Артур Буковинець

Народна кухня та обрядова їжа села Купка

Виконавець: Бічер Олена учениця 8-го класу,

                       Купського НВК, гурток «Юні музеєзнавці»
Керівник:     Сідак Олена Іванівна, вчитель історії, 
                       керівник гуртка «Юні музеєзнавці»  

Важливою складовою частиною матеріальної культури кожного народу є його їжа. Її характер залежить від багатьох факторів: соціально-економічного становища людини, історичних умов, природно-географічного середовища, напрямку господарської діяльності тощо.
Провідними галузями господарства купчан у XIX - на початку XX ст. були хліборобство і тваринництво. Селяни займалися також бджільництвом, рибальством, збиральництвом.
Харчувалися українці продуктами, отриманими із власного господарства. Селяни вирощували злаки: жито, пше¬ницю, ячмінь, овес, гречку. Морозостійкі овес та ячмінь переважали у господарствах, також поширювалася кукурудза. Велику роль у харчуванні селян відігравали овочі (картопля, капуста, буряк, цибуля, часник, огірки) та бобові  (горох,   квасоля, біб). З насіння льону, конопель чи ріпака, подекуди - соняшника, відтискали олію. Важливу галузь селянського господарства складало тваринництво - доглядання корів, овець, кіз та свиней. Адже важливим харчовим продуктом було молоко, в той час як м'ясо вживали лише у свята. Споживання птиці (курей, гусей, качок) та яєць було також обмеженим: їх здебільшого продавали.
Продукти, які швидко псувалися, селяни консервували: сушили, солили, квасили чи вудили. До найдавніших способів заготівлі продуктів на зиму належало сушіння грибів, лісових ягід (чорниць, терену) і фруктів (яблук, груш, вишень, слив). Було також поширене соління сала і м'яса. Посолене внутрішнє сало («здір») скручували, обв'язували шнурком та підвішували в коморі або зберігали у діжці із хребтовим салом, посолене сало та м'ясо вудили на горищі в диму.
На зиму селяни солили огірки, квасили капусту та буряки. У діжку із шаткованою капустою клали цілі головки капусти («крижівки», «качани») або половинки качанів («пелюстки»). Із «крижівок» готували голубці, а «пелюстки» використову¬вали для борщу.
Їжа купчан за часом уживання та престижністю поділяється на дві великі групи: щоденна і святкова. За вмістом основного продукту - на борошняну, овочеву, молочну, круп'яну, м'ясну, фруктову та комбіновану.

