Валерій Бурій

ОБРАЗ УКРАЇНИ В ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Перечитуючи поезію і прозу Т. Г. Шевченка, не можна не помітити, яка в нього невимовна туга за красою, за всім прекрасним. За справжньою, земною красою, — поет не любив нічого штучного, неприродного, на противагу співцям «чистої краси» шукав прекрасне в житті-бутті, в людині. Звертаючи увагу сучасників на те, на якій чудесній землі, в раю, вони живуть, з палким нестримним почуттям захоплювався рідними краєвидами:

Дивлюсь — аж он передо мною, 
Неначе дива виринають, 
Із хмари тихо виступають 
Обрив високий, гай, байрак, 
Хатки біленькі виглядають, 
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють…

Це — про миле серцю Придніпров’я. Через усі його твори лейтмотивом проходить образ знедоленої України. Вона в нього не загальне, а конкретне, зриме поняття: могила, що з вітром розмовляє, обдурена Катерина, Перебендя з кобзою, гайдамаки, що «святили» ножі… Ніби жива істота зі своїми радощами і болями. До неї звертається як син до кровної матері. Обоє мучаться в неволі:

Світе тихий, краю милий, 
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано, 
За що, мамо, гинеш?

Син просить матір не впадати у відчай, сподіватися на кращу долю.

Воскресни, мамо! І вернися
В світлицю-хату; Опочий, 
Бо ти аж надто вже втомилась
Гріхи синовні несучи.

Готовий пожертвувати власним життям, аби вона була щасливою:

Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу, 
Що прокляну святого бога, 
За неї душу погублю!

Він опоетизовує Україну, свою Батьківщину. Справді, важко знайти в світовій літературі письменника, який би так був захоплений рідним краєм, постійно «відкриваючи» його і для себе, і для всього світу. Хіба з таким пієтетом «відкривали» художньо Пушкін — Росію, Шекспір — Англію, Данте — Італію? Закинутий в далеку Орську фортецю, де, здавалось би, солдатський побут налаштовує на містику і розпач, і тут славить життя, згадує отчий край:

Сонце заходить, гори чорніють, 
Пташечка тихне, поле німіє, 
Радіють люде, що одпочинуть, 
А я дивлюся… і серцем лину
В темний садочок на Україну…

Україна для Шевченка — найсвятіше благо. Досить сказати, що тільки в поемі «Гайдамаки» слово «Україна» повторюється 50 разів, «Дніпро» — 30. Та й сама поема — про землю батьків, її славне минуле. А взагалі-то для нього ці два власні іменники — рівнозначні:

Згадавши той веселий край, 
І Дніпр той, дужий, круторогий, 
І молодеє теє горе, 
І молодий той грішний рай!

Певна річ, Дніпро тут асоціюється з веселим краєм — Україною. І не тільки тут: в якій поезії не мовилося б про цю старовинну ріку, що чимало побачила за свій довгий вік, перед нами постає величний образ поетової батьківщини. Це один з його незмінних символів України, як і сиві могили, червона калина. Сумуючи на засланні, в цій незамкнутій тюрмі, за отчим краєм лине душею в дивну казку — на Україну. Йому, одинокому

Здається, кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро, 
Та наша славная країна.

Згадує, як недавно довелось заїхати у те «найкращеє село», в якому зелені сади повсихали, біленькі хати повалялись, ставки бур’яном поросли. Все руйнується в селі (як, між іншим, і в нинішні непевні часи!) і він, заплакавши, «поїхав знову на чужину». Йому уявляється іншою Україна, коли не останеться в ній «сліду панського»:

Меж горами старий Дніпро. 
Неначе в молоці дитина, 
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села, 
А у селах, у веселих
І люди веселі.

Село порівнює зі святковою писанкою. Одначе його мучить те, що люди досі в невольничих ярмах. Та все ж воно «неначе писанка». Україна «зажурилась, заплакала, як мала дитина», а Дніпро — «неначе в молоці дитина». А що прекрасніше за дитину, найчистіше творіння природи!
До речі, слово «рай» як символ у Шевченка не тільки релігійний атрибут, а й щось величне, прекрасне, майже ідеальне. Жити, як у раю, значить весело і щасливо жити. Недарма ж у вірші «Якби ви знали, паничі» він обурюється, що дехто кріпацьке село раєм називає. В іншій поезії «Зацвіла в долині червона калина» виграють кольори калини в цвіту, біленької хати і розквітлої від кохання дівчини в білій свитині, козака молодого і щебетливого соловейка. Природа і люди зливаються в єдине, автор захоплено вигукує:

Якого ж ми раю
У Бога благаєм?
Рай у серце лізе, 
А ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі, —
Такого не хочем…

Кажуть, цікаво простежити, чим починав і чим закінчив митець. У Шевченка, знаємо, перші поетичні акорди про «Дніпр широкий» (відомий початок балади «Причинна»), могили в степах, гаї… Паралелі самі напрошуються, коли читаєш його передсмертний вірш «Чи не покинуть нам, небого». Так жартівливо звертається до музи, кажучи, що вже пора «заходиться риштовать вози в далекую дорогу, на той світ…» А там:

…над самим Флегетоном, 
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким, 
В гаю — предвічному гаю
Поставлю хаточку, садочок, 
Кругом хатини насаджу…
Дніпро, Україну згадаєм, 
Веселі селища в гаях, 
Могили — гори на степах —
І веселенько заспіваєм…

Невимовна туга за Україною, Дніпром і в листах, щоденнику, якого розпочинає вести в останні місяці заслання, в червні 1857 р. За обсягом щоденник невеликий, охоплює один рік і один місяць, але ж який місткий за фактажем, глибиною думок та емоційною напругою! Особливо зворушують розповіді про трагічні людські долі. Вже на початку щоденника, за 18 липня, читаємо оповідь про рядового Скобелєва, кріпака родом з Херсонщини, який задушевно співав українські народні пісні, зокрема, «Тече річка невеличка»: «Я забывал, что я в казармах слушаю эту очаровательную песню. Она меня переносила на берега Днепра, на волю, на мою милую родину». Не варто, гадаю, перелічувати усіх, про кого пише автор щоденника. Про що б не занотовував, його серце і думки з нею — Україною.
Листи нашого генія теж дихають любов’ю до рідного краю, до кого б їх не адресував. І для кожного знаходив добре слово. Ось, приміром, уривок з листа від 20 грудня 1847 року до М. Лазаревського: «Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті».

