Форум Кальника

Питання-відповіді

Інтерв'ю

Всі записи

Андрій Рошко

Кальницька сільська рада село Кальникпоширює допис від Наталії Леськів.

10 хв

Наталія Леськів додала 5 нових світлин.

25 жовтня о 0:05

Допоможіть Кості,почути цей прекрасний світ!!!

Наш синочок Костик народився здоровим хлопчиком.Та після 2-х з половиною років,ми стали помічати,що з дитиною щось не так.Костя знав кілька слів та почав їх забувати,на ім'я не реагував,почались істерики.Звертались до лікарів,які казали,що хлопчики пізно говорять,у нього такий характер і ставили неправильний діагноз.Було згаяно багато часу.
І майже в 4 роки,ми поїхали на обстеження в Київський інститут отоларингології ім.проф.Коломійченка,де нашому Костику поставили страшний діагноз--двостороння нейросенсорна глухота 4 ст.
Щоб Костик навчився говорити і чути навколишній світ,йому потрібна кохлеарна імплантація.В інституті ми стали на державну чергу №359.Нажаль,черга просувається повільно.Чекати ми не можемо,так як у Кості критичний вік (4,2 р.) для формування мовлення.Імплантацію треба робити якнайшвидше.
Кохлеарна імплантація коштує--900000 тис.грн.Для нашої сім'ї,ця сума неосильна.
Просимо всіх друзів,знайомих,небайдужих людей допомогти.Дайте Костику шанс почути і заговорити.

Реквізити для допомоги:
Карта Приватбанку
№ 5168 7427 0916 6858
Леськів Р.Р.

моб.мами +380950621281 Наталія
моб. батька +380668798173 Рома

Андрій Рошко

Василь Федак: з історії спорту на Закарпатті

1920-1940-і роки нашого століття для українців Закарпаття ознаменували собою період національного та культурного відродження. Соціально-політичні умови, звичайно, не надто сприяли цьому процесу, але й зупинити його не могли.

Спортивне життя першої половини століття можна б назвати бурхливим, але з тою заувагою, що треба розуміти за цим поняттям і стихію, і різнобій, і скомпрометовану національну ворожнечу. Посудіть самі: чехи, словаки, українці, угорці, німці, євреї та поляки створювали свої національні осередки. Окрім того, виникли вони і на політичних та релігійних засадах. Політичні партії (їх було більше двох десятків), щоб мати прихильність з боку молодих виборців, створювали різноманітні спортивні гуртки. Так аграрна партія організовувала сільські кінні «їзди», соціал-демократи – гімнастичні товариства РТЄ (Робітничі Тіловиховні Єднання), народна соціалістична партія підтримувала чеський «Сокіл», чехословацька християнська партія та автономна землеробська партія створювали спортивні гуртки «Орел», а єврейська сіоністська партія згуртувала своїх членів в «Хакоах» та «Маккабі». Шкільну молодь залучали у «неполітичні» спортивні організації – в український «Пласт», російський «Скавт», чеський «Скаутинг», угорський «Черкес», єврейський «Кадімах» і т. д.

Молодь, що гуртувалася навколо комуністів, також проявляла активність і створювала свої спортивні федерації, червоний скаут, проводила червоні спортивні дні тощо.

https://zakarpattya.... style='border: none; border-radius: 4px; width: 444px; height: 640px;'>

Василь Федак у пластовому однострої

Як уже згадувалось, за часів Чехословацької республіки (1919-1938 рр.) на Закарпатті було всього три українські (руські) реєстровані спортивні товариства: СК «Русь», Ужгород (1925-1945 рр.), СК «Русь», Хуст (1934-1946 рр.) та СК «Бескид», Севлюш (1932-1942 рр.). Щоправда, у 1938 році був організований український спортивний клуб «Русь» і в Буштині, який однак не був зареєстрований, а його футбольна команда вважалася «дикою» і в офіційній першості Підкарпатської Русі не могла брати участь.

Культурно-освітніми товариствами ім. Олександра Духновича та «Просвіта» в 1925-1938 роках було створено декілька міських та сільських футбольних команд, які у культурно-національному житті зіграли більшу роль, ніж у спортивному. Як відомо, діяли вони при читальнях ім. О. Духновича у Мукачеві, Сваляві і Тячеві, при читальнях «Просвіти» в Баранинцях, Кальнику, Кобилецькій Поляні, Малому Бичкові тощо. Але ці команди також не були реєстрованими у футбольній жупі (нині – Федерації футболу), не брали участі в офіційних календарних змаганнях на першість краю, не мали своїх власних спортивних споруд і задовільнялись проведенням кількох неофіційних товариських зустрічей. Більше того, реєстрованим командам проводити з ними товариські змагання і дозволяти їм грати на своїх полях суворо заборонялося. Судді, які були членами суддівської колегії, не мали права проводити матчі «диких» команд.

https://zakarpattya.... style='border: none; border-radius: 4px; width: 500px; height: 338px;'>

СК «Русь» (Ужгород) — команда «літаючих вчителів», чемпіон Словаччини 1936 року

https://zakarpattya.... style='border: none; border-radius: 4px; width: 500px; height: 341px;'>

Юнацька футбольна команда «Рапід» (Прага), в складі якої у 1938 році виступали П. Крайняниця (воротар) та Д. Калинич (стоїть: третій зліва)

https://zakarpattya.... style='border: none; border-radius: 4px; width: 500px; height: 356px;'>

СК «Русь» (Хуст) — чемпіон Закарпаття 1936—1938 років

https://zakarpattya.... style='border: none; border-radius: 4px; width: 500px; height: 346px;'>

Олекса Бокшай та Василь Федак — воротарі СК «Русь» (Ужгород) 1927—1937

За реєстрацію футбольних команд і гравців треба було вносити чималу суму, а також щорічно сплачувати членські внески. Реєстровані команди у ЧАФ (Чехословацька Асоціація Футбольна) мусили мати свої футбольні поля, належну спортивну форму.