Щоденна їжа
У щоденному харчуванні селян чільне місце посідав хліб, про що свідчать прислів'я: «Хліб - усьому голова», «Хліб - усьому пан», «Як є хліб та вода, то й нема голода». З покоління в покоління передавалось шанобливе ставлення людей до хліба. Важливу роль відігравав хліб у багатьох звичаях і обрядах; він уособлював гостинність, добробут та доброзичливість. Хлібом і сіллю зустрічали дорогих гостей, рідних, з хлібом проводжали молодих до шлюбу, хліб приносили у дім новонародженого. Хліб був учасником дійств аграрної магії. Перед початком оранки його чіпляли до хомута чи клали на чепіги плуга. Це повинно було забезпечити добрий врожай. 
В Купці хліб пекли раз на тиждень, переважно з житнього борошна, домішуючи до нього ячмінне, гречане або вівсяне. У карпатських селах у бідних сім’ях переважав вівсяний чи кукурудзяний хліб. Основна маса селян у XIX ст. через соціально-економічні обставини відчувала нестачу хліба. Тому до хлібного тіста доводилось домішувати картоплю, горох, квасолю, а в неврожайні роки чи навесні - висівки, товчені жолуді, лободу, кропиву чи подорожник. Переважав хліб із заквашеного тіста - прісний: вівсяний «ощипок», «паленя» чи кукурудзяний «малай», «корж».
З хлібного тіста на сніданок пекли круглі коржі - «перепічки», «підпалки», «палениці»; а з житнього - великі пиріжки та невеликі булочки - «пампушки», які їли з борщем. Пиріжки наповнювали різною начинкою: картоплею, квашеною капустою, сиром, вареною квасолею, пшоняною кашею, а влітку і восени - вишнями, сливами, чорницями, калиною.
У недільні та святкові дні у поліських селах пекли млинці з заквашеного гречаного («грецького») або житнього борошна. Їх умочали у розведений молоком сир, сметану або розтоплений смалець.
В купській кулінарії було багато варених страв із борошна: затірка, лемішка, вареники, кваша, вівсяний кисіль та ін.
Вівсяний кисіль, який ще називали «киселиця», «вівсяний борщ», був однією з найдавніших борошняних страв. Про нього є згадка у літописі «Повість минулих літ» за 997 рік. Цю страву - густу чи рідку - їли переважно під час постів з картоплею, хлібом, вареним бобом. 
Квашу готували з житнього чи гречаного борошна, до якого додавали солод та запарювали окропом. Кваша кисла в теплому місці, після чого її варили. На початку XX ст. вона поступово виходить із ужитку.
Поширеною стравою була лемішка. Її варили з підсмаже¬ного борошна, яке засипали в окріп та запікали в печі. Їли лемішку в скоромні дні з молоком, а в піст - мастили олією.  Часто  лемішка  заступала  хліб,  про  що  свідчить прислів'я: «Галушки та лемішка, а хлібу - перемішка». Таким же подібним способом готували кукурудзяну мамалиґу («кулешу», «токан»).
В Купці була поширена затірка («затерка», «стиранка»). Для затірки борошно розтирали з невеликою кількістю води до утворення маленьких кульок, які варили у воді. Існував інший спосіб приготування затірки: замішували круте тісто, від якого відщипували маленькі шматочки та варили їх у окропі. У скоромні дні, зцідивши воду, затірку заливали молоком, у піст - мастили олією. Нічим не помащена затірка називалася «порожня затірка».
Поширеними борошняними стравами були галушки, локшина та вареники. Галушки готували із гречаного, житнього чи пшеничного, або навіть з вівсяного борошна. Зварені у воді галушки мастили олією або салом.
Улюблена святкова та недільна страва - локшина, яка ще мала назву «тісто», «різанка». Тісто для локшини замішу¬вали з пшеничного борошна на яйцях. Порізану тонкими довгими смужками локшину парили у воді або молоці. У багатьох місцевостях нею частували гостей на весіллях та на поминках.
У недільні та святкові дні часто готували вареники, вони ще називалися «пироги». Вареники варили із житнього, пшеничного, гречаного, й  ячмінного борошна; начиняли сиром, картоплею, квашеною капустою, із овечою бринзою, з пшоняною кашею або товченою квасолею, гречаною кашею, змішаною з сиром. Улітку готували вареники з яго¬дами - з вишнями або чорницями. Мастили страву, залежно від пісних чи скоромних днів, олією або маслом. Крім споживчої, вареники виконували ще й магічну функцію: їх обов'язково варили у той день, коли народилося теля чи ягня. Це робили для того, щоб новонароджена худоба була такою повною, як вареник. 
У харчовому раціоні купчан чільне місце посідали каші. Їх готували з гречаної, ячмінної або пшоняної крупи. В більшості переважали вівсяні та кукурудзяні каші. Їх варили накруто (на воді) або нарідко (на молоці), мастили олією чи салом, або ж їли з молоком. Це була поживна страва, яку подавали переважно на обід. Готували кашу в будні та святкові дні. Серед овочевих культур в Купці у XVIII ст. значного поширення набула картопля, витіснивши з ужитку чимало давніх борошняних страв. Протягом року вона становила основу харчування у селі, де постійно відчувалася нестача зернових. Картопля була другим хлібом, якого, як казали селяни, не потрібно «ні молотити, ні до млина, а просто - до горшка». Її найчастіше варили в лушпинні або пекли в печі, особливо під час постів. Їли картоплю із квашеною капустою, капустяним квасом, огірками, кислим молоком, мастили олією або смаженим салом. Також до картоплі готували «саламаху» - приправу із тертого часнику, води та олії. Картоплю їли в будь-яку пору дня, але найчастіше вранці та ввечері. Багато страв готували з вареної картоплі: смажили на олії картопляники, пиріжки,  начинені квасолею,  капустою  чи грибами. Їх споживали зі сметаною, смаженим салом або ж олією. Із вареної товченої картоплі, до якої вливали молоко та додавали овечу бринзу, готували «мачанку», в яку вмочали хліб.
З вареної потовченої картоплі пекли на капустяних листках своєрідні булочки - «балабухи», «ліниві пироги», «бульбівники».
Українська кухня багата стравами із тертої картоплі: на олії смажили деруни («терті пляцки»), пекли на капустяних листках коржики («терчаники», «книші», «буляники»), варили галушки та го¬лубці. В купській кулінарії були поширені вареники з тертої картоплі, які наповнювали сиром. З картоплі варили юшку («юшонку», «булян», «булі з водою»), до якої часто додавали квасолю, горох, гриби або якусь крупу.
Селяни споживали багато капусти, особливо квашеної. З квашеної капусти найчастіше готували капусняк («капуста», «росолянка», «варянка»), додавши пшона та картоплі. Засмажували капусняк салом або олією, а у піст його варили з бобом або грибами. Квашену капусту також тушкували, начиняли нею вареники та пиріжки, їли її з хлібом.
Найпоширенішою овочевою стравою був борщ. Про його значення у харчовому раціоні купчан свідчать прислів'я: «Як нема борщу, то нема й їжі», «Борщ - старий гос¬подар», «Де в хаті борщ і капуста, там хата не пуста». В Купці відомо кілька різновидів борщу: з квашених буряків, з буряків, картоплі й капусти, з квашених буряків і капусти, а навесні - зі щавлю, лободи та картоплі. У піст борщ варили із сушеною рибою або грибами. 
Часник та цибулю використовували як приправу для багатьох страв. Улітку вони разом з хлібом становили полуденок селянина в полі. У віруваннях українців часник виконував роль оберега від злих сил. Зубчик часнику жінка зашивала колись у пояс «від уроків». З тією ж метою у карпатських селах молодій пришивали чи вплітали до весільного вінка зубчик часнику. З часником куми несли хрестити новонароджену дитину.
Важливу роль у харчовому раціоні селян відігравали бобові - горох, квасоля і біб. Зварені бобові досить часто їли з різними стравами замість хліба. З квасолею варили борщ та юшку. У скоромні дні споживали коров'яче молоко (солодке і кисле) та молочні продукти (сир, сметану, зрідка масло). Також був поширений овечий сир - «будз», «буц» та овеча бринза («бриндза»). На коров'ячому молоці українські селяни готували різні страви: каші, галушки, затірку, локшину та кисіль; воно служило приправою до крутих каш та картоплі. З сиром варили вареники, смажили сирники та налисники. З першого (після отелення корови) молока готували молозиво.
Святкові страви
До складу святкових страв і печива входила обрядова їжа, яка виконувала релігійно-магічну функцію і без якої обряд не міг відбутися. Традиційну святкову та обрядову їжу можна поділити на дві групи: страви і печиво до сімейних свят та обрядів (уродини, весілля, похорон, поминки) і їжа па календарні свята. Вона відрізнялася вищою, аніж щоденна їжа, калорійністю, кращими смаковими якостями. Лише на свята основна маса селян споживала м'ясо, яйця та масло. На сімейних урочистостях (уродини, хрестини, весілля), а також на похороні та поминках подавали одні й ті ж страви: борщ або м'ясну юшку, кашу, гречані млинці, капусту, домашню локшину. Заможні селяни готували холодець, м'ясну печеню. Поширеною стравою на свята були голубці з квашеної капусти.
На уродини, хрестини, весілля та похорон готували спе¬ціальні обрядові страви і печиво: на весілля випікали коровай, калачі, «шишки», «лежень», «пару», «борону»; на похорон варили «коливо» з медовою ситою (водою з медом). Обов'язковою стравою на хрестинах у поліських селах була «бабина каша». Горщик з пшоняною чи гречаною кашею наприкінці частування під час хрестин розбивали. Право розбити горщик мав той, хто поклав на кашу найбільше грошей (як правило, хрещений батько). Середину каші з грішми віддавали породіллі або бабі-повитусі. Кашу їли всі присутні й навіть брали її додому.
