущова, Брежнєва і Горбачова. Я зауважив одному з продавців: 'Хіба можна обличчя наших вождів зображувати на матрьошках?'. Продавець відрізав: 'Катись отсюда, дед, пока жив и здоров!'. 'Го тут. то там виникали мітинги, на яких проголошувалися антипартійні ідеї. Я висловив сумнів своїм хлопцям, чи не занадто вже далеко зайшла перебудова в Москві. І як результат — серпневий 'заколот' ГКЧП, що різко прискорив процес розпаду СРСР. 24 серпня 1991 року Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України, як самостійної української держави. Було вирішено провести загальноукраїнський референдум, що підтвердив би цей Акт, а заодно — вибрав Президента України. Рухівці у своїх листівках, де вони агітували за кандидата у Президенти України В'ячеслава Чорновола, одночасно розмальовували багатство нашої землі, перераховували її корисні копалини, запевняли, що за самостійної держави українці будуть жити прекрасно. Я й тоді казав, що з двох одне: або ці громадяни не знають економіки України, або лицемірять. З економічної географії за програмою середньої школи відомо, що більш-менш Україна забезпечена вугіллям, але треба врахувати, що на Донбасі його колупають вже два століття. І якщо у 1913 році Росія Добувала тут 22.8 мільйона тонн, то Радянський Союз у 1965 ропі Добував 194,3 мільйона тонн. Але ж земля не бездонна діжка, і всьому настає край. Нафта в основному добувалася в Україні в районі Прикарпаття. Якщо тут 1909 року добували 2053,1 тисячі тонн то 1938-го — вже менше 370 тисяч тонн. Запаси нафти були вичерпані. Невелике родовище було відкрито по війні на Полтавщині, Чернігівщині та Сумщині, але вони не такі багаті, щоб забезпечити велику державу нафтопродуктами. Пишуть і говорять про нафтові запаси в Чорноморському басейні, але вони, як слід, ще не розвідані. Були якісь перспективи в царині видобутку газу. Як і нафту, його розпочали видобувати у Прикарпатті. Вже 1948 року був збудований газопровід 'Дашава — Київ', а 1951-го — його продовжили до Москви. 1456 року у промислову експлуатацію введено потужне родовище гачу в Шебелинці Харківської області, через десять років Шебелинське родовище давало п'яту частину всесоюзного видобутку голубого палива. Потяглися звідти газопроводи до Москви, Кишинева, Києва. І коли 1991 року Україна стала незалежною державою, від запасів її енергоресурсів залишився лише спогад. Нова держава наділа на себе хомут заборгованості за енергоресурси перед Росією, Туркменією та іншими країнами. Недарма ж, на перший погляд, навіжений Жириновський, якого багато хто сприймає за клоуна (насправді ж він розумний, бо дурень не міг би вивчити таку кількість іноземних мов), заявляв у Думі: 'Варто тільки нам перекрити доступ енергоресурсів від нас в Україну, і вона сама приповзе на колінах в нашу велику неділиму Росію'. Відтоді і не перестають боліти голови у наших президентів, прем'єр-міністрів, де і за які гроші роздобути енергоносії, щоб якось працювали фабрики і заводи, щоб якось животіло наше сільське господарство, щоб не повимерзали люди у містах. Де взяти — великого розуму не треба: поруч Росія, поки що багата на енергоресурси, не так далеко Близький Схід, який значно ближче до нас, ніж до Сполучених Штатів Америки, але який через великі запаси нафти с зоною стратегічних інтересів американців. От за що купувати — справа значно складніша. Все золото залишилося там, у білокам'яній, а в Україні тільки легенди про коштовності гетьмана Полуботка. Реальне ж золото, про яке говорив Президент України Леонід Кучма у своєму вітанні з Новим 1998 роком, знайдено тільки у 1997-му в надрах нашої соборної України, і його дуже й дуже мало. Доки в Україні енергоносіями займалися державні мужі — ох, і туго було з ними! Та ось до цієї справи підключилися комерційні структури. А вони і чорта з-під землі дістануть, та тільки як стрибонули ціни на бензин, солярку, мастила. Літр молока перед ними нічого не вартий. І обідрали ці структури колективні сільгосппідприємства, як липку. Єдиним багатством, яким поки що славиться наша земля,— є багатющі українські чорноземи. І хоч за останні роки їх дуже занедбали і врожаї зернових та інших сільськогосподарських культур різко знизилися, все ж земля залишається вірною людям. І не від неї залежить те, що залишаються не зібраними на полі тисячі гектарів зернових культур, цукрових буряків, що порожніють приміщення, де раніше ремиґала худоба. Добивають свиноферми, корів і телят видають людям на зарплату, ліквідували вівцеферму. А вгорі гілки влади б'ються між собою, кому бути вище. Та якби у цих гілок було більше совісті, та якби спустилися вони на грішну землю, подивилися, що тут робиться, пройнялися болем за сподіяне, за Україну, можливо б, затремтіли їхні серця, і вони почали б думати не лише про свій, а й народний добробут. Знаю, що критикувати легше, ніж перти плуга, та ще й тоді, коли ми пасемо задніх в цивілізованому світі. Але ж багато чого вміємо? Будуємо чудові літаки АН, споруджуємо трактори, військову техніку, то чому ж не навчимося виробляти й інші машини, конкурентоздатні на світовому ринку, які б приносили більше валюти. А що змінилося від того, що колгоспи перейменували на колективні сільськогосподарські підприємства, що нам з дружиною видали сертифікати на землю? Ми їх поклали в шухляду, а все навкруги, як і було, 'колхозное', 'мое'. Красти стали ще більше, бо не видають зарплати, а жити ж якось треба. Щоб не скотилося сільське господарство у прірву, держава хоч якось повинна займатися ним, а не пустити все на самоплив. І передовсім треба відрегулювати ціни на техніку, пальне, добрива, отрутохімікати і — на сільськогосподарську продукцію. Взагалі-то ринок сам повинен встановлювати ціни, але ж справжнім ринком у нас поки що не пахне, а сільське господарство гине. Отже, треба втручатися державі — більше нікому! Декому колгоспи не подобаються, не подобаються й ксп. Сам Президент Леонід Кучма признавався, що й у фермерів справи поки що не ладяться. То де ж вихід? Як нам рятуватися? На мій погляд, держава мусить зараз приділити максимум уваги держгоспам. Ксп необхідно перетворити на кооперативи на зразок тих, що були в інших соціалістичних країнах, аби трудівники справді відчули, що не хтось, а вони — господарі землі, що їм треба працювати, як слід, і що красти у самих себе негоже. Необхідно створити нормальні умови для фермерів. На існуючих заводах сільськогосподарських машин установити нові лінії для виготовлення малогабаритної техніки, яку б за доступними цінами міг придбати фермер. У перехідний період це слід робити негайно. А життя покаже, які форми землекористування краще себе виправдають. Тоді й можна братися за те, що добре себе зарекомендує. І, само собою зрозуміло, треба й далі розвивати присадибне господарство. Воно виручало нас на всіх етапах розвитку суспільства, виручає і сьогодні. На базарах у Носівці, Ніжині та й у Києві поруч із закордонними снікерсами й гамбургерами, слава Богу, є картопля, капуста, буряки, морква, а також — молоко, сметана, яйця, м'ясо і сало. Я далеко не песиміст, бо помічаю в новому житті елементи позитивного, чого не було за Сталіна чи Горбачова, про що співає у популярному шлягері Павло Зібров:

