Село виникло на початку XIX століття. Деякі перекази старожилів дають більш точну дату - 1801 рік. Його назву пов'язують з поміщиком Калиною, який проживав тут з початку заселення. До наших днів дійшли свідчення, що він був добрим господарем, а ще мав вісім доньок-красунь. Вони вміли гарно вдягатися, часто їздили з батьком на ярмарок у Макіївку, куди приїздили торгувати купці з великої округи. Поміщик не скупився на гарний одяг для дочок. Окреме вбрання замовляв з Києва і навіть Петербурга. Одного разу він купив для них однакове червоне намисто. На свята дівчата любили вдягати українське національне вбрання: вишиті сорочки, дорогі корсети і широкі спідниці. Коли вони прикрасили себе ще й червоним намистом і вийшли на вулицю, селяни не могли від них очей відірвати. По селу рухався живий калиновий гай. Розповідають, що цей випадок відіграв свою роль у назві села. А ще у селі і на його околицях росло багато кущів калини. Можливо, це теж стало поштовхом до такої назви, яка ніколи не змінювалася.

Пану Калині належав основний масив навколишніх земель. У невеликих хуторах проживали вільні господарі Падуни, Вовки, Сірикови, Сяброви та інші. Пан допомагав їм господарювати, у жнива запрошував до себе на роботу, за що непогано платив. У Калинівці і навколишніх хуторах люди не бідували.

Неподалік від села є урочище Гукове. Колись там був хутір прикажчика пана Калини на прізвище Гук. Він мав власний великий випас для худоби. Ранньою весною його велика сім'я закуповувала в селян телят, овець, молодих коней, якій потім випасали на своїй землі до пізньої осені. Відгодовану худобу в кінці року продавали, за що мали непогані прибутки.

До наших днів дійшли назви інших урочищ: Падунів. Сірикових, Вовків. Вони пішли від прізвищ селян, які там оселялися і розвивали хутірські господарства. Згодом ці родини переселилися у великі населені пункти, але односельці пам'ятають, де колись була земля міцних господарів. У жодному офіційному документі не знайдеш назви тих урочищ, а людська пам'ять їх зберігає, передає з покоління в покоління.

Багато переказів дійшло до наших днів стосовно організації натурального господарства. Селяни із своїх земельних наділів не лише харчувалися, а й одягалися. У ті роки дуже поширеним був полотняний одяг. Кожен господар вирощував коноплі. їх потім збирали, сушили на сонці, мочили у копанках, знову сушили, після чого терли на дерев'яній терниці. Всю роботу виконували в основному жінки. Вони ж потім пряли пряжу конопель, ткали полотно, вибілювали його і шили білизну та інший одяг. Для святкового одягу полотно фарбували або вишивали. З фарбованої пряжі ткали рушники, покривала, скатерки та інші необхідні для домашнього ужитку речі. Верхній теплий одяг теж виготовляли в домашніх умовах. Для цього використовували вичинені овечі шкіри. Майже в кожному господарстві були вівці.

Хутір Калинівка в кінці XIX століття був невеликим населеним пунктом, але мав впливових опікунів. Вони потурбувалися, щоб у 1893 році казна виділила кошти на будівництво школи. Варто зазначити, що на той час земства і губернії лише в окремих, найбільших селах і містечках фінансували подібне будівництво. По Калинівці розглядалося питання разом з фінансуванням спорудження училища у великому містечку Лосинівка. Навіть волосний центр Макіївка не міг претендувати на таку увагу з боку казни. Калинівка тоді була підпорядкована цій волості.

Школу побудували практично за один рік. Вона складалася з однієї класної кімнати, квартири для учителя і кухні. Клас відокремлювався від житлового блоку широким коридором з двома виходами на рундук. На добудову школи Чернігівська губернська управа виділяла позичку в сумі 300 царських рублів. На той час у селі проживало близько півтисячі людей.