Багато різних видів печива існувало у весільному обряді. На весілля випікали (лише у молодої, або в молодої та молодого) коровай, який дарували молодим від усього роду. Коровай місили з пшеничного борошна, нижню частину короваю («підошву», «пудошву») робили з житнього тіста. У коровай клали сирі яйця, зерно, мед, а також гроші, вартість яких визначалась парним чис¬лом - 10, 20... Зверху коровай оздоблювали квітами, голубками, баранчиками, виготовленими з прісного тіста. Усе це, згідно з народними віруваннями, уособлювало подружню любов, добробут і багатство. Процес випікання короваю супроводжувався обрядовими піснями. Спечений виріб прикрашали «різгою» - трьома гілочками, які були обліплені тістом та запечені в печі. Наприкінці весілля староста чи дружба розрізав коровай і частував ним усю родину. Нижню частину віддавали музикам. 
Весільні калачі були круглими або подовгастими. Круглі калачі оплітали з двох, трьох чи восьми валків тіста, всередині вони мали дірку. Подовгасті калачі робили із шматка тіста, на яке зверху клали «косу» з трьох валків тіста. «Лежень» мав овальну форму, зверху гладенький або оздоблений «шишками». «Лежень» і калач виконували таку ж саму роль, що й коровай: їх ділили поміж гостей. Також випікали спеціальне печиво - «шишки», з яким ходили запрошувати на весілля.
Одним обов'язковим весільним печивом була «пара», «двойка» - два невеликі хлібці, спечені разом. З «парою» молоді вінчалися, а на другий день з'їдали її. За народним повір'ям «пара» мала магічне значення: повинна була забезпечити щасливе подружнє життя у парі.
На поминальний обід після похорону скрізь подавали гарячу страву - борщ чи капусняк. Згідно з віруваннями українців, з парою відлітала душа покійника. Обов'язковою поминаль¬ною стравою було «коливо», «канун» - зварена пшенична чи  ячмінна  крупа,  полита  медовою  ситою.  На  початку
XX ст. замість крупи використовували покришену білу булку або хліб. Три ложки «колива» з'їдали на початку поминального обіду.
У селі існував давній звичай: поминати померлих родичів весною і восени, вважали, що тоді душі всіх померлих родичів приходять на вечерю. Тому в кожній сім'ї обов'язково готували кілька страв: борщ, капусту, кашу, рибу, вареники, узвар та «коливо». Для померлих родичів відкладали в окрему миску по три ложки кожної страви. Наприкінці вечері під стіл виливали воду і казали: «Вибачайте, душечки, чим мали, тим поминали. Як будете допомагати, будем краще приймати».
У поминальних звичаях збереглись релікти дохристиянських вірувань: приготуванням їжі для померлих живі намагалися улестити предків, отримати допомогу від них, відвести від себе їх можливий згубний вплив. 
Серед календарних свят головними і були зимові (різдвяно-новорічні) та Великдень. З-поміж зимових свят виріз¬нялися Святвечір, Різдво, Новий рік і Хрещення, у яких тісно переплелись християнські й народні звичаї та обряди. Їжа на Святвечір, Хрещення була пісною, на Різдво і Новий рік - скоромною. На Святвечір готували сім, дев'ять або дванадцять страв (хоч не всім селянам це було під силу), серед яких обов'язковими була кутя (з пшениці чи ячменю) та узвар із сушених фруктів. Крім того, на Святвечір варили борщ, вареники (з капустою, маком, картоплею, грибами, сливами), рибу, горох, квасолю чи біб, гриби та кашу. Усі ці страви виконували ще й магічну функцію - мали забез-печити добробут сім'ї протягом року.
У Купці на Святвечір пекли спеціальний хліб - «крачун», «василь», у якому запікали зерна пшениці, жита, кукурудзи, квасолі, а також зубчики часнику. В деяких селах у «крачуні» запікали і страви, приготовлені на Святвечір. «Крачун» лежав на столі до Нового року чи Хрещення як символ сімейного добробуту. На ньому на Різдво або Новий рік ворожили про майбутній урожай (котили його від порога до столу). Їли «крачун» усі члени сім'ї і давали худобі.
На Різдво споживали кутю з салом, борщ чи капусняк, ковбаси, сальтисон, кров'янку (якщо селянин колов перед святом свиню). Крім цього, варили домашню локшину на молоці чи м'ясній юшці. На Новий рік намагалися приготу-вати якнайбільше скоромних страв, щоб цілий рік не відчувати нестачі їжі.
Зимовий цикл календарних свят закінчувався Масляною, чи сирною неділею, коли головними стравами були вареники з сиром чи бринзою, млинці та молочні каші. 
Особливі страви споживали українці під час Великого посту, який тривав сім тижнів і передував Великодню. У перший день Великого посту селяни не куховарили, а їли квашену капусту, редьку та хрін. Спеціально до цього дня пекли прісні коржики - «жиляники», «кострубаники», «дужики». Тісто замішували з житнього, гречаного чи ячмінного борошна, інколи додавали квашеної капусти. Інколи «жиляники» зверху посипали маком або мастили медом. Ці коржики їли для того, щоб бути жилавими, дужими.
Під час постів заборонялося споживати яйця, м'ясо-молочні продукти та страви з них. Усю їжу селяни мастили олією або так званим «бичачим молоком» - потовченим та розведеним водою конопляним чи лляним сім'ям. Основними стравами на піст були: борщ з грибами чи рибою, вівсяний кисіль, квашена капуста (сира або варена), огірки, варена чи печена картопля, риба. 
У середу четвертого тижня Великого посту селяни пекли печиво (з прісного чи заквашеного тіста) у вигляді хре¬ста - «хрестяники», «крижики», «хрести». Їх наповнювали сушеною чорницею, маком або квасолею. Їли усі члени сім'ї, а також давали худобі. «Хрести» тримали в засіках з зерном; з ними починали сівбу зернових та садіння картоплі. З «хрестом» виганяли перший раз худобу на пасовище.
На Сороки - свято зустрічі весни, яке селяни відзначали 9 березня за старим стилем, - вважалося за необхідне варити 40 вареників чи пекти 40 бубликів, пампушок. У деяких місцевостях пекли печиво у вигляді сорок або жайворонків і частували ним дітей. 
На Великдень в Купці пекли паски та фарбували (красили) яйця («крашанки»). Процес приготування тіста (з житнього чи пшеничного борошна), випікання паски супроводжувався різними магічними діями, які були спрямовані на те, щоб паска добре виросла, не потріска¬лась. Вважалося, що тоді родину оминатимуть хвороби, ніхто протягом року не помре. Заможні селяни до Велико-дня різали порося і на свято запікали в печі шматок м'яса (шинку) чи сала, варили холодець, заможні селяни до свят запікали в печі мале порося.
Також існував звичай: після посвячення великоднього печива та їжі чимдуж бігти додому. Вважало¬ся, що чим швидше господар опиниться в хаті, тим скоріше він упорається з польовими роботами. Існували інші тлумачення цього звичаю: щоб худоба брикала або швидко ріс хліб у полі.
На Петра і Павла - свято, яке в народі вважалося пастушим, селяни пекли із сиру, яєць і борошна «мандрики», «сирники». Їх давали дітям-пастухам. На Маковія (14 серп¬ня) готували страви з маку: пекли прісні коржі, які заливали солодкою водою, заправленою тертим маком. Це були «коржі з маком». Також на Маковія варили вареники з маком, пекли пиріжки з маком, варили макову юшку. На Спаса (19 серпня) скрізь святили яблука і груші, пекли пиріжки з яблуками та варили фруктовий кисіль.
Багато страв традиційної купської кухні побутують і в наш час (борщ, капусняк, юшки, деруни, каші, галушки, локшина, вареники, капуста, пиріжки, сирники, холодець тощо). Їжу, яка колись була виключно свят¬ковою, тепер готують і на щодень. Однак чимало тра¬диційних страв зазнали певних змін: покращились їх смакові якості, підвищилась калорійність. Широко відомі сьогодні й обрядові страви і печиво до родинних та календарних свят («бабина каша», коровай, калачі, «пара», кутя, коржі з маком та ін.). Однак в обрядовій їжі послаблюється чи зовсім втрачається релігійно-магічна символіка, в той же час посилюється естетична та роз¬важальна функції.
Купський народ завжди відзначався своєю гостинністю. Подорожнього, прошеного чи непрошеного гостя слід було нагодувати, подаючи кращу їжу, яку господарі не могли їсти щодня. Якщо під час їди хтось заходив у хату, він говорив: «Хліб та сіль». Той, хто нагодився на сніданок, обід чи вечерю, промовляв: «Час на обід (полуденок, вечерю)» або «Харчуйте здорові». Поява гостя у цей час вважалася доброю ознакою; це, згідно з віруваннями купчан, забезпечувало родині достаток і благополуччя. Господарі обов'язково запро-шували гостя, захожого чи сусіда до столу: «Просим Бога і Тебе: сідай обідати» або «Просим і Вас», «Просимо і Вас до обіду (полуденку, вечері)». Треба було скуштувати кожної страви, яку подавала господиня. Однак часто, відмовлялися від гостини: «Заживайте здорові, дякую» чи «Обідайте, най вам Бог дасть на пожиток».
В Україні існували вироблені впродовж віків правила народного етикету, які виявлялися у святкових частуваннях. Вважалося поганою ознакою багато і жадібно їсти в гостях. Гості ніколи не починали їсти, поки господарі не просили: «Бог благословить, а хазяїн велить - корміться, господа», «їжте, гості дорогі», «Ану гості, кусайте, попивайте», «Ану прошу, досягайте» тощо. З'ївши кілька ложок страви, гості знову чекали «принуки». Гостина, на якій гостей мало просили до їжі, вважалася поганою. Про це свідчить і прислів'я: «Давали їсти й пити, лише принуки не було» чи «Вміли подавати, та не вміли припрошувати».