Щоб покращити справи українського спортивного руху в культурно-освітньому товаристві «Просвіта», у 1937 році головний відділ вирішив організувати спортивну референтуру (секцію). Ведення її було довірено мені. Завдання референтури полягало в першу чергу у створенні нових спортивних секцій при читальнях товариства, наданні практичної допомоги при створенні нових спортивних споруд, майданчиків, забезпеченні спортивних гуртків необхідною формою та інвентарем, проведенні між читальнями змагань з видів спорту, організації семінарів з підготовки суддівських, тренерських та інструкторських кадрів тощо. Тому всім головам філій та читалень було розіслано анкети. З відповідей ми хотіли дізнатися про реальний стан та можливості спортивної роботи в сільських читальнях. Згідно з ними, на кінець 1937 року в 16 читальнях «Просвіти» було організовано спортивні секції, в яких займалися 282 члени. Власні футбольні поля мали всього три читальні (в Невицькому, Косівській Поляні та у Вишніх Реметах). Спортінвентар був дуже скромним. Лише у семи читальнях мали футбольний м’яч та волейбольну сітку. Читальня Малого Бичкова була єдиною, що мала комплектний футбольний інвентар. Внаслідок анкетування ми змогли зробити висновок, що сільська молодь підтримує спортивний рух, однак нарікає на відсутність спеціалістів та ентузіастів, як і спортивної літератури, інвентаря тощо.

Найбільше зацікавлення викликали футбол, волейбол, лижний спорт та гандбол («чеська хазена»). Менше було бажаючих займатися легкою атлетикою і ще менше – штангою, боротьбою та боксом.

Розуміючи катастрофічне становище народного фізкультурного руху на Закарпатті, я намагався використати для його піднесення всі існуючі на той час засоби масової інформації. Буквально засипав редакції українських, російських та «тутешніх русинських» газет, журналів, календарів, альманахів тощо проблематичними статтями, не маючи з цього, звичайно, й копійки гонорару.

Довідка

https://100krokiv.in... style='color: rgb(0, 137, 115);'>Василь Федак народився 15 вересня 1911 року в Ужгороді. Спортивний журналіст, спортивний діяч і футболіст. Навчався в народній школі, з 1921 р. – в Ужгородській гімназії, з 1930 р. – студент філософського факультету Празького університету. Через матеріальні труднощі у 1932 р. покинув університет і влаштувався вчителем у народну школу с. Нижнє Солотвино Ужгородського району. У 1933-1934 рр. перебував на дійсній службі в чехословацькій армії в Празі, закінчив 6-місячну військову школу офіцера запасу. Після демобілізації продовжив працювати вчителем у селах Сторожниця, Велика Добронь Ужгородського району. З 1925 р. став членом спортивного клубу “Русь” (СК “Русь”). Був запасним воротарем цього клубу.

Андрій Ребрик, https://zakarpattya.... style='color: rgb(0, 137, 115);'>Закарпаття онлайн.Блоги

22 жовтня 2013р.

Теги: https://zakarpattya.... style='color: rgb(0, 137, 115);'>Федак, https://zakarpattya.... style='color: rgb(0, 137, 115);'>журналіст

Андрій Рошко Історія Кальник
Кальник - село, центр сільської Ради. Розташований за 17 км від районного центру. Населення - 1184 чоловіки. Сільраді підпорядковані населені пункти Медведівці та Шкуратівці.
Тут знаходиться центральна
садиба Кальницького винсадорадгоспу, який має 2262 га землі в т. ч. 430 га орної, 478 га садів, 330 га виноградників. Розвинуте також тваринництво, в господарстві - 810 голів великої рогатої худоби. Щороку збирають високі врожаї фруктні, зокрема яблук, по 80 цнт з га. Значна частина населення працює на сусідніх промислових підприємствах.
В Кальнику є середня школа, клуб, бібліотека; дільнична лікарня.
Вперше село згадується в історичних документах XV століття.
В 1923 році створена первинна організація КПЧ.
Під час угорсько-фашистської окупації 15 чоловік із Кальника були в партизанах. Село визволено від фашистської окупації 24 жовтня 1944 року, 43 чоловіки пішли добровольцями до лав Червоної Армії.
В с. Медведівцях виявлено 2 скарби періоду бронзи (кінець II тисячоліття до н. е.). Один з них унікальний - з 28 предметів (6 браслетів, пояс, діадема, 2 псалії тощо). На поселенні того ж часу виявлено наземні та напівземлянкові житла. Між селами Кальником та Медведівцями є курган і поселення доби раннього заліза (VI-IV століття до н. е.).Село Кальник
На гребні, що тягнеться біля села, в кінці ХІХ століття засвідчено курганну групу. В 1879 році на схилі одного пагорба знайдено золоту римську монету імператора Константина.

Андрій Рошко Пам’яті Дмитра Михайловича Федаки

У ніч на вівторок, 11 жовтня, перестало битись серце відомого, невтомного і багато у чому неперевершеного літературознавця Закарпаття, редактора, вірного сина Срібної землі і щирого патріота України Дмитра Михайловича Федаки.

Уродженець села Кальник на Мукачівщині у 1959–1964 роках навчався на українському відділенні філологічного факультету Ужгородського державного університету. Педагогічну діяльність розпочав після закінчення з відзнакою Мукачівського педагогічного училища у 1958 році в початковій школі села Розтоки на Рахівщині, а після здобуття університетської освіти - учителем української мови та літератури у середніх школах міст Артемівськ та Маріуполь на Донеччині (1964 – 1967). Повернувшись на рідне Закарпаття працював завідувачем кабінетами виховної роботи (1967 – 1970) й української мови та літератури (1970 – 1974) Закарпатського інституту вдосконалення кваліфікації вчителів.

Упродовж 1974-1997 років працював на редакторських посадах у видавництві «Карпати», а з 1997 і до виходу на пенсію – у видавництві «Закарпаття».

Дмитро Михайлович є автором сотень літературних статей портретів, оглядіів, есе, рецензії, передмов до книг, присвячених лiтературному краєзнавству, життю i творчості українських письменникiв Закарпаття О.Маркуша, Ф. Потушняка, І. Чендея, П.Скунця, В.Ладижця, В.Кохана, Д.Кешелі, видатним культурним діячам Закарпаття А.Бачинському, В.Довговичу, Ю.Гуці-Венеліну, М.Лучкаю, О.Духновичу, О.Митраку тощо.