Там Дніпро крутоберегий —
І надія, брате, 
Не дають мені в неволі
О смерті благати.

Неможливо без душевного щему читати листи до родича Варфоломія Шевченка, з сестрою якого був одружений брат поета Йосип. 1859 року поет просить його купити ділянку землі під садибу на березі Дніпра. Занурюючись у це листування, розумієш: життя Кобзаря після заслання ущерть виповнене жагучим бажанням жити на Україні милій, про що, власне, мріяв повсякчас, і заповідав ще 1845 року в «Заповіті» саме тут поховати, де і «лани широкополі, і Дніпро, і кручі». Настав час, коли бажання настільки загострилось, що життя втрачає сенс: «В Петербурзі я не всиджу, — він мене задушить. Нудьга така, що нехай бог боронить всякого хрещеного і нехрещеного чоловіка» (з листа від 2 листопада 1859 р.); «…мені і вдень, і вночі сниться ота благодать над Дніпром, що ми з тобою оглядали» (з листа від 20 серпня 1859 р.); «Видко Дніпро, та здалека, а мені його треба коло порога» (з листа від 2 листопада 1859 р.). Болюча мрія знайти спокій на рідній землі не покидає і незадовго до смерті: «Та напиши, чи той ґрунт у Трощинського над самим Дніпром, бо як не над Дніпром, то мені й за копу його не треба» (з листа від 1-18 лютого 1860 р.); «…зараз же напиши мені, щоб я знав, що з собою робити: чи їхати мені весною в Канів, чи ні» (з листа від 22 січня 1861 р.).
Україна, її символ Дніпро в його творчості постає як: «Нема на світі України, немає другого Дніпра» («І мертвим, і живим»); «А все-таки її люблю, мою Україну широку, хоч я по їй і одинокий» («Хіба самому написать»); «Свою Україну любіть, любіть її… во время люте, В останню тяжкую минуту, За неї Господа моліть» («В казематі»). І пророче застереження: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі… Во злобі сини твої тебе уб’ють» («Осія». Глава 14). Благає Господа: «А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли» («Злоначинающих спини»). Справді, пророчі слова! Саме вони стосуються і нас, сучасників, що вийшли на Євромайдан з його пристрастями і боріннями відстоювати свої людські права.
Як бачимо, Україна була для Кобзаря не тільки рідним краєм, батьківщиною, але й поневоленою землею, яка має своє історичне право на волю, власну державність. Чи не нам адресуються й оці віщі слова Поета: «Привітай же, моя ненько! Моя Україно! Моїх діток нерозумних, як свою дитину?».
Насамкінець скажу: моя стаття-рефлексія, — аж ніяк не наукові студії, а спроба як учителя доторкнутися до величі Шевченкового слова саме з огляду осмислення нашої ментальності. Нам, учителям-україністам, варто вчитатися в це Слово, обпектися ним, щоб не бути байдужими до реалій сучасного життя. І, звісно, налаштовувати своїх вихованців на громадянську активність.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ,
учитель-україніст, член Національної спілки письменників України
с. Пруди,
Совєтський район, АР Крим