ЛІТЕРАТУРА:

1.„CUPCA, UN SAT DIN BUCOVINA” (Monografie istoric? – Partea I: 1429-1944, Pietre Ciobanu, Vasile Sl?nin?, Reveca Prelipceanu, editura Amadoros, C?mpulung Moldovenesc, 2004.

2.„DIN COMOARA STR?MO?EASC?” Eleonora Schipor, Cern?u?i, 2005

3.СПОГАДИ СТАРОЖИЛІВ СЕЛА КУПКА

ПЛЕВАН ВАСИЛЬ – 1937 р.
ТИМІШ КАТЕРИНА – 1914 р.
СІДАК АННА ТОДОРІВНА – 1904 р.
ЦУГУЙ ЗАМФІРА МИХАЙЛІВНА – 1935 р.
САКАЛЮК  ВАЛЕНТИНА ТОДОРІВНА – 1937 р.

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

Спортивне життя села Купка

  
В 2008 році 9 березня був футбольний матч між збірною команди Купка (Україна) - Каданешть(Румунія). І перемогла команда села Купка з рахунком 7 – 3. Після матчу всі залишилися з масою гарного настрою як учасники матчу так і глядачі. На нашу думку треба частіше організовувати такі матчи між різними командами.

В 2011 р. Команда вчителів Купських шкіл в серйозній спортивній боротьбі зайняли І місце в районих в спортивних змаганнях. Було такі види спортивних змагань:  Лехка атлетика, футбол, волейбол, настільний теніс і шахмати. Наступного 2012-го року також в таких самих змаганнях вчителі с.Купка зайняли ІІІ місце в загально-командному заліку в Глибоцькому районі. Учні Купських шкіл мають чудовий приклад від своїх вчителів спортсменів про введення здорового способу життя. А в 2013 р. вчителі Купського НВК №2 зайняли І місце на спартакіаді в загально-командному заліку в Глибоцькому районі серед працівників освіти.
В 2012 році в селі Купка не без добрих людей і спонсора Болокана Г.Р. створилася футбольна команда ФК Купка. Команда вдало стартувала в першому сезоні зайнявши 6 місце в турнірній таблиці серед 15 команд в ІІ групі районого футбольного чемпіонату. Створення футбольної команди в селі зіграє важливу роль для піростаючого покоління. Результати ФК Купка 
цілком добрі як для першого сезону далі будемо прогресирувати. В футбольному сезоні 2012 році ФК Купка зіграла 28 матчів серед яких 14 игор ми виграли, в 4-ох зіграли в нічію і 10 матчів на жаль пройграли. За сезон здобули 46 очків, забили 69 голів і пропустили 48. Ми стараємось буди розвинутими мультілатерально в будь який сфері суспільства.

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

Легенда села Купка

Перша письмова згадка про село Купка, датована з часів Олександра Доброго, а точніше від 27 травня 1429 року. Їде мова про дарувальний акт, в якому написано, що Воєвода Олександр дарує села Купка та Нягоєшти пану Івану Купчічу, за особливі заслуги і вірну службу перед Молдавським Князівством. Як наслідок цього, Іван Купчіч став довічним військовим полководцем села Купка, суддею та користувачем податків зібраних від селян, але все це з умовою, що він та його нащадки й надалі надаватимуть послуги Господареві.

