|
#11 за 14.03.2014 НА СКРИЖАЛЯХ ТВОРЧОСТІ ДО 75-РІЧЧЯ ФЕДОРА СТЕПАНОВА ВІРАЖІ ДУХУ В гурт єдиний дух і воля Нації Василь ДЕРГАЧ — Федоре Федоровичу, почну з особистого: розкажіть, будь ласка, про свої корені... Інтерв’ю вів
|
![](<a target=_blank href="http://svitlytsia.crimea.ua/viewimg.php?f">http://svitlytsia.cr...</a>=images/articles/2014_12979.jpg&hsize=150 "Збiльшити")
14 березня 2014
|
#47 за 22.11.2013 Василь ЛАТАНСЬКИЙ: «МОЯ ХРЕЩЕНА МАТИ» — «КРИМСЬКА СВІТЛИЦЯ» З ювілеєм! 18 листопада цього року давньому і відданому авторові «Кримської світлиці», поетові, критику, публіцисту, перекладачеві, лауреатові премії імені Олекси Гірника і передовсім педагогові з майже піввіковим стажем Василеві Григоровичу Латанському виповнилося 75 років від дня народження. До розмови з ним і спонукала ця поважна дата. Ми говорили з ним на різні теми як земляки і як колеги: про те, чим і як жив і живе ювіляр, що написав нового, що читає, як оцінює роль освіти в нашій незалежній державі. — Почну, Василю Григоровичу, з традиційного. Ви, як і я, родом з благословенної Черкащини, щоправда, з різних районів. Цей край іще називають Шевченковим. То яка ж вона, Ваша мала Батьківщина? — Колись поет Іван Драч пожартував, що кожен другий письменник ганяв у дитинстві курей з городу. Ганяв їх і я в рідному селі Луківці Звенигородського (нині Катеринопільського) району. Ганяв не тільки курей. Уже з четвертого класу пас чужих корів, бо своєї не було. Заробляв за літо на якусь одежину, підручники для школи, зошити. Знаю, що таке суп-затірка, заправлений-перетертий зернятами недозрілого жита з колгоспного поля, хліб з жолудів, оладки з солодкого цвіту акації… Ці «делікатеси» Ви, певне, теж скуштували. Адже ми, діти війни, сповна сьорбнули горя в ті голодні повоєнні роки. Пас я корівок укупі з такими ж пастушками на берегах тихоплинного Тікича. У цій річечці колись народні месники святили ножі, про неї згадує Тарас Шевченко у поемі «Гайдамаки»: «Гнилий Тікич кров’ю червоніє…». Там, у Луківці, поховані мої батьки, сестра, тітки, дядьки… Давненько вже їх немає. Живе там чимало двоюрідних братів і сестер, позаяк у родині батька було десятеро дітей, в родині матері — шестеро. Півсела з прізвищем «Латанські»… — Розкажіть, будь ласка, де вчилися. Знаю, Ви хотіли стати студентом престижного Шевченківського університету і — не судилося… — Іще в шкільні роки я захоплювався художнім словом, друкував статті і вірші в районній газеті, де після десятирічки майже рік працював літературним працівником, аж поки не поїхав на службу в армію. Перші мої школярські вірші друкувалися в дитячих газетах і журналах «Зірка», «Піонерія», «Барвінок»… Тому-то в 1957 році й поїхав вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. З добрим атестатом зрілості і рекомендацією самої Спілки письменників України за підписом тодішнього голови Миколи Бажана. Окрім того, за мене клопотались мої літературні наставники — поет-земляк Микола Гірник і дитяча письменниця Марія Пригара. Вступні екзамени я склав на «відмінно» і… не пройшов за конкурсом — не було трудового стажу, який у ті хрущовські роки був начеб обов’язком при вступі до вишу. Згодом я взнав, що моє місце зайняв синок високопоставленого чиновника, хоча він теж, як і я, не мав того трудового стажу. Отакі діла. — І Ви взялися «підкоряти» Львів? — Так. Прослуживши три роки в армії, я став студентом філологічного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка. І нітрохи не жалкую, що вчився не в столиці, а у Львові. Наші викладачі — професори і доценти Семен Шаховський, Михайло Рудницький, Іван Ковалик, Василь Лесин вчили нас відчувати справжній «смак» рідного слова, мислити по-своєму, не озираючись на авторитети. — Тобто Ви хочете сказати, що вже тоді учили на літераторів, як це нині роблять у Шевченковому університеті, де на факультеті «Літературна творчість» студентам читають лекції із секретів