У районному центрі Чернігівської області — Корюківці — і зараз є люди, які можуть клятвено підтвердити, що 6 грудня 1941 року партизанські літаки розкидали над містечком сотні листівок.

Ми самі довідались про цей нальот «партизанської авіації» із захоплених у ворога документів. У доповіді районного коменданта, складеній в дуже тривожних тонах, сповіщалося, що партизани мають не тільки легке озброєння, але й кулемети, артилерію і літаки. На доказ цього наводились свідчення німецьких та угорських солдатів, а також протоколи допитів, що їх вчиняли жителям Корюківки.

Пізніше у нас дійсно з'явились кулемети і гармати, відібрані в боях у ворога. Прилітали до нас і літаки з радянського тилу, брали наші листівки, розкидали над селами і містами області, але не в грудні 1941 року. Отож, прочитавши німецьку доповідь, ми тільки посміялися. Страх має великі очі. Коменданти і начальники гарнізонів, щоб одержати поповнення, у своїх доповідях часто перебільшували партизанські сили.

Але потім ми пригадали: 6 грудня в Корюківці справді з неба падали наші листівки...

Стояв похмурий день. Корюківка в той час була переповнена окупаційними військами. Напередодні сюди приїхали сотні німців і мадярів. А саме шостого на площу зігнали все населення містечка, щоб показати народові представників нової районної влади: бургомістра, начальника поліції, коменданта. І ось тут несподівано посипалися з неба сотні партизанських листівок, в яких народ закликався до боротьби з окупантами. Це було справою рук двох наших завзятих розвідників —Петі Романова і Вані Поліщука.

А діяли воші так: 5 грудня їх послали на зв'язок до Корюківки і дали їм для наших підпільників тисячу листівок, надрукованих у лісовій друкарні підпільного обкому. Про цей похід розповів сам Петя Романов. Це був один з найсміливіших і найвинахідливіших розвідників і підривників у нашому загоні. Петя був чоловіком но те щоб тихим чи дуже вже скромним, але не любив пін перебільшень. В оцінках подвигів, як чужих, так і своїх, цей молодий партизан був дужо скупий.

В червні 1942 року Петя Романов загинув разом з двома товаришами. Воші були оточені кількома десятками гітлерівців, відбивались до останнього патрона. Товариші Петі були забиті, а він останню кулю пустив собі у скроню. Але це історія наступних днів. Ось розповідь Петі Романова, як я її запам'ятав, про випадок у Корюківці.

«Нам було дано кілька завдань. По-перше, зайти до лікаря Безрідного, щоб взяти рецепти для наших хворих; по-друге — до аптеки по ліки й бинти; потім віднести на місце явки наші листівки. Крім того, треба було довідатися про новини: як тримаються окупанти, чи не збираються нападати на загін.

Лікар нас відпустив моментально. Він, як завжди, тривожився. «Для чого,— каже,— ви приходите до мене з такою кількістю зброї? Зрозумійте, я не партизан і мені страшно». Ну нічого, рецепти видав. В аптеці довелось трохи покричати, щоб ліки приготували негайно. Зробили. Йдемо далі. Тепер треба на явку, віддати листівки.

Іван говорить: «Дивись, по-моєму, то німці». Вірно, в кінці вулиці гупає не менше як рота. Повертаємо, а з другого боку— мадяри на конях. Таке діло нам не підходить. А бігти не можна. У кишенях пляшечки, і за поясом по дві гранати і пістолети. Знову ж таки, листівки. Як бути? Недобре виходить. Ворогів багато, а нас тільки двоє.

Я кажу: «Іване, спробуй протиснутись, ну хоча б в оці ось ворота ».

Він каже: «Це небезпечно. Що, коли там якась наволоч?»

Я кажу: «По-моєму, все буде гаразд. У цьому домі, я пам'ятаю, до війни жили механік МТС і пекар. Ідемо».

Ми пішли. В дворі собака. Кидається, гавкає, така погань! Я гукаю до нього: «Жучка!» Чорт же його знає, може, то Полкан або ще якось... Рантом собака став крутити хвостом, ми пройшли в нього під самим носом. Нічого. Не вкусив. Але дверей нам не відчиняють. Жінка там чи дівчина — не доберемо. Пищить, але не відчиняє. А ми вже чуємо — в інші двори заходять німці.

Іван каже: «Бачиш, Петро, он там у паркані дірка. Поліземо?»

Я кажу: «Поліземо».

І, коли пролазив, сильно подрав кишені і пляшечки розгубив, А хіба можна їх кидати, коли вони нашим хворим потрібні... Іван нервує. Я кажу: «Все одно, якщо доведеться загибати, то за медицину загинути теж буде правильно. Ти як собі хочеш, а я збиратиму».

Він хоч і побурчав, але став допомагати мені підбирати пляшечки. Потім ми опинилися в іншому дворі. І дуже добре. Там тихо.
Ми вийшли в провулок. Далі вже я знав шлях до Буханова. До літній робітник. Він з дитинства працює на цукровому заводі. Людина вірна. Я до його доньки один час залицявся. А як її зовуть, хіба вам не все одно?

У Івана одна пляшечка розбилась. Я його так лаяв, що пін навіть образився. Я кажу: «Бараняча ти довбешка! Зрозумій, якщо ми всі ліки розгубимо і розгубимо ще листівки, то які ж ми з тобою партизани-розвідники? Нам тоді гріш ціна». Вірно?

А ще оті ліки виявились дуже вонючими. Ну, ясно, коли пошлють за нами собак-шукачів.— ми пропали. Та нам підвезло. Просто щастя. Буханова застали вдома. Уявляєте собі— навкруги таке робиться, а він спокійно п'є самогон. Нам говорить: «Ви, хлопці, по ображайтесь, и вам не дам. Самому мало». Він такий дивак. Завжди отак розмовляє. Потім зглянувся. Налив і нам по склянці. А далі й говорить: «Ну, хлопці, часу гаяти не слід, ходімо, виручатиму вас».

Ми послухались. Він повів нас через якісь двори, стежками. Дивимось, а ми вже на території цукрового заводу. Як це? Буханов сміється й говорить: «Вас тут ні один чорт не знайде, навіть сам Барановський».

Завод спалений, скрізь руїни і кіптява. А нас, між іншим, шукають, за нами погоня. Як могло трапитись, що про нас одразу дізнались? Не знаю. Думаю, мабуть, в аптеці сказали, що заходили підозрілі. Там один якийсь покупець образився, що ми його відштовхнули, а самі першими взяли ліки. Він нам сказав тоді так смішно: «Що ви, каже,— партизанщиною займаєтесь?» Я відповів йому як годиться. Потім іще Іван додав четверо слів. Якби оцей покупець став чіплятися, то міг би й по морді дістати. Ні, справді... У нас таке завдання. У нас в загоні є такі, що при смерті лежать, а він почав з нами сперечатися, немовби на базарі. Ото він, певно, і виказав нас німцям.

Буханов говорить: «Спускайтеся сюди».

Виявилось, що якісь приступки в цих руїнах. А потім ліземо крізь труби. Там, під цукровим заводом, дуже багато різних коридорів і підземних широких труб. Я цієї технології не знаю. Факт тільки, що там с ходи іі виходи і ще якісь заслінки.

Буханов прекрасно орієнтується. Але йому треба бігти назад, бо в нього ж дома діти. Він каже: «Ви, хлопці, лізьте глибше. Сидіть там, вам пі чорта не зроблять. Тільки без мене нікуди не йдіть з цього місця».