Іван Купчіч був одним із найбільших і найбагатших з молдавських панів в першій половині ?V століття. Він мав великі функції в ієрархії Молдавської феодальної держави при дворі Олександра Доброго. Помер в 1434 або 1435 році.
З деяких джерел, можливо від прізвища Купчіч походять назви деяких сіл створених в ?V – му столітті на оволодіннях Івана Купчіча: Купчешти — в повіті Нямц(Румунія), Купчешти — село в повіті Васлуй(Румунія), Купчін та Купчани — села в Единецькому районі (Молдова). Також від цієї назви (Купчіч) походять і деякі прізвища: Купче(Марамуреш), Купча, Купчеанку(Молдова), Купту(Олтенія) та ін. З тих же джерел можна зробити висновок , що всі ці назви походять від слов'янського слова Купчін, що означає купец.
За Д. Веренка (1895) назва села походить від слов'янського слова «купа», що означає: купа, купка, горб, горбік. Якщо деталізувати значення назви «купа», то її можна трактувати як:
                                                        1. купу речей;
                                              2. велика кількість людей
Ці пояснення взагалі підходять для назви нашого села, тому ,що дійсно рельєф села дуже горбистий .
Давність села Купка це є дуже важливою проблемою. Завдяки тому, що в дарувальному акті є таке уточнення “а межа цих сіл щоб були всі старі межі, які використовувались з віків ” можна зробити висновок, що ці села давніші ніж число, якою вони згадані в вищевказаному документі. За Л. Л. Полевим, в таких випадках реальна давність письмово згаданих молдавських сіл, перевищує, в залежності від форми застосованих топонімів, в деяких випадках більше 100 років. Отже, прийнявши до уваги всі ці данні, можна сказати, що село Купка створювалося в перший чверті ?ІV – го століття, приблизно 1330 року. І все такі, археологічні розкопки які проводиться в зоні приносять багато доказів, що село було засновано набагато раніше.
Інформації про життя селян в молдавському феодальному періоді — дуже мало і ця інформація непряма. Можна лише згадувати загальні історичні факти, пов'язані із життям людей на цих територіях. Саме на цей проміжок часу припадає так званий перехідний період між 1432 та 1457 років, який характеризується дуже великою політичною та соціальною нестабільністю, із за боротьби за владою між нащадками Олександра Доброго. Саме в цей час тутешнє населення страждало не тільки від податків та поборів, але й від частих нападів чисельних чужих нападників (польських, татарських, турецьких та інших ) призваних на допомогу претендентами на трон. Також саме в цей період, а точніше між 1457 та 1504 років припадає правління Штефана Великого. У кінці ?V століття ареною великої битви стала земля сучасного Глибоцького району(так звана битва у Козминському лісі) , в якій військо молдавського правителя повністю розгромив війська польського короля. 
В ?V столітті Купка згадана двічі в документах. Перший раз (1474) ідеться про конфлікт між синами Івана Купчіча та його донькою (Марушкою) за право оволодіти багатством їхнього батька. Другий раз (1490) йшлося про дарування сіл Купка, Каменка і Томешти Монастирю Путна. Це зробив один з нащадків Івана Купчіча — Юрій Купчіч.

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

Культурний розвиток села Купка.

 Культурна спадщина села – це його талановиті люди, які творять, пишуть, будують, творять…

Село Купка з давніх-давен славиться своєю культурою.

В селі десятки років працює сільський клуб, бібліотека, 2 школи, дитячий садочок.

Старій церкві в 2012 р. виповнилось 225 років. Це пам’ятник культури.

Є велика нова церква святих Архангелів Михаїла та Гавриїла.

В селі Купка існують 2 товариства (філіали). Це філіал румунського товариства культури ім. М. Ємінеску та філіал обласного товариства репресованих.

В 2013 році відкрито історичний музей в приміщенні Купського НВК. 

Про село ще у 2000 р. вийшла в світ монографія (історична) автора Петра Чобану (1941 - 1944), видавництво «Amadoros» (Румунія)

            Над цією книгою працювали троє майстрів слова, всі родом з Купки: Петро Чобану, Василь Сланіна та Ревека Преліпчан. Довів до завершення Петро Чобану.

            Ця книга містить 8 розділів, а ще кожний розділ має декілька підрозділів. Передмову до неї написав відомий румунський письменник з Тімішори Адріан Діну Ракієру. Післямову написав сам Петро Чобану. Це великий подарунок для села оскільки монографія означає,  що це село вже має свій вихід у великий світ.   

Також є книга про талановитих дітей села під назвою «Творчість починається з дитинства», яка містить творчість(вірші публікації на 328 сторінок. Видавництво «Прут», 2007 р. Це інформації, публікації, вірші які були надруковані у засобах масової інформації на протязі багатьох років, 62 талановитих дітей а також вірші 2 вчителів Е.Скіпор та Д. Препеліца знаходяться в цій книзі. Наприкінці є також малюнки наших учнів.

            Скрізь є фотографії, малюнки, ескізи. 

У 2009 році, у видавництві «Зелена Буковина» (Сторожинецька типографія ) вийшла з-під друку книга «Незабутні шкільні роки». (282 ст.) Це надруковані у засобах масової інформації матеріали про середню школу (тепер НВК), оповідання про учнів, вчителів, про наші здобутки. Всі матеріали були ще надруковані у різних газетах та журналах. Безліч фотографій, фотопортрети доповнюють видання.

У 2012 році у Сторожинецькій друкарні побачила світ нова книга «Божий храм» присвячена 225-чо старої церкви села Купка. В цій невеличкій книжечці є декілька матеріалів про стару та нову церкву святих Архангелів Михайла та Гаврила… Багато фотографій доповнюють її.

Автор всіх 3 видань вчителька Елеонора Скіпор.

У 2006 році була надрукована книга народної поетеси-фольклористки Магдалини Морар «Життя проходить, спогади залишаються ”.(відповідальна за випуск Е. Скіпор). У2010 році у Сторожинецькоій друкарні зпіддруку вийшла книга  присвячена Ірини Тіміш колишньої учениці Купського НВК . Автори: Е . Скіпор, Д. Перепелиця. 

Ще дві вчительки нашої школи Ольга Захарюк та Дорина Препелиця мають власні поетичні збірки. І звичайно декілька книжок наших талановитих дітей були надруковані за ці роки. (Відповідальна за випуск – Е. Скіпор ). У вчительки Е. Скіпор  26 власних книг та ще 19, де сама вона відповідальна за випуск. 