Був би живий Сталін, то Павло давно пас би білих ведмедів, а може, і попрощався б з білим світом. За горілку влетіло б йому за часів Горбачова по саму зав'язку. А тепер все можна: упала залізна завіса, за якою ми жили, нашим українським громадянам, якщо маєш бажання, та ще й стартовий капітал, можна зайнятися серйозною справою, поїхати за кордон, або ж 'човником' за товаром. Човникарство, як і присадибне господарство, дуже виручило нас на сучасному етапі. Коли стали заводи і фабрики, а подекуди лише животіють, зарплата не видається по кілька місяців, люди були позбавлені елементарних умов життя. 1 мусила ж наша безробітна молодь щось робити, аби не вмерти. І подалася в торгівлю, в «човники». Саме завдяки їм і ми не стали аборигенами екватора, які прогулюються джунглями в костюмах Адама і Єви, а простіше -- як мама народила. Та їм добре — там увесь час літо. А що нам робити, коли морози припечуть? Це ніби жарт, але це зовсім не жарт. Тоді, у сорокових роках, під час війни і по війні, люди на селі мали прядки, ткацькі верстати, на яких сукали нитки, ткали полотно, з якого шили собі і білизну і верхній одяг, пофарбувавши його у вільховій чи дубовій корі Тепер же, коли розпався Союз і ні за що купити бавовну, і коли майже ніхто не вміє ні прясти, ні ткати, а інструментарій цей тільки в краєзнавчих музеях залишився, що б робила наша молодь без човникарства? До речі, чи дозволила б влада сьогодні коноплі сіяти, бо мак заборонили, а наркоманів від цього в Україні розвелося більше, ніж треба. Біс із ними, з тими наркоманами, та ж вони принесли в Україну СНІД, а тепер голками та коханням поширюють його по всій Україні, так що й гарній людині небезпечно щиро кохати.

Коли вже зайшла мова про кохання, то не в якійсь там бульварній газеті, а в органі Верховної Ради України, газеті 'Голос України' за 27 грудня 1997 року під рубрикою 'Глобус' невідомий автор розповів, що в Туреччині наші жінки-човники, яких іменують Наталками, відрекомендовуються туркам Маринами, бо ім'я Наташа у турків асоціюється зі словом 'повія'. Звідки ж у них таке враження про Наташ? Автор гадає, що, можливо, якась Наташа була першою чужинкою із Союзу, котру місцева поліція затримала за проституцію. Все можливо. Але можливо й те, що наші південні сусіди чули щось про творчість Івана Петровича Котляревського, дехто й там знає, якою цнотливою була Наталка Полтавка, що не проміняла на багатство свого молодого Петра, і, як знущання над нами, ототожнили Наташу з повією.