Після Столипінської реформи Калинівка почала швидко розростатися. У 1907 році бере початок забудова нової вулиці, яку назвали Курячим планом. За переказами старожилів, одним з перших тут поселився Михайло Костянтинович Набок. У нього був син Григорій, який ходив до Калинівської земської школи, де викладали читання, письмо, арифметику, закон божий, малювання, початкові відомості з географії, історії, природознавства, фізики та гігієни. Дівчат додатково навчали рукоділля. Одного разу вчитель Іван Васильович Вовк загадав учням намалювати малюнок на улюблену тему. Діти малювали квіти, дерева, хатини, а Гриша дуже гарно намалював курку. Увесь клас разом з учителем замилувався цим малюнком, а його автора відтоді прозвали Куричкою.

Григорій виріс, одружився, біля батька звів свою оселю. Крім хисту до малювання, він умів майстерно будувати за власними проектами. Односельці часто зверталися до нього за допомогою. Майстер-самородок намалював проект цілої вулиці, або як тоді говорили, спланував вулицю, на якій власноруч звів не одну хату для сусідів. Так і виникла назва 'Курячий план'.

У 1914 році на цій вулиці в родині Пилипа та Ксенії Вихор народився первісток, якого назвали Степаном. Потім народилися ще чотири сини-соколи, але найбільше прославив свій рід і рідне село найстарший - Степан. Він став генералом Радянської Армії.

Па долю сільського хлопчика випало багато важких випробувань. Дитинство і юність промайнули у важкій праці. Найстарший серед братів, він був для них нянькою, порадником і захисником, а для батьків - найкращим помічником. Вони рано підмітили у нього хватку до роботи і всілякої житейської мудрості. Йому не потрібно було довго пояснювати , як краще виконати те чи інше завдання. Степанко все схоплював з півслова. Уже в ранньому дитинстві в нього проявилася сильна воля і настирливість.

Після закінчення місцевої трикласної школи кмітливий хлопчина не мав змоги далі навчатися. У батьків було велике господарство: декілька десятин землі, двоє коней, три корови, чимала отара овець, багато різної птиці. Уся сім'я працювала з ранку до ночі. Найвідповідальніша робота діставалася, звісно, найстаршому сину. Проте і повсякденні сільські клопоти не притупили у здібного хлопця жадоби до знань. Він пішов навчатися у вечірню школу, яка була організована у сусідньому селі Рівчаку.

Сім'я Вихрів без особливого захоплення зустріла колективізацію, але й опору не чинила. У селі з'явилися перші трактори, якими відразу ж зацікавився Степан і став одним з перших трактористів. Найстарший син у сімнадцять років став головним годувальником у сім'ї. Адже від великого домашнього господарства після колективізації майже нічого не залишилося.

Проте не судилося Степану Вихору бути хліборобом. Він обрав військову справу: закінчив артилерійське училище і Московську військову академію. Мужньо воював на фронті, звільняв Чернігівщину. У вересні 1943 року навідався до матері, побував на місці розстрілу батька. Після війни обіймав різні посади, в тому числі командувача ракетними військами. Був військовим радником у В'єтнамі, коли ця країна воювала зі США. Помер генерал-лейтенант Степан Пилипович Вихор 5 січня 2002 року в Москві, де і похований. Два роки не дожив до свого 90-річчя.

На фронтах воювали ще три сини Пилипа та Ксенії Вихор. Олександр був військовим ветеринаром, дослужився до полковника. Останнє місце служби - Чернігів. У нього доживала останні свої дні мати Ксенія. Іван з неба на літаку громив фашистів і загинув смертю хоробрих. Після звільнення Калинівки від окупантів пішов на фронт Анатолій. Він повернувся живим, але з підірваним здоров'ям, тому рано пішов з життя. Згодом, уже після війни, обрав військову справу Василь, служив у Москві.

Такі соколи виросли у Калинівці на Курячому плані. І це лише з однієї сім'ї! На жаль, їхній батько, Пилип Мусійович Вихор, рано пішов з життя, його розстріляли фашисти. Як написала 9 травня 2003 року до районної газети 'Носівські вісті' завідувачка Калинівською бібліотекою Віра Глушко, всю еліту села було відправлено до Ніжинської в'язниці, а наступного ранку їх поставили на краю викопаної ями і розстріляли. На околиці Ніжина є братська могила, в якій поховані калинівці: Вихор Пилип Мусійович, Мурашко Прокіп Тимофійович, Вихор Павло Федорович, Набок Антон Васильович, Мурашко Олександра Андріївна, Легецька Тетяна Миколаївна, Довжок Микола Тимофійович, Новик Мусій Іванович, Гладун Іван Олександрович, Новик Михайло Андрійович, Новик Микола Андрійович.