За участі Дмитра Федаки у серії «Карпати» видано однотомники вибраних Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, Сидора Воробкевича, Івана Чендея, Михайла Томчанія, Федора Потушняка та інших письменників карпатського регіону, книги з відомими творами карпатської тематики Олеся Гончара (роман 'Циклон”), австрійського письменника Карла-Еміля Францоза (роман 'За правду”), чеського прозаїка Івана Ольбрахта (роман «Микола Шугай, розбійник»), в у серії «Народна бібліотека» видано книги – збірник сатири і гумору Марка Бараболі «Проект автономії» (1991), повість ЮріяСтанинця «Юра Чорний» (1991), «Твори» (1993) Олександра Духновича. Він спричинився до низки оригінальних мініатюрних видань та відтворених у 1990-х роках фототипічним способом підручника Володимира Бірчака «Літературні стремління Підкарпатської Руси» (1937) і збірки Д.Задора, Ю. Костюка і П.Милославського «Народні пісні підкарпатських русинов» (1944).

Справжнім пам’ятником його подвижницької діяльності на ниві крайової літератури стане видана з його ініціативи серія книг «Письменство Закарпаття», яка побачила світ у видавництві «Закарпаття» упродовж 1999 – 2010 років і повернула поціновувачам друкованого слова з незаслуженого забуття творчість А.Волошина, О.Духновича, В.Гренджі-Донського, І.Ірлявського, Зореслава, О.Павловича та інших літературних і духовних світочів Срібної землі ХІХ-ХХ століть.

Сумно, що пішла з життя надзвичайно добропорядна людина, сповнена творчою енергією та задумами. Нехай рідна закарпатська земля стане йому пухом, а добра пам'ять про нього збережеться у наших серцях!

Розділяємо гіркоту непоправної утрати з професором УжНУ Сергієм Дмитровичем Федакою та висловлюємо йому й усій родині Федак свої щирі співчуття.

Колектив Ужгородського національного університету

Андрій Рошко https://www.facebook...Кальницька-сільська-рада-595015327304218/

Андрій Рошко А мбулаторію загальної практики сімейної медицини у селі Кальник, що на Мукачівщині, відкривали після капітального ремонту та реконструкції.

Будівля, в якій розташована амбулаторія – історична, якраз сьогодні їй виповнилося 80 років. Амбулаторію, яка крім мешканців Кальника, обслуговує ще й жителів прилеглих сіл, зокрема, Медведівців та Кузьмина, почали реконструювати ще в 2013 році. Тоді з районного бюджету виділили 70 тисяч гривень. Проте бажаного продовження ремонту в 2014 році не відбулося – суспільно-політичні події, в тому числі антитерористична операція, - внесли свої корективи у фінансові можливості районного бюджету. Роботи по ремонту та реконструкції будівлі були відновлені в 2015 році. Наразі – і пацієнти і медичний персонал лікарні перебувають у сучасній медичній установі, яка забезпечена всім необхідним для надання первинної медичної допомоги: є приміщення реєстратури, оглядові кімнати, затишний кабінет педіатра, гінекологічний кабінет, приймає лікар-стоматолог.

На відкриття АЗПСМ села Кальник завітав голова Мукачівської РДА Сергій Гайдай, - повідомляє прес-служба Мукачівської РДА.

Сергій Володимирович привітав всіх з новорічними святами та висловив вдячність медичному персоналу, який професійно, незважаючи на умови, в яких доводилося працювати, - виконував свою роботу.
Здоров’я людей – понад усе, тому професія лікаря, медичної сестри, акушерки, - всіх, хто задіяний у медичному забезпеченні мешканців Мукачівщини – займають надзвичайно важливу ланку у житті району. – підкреслив Сергій Володимирович. – ФАПи, амбулаторії, - це ті важливі медичні установи, увага до яких повинна приділятися в першу чергу. Від себе додам, що для покращення умов функціонування медичних установ працюватиму над пошуком небюджетних джерел фінансування. Це – різноманітні фонди, грантові проекти. Більше того, - результативні напрацювання в цьому напрямку вже є – у минулому році за рахунок грантових проектів ЄС профінансовано ремонтні роботи ряду освітніх установ, на черзі – медицина. Мешканці Мукачівщини повинні отримувати якісне медичне обслуговування, а медперсонал – працювати у хороших умовах.

Згадує нелегку дорогу реконструкції АЗПСМ села Кальник головний лікар «Центру первинної медико-санітарної допомоги Мукачівського району» Вікторія Лані:
Нам вдалося завершити ремонтні роботи амбулаторії в останні дні 2015 року. Дуже важливо, що амбулаторія має всі умови для роботи медиків, адже від цього залежить рівень медичного забезпечення: маємо окремі просторі оглядові, кабінет педіатра, дотримані всі санітарні вимоги ( внутрішній сучасний санітарний блок), є окрема оглядова кімната для акушерки, амбулаторія має свого лікаря-стоматолога, установа забезпечена машиною санітарної допомоги, - констатує Вікторія Юріївна.

Амбулаторія загальної практики сімейної медицини села Кальник – це лікувальний заклад з сучасними умовами, який є важливою ланкою всієї системи медичного забезпечення Мукачівщини.

Андрій Рошко

Майже тисяча млинів була на Закарпатті наприкінці ХІХ століття

Закарпаття ще в сиву давнину славилося водяними млинами, адже в період XVII – XVIII століть альтернативи їм не було. Поряд із іншими галузями промисловості однією з важливих, котра розвивалася на базі внутрішнього капіталу, була борошномельна.

http://zakarpattya.n... width='240' alt='Майже тисяча млинів була на Закарпатті наприкінці ХІХ століття' style='border-style: none solid solid none; border-right-width: 10px; border-bottom-width: 10px; border-right-color: rgb(255, 255, 255); border-bottom-color: rgb(255, 255, 255); border-radius: 4px; float: left;'>

Водяні, парові, кінні й вітряні

У фондах Державного архіву Закарпатської області знаходимо документи, що в 1875 році в чотирьох комітатах краю були 953 млини, з яких тільки 13 парових, 704 – малих водяних, кінних та вітряних. На них наприкінці ХІХ століття щороку переробляли понад півмільйона центнерів зерна. А працювало тут 2546 робітників, у тому числі 1208 мельників, 1175 помічників, 112 поденників та 75 машиністів.