Молодий доктор історичних наук Костянтин Унгурян е автором  3-ох книг з  історіі. У різних газетах та журналах постійно друкуються матеріали про село, культуру, людей, тощо…

У Купському НВК вже багато років діє літературний гурток ,,Лемиіца”. Талановиті діти постійно ( керівник Е. Скіпор ) друкують свої вірші .

Постійно виступають діти і дорослі у національних костюмах на різних святах. Наші люди співають, танцюють, приймають участь у важливих подіях села та району.

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

Історія церкви, хору та дзвиніці села Купка

Церква завжди була місцем духовності, культури, моралі та етикі. Будуючи церкву  яка проповідує православну віру, вона виховувала християнські норми поведінки у жителів. Встановлено, що церква села Купка згадуеться у 1577 році. Церква була побудована на хуторі, на землі Драгоша Тарица. З того часу мало що зберіглося.
Історія села, церкви починається з літопису священика Епамінонда Преліч, що сповіщає про знайдення церковного каменя на рівнини Селіште, при земних розкопках. 
Цей камінь мав надпис. Опис каменя дав наступний результат вираз: Церковний камінь уселі Купка рік 1255 (за християнським рахунком 1747р.).
Тут були знайдені залишки заборонених людей, докази того, що тут був цвинтар. Також під час обробки землі селянами були знайдені глиняні предмети заліза, залізне знаряддя, докази що в цьому місці жили ковалі. Допускається те, що тут, на рівнини Селіште знаходилась ватра села. У той час горби Купки були покриті дрімучими лісами. У 1771 році в нашому селі було всього 31 хат, з яких 26 платили податки. Під час служіння Плевана Петра в 1787 році була побудована церква у підніжжя Купського горба в садибі Алергуш Семена і була освячена в честь Архангелів Михаїла і Гаврила. Місце де знаходився вівтар було позначено великим горіхом, якого можна знайти і сьогодні. З 1803 року церквою керував Теодор Сімінович, під час його служіння, почалися точніші записи свідоцтв про народження.
У 1920 році з ініціативи культурного центру села Купка в серпні місяці, було організовано народне свято, на якому було зібрано пожертв у сумі 782 крони. Священник Георгій Велегорський який разом з вчителями Деонізієм Митрофановичем, Орестом Унгуряном, Талалеу Зегря 
організували хор селян - плугатарів у 1919 році.
Вчитель Деонізіє Митрофанович займався і керував 27 учасниками хору. Хор співав і літургійні співи під час служби в місцевій церкві жителі села мали щастя вперше побачити і почути хор селянин і інтелігенції.
У 1920 році з ініціативи культурного центру села Купка в серпні було організоване народне свято, на якому було зібрано пожертв в сумі 782 крони.
У 1924- 1936 роках церковно - служителем у Купської церкви став Костянтин Григорович, який захоплювався церковною музикою, а також народною. Розпущений хор відновлюється заново під керівництвом Ореста Унгуряну, а потім самим Костянтином Григоровичем.
У 1928 році Воскресіння Христове хор вперше виступив у церкві, на протязі лише десяти років, хор зайняв одне з кращих місць серед існуючих буковинських хорів.
Так, 17 травня 1931 року хор бере участь у конкусі серед селянських хорів у Чернівцях, організованого товариством «Гармонія», зайнявши третє місце (нагороджений бронзовою медаллю).
22 рудня 1933 року купський селянський хор виступив у приміщенні Сторожинецького ліцею з буклетом колядок.
11 листопада 1934 року осередок товариства «Аркашул» Буковини організував у Чернівцях великий конкурс сільських хорів.
Ми дослідили цю тему, тому що нам було цікаво дізнатися про наше минуле, як появилась церква у нашому селі. Це цікава тема, що потребує дослідництва. Роль церкви і церковної громади у суспільно - політичних процесах ЗО - 40 -х років була розкрити їх просвітницьку, культурну, патріотичну роботу. Отже в результаті наших досліджень церква дійсно була справжнім центром духовного, культурного рівня, поліпшення освіти, продовження кращих духовних традицій румунського народу. В контексті суспільно - політичних подій цього часу це була прогресивна діяльність. Надалі ми постараємось додати до цієї роботи нові знахідки, нові доповнення.
Для нас і також для дітей селян цікаво дізнатись про своє минуле, про минуле своїх батьків, дідусів, прадіду сів.
Незважаючи на всі труднощі, село було, є і буде. Воно отримає у своєму серці усі секрети, усі тяжкі години, через які проходив і не забув про своїх працьовитих і гарних мешканців, які дбають про свою мову, звичаїв і пам'яток архітектури. Збережемо їх!

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Видатні особистості

      Петро Чобану, доктор лісогосподарських наук, автор монографії «Купка, село на Буковині», діяч, член різних товариств та об’єднань. Надав велику допомогу у придбанні художньої літератури на румунській мові. Також відвідував нас неодноразово.

          Василь Плеван, адвокат та журналіст. 

   Після закінчення ліцею у Чернівцях став студентом юридичного факультету Чернівецького Університету. В 1914 році починає працювати на залізничних дорогах. У 1916 став учнем військової офіцерської школи в м. Ботошани (тепер Румунія). Прийняв участь у військових боях. Був нагороджений медаллю «Король Фердінанд», орденом «Корона Румунії», пам’ятним Хрестом та інші. Був членом асоціації буковинських волонтерів та головою буковинського філіалу цієї асоціації.

         З 1 грудня 1921 року починає працювати журналістом. 13 років, з 1926 по 1939 працює головним редактором журналу «Голос Буковини». В цей період публікував багато матеріалів як у газеті «Голос Буковини» так і у календарі «Голос Буковини». В основному писав на такі теми як сільське життя, аграрна реформа, заняття, робота, звички селян. Автор книги “Boabe de lacrimi” (Сльозинки). Це декілька розповідей про різних людей, місць та подій, свідком яких був сам автор.

       Він прийняв участь в організації різних заходів та був учасником різних товариств, філіалів та організацій.

Епамінонда Преліч. Священик. Відкрив першу школу і був першим вчителем у с. Купка, також він був священиком і великим діячем. Зробив багато корисних речей для рідного села.

 Користувався дуже великою повагою та підтримкою від людей села. Був доброю, мудрою та справедливою людиною. Працював багато для добробуту рідного села та заснування школи. Саме завдяки йому, діти навчилися читати, писати, рахувати.

       Священик Епамінонда Преліч був також першим директором та шкільним інспектором. 