За словами автора публікації в районній газеті 'Носівські вісті' Віри Глушко, калинівських активістів видав фашистам місцевий староста Набок Василь Григорович. Він склав список, за яким і відбулися арешти, а потім розстріли. Під його керівництвом 16 юнаків і дівчат примусово відправили на рабську працю до Німеччини. Староста родом теж з Калинівки. У сім'ї, як кажуть, не без виродка.

На думку старожила Калинівки Василя Антоновича Карабця, староста Василь Набок таким способом мстив односельцям, які брали участь у розкуркуленні його господарства. Самого господаря нікуди із села не висилали, але майно забрали, бо довго не хотів вступати до колгоспу. Коли став старостою в окупантів, то у списки для арешту вніс навіть тих односельців, котрі колись виконували завдання правління колгоспу по спилюванню дерев на городі розкуркуленого чи перевезенню майна до колгоспної комори. Староста склав такий довгий список, що німецький комендант здивувався і скоротив його до 12 осіб.

Інший старожил Іван Павлович Мурашко звинувачує у репресіях проти односельців дружину старости Євдокію. З наближенням фронту вони обоє зникли з Калинівки. Згодом їх випадково виявила одна молода жінка з Калинівки. У роки війни за вказівкою старости її відправили до Німеччини на каторжну працю. Там вона познайомилась з юнаком, котрий був родом з Вінницької області. Після війни вони одружилися і оселилися в селі, де проживала родина чоловіка. Там молода жінка і зустріла випадково свого земляка-ката. Його заарештували і засудили на 25 років. Додому Василь Набок не повернувся. У Коломійцівку приїздили його сини, розпитували в колишніх односельців про злодіяння батька. Коли той служив фашистам, старший син Євгеній воював на фронті і гадки не мав, що діялось у рідному селі. Війна поставила батька і сина по обидві сторони барикади.

В основному ж село гордиться своїми гідними синами і дочками. Майже 170 їх боролися проти окупантів в роки страшної Другої світової війни, з них 96 загинули смертю хоробрих. Більше як 50 калинівців нагороджено орденами і медалями.

Я не стану детально розповідати про роки становлення радянської влади, колективізації, фашистської окупації, післявоєнної відбудови у Калинівці. Ці сторінки історії дуже схожі на ті, що в Коломійцівці, Горбачах і Степових Хуторах. Ллє на окремих випадках зупинюся, бо вони трапилися лише в цьому селі.

У Калинівці легше, ніж у сусідніх селах, пережили голодовку 1933 року. За підрахунками старожилів від голоду померло лише семеро людей. Багатьох односельців врятував від голодної смерті перший голова колгоспу Іван Антонович Новик. Він по-чесному організовував колективне господарство. Перше приміщення - конюшню побудував на своєму городі, а усуспільнену землю до найменшого клаптика засіяв. У голодний рік разом з комірником Іваном Прокоповичем Набо-ком організував у селі випікання хліба. П'ять господинь у своїх печах випікали великі буханці, які потім здавали у колгоспну комору, а звідти хліб роздавали колгоспникам, в першу чергу сім ям з дітьми. Щоденно працювала колгоспна кухня, в якій підгодовували всіх працюючих. Як Іван Антонович 'викручувався' перед районним керівництвом, відомо лише йому та Всевишньому. Головне - він врятував село від голодної смерті.

З кожним роком все менше залишається в живих очевидців тих страшних подій, але в Калинівці і молодше покоління знає про той невидний подвиг голови колгоспу і його помічників. Пам'ять про добру справу ніколи не вмре, її передають з покоління в покоління. В офіційних документах цей випадок ніде не зафіксований, хоча він має набагато більшу значущість, ніж певний трудовий рекорд, за який дають державні нагороди.