Парові млини на Закарпатті почали діяти наприкінці 60-х – на початку 70-х років ХІХ століття. В той час вони вже були в Мукачеві, Берегові, Виноградові, в селах Великі Береги та Великі Лучки, Шелестово, Гать, Буча, Клячаново, Варах, Мараморош-Сігет. У «Нарисах історії Закарпаття» зазначається, що найбільшим борошняним підприємством краю за технічною оснащеністю на початку ХХ століття був паровий млин в Ужгороді, який належав акціонерному товариству. Тут працювали 64 робітники. Підприємство було обладнане паровими машинами загальною потужністю 380 кінських сил на 8 жорен. На ньому щороку переробляли 115 тис. центнерів зерна на 2 млн 70 тис. корун. Цей млин 1796 року побудували багаті купці. За свою 200-річну історію він працював на парі, воді Малого Ужа та електроенергії. А був розташований на Маломостовій вулиці, 2 (нині на цьому місці «Укрексімбанк»).

Чехословацька влада продовжувала розвивати борошномельну промисловість. За її часів, у 1920 – 1930-х, збудували нові млини в селах Тересва, Іванівці, Ракошино, Кайданово, Кальник, Новоселиця, Сторожниця, Щасливе, Буштино, Велика Добронь, Страбичово, Гать, містах Виноградів, Чоп, Іршава та два – в Ужгороді.

http://zakarpattya.n... style='border: none; border-radius: 4px; width: 397px; height: 350px;'>

? Млин у Великих Ком’ятах, збудований 1890 року

Альтернативу паровим млинам становили водяні. Їх було 73,8% із усіх, в окремих селах – по два й більше. У селі Вари Берегівського району, яке 1657 року сплюндрували поляки, а 1660-го – турки, селяни викупили в Софії Баторі великий млин на Боржаві. Завдяки цьому населений пункт почав відроджуватися. А власник с. Великі Лучки, капітан мукачівського замку Янош Балін, збудував у Рафайлівському лісі на річці Серне млин із чотирма жорнами, забезпечивши роботою п’ять чоловік.

Водяні млини нашого краю мають багату історію. До прикладу, село Гребля на Іршавщині, перша згадка про яке датується 1490-м, виникло поблизу водяного млина на р. Боржава. Тут зробили велику дерев’яну греблю зі шлюзами, її дубові палі збереглися донині. Село Пацканьово, що на Ужгородщині, спромоглося побудувати на р. Бистра аж шість млинів, де працювало приблизно 18 чоловік. Перший спорудили в 1898-му, решту – до середини ХХ століття. Власником цих млинів був виходець із Польщі пан Звурський (на прізвисько Матій). А ченці Мукачівського монастиря з дозволу короля Фердинанда 1552 року побудували на Латориці водяний млин, що обслуговував монастир і навколишні села.

Особливу увагу привертає село Луково на Іршавщині, де колесо історії все ще обертається… Тут майже 200-річний водяний млин і досі зберігся в робочому стані на подвір’ї родини Сенинців. Їхнє господарство – це певного роду музей, куди приходить багато відвідувачів, аби подивитися на унікальну історичну споруду.

Однак якщо в Лукові водяний млин радує око сучасників, то 703 такі об’єкти вже давно зникли. До прикладу, в с. Медведівці, що на Мукачівщині, на початку 1700-х в урочищі Кирничина на Ферковому потоці Федір Горкій побудував великий водяний млин на три жорна, який понад 150 років обслуговував навколишні села. А в с. Чертеж на Ужгородщині заможний господар Іван Коцак наприкінці 1800-х спорудив водяний млин на два жорна. Його колесо приводила в дію вода від штучного озера маєтку губернатора краю Костянтина Грабара (1935 – 1938).

http://zakarpattya.n... style='border: none; border-radius: 4px; width: 425px; height: 283px;'>

? Колочавський млин кінця ХІХ ст. нині – музейний експонат

Млини виробляли…папір і олію

Із млинами Закарпаття пов’язано чимало цікавих історій. Зокрема в селі Лисичово, що на Іршавщині, граф Телекі побудував водяний млин, на якому в 1760 році створив підприємство з виробництва паперу. Жорна (можливо, вальці) перемелювали ганчірки та паперову макулатуру на спеціальну масу для виготовлення паперу. Ще один водяний млин із села Колочава з 1967 року продовжує свою історію як експонат у Закарпатському музеї народної архітектури та побуту. Він є зразком найбільш поширеного у нас типу млинів кінця ХІХ – початку ХХ століття. У техніці спорудження водяні млини мали спільні риси з житловим будівництвом того часу. Вони складалися з двох приміщень: одне – для механізмів млина, друге – для млинаря.

Помел зерна проходив у кам’яних жорнах. Але траплялися й такі, де використовували вальці (так звані вальцьові млини). Такий млин мав Верхній Коропець на Мукачівщині. Вальці являли собою два металічні циліндри з перехресними нарізками, що оберталися в протилежних напрямах.

Багато млинів, що діяли в населених пунктах краю до 1944 року, в архівних та інших історичних документах не значаться. Зокрема в селах Кальник, Медведівці, Шкуратівці, Копинівці, Микулівці, Щасливе та Барбово Мукачівського району; Кибляри, Лінці, Руські Комарівці, Чертеж, Сторожниця й Анталовці Ужгородського району; Великі Ком’яти на Виноградівщині; Колочава на Міжгірщині; Пасіка Свалявського району; Зарічово Перечинського.

Після встановлення в краї радянської влади Народна Рада Закарпатської України постановою від 6 липня 1945 року з метою забезпечення потреб населення та інших споживачів борошномельної продукції створила Закарапатський обласний млиновий трест, до якого увійшло 56 підприємств. До кінця року вони переробили 24 тис. тонн зернових на 5940 тис. крб, а вже в 1946-му підприємства виробили 55290,6 тонни борошна та 333,8 тонни крупи. Мололи пшеницю, жито, ячмінь, кукурудзу, овес, гречку, сою, льон та горох.

Крім борошномельних агрегатів окремі млини мали 23 маслобійні (олійниці), які виробляли щорічно понад тисячу тонн олії. Загальна потужність усіх силових установок 56 млинів становила 4540 кінських сил. Ці підприємства в такому складі працювали до 1947-го. Того ж року було проведено реорганізацію. Тоді ліквідували 17 млинових управлінь, а на їхній базі створили 8 млинових комбінатів: Берегівський, Виногрдівський, Буштинський, Іршавський, Мукачівський, Ракошинський, Страбичівський та Ужгородський, ще 14 млинів залишили на самостійному балансі. Затим у 1955-му сім млинів, які працювали збитково, передали місцевим органам сіл Великий Раковець, Вишково, Вари, нове Давидково, Велика Добронь, Руське та Великі Лучки.