Валерій Бурій

Ім’я поета Василя Латанського широко відоме не лише в Криму, а й далеко за його межами, у тих краях і куточках нашої України, куди доходить єдина україномовна газета Криму «Кримська світлиця», на сторінках якої дуже часто публікуються його вірші, як для дітей, так і для дорослого читача, публіцистичні статті на найактуальніші теми, статті про шкільне життя, нариси про своїх земляків, літературні есеї про відомих українських письменників…
Василь Латанський – письменник різноплановий, багатожанровий і, не побоїмося у такий святковий для нього і для усіх нас час, ще раз підкреслити – талановитий. Він єдиний український поет в Криму, який пише, переважно, для дітей. Бути дитячим письменником дуже почесно і дуже непросто. Не кожен поет, який пише «дорослі» вірші, може написати для дітей. Адже діти надзвичайно чутливі до фальші. І певна награність, «підробка» під дитячого письменника приречені на провал, невдачу. Дитячим письменником треба народитися, слід добре знати психологію дитини, її душу.
Василеві Латанському судилося долею бути не лише дитячим поетом, прозаїком, а й учителем. Ось уже понад сорок років він викладає в школі українську мову та літературу. Адреса цієї школи незмінна: село Пруди Совєтського району. Їй, цій сільській школі, він ніколи не зраджував: тут починалася його вчительсько-директорська трудова біографія ще на початку 60-х років минулого, двадцятого століття, куди він приїхав за направленням після закінчення навчання на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка, тут вона, біографія, триває й понині.
Знаємо, як нелегко бути учителем-україністом у зросійщеному Криму, але Василь Григорович ніколи не нарікав і не нарікає на свою учительську долю, бо знає, що цю роботу повинен виконувати саме він, а не хтось інший на його місці, він уміє знаходити стежку до дитячих сердець, вміє їх згуртовувати,  виховує справжніми учнями. Це його вихованці – і українці, і росіяни, і кримські татари пишуть до дитячої газети «Джерельце» українською мовою свої дитячі вірші, казки, розповіді про своїх рідних, про свою школу і друзів. Навчити це робити дітей вдається далеко не кожному учителеві, а Василь Григорович навчив своїх учнів чаклувати над українським словом, своїм власним прикладом учителя і поета запалив їхні серця до творчості. Тож недарма саме йому, поету і вчителю Василеві Григоровичу Латанському в 2004 році присуджено премію імені Олекси Гірника – за великий внесок в українське національне відродження і за значні успіхи в національно-патріотичному вихованні дітей та молоді, прищепленні їм патріотичного ставлення до української мови. Гідна нагорода гідної людини!
Василь Латанський, гадаю, і став дитячим поетом через своє учителювання. Адже ці дві іпостасі у ньому поєднуються органічно. Йому не треба шукати теми для своїх віршів, він з ними щодня стикається у школі. Головне - уміти підмітити, звернути увагу і написати так, щоб діти повірили, що це написано для них і про них. А Василь Григорович це уміє робити бездоганно!
Відомий критик і літературознавець, професор філології Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка якось зазначив, що в поезії В. Латанського є одна суттєва прикмета, яка дається не кожному поету: це внутрішньо прихований, але повсякчас присутній у його віршах ліричний усміх. Дуже похвально, що саме цю рису й помітив критик. У дитячій творчості поета Василя Латанського м’який ліризм і ліричний усміх – невід’ємні. Прочитаєш його вірші із циклу «Жарти шкільної парти», які час від часу друкує наша дитяча газета «Джерельце», і не залишаєшся байдужим: на твоєму обличчі заграє лагідна усмішка. Його вірші із цього циклу – це тонкий сплав ніжного гумору і щирої дитячої наївності. Ось послухайте один з його віршів із циклу «Жарти шкільної парти»:
- Вчись гарненько,
вчись завзято! - 
Мовить мама Толі. – 
Станеш сам навчать,
 як тато, 
Діток в рідній школі.
- Бути вчителем? Ніколи!  -
Син на те сердито, - 
Це ж й на пенсії до школи, 
Слід буде ходити.
Дорослі вірші, зокрема ліричні, присвячені спогадам про дитинство, про рідні черкаські краї над тихоплинною річечкою Тікич, про пережите і перейдене – усе те, що ми звемо життям. Кого не схвилюють оці ніжні задушевні рядки про дитинство:
Мене колихала
Колиска із трав.
На річці, на Тікичі, 
Я виростав.
Отам, де роздолля
Ланів і гаїв, 
Ведуть у дитинство 
Стежини мої.
Там соняхи квітнуть
І маки горять, 
Жита половіють – 
Сама благодать!
Синіють козацькі 
Могили в степах, 
І цвіт-чебрецями
Край рідний пропах.
Хвилюють, бентежать
Пісні солов’я…
Отам, де роздолля –
Вкраїна моя!
Є в нього і вірші про його другу батьківщину, якою став для нього Крим. Адже понад 40 років прожито у цьому краї, такому багатому на історичні події, краї, овіяному легендами, піснями, переказами. Тут у засушливих таврійських степах пролягали колись курні чумацькі шляхи, тут серед степів деінде ще й понині бовваніють високі пагорби-могили – свідки давньої козацької мужності, доблесті і слави. Та не лише історією живе поет. Адже на те він і митець, якому не байдуже до своєї рідної культури, мови… Є у В. Латанського один дуже щемкий вірш, присвячений кримському сьогоденню і зветься він «Українська мова в Криму». Його не перекажеш своїми словами, його треба читати вголос і дивитись очима:
Ходить попідтинню
з думою гіркою, 
Вижити благає
 в Господа снаги…
Бродить, як сирітка,
над Салгір-рікою, 
Вже давно записана 
тут у вороги.
Скільки б не ходила, 
стукала у двері, 
Все одно почує:
 «А ти хто така?»
Нібито й державна…
Тільки на папері!
Бо «хохол» затятий 
в хату не  пуска.
Не пускають, топчуть 
рідні яничари. 
А брати лукаві
палять стільки літ!
Та вона воскресла
в барвінкових чарах, 
З «Кримської світлиці»
світиться мов цвіт.
Піснею лунає в Ялті,
 у Джанкої, 
Аж задивувались
 в небесах боги…
Чом же, як сирітка, 
Над Салгір-рікою?
Чом, скажіть, записана 
тут у вороги?
Не так легко відповісти на всі поставлені тут запитання поетом. Справді, чому тільки на папері записано, що наша державна мова – мова українська?! Це багато в чому залежить і від нас самих…
Голос поета Василя Латанського міцніє не по днях, а по годинах. У його віршах гучать високі громадянські ноти, а це добрий знак: поет творчо росте! Голос його міцніє і мужніє, вірші стають мудрішими і життєствердними.
В останні роки поет В. Латанський опублікував на сторінках «Кримської світлиці» чимало своїх нових віршів для дорослого читача, тим самим доказавши, що він є чудовим поетом-ліриком, поетом-публіцистом. Прикладом тому є його коротенький, але дуже патріотичний вірш «Україна», написаний водночас і для дітей, і для дорослого читача.
Знаєш ти, що таке Україна?
Україна – це край солов’їний, 
Це твоя у садочку хата, 
На пісні і казки багата.
Україна – це тато й ненька, 
Це безсмертне
 слово Шевченка, 
Це божественно рідна мова, 
Сонцесяйна і веселкова.
Україна – це волі голос, 
Синє небо і стиглий колос.
Знаю, що Василь Григорович виношує мрію про видання окремою книжкою своїх «дорослих» віршів, але поки що не знайшовся той меценат-добродійник, котрий допоміг би економічно розв’язати це питання. Можливо, прочитавши ці рядки, хтось із благодійників і відгукнеться. А поки що поет В. Латанський у розповні своїх творчих сил. Сімдесят років – це вік, коли уже  є великий досвід праці, коли приходять гарні задуми і перо поета мережить ще упевнено рядки, що зародилися в його душі.
У письменника Василя Латанського добра, щира душа, світлий розум і великий талант. Побажаємо ж йому і в пору високого повноліття залишатися дитячим поетом, бо творців дитячої літератури у наш нестабільний, розхристаний час ой, як не вистачає.
Пам’ятайте, Василю Григоровичу, що Ви - поки що єдиний наш український дитячий поет в Криму і продовжуйте виконувати цю свою велику і відповідальну місію – місію виховання юного покоління в дусі любові до України, до рідного слова. Дай Вам, Боже, здоров’я і наснаги ще на довгі і довгі роки праці – праці учителя, поета, великого патріота своєї Вітчизни. Многая літа Вам, Поете!
Данило КОНОНЕНКО.