Гаразд. Він пішов. А у нас становище досить-таки погане. По-перше, звідкись дуже сильно дме холодний вітер. По-друге, темно, як у мішку. Сірників нема, а запальничка на вітрі не засвічується. Хочеться курити, та й треба ж щось бачити, бо тут нічого не видно, можна провалиться. Ми не змогли сидіти спокійно. Пішли навпомацки до кінця тунелю. Там помічаємо світло.

Іван каже: «Давай виглянемо».

Я кажу: «Правильно! Доки ж нам тут сидіти? Курити охота і їсти охота, бо ми зранку нічого не їли. Пішли!»

Нічого. Тиша. Спереду білий сніг. Але тільки я висунувся на волю, раптом постріл. Я назад. Другий постріл. Ми тоді, звичайно, ховатися глибше. А тут біжать, чортзна-скільки їх. Лізуть у тунель чи трубу, біс його зна, як вона називається... Лізуть, гад і кричать, щоб здавалися. А труба тут поки що без повороту. Думаємо, як почнуть вони стріляти, напевно ж уколошкають.

Треба йти глибше і завертати. Іван каже: «Я кипу». Я кажу: «Кидай». А сам теж виймаю з-за пояса гранату. Але розмахнутися там неможливо. Ми кільця зняли і по черзі пустили гранати низом, а самі бігом назад, рачки. Вибухова хвиля досить міцно нас садонула. Але й там почалися зойки і стогони.

Ми кричимо: «А що? Взяли нас? Спробуйте! Партизани гинуть, але не здаються!»

А там, виявляється, сам Барановський. Бургомістр. Він же перед війною па цьому заводі інженером працював. Барановський кричить: «Вилізайте, я все тут знаю. Я вас звідти викурю!» Але все-таки і він, і інші бояться за нами лізти. Ми пішли глибше. Скільки йшли та повзли,— не знаю. Мабуть, кілька годин блукали в отих трубах і тунелях. Коли був вибух, наші пляшечки майже всі побилися в кишенях. Ми десь у трубі їх повикидали. Але потім довелося повертатися.

Іван каже: «Як же нас тепер Буханов розшукає?»

Я кажу: «Давай повернемось на те місце, де він нас залишив».

Поповзли назад. Але забули, що там валяються від пляшечок осколки. Я порізав ними собі руку і не одразу зрозумів — від чого це. А через деякий час потягло димом. Сльози, кашель нас душить.

Іван каже: «Це палять солому».

Я кажу: «Ні, по-моєму, гній».

Ми дуже посварились. Поспішно повземо далі, а самі сваримось.

Іван каже: «Багато ти розумієш у гною. Від нього дим важкий, мусить пливти низом».

Я кажу: «Де тут у бісового батька низ чи верх, тут кругла труба».

Тільки наступного дня нам Буханов сказав, що Барановський привіз кілька возів соломи, і вони палили її до ночі. Потім Барановський заявив поліції, що він як спеціаліст певен — ми давно задихнулись. Теж мені інженер — навіть не знає, скільки треба спалити соломи, щоб заповнити все заводське підземелля димом!

Але ми врятувались і не задихнулись тільки тому, що зміркували: коли дим не стоїть па місці, значить, є тяга, с йому вихід. Полізли в тому напрямку, де тяга, і опинилися в котельній.

Від вибуху вона була вся завалена камінням. Ні увійти туди, пі вийти. Топки теж зруйновані. Але витяжна труба залишилася. Це ми бачили ще на волі. Труба в Корюківці знаменита — понад п'ятдесят метрів. Тяга в ній жахлива. Вірите, мало шапки не позбувся. Тому в котельній можна було в кутку сидіти спокійно. Увось дим виходить. Внизу, біля основи, труба проламана,— дим так туди і шукає.

Тут, в куточку котельної, ми навіть спали. Не від безтурботності, звичайно, а від великої втоми. Дим теж вплинув.

Розбудив нас холод. І тоді вже диму не стало. Тільки ще боліла голова. Навіть нудило.

Я кажу: «Це добре, що нудить, бо інакше б ми сильніше відчували голод».

Іван каже: «Я б все одно навернув би зараз картопельки котелків зо два».

І ми знову з ним посварились.

Я кажу: «Тобі кожний лікар скаже, що після паду треба втримуватись і не їсти».

Іван каже: «Мій організм може прийняти їжу коли завгодно. Навіть перед стратою».

Але все-таки треба ж якось кінчати цю пригоду. Буханова нема. Він, можливо, попався. Коли він ішов од нас, сказав, що Барановський йому довіряє. Але ж могли спитати: «Що ви тут робите серед оцих руїн? І чому це партизани втікали через ваше подвір'я?»

Були, звичайно, в нас з Іваном і тяжкі думки, а не лише сварки.

Між іншим, тут, у котельній, з різних щілин пробивалося світло. І коли подивишся в пролам труби, зверху мигтить біла пляма. А тяга — як і раніше, аж свистить.

Іван каже: «Знаєш, Петро, у тебе все обличчя темне. Ти, мабуть, порізав не тільки руки. Може бути зараження. Витри бинтом».

Він дістав бинт, один з тих, що ми купили в аптеці, відірвав шматок і без мого дозволу тре мені обличчя.

Я кажу: «Велике спасибі». А сам думаю, що це, мабуть, кров з порізаних рук. Вирвав у нього бинт і кинув.

Цей шмат бинта одразу підхопила тяга і поцупила в трубу. Бинт зник, вмить полетів у небо.

Іван каже: «От коли б нам та й полетіти і прямо до лісу».

Я кажу: «Зажди, у мене виникла ідея,— давай розстібатись».

Він сміється, думає, що я пропоную жартувати відносно того, щоб вилетіти через трубу. А в мене з'явилася-таки справжня ідея. Я розстебнувся, дістав з-під сорочки листівки.

І що ви думаєте? Беру пачку листівок, кидаю. Іван дивиться. Листівки завихрило і потягло вгору. Іван зрозумів і теж розстебнувся. Ми кидали потроху. Штук по тридцять. Ясно, що листівки вилетіли наверх і з такої висоти розлетілись по всій Корюківці. Ми з Іваном так сміялись і раділи, що вже й зовсім перестала боліти голова. Іван навіть про їжу забув.

Буханов нас застав за цією роботою. Ми так захопились, що й не почули його кроків. Він, правда, був у валянках.

Буханов регоче:

— Там зовсім збожеволіли. Кажуть, що партизани вище хмар літають над Корюківкою. Поліцаї поховались. Чекають бомбування.
Ви здорово придумали.

Потім ми закурили. У Буханова не запальничка, а кресало і гніт. На вітрі це найкраще.

Іван говорить: «Я цілком щасливий, товариші».

Ми з Бухановим над ним сміємось: «Дійсно, щастя. Як тепер вибратись? Потрапимо до німців, вони нас на капусту посічуть».

Буханов стає серйозним і каже:

— Я тепер повинен вилізати обов'язково іншим шляхом. Мене запідозрили. Напевно, стережуть. Я теж полізу з вами. Але це дуже гидкий вихід. Причому треба буде чекати ночі.

Коли він сказав, як він гадає звідси вибратися, у нас з Іваном зіпсувався настрій.

Я кажу: «Це неможливо. Партизани з нас будуть сміятися».

Буханов каже: «Нічого не буде. Я ручуся. Там все замерзло».