Для потреб млинового тресту Мукачівська каменоломня, що входила до його складу, виготовляла необхідну кількість жорен. А Виноградівська механічна майстерня здійснювала ремонт агрегатів та механізмів.

Найбільш потужним підприємством із переробки зернових був Ужгородський млиновий комбінат. До його складу входили млин-завод № 1, що був розташований на нинішній Жупанатській, млини №2 по вул. Мукачівській, 73 та №3 по вул. Станційній, 52. У складі млинового тресту в Берегові працював завод екстрактних масел. А на 26 млинах були підсобні господарства, які сотнями й десятками тонн збирали зернові, картоплю, насіння соняшнику, конопель, винограду. Крім того, млини в селах Тересва, Страбичово мали свої пилорами, продукцію яких використовували для ремонту підприємств тресту.

http://zakarpattya.n... style='border: none; border-radius: 4px; width: 510px; height: 239px;'>

? Вид на ужгородський млин на Малому Ужі

1956 року млиновий трест ліквідували, а його підприємства передали Закарпатському облуправлінню промисловості продтоварів, але не надовго, адже з 1957-го вони перейшли на баланс новоствореного тресту хлібопекарної й борошномельної промисловості Закарпатського облуправління продтоварів, де продовжували діяльність до 1965-го. Далі ці підприємства аж до 2001 року підпорядковувались управлінню хлібопродуктів, харчової промисловості агропромислового комплексу.

В архівних документах знаходимо, що з року в рік діючих млинів, які входили до системи борошномельної промисловості, ставало дедалі менше, і на початку 1982-го їх налічувалося всього 16. Із них тільки п’ять водяних. На той час сім млинів ще працювали в колгоспах.

Минали роки… В аграрно-промисловому секторі, починаючи з 1970-х, започаткували будівництво великих підприємств із переробки та збереження зернових. Розповідає багаторічний заступник директора Ужгородського аграрно-промислового комбінату, що розташований у селі Розівка на Ужгородщині, Іван Грабовчак: «Наш комбінат запрацював у 1980 році. Це величезний комплекс, до складу якого увійшли комбікормовий завод із силосним корпусом для зберігання сировини, два металеві елеватори, млин-завод потужністю помелу 500 тонн зернових на добу, консервний переробний цех, цехи з виробництва м’ясо-ковбасної та макаронної продукції. Крім того, комбінат мав свинокомплекс на 1500 голів. Цей гігант був одним із шести, які діяли того часу в Україні. Окрім забезпечення борошномельною продукцією, зерновими та комбікормами західного регіону, він працював на експорт у Чехословаччину, Угорщину та Румунію».

Відтак Радянський Союз розпався, криза охопила всі сфери життя суспільства… У незалежній Україні відбулася приватизація, з часом почала зменшуватися потреба в послугах борошномельних підприємств. До прикладу, нині в Ужгороді замість трьох млинів, які раніше діяли, працює тільки один. Він належить приватному підприємцю Василю Цірику й знаходиться на території старого елеватора.

Так закінчилася ера борошномельної промисловості Закарпаття, яка стала частиною багатовікової історії нашого краю.

Юрій Туряниця

Андрій Рошко

Минуло рівно 20 років з того часу, коли від руки бандита загинув 23-річний міліціонер підрозділу патрульно-постової служби Мукачівського міськвідділу міліції сержант Андрій Басараб.

5 травня 1993 року близько 5-ї години ранку патрульний наряд повертався до міськвідділу після чергування в районі вулиці Окружна, коли раптом із-за трансформаторної будки біля ресторану «Мукачево» вибіг незнайомець і майже впритул розрядив мисливську рушницю в двох сержантів міліції: Степана Дудаша та Андрія Басараба.

http://3.firepic.org...>

Сержант Басараб був поранений у голову, а Степан Дудаш – у живіт. Однак відповісти на постріли, застосувавши зброю, правоохоронці не змогли, бо були озброєні тільки гумовими кийками… Того ж дня від отриманих поранень Андрій Басараб помер у лікарні, Степана Дудаша медикам вдалось врятувати.

За кілька днів після трагічної події працівники спецпідрозділу «Беркут» в м.Мукачеві затримали нападників, які відбули заслужене покарання у місцях позбавлення волі. Однак непоправну втрату – сина матері не поверне ніхто і ніколи…

Андрій Басараб народився 12 грудня 1970 року в с.Кальник Мукачівського району. У 1988 році закінчив середню школу. З грудня 1988 по листопад 1990 року проходив військову строкову службу, а потім навчався в Ужгородському МПТУ-5. Після закінчення училища працював на механічному заводі. З вересня 1992 року – міліціонер роти патрульно-постової служби Мукачівського міського відділу внутрішніх справ.

Напередодні відзначення Дня пам`яті працівників органів внутрішніх справ, які загинули під час виконання службових обов`язків, начальник сектору кадрового забезпечення Мукачівського міськвідділу міліції Олег Данько та начальник відділення ДАІ Томаш Дулов завітали до матері загиблого героя - Ганни Басараб.

--Ганно Юріївно, минули роки, однак для пам` яті немає часу. Розкажіть, яким був ваш син і чому вирішив обрати для себе професію правоохоронця?

http://3.firepic.org...>

--Мій Андрійко змалку був дуже порядним, добрим, хазяйновитим хлопцем. Навчаючись в школі, він нам з батьком у всьому допомагав по господарству. У нас завжди було багато худоби, землі, яку ми обробляли, сад, та для Андрійка не було такої роботи, яку б він не вмів чи не хотів зробити. Можливо, не надто брався за алгебру чи геометрію, однак мав чудовупам`ять, за що часто хвалили його в школі. Після закінчення сільської школи у с.Кальник, продовжив навчання в Ужгородському професійно-технічному училищі, а згодом влаштувався на машинобудівний завод. Він завжди піклувався про нас, батьків. Пам`ятаю, тільки-но переступивши поріг батьківського дому, одразу хапався за будь-яку домашню роботу, лиш би я не перероблялась.

В дитинстві він перехворів на астму. Настільки важкою була стадія хвороби, що лікарі вже не брались за його лікування. І тільки за рецептами народної медицини я повністю вилікувала сина, про що він пам`ятав і був мені вдячний.

http://3.firepic.org...>

А служба в міліції для нього була неосяжною мрією. Попрацювавши кілька років на заводі в Ужгороді, Андрійко «загорівся» і всі його думки були про те, що він хоче стати міліціонером, аби захищати людей. Почуття справедливості, чесності і допомоги у нього були, напевно, навіть загостреними. Тоді він чітко визначився з майбутнім – служитиме в органах внутрішніх справ.