І СЛОВО, І НЕВСИПУЩА ПОДВИЖНИЦЬКА ПРАЦЯ

Василь Григорович Латанський - виходець з Черкащини. Тривалий час він живе і працює на кримській землі. А з’явився на світ божий майбутній письменник у родині колгоспників села Луківка Катеринопільського району, що на Черкащині, 18 листопада I938 року.
…Попід селом тече річка Тікич, на берегах якої ростуть віковічні верби та високі явори. Ця річка впадає в славнозвісну Синюху, притоку Південного Бугу, що прямує через степи споконвічні аж до Чорного моря... У широкій долині Тікича розташоване мальовниче село Луківка. До його біленьких хаток туляться селянські городи, на яких росте і квітує все необхідне для родинного щастя – картопля, кукурудза, гарбузи, кавуни і дині, огірки і помідори, баклажани і перець, цибуля й часник, чималенькі латки пшениці й жита, а біля самого берега - запахущі сіножаті, осока та високий очерет. Серед цього природного раю і виростав сільський хлопчик Василько із своїми старшими і меншими сестричками. Часто з мамою чи татом він бігав стежечкою через город аж до річки, брав вудочку, сплетену з кінської волосіні, влаштовувався над берегом Тікича і ловив рибу, якої в річці було вдосталь. А потім біг до хати хвалитись своїм уловом! А ввечері мама Василина, прийшовши з роботи, сідала з малим Васильком на ослоні, гладила синочка по голівці і розказувала йому різні казки, бувальщини, а він із захопленням слухав, переживав за долю героїв - діда й бабу, курочку-рябу, Івасика-Телесика, Котигорошка...
У злиднях та нестатках минула жорстока гітлерівська окупація та повоєнне лихоліття. Довелось з мамою тягати з берегів надокучливий лозняк, щоб протопити в хаті. Легше стало, як повернувся тато з війни і почав працювати в колгоспі їздовим. Тоді й пішов хлопець до школи в сусіднє село Пальчик, навпрошки, перелазячи через глибокий протитанковий рів, викопаний односельчанами у перші дні війни, а потім звивистими вуличками - до заповітної мрії.  З ним часто йшов його вчитель математики Михайло Іванович Кравченко, недалекий сусіда, недавній воїн, тож товариство з ним окрилювало школяра, бо вчитель був добрим і лагідним. А тим часом і я, Василів родич, повернувся з війни інвалідом. Мені ж довелось здобувати освіту ще в дальшому селі, екстерном, бо в Пальчику ще не було середньої школи, - в Петраківці, після закінчення якої вступив на філфак Черкаського педінституту, який закінчив з відзнакою у 1952 році. Я став учителем української мови і літератури у Ватутінській СШ № 2, в сусідньому Звенигородському районі. Одначе це не перешкоджало мені вряди-годи зустрічатися з Василем під час відпусток.
Навчання Василеві давалось легко. Особливо він любив мову і літературу, читав піонерські газети та журнали, твори юних авторів і сам прилучався до написання власних віршів. Друкував їх в райгазеті або й у піонерській газеті  «Зірка». Пам’ятаю його як дбайливого господарського сина, непосиду, що пас на луках свою корову Лиску, рвав на пустирях щирицю та кропиву для домашніх поросят, - все ж таки велика підмога для заклопотаних батьків-колгоспників. Під час наших зустрічей з Василем нам було про що поговорити, особливо на літературні теми.
Я мав уже певний поетичний доробок. У війну друкувався у фронтовій газеті «За честь Батьківщини», пізніше в черкаських виданнях, зокрема в альманасі «Дніпрові зорі», був членом черкаського обласного літоб’єднання, керівником літстудії  у Звенигородці «Звенигора». Ці наші зустрічі тривали впродовж багатьох років. Після закінчення Пальчиківської середньої школи Василь рік працював у місцевій райгазеті, що допомогла йому відшліфувати власний стиль, пізнати ціну виваженого слова. Потім три роки відслужив в армії. І лише тоді зважився вступити до Львівського університету на філологічний факультет. Зв’язки наші не втрачались аж до його закінчення.
Він запросив мене уже з Пальчика на свій випускний вечір, і я був присутнім, коли йому вручали диплом. Познайомився з його викладачами, з львівськими письменниками. А потім подалися у мандри по Франкових місцях. Побували на Личаківському кладовищі, у львівських музеях, парках, а потім - Борислав, Дрогобич, Івано-Франківськ, звідти – в гуцульську Коломию, Косів, Криворівню, що над Черемошем, в музей-колибу Івана Франка, в якому тоді працювала дружина відомого українського письменника Гната Хоткевича. Господиня цього закладу привітно нас зустріла, розповіла багато цікавих епізодів про обох талановитих письменників. Під враженням її розповідей у книзі відвідувачів ми залишили свій розгорнутий відгук і автографи. Помилувавшись Карпатами, швидкоплинним Черемошем, на хвилях якого пливли бокораші на плотах, що сплавляли за течією ліс... Та й зупинились у Коломиї. Гостинні гуцули немов нас чекали - запросили в музей Гуцульщини, на концерт до Будинку культури, де виступали з художньою самодіяльністю гуцулята з усіх шкіл району. Подарували нам свої яскраві світлини про свої виступи, і ми написали чималий нарис про цю подію під назвою «Трембітують трембітарі» і  надрукували його в газеті «Зірка».
Спливали  роки. Василь Григорович поїхав до Криму за направленням ВНЗ, а я продовжував учителювати в рідному селі. Ми обмінюємося своїми книжками, листуємось, інколи зустрічаємося на Черкащині. Отоді вже й наговоримось про  нашу працю вчительську, тривалу й благородну, про знайомих, друзів, та й про нашу долю літературну. Наші ж домівки поруч. І про Черкащину, і про Крим, що став для мого молодшого друга і брата вже також рідним краєм. Він мене, до речі, і зв’язав з «Кримською світлицею»; наша дружба переросла й на терени літературної творчості, хоч вона, ця творчість, ні в мене, ні в нього не була по суті основною. Ми присвятили себе насамперед педагогічній праці, водночас спрямовуючи свої зусилля і в бік красного письменства. Мені приємно, що мій односельчанин Василь Григорович Латанський як поет і педагог здобув широке визнання в Автономній Республіці Крим, в нашій державі Україні. Якби зібрати все написане ним докупи протягом довгих років творчості, узагальнити та розмежувати за жанрами, і видати, то вийшло б кілька томів. Отож мені від захоплення хочеться аж крикнути: «О, яка це виснажлива, невсипуща, подвижницька праця сільського педагога!». Його педагогічну працю в Криму поціновують, вивчають, як і журналістську та письменницьку. То ж як не гордитись ним! На мою думку, вчитель і поет - поняття рівнозначні, тож значимість такого творця помножується удвічі.
Тепер повернуся до його останньої книжки. Вона в моїх руках. Дуже симпатичне видання, гарно художньо оформлене, на якісному папері, з кольоровими малюнками та вдало підібраним шрифтом. Давно я таких у книжок не бачив. Сердечне спасибі видавцям і меценатам, що так розщедрились на достойне видання заслуженого автора. Читаю цю мудру книгу, захоплююсь ужинком талановитого поета і вчителя, який дарує дітям України своє чудодійне слово. Про це переконливо сказав у передмові до видання письменник Д. Кононенко.
Яків ІВАШКЕВИЧ,
ветеран війни і педагогічної праці.
смт. Катеринопіль,
Черкаська область.