О, геніальний наш Тарасе, якби ти встав із домовини зі своїм Степаном-невольником, який з турецької неволі тікав, а його турки-яничари впіймали, до стовпа прив'язали та очі гарячим залізом випікали, та подивився сам і незрячому Степану розповів про те, що сьогодні турки вже не захоплюють у полон наших дівчат та молодиць, не женуть полонянок у свої гареми, а самі вони чередою біжать до них і пропонують за долари свою красу і цноту. О, краще не бачити тобі цього, любий наш Тарасе, ти й так нагорювався за свое життя! А може, і я занадто старомодний, не в Туреччині, а у Москві на Тверській вулиці набачився я розмальованих 'красунь', що чекають своїх клієнтів. На екрані телевізора майже щодня показують такі епізоди, що мимоволі очі заплющуєш і вуха затикаєш. Пора б, здавалося, звикнути до всього цього, а я чомусь обурююся, пишу. Був і є хтось у всьому цьому винний. Глухий до чужого горя, бездушний.

Пригадую, як до наших рідних Червоних Партизанів приверни з Афганістану у цинковій труні молоденького воїна. Я з дружиною не тільки всіма фібрами душі і серця, а всім єством своїм, навіть кінчиками пальців відчували горе рідних загиблого хлопця бо ще не згас біль у нас самих за рідним своїм сином, загиблим у залізничній катастрофі. І я добре розумів, хто винуватець всього цього. Юнака послали черстві і бездушні люди в чужу країну, а інші, такі ж байдужі, створили можливість для топ щоб сів на станції 'Чернігів' до реверса паровоза п'яний машиніст, що чаркував разом зі своїм помічником. Обидва заснули, і ніхто не зміг зупинити поїзда на роз'їзді Вершинова Муравійка. І якщо в даному випадку начебто і не можна пред'являти. претензій до генсека, то за уведення, як тоді казали, обмеженої контингенту військ до Афганістану, пряму відповідальність неї генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв. І коли по телевізору показували, як вручали Леоніду Іллічу чергову Золоту Зірку, як хотілося піднести йому під самий ніс величезну дулю. Та яка користь із цього пасивного протесту? І я писав до нашої районки статтю 'Пияцтву — бій', яку надрукували на місці передовиці. У ній я гостро розкритикував колишнього педагога, недавнього інструктора Носівського райкому партії Петра Петровича Федорину, який на той час став закінченим алкоголіків Аби він не ганьбив поважної установи, вислали його на деякий час до Баку. Коли він повернувся звідти, ми зустрілися з ним райцентрі. Петро Петрович напав на мене, сказавши, що його друзі надіслали йому на береги Каспію номер газети з моєю сі і гею. Він закинув мені несправедливу образу своєї величності недвозначно натякнув, що його брат Микола обіймає солідну посаду в обкомі партії. Так і сказав: 'Ми тебе в порошок я тремо?'. А я спокійно відповів: 'Якщо в тебе і с хтось із друзі - так це я, бо хочу, щоб ти, нарешті, вилікувався від своєї затяжної хвороби. А брат твій Микола Петрович — мій однокласник то боятися його мені нічого...'. Не допомогли Петрові Петровичу ні моя стаття, ні мої щирі вболівання, ні умовляння — помер у нашій Носівській лікарні, звідкіля його і відвезли прямо на цвинтар, бо ні жінка, ні діти не жили з ним уже багато років.

Часто згадую я Анатолія Івановича Ткаченка. Це була високоосвічена людина, завжди привітна, вишукано одягнена. Майже у кожного, хто знав його, склалося враження, що це — найінтелегентніша людина у Носівці. Він багато років працював заступником редактора нашої районної газети. Він давав зелену вулицю моїм дописам до газети. Цілі сторінки відводив досвіду вирощування цукрових буряків у колгоспі імені Карла Маркса. Сприяв багатьом іншим публікаціям. Цими словами я аж ніяк не принижую ролі головного редактора Леоніда Борисовичи Серебрякова. При тому, що я часто перебував у опалі, без їхньої доброзичливості я не зміг би побачити надрукованим жодного свого матеріалу. Але якщо з Серебряковим я перебував у офіційних стосунках, то з Анатолієм Івановичем у нас були теплі братні взаємини. Згодом він перейшов до Носівського народного суду, керував групою адвокатів, очолював парторганізацію установи. І ось звістка, як грім серед ясного неба, — Анатолії! Іванович повісився на хресті, що стояв на могилі дружини ко лишнього голови виконкому Шенчука. Це, безумовно, був про тест, ось у такій незвичній формі, спротив існуючим порядкам застійного періоду. І знову ж у той час такі випадки були по одинокими. А скільки тепер надзвичайних подій, одних тільки замовних убивств і саме наших колег-журналістів. У Москві журналістові Холодову підсунули дипломат з бомбою, Влада Листьева розстріляли у під'їзді будинку, де він мешкав, позбавили життя головного редактора одеської вечірки Бориса Дерев'янка. Коли вбили улюбленця телеглядачів Влада Листьева, я саме гостював у синів, у Москві і на власні очі бачив, як протестували москвичі проти підлого вбивства. Бачив по телевізору виступ Президента Росії Єльцина, який співчував рідним Листьева, обіцяв знайти убивцю. Та слова Президента не викликали довіри, не були щирими. Як можна судити про того, хто послав У Чечню тисячі молодих солдатів на неминучу смерть? І за віщо? Трупи безвусих солдатиків ніхто не підбирав на вулицях зруйнованого Грозного. Одні журналісти твердять, що робити цього не можна із-за влучних пострілів чеченських снайперів, інші ж кажуть, що робиться це, аби ніхто не знав, скільки російських солдатів загинуло в Чечні. Хіба Єльцину це невідомо? Тому лицемірними були його слова співчуття рідним тележурналіста.