-Як ви відреагували на таку мрію сина? Не відчували материнським серцем, що не треба обирати цю професію, яка щодня пов` язана із ризиком, фізичним і моральним напруженням?

-Звичайно, я хвилювалася за сина, категорично незгідним із його бажанням працювати в міліції був батько. Він нібито передчував лихо й всіляко намагався відмовити Андрія від його наміру йти служити до лав правоохоронців.

Але материнське серце - м`яке, я бачила, що у сина «горять» очі, що йому ця справа до душі. Та працювати було нелегко. Одного вечора прийшов він із чергування, я питаю, як робота, чи важко? Рідко він ділився зі мною своїми переживаннями, думками чи проблемами, однак тоді зізнався, що нарвався на стусана, вгамовуючи компанію нетверезих молодиків у найпопулярнішому ресторані Мукачева – «Зірці». Будучи молодим і ще не зовсім досвідченим працівником міліції, Андрій вмів поговорити з людьми, допомогти порадою.

Проте доля розпорядилась за нього, недовго довелось прослужити правоохоронцем, одягнувши омріяні погони. Тільки-но поїхав на курсипершопочаткової підготовки працівників міліції на Львівщину, як 17 лютого помирає батько Андрія. Синові доводиться повернутись додому, підтримати мене і родину.

-Недовго випало служити Андрію в лавах працівників міліції. Чи пам` ятаєте ви той злощасний день, коли сина не стало?

- Звичайно, що пам`ятаю до дрібниць, - зі сльозами на очах згадує жінка. - Того дня Андрій мені запам`ятався веселим, підтягнутим, одягненим у міліцейську форму юнаком. Після обіду, коли я поверталась додому з роботи, він зі своїм товаришем на зупинці чекав рейсовий автобус до Мукачева. Ми перекинулись кількома словами, запитали, як справи і розійшлись.

Андрій того вечора о 18.00 год. заступив на нічне чергування, з якого вже не повернувся. Близько 5-ї години ранку, як пізніше розповіли мені працівники міліції, у нього вистрілив невідомий, який планував викрасти від хлопців зброю. Зловмисник розірвав міліцейську сорочку у пошуках пістолета, проте у молодих сержантів зброї не було…

Зранку, коли мені повідомили про трагедію, я одразу поїхала до лікарні, та заглянувши в очі лікарю, зрозуміла: шансів на життя майже нема... До вечора молодий організм Андрія боровся за життя, але потім його не стало...

-Ганно Юріївно, на вашу долю випало чимало випробувань. Після смерті чоловіка, загибелі сина чи знайшлись люди, які допомогли і підтримали вас?

-Звичайно, і тоді, у скрутні хвилини смутку й розпачі, і тепер єдиною радістю для мене залишається моя донька Оленка, двоє чудових вже дорослих онуків - Катеринка та Славка і зять Василь, які живуть поряд зі мною.

Крім того, мене завжди підтримували і допомагали працівники міліції, колеги мого Андрія. Я дуже вдячна вже сьогодні покійному Івану Станковичу, який на той час був командиром роти патрульно-постової служби міліції. І.Станкович був людиною з відкритою щирою душею і великим серцем. Він завжди допомагав нам і матеріально, і, підтримуючи у важкі часи добрим словом. Зараз про мене пам`ятає, навідується і допомагає Олег Данько, начальник сектору кадрового забезпечення Мукачівського міськвідділу міліції. Я щиро вдячна всім тим правоохоронцям, які пам`ятають про мого Андрія, про його трагічну загибель, адже людина живе доти, докипам`ятають про неї.

-Сьогодні лави української міліції поповнюються молодими працівниками. Що б ви хотіли їм сказати?

http://3.firepic.org...>

-Я, як ніхто, знаю про складність і небезпечність роботи міліціонера. Обираючи таку професію, кожен повинен усвідомлювати, що кожного дня він наражається на небезпеку. Однак, єдине, чого мені хочеться побажати молодим юнакам, це щоб здорові повертались додому. Хай завжди і у всьому вас охороняє Господь!

http://3.firepic.org...>

Олег Данько від імені керівництва Мукачівського міськвідділу міліції пообіцяв матері загиблого сержанта Андрія Басараба:

«Наш святий обов’язок дбати про родини загиблих колег, і нехай не завжди ми маємо змогу допомогти матеріально, але пам’ятайте, що ви можете розраховувати на нашу підтримку у будь-якій ситуації. Пам`ять про друзів та колег, загиблих при виконанні службових обов`язків, бережуть в органах і підрозділах внутрішніх справ. Обіцяємо, що ми і надалі будемо докладати максимум зусиль для того, щоб сім’ї загиблих міліціонерів не залишалися наодинці зі своїм горем та не відчували себе покинутими».

Наталія Машіко

Мукачівський МВ УМВС

Андрій Рошко

Закарпаття: Чи просто реорганізувати сільський навчальний заклад на два десятки учнів?

Унаслідок оптимізації освітньої сфери в Україні ліквідують кожну десяту школу. З цією ініціативою виступило Міністерство освіти і науки. Планують закрити ті навчaальні заклади, у яких менш ніж 40 учнів, а це близько 10 % усіх вітчизняних шкіл. Ще частину з таких шкіл влада має намір реорганізувати. Кореспондент «Замку» поїхав у село Кузьмино Мукачівського району, де працює дев’ятирічка на 23 учні. З наступного року, коли тут залишаться тільки початкові класи, вчителі займатимуться з сімома школяриками.

http://zakarpattya.n... width='240' alt='Закарпаття: Чи просто реорганізувати сільський навчальний заклад на два десятки учнів?' style='border-style: none solid solid none; border-right-width: 10px; border-bottom-width: 10px; border-right-color: rgb(255, 255, 255); border-bottom-color: rgb(255, 255, 255); border-radius: 4px; float: left;'>

Село тримається на школі

Кузьмино – невелике передгірське село, яке разом із чотирма сусідніми входить до Кальницької сільради. За Радянського Союзу місцеві мешканці жили непогано. Більшість селян працювала на місцевому радгосп-заводі 'Кальницький'. Доки була робота, трималося й село. А як заробляти стало ніде, повіяло пусткою. Молодь утікає з бідних гір до Мукачева чи Ужгорода, тож і дітей у селі народжується мало. Школа, яка колись дзвеніла сміхом 160 дітлахів, вже 10–15 років тому ледве набирала півсотні учнів. І з кожним роком вчителі мають все менше підопічних.