письменницької праці? — Зовсім ні. З нас «ліпили» філологів високого класу. А вже потім «у всякого своя доля і свій шлях широкий». Одні ставали вчителями, інші — письменниками і журналістами, як, наприклад, Роман Лубківський, Роман Кудлик, Валерій Тарасов та інші. Я «пішов» у вчителі, оскільки про це мріяв з дитинства, як і про фах журналіста і письменника. Мене, до речі, залишали в аспірантурі при університеті, бо я часто виступав з доповідями на наукових конференціях, два роки очолював університетську літературну студію «Франкова кузня». Відмовився. Хотілось свободи і «свого» хліба. Сорок вісім років віддав учительській роботі на одному місці — в степовому Совєтському районі Криму: вчив діток рідної мови, був і завідувачем районного відділу народної освіти (райвно), і директором школи. — Гаразд. А як прокладали стежки в літературу? Хто Ваші навчителі? — Непростими були ті стежки. Я вже згадував, що ще зі школи активно друкувався у всеукраїнській періодичній пресі, у збірниках і альманахах. Один з них — колективний збірник поетів Криму і Херсонщини «Яблуневий цвіт», де я виступав з дитячими віршами. До речі, редактором і упорядником були ви, Даниле Андрійовичу, коли на початку 80-х років минулого (!) століття працювали редактором художньої літератури у Сімферопольському державному видавництві «Таврія». Та коли «з головою» поринув у педагогічну працю, то Муза, мабуть, образилась на мене за неувагу до неї, і я віршував епізодично більш як два десятки років та писав лише статті на освітянські теми. І тут в 1992 році з’явилася моя рятівниця — газета «Кримська світлиця». Мене, як то кажуть, «прорвало». Пам’ятаєте, в О. Пушкіна «И пальцы просятся к перу, перо к бумаге…». Чи не в кожному номері «Світлиці» публікувались мої вірші для дітей на дитячій сторінці «Журавлик», що згодом виросла до восьмисторінкового дитячого додатку до «Кримської світлиці» «Джерельце». Я вдячний і Вам, Даниле Андрійовичу, і як редактору відділу літератури «Кримської світлиці», а згодом, і як шеф-редактору «Джерельця», і самій газеті «Кримська світлиця», яка стала моєю «хрещеною матір’ю», а Ви — «хрещеним батьком» у подальшій моїй літературній справі. Завдяки тим публікаціям і, певна річ, давнішим, мене 1995 року було прийнято до Національної спілки письменників України. А мої три поетичні книжки побачили світ трохи згодом. Щодо літературних навчителів, то я їх називав. Повторюсь: у храм Поезії мене ввели Микола Гірник і Марія Пригара (царство небесне їм обом!..). — Чи не важко поєднувати літературну працю і вчителювання? — Якби я викладав точні дисципліни, можливо, було б і важкувато. Учительський і письменницький фах як два рідні брати: і той, і той виховує словом. Окрім того, спілкування з дітьми для мене добрий творчий імпульс у пошуку тем і навіть ритму для віршів… — А якою, на Ваш погляд, має бути література для дітей? — Книжку, як відомо, витісняють комп’ютер і Інтернет. Потужні «опоненти»! Ось чому ті, хто пише для дітей, повинні зацікавити юного читача і нестандартним сюжетом, і химерними героями, і яскравими малюнками, — одним словом, дивом дивувати, як це робить у своїх повістях неперевершений дитячий письменник-патріарх Всеволод Нестайко. Головне, аби дитині захотілося взяти книжку до рук, але, здається, я відхилився від теми запитання, яка потребує ґрунтовної розмови. — Чи є у Вас книжки, до яких вряди-годи повертаєтесь? — Моя «Біблія» на щодень — це «Кобзар» Т. Шевченка. Чимало його поезій знаю напам’ять. Вчуся в нього зачаровувати словом і думками. Періодично перечитую, вслухаючись у стиль і багатющу мову, вітчизняну класику, зокрема твори І. Нечуй-Левицького, П. Мирного, О. Гончара, М. Стельмаха, М. Рильського, М. Вінграновського, Д. Павличка, В. Симоненка, Ліни Костенко… — Стежите за новинками української літератури? — Ох, і важке питання! Про новинки дізнаюсь з періодики, перш за все з «Літературної