Колись незабутній Козьма Прутков говорив: 'Не можна осягнуги неосяжне'. І коли я переглянув щойно написане, строкатий Калейдоскоп думок і почуттів, поставив перед собою питану чи доніс я людям хоч часточку правди, яку хотів донести? На мій погляд так. Незакомплексований на політиці, я все життя працював на землі із звичайними сільськими людьми, і мені нема жодного сенсу обманювати чи ошукувати. Хоч і правда — річ непроста, неодновнмірна. Згадаймо слова геніального Тараса Шевченка. У поемі 'Гайдамаки' він писав: Згадайте праведних гетьманів:

А у вірші 'Розрита могила' словами поста промовляє мати-Україна:

Під серцем приспала ...

Це так за те. що возз'єднав Богдан Україну з Росією. Хоч наміри гетьмана були найкращими, благородними, але історія вирішила по-своєму. І не він винен у тому, що сталося з Україною після його смерті. Життєві реалії зіграли свою роль.

Звичайно, Шевченко у різний час по-різному ставився до Богдана, і як патріот не завжди виважував думки на терезах ясності. Іноді переважали емоції. Це зрозуміло. А от як бути з гетьманом України Іваном Степановичем Мазепою? Простій людині розібратися важко, де правда, а де неправда. 282 роки поспіль вважали його зрадником, нині ж про нього кажуть як про національного героя. Коли друкували гривні, портрет гетьмана Богдана Хмельницького вмістили на п'ятигривневій купюрі, а портрет Івана Мазепи у значно збільшеному розмірі — на червінці-Один з демократів пояснював це явище так: 'Розміщували за хронологією, коли хто жив...'. Я ж йому відповів: 'Облиште дурніші. Чому ж тоді Івана Франка, який жив пізніше Тараса Шевченка, умістили на дваднятигривневій купюрі, а образ Тараса Шевченка — на стогривневій. Очевидно, розміщали по значимості кожного для України. Стосовно ж Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, як говорив свого часу Ленін, спрацював 'гвоздь момента'. Якщо Хмельницький свого часу приєднав України до Росії, то Мазепа зробив спробу роз'єднати їх. Тому суверенна Україна і визнала Мазепу важливішим гетьмане поставила його вище від славного Хмельницького...'.

Аби з'ясувати це питання для себе, я не став читати заангажовану радянську історію України, де все висвітлюється тільки з позиції класової боротьби. Не став читати й сучасної історії, де все поставлено з ніг на голову. Вирішив звернутися до відомих наших істориків Миколи Костомарова та Михайла Грушевського. Перший був другом Тараса Шевченка, другий одним з керівників незалежної України 1918 року. Богдан Михайлович Хмельницький був гетьманом України з початку 1648 року до 27 липня 1657 року — майже десять літ. Іван Степанович Мазепа гетьманував з 25 липня 1687 року до листопада 1708 року, а помер 22 серпня 1709. Отже, був гетьманом понад двадцять років, удвічі більше від Хмельницького. Але, на мій погляд, цим і вичерпується перевага Мазепи над Хмельницьким.

З двадцяти років служив Хмельницький у козацькому війську, брав участь у боротьбі з турками, у селянсько-козацькому повстанні 1637-1638 років. Коли Богдан був на службі, чигиринський підстароста Чаплинський напав на хутір Хмельницького Суботів, пограбував його, спалив хліб, побив малолітнього сина, силоміць забрав із собою його дружину. Все це переповнило чашу гніву Хмельницького, і він з невеликим загоном їде на Січ, по дорозі розгромлює групу польських жовнірів. А пізніше козаки обирають сотника Хмельницького своїм гетьманом. Розпочалася визвольна війна проти польської шляхти. У цій війні Богдан Хмельницький проявив свої військові здібності. Під Жовтими Водами ущент розбив добірне шляхетське військо лід орудою Стефана Потоцького. Така ж доля спіткала під Корсунем польську армію на чолі з коронним гетьманом Миколою Потоцьким та гетьманом Калиновським. Обидва военачальники потрапили у полон до козаків, які віддали їх татарам. Хвиля селянських повстань охопила всю Україну. Нова перемога над польськими військами на річці Пилявці та Батозькому полі, де загинув Калиновський, стала ще одним прикладом сміливості Богдана Хмельницького, виявом його військового таланту. Проте успіхи українських вояків не могли до кінця розхитати польську державу. Вона готувала черговий похід на Україну. На півдні постійно чигала на нас ворожа Туреччина. Невизначено поводили себе татари у Криму. Богдан Хмельницький хвилювався за долю України і пішов на об'єднання з Росією. Мабуть, іншого виходу після шестирічної бійні у нього не було...