«ПРИЇХАЛА ЗИМА НА БІЛОМУ КОНІ...»
(Замість ювілейного слова про друга)

На початку 60-х років минулого століття з другого курсу факультету журналістики Київського університету я потрапив служити в Групу радянських військ на території Німеччини. Спочатку танкістом, потім - працівником редакції газети „Советская Армия” у Потсдамі. Четвертий рік без відпустки, без побачення з рідними! Щоб не збожеволіти від ностальгії та нервового виснаження (саме тоді постав Берлінський мур і розпалилася Карибська криза, ледве не перетворившись у третю світову війну), вів щоденник.
Якось, переглядаючи підшивки республіканських газет, що накопичились у відділі інформації, випадково наштовхнувся на... „Радянську Україну”. Наголошую: випадково, бо газети на „передній край” надходили виключно російською мовою, зокрема, й „Правда Украины”. Тож, мабуть, хтось із військовиків, щирих українців, уболіваючи за рідну землю, зумів організувати сюди доставку і цього національного видання.
Та якою радісною несподіванкою стало для мене... Цитую щоденник: ...у газеті „Радянська Україна” зустрів новелку „Добром нагріте серце” Василя Латанського за 1 лютого цього року, підпис: студент університету, Шполянський район на Черкащині”. Це той Василь, з яким я листувався в 10-му класі та потім. А потім листування обірвалося. Василь (...) чомусь не відповів”.
Уточнюю: Василь відповів. Навіть надіслав фотокартку: у військовому кашкеті, з націленим в об’єктив наганом! У такий спосіб, либонь, хотів трохи пожартувати чи нагадати і про мою армійську долю. Старший на два роки, мій заочний приятель (бо з ним особисто я не зустрічався, жив у райцентрі Ромни Сумської області) служив уже в так званому „стройбате” (будівельному батальйоні). А потім настала-таки і моя черга йти до війська, хоч і не українського, чужого. Потрапив я в „гарячу точку” або, точніше, на порохову діжку - битву за повоєнний Берлін. Зізнаюся, було мені не до листів. Тож і про Василя, після значної перерви, я знову довідався з великою радістю. Отже, він - студент. Хоч колись ми мріяли про одне й те ж - навчання, його подальшої долі я не знав.
Та як зав’язалося наше з Василем юнацьке листування?
 28 грудня 1956 року республіканська газета „Зірка” надрукувала добірку поезій учня Пальчиківської середньої школи Катеринопільського району Черкаської області Василя Латанського (ще й малюнок - білим по чорному) під загальною назвою „Зимові вірші”. Назву кожного твору було виділено червоним. І недарма: вже перший - „Приїхала зима на білому коні...” - не залишив мене байдужим.
Приїхала зима на білому коні
В розкішній сивій шапці-невидимці.
Мерщій змережила узори на вікні
І заховала пензель в срібній скриньці.
У степ поїхала із скринькою в руках,
Швидку ріку в кайдани закувала
Та й почала гулять-співать в лісах,
Дерева в срібло всі поодягала.
І все не злазить з білого коня:
Боїться, мабуть,
 щоб весна не вкрала,
Коня протяжним свистом підганя.
Весна ж біжить,
 та ще... не наздогнала!
Це була справжня поезія. Таку не соромно друкувати в книжках та підручниках. Утім, як і два наступні вірші: „Січень”, „Нумо, в даль!”. Відчуття рідного слова, яскрава образність, свій погляд на світ і навіть рими та ритми - все таке свіже, зриме, органічне, запам`ятовувалось одразу. Радіючи за успіхи свого ровесника, я щиро відгукнувся на публікацію у „Зірці”. Зізнався: „грішу” віршами теж. І, хоч мої недосконалі твори на той час друкувалися тільки в райгазеті, Василь не погордився, відповів. Жодного зверхнього, менторського слова від нього я не почув (не прочитав у листах). Мабуть, уже тоді в цьому великодушному сільському юнакові жило подароване самою природою відчуття інтелігента, що невдовзі й покликало поета на педагогічну ниву: за традицією багатьох українських літераторів ХІХ та початку ХХ століть виховувати інших, плекати національні кадри! Власне, так і розпочався наш „епістолярій”.
Але військова служба, де все викладалося тільки російською мовою і на чужій землі, далеко від України, кожному з нас на кілька років улаштувала вельми суворі випробування. Ба більше - вона гнула й ламала нас! І ось я, перебуваючи в Потсдамі, у Німеччині, читаю в газеті Василевий етюд з натури:
„Сивий, трохи згорблений, із столярським інструментом за плечима, він завжди поспішає.
- Здрастуйте, діду. Куди це ви?
- Піду полагоджу тин Насті. У неї нема кому...
Левку Хомовичу Палієнку 70 років. Скільки пам’ятають у селі Луківці, все він столярує. Скільки хороших справ зробив Левко Хомович для людей, для колгоспу! Його руки торкалися, напевне, кожної будівлі на громадському дворищі.
Хто краще поставить дерев’яні стіни? Звичайно, дід Левко. Хто рівніше покладе дах із шиферу або черепиці? Знову-таки дід Левко. Тож коли колгоспники будують нову або ремонтують стару хату, кличуть на допомогу Левка Хомовича. Він ніколи не відмовляється, а головне - робить на совість, як для себе...”.
Хіба ж не відчувається, що це написав поет? І написав з великою любов’ю до людей.
Можете уявити, з якою радістю за свого побратима читав я, відірваний від рідного слова і рідної землі, ці Василеві, здавалося б, зовсім прості, але водночас такі щирі, талановиті газетні рядки. На якусь мить вони додали мені снаги й витривалості, як це може робити тільки художня проза.
Як багато літ спливло відтоді! Якщо казати точніше, то моєму давньому і любому приятелю виповнилося сімдесят. І мимоволі згадується: „Приїхала зима на білому коні...”. Згадується, ой, як згадується і той сільський тесля, Левко Хомович, якому колись було сімдесят, а тепер і на світі немає. Відкрив його для мене, побачив своїми уважними й добрими очима Василь Латанський.
Нині, як кажуть, на дворі зовсім інше століття й тисячоліття. І слава Богу, що світ уцілів (бо він все-таки прекрасний), що не спопелили його неситі маніяки. Нелегко, а бува, що й нестерпно нам, але сподіваємося на краще. І не тільки сподіваємося, робимо все для здійснення наших реальних планів та завдань. Закінчивши Львівський університет імені І. Франка, Латанський поїхав працювати до Криму. І відтоді я не уявляю його десь поза Кримом. Учитель вищої категорії. Відмінник народної освіти України. Його знають і як учителя української мови та літератури, і як директора школи, і як завідувача райвно (довелося скуштувати і цього хліба). До нього звертаються як до депутата сільської чи районної ради, до голови районного товариства „Знання” чи голови районного осередку Народного Руху України (є в послужному реєстрі перелік і таких „повинностей”). Автор талановитих книжок для дітей та численних публікацій у пресі на суспільно-політичні, літературно-критичні теми, він завжди першим встигає відгукнутися на резонансні культурні і політичні події в житті рідної країни, зокрема Криму. Відгукнутися палко, пристрасно, переконливо.
Бачилися ж ми з Латанським за цей час... двічі або тричі - не більше. (Якось Василь Григорович, приїхавши до Києва, гостював у мене вдома). Та один одного ми, певна річ, не забуваємо. Так само, як і колись, радіємо з успіхів. Адже, попри все, належимо ще й до однієї авторитетної творчої громадської організації - Національної спілки письменників України.
Олександер ШУГАЙ.
м. Київ.

