'Патрік' з Луганщини: Як ірландський водій став бійцем ДУК 'Правий сектор'
 

Сергій Адаменко багато років прожив у Ірландії, але коли почалася війна на його батьківщині, залишив налагоджений побут за кордоном та відправився захищати Україну.

Сергій Адаменко живе і працює в Ірландії. Після окупації Росією Криму, він долучився до волонтерського руху підтримки оборонців України, а взимку приїздив особисто познайомитися з тими, кому допомагає. Про кожного бійця ДУК «Правий сектор», з яким зустрічався на Донбасі, Адаменко пише історії на своїй сторінці «Patrick UA» у Facebook. Своїми думками про те, що відбувається в Україні, «Патрік» поділився з Радіо Свобода. 

– Розкажіть про себе: де Ви народилися і виросли? З якої Ви родини? Як давно живете в Ірландії? Ким працюєте?

– Я народився і виріс на Луганщині у місті Красний Луч. Дитинство пройшло у бабці в місті Міусінск, яке розташоване на березі річки Міус. Мій тато працював головним механіком на підприємстві. Мама вчитель. В Ірландію приїхав з Аргентини, де прожив 5 років. Тут вже 16 років. Останні 3 роки працюю водієм автобуса на міжміських та міжнародних лініях.

– Як Ви відреагували на анексію Криму, на «русскую весну», появу «ДНР/ЛНР» і бойові дії на Донбасі?

– Дуже болюче. Від юнацьких років носив в собі якесь передчуття, що від сусідів нам буде зло. Коли почався Майдан, я рвався в Україну, але за сімейними обставинами приїхати не зміг. Потім почався Крим, за ним війна. Від безсилля кусав губи. Перші загиблі дали зрозуміти, що наше життя змінилося назавжди.

Я дуже негативно ставлюся до цих новоутвореннь, тому що розумію, що це не надовго. Просто масштаб тієї шкоди, яка була завдана Україні при їх утворенні, ми ще не до кінця розуміємо. Війна на Донбасі на довгі роки. З цим треба змиритися. Навіть коли ми відновимо наші кордони, вона не зупиниться. Поки існує РФ (Російська Федерація – ред.) нам спокою не буде.

– Що в Ірландії розповідали ЗМІ про події в Україні? Наскільки в країні, де Ви живете, має вплив російська пропаганда?

– Тут, як і по всій Європі, дуже сильна російська пропаганда. Але люди тут не дурні. Вони розуміють, що до чого. Тим більше на півночі, де є свій «Донбас» у вигляді Північної Ірландії. Я взагалі думаю, що наші історії дуже подібні.

– Чому Ви вирішили поїхати на Донбас?

– Це моя земля. Я там виріс. Без зайвого пафосу можу сказати, що це просто обов’язок кожного чоловіка. Просто багато хто ховається за фразами типу «Не моя війна» чи то «Війна олігархів», тому що в них не розвинуте почуття патріотизму. Совок вичавив із багатьох почуття гідності, свободи, любові до рідної землі, до свого народу.

– Як до цього поставилися Ваші рідні, друзі і колеги?

– Мій вчинок дуже добре віддзеркалив, «хто є хто»? З початком Майдану я розпрощався із багатьма своїми друзями. Навчився це робити радикально і без жалю. Мене дуже підтримали мої друзі в Ірландії. Були деякі, які намагались мене переконати в тому, що я не правий. Зато тепер я знаю, як мені до них ставитися. Більшість моїх родичів підтримало «русскую вєсну» і вони були дійсно шоковані моїм вчинком.

Що стосується роботи, то на той час, коли вирішив їхати на Донбас, я вже майже 2 роки працював водієм автобуса на міжміських та міжнародних лініях в одній приватній компанії. Коли я їхав, то сказав «босу», що мені треба тиждень відпочинку. А вже із бази ДУК ПС я йому повідомив, що хочу залишитися на довший час. Він здивувався, помовчав трохи і сказав: «Будь обережним!». Згодом він, та його два брати, додалися до мене у друзі на моїй сторінці у Facebook. Потім це зробили ще інші деякі мої колеги. Я бачив, що вони стежать за моїми постами, щось коментують.

Коли я повернувся до Ірландії, то відразу повідомив керівництво, і сказав, що хотів би далі працювати. Вони не лише відповіли позитивно, а й запропонували при потребі позичити гроші. Радо зустріли мене і колеги: тиснули руку, розпитували. І один з них сказав, що на дошці оголошень в офісі компанії було навіть оголошення про те, що я поїхав на Батьківщину, де іде війна.

Мені приємно, що люди, які часом навіть і не знають де розташована та Україна, з повагою поставилися до мого рішення і до того, що у нас відбувається. І дуже прикро, коли чую від своїх «земляків» щось на кшталт: «А зачем ты туда поехал? Это война олигархов!». Я коли таке чую, то у мене просто стискаються кулаки...

– Де Ви були на Донбасі і що робили?

– Я боєць 1-ї Окремої штурмової роти ДУК ПС. Авдіївка, Донецька область. Що робив? Захищав свою землю від ворога.

– Що керує людьми, які тримають лінію оборони на сході України?

– Це залежить, про кого Ви запитуєте. ЗСУ – це переважно заробітчани. Є там багато достойних воїнів, але окопна війна деморалізує військо. А про наш підрозділ можу сказати одне: там весь цвіт нації. Люди йдуть на смерть не за гроші та регалії, а за покликом серця. За Україну. Найстрашніше, що держава їх просто не бачить. Для неї вони не існують.

– Що Вас найбільше вразило у цих людях?

Дух. Сильний дух наших войовничих предків. Самовідданість. Це люди зроблені із кришталю. Чесні. Відкриті. Сильні.

– Що є головною проблемою України, на вашу думку?

Порочна система. Навіть чесна людина, потрапляючи в цю систему згодом приймає ці викривлені правила гри. Совок, який спотворив наші душі та виростив з нас манкуртів.

Україна - самодостатня країна. Маємо працьовитий та талановитий народ. Чудову землю та географічне розташування. При розумному керуванні можемо годувати півсвіту.