На тлі такого благородного вчинку зовсім інакший вигляд мають дії більшовицьких активістів Якова Івановича Приходька, Єфросинії Андріївни Вихор і Олександри Андріївни Набок. У селі їх прозвали 'красною мітлою'. За словами старожила Івана Павловича Мурашка і його дружини Ганни Макарівни, ця трійка багато горя принесла в сім'ї односельців. Вишукували останнє зерно, за найменшу провину віддавали людей під суд. Ганна Макарівна пам'ятає, як у її батьків з черені вигребли останню жменю жита, на якому лежали малі діти. Побували активісти і в батьківській хаті Івана Павловича, але один з тієї трійки, Яків Іванович Приходько, проявив людяність: залишив дітям вузол гречки. Він у багатьох господарствах так вчиняв, особливо коли його помічниці кудись відлучатися.

Проте масових репресій у Калинівці, як розповідали очевидці, не було. Тут теж чимала заслуга голови колгоспу Івана Антоновича Новика. Він не дозволяв активістам вести себе дуже розперезано, хоча при цьому ризикував власним життям.

У 1937 році першими постраждали вчителі місцевої школи Бондаренко і Вовк. Невідомо за чиїм доносом їх забрали і вони вже ніколи не повернулися в село. Серед колгоспників ворогів народу не виявляли. Судили лише за п'ять колосків, знайдених у полі, або за в'язку соломи з колгоспної скирти.

У післявоєнні роки Калинівці поталанило. На початку 50-х років колгосп імені Калініна очолив місцевий житель Микола Григорович Новик. Він протягом 21 року головував у рідному господарстві, встановив своєрідний рекорд тривалості перебування на посаді голови правління. Під його керівництвом відродилося після війни і розбудувалося господарство. Майже все село перебудувалося. Виросла ціла вулиця колгоспного житла. Микола Григорович був шанованою людиною в Калинівці і районі. У сільській бібліотеці с рукописні записи окремих сторінок історії села. Там зазначено, що в 1963 році в місцевій неповній середній школі навчалося 197 учнів, сільський дитячий садок відвідували більше як 40 дітей. Колгосп допомагав цим дитячим закладам.

У селі на той час проживало 512 жінок і 316 чоловіків. Демографічна ситуація, як видно, не досить приємна. Втрати чоловічого населення на війні не компенсовано і через 60 років після неї. Багато важкої праці було перекладено на жіночі руки.

На початку 70-х років минулого століття пройшла хвиля укрупнення колгоспів. Не обминула вона Калинівку і Коломійцівку. На базі двох колгоспів створили один. Очолив його коломійцівський молодий голова Павло Іванович Наливайко. Протягом 17 років існувало об'єднане господарство. До 1986 року його очолював Павло Іванович, потім головою обрали Григорія Миколайовича Довгопола. Обидва талановиті керівники, багато зробили для розвитку господарства і сіл. Однак, центральна садиба була в Коломійцівці, відповідно там більше будувалося і газифікувалося. Це викликало певні незадоволення калинівців. У 1993 році об'єднаний колгосп роз'єднався.

У моєму рідному селі краще керували господарством, а в Калинівці воно поступово занепадало. Протягом п'яти років головував Володимир Прокопович Мурашко. Він провів реорганізацію і розпаювання колгоспу, на його базі створив нову форму господарювання, але це не врятувало від занепаду виробництва. Справи гіршали з кожним днем. Значно знизилась трудова дисципліна. На зборах за підсумками роботи в 1998 році керівником реформованого господарства обрали Анатолія Олексійовича Стрільця. Покерував він аж три дні. але й за цей час встиг дещо зробити. Колишня завідувачка фермою Віра Олександрівна Глушко розповідача, як новий керівник організував вичищання гною вручну з тваринницьких приміщень.

Анатолій Олексійович тривалий час працював ветеринарним лікарем на Рівчак-Степанівській дільниці, з пертого дня на посаді керівника він не міг змиритися з тим, що у корівниках і телятниках гною назбиралося під вікна. На диво, люди дружно вийшли на ферми наводити порядок. Цю проблему Анатолій Олексійович вирішив швидко, але безліч інших налякали його.

На той час у Калинівці існувало фермерське господарство Володимира Сергійовича Бородія. Він обробляв 50 гектарів землі, мав для цього потрібний набір техніки, в тому числі власний зерновий комбайн. На тлі напіврозваленої о колишнього колгоспу фермер виглядів краще. Тому й пішла до нього делегація від загальних зборів з проханням, щоб узяв велике господарство під своє крило.