України» і «Кримської світлиці». Одначе ті новинки для мене, сільського вчителя, за сімома замками! Бодай потримати б їх у руках, бо хіба купиш за мізерну пенсію? Та й де купити в глибинці? Через рік-два, може, щось і потрапить на полички сільської бібліотеки, але то вже буде не новеньке. Тож перечитую, знову повторюсь, класику і те, що присилають як дарунок друзі і колеги по перу. Принагідно називаю їхні імена: М. Слабошпицький, О. Шугай, М. Наєнко, В. Дергач, Д. Кононенко, Віктор Стус, Б. Тимошенко, Лідія Огурцова, В. Качула, Т. Гордієнко, М. Вишняк, Ф. Степанов, В. Негода… Спасибі їм сердечне! — Більшу частину життя Ви віддали школі і, отже, не за чутками знаєте освітянські проблеми. Які, на Вашу думку, нині найголовніші? — Ця тема дуже широка і вимагає, звісно, непоспішливої розмови. Наша школа, на превеликий жаль і сором, досі не стала глибоко національною, не віддзеркалює душу народу. Не вважайте за патетику, але зараз школа не вчить жити чесно, по совісті. А совість — це вроджений індикатор, який підказує, що є добре, а що — погане. Зіпсований той індикатор. З виховного процесу та й навчальних програм вихолощується загальнолюдський, український, гуманістичний зміст. Дітей більше турбує не духовне, а матеріальне, як і їхніх батьків. А чого варте страшне рішення освітянського міністерства про перехід від 12-річної системи навчання (так і не втіленої в життя!) до 11-річної? Довший термін навчання, звісно, збільшує суму знань. В очікуванні такої «реформи» переробляються підручники, програми і діти змушені вчитися як-небудь і чому-небудь, тобто за тимчасовими підручниками і програмами. Крім того, школи (теж досі!) фінансуються не державою, а батьками — від інвентарю (відра, віники тощо) до закупівлі обладнання для класів і ремонту приміщень. — І насамкінець. Ваші побажання читачам «Кримської світлиці». — Любов до Батьківщини-України має бути не в пафосних фразах, а всередині, в серці. Патріотизм — це коли ти своїми вчинками не шкодиш рідній державі і рідному народові, трудишся не тільки для себе, а для блага усіх. Закінчу рядками своєї поезії, присвяченої нашому Пророкові Тарасові Шевченку, величний 200-річний ювілей якого незабаром ми будемо відзначати: Є імена, є дати, є події, Що спалахнуть, мов блискавка, — й нема… А він навік — і дія, і надія, А він, Тарас, — то правдонька сама! Живим і мертвим, і ненародженим Лишив «Кобзар» — молитву-заповіт. Як хліб насущний, в суєті щоденній Він з нами, поки сонце, поки світ! І скільки б ми його не величали, І скільки б не робили з нього див, Усе це — мало, мало, мало, мало, — Любім Вкраїну. Так, як він любив! Спілкувався Данило КОНОНЕНКО ЗЕМЛІ СВОЄЇ СИН В. Г. Латанському Він за походженням — селянський, Статурою — козак, атлет. Василь Григорович Латанський — Словесник-вчитель і поет. Провінціал. І з того гордий, Що не столиці, а селу Свої натхненні пише оди І воздає йому хвалу. Він зна: село — першооснова Всьому, що родить і цвіте. Села не буде — зникне мова, — Коріння наше золоте. Він вчить дітей любить Вітчизну Як неньку-матінку свою. І рідний край, і рідну пісню У солов’їному гаю. Свою тополю і калину, Що хилить грона до вікна. І нашу славну Україну, Що в цілім світі лиш одна. Високий вчинок громадянський Він творить як громадянин. Учитель і поет Латанський — Землі своєї славний син! Данило КОНОНЕНКО УСМІХНЕНІ ВІРШІ ПОЕТА ЛАТАНСЬКОГО В дні листопаду, коли осінь відживає вік, Свій ювілей святкує світлий чоловік, Багатий розумом і серцем мудро зрячий, Василь Латанський – педагог, митець, поет дитячий. І хто із учителів того не знає: Латанський ніби жартома навчає. Помітно прозирає усмішка з-поміж рядків Поета-вчителя до юних школярів. У віршах струменить ліричний усміх. Історії веселі завжди мають успіх, Адже сюжети їх цікаві, не марудні Про дітлахів – про їх розваги і учнівські будні. Дотепні й мудрі вірші на усі смаки Напам’ять вчать у школах