Іван каже: «Ви як хочете, а я вважаю за краще прориватися з боєм, а в таке багно не полізу».

Буханов каже: «Це дурниці. Каналізація вже кілька місяців не працює. Ви хлопці молоді, вам ще жити та жити. Вам треба фашистів знищувати. А як слюсарі там роблять, коли ремонтують? Ні, перестаньте дурниці говорити».

Ми все-таки перевірили інші виходи й переконались, що там скрізь вартують.

Буханов каже: «Це вони, гади, мене підстерігають. Про вас уже нема чого казати. Всі переконані, що ви задихнулися в диму».

Іван узяв до рук гранату і рішуче пішов до виходу з труби. Але Буханов вчепився в нього, потягнув назад і так розлютився, що хотів Іванові морду набити.

— Ти,— каже,— молокосос! Ти мусиш мене слухатись: я отець сімейства і людина з досвідом. Я буду командувати!

Взяв Івана в роботу, дивлюсь, мій Іван піддався. Тоді я теж вирішив, що краще послухатися Буханова.

Ота каналізаційна труба, хоч і виявилась досить суха, але повзти було недобре. Все-таки аромат... Ми вибиралися, напевно, з годину. Виповзли до болота, а там ще гірше, ніж у трубі. Хоч і мороз, та кірка провалюється. Добре, що ми були в чоботях.

Але коли ми дійшли до лісу — така охопила нас радість. Не тому тільки, що врятувалися. Ні, головне, одурили ми тих гадів. Ми обтерлись снігом і пішли до табору, а Буханов додому — в Корюківку».

Ось і все оповідання Петі Романова. Через кілька днів після цієї пригоди він знову пішов з листівками до Корюківки. Він хотів їх розкидати тим самим способом. І був прикро вражений, коли дізнався, що окупанти завалили всі входи в тунелі і всі труби заводу.

Радіоновинами відав у нас Овсій Григорович Баскій. Щоранку на перевірці перед строєм він читав зведення Радінформбюро. Потім переказував останні вісті і зміст найважливіших статей. Баскій користувався серед нас не меншою популярністю, ніж славнозвісний диктор Левітан.

Коли Овсій Григорович ловив у ефірі хороші новини, повідомлення про перемоги Червоної Армії, то перш за все біг до пас у штаб. І ми вже самі йшли по землянках: дуже приємно здивувати і порадувати товариша хорошою новиною. Кожний хотів розповісти перший. Побачиш — який-небудь боєць у глибині лісу обтесує колоду, обов'язково гукнеш до нього:

— Ей, товаришу, чув новину?

Пам'ятаю, 13 грудня розгулялася заметіль. Мороз градусів на двадцять. Вдень ми дізналися, що карателі знищили Рейментарівку й захопили Савинки. Настрій у людей погіршав. О другій годині ночі вбігає Баскій.

— Олексію Федоровичу, Миколо Микитовичу, товаришу Яременко! «В останню годину»! Під Москвою розгромлено кілька німецьких дивізій. Фріци драпають повним ходом.

Що тут було! Ми, звичайно, розбудили увесь табір. Підняли пістолетними пострілами, як по тривозі. Люди обіймались, кидали вгору шапки. Капранов видав зверх звичайної норми по стопці і навіть цього разу не бурчав. Розійшлися тільки години через дві.

Але який вже там сон? Розмови, мрії. З усього видно, ініціативу захопила в свої руки Червона Армія. Почався великий наступ.

Не пам'ятаю вже, хто першим запропонував. Можливо, це була колективна ідея. Створили кілька груп, чоловік по п'ятнадцять, і тут же, вночі, рушили в найближчі села. Я теж поїхав на чолі однієї з груп. Ускочили верхи до села Хоромного. Зняли стрілянину. Ми стріляли від радості, а народ перелякався. Нерви у всіх були напружені. Почали стукати в двері, вікна. Відповідали нам тремтячі голоси:

— Хто такі? Що вам потрійно?

Але хвилин через п'ятнадцять до багаття, яке ми розклали біля будинку колишньої сільради збігся народ. Вийшло щось схоже на мітинг. Я передав повідомлення Радінформбюро. Потім посипались. запитання. У селі німців не було, а кілька завербованих нещодавно поліцаїв поховались. Але хтось із них побіг до сусіднього хутори, до стояла рота мадярів.

Коли з'явилися мадяри — нашого вже й сліду тут не було.

У таборі вже зібралися майже всі групи. Обмінювались враженнями. Всі були у захваті. Інформаційний наліт виявився дужо ефектним заходом. Селяни скрізь дякували, прохали приїздити що і, якщо будуть добрі вісті,- будити коли завгодно.

Не обійшлося, звичайно, без пригод. У селі Гуровичах, куди заскочила група на чолі з Дружиніним, спочатку все йшло добро. Люди вітали один одного. Хтось навіть заграв на гармонії, і група заспівала: «Страна моя, Москва моя,— ты самая любимая!» І раптом пролунав постріл. Всі насторожились. Партизани залягли, щоб прийняти бій, місцеві дівчата побігли на городи. Хвилин через три з того боку, звідки пролунав постріл, заголосила баба. Прибігли звідти хлоп'ята, сміються:

Староста застрелився!

Отож почув, що Червона Армія наступає, вирішив, певно, що в селі вже передові частини. Схопив пістолет — собі кулю в лоб. Це його дружина там голосить.

Пізніше за всіх повернувся до табору Попудренко. Він із своєю його дружина там голосить.

Пізніше за всіх повернувся до табору Попудренко. Він з своєю групою був у Радомці. Тільки увійшли до села, бачать: у великій хаті світяться вогні. Знаючи, що тут немає ні мадярів, ні німців, вони пішли до тієї хати. Попудренко звелів іншим прямувати далі, будити народ, а сам рвонув двері, зірвав засов, увійшов. Бачить: сидять там хлопці — чоловік вісім. Посхоплювалися з ослонів, вирячили на нього очі й мовчать.

— Товариші,— закричав до них Микола Микитович.— Червона Армія жене німців щосили!.. Під Москвою лягло п'ять ворожих дивізій. Наступ триває.. Ура, товариші!

Хлопці дуже несміливо пробурмотіли:

Ур-ра!..

Та ви що, сім днів каші не їли? Повторюйте за мною: «Червоній Армії, товаришу Сталіну — ур-ра!»

Підбадьорив їх таким чином, і вони вже голосніше повторили за ним:

Ур-ра!

Ну, ніколи мені тут з вами,— сказав Попудренко і рушив до інших хат.

Потім зібрали мітинг. Але бачить Попудренко — нема тих хлопців, що в хаті слідом за ним повторювали «ур-ра!». Запитує колгоспників: де, мовляв, такі-то? Змальовує їх зовнішність.

— Старший у них з вусами і папаха на голові.
Відповідають йому люди:

— Місцевих у нас з такими вусами нема. А то інструктор з районного управління поліції - Він тут вербує і навчає молодих поліцаїв. То в них нарада відбувалась. Вони тепер, боячись партизанів, найчастіше ночами збираються.

Не може бути! Отой вусатий за мною голосніше від усіх кричав.

Так ви,— відповідають йому,— на себе подивіться: п'ять гранат на поясі, автомат на плечах, в руках маузер. Побачиш такого дядю, не те що «ура» — «караул» закричиш!

За мною! — скомандував Попудренко своїм партизанам і помчав до тієї хати.— Закидаємо,— кричить,— їх, гадів, гранатами! Але в тій хаті вже було темно, і гади всі розповзлися. Коли розповідь була закінчена, Попудренко похитав головою і з жалем сказав:

— Не вистачає нам, товариші, пильності!