А що ж Мазепа? У молодості служив кімнатним дворянином при польському королі Янові Казиміру. За розбишацтво той усунув Мазепу зі свого двору. Іван повертається у маєток матері поруч з яким жив пан Фильбовський — літня людина, одружена з молодою жінкою. І з нею Мазепа завів роман. Одного разу Фальбовський їхав з дому і помітив слугу, що прямував за ним. Почекав, поки слуга наблизиться, і дізнався, що той везе листа до Мазепи, якого дружина запрошує на побачення. Фильбовський наказав слузі продовжувати шлях, а сам причаївся за кущами. Коли Мазепа відгукнувся на поклик дружини Фальбовського, вирушив у дорогу, пан зупинив його і почав розпитувані, куди він їде. Мазепа пояснив, що вперше його запросила в гості дружина пана. Але тут же Фальбовський з'ясував у слуги, що Мазепа навідував його дружину кілька разів. Пан звелів роздягнути Мазепу догола, прив'язати мотузкою до Мазепиного коня і тричі вхолосту вистрілити у вухо коневі. Схарапуджений румак помчав Мазепу через кущі та бур'яни. Він приволік господаря до будинку, де зійшлася вся челядь. Мазепу ледве впізнали, З нього сорому і подався Іван Степанович на Січ. Там дослужився до генерального писаря, бо був освічений та грамотний. За дорученням гетьмана Самойловича їздив до Москви, заприязнився і боярином Голіциним — фаворитом царівни Софії. Вину за невдалий похід росіян на кримських татар фаворит звернув на Самойловича і заслав його у Сибір, де той через два роки номер. А синові Самойловича чернігівському полковнику Григорію Самойловичу зітнули голову. Є свідчення, що Мазепа подарував Голіцину десять тисяч рублів, аби той порекомендував козацькій старшині обрати гетьманом його. Всесильний Голіцин допоміг Мазепі взяти в руки булаву.

Отже, Хмельницький і Мазепа прийшли до влади різними шляхами. Богдан з волі повсталих народних мас. а Іван — завдяки підкупу. Мазепа запровадив в Україні панщину. До нього селяни платили оброк, а він примусив ще два-три дні щотижня працювати на панів. Селяни стали кріпаками.

Успадкувавши багатство Самойловича, Мазепа став найбільшим кріпосником України. Так, у Ніжинському полку йому належало 3586 дворів, у Стародубському 8626, у Чернігівському — 1244, у Прилуцькому — 297. Аби увічнити себе, гетьман будував у містах храми, які згодом одностайно стануть осередками, що в них духовенство прокляне Мазепу. До самої старості Іван Степанович залишайся непередбачуваним. У 6Х років закохався у свою хрещеницю Мотрю — доньку генерального судді Василя Леонтійовича Кочубея, звабив молоду дівчину. За це Василь Кочубей написав цареві Петру доноса на Мазепу. Іван Степанович дізнався про це і наказав відрубати голову батькові коханки і своему кумові. Невдовзі після цього Мазепа, який нібито вірно служив царю, потай із загоном 1500 чоловік перейшов на бік Карла XII. Український народ не підтримав Мазепи. Навіть ті, що були в загоні, у значній кількості повтікали. Цікаво, чи знав про всі оці витівки гетьмана Президент Кравчук, коли у дні святкування першої річниці незалежності дев'яносторічний патріарх України Мстислав, прибувши з Америки, вручав йому Мазепині клейноди. Куди вже, мабуть, було йому знати про таке, якщо він навіть про сталінські репресії не відав.

Якщо поглянути на історію нашої країни, то побачимо —• зовсім небагато часу була вона самостійною державою. Два-три століття за часів Київської Русі, але й тоді на території сучасної України без кінця точилися міжусобні війни між князівствами. Потім триста років татаро-монгольського ярма. За цим — панування Литви і Польщі. З часів Переяславської ради — під протекторатом Росії. У 1918 році близько півроку Україна була незалежною, а з 30 грудня 1922 року увійшла до складу Радянського Союзу. І тільки у кінці 1991-го Україна стала вільною, незалежною державою. Які тільки складні її перші кроки! Пригадую, як, будучи прем'єр-міністром, Леонід Данилович Кучма запитував Президента Кравчука: ''Скажіть мені, яке ми суспільство будуємо?'. Якщо навіть прем'єр був не в курсі справ щодо цього питання, що ж можна сказати про решту наших громадян. Розвалити старе суспільство у нас розуму вистачило. Тут і студентські голодівки, і бензовоз з пальним біля Верховної Ради. Молодики нахвалялися зірвати його, але це їм завадили зробити, особливо велика заслуга в цьому Володимира Яворівського. Чомусь дивлячись ці сцени по телевізору, я думав про те, чи не Домовилися наперед Яворівський і молодики розіграти цей спектакль. Адже багато кому хотілося показати себе рятівником Верховної Ради. Як рятівником України і правди, хотів показати себе носівський рух. Такі ж молодики вибивали двері в райвиконкомі. Досвідчені Пивовар та Зленко заохочували руйнівні дії юні, нацьковували її на гак званих партократів. Востаннє я бачив Злепка у вагоні електрички Київ-Ніжин. Він скуповував молоко у моїх земляків-червонопартизанців. Лієчки спеціальні купив для того, щоб легше переливати рідину зі скляних банок в капронові пляшки. А потім возив це молочко до Києва. Коротше кажучи, зайнявся бізнесом. Пенсія ж — мізерна, а жити якось треба. За що боровся, на те і напоровся.