НЕХАЙ НЕ ДОТЛІВАЄ ВАТРА!
Василю Григоровичу ЛАТАНСЬКОМУ – вчителю, поету, справжній та чуйній людині… 70 літ!

Моя вже дотліває ватра,
Вогонь згасає – от і все!
Чи стане полум’я на завтра,
Чи попіл вітром занесе?..
В. Латанський

Упевнений, що не кожен читач «Кримської світлиці» знає, що означає слово «ватра». Сам я дізнався про це лише від екскурсовода, коли довелось побувати у пансіонаті на відпочинку у місті Яремча. А означає воно майже ритуальне дійство для мешканців Карпатських гір – це вогнище, яке люблять розпалювати і вівчарі, і лісоруби та й гості і просто туристи з нагоди різних урочистостей.
Василь Латанський у молоді роки навчався у Львівському університеті ім. І. Франка, а тому йому добре знайомі звичаї цього краю. І тому він слушно порівнює свої прожиті літа з палаючим вогнищем. Порівнює, бо йому є чим пишатися. Він справді вогнем своєї душі зігрів не одне покоління школярів упродовж багатьох десятиліть, навчаючи їх рідної української мови.
Бажаємо йому ще жити й жити та працювати; він ще має написати і порадувати нас – його читачів та шанувальників – новими змістовними творами! 
Цього ми зичимо поету Василю Григоровичу Латанському від усього серця. Бажаючи шановному ювіляру творчої наснаги та гарного настрою, сил і здоров’я, чекаємо від нього нових творчих здобутків, про які він так натхненно говорить у своєму вірші:
Хай тліє-жевріє багаття,
Душа ще сяє-пломенить!
Душа ще хоче так багато
Чогось шукать, за чимсь тужить…
Щасти Вам, шановний друже!
Нехай будуть щасливими долі Ваших рідних.
А те, що Ви сіяли в душах багато Доброго і Вічного, даруючи його людям, нехай повернеться до Вас сторицею!

Мойсей КУШНІР.
с. Перове
Сімферопольського району.

ЗАВЖДИ ПОРУЧ

Василеві Латанському сімдесят? Так, сімдесят. А не віриться. Бо він такий же меткий, енергійний, молодий, як і у двадцять три, коли ми з ним познайомилися, навчаючись на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка. Василь ішов на курс попереду мене, але це аніскілечки не відбивалося на нашій дружбі.
Якось так склалося, що від часу нашого знайомства ми з Василем Латанським завжди були поруч.
У студентському гуртожитку наші кімнати сусідували. На заняття університетської літстудії «Франкова кузня» ходили разом. Після закінчення університету Василя направили на роботу до Криму - у Совєтський район. Роком пізніше я теж за направленням прибув учителювати у той таки Совєтський район Криму. Обоє ми за літературну і громадську роботу відзначені (з різницею у два роки) Премією імені Олекси Гірника.
Єдине, що нас з Василем різнить, - це літературні жанри, яким ми віддали своє творче життя. Василь пише вірші, я - прозу. Утім, навіть і в літературній творчості у нас є точки дотику. Маю на увазі, що і Василь, і я виступаємо у періодичній пресі з публіцистичними статтями.
Отож, ідучи з Василем Латанським по життю паралельними стежками, у день його сімдесятиліття зичу своєму давньому другові усіх гараздів: нових творчих здобутків, здоров’я міцного, простого сімейного тепла. Знай, шановний Василю, ми, твої друзі, завжди поруч із тобою. Ти завжди можеш на нас покластися.
Нехай тобі щастить!