    Георгій Дущак, священик  і педагог. Після 4-х класів у Купці стає ліцеїстом міста Сучава. Отримавши бакалавра, рік працює вчителем у рідному селі Купка. У 1919 році поступає на теологічному факультеті Чернівецького університету. Випускник теологічного ф-ту Чернівецького Університету. Був священиком у селі Вашківці (Сірет-Румунія). Доклав багато зусиль до будівництва нової церкви в цьому селі.  В 1920 працює вчителем у м. Серет в ліцеї «Лацку Воде». одним часом був і директором цього ліцею. Доклав багатьох зусиль у будуванні церков  у різних селах Сучавського повіту.

Був дуже хорошим вчителем та оратором. Був активним організатором багатьох заходів, театральних вистав, конференцій, фестивалів тощо. Отримав безліч дипломів, премій, грамот, подяк. 

Ревека Преліпчан. Педагог, діячка. Після початкової школи в рідному селі продовжує навчання в ліцеї «Король Фердінанд» у Сторожинці (2класи) потім у ліцеї православному для дівчат в Чернівцях. Здобула вищу освіту в Чернівецькому Університеті на історичному факультеті. Була членом студентського гуртка «Арбороаса». Спочатку працювала вчителькою, займала й інші посади. Жила у місті Сучава (Румунія). Також працювала у вищих закладах освіти  з Сучави.

         Все життя сумувала за рідним селом. Вже на пенсії працювала разом з двома земляками над монографією села Купка.

   Василь Сланіна, економіст. Автор багатьох наукових робіт в галузі економіки, член різних товариств і активний діяч.

         7 класів закінчив у рідному селі. Був учасником ІІ-ї світової війни. Нагороджений бойовими нагородами та медалями. Після війни вчився у комерційному ліцеї в м. Лугож (Румунія). Став студентом економічного факультету у м. Бухарест (столиця Румунії) кафедр Фінанси та кредит. Працював фінансовим інспектором у філіалі Національного Банку Румунії, в м. Тімішоара. Виступав з докладами на різних Симпозіумах, з рефератами та повідомленнями на конференціях, з’їздах тощо.

      Залишився громадською діяльністю як секретар та заступник голови профспілки по місцю роботи. Був членом наукового історичного товариства у м. Лугож (Румунія), а ще товариства маркетингу. Брав участь у редагуванні монографії Лугожа.

      Допомагав рідному селу Купка у придбанні художньої літератури, придбав для місцевої церкви канделябри.

     Один з трьох авторів (разом з П. Чобану та Р. Преліпчан) монографії села «Купка, село на Буковині», та посприяв у тому щоб церковний дзвін був привезений. 

      Орест Унгурян, педагог і директор школи, активний діяч. Після закінчення початкової школи у рідному селі з метою вивчення німецької мови продовжив навчання у міській школі м. Сторожинець. Продовжив навчання у ліцеї м. Чернівці,а після війни стає вчителем. Був в армії під час першої світової війни. З 1920 по 1940 років працює вчителем у рідному селі Купка. З 1931 року стає директором школи, а з 1932 р. директором всіх шкіл села.                                       

З 1944 по 1958 років вже у Румунії  працює також вчителем і директором різних шкіл та областей країни.

  З тих документів, що залишилось  та спогадів старих людей бачимо і чуємо, що був чудовим педагогом, компетентним майстром свого діла, з професійною хваткою.                   Займався громадською діяльністю. Допомагав багатьом своїм односельчанам здобути освіту у різних закладах освіти, обновив сільський аграрний хор у селі Купка, саджав багато нових сортів яблунь на території села, створив і керував товариством «Захисники вітчизни». Створив споживчу кооперацію «Переможець». Багато корисних  справ зробив для рідного села.

Василь Дущак.

     Перші роки навчався у рідному селі, а потім за порадою директора школи Діонізія Мітрофановича продовжує навчання у румунському ліцеї м. Сучава. Були важкі часи, грошей не вистачало, і його батько віз йому продукти харчування з дому, ідучи 90 км. пішки з Купки до Сучави.

         З ІІ-го класу ліцею почав отримувати невелику стипендію (25 кронів). після навчання повернувся до рідного села і працював вчителем. Отримавши бурсу (стипендію) поїхав до Відня (столиця Австрії) та продовжує навчання на медико-ветеринарному факультеті, закінчивши його у 1918р. працював у ветеринарній канцелярії м. Чернівці та Вама. Потім був ветеринарним інспектором (перевіряючим) у м. Сірет де працював до пенсії.

         Разом з доктором Петром Спину видали книгу «Елементарне поняття про вигляд домашньої худоби».

         Був дуже доброю, порядною людиною як із своїми, так і з чужими. Працював дуже багато як фізично так і морально.

                               Іван   Кукурудз  5 класів закінчує у рідному селі і подовжує навчання на протязі 7 років у ліцеї « Король Фердинанд» у м. Сторожинець.  Мігруючи у Румунію продовжує навчання у різних місцях.                                                                     

З 1943 по 1948 вчиться на агрономічному факультеті в м.Бухарест і стає інженером. Працює інженером у містах Яшь та Бухарест . З 1953 по 1961 працює у Міністерстві сільського господарства Румунії як головний спеціаліст. З 1961 по 1985 років є заступником голови Комісії по земельним ресурсам та планування  у м. Бухарест. Він є автором та співавтором багатьох  наукових та аграрних проектів. За сумлінне ставлення до роботи, високий професіоналізм неодноразово був відправлений на курси підвищення кваліфікації за кордоном.     Нагороджений медалями та орденами «Медаль праці»,  «Сільськогосподарські досягнення» та інші. Нині на заслуженому відпочинку, живе у м. Бухаресті.

Петро Гуцан

У рідному селі закінчив 7 класів. Залишився у рідному селі ще пару років у зв’язку з подіями 1940-1941 років. Прийняв участь у події на Білій Криниці і чудом залишився живим.

В 1942-1944 років навчається на курсах лісництва у місті Редеуцах (Румунія). Працював по спеціальності а ще поступив до військової школи у місті Тирговіште, отримає звання підполковника та бакалавр.

Був офіцером у різних військових гарнізонах Румунії. Закінчив ще військову академію у м. Бухарест, де вчився з 1955 по 1956 років. Отримав звання майора і працював у різних військових закладах.

Був людиною твердого характеру, пунктуальним, хоробрим, зразком для колег та підлеглих.

За заслуги отримав звання та медалі. Нині офіцер запасу.  Живе з родиною у місті Яси (Румунія). Через 66 років відвідав рідне село та музей школи. На фото з директором музею Е. Скіпор.