Зараз зріс інтерес людей до історії. До минувшини. А в перш роки самостійності він взагалі спалахнув, наче полум'я. Не змов кала по радіо і телевізору пісня у виконанні Оксани Білозір 'Україночка'. 'Не одні хани у полон мене брали' — цебто наш; Україну, а далі роздумуй сам, хто ще накидав на неї ярмо поляки, литовці чи росіяни. Всі стріли зненависті направляли» переважно в бік останніх. Козацькому минулому присвятили свій твір чернігівці Надія Галковська та Микола Збарацький, Весі народ, можна сказати, співає: 'Я козачка твоя, я дружина твоя пане полковнику мій синьоокий!'. Пішла пісня з подачі чарівно: і неповторної Раїси Кириченко. Стала маршовою піснею в українській армії пісня на слова поета Вадима Крищенка 'Наливаймо, браття, кришталеві чаші, щоб кулі минали, щоб шаблі ні брали голівоньки паші'. А я у пісеннику, виданому нашим земляком Миколою Ляшенком, прочитав, що це пісня народна Можна тільки позаздрити Вадимові Крищенку, що ще за життя пісні на його тексти стають народними. Взявши на озброєння музику до цієї пісні, я написав вірші до свого золотого весілля А наша сільська співачка Любов Іванівна Костюк з дівчатами .< районного будинку культури після вечора, присвяченого 60-річчю Миколи Олексійовича Адаменка, заїхала до нас і заспівала нам написану мною заздоровну пісню. Дізнався я, що звичайні молодики з Галичини побудували 'чайки' і вирушили ними ч дружнім візитом до Туреччини в козацьких шароварах. Бракувало тільки оселедців па голові, пожаліли хлопці свої чуби. Може, вони справді нащадки запорозьких козаків? Та де їм, а точніше, їхнім предкам, було взятися в Галичині? Хіба що так, Андрій Тараса Бульби, втекли вони до галичанок під час облоги козаками міста Львова за часів Хмельниччини. Інша справа В'ячеслав Чорновіл. Родом він з Черкащини, земляк славного гетьмана Богдана Хмельницького. Тут цілком імовірно, що його предки були козаками. Тому Чорноволові дуже личило приймати в руки гетьманську булаву. Та ще й за рейтингом після виборів на Президента України він посідав друге місце. То якщо Кравчукові дісталися Мазепині клейноди, то чому б не похизуватися Чорноволові найвищим атрибутом гетьманської влади. Коли 1995 року на Запоріжжі відзначалося 220-річчя зруйнування Січі генералом Текелею за прямою вказівкою цариці Катерини II. розроблявся сценарій, аби все було так, як за тих часів. Нашили та позвозили з будинків культури козацьку одежину, позабирали з ксп коней. І чом не козаки? От тільки, на жаль, полтавців та чернігівців на цих торжествах я не побачив. А це ж несправедливо. Адже Батурин і Глухів були гетьманськими столицями, а 1663 року в місті Ніжині відбулася 'Чорна Рада', на якій гетьманом був обраний кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький. Ще до початку визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького проти поляків у 1631 році повстали ніжинські козаки і не пустили ляхів до Ніжина. Очолював їх полковник Іван Балиловець. А через рік Яків Остряниця продовжив його справу. Польський князь Микола Потоцький кинув на придушення козацьких заворушень значні сили. Але вони нічого не могли вдіяти, бо вже розпочалася 1648 року визвольна війна під орудою Богдана Хмельницького. Ніжин був визволений. У цьому ж році Ніжинський полк ходив на фортецю Кодак і атакував її. А 1651 року під командуванням чернігівського полковника Мартина Небаби Ніжинський полк вів жорстокі бої проти литовської армії. Представницька делегація від Ніжинського полку, очолювана Іваном Золотаренком, брала участь у Переяславській Раді. Якщо вже продовжувати мову про цього полковника, слід нагадати, що в лютому 1654 року Ніжинський, Чернігівський і Стародубський полки під керівництвом Івана Золотаренка звільнили від поляків Гомель, Мінськ, Вільно. У 1658 році з дозволу гетьмана Івана Виговського у Ніжині знову з'явилися польські війська. Але невдовзі їх вигнали з міста козаки та городяни. Ніжинці були й серед воїнів Івана Богуна, які виступали проти Виговського. Уродженець містечка Бори полковник Семен Палій уславився в багатьох битвах з татарин і турками. Всі останні гетьмани України були з Чернігівщини Полтавщини. Одразу ж після Мазепи біля керма України стояв стародубський полковник Скоропадський і наказний гетьман Полуботок з Чернігова, який виступав за поновлення всіх прав козацтва й селянства, завойованих за Богдана Хмельницькою За це й посадив його до Петропавловської фортеці цар Петро І Гам Павло Полуботок і загинув.