Валерій Тарасов,
член Національної спілки письменників України, лауреат Премії імені Олекси Гірника.
м. Феодосія.

ЖАЙВІР
Василеві Латанському

Є на світі добрий вісник сонечка, 
Є такий дзвінкоголосий птах.
Всім довкола стане тепло й сонячно, 
Коли він озветься в небесах.
Згадую, неначе в казці, жайвора
На катеринопільській землі.
Відчуваю й нині його ауру
З сонцем на невтомному крилі.
Всупереч і відстані і немочі
Він здійнявся рано на зорі
І у нас з поетом Івашкевичем
Опустився в дружньому дворі.
У сусіднім лісі посвітлішало, 
Усміхнулось синє небо враз
Й сонечко, немов посол Всевишнього, 
Радістю обхлюпувало нас.
Як творець пісень і їхній вірник
Жайвір з неба, мов співучий Бог, 
На вагому громадянську лірику
Нас благословив тоді обох.
Ще й сьогодні нам неначе сниться
Тої стрічі незабутній час, 
Його слово й пісня-чарівниця, 
Як рядочки «Кримської світлиці», 
І світили й зігрівали нас.
Жайворе із вулиці Садової, 
І Луківку, і Тікич пригадай, 
Прилітай до берегів Дніпрових, 
Сонця принеси у рідний край.
Як колись всім нам,
 немов від сонечка, 
Розвиднялось від твоїх пісень, - 
Хай життя і в тебе буде сонячним
І значущим Ювілейний День.
Василь ДЕРГАЧ.
м. Ватутіне на Черкащині.

Василь ЛАТАНСЬКИЙ
РОКИ

Переберу свої літа,
Мов зерна в спілім колосі.
І це не так, і те не так, -
Було. Перемололося.
І напрямець, і навпрошки -
Доріг не вибиратиму!
Сивин сипнули ті роки
З набутками і втратами.
Дітей учу і сам учусь,
Вже бавлюся й з онуками.
В трудах і днях незчувсь, незчувсь,
Як сімдесят постукало.
Гостей цих серце не прийма:
Ще ранувато начебто...
Живу і жив не крадькома, 
І без чернеток - начисто!

МОЯ ПРОВІНЦІЯ

Сонця, сонечка аж по вінця!
Чи то літечко, чи весна
Розкошує моя провінція -
Степу кримського дивина!
Десь гудки невгамовних станцій
І розбурханий моря прибій.
Тут вітри розгулялись в танці,
Сонях бриль поправляє свій.
Мріють вежі блакитні пасіки,
І в Карасівці на зорі
Дивовижно  срібні карасики
Попадаються в ятері. 
Ген полями в світи дорога.
Поміж трав співа джерело,
Вишні зранку моляться Богу,
Щоб страшної грози не було.
Лийтесь, дощики, без повені
На сади, на кожне зело
Та й сонатою Бетховена
Забриніть на усе село!
Побіжу, як малий - дивіться!
До веселки - не первина...
Розкошує моя провінція -
Степу кримського дивина!
*    *    *
Стає далеким те, що відбуло.
Стає ріднішим те, що залишилось.
Лягло все більше зморшок на чоло,
І сниться те,
що в юності не снилось.
Дорожчою  стає щемка печаль:
Життя уже на прузі вечоровім.
І хочеться надійного плеча,
І хочеться, хай пізньої, любові!
*    *    *
Добре, як пам’ять є за морями, -
Верби мене виглядають - ждуть,
Де ще зоріє хатина мами -
Всьому основа і всього суть.
Сонях єдиний ген, біля тину
Зве на гостини - і все дарма.
Світиться, знай,
споришем стежина 
Тільки мами уже нема...

ПРОВИНА

Не збудував гніздо-хатину,
Хоча й збирався стільки літ!
На радість людям маю сина,
Мій сад дарує щедрий плід.
Хай не помітив цього світ,
Я предків давній заповіт
Сповна не звершив. І буває
Пече провина, серце крає...

ВЕРЕСЕНЬ

Вже вересень,
 замріяний школярик,
Склика за парти села і міста...
Серпневий сину, любий тихочаре,
Твоя дорога в зиму золота!
Ти в Україні: осінець, прозорець,
Вістун осінній, місяць-багатій.
Брат літові. Як літо, сієш зорі
Й свою шукаєш, сповнений надій.
Довирій, смутнокрилець,
 вересенько,
Сумливець, шелестунчик,
 барвограй.
Сипни й мені свого добра
 хоч жменьку,
Озолоти Вкраїну - рідний край!

ДО ВЧИТЕЛЯ

У школі, в школі сіючи зерно,
Чи то пак Слово, як святу надію,
Ти прокажи закляття - хай воно
В серцях дитячих Правдою зоріє!
Нехай воно скупається в росі
І, як зерно, у сонці золотому!
Хай буде щедрим, чесним той посів
І злий кукіль не заведеться в ньому.
О, той кукіль!
Він сходить щовесни
Й підступно жито
і пшеницю душить.
Ти серцем українця заклени,
Хай не нівечить він дитячі душі.
Щоб, яко тать, не кинув у багно
І не завів у непролазні хащі...
Шануймо,  друже, рідне знамено:
Без нього ми безрідні і пропащі!
У присмерку, на грані ночі й дня,
Як в Україні ще нема Вкраїни,
Пильнуймо, друже,
 чи не йде брехня,
Щоб в нашу хату заповзти зміїно!
У школі, в школі сіючи зерно,
Чи то пак Слово, як святу надію,
Ти прокажи закляття - хай воно
В серцях дитячих Правдою зоріє!

КОЛОСКИ

У сни приходить знову поле.
Оте, колгоспне. У житах.
Де колос теплий звабно коле
Й волошок тиха синьота.
Чи від волошок, чи від неба
І вітер синій. Залюбки
У жмурки грається, теребить
Налиті сонцем колоски.
Отут оббігали ми босі
Усі дороги, всі стежки.
Чекали: а коли все скосять,
Щоб  назбирать у торбинки?..
Ті колосочки - дар Господній
В стерні збирали крадькома...
Рік сорок сьомий, рік голодний
І досі спогадом пройма.