...Корюківчани були сміливими серед сміливих, мужніми серед мужніх, незборимими серед незборимих. Разом з Холминським, Перелюбським, Рейментарівським та іншими партизанськими загонами вони вписали славні сторінки у літопис героїчного опору фашистським окупантам. Саме з Корюківщини і Холменщини розпочав свій шлях обласний партизанський загін. Саме на Корюківщині ми — народні месники — завжди відчували постійну підтримку населення, дійову його допомогу. Саме мешканці Корюківки принесли нашій Перемозі велику жертву — життя семи тисяч людей.

О. Ф. Федоров,

двічі Герой Радянського Союзу,

колишній секретар Чернігівського

підпільного обкому партії,

командир з'єднання партизанських

загонів Чернігівщини

«Новий порядок», що його принесли на своїх багнетах гітлерівці, був не зовсім новим для багатьох корюківчан. Грабування і безпідставні вбивства, які розпочалися буквально з перших хвилин окупації, нагадували старшим часи, коли на берегах Бречі чинили розбій кайзерівці та петлюрівці.

Трудящі, як і в роки громадянської, стали до боротьби.

Йшов 139-й день війни.

Він збігся з найдорожчим для радянських людей святом Жовтня.

7 листопада видалось теплим, сонячним. У центрі містечка збирались корюківчани та мешканці навколишніх сіл. В їхніх радісних очах віддзеркалювався кумач прапорів. Скрізь — транспаранти: «Хай живуть 24-ті роковини Великого Жовтня!», «Ворог буде розбитий, ми переможемо!», «Смерть німецьким окупантам!»

На площі все було як завжди у день свята. Одним лише вирізнялося тодішнє торжество: довкола Корюківки на сотні кілометрів лежала окупована фашистом земля. Сплюндрована, пограбована, та не рабська, не покорена! І той пам'ятний мітинг у райцентрі, і трансляція параду з Красної площі переконливо свідчили, що не став на коліна перед непроханими зайдами радянський народ.

Урочистий мітинг відкрив секретар підпільного райкому партії Федір Іванович Короткое. Він говорив полум'яно і правдиво. Про те, що важке випробування випало на долю радянських людей. Що гітлерівські зграї вже під Москвою, але не в столиці. Що не ступити ворожому чоботу на бруківку столичних вулиць і площ. Що Червона Армія день у день завдає нищівних ударів фашистам. Що весь радянський народ нині в єдиному строю і стрій той нікому по здолати. Що партизани не дають ані години спокою окупантам. А ще про безчинства і злодійства звірів у людській подобі говорив секретар райкому. І закликав боротись, щоб прискорити прихід світлої днини визволення.

До пізнього вечора не відпускали корюківчани членів підпільного райкому партії, партизанських командирів. Люди вірили, що перемога прийде. І шлях до неї єдиний — боротьба. Саме цим шляхом повели поліщуків комуністи ще з літа 41-го. Тоді було створено підпільний райком партії, а в самій Корюківці, селах Олександрівці, Тихоновичах, Домашлині, Верхоліссі, Хотіївці, Савинках, Наумівці, Гуті Студенецькій, Бречі, Сахутівці — підпільні партійні організації.

З тієї пори розпочав свою бойову біографію і Корюківський партизанський загін. Його фундаторами стали Й. І. Рудий, П. Ф. Хлопенюк, В. І. Левченко, А. М. Тихоновський, О. П. Дворецький, Л. Г. Богушевська та інші патріоти. Месники розуміли, що боротьба буде важкою і довгою. Тому ретельно готувалися до неї — вивчали зброю, підривні засоби. Подбали і про матеріальне забезпечення — у Тихоновицькому, Кам'янсько-Слобідському та Бречському лісах закладали бази зі зброєю, медикаментами, одягом, продуктами харчування.

Історія загону налічує 746 днів. Уже 5 вересня 1941 року з початком окупації району розпочали боротьбу корюківські партизани. Командиром загону став Ф. І. Коротков, комісаром — Й. І. Рудий. Особливий відділ очолив П. І. Козик.

12 листопада на дорозі, ідо з'єднувала Корюківку з містом Щорсом, біля хутора Моховики, в партизанську пастку потрапили карателі і новоспечений корюківський бургомістр — запроданець Барановський. А 31 листопада загін брав участь у розгромі ворожого гарнізону в селі Погорільцях. Ця операція мала неабияке значення для партизанів і місцевого населення. Саме вона переконала, що фашистів можна і треба перемагати. Навіть тоді, коли мова йде про їхні багаточисельні частини.

Після бою в Погорільцях народні месники відчули впевненість у власних силах.

Згодом загін влився до обласного і разом із перелюбівцями став іменуватися другою ротою. Об'єднання народних месників дало можливість сконцентрувати сили, завдавати ворогові ще відчутніших ударів. Відтоді історія Корюківського загону невіддільна від бойової діяльності партизанського з'єднання О. Ф. Федорова.

Єдиним угрупованням народні месники розгромили німецькі гарнізони в Гуті Студенецькій, Іванівці, поліцайські стани в Орлівці, Перелюбі, Лупасовому, Прибині, Савинках, Білошицькій Слободі, знищили багато комунікацій ворога, залізничних та шосейних мостів, ліній зв'язку. Корюківчани брали участь в партизанському рейді по Гомельській та Орловській областях, у боях в Злинківських та Клітнянських лісах.

У березні 1943 року основні сили з'єднання О. Ф. Федорова, виконуючи наказ партії, вирушили у рейд на захід. З ними пішли й багато корюківчан.

Підпільний обком затвердив новий склад Корюківського райкому партії. До нього увійшли Ф. І. Короткое, П. І. Козин, С. Ф. Бебех, С. Ф. Ковенко, Г. М. Гетьман. Тоді ж було вирішено поповнити загін людьми, які замінили б тих, хто громив ворога у західних областях республіки. В селах району побували члени підпільного райкому. Завдання у них було одне — відбір бійців. Бажаючих стати ;ю лав народних месників вистачало. Вже через кілька днів в загоні нараховувалось 250 партизанів. 30 березня наказом командира з'єднання М. М. Попудренка командиром загону було призначено Ф. І. Короткова, комісаром — П. С Горілого, начальником особливого відділу — II. І. Козина.

Партійну організацію очолив І. А. Шикалов. Більшовицький осередок постійно піклувався про боєздатність підрозділів, про зв'язок з трудящими. А ще турбувалась партійна організація про то, щоб кращі з кращих, найвідважніші з відважних вступали до її лав. І ті, хто пов'язував свою долю з партією перед боєм чи відразу після нього, були справжніми більшовиками.

За неповні сім місяців членами партії стали Я. О. Пастущенко, Г. С. Юрченко, Л. Г. Богушевська, інші бійці загону — всього одинадцять чоловік, а Т. Ф. Мороз, В. А. Стельмах, С. С Хомко, К. II. Костеневич та ще дванадцять партизанів — кандидатами в члени партії.

Нове поповнення знало про сміливі бойові операції, в яких брав участь загін. Так, у лютому розвідники доповіли, що в Корюківці фашисти зігнали до в'язниці майже сто активістів. їх чекає страта. Завдання стояло — випередити ворога, не дати йому здійснити свої мерзенні плани.