1727 року в Глухові гетьманом було обрано миргородського полковника Данила Апостола, а останній гетьман України Кирило Розумовський — уродженець села Лемеші Козелецького району, брат Олексія Розумовського, фаворита цариці Єлизавети. Завдяки клопотанням останнього, цариця пом'якшувала ситуацію в Україні, поблажливо ставилася до забаганок сіп шини. А як не згадати подій 1708 року під Ніжином?! Коли шведи підійшли до берегів Остра, не лише козаки, а й їхні дружин молоді дівчата одягли козацькі доспіхи і захистили місті) н напасників. А потім весь Ніжинський полк громив шведів н Полтавою. Мусив згадати про те, щоб якось захистиш чернігівське та полтавське козацтво, що було основою основ, підгрунтям України. А то вже стільки розвелося псевдокозаків за останні роки, що аж не сприймаються вони серйозно. Проте нем будуть і ці. Адже протягом століть нас змушували забути про вільнолюбний дух. У мене три дорослих сини, але я їм ні разу г розповів про подвиги предків, не сказав, що і ми козацької о род; Рідних дідів та бабок, на жаль, я не знав, бо померли ще до мого народження. Таке, мабуть, ''хороше' життя було до революції в перші роки після революції на селі. Але двоюрідна бабуся мої батька Шептушиха прожила довге життя, незважаючи на різні біди та незгоди. До війни вона, бувало, часто приходила до мені розповідала, що добре пам'ятає панщину. У Володьковій Дівиці козаків було більше, ніж кріпосних селян, бо поруч був Ніжин коли возили з поля копи на возі, кріпаки (хоч було їх менше, та відзначалися дружністю), кілька разів перекидали вози з козацьким добром. Кажуть, робили вони це з заздрості, що були ми вільними хліборобами. Ще розповідала моя прабабка, що дід її служив у Ніжинському козацькому полку. Та й сам я бачив ) свідоцтві про народження мого батька Зіновія Марковича запис, що народився він у сім'ї козака Марка Івановича Власенка 1884 року. До революції у метриках записувався громадянський стан новонародженого. З історії відомо (про це я вже говорив вище), що Ніжинський полк, у якому налічувалося понад 10 тисяч козаків, активно воював проти поляків, литовців і шведів. А 1785 року з козацького полк був перетворений на Ніжинський Драгунський. Згодом він брав активну участь у вітчизняній війні 1812 року. Ніжніші мужньо боролися з наполеонівськими забродами. На знак їхнього героїзму стоїть на Бородинському полі пам'ятник воїнам Ніжинського полку. Отож хай знають мої сини, що і їхні предки боролися за визволення України...

Віддавши данину шани своїм попередникам я хочу спуститися з високих щаблів історії на нашу грішну землю. Ейфорія перших років вільного життя в незалежній Україні закінчена, почалося буденне життя, і як воно йде, я вже згадував. На закінчення ж ще повернуся до найболючішого — стану сільського господарства. Мені вже шістдесят сьомий рік, а я все ще ніяк не розлучуся із сільським господарством, чому і буду вічно молодим, як співалося у колись популярній пісні. Це не тільки робота на городі, біля хати, у хліві. Два роки тому обрали мене головою ревізійної комісії ксп 'Шлях Ілліча'. На перший погляд, нуднувато аналізувати цифри, додавати і віднімати, множити і ділити. Але без цього нічого не зрозумієш у житті, не зможеш порівняти, як було колись, і що маємо сьогодні, не заглянеш уперед. Я чітко бачу, що десять із двадцяти дев'яти тваринницьких приміщень нашого сільгосппідприємства нині порожні. І болить душа. Скільки коштів укладено в їх будівництво! Ми ж відривали кожну копійку від хліборобської зарплати, і все це полетіло на вітер. А скільки потрачено нервів на добування будівельних матеріалів? Це мені добре відомо, бо працював тоді головою колгоспу. Щоправда, те, що вони стоять іще цілі, вселяє якусь чадію. А от з міжколгоспного відгодівельного комплексу багато чого зникло — покрівля, бетонні плити. Розтягують цегляні стіни, викопують фундаменти. Тепер це нічне, а гроші у спорудження цього комплексу вкладали всі колгоспи району.

Я взяв перший ліпший рік — 1989 - до утворення незалежної України. А тепер поглянемо на цифри за 1989 і 1997 роки

Третя ж колонка — різниця між ними. Цифри взяті із річних звітів ксп 'Шлях Ілліча'.

Ще трошки терпіння і проаналізуємо так. як і рослинництво, тваринницьку галузь.