ПІЛОТКА

Батькову пілотку я знайшов,
Заясніла зірочка несміло
В скрині, поміж маминих обнов,
Що  онукам в спадок залишила.
Я - тих літ дитина. Бачив дим,
Як хати над Тікичем горіли,
І прощався тато молодим,
А вернувсь, мов голуб, посивілим.
Ми з війни трикутники-листи
Виглядали, ніби Боже слово.
Від чекань посивіла і ти,
Наша мамо, горлице бідова!
Пахне знову квітами весни...
Запахи бузку рожево-сині...
Перемоги день чи день вини?!
Ятрить душу знахідка у скрині.

Валерій Бурій

В одному з своїх віршів він сповідально зізнається: 
Ой школярики, школярики мої - 
Невгамовно щебетливі солов'ї! 
Сорок літ щебечете мені 
І веселі, і журливо чарівні. 
Педагог за покликанням, свою сердечну любов віддає дітям. Ось та любов і 'нащебетала' українській літературі дитячого поета. 
Василь Григорович Латанський народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопольського району Київської (тепер Черкаської) області в родині колгоспників. Батько - учасник Великої Вітчизняної війни. Любов до літератури захопила Василька іще в шкільні роки. Вірші шестикласника Васі Латанського публікувалися на сторінках газет. Не раз був він переможцем у конкурсах на кращий твір. По закінченню середньої школи 1957 року служив у армії. А 1960 року вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Студент В. Латанський продовжує писати вірші. Бере активну участь у роботі університетської літературної студії 'Франкова кузня'. Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, дістав направлення на роботу в Крим, у село Пруди Совєтського району, де і тепер працює вчителем української мови та літератури та директором середньої школи. 
В. Латанський пише для дітей дошкільного та молодшого віку. Пише цікаво, емоційно-барвисто. Поетично! Цого твори збуджують дитячу допитливість, сполучену з чарівною дитячою наївністю, безпосередністю. Поет прагне оберігати дитину в делікатному віці від душевних травм. Тонкий знавець дитячої психології, В. Латанський у кращих своїх творах показує, як діє дитяча уява, процес міркування, тлумачення баченого в оточуючому світі. При цьому не раз оповідь виходить у сферу смішного. Дуже тонко і точно підмітив своєрідність індивідуальної манери В. Латанського талановитий український критик, літературознавець, академік Академії наук України, доктор філологічних наук, професор Київського державного університету ім. Т. Шевченка Михайло Наєнко: 'Є в поезії Латанського, окрім щирості та задушевності, й ще одна прикметна риса, яка дається не кожному поету. Маю на увазі внутрішньо прихований, але повсякчас присутній у поезії В. Латанського ліричний усміх'. 
Останнім часом прозвучала в драматично-болючому ключі і тема долі сучасної школи, яка внаслідок політичних та економічних негараздів опинилася над прірвою. 'Вмирає школа...' Скорботно звучить мотив поневіряння вчительства, що місяцями скніє без зарплатні, 'гризе сухарі', мучиться в холодних, неопалюваних взимку класах. 'Десь палко дебатують депутати, а в школі навіть віника нема'. Поетові болить трагічна доля дітей, що 'зімлівають з голоду'. 
Не одна сотня віршів В. Латанського побачили світ на сторінках газет, українських журналів. І тільки тепер, дякуючи добрим людям-спонсорам, з'явилися його два поетичних збірники - 'Ужинок' (1997), 'Які очі - такий світ' (1998). З'являються часто його нові вірші для дітей і про дітей на сторінках 'Кримської світлиці'. Письменник звертається до публіцистики. У статтях він гаряче відстоює інтереси творчої інтелігенції, діячів культури української від шовіністичного паплюження та фальсифікацій. 
 

ЛІРИКА 
КОСЯТЬ ТРАВИ ЦВІРКУНИ 
Як прийдуть до мене сни, 
Я не буду спати, 
Бо не сплять - 
цвір!-цвіркуни, 
Косять біля хати.

Від зорі і до зорі 
Косять трави, косять... 
Ну й завзяті косарі! 
Де ж кладуть покоси?

Чом нескошена трава 
Сохне біля хати? 
Може, й справді так бува, 
Розпитаю в тата.

ПІСЛЯ ДОЩУ 
Стоїть картопля мокра-мокра 
У пелехатому плащі. 
Сміється до капусти морква: 
'От і діждалися дощів'.

Метляє хвостиком петрушка 
Аж за межу, де барбарис. 
А він шепоче їй на вушко: 
'Ще буде сонце. 
Не журись!'

КОШЕНЯТКО 
Спить на сонечку маленьке 
Біля киці, біля неньки, 
Як іде, не поспішає - 
Лапка лапку доганяє: 
- Няв-няв-няв!..

У ХАТІ СНІГ 
- В нашій хаті вже зима! - 
Хвалиться малий Хома. - 
Подивіться: пада сніг 
На дивани, на поріг... 
Я розсипав сніг по хаті, 
Що з млина привіз наш тато.

ЗАСТУДИВСЯ ЇЖАЧОК 
То приляже на бочок, 
То почне дрімати... 
Застудився їжачок 
А як лікувати?

Як узнати болячки: 
Може, грип? Чи нежить? 
Не пускають колючки 
Хворого обстежить.

ВМИРАЄ ШКОЛА 
Вмирає школа... 
Людоньки, вмирає! 
Куди ж поділись мудрі 'лікарі'? 
В якому царстві, у якому краї 
Гризе, як наш учитель, сухарі? 
Вже котрий місяць скніє без зарплати, 
В холодних класах тішиться зима. 
Де палко дебатують депутати, 
А в школі навіть віника нема. 
Он зомліває з голоду дитина. 
Тих 'лікарів' даремно вигляда. 
У них завжди є долари у скрині, 
А нас обсіли злидні і біда. 
Біда з бідою - от і край наш нині. 
Ми, хоч і бідні, все-таки панва. 
Та усміхнеться доленька Вкраїні! 
Рятуймо школу! Поки ще жива.