Володимир Сергійович погодився. Його фермерське господарство розрослося в декілька разів, відповідно і проблем додалося. Власну техніку він направив на розпайоване запущене поле, у виробництво вклав свої кошти. Але цих матеріальних і фінансових ресурсів виявилося замало, щоб підняти на ноги відстале господарство. Протягом 1998 року у Калинівці не вплачували зарплати. Люди працювали, як у післявоєнних колгоспах, за голі трудодні. Цей рік не увійшов їм у трудовий стаж.

Для підтримання ферми Бородій віддав з власного господарства кормові буряки і зерно. Худобу врятували від масової загибелі, але насилу перезимували. В лютому почали виганяти виснажених корів і телят на суху траву. Добре, що погода сприяла. Але належної продуктивності від таких тварин не можна було добитися. Надої молока і приріст м'яса впали до рівня перших післявоєнних років.

Невеликі гроші за роботу почали одержувати калинівці в 1999 році, але в цілому господарство продовжувало занепадати. В районі зрозуміли, що фермер не підніме його на ноги, тому запропонували Калинівці увійти в нове виробниче об'єднання 'Росава-Агро', яке створилося на базі п'яти сіл Носівського району.

Різні чутки ходили про цього інвестора: одні захоплювалися ним, а інші доводили, що 'Росава' - банкрут. Проте районне керівництво покладало на це підприємство великі сподівання. На посаду директора об'єднаного господарства рекомендували високого посадовця районного рівня - Івана Івановича Пугача, який працював заступником голови райдержадміністрації і одночасно начальником районного управління сільського господарства.

Досвідчений керівник щиро повірив інвестору, охоче поміняв районний кабінет на колгоспну контору. З першого дня активно включився в роботу, сподіваючись найближчим часом відродити підопічні села. І дещо було зроблено: майже всю землю засіяли. Високих врожаїв не добилися, але зерна намолотили достатньо для продажу і на паї селянам видали. Правда, з самого початку засновники 'Росави-Агро' заявили , що в Калинівці не всі земельні паї візьмуть в оренду. Майже півтори сотні власників земельних сертифікатів знайшли орендарів за межами свого села. В тому числі 80 паїв забрав наш 'Агропрогрес'.

Невтішна картина була з тваринництвом. Спочатку затіяли концентрацію певного виду худоби на одній якійсь дільниці. Наприклад. Корови звезли в Пустотіно, свині - в Рівчак-Степанівну, де була центральна садиба новоствореного об'єднаного господарства. Люди з певною недовірою поставилися до такого перегрупування, але ще сподівалися на поліпшення. Керівники доводили, що лише при такій організації тваринницької галузі можна добитися певних успіхів.

Останні сподівання розвіялися, коли з сконцентрованих ферм худобу почали вивозити в невідомому напрямку. Зникли 100 корів, які фермер Бородій зберіг, хоча була спокуса пустити під ніж. Це зробили нові господарі. Знищили вони і свиноферму. Калинівське господарство повністю розвалилося. Останній його керівник Іван Іванович Пугач повернувся в Носівку на колишню свою посаду начальника управління сільського господарства. Він став непотрібним для засновників 'Росави-Агро'. Вони зробили свою недобру справу в Калинівці і подалися шукати інших орендодавців, у яких ще залишилося щось, що можна продати. А Носівська райдержадміністрація звернулася до Івана Івановича Куровського, щоб врятував село з такою прекрасною назвою. З 2003 року він опікується Калинівкою.

Ольга Яківна Куровська (Коломієць) народилася в селі Коломійцівка Носівського району Чернігівської області.

Навчалася в Коломійцівській восьмирічній школі і Степовохутірській середній школі, яку закінчила зі срібною медаллю. Улюбленими предметами були історія і література.

Після школи продовжила навчання у Київському педагогічному інституті на історичному факультеті.

Працювала вчителем історії, заступником директора школи.

У 1986 році закінчила юридичний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка. Обиралася народним суддею Деснянського районного суду міста Києва.

Нариси історії рідного краю 'Тут коріння мого роду' - перша книга Ольги Куровської. Джерелами написання стали архівні фонди, спогади очевидців і публікації у Носівській районній газеті. Автор показує не прикрашену чи заполітизовану, а достовірну історію рідного краю.