Коли я порівняв ці цифри, волосся на голові стало дибом. Не знаю, що повідають вони міському жителю, а хліборобське серце стиснеться від гострого болю. До чого ми дійшли? Мені одразу подумалось, що це тільми ми догосподарювалися. Хотів вивчити показники інших колгоспів, які подаються щороку у першій половині січня районною газетою. Але тепер їх ніхто не друкує-Мабуть, соромно і нашому районному керівництву, і всім нам іа 'свої досягнення'. На жаль, така ж ситуація по всій Україні. У газеті 'Голос України' за 21 січня ! 998 року читаю статтю 'Вівці мої. вівці...'. 1 що ж виявляється? У Закарпатті, де вівчарство традиційно потужна галузь, отари поріділи з 220 тисяч до 24-х, майже в десять разів. І далі пишеться: 'Коли за радянських часів за один кілограм вовни платили 11 карбованців, то тепер тільки дві гривні при собівартості 4-5 грн. за один кілограм вовни, та й навіть за таких, смішних закупівельних цін, вовну ніхто в колективних господарствах не закупляє: більше 200 тонн вовни лежить на складах господарств. А наша вовнопереробна промисловість вважає доцільним закупляти вовну в Киргизії, Таджикистані і навіть у далекій Австралії'.

У цьому ж номері вміщено й такі факти: 'На Вінниччині в 'цукровому Донбасі' урожай цукрових буряків у 1997 році зменшився проти 1989 року майже в чотири рази. Якщо в 1989 ропі їх зібрали 9,3 мільйона тонн, то в 1997 році зібрали тільки 2,4 мільйона тонн. Решта вирощеного урожаю так і залишилась у полі. У вересні на заваді стали дощі. Коли розпогодилось, з'ясувалося, що нічим заправляти техніку, а гам і сніг, заморозки'. Ось так, виходить, що по всій Україні біда. Та я ж це і на власні очі бачив. Тільки в нашому господарстві 185 гектарів кукурудзи залишилося на плантації, а худоба стоїть без кормів. У селі Даніно Ніжинського району бачив велику площу цукрових буряків, що залишилася незібраною. А у Бобровицькому районі, де межують землі сіл Свидовець та Кобижчі. стоїть 400 гектарів неторканої кукурудзи. Колись, ще як Микита Хрущов був при владі, їхав поїздом пізньої осені і міг побачити у вікно це неподобство, то кмітливий голова колгоспу причепив до гусеничних тракторів довгі рейки і повалив цю кукурудзу на землю. Але це був останній акт у його діяльності як голови колгоспу. Тепер же ніхто нікого не боїться, бо не тільки голови ксп винні у цих злочинних діях і бездіяльності.

Коли я робив ревізію у своєму ксп, вирішив висвітлити це питання. 1991 року на господарські потреби було витрачено колгоспом 614 тонн солярки і 362 тонни бензину. Це обійшлося колгоспові 5,6 процентів від грошових надходжень за рік. 1997 року витрачено 281 тонну солярки та 141 тонну бензину, а грошей від річних грошових надходжень пішло аж 31,5 процента. Та ж сама картина і з міндобривами та отрутохімікатами. От тільки 1997 року їх закупили зовсім мало, бо нема за що. З 2285 га зяблевої оранки в ксп зорано тільки 240 га, в тому числі з 360 га глибокої оранки під цукрові та кормові буряки виорано всього 75. А це, 'то розуміється в сільському господарстві, — вже катастрофа. У районному сільгоспуравлінні та в ЦСУ кадри залишилися ті, Що були і раніше, то, мабуть, Президент України знає ситуацію в сільському господарстві. Якщо ж хоче переконатися на власні очі, може полетіти гелікоптерами, літаками і подивитися, що діється навкруги. Та мабуть, Президентові, як і біль керівників, зараз не до цього. Адже не за горами президента вибори. Голові держави хочеться залишитися за кермом, а інші добратися до цього керма. А зовсім недавно завершили вибори до Верховної Ради та місцевих рад. Коли там працювати!..

По нашому виборчому округу вже зареєстровано І 7 кандидатів у депутати Верховної Ради України, ще чотири особи прагнуть, щоб їх зареєстрували. Серед них і згаданий вище Пивовар. Він б'є себе у груди, лає всіх і вся, що не пропускають його до високих владних структур. Члени окружної комісії добре знають, що кожен громадянин має прані» висувати свою кандидатуру, але ж Пивовар зарекомендував себе з найгіршого боку. І не хочуть члени окружної комісії навіть на поріг пускати цього діяча.

Не люблю політики, намагаюся не встрявати н неї. Та коли бачиш, що робиться навкруги, яке безладдя. брехня, махінації, мимоволі подаєш голос на захист порядності і чесності.

Тяжко сьогодні. Та я від природи оптиміст і вірю, що колись-таки Україна вийде на широкий шлях свого розною. Уже й сьогодні с чимало паростків нового, паростків, що обіцяють рясно заврожаїтися колоссям. Дуже не хочеться, щоб змінилися тільки назви посад, підприємств, організацій, щоб тільки помінялися прапори, а й були якісні зрушення до кращого. Понад п'ятдесят років я віддав рідній і святій українській землі. А ще вечорами та ночами іноді схилявся над аркушем паперу. І не осудіть мене за ці дещо сумбурні і, можливо, де в чому неї очні нотатки, о користувався різними джерелами, зрозумійте, що я всією душою хочу прислужитися своєму народові, своїй країні