Таких, як Кузьминська, тобто шкіл, де більш ніж 10, але менше від 40 дітей, в Україні 1470. Ще в 606 освітніх закладах учиться від 1 до 10 дітей. Разом це понад 10 % загального числа шкіл. У Міносвіти вважають, що нема сенсу зберігати такі заклади. При цьому зауважують, що, за даними моніторингу Світового банку, жоден з учнів малих шкіл за останні 10 років не став переможцем шкільних олімпіад або інших конкурсів такого роду.

Міністр освіти і науки Дмитро Табачник вважає, що краще закрити ці освітні заклади, а дітей возити до шкіл у сусідніх селах. Для цього влада хоче купувати дододаткові автобуси, зокрема за рахунок зекономлених унаслідок оптимізації коштів. Та є один важливий нюанс: міністр наголосив, що вирішувати питання про доцільність діяльності таких установ повинні органи місцевої влади. Саме на це сподіваються кузьминські вчителі: школу кілька разів уже намагалися реорганізувати, але громада на зборах селян завжди виступала проти. Востаннє – минулого року.

Кальницький сільський голова Андрій Рошко в цій ситуації намагається триматися зважено й говорити обережно. З одного боку, він має відстоювати насамперед інтерес людей, які його обрали. А громада хоче, щоб школа працювала. З іншого – є державницька лінія, чіткий курс, якого мусять дотримуватися всі – й обласні, і районні чиновники.

'Ситуація в нас непроста, – каже Андрій Рошко. – Я розумію, що утримувати школу з такою малою кількістю дітей накладно. Тим більше, що найближчим часом нічого не зміниться. Ми проаналізували тенденцію до 2021 року – школярів у Кузьмині не побільшає. Тому зрозуміла позиція влади: нераціонально витрачати гроші на школу, де 9 вчителів займаються з 23 учнями. Та я розумію і батьків: маючи навчальний заклад під хатою, вони не хочуть, щоб їхні діти в дощах і снігах добиралися до іншого села за 5 кілометрів'.

Є все, крім дітей

Цікаво, що, хоч будівля Кузьминської школи й дуже стара – за три роки вона мала б святкувати сторіччя, – приміщення добре збережене, а навколишня територія доглянута навіть узимку. Парадокс, але попри тривалі розмови про неминуче закриття школи, в неї вкладалися державні кошти. І немалі.

'Ми не маємо проблем, фінансування в нас прекрасне, – каже директор школи Андрій Пазуханич. – Гріємося електроопаленням, маємо нові металопластикові вікна і вхідні двері, не так давно зробили ремонт – замінили дерев'яну підлогу в класах, у коридорах виклали її плиткою. Маємо й добре обладнання – телевізори, DVD-плеєри, комп'ютери. Усе є, ми прекрасно забезпечені'.

Проте немає в Кузьмині головного – учнів. Цього року в перший клас пішло троє дітей, у 2-й і 3-й – по двоє, четвертого взагалі немає. У п'ятому – четверо учнів, у 6-му – п'ятеро, сьомого нема. Старшокласників семеро – шість у 8-му класі й один у 9-му. Наступного року школа матиме одного випускника й трьох нових школяриків. Ще 2–3 молоді родини, за словами директора, хотіли повернутися з Мукачева додому, але, почувши, що школу закривають, передумали.

За інформацією сільського голови Кальника, поки що про повне закриття закладу мова не йде. Її планують реорганізувати: перші-четверті класи залишити в Кузьмині, а учнів 5–9-х перевести до Кальницької ЗОШ. Якщо все відбудеться саме так, то новий навчальний рік школа почне з 7 учнями, а в наступні роки матиме відповідно 10, 10, 7, 6 і 6 вихованців.

'Нас давно готують до реорганізації, – пояснює Андрій Пазуханич. – Учителі мають наказ до 31 травня, тож із першого червня я залишаюся на роботі сам. Якщо школу не закриють, то потім, звичайно, питання з продовженням наказів вирішиться. Але я, чесно кажучи, сумніваюся, що так буде. Як слабо вірю і в те, що нам знайдуть нову роботу. Тепер обіцяють працевлаштувати, але куди? От я – історик. А де в найближчих селах є вакансії для вчителя історії? У Кальнику нема, в Ракошині нема, у Зняцеві нема, в Руському нема. Іти ставати на біржу?..'

Скепсис директора зрозумілий, адже відомо, що нині дістати роботу в школі складно. Нещодавно начальник головного управління освіти ОДА Михайло Мотильчак на зібранні в обласній раді назвав цікаву цифру: в краї на роботу в школі стоять у черзі вісім сотень молодих спеціалістів – випускників вищих навчальних закладів. Зрештою, й сама логіка підказує, як легко буде працевлаш¬туватися нинішнім педагогам Кузьминської школи. Якби вчителі зі Старого і Нового Давидкова, Іванівців, Зняцева і Кальника мали роботу вдома, вони навряд чи їздили б учити дітей у глухе й досить-таки далеке Кузьмино.

Не до кінця прорахували?

Із дітьми, на перший погляд, ситуацію вирішити простіше – їх легко прийме Кальницька одинадцятирічка. А возитиме їх шкільний автобус, який курсує в селі з 2009 року. Директор цієї школи Василь Гасинець, який, до речі, сам розпочинав учительську кар'єру в Кузьмині, розповів 'Замку', що й у Кальнику тепер дітей значно менше, ніж було в старі добрі часи. Тож проблем не буде.

'Узагалі, наша школа одна з найменших в області серед ЗОШ I–III ступенів, – каже пан Гасинець. – Вона розрахована на 286 учнів, а нині завантажена менш ніж на половину – маємо 104 дитини. Звичайно, якщо буде реорганізація, то ми без проблем зможемо забрати дітей із Кузьмина. Але хотів би зауважити інше. Я три роки пропрацював у тому селі вчителем і знаю, як то – добиратися за 5 кілометрів на роботу. Інколи взимку доводилося буквально брести снігами по груди – ніякий транспорт туди не міг проїхати. Я зовсім не впевнений, що в таких випадках батьки радо відпускатимуть дітей учитися в інше село'.