залюбки. Прості вони, роду не панського – Усміхнені вірші поета Латанського. Тож скільки радості приніс поет у світ Своїми віршами за п’ять десятків літ. Тому гордитися літами сімдесятьма п’ятьма Вам варто в цьому світі недарма! Пишіть, творіть! Хай Слово процвітає На українській ниві у кримському краї. Бажаю Вам наснаги для нового злету Як публіцисту, як досліднику і як поету! Катерина СТЕПЧИН, член НСПУ Ленінський район, АР Крим Василю Латанському до ювілею ЗОРЯ Я вітаю тебе, Васю, Та й із повноліттям. Хай бринить воно на часі Дужокрилим віттям. Час хай зло усе змітає І веде до щастя. Дух хай святості витає У твоїх причастях. І з роси, й води, поете! Бадьорись всякчасно. І в твоїм отому леті Хай зоря не гасне! Федір СТЕПАНОВ НАСНАГИ І КОЗАЦЬКОГО ЗДОРОВ’Я! Шановний Василю Григоровичу! Від імені творчого об’єднання україномовних письменників КРО НСПУ, редакції «Кримської світлиці» та Сімферопольської міської «Просвіти» щиро вітаємо Вас — знаного в Криму і в усій Україні Поета і Вчителя зі славним ювілеєм — 75-річчям! Життєвої, творчої наснаги Вам і козацького здоров’я! Михайло Вишняк, голова ТОУП КРО НСПУ; Віктор Качула, головний редактор газети «Кримська світлиця»; Павло Власенко, голова Сімферопольської міської «Просвіти» ім. Тараса Шевченка Поет Латанський написав ронделі* – Про кримський степ зворушливо сказав. Однак я їх осінніми б назвав, Бо нотки в них журливі, невеселі. Як журавлиний ключ повз Білу скелю Летів й «курли» прощальне посилав, Поет Латанський написав ронделі, – Про кримський степ зворушливо сказав. Про хмарок плин і неба синю стелю, Про кримський степ, що вже відпочивав Від буднів літа. І терпляче ждав, Як буде спати в сніговій постелі… Поет Латанський написав ронделі. Данило КОНОНЕНКО * Рондель (французьке rondell – щось кругле, від лат. rotundus – круглий) – вид закінченого поетичного твору з 13 рядків на 2 рими з повторенням першого рядка тричі, а другого – двічі Baсиль ЛАТАНСЬКИЙ РОНДЕЛІ КРИМСЬКОГО СТЕПУ 1 Тут берег мій — в Криму гніздо-хатина, А за Дніпром — мій батьківський поріг, — І суть, і плоть, і… непростимий гріх, Бо той поріг давненько вже покинув. Там вулиці журливо тополині, І яблуні квітують на зорі… Тут берег мій — в Криму гніздо-хатина, А за Дніпром — мій батьківський поріг. Там Тікич у віки все плине й плине В оправі з рідних верб і яворів. На теплих берегах я постарів, А й досі на пороги отчі лину. Тут берег мій — в Криму гніздо-хатина. 2 Над кримським степом — журавлів ключі Зібралися у вирій відлітати. Бентежать душу, кличуть вийти з хати, Полинути за ними в далечінь. Птахи печальні, трішки помовчіть! На небеса мені ще ранувато. Над кримським степом — журавлів ключі Зібралися у вирій відлітати. Їх не лякають блискавиць мечі — «Курли» й «курли» прощально презавзяте Ні зупинити, ні перекричати, Ні вдень не заховатись, ні вночі. Над кримським степом — журавлів ключі. 3 Ясніють хмари, наче білі ружі, Що здійнялися в небо з квітника Й пливуть собі — справжнісінька ріка! — Для світу грішного величні і байдужі. Ген там вітряк на обрії нерушно Когось, либонь, замріяний чека… Ясніють хмари, наче білі ружі, Що здійнялися в небо з квітника. На акварелях літечка навкружних І сад рясний, й при березі лука, Й горобчики пірнають сторчака, Купаючись у дощовій калюжі. Ясніють хмари, наче білі ружі. 4 Сніги грудневі — молоді рої Танцюють тихо, трепетно, лапато. Зима в степу розпочинає свято, Запрошує на входини свої. Вже не спинити плину-течії Зимовим дням, на радощі багатим. Сніги грудневі — молоді рої Танцюють тихо, трепетно, лапато. Ще задзвенять хорали ручаїв, Лелеки будуть втішно клекотати. Ти ж, зимонько, не будь ледачкувата — Землицю кримську щедро напої!.. Сніги грудневі — молоді рої. 5 Сьогодні в мене гості — снігурі! Тож не лютуйте, білі заметілі! У перехожих лиця заясніли, І світ немов скупався у добрі. І сонечко всміхнулось на порі, Аж бурульки веселку народили. