|
До чергової частини Катеринопільського райвідділу міліції звернувся 57–річний місцевий житель, який повідомив про крадіжку. Під час відпочинку в одному з місцевих барів невідома особа шляхом вільного доступу викрала гроші в сумі 900 гривень. Проведеними оперативно–розшуковими заходами працівники міліції встановили, що кримінальне правопорушення скоїв 37–річний, непрацюючий місцевий житель. Подію внесено до єдиного реєстру досудових розслідувань за ознаками кримінального правопорушення за ч. 3 ст. 185 Кримінального кодексу України. Перевірку проводить Катеринопільський райвідділ міліції. Підготував: Сергій ДАНИЛОВ |
2 червня 2013
|
На території селища виявлено залишки поселень трипільської культури. Історія На території селища виявлено залишки поселень 2-4 ст. до н. е. Перша письмова згадка про Калниболото належить до середини XVI ст. На той час селище входило до складу Брацлавського воєводства й одержало від польського короля Сигізмунда II Августа привілей, згідно з яким жителям поселення дозволялося займатися ремеслами, торгівлею, маги самоврядування. З переказів старожилів та козацьких літописів, це був хутір Берибіси, заснований козаком-характерником, який сам собі присвоїв таке прізвисько, від якою й пішла назва хутора. А нижче по річці Тікич ще один хутір став позиватися Берибіси (Гуляй Поле). Втікачі від панською гніту збільшували чисельність поселень, незважаючи на загрозу піддатися нападу татар з Дикого степу, що вже починався за річкою Велика Вись. Назва Калниболото з'явилося з наданням польським королем Магдебурзького права (привілею) з одночасним перейменуванням назви поселення Неберибіси. Є думка, що надання привілею одночасно із замком Звенигора та перейменування поселення Неберибіси пов'язані з особистістю козака Калниболотка, який був не лише відважним воїном, а й організатором та господарем, і, певно, політиком, щоб заслужити подання поселенню такого права і назви. 17 століття За часів визвольної війни українського народу 1648-1654 років Калниболото — сотенне містечко Корсунського полку[5]. В цей час тут проживало 317 козаків і 62 міщанина. Основним заняттям козаків було землеробство. Після Андрусівського перемир'я 1667 року Калниболото знову відійшло під владу Польщі. Польська шляхта, проводячи політику, спрямовану на колонізацію й покатоличення населення. Населення чинило опір цій політиці, всіма засобами боролося за збереження своєї рідної мови, культури, віри. 18 століття Після організації 1734 року на берегах річки Підпільної Нової Січі, до неї потяглися калниболотські втікачі. Тут виник Калниболотський курінь. Соціальне, національне і релігійне гноблення з боку польської шляхти викликало невдоволення жителів, піднімало їх на боротьбу проти своїх гнобителів. У гайдамацькому русі, що охопив Правобережжя, активну участь брали й калниболотські селяни. 1751 року гайдамаки взяли Калниболото й, поповнивши свій загін селянами і козаками, вчинили розправу над місцевими шляхтичами. В реєстрі претензій до гайдамаків, переданих Польськими комісарами російському урядові, зазначається, що в Калниболоті гайдамаками завдано шкоди на 10 612 злотих. 1768 року єзуїти, підтримані шляхтою, напали на Калниболото й вчинили розправу над селянами, схопили православного попа Василя Шумовецького, завезли його до 3венигородки і там закатували. Це викликало велике обурення жителів містечка, і коли спалахнула Коліївщина, в Калниболоті організувався загін повстанців під проводом Лопати. Поблизу Калниболота діяв у цей час і гайдамацький загін на чолі а козаком Калниболотського куреня Макаром. Під тиском регулярних військових частин загін відступив у запорізькі степи. Коли бугогардівський полковник зажадав, щоб Калниболотський курінь взяв участь у переслідуванні ватажка Макара, козаки відмовили це робити. Не припинили жителі Калниболота боротьби проти шляхти й єзуїтів і після жорстокої розправи над учасниками повстанського руху, підтримували зв'язок з калниболотськими козаками, які знаходилися в Новій Січі, та населенням Лівобережжя. У 1775 році Калниболото переходить до володінь Ф. Солтика, який посилює визиск селян, збільшує побори з населення. Щоб прихилити мешканців Калниболота на свій бік, польський король Станіслав Авґуст Понятовський 1792 року вдруге надав містечку привілей, згідно з яким воно одержало право вільної торгівлі, а також геральдичний знак містечка: зображення голови зубра на світлому блакитному тлі. 1793 року правобережні землі України у наслідок Другого розділу Речі Посполитої відійшли під владу Російської імперії. Містечко Калниболото ввійшло до Брацлавського намісництва. 3 1795 року воно стало повітовим містом Вознесенсього намісництва, а з 1797 року — Київської губернії. 1795 року Калниболото перейменоване на Катеринопіль. 1797 року тут налічувалося 458 дворів і проживало 2174 чоловіка. Основним заняттям мешканців Катеринополя було землеробство, ремісництво, торгівля. Містечко мало винонурню, 3 кузні, 3 корчми, 10 торговельних лавок. Тут працювало 36 ремісників. 1798 року повітовий центр переводиться до 3венигородки, а Катеринопіль перетворюється в центр волості. Катеринопільські селяни потрапляють у залежність до О. Потоцької, яка визискувала їх не менше за своїх попередників. На Вільховецькому цукрозаводі, де закріпачені селяни відробляли оброк робочий день тривав по 14-16 годин при жорстокій паличній дисципліні. 19 століття Після переходу містечка в 1853 році в розпорядження Київської палати державних маєтностей катеринопільські селяни стають державними. В містечку розміщувалася квартира помічника начальника Черкаського округу, до відання якого належали селяни, волосна управа, очолювана старшиною, що вирішував всі адміністративні справи. Церковно-парафіяльне однокласне училище в Катеринополі відкрито 1843 року. Навчалося у ньому 100 хлопців і 30 дівчат. Далеко за межами містечка славилися катеринопільські рукодільниці, які 1857 року на виставці в Києві за високохудожні роботи були нагороджені грамотами і грошовими преміями. В містечку 1859 року проживало 3477 чоловік, у тому числі дворян — 309, однодвірців —174, міщан — 107, військових — 178, державних селян — 1798[9]. Головним заняттям населення було землеробство. Селяни сіяли пшеницю, жито, коноплі та інші культури. Агротехніка вирощування культур була надзвичайно відсталою. Земля не удобрювалася, оброблялася несвоєчасно. Врожаї збиралися низькі, особливо на піщаних землях. Великої шкоди сільському господарству завдавала сарана, що налітала з херсонських степів. У 1855, 1856, 1858 роках сарана повністю знищила посіви, а також трави, очерет, листя дерев. Поверхня землі лишилася чорною. Важко переносили це лихо селяни. Не маючи змоги прожити з свого господарства, вони йшли на заробітки в Подільську, Херсонську губернії або наймалися до заможніх селян, зазнаючи всюди нещадної експлуатації. Так, за повний день роботи на молотьбі селянин заробляв 20 копійок. Велика роль у господарстві містечка належала чумацькому промислу. Багато катеринопільських селян з валками підвід відправлялися на Дон та в Крим, звідки привозили сіль, рибу й продавали на ярмарку та в сусідніх селах. Чимало катеринопільців жили з чинбарства, кушнірства, кравецтва, ковальства, бондарства, столярства. Особливо на високому рівні стояло виробництво гончарних виробів домашнього й декоративного посуду. В багатьох селянських родинах гончарством займалися з діда-прадіда, передаючи із роду в рід свою майстерність. у Катеринополі періодично відбувалися ярмарки. На них збиралося до десяти тисяч чоловік. Тут продавалися сільськогосподарська продукція та вироби ремісників. Значне місце на цих ярмарках займав продаж великої рогатої худоби і коней, яких пригонили з херсонських степів. Промисловість, що інтенсивно почала розвиватися в другій половині XIX століття, будівництво залізниць, все це вимагало палива. 1857 року поблизу Катеринополя знайдено поклади бурого вугілля[10]. 1861 року тут Закладено шахту, на якій видобувалося для цукрових заводів 700-800 тисяч пудів вугілля на рік. Для вуглепромисловців шахта давала великий прибуток, який одержувався насамперед за рахунок найжорстокішої експлуатації робітників. Робочий день на шахті тривав 12-13 годин на добу, техніка безпеки була відсутня, внаслідок частих обвалів гинуло багато робітників. Після реформи 1861 року селяни одержали 4966 десятин землі, в тому числі непридатної (яри, піски, болота, дороги й межі) — 399 десятин. Сума щорічних викупних платежів за наділену землю становила 4138 карбованців 25 копійок, які селяни мали вносити до 1913 року. Розвитк ремесла й торгівлі, видобуток бурого вугілля сприяли зростанню населення Катеринополя. 1864 року тут мешкало 4487 чоловік [11]. Велике значення для економічного розвитку містечка мала залізниця, перша частина якої (Цвіткове — Шпола) була збудована в 1885 році, а друга (Шпола-Тальне) — 1889 року. 20 століття Становище селян ще більше погіршало на початку ХХ століття. Майже в кожній родині панували злидні. І з 5194 десятин земельного фонду селянам належало 4977 десятин, церквам — 110, казні і залізниці 62 десятини. В середньому на двір приипадало по 3 десятини. Але куркулі мали по 15-20 десятин, а бідняки — по 1-2, а то й нічого. Тому вони змушені були поповнювати Шполянський, Смілянський, Новоукраїнський робітничі ринки. Багато з них наймалося до заможніх селян, зазнаючи великого визиску. Поступово Катеринопіль і сам стає великим робітничим ринком[12]. Тут з'являються приватні підприємства. Протягом 1909—1912 років побудовано млин на кутку Студінка. Рушійною силою в ньому був «дизель», що працював на нафті. Це був перший механічний млин у Катеринополі, який перемелював за добу 5-7 тонн зерна. 1913 року почала працювати олійниця з гідравлічним пресом. Політичне безправ'я і тяжке матеріальне становище трудящих Катеринополя викликало їх невдоволення. 3а заклик селян до повстання 1877 року царські саттрапи засудили мешканця Катеринополя В. Тердзивола. 10 квітня 1902 року в кииївську в'язницю посаджено жителя містечка Г. В. Коханенка. 1906 року жителі Катеринополя разом із мешканцями сусідніх сіл Новоселиці та Розсохуватки розгромили Стебнянську економію. Група катеринопільців підтримала страйкарів села Радчихи під час нападу на економію поміщика Протопопа. У роки столипінської реформи ще більше посилився процес класового розшарування населення. 1912 року в містечку налічувалося 1021 господарство, з яких 51 зовсім не мало землі. Не кращим було й соціально-побутове становище трудящих. 1900 року в Катеринополі працювала лікарня з 1 лікарем і фельдшером; діяло 2 аптеки. Розвиток містечка, ріст його населення вимагали дальшого розвитку народної освіти, але царський уряд не поспішав з виділенням коштів для цього. 1869 року в Катериноополі відкрито однокласну парафіяльну школу, в якій навчалося 80 учнів у чоловічому відділенні і 22 — у жіночому. 1905/06 навчального року школа стає двокласною, де три вчителі вчили 95 хлопців і 35 дівчат. Наступного року при ній організовано бібліотеку, яка налічувала 752 книги та журнали. 1911 року почало працювати чотирикласне училище на 180 місць для навчання дітей з 20 населених пунктів. Перша світова війна завдала великих збитків трудящим Катеринополя. В селян забрали на фронт до 40 % тягла. 1916 року з 5 тисяч десятин землі засіяли тільки 1935 десятин. Це було наслідком масової мобілізації на фронт усього дорослого чоловічого населення містечка. Громадянська війна В листонаді 1917 року в Катеринонолі був сформований загін вільного козацтва. В першій половині березня 1918 року Катерипоніль окупували австро-німецькі війська. Під час 3венигородсьного повстання в червні 1918 року партизанський загін очолив боротьбу селян Катериноноля і навколишніх сіл проти ворога. Повстанці руйнували залізничні колії, псували телеграфний і телефонний зв'язок, пошкодили залізничний міст через річку Гнилий Тікич біля станції 3венигородка. Активну участь у взятті станції і міста 3вепигородни брали й катеринонільські селяни Д. Воснний, Д. Гпіденно та інші. Але переважаючими силами ворога виступи повстанців були придушені. Після вигнання в кінці листопада 1918 року німецьких загарбників Катеринопіль було звільнено збройними силами Української Народної Республіки. 5 березня 1919 року частини Червоної Армії захопили Катерипоніль. Влітку 1919 року, коли Червона Армія змушена була відступити під натиском білогвардійських військ, відійшов з боями в напрямку до Києва. Наприкінці грудня 1919 року Червона Армія знову захопила Катеринопіль. Перші роки Радянської влади На початку січня 1920 року на сільських зборах обрали новий склад волревкоиу і волпарткому. 25 лютого відбулися вибори до сільської Ради. Переважну більшість обранців становили селяни-бідняки. Влітку 1920 року створено сільський комітет незаможних селян, яий об'єднав сільську бідноту і частину середняків. З березня 1923 року Катеринопіль — районний центр Уманського округу. Катеринопіль постраждав в роки колективізації. Під час голодних років 1932-1933 років померло від голоду та пропало безвісти більше триста мешканців. Друга світова війна Напад фашистської Німеччини на Радянський Союз перервав мирне життя. Для боротьби з німецько-фашистськими парашутистами й диверсантами в селі створено винищувальний батальйон. 29 липня 1941 року ворожі війська захопили Катеринопіль. Німецько-фашистські загарбники пограбували і знищили МТС, зруйнували виробничу базу колгоспів, спалили багато адміністративних і житлових будинків. 6 вереспя було розстріляно 30 чоловік, в тому числі голову сільської Ради М. С. Пономаренка, голову колгоспу Морозюка. 8 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту відвоювали Катеринопіль у ворога. 930 жителів села боролися на фронтах Другої світової війни, 497 з них не повернулися до рідних осель, 25З нагороджено орденами і медалями. 9 квітня 1944 року 525 дітей знову сіли за шкільні парти. Почала виходити газета «Колгоспник». Післявоєнні роки 1947 року створено нову артіль «Побутремонт», до якої через рік приєднується артіль «Іскра». Вона виконувала замовлення трудящих району щодо ремонту одягу, взуття, годинників. При артілі працювало фотоательє. 1948 року при МТС стає до ладу електростанція, машинний парк поповнюється 26 новими машинами. 1950 року МТС обслуговувала 13 колгоспів району, обробляючи 21,5 тисяч га орної землі. В 15 тракторних бригадах працювало 98 трактористів. У жовтні 1950 року загальні збори колгоспників артілей ім. Петровського, ім. Карла Маркса, ім. Сталіна ухвалили рішення об'єднатися в одну артіль «Дружба». 1959 року до колгоспу 'Дружба' приєдналася Шостаківська артіль ім. Фрунзе. В січні 1963 року відбулося об'єднання артілей ім. Леніна та 'Дружба' в одну ім. Леніна. 1965 року Катеринопіль віднесено до категорії селищ міського типу, а з грудня 1966 року селище стає районним центром. У 80-х роках колгоспи об'єднали в один.Сталися зміни в охороні здоров'я. Якщо в 1929 році працювали 15 медичних працівників, то в ці роки - їх більше сотні. Робітнича молодь навчалася в заочній школі та училищі. У селищі працювали дві середніх школи, будинок піонерів, будинок юнацької творчості, музична школа. При 'Сільгосптехніці' керуючим С.С. Пономаренком організовано чоловічий хор (хормейстер A.M. Волинець, концертмейстер - B.C. Лихолат). За успішне виконання концертних програм хор нагороджено дипломом і ступеня Міністерства культури КРСР, а за рішенням республіканської профради хору присвоєно звання народної самодіяльної чоловічої хорової капели. Звання заслуженого працівника культури удостоїлася директор районної бібліотеки Валентино Олександрівна Зозуля. У 90-х роках присвоєно звання народної чоловічій капелі 'Калниболотський курінь' (керівник Олександр Миколайович Луцишин). Повторне підтвердження цього звання капела удостоєна при керівництві Анатолія Михайловича Волинця. Постановою колегії управління культури Черкаської облдержадміністрації від 29.04.2003 року №5/2, враховуючи високий рівень майстерності, присвоєно почесне звання 'Народний аматорський ансамбль' вокальному жіночому ансамблю 'Ностальгія' (керівник - Монахова Ніна Володимирівна) та ансамблю народної музики 'Гойда' (керівник - Коваль В'ячеслав Іванович). У кінці 90-х років окрасою селища стала новозведена Свято-Михайлівська церква. Персоналії В селищі народилися: Гризло Семен Григорович — Військовий і громадський діяч часів УНР; організатор Вільного Козацтва, Генеральний осавул Вільного козацтва, повстанський отаман. Брав участь у повстанні на броненосці «Потьомкін». Військове звання — сотник Армії УНР, полковник Вільного козацтва. Лисенко Олександр Євгенович — завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАН України. Олійников Василь Семенович — Герой Радянського Союзу. Пономаренко Анатолій Федорович — український художник. Заслужений художник України. Шуляченко Олексій Романович (1841 - 1903) - вчений-хімік. Посилання ? world-gazetteer.com ? Погода в Україні ? maps.vlasenko.net(рос.) ? Сайт Верховної ради ? Історичні джерела та їх використання, вип. 2, етор. 138. ? Гайдамацький рух на Україні в 18 ст., стор. 202. ? Погода в Україні ? maps.vlasenko.net(рос.) ? Сайт Верховної ради ? Історичні джерела та їх використання, вип. 2, етор. 138. ? Гайдамацький рух на Україні в 18 ст., стор. 202. ? Архив Юго-3ападной России. ч. 1, т, 3, стор. 551-555. ? Гайдамацький рух на Україні в 18 ст., стор. 462-463. ? Газета «Киевские губернские ведомости», 31 січня 1859 р. ? О. О. Нестеренко. Розвиток промисловості на Україні, ч. 2, стор. 43, 45. ? Л. Похилевич. Сказание о населенных местностях Киевской губернии, стор. 380. ? Історія робітничого класу Україської РСР, т. 1, арк- 223. Кулик О.В. місцевий діяч Література [ред.] Історія міст і сіл Української РСР. — Київ: Головна редакція УРЕ АН УРСР. Бурій В. Топонімічний словник Катеринопільщини : смт Катеринопіль / Валерій Бурій // Авангард (Катеринопіль). - 1985. - 21 вересня. Бурій В. Герої Радянського Союзу - наші земляки (П.Г. Волков, М.Т. Ніковський, В.С. Олійников) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2011. - 27 верес. - С. 3. Бурій В. Видатні вчені-хіміки : О.Р. Шуляченко, А.Т. Пилипенко / Валерій Бурій // Туристичні меридіани (Черкаси). - 2001. - №5(13). - С. 4. Бурій В. Видатний вчений-хімік - учень Д.І. Менделеєва (О.Р. Шуляченко) / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). - 2000. - 25 берез. - С. 4. Бурій В. Видатний вчений-хімік (О.Р. Шуляченко) / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2000. - 29 січ. - С. 5. Ресурси інтернету [ред.] Інформаційно-довідковий сайт селища Катеринопіль who-is-who.com.ua |
30 травня 2013
|
СЕМЕН ГРИЗЛО Завдяки Івану Макаровичу Гончару до наших днів дійшла незвичайно цікава групова світлина, найпевніше з 1917 року, – світлина драматичного гуртка с. Гусакового Звенигородського повіту. На ній 19 козаків і козачок, а також мала дитина. Всі одягнуті святково: у вишиваних сорочках, хлопці у шароварах і високих козацьких шапках, дівчата у намисті та вінках, в очіпку лише одна – дружина вчителя з с. Моринців. Всі молоді та юні, середній вік – коло 20 років. Збереглися і їхні імена: Грицько Оксененко, Параска Сіваченко, Павло Русалівський, Юхим Котенко, Сергій Вавела, Настя Русалівська, Купріян Козоріз, Оксана Русалівська, Грицько Харсун... Обличчя – чисті, спокійні. Молодь певна себе, своєї краси і чистоти. У 3-му ряду в центрі: учасник гуртка з Кальниболота Семен Гризло. На лавці ліворуч сидить майбутня його дружина – Ярина Русалівська. Чи знали вони, що доля готує їм не мелодраму, а багатоактову трагедію? Чи розуміли, що стоять вони на межі, коли треба брати до рук зброю і стріляти першим? Навряд чи. Які їхні долі? Чи всі вони після революції 1917 р. опинилися по один бік барикад? Чи, може, хтось, піддавшись на більшовицьку агітацію, підняв руку на Батьківщину? В останнє повірити важко, адже з фотографії дивляться такі прекрасні обличчя української молоді. Певно знаю лише, що учасник гуртка, Семен Гризло з Кальниболота, козак із неслухняним русявим волоссям та закрученими догори вусами, став значною постаттю в історії нашої Батьківщини – першим кошовим відродженого українського козацтва. Народився він орієнтовно наприкінці 1880-х років. За непідтвердженими даними, служив Семен на Чорноморському флоті і брав участь, в юному віці будучи, у повстанні на броненосці “Потьомкін” 1. Належав до партії соціалістів-революціонерів. Мав організаторський талант, був енергійним та діловим. Звенигородський отаман Іван Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже толкового, розумного чоловіка” 2. Учасник революційних подій на Звенигородщині Іван Тримайло давав таку оцінку: “Гризло був здорової будови, красень-козак, чуприну носив підстрижену “під макітру”, тобто по вуха. Він був сміливий і хоробрий – правдивий козарлюга… Гризло був щирої, доброї натури – бився за Україну, ніколи не числячись зі своїм життям. Коли дістане вістку, що вороги грабують селян, то не питає, багато ворожої сили чи ні, а зараз же кличе: “Брати, готуйтеся до бою бити нашого ворога!” 3. А ось яку оцінку дав Гризлові інший його земляк – Юрко Тютюнник, який із великою ревністю ставився до успіхів отамана: “Невисокого зросту, русявий, дуже рухливий; років коло 30; до того часу був писарчуком при волості й, здається, деякий час учителем “школи грамоти”. Він мав неабиякий організаторський хист, але малоосвічений, кар’єрист і недалекозорий. Служив при війську в обозі писарем та каптернамусом” 4. Даючи цю характеристику, Тютюнник не зумів приховати своєї недоброзичливості: оце “писарчуком при волості” та “в обозі каптенармусом” він, зрозуміло, сказав не з метою підняти престиж українського воїна Семена Гризла, а якраз щоб принизити враження про діяння звенигородського кошового на фронтах великої вітчизняної війни проти російських окупантів. Як би не ставився до свого земляка Юрко Тютюнник, так чи інакше Семен Гризло ввійшов в українську історію, як один із перших організаторів Українського вільного козацтва: вже в березні 1917 р. він очолював Кальниболотський курінь Вільного козацтва. У березні (за н. ст. у квітні) 1917 р. у Звенигородці відбувся повітовий з’їзд Вільного козацтва. На ньому кальниболотського курінного було обрано кошовим отаманом Звенигородського повіту. На з’їзді прийнята постанова, в якій зазначалося, що Вільне козацтво організується для оборони вольностей українського народу та охорони ладу, що Вільне козацтво є територіальною військовою орга¬нізацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. Зверталася увага, що до Вільного козацтва не можна приймати людей, ворожих українській справі, а також караних судом за злочини 5. Юрій Тютюнник зазначав, що “вже тоді Вільне козацтво досить радикально підходило до питання українсько-російських взаємних відношень”. У той час, коли соціалістичні вожаки Центральної Ради визнавали над собою юрисдикцію Петрограду, Вільне козацтво вважало Тимчасовий уряд Керенського урядом чужої держави. “Вільне козацтво весь час робило натиск на органи влади в бік якнайрадикальніших рішень у національному питанні” 6. Як делегат від Звенигородського вільного козацтва, Гризло брав участь у 2-му Всеукраїнському військовому з’їзді, на який з’явився у старокозацькому строї: жупані, шапці зі шликом, із шаблюкою, зрозуміло, з оселедцем. Інший делегат від Звенигородщини дід Шаповал виступив на з’їзді з промовою. “Вільне козацтво, – говорив він, – не просило дозволу (у Тимчасового уряду – Р. К.) організовуватися, він нам не потрібний. Ми тільки відберемо наше... Якщо Вільне козацтво одержить наказ приїхати до Києва і взяти під охорону наші інституції, то ми це зробимо...” 7. “Масу з’їзду складали т. зв. “мартівські українці”, – згадував делегат з’їзду Юрко Тютюнник. – Революція зірвала полуду з їхніх очей, і вони побачили всю кривду, яка творилася над ними як над українцями... Любов свою вони вже віддали Україні. Для Росії залишалася одна ненависть. Любов до України не була ніжною любов’ю дитини. О, ні! То була гаряча, не знаюча компромісу любов... Один натяк із боку вождів, що треба загинути в ім’я досягнення ідеалу – і маси готові були жертвувати своїм життям знайденій Батьківщині... Та понад усім панувала ненависть до Росії. То була ненависть, що виникла наслідком до краю ображеного почуття власної гідності, ненависть наслідком образи найсвятіших, найідеальніших почувань масової душі... Революція зірвала тогу шляхетності з Росії і замість ідеалу наші очі побачили потвору... Національна революція набирала титанічного розмаху. Вона зовсім не хотіла рахуватися з майбутньою долею Росії. “Мартівські українці” з посвятою і навіть із фанатизмом неофітів чекали моменту, коли можна буде увігнати ніж не “в спіну рєволюціі”, а в серце Росії... Інстинктивно вони відчували, що це треба зробити. Увігнати ніж в серце Росії негайно... таке було бажання. Хіба можна видобути з людської душі більшу ненависть? У стихійній ненависті до Росії була найбільша сила нашої революції” 8. Не дивно, що звенигородське Вільне козацтво на чолі з кошовим Гризлом, не вагаючись, відгукнулося на заклик полуботківців Миколи Міхновського скинути російську владу в Україні. 16 липня 1917 р. (за н. ст.) у Петрограді підняли повстання більшовики. Кращої нагоди, щоб скинути російське ярмо (на цей раз демократичне), годі було чекати. Ще вночі 16 липня Микола Міхновський – організатор збройного виступу полуботківців – вислав гінця до штабу коша звенигородського Вільного козацтва з наказом у ніч на 18 липня роззброїти московські ешелони, які на той час перебуватимуть на їхньому терені, і вирушити до Києва на допомогу. Меншу частину козаків звенигородці повинні були вислати в напрямку Христинівки і Знам’янки – з метою захопити залізничні вузли і не допустити передислокації окупаційного війська. Козаки виконали завдання: роззброївши росіян, вони поспішили до Києва. Трохи не доїхавши до столиці, на ст. Мотовилівка (згідно з іншими інформаціями – на ст. Пост-Волинський), звенигородці дізналися, що вже немає потреби їхати далі. Вони, повні енергії і національного ентузіазму, змушені були повернути назад. По дорозі їм зустрілися ще кілька ешелонів вільних козаків, які поспішали на допомогу полуботківцям... Завернули й цих. “Цим першим наступом села на Київ кермував штаб Звенигородського коша на чолі з Гризлом” 9. Зрозуміло, що агресивні національні меншини прихильно ставитися до української сили не могли. “Представники меншостей у Центральній Раді Рафес, Балабанов, Крупнов, Фрумін та інші при одній згадці про Вільне козацтво тратили рівновагу. Рафес говорив, що Вільне козацтво буде громити жидів. Він заклинав українську демократію Марксом і всіма святими, щоб вона знищила “ето шовіністічєскоє поґромноє казачєство” 10. Долаючи неприхильність росіян та євреїв, повінь української стихії заливала села і міста. Тим часом Звенигородський кіш Вільного козацтва ініціював проведення Першого всеукраїнського з’їзду Вільного козацтва. З’їзд розпочався в Чигирині 3 жовтня 1917 року. Він перетворився на потужну маніфестацію українських національних почуттів, демонстрацію української сили. “Між прибувшими я зустрів декількох старшин в козацьких історичних одягах з кривими шаблями і пістолями за поясом, – згадував один із делегатів Яків Водяний. – Це були полковник звенигородський Гризло, полтавський полковник (прізвища не тямлю) та ще кілька невідомих мені сотників” 11. На цьому з’їзді Семена Гризла було обрано Генеральним осавулом Вільного козацтва. Ярослав Пеленський стверджує, що в Чигирині Гризла обрали Генеральним хорунжим. Вже на початку зими 1917 – 1918 років особовий склад Звенигородського коша Вільного козацтва сягнув 20000 козаків і старшин 12. Така велика сила українського воїнства свідчить про рідкісний організаторський хист і великий авторитет полковника Гризла, який не марнував часу, як керівники Центральної Ради, а талановито оформлював “стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав” 13. |
29 травня 2013
|
Перелік пам’ятників та пам’ятних знаків жертвам голодомору та політичних репресій на території Черкаської області
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