В уряді гадають, що мають рішення з цього приводу – шкільні автобуси. Вони повинні забирати дітей із 3–4 населених пунктів. Навіть наводять приклад: якщо в Канаді такі автобуси зазвичай за раз долають відстань у 70 миль (близько 113 км), то в Україні цю відстань обмежать до 20 км, щоб автобусу не доводилося кілька годин збирати дітей із віддалених населених пунктів.

Однак усе-таки скидається на те, що реформа прорахована не до кінця. Скажімо, що робити взимку, коли справді випадуть глибокі сніги або автобус не зможе здолаті доволі круті підйоми? Чи хто возитиме дітей, коли він поламається? У тому, що на розбитих сільських дорогах це рано чи пізно станеться, сумніватися не випадає.

І останній важливий нюанс. Навряд чи в Києві хтось замислюється над тим, що в бідних забитих селах, де часто нема ніякої роботи, все міцніше пускає коріння алкоголізм. Тож далеко не всі батьки свідомі своїх обов'язків перед дітьми. Директор Кузьминської школи не приховує, що йому разом із сільським головою й дільничним міліціонером не раз доводиться йти по хатах і наставляти на путь істинний батьків, які просто не пускають своїх чад учитися. Така профілактика допомагає лиш на певний час, потім знов треба йти в обхід. Але нічого – головне, є кому ходити. А от хто перейматиметься цими 'неробочими' додатковими проблемами, якщо керівництво школи й учителі будуть за 5 кілометрів, – це ще питання.

Наостанок ми зателефонували по коментар до керівника відділу освіти Мукачівської райдержадміністрації Василя Бігунця. Він підтвердив, що про закриття освітнього закладу мова не йде, планується тільки реорганізація школи. І додав: учні 5–9-х класів зможуть вибирати, в котрому з сусідніх сіл учитися – чи в Кальнику, чи в Медведівцях, кому де ближче. Також чиновник підтвердив: возити дітей на уроки буде шкільний автобус. Пан Бігунець наголосив: сподівається на відповідальність батьків і на те, що вони розуміють – коли у класі один-два учні, а учитель може викладати й два-три предмети в донавантаження (бо фахівців не вистачає), про якісну освіту нема чого й говорити.

Ярослав Світлик

Старий Замок Паланок, http://zakarpattya.n... style='color: rgb(0, 137, 115);'>Закарпаття онлайн.ЗМІ Закарпаття

17 березня 2011р.

Андрій Рошко

'Моє серце зупинилося на чотири хвилини. Я перенісся на якусь галявину, де все було зеленим та білим, а вгорі — блакитне небо. Квіти, схожі на нарциси, голуби. Відчував дивне полегшення. Але глянув угору — і все зникло. Відкрив очі й побачив над собою лікарів'.

Так згадує свою першу смерть 54-річний Юрій Федака із села Кальник Мукачівського району на Закарпатті. 1996-го упродовж 14 днів Юрій — тоді водій першого заступника начальника обласної міліції Володимира Свереняка — помирав 68 разів.

Зараз працює охоронцем у Мукачівському машинобудівному ліцеї N8. У кімнаті чергового на тумбочці стоїть попільничка з кількома недопалками. На розмову йдемо до учительської.

— Я ніколи не мав серйозних проблем зі здоров'ям, — розповідає Юрій Федака. — Але 22 березня 1996 року в мене стався інфаркт. Уперше я помер 2 квітня в Ужгородській міській лікарні. Коли відкачали, дізнався, що в мене народилася онука. Донька Світлана дуже перенервувала, коли я зліг, і пологи почалися на два тижні раніше. Тепер 2 квітня святкую не тільки день народження Яночки, а й свій, другий.

Два наступні тижні пан Юрій помирав щодня. Найчастіше ці напади з ним бували зранку. Він навчився розпізнавати симптоми смерті й устигав викликати реаніматологів.

Уперше я помер 2 квітня

— Серце могло зупинитися двічі-тричі на день. З потилиці гарячий струмінь повільно піднімався вгору. Коли доходив до маківки — я чув оплеск і відключався, — згадує. — Наді мною чергували медики. Хвилина — і я знову на цьому світі. Найбільше помирав напередодні Великодня. Але тої галявини, що спочатку, вже не бачив.

Те, що ним відбувалося, Юрій Федака пов'язує з нервовою роботою.

— Я був міліцейським водієм, — каже. — Дві доби провів у Виноградові. Там військовий убив свою коханку і майора міліції. Його ніяк не могли впіймати. Ще й досі не по собі, як чую цокіт автомобільних 'поворотників'. Перед очима відразу постають медичні монітори, які стукають майже так само.

Через три роки пан Юрій вийшов на пенсію, і з дружиною Надією переїхали з Ужгорода в батьківське село. Чотири роки тому пережив мікроінфаркт, але без серйозних наслідків. Лікарі заборонили йому виконувати заважку роботу.

— Маємо півгектара землі, — розповідає. — Але обробляти її не можу. Як треба косити, зяті Володя та Віктор беруться. Дружині помагають доньки Наталка та Свєта. Тримаємо корівку, двох поросят, курей. Свєта з чоловіком з нами живуть — є поміч Наді.

Юрій Федака щодня приймає серцеві таблетки. Менше курить, ніж раніше. Каже, що на місяць витрачає на ліки 50–60 грн. Після перенесених смертей у нього погіршилася пам'ять. Зате поліпшився зір.

— Іноді бачу знайомі обличчя, але не можу згадати імен, — каже. — А от читаю без окулярів. А як радію онукам! Їх у мене троє — 10-річна Янка, 5-річний Віктор і 2-річний Сашко.

Доньки та зяті забороняють батькові піднімати навіть відерце з водою.

1952, 2 жовтня — народився у селі Кальник Мукачівського району на Закарпатті
1974 — одружився з Надією, швачкою Ужгородської взуттєвої фабрики
1976 — народилася донька Наталка
1980 — з'явилася на світ донька Світлана; працює водієм в Закарпатському управлінні внутрішніх справ
1996, 2 квітня — уперше помер
1996, 16 квітня — помер 68-й раз
1999 — отримав звання 'Ветеран міліції'
2006 — охоронець у Мукачівському машинобудівному ліцеї N8

Автор: Сніжана РУСИН

Закрити