Двом загонам, зокрема й Корюківському, було доручено взяти містечко штурмом, визволити в'язнів. Група Г. С Артозєєва одержала наказ знищити німецький гарнізон на залізничній станції, ідо неподалік від Корюківки.

Уже в дорозі від Кам'янського хутора, де на той час розмістилося з'єднання, до місця бою партизани дізналися, що німецький гарнізон нараховує не 150 солдатів, а значно більше. Та вертатися й гадки не було.

На світанку 27 лютого партизани кинулись на штурм, зім'яли ворожі застави і приступом взяли в'язницю. Серед приречених па смерть, а тепер звільнених, були й близькі та рідні багатьох бійців.

Після бою М. М. Попудренко надіслав радіограму ЦК КП(б)У та Українському штабові партизанського руху: «27 лютого група партизанів під командуванням начальника штабу Рванова розгромила німецький гарнізон на залізничній станції Корюківка. Знищено 8 однотонних причепів, 160 покришок для автомашин, 2 гаражі, механічну майстерню, слюсарню, дві лебідки на автомашинах, склад пального з бензином, склад з сіном, пакгауз з картоплею, телефонну станцію, склад з дровами та оборонною лісопродукцією — 1000 кубометрів. Висаджено в повітря ешелон, при цьому знищено 18 вагонів, виведено з ладу залізничні стрілки і зірвано колію на протязі 5 кілометрів. Висаджено в повітря дерев'яний міст довжиною 8 метрів, знищено будинок Держбанку з грошовою коморою і зв'язок. Взято трофеї: 2 станкові кулемети, 119 гвинтівок, 2500 патронів, зерно, продукти і масло. Взяли в полон 4 мадярів і 1 німця — колишнього залізничного майстра з м. Дрездена. Захоплено документи управи і комендатури. Визволено 97 в'язнів, приречених німцями на смерть...»

Зразком умілої партизанської тактики була здійснена загоном операція по розгрому поліцейського стану в селі Спиридонова Буда. Зрадники Батьківщини старанно укріпили своє лігво. Довкола школи, яку вони займали, спорудили дзоти з ходами сполучення між ними. Та ніщо не врятувало запроданців від розплати. Загін просувався двома ударними колонами. Його підтримувала 45-міліметрова гармата. Опівночі месники пішли в атаку. Бій тривав до 7-ї години ранку і завершився повним розгромом фашистських поплічників.

З червня загін брав участь у бою за містечко Добряику. Партизани захопили па околиці вартових, дізналися від них паролі і зуміли підійти до самого приміщення ворожого гарнізону. їхня поява була настільки несподіваною, що фашистський комендант не встиг навіть схаменутися, коли його взяли в полон. Внаслідок операції були висаджені в повітря електростанція, комендатура, чотири автомашини, а також звільнено ув'язнених фашистами радянських людей.

...Партизанське з'єднання намагалось відірватися від окупантів, сили яких переважали у кілька разів. Уночі М. М. Попудренко викликав командира загону Ф. І. Короткова.

Ми зараз перебуваємо ось тут,— Микола Микитович олівцем показав точку на карті.— Якщо зчинити шарварок подалі від нашого маршруту, як ти гадаєш, відверне це увагу фашистів?

Відверне, якщо там буде важливий для них об'єкт,— відповів Федір Іванович.

Об'єкт ми обрали важливий — залізничну станцію Низьківку.
Отже, свій загін повертай на південь. Операцію необхідно провести не пізніше 18-го. До нас приєднаєтесь у Наумівці 20 червня.

Корюківський партизанський загін відокремився від загальної колони і взяв курс на Низьківку. Днювати зупинились в урочищі Бурновщина — за 12 кілометрів від станції.

Лісник Василь Григорович Друцький, який був зв'язковим підпільного райкому партії, розповів про обстановку. Для її уточнення створили розвідувальну групу, до якої ввійшли партизани з навколишніх сіл,— вони добре знали місцевість. З'ясувалося, що військову комендатуру на залізничній станції охороняли німецькі та угорські солдати. В сусідньому селі Забарівці розташувалася сільськогосподарська комендатура.

Перед боєм Ф. І. Коротков і комісар І. Т. Кущенко зібрали командирів і політпрацівників загону. Було поставлене таке завдання: другій роті на чолі з Костиневичем знищити комендатуру і охорону на станції, замінувати залізничну колію з боку станції Щорс, звідкіля можливий підхід ворожого підкріплення; першій роті на чолі з Корпачовим ліквідувати сільськогосподарську комендатуру в Забарівці та замінувати колію з боку станції Мени.

— Можна чекати підходу ворога і з Корюківки — грунтовою дорогою,— сказав Ф. І. Коротков.— Тому заслін на цій дорозі забезпечить група начальника особливого відділу загону Козина. Потрібно так провести цю операцію, щоб ворог подумав, ніби в ній бере участь усе з'єднання. Набоїв і гранат не шкодувати! Я гадаю, що їх запас ми добре поповнимо з гітлерівських складів. Початок операції—о першій годині тридцять хвилин. Сигнал до атаки — червона ракета.

Опівночі основні сили загону зібралися в невеликому сосновому лісі, звідки недалеко було і до станції, і до Забарівки. На цей же час зайняли визначені позиції підрозділи, виділені для заслону і мінування колії.

Яскраво-червона ракета розірвала нічну пітьму. Стрімка партизанська атака стала повною несподіванкою для окупантів. Обидві роти народних месників діяли рішуче і сміливо.

«Нам стали відомі деталі одного сміливого нападу партизанів загону імені Сталіна на станцію Низьківка, яку охороняв посилений гарнізон,— розповіла 28 червня 1943 року про цю бойову операцію газета «Більшовик».— Раптовим, рішучим ударом з усіх боків партизани швидко зламали опір ворога і почали нищити станційне обладнання, апарати управління рухом. Якраз у цей час обстановка ускладнилась. З протилежних боків підходили два ешелони з танками, автомашинами, живою силою.

Та народні месники не розгубилися...

Раптово великої сили вибух потряс повітря. Під укіс полетіли вагони, платформи з танками і автомашинами. Німці повернули до водокачки, але її вже зайняли партизани. Першим увірвався туди автоматник Мірошниченко і з трофейного кулемета відкрив по ворогу вогонь. Пролунав могутній вибух, в повітря злетів другий ешелон. Одночасно вірний син іспанського народу Рамірес, котрий бореться в лавах месників України, висаджував у повітря важливі об'єкти станції: водокачку, електростанцію...»

Від того пам'ятного бою до зустрічі з частинами Червоної Армії залишалося ще три місяці. Як свідчить звіт про бойову діяльність загону, лише з березня до вересня 1943 року було знищено чотири фашистських комендатури, сім поліцейських станів, групу чернігівського гестапо, дві залізничні станції, велику кількість колій та ліній зв'язку.

Підривники загону висадили в повітря 25 паровозів, 173 вагони, в тому числі 37 — з боєприпасами. 17 — з пальним, 26 — з технікою, 47 — 3 живою силою противника.

За той же час корюківські партизани підірвали танк, бронемашину, автодрезину, 37 автомобілів і чотири мотоцикли. Від їхніх рук полягло понад дві тисячі ворожих солдатів і офіцерів, майже півтори сотні поліцаїв та жандармів.

Корюківчани відбили у ворога 14 кулеметів, 240 гвинтівок, 34 тисячі патронів, багато гранат та інших боєприпасів.

Було про що розповідати партизанам, коли 21 вересня 1943 року вони зустрілися в урочищі Гуліно з передовими частинами Червоної Армії.

Славні бойові справи загону бійці завжди пов'язували з іменем свого командира Федора Івановича Короткова.

Народився майбутній партизанський ватажок у сім'ї селянина села Думіно Тверської губернії. Безвусим юнаком розпочав свою трудову біографію. Згодом очолював сільську Раду. Працював на взуттєвій фабриці.

В комсомолі з 1926 року. Член партії з 1931-го. З травня 1932 року він — перший секретар Семенівського та Корюківського райкомів комсомолу. У вересні 1937 року його обирають головою Корюківського райвиконкому, а через рік — першим секретарем Корюківського райкому партії.

Ордени Леніна, Червоного Прапора, Богдана Хмельницького, кілька медалей — то відзнаки його ратного подвигу.

У повоєнний час Федір Іванович працював пертим секретарем Чернігівського міського комітету партії. Трудящі обирали його до Верховної Ради республіки. Він був делегатом XIX та XX з'їздів Компартії України. Мешканці обласного центру присвоїли йому звання почесного громадянина Чернігова. У день сімдесятиріччя його було нагороджено орденом Жовтневої Революції.

Пам'ять про Ф. І. Короткова свято бережуть не лише його бойові побратими, а й мешканці Корюківки, Чернігова, люди, які знали його. Серед однодумців, товаришів Федора Івановича було чимало корюківчан. Комісар Йосип Іванович Рудий. Начальник особливого відділу Петро Ілліч Козик. Командир роти Василь Васильович Корпачов. Партизанка Лідія Григорівна Богушевська...

З особливою гордістю називають колишні партизани ім'я комсомольського ватажка Марії Кирилівни Скрипки. В архівних документах мені вдалося знайти її характеристику. Прокоментувати окремі рядки я попросив саму Марію Кирилівну.

«Тов. Скрипка Марія Кирилівна народилась в 1918 році... в Корюківці Чернігівської області...»

— Сім'я наша була великою і дружною. Мала я ще братів Кирила й Андрія, сестер Сашку та Оленку. Звісно, нелегко доводилося батькам, але вони робили все можливе, щоб ми вчились. Пригадую, якою радістю для всіх стало виділення нашій сім'ї більшої присадибної ділянки.

У 1936 році закінчила я Корюківську середню школу. Обрали мене секретарем комсомольської організації. А через два роки вже завідувала відділом піонерів і школярів райкому комсомолу.

«...Коли було возз'єднано Бессарабію з Молдавською АРСР, її направляють туди... на комсомольську роботу...»

— Недовго працювала там секретарем райкому комсомолу. Почалась війна. Але завжди буду пам'ятати, як па зборах молоді Каларашського району майже всі юнаки вирішили добровільно стати долав Червоної Армії. Коли гітлерівці окупували Молдавію, повернулась я на Чернігівщину. Провідала рідних у Корюківці і відразу
поїхала до обкому комсомолу.

«...Тов. Скрипка, почувши заклик тов. Сталіна про розгортання партизанського руху. ...вирішила залишитися в тилу і піти в партизани...»

— В обкомі комсомолу тоді вже існував чіткий план підготовки до можливої фашистської окупації. Велась робота по створенню підпільних організацій, кращих з кращих рекомендували до партизанських загонів. Я була секретарем Добрянського райкому комсомолу. Ми ретельно готувалися до боротьби у ворожому тилу, мобілізували для цього комсомольців, усіх юнаків і дівчат. Як відійшли наші війська на схід, стала бійцем Добрянського партизанського загону. І секретарем підпільного райкому комсомолу. Та короткою виявилась біографія загону. Далось взнаки те, що бракувало досвіду мобільної партизанської боротьби. В десятки разів переважали ворожі сили. В одному з боїв загинула більшість бійців загону. А ті, що лишилися живими, хоч пораненими та виснаженими були, пішли в Корюківські ліси, туди, де базувався обком партії і обласний загін. Разом з ними і я.

«...Незабаром знайшла обласний партизанський загін...»

— В його розташуванні нас приємно вразив порядок, дисципліна. Охайні землянки, довкола застави і пости. Без паролю — ні кроку.

А ще запам'яталася атмосфера доброзичливості, товариської взаємодопомоги.

«...Розпочалась бойова, кипуча робота. Тов. Скрипка працює медсестрою взводу... показує зразки чуйного і ласкавого ставлення до поранених...»

— Медикаменти — де єдина зброя медичної сестри в умовах партизанського загону. До них вдаєшся лише тоді, коли когось знайшла ворожа куля. В походах і боях обов'язки ті ж самі, що й у решти бійців. Ось чому поруч з сумкою медсестри завжди напоготові були гвинтівка і пістолет.

«...Під селом Савинки Корюківського району Чернігівської області, коли загін впритул підійшов до села, окупанти відкрили шалений вогонь із засідки. Тов. Скрипка йшла попереду свого взводу. Були поранені два товариші: тов. Хайкін і тов. Маслаков. Тов. Скрипка під сильним вогнем надала їм допомогу і тут же, увірвавшись у село, організувала підводу і доставила поранених до загону...»

— В епізоді, який наведено в бойовій характеристиці, я діяла, як завжди, як діяли інші бійці та медичні сестри. Чогось героїчного в тому не бачу. То були бойові партизанські будні.

«...У березні з'єднання тов. Федорова за наказом Центрального штабу партизанського руху на Україні перебазувалось на правий берег Дніпра. На лівому березі... залишилась група під командуванням тов. Попудренка. Тут же лишилася і тов. Скрипка... Група виросла у крупне партизанське з'єднання: прийшло багато молоді. Тов. Скрипка обирається секретарем бюро комсомольської організації з'єднання Героя Радянського Союзу тов. Попудренка. З цього й починається її широка масова робота по патріотичному вихованню молоді партизанського з'єднання в дусі відданості Батьківщині, відваги і сміливості. За короткий час у з'єднанні було створено 14 комсомольських організацій, які охоплювали 296 членів ВЛКСМ...»

— Якщо бути точною, то до цього я працювала секретарем комсомольської організації взводу, де була медсестрою.

«...За ініціативою тов. Скрипки була організована група підривників-комсомольців під командуванням Васі Вишньова, яка в дарунок 1 Травня підірвала ешелон з боєприпасами...»

— Так, то була смілива диверсія. В ній комсомольці і молодь показали, що здатні вирішувати найскладніші бойові завдання. Багатьом з її учасників було вручено високі урядові нагороди.

«...За безпосередньою участю членів ВЛКСМ з 12 березня по 20 вересня 1943 р., тобто за 6 місяців, підірвано, розбито і пущено під укіс 10 залізничних ешелонів, підірвано 4 залізничних мости, 10 мостів на шосейних дорогах, 8 молотарок, знищено під час диверсій 6189 окупантів і в боях — 944...»

— Минуло багато років відтоді. Без записів я не можу пригадати напевне, яких втрат ми завдали ворогові. Скажу лише, що облік у партизанському з'єднанні був точний.

«...Під її керівництвом комсомольська організація виховала таких товаришів... як Петро Мусієнко, Федір Чех, Михайло Бардаков, Микола Твердиков, Микола Крез та багато інших, що стали командирами, політруками взводів і загонів...»

— То був справді героїчний час, який породив справжніх героїв. І це не перебільшення, серед юнаків і дівчат виявилося немало здібних організаторів, сміливців, які не лише словом, а передусім власним прикладом вели за собою нескорену молодь, вели, щоб швидше добити ненависного ворога.