 Магдалена Бічер-Сувалку. Народилась у Купці і у 2 роки емігрувала з батьками в м. Редеуць (Румунія) у 1944 році. В цьому ж місті навчалась у школі потом у ліцеї (1949-1961р.). Після закінчення ліцею працювала початковим класів у селі Сучевиця. 

Навчалась на юридичному факультеті Ясського університету імені Олександра Івана Куза. Після закінчення навчання працювала до самої пенсії працювала адвокатом в адвокатський конторі м. Сучава.

Нині живе з чоловіком у Сучави.

Приїжджає до рідного села. Завжди цікавитися новинами села, привозить у подарунок книги та буклети, у курсі всіх культурно - мистецьких подій. Веде активний образ життя.

Костянтин Унгурян закінчив школу з золотою медаллю , продовжив навчання на історичному факультеті Кишинівського Університету у Молдові. Захистив кандидатську та докторську дисертацію. Доктор історичних наук, автор багатьох наукових робіт  з історії Буковини, статей у різних засобах масової інформації. Автор декількох книг з історії рідного краю. Постійно досліджує історію та історичні події буковинців та буковинського краю. Член різних наукових конференцій, асамблей. Допоміг рідній школі з демонстративними ілюстрованими матеріалами, хрестоматії з румунської мови.

Дорін Попеску, Випускник юридичного ф-ту Московського Університету ім.. М. Ломоносова. Відомий юрист, Співробітник французької юридичної фірми “Lefevre”. Автор багатьох юридичних проектів.

Посилання:  http://bukportret.in...

Артур Буковинець

http://bukportret.in...>Історія

Виконавець: Болокан  Віоріка ученицяКупського  НВК  №2
Керівник: Унгурян ІннаМихайлівна,  вчитель Купського НВК  №2

Село  Купка  розташоване  на  двох  берегах  річки Малий  Сірет. Воно  являється  одним  з мальовничих  буковинських  сіл, яке  славиться глибоким  історичним  корінням.
«Господар  Молдови  Олександру  чел  Бун  (1400 –1432) в  документі  від  27  травня  1429 року  дарує  за  особливі  заслуги  поміщику Івану  Купчичу  село  Купка, його  будинок находився  у  село  Негоїці  за  Прутом. Цей подарунок  був  зроблений  за  справедливу  і вірну  службу  селян. Все  це  щоб  було заповідано  з  усім  прибутком  і  його  дітям,і  онукам  його, і  правнукам, і  всьому  його родові, непорушно  раз  і  назавжди.
Як  для  підтвердження  написаного  НАКАЗУЮ моєму  слугові  Ніагоє  Логофет  написати  і скріпити  печаттю  нашою.»
Сучава, 27  травня  1429  року.
Оригінал  документа  знаходиться  у  Румунії  в колекції  Лукошевича. Міхай  Костакеску  презентує рід  Купчичів  в  праці  «Молдавські  поміщики і  їхні  села».
«Серед  великих  поміщиків, які  вели  державні діла  Молдови  у  першій  половині  XV століття  був  і  рід  Купчичів. Їх  прізвище походить  від  назви  села  Купка, яке  належало їм. Перший  Купчич  датується  роком  1429, як логофет  Сучави…»
Село  Купка  було  засновано  у  1429  році.До  її  складу  входило  декілька  топонімів: Корнец,Оларіште, Паріште, Плай, Бежанка, Богородиште, Коста  та  інші.Після  1497  року  на  базі  хутора  Томешть,яке  пізніше  дістає  назву  Широка  Поляна.

Хутор  Селіште  разом з  іншими  19  сіл  були  подаровані від імені  Олександра  доброго  сербському  пану Івану  Купчичу. Від  його  імені  наше  село отримало  назву  Купка. До  1501  році керівником  села  був  Георгій  Купчич, син Івана  Купчича, яке  потім  стало  під  владою Румунії  (монастирі  Путна).
Матеріальний  стан  у  селі  був  задовільний.Після  1775  року у  селі  панувала  австрійська влада. Життя  людей  змінилося. В  селі  поселилися словаки, полони  та  євреї. Євреї  відкрили  корчми.Цигани, які  жили  у  селі, захоплювалися  виготовленням веретен, ложок, коритів.
Наприкінці  третього   десятирічча  нашого  століття,село  Купка  входило  до  складу Сторожинецького  району. Населення  села  складало 2159  мешканців. У  селі  було  три  млина, два цегельні  заводи, корчми, крамнички, дві  молочарні, перукарня і  баня.   

Географічне положення, сусідство, межісела Купка

З админістративної точки зору у 1940р.село Купка належало до Червоної Діброви Сторожнецького району. Якарозташувались до південно – східної частини цього району. Сьогодні селорозташоване у Глибоцькому районі, Чернівецької області.
З географічної точки зору, село Купка знаходиться в відношенні координат 25?46?східньої довготи і 48? 3? північної широти. На території села проходить річкаМалий Сірет, протік правої сторони Сірета. На заході лінією горізонту стаєланцюг горбів зі зменшенням висоти (Буковинські Карпати), які притягуються доКрасни і Чудея.
Територія села в кінці ХІХ століття було 2,438 га.
Купка межується на півдні з селом Корцівці. На заході село Купка межується зселами Верхні та Нижні Петрівці. На півничну – східну частину cело Купкамежується з селами Ропча і Йорданешти. На сході село межується з селомСучевени. З географічної точки зору село Купка знаходиться в категоріїнизовини.
Рельєф села з геморфологічної точки зору в Молдавську височину. Це характеризуєзнаходження малого Сірету який протікає з заходу на схід і дає народженняширокій низовині на правому березі річки.
Річка малий Сірет розділяє село на дві частини: територія правого береганалічує 2/3 з усієї території, а лівий берег решта 1/3 території.
На південь, низовина малого Сірету подовжується з верхівкою “Обчина Дялулуй”яке розділяє село Купка з сусіднім селом Корцівці.
Від “Обчини Дялулуй” відокремлюється ще одна другорядна верхівка між протокамиБогородіште та Томеску, які направляються прямо до малого Сірету якийзакінчується низовиною висотою 415м названий “Дялул Томеску”.
а лівій стороні малого Сірету на межі з Ропчею та Йорданешти, з’являється щеодин горб широкий і подовгувати який називається “Ла Обчіни” який спускається згір і продовжує на південному сході який розвивається в широках терасах якігубляться до села Йорданешти та Карапчів.

посилання: http://bukportret.in...