Пригадую мітинг, присвячений проводам юнаків до лав Радянської Армії. На центральній площі Корюківки перші весняні квіти дарували дівчата тим, хто стане незабаром на сторожі нашої мирної праці. Напутнє слово сказала тоді призовникам і Марія Кирилівна.

— Ми вам заповідаємо найдорожче — завоювання народу нашого партії Леніна. Воші здобуті великою ціною. Бережіть ці завоювання! Охороняйте! Під час нелегких солдатських буднів завжди пам'ятайте про славу нашого краю, про людей, які в бою вибороли право вільно жити на цій землі. Будьте гідними тієї слави!

З неприхованим хвилюванням і повагою дивилися юнаки на жінку, чиї груди прикрашали бойовий орден Червоного Прапора і багато медалей. Молоді воїни дали клятву вірно служити рідній Вітчизні і народові.

Поруч з Марією Кирилівною партизанськими стежками пройшли її мати Ганна Павлівна, сестри Олександра та Олена. Всі вони за участь у партизанській боротьбі відзначені урядовими нагородами.

Не осоромили честі сім'ї і брати. Кирило від 41-го до 45-го служив у піхоті. Війну закінчив у Берліні. У повоєнні часи працював у рідному колгоспі імені Горького.

Андрій був артилеристом. Брав участь у боях за визволення України, Білорусії, штурмував Берлін. Поховали його у 1971 році — далися взнаки солдатські рани і лихоліття війни.

«Жодна каральна операція корюківської поліції не була для партизанів несподіваною. Все закінчилося тим, що і сам начальник поліції Мороз був забитий партизанами». Цими словами Олексій Федорович Федоров характеризує підпільну діяльність патріотів Корюківки. Тут було багато явочних квартир, діяло 27 партизанських зв'язкових.

В одному з наказів гітлерівський комендант погрожував: «Попереджаю населення Гути Студенецької, Перелюба, Тихоновичів і Корюківки, що, коли воно не припинить зв'язків з партизанами, названі села будуть спалені, а їх мешканці розстріляні». Так, вороги мали підстави вважати, що існував постійний міцний зв'язок жителів з месниками.

Ще на початку 1942 року Галина Костюк разом з Іваном Литвином та Сергієм Лісниченком таємно налагодили радіоприймач. Антену замаскували під стріхою. І радіохвилі з Москви вже доносили в Корюківку зведення Радінформбюро. Слово правди швидко поширювалося серед населення, додавало сил у боротьбі тим, хто не став на коліна.

Згодом відважна підпільниця у складі з'єднання двічі Героя Радянського Союзу О. Ф. Федорова брала участь у рейді до західних областей України, за мужність і відвагу нагороджена орденом Червоної Зірки і медалями.

Поруч з Галиною Костюк та її друзями активно протидіяли ворогові багато юнаків і дівчат. У перші дні війни пішов до військкомату і Женя Максименко: «Візьміть добровольцем!» Та медики були невблаганними: відмовили за станом здоров'я.

Коли до Корюківки увірвалися ворожі танки, спохмурнів хлопець. Веселий і відвертий, тепер він уникав розмов, пропадав десь ночами. Якось помітили рідні, як Женя змащував карабін. Поруч лежала граната. На німе запитання матері відповів: «Це ще не зброя. Та ми добудемо її».

Корюківкою поповзла чутка, що вночі хтось стріляв у начальника поліції. Але куля лише збила шапку з його голови. Дізнавшись про це. Женя Максименко спершу не повірив: «Не може бути... Тільки шапку? — І додав: — Нічого, друга куля обов'язково влучить у голову».

Якось у розмові з товаришами Женя Максименко запропонував:

— Уже скоро наші прийдуть. А щоб радість визволення не стерла з пам'яті зради, давайте складемо список усіх зрадників, фашистських прислужників. І самі почнемо їх судити, знищувати, як скажених собак.

Про список той темні душі донесли в поліцію. Женю заарештували. Допитували, жорстоко катували, та не почули вороги з юначих вуст пі благання помилувати, ні прізвищ товаришів. Переконавшись, що не зламати хлопця, без суду прирекли його до смерті: разом з іншими в'язнями — партизанськими дружинами і дітьми — новели за містечко до лісу. Дорослим дали лопати: «Копайте яму!»

Доки приречені готували собі домовину, поліцаї нудьгували — курили, перезаряджали зброю, готуючись до «роботи».

Вловивши мить, Женя рубонув лопатою найближчого поліцая по голові, а сам кинувся чимдуж до лісу. Отямившись, поліцаї зняли стрілянину. Женю поранили в йогу. Кілька днів шукав він партизанів. А рана не загоювалась. Вже й ходити не міг. Уночі приповз до рідної оселі — порожньо: матір і сестру заарештували. Непритомного юнака підібрали поліцаї.

Вдруге розстрілювали Женю Максименка на міському майдані. Автоматною чергою звалили з ніг. Помітивши, що хлопець ще дихає, почали катувати, штрикати шомполами у свіжі рани, аж доки він не затих. Тіло кинули на підводу і наказали везти у глинище. А самі пішли навпростець.

Чи не від пекучого болю опритомнів хлопець. Над силу сповз із воза... Недолюдки знайшли його біля озерця і домордували прикладами...

Таких юних героїв, як Женя Максименко, ставало все більше. Звірства фашистів змусили їх взятися до зброї, щоб разом з батьками захищати рідну землю. Серед п'ятисот корюківчан, котрі в партизанських загонах боролися з ворогом, було немало тих, кому за метричними записами до повноліття залишалися ще роки й роки...

Одним з перших пішов до лісу Володимир Тихоновський, за ним — Мар'ян, Іван та Юрій Кайдановичі, Леонід і Микола Ковальови, сестри Марія, Олена та Олександра Скрипки. Зайняли своє місце у партизанському строю Лідія Богушевська, Любов Тосенко, Раїса Хомякова. Мстила катам за свого замордованого брата Раїса Максименко.

Перед боєм у селі Тихоновичах юний боєць Льоня Ковальов приніс секретарю комсомольської організації з'єднання Марії Скрипці заяву: «Прошу прийняти мене,— писав юнак,— до комсомолу. Зобов'язуюсь чесно виконувати комсомольські доручення, бойові завдання командирів, бити німців по-комсомольськи, бути сміливим у бою. Я буду мстити німцям за рідного батька, матір, за спалену рідну Корюківку, за зруйнований мій дім.

Йду в бій з німецько-фашистськими розбійниками з ім'ям Леніна. Буду битися, не шкодуючи крові, а якщо знадобиться, то й життя. Високе звання комсомольця виправдаю в бою». Не повернувся живим з того бою Леонід Ковальов. Юнака посмертно прийняли до лав Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді.

Не відразу став бійцем партизанського загону Володимир Тихоновський. Його, як і інших дітей, по-батьківськи жаліли, вважали, що рано їм брати на свої плечі тягар війни. Та хлопцю не було дороги назад. В одній з поліцайських квартир партизани знайшли список радянських активістів, приречених до смерті. У тому списку значилося прізвище Володиного батька — Андрія Мартиновича, який до війни працював заступником голови селищної Ради, і самого Володимира. Головна провина хлопця перед «новою владою» полягала в тому, що він напередодні річниці Великого Жовтня малював і розвішував у Корюківці лозунги-заклики до боротьби з окупантами.

Разом з Леонідом Ковальовим Володимир Тихоновський ходив у розвідку, добував цінні відомості про ворога, розносив партизанські листівки. Якось дісталося їм від командира за те, що з натовпу віруючих вони кидали камінці у попа, котрий молився за окупантів.

— Хлопчиська! — сердився Федір Іванович Коротков.— їм велику справу довірили, у розвідку послали, а вони бешкетувати почали.
Ще раз повториться — відрахуємо із загону.

Про прорив блокади у Злинківських лісах Володимир Андрійович Тихоновський пригадує:

«Завжди Федір Іванович оберігав мене, і це дуже відчувалося. Але перед штурмом послав мене з двома бійцями до головного дозору. Ми йшли попереду метрів за триста. Підійшли до шосе, побачили першу лінію оточення. Мадяри сиділи на повалених деревах по інший бік дороги. Ми залягли метрів за сто у воронці від бомби...

В лісі пролунав голос Короткова:

— За Батьківщину! Вперед! Ура!

І пішло... За кілька хвилин перша лінія оточення була прорвана. Ми втрьох першими вскочили до придорожної канави і кинули у бік кулеметів протитанкові гранати. Після вибухів перебігли дорогу.

Обличчям до обличчя зіткнувся зі здорованем мадяром. Він натиснув на гачок, але пострілу не було. Тоді він ривком викинув уперед гвинтівку, і від сильного удару я впав на спину. Мадяр хотів ударити мене прикладом. Але його чергою з автомата прошив один із партизанів.

Коротков вирішив перевести мене до санітарної частини. Я відмовлявся, благав. Нічого не допомогло. Жалів мене командир, рятував од смерті...

Але я швидко освоївся з обстановкою, і виявилось, що у санчастині можна теж воювати, як у взводі. Старшина Григорій Іванович Горобець був людиною запасливою. Дбав про гарне харчування для поранених. Коли загін ішов на операцію, я звертався до нього:

Григорію Івановичу, можна за провізією?

Давай!

Про мої хитрощі почали здогадуватися.

— Бігаєш ти з усіма разом, стріляєш. А де ж провізію береш?

А все було просто. Трофеї, в тому числі і продукти, у німців намагався взяти кожен з нас. Повертаючись до табору, я говорив бійцям:

«Ваш Гриша (чи Ваня, Миша) лежить у санчастині. З ним інші поранені. Підкиньте їм чогось смачненького...»

І ніколи відмови не було.

Пізніше брав я участь і в диверсіях на залізниці.

Наприкінці квітня 1943 року викликав нас Федір Іванович. Доручив групі бійців під командуванням Павловського вирушити в південні райони області. Надовго були ми відрізаними від з'єднання. Нас вважали загиблими. Але ми діяли. Розшукали диверсійну групу Цимбаліста. Взяли вибухівку і на залізниці Гомель — Бахмач підірвали шість німецьких ешелонів. Коли повернулися, командир залишився задоволеним нашою роботою.

Через кілька днів після зустрічі партизанів з частинами Червоної Армії я вже працював секретарем Корюківського райкому комсомолу. Коли згодом прочитав у газеті Указ Президії Верховної Ради СРСР про нагородження мене орденом Червоного Прапора, то — чесно — здивувався: воював, як і всі, інші наче й краще».

З Корюківки і Корюківського району вийшли сотні юних патріотів — справжніх бійців, які не шкодували життя за визволення рідного краю.

Члени Холминської підпільної комсомольської організації «Так починалось життя», підпільної комсомольської групи хутора Бобрик, підпільної партійно-комсомольської групи села Сядрино... Оксана та Ірина Маложон з Жуклі... Важко перелічити всіх молодогвардійців.

Напередодні 30-річчя Перемога Президія Верховної Ради УРСР за мужність і героїзм, виявлені комсомольцями і молоддю в роки Великої Вітчизняної війни, активну роботу по комуністичному вихованню підростаючого покоління нагородила Корюківську районну комсомольську організацію Почесною Грамотою.

«Корюківським підпільникам,— напише пізніше у своїй книзі О. Ф. Федоров,— була зобов'язана своїм існуванням перша паша друкарня. Це вони викрали шрифти в районі і передали їх партизанам».

Варвара Дмитрівна Жара у передвоєнний час очолювала Корюківську середню школу, виховувала хлопчаків і дівчаток справжніми громадянами своєї Вітчизни. Коли її чоловік Степан Данилович Потапенко пішов до партизанського загону, вона лишилася з маленькою донькою Валею. Жила однією думкою — продовжувати підпільну роботу.

Заарештували жінку фашистські жандарми. Та навіть жорстокими катуваннями не вирвали з її вуст каяття. Не виказала нікого. Після тортур і знущань нелюди розстріляли славну патріотку.

Тісний контакт з партизанами підтримувала робітниця цукрового заводу комуністка Марія Чухно. Але недовго боролася вона у підпіллі. Запроданець Барановський видав її німцям. І вони по-звірячому замучили відважну жінку. Шістнадцять колотих ран, вирване око — криваві сліди фашистського звірства... Партизани з військовими почестями поховали підпільницю.

До бою з фашистами ставала більшість жителів з усіх населених пунктів району.

Мешканець села Савинки Василь Стукало був відважним розвідником і зв'язковим спершу Рейментарівського, а згодом і обласного партизанського загонів. Нині він — капітан буксира «Верный» рибокомбінату на Курильських островах.

У роки війни хлопчаком у благенькій латаній одежині Василько водив селами свого сліпого дядька Петра Прокоповича Никифоренка. Гітлерівці та поліцайня не звертали особливої уваги на сліпого та його поводиря. Хіба що іноді стусонуть прикладом і проженуть геть. Спершу «жебраки» з'являлися лише у навколишніх селах — сусідніх з рідними Савинками. Потім їх маршрути почали сягати Новгорода-Сіверського, Бахмача та інших міст Чернігівщини. Добуті відомості про кількість ворогів, їхню техніку й озброєння відважні розвідники залишали у «поштовій скриньці», якою слугував дуб над Убіддю-річкою.

Партизанська медаль знайшла Василя Захаровича в діючій армії. Такою ж нагородою відзначений і Петро Прокопович Никифоренко. Ці відомості про відважних розвідників і зв'язкових, може, лишилися б невідомими, якби колишній заступник командира Рейментарівського партизанського загону Степан Григорович Розстальний не познайомив Василя Захаровича з журналістами корюківської районної газети «Маяк».

Чоловік учительки з села Савинки Олександри Миколаївни Ларченко служив командиром Червоної Армії. Трос, малих дітей перебували разом з матір'ю. І, незважаючи на це, Олександра Миколаївна сміливо стала на шлях боротьби. Вона була господаркою конспіративної квартири, зв'язковою, збирала і передавала важливі розвідувальні дані, направляла до партизанів червоноармійців, які виходили з оточення.

Окупаційні власті, скориставшись доносом зрадника, вислідили сміливу жінку й вирішили заарештувати її. На щастя, в той час у Олександри Миколаївни були партизани. Пострілами з гвинтівок вони змусили поліцаїв тікати, а потім допомогли підпільниці разом з дітьми дістатись партизанського загону.

Дітей згодом взяли на тимчасове виховання патріоти з сіл Олійники та Забарівки. А відважна вчителька сумлінно виконувала нелегкі обов'язки бійця загону.

Коли з'явилися фашистські орди, у колгоспного коваля Захара Коршуна не було сумнівів, що робити, куди податися. Залишивши рідне село Гуту Студенецьку, він разом з дружиною Марією пішов до партизанів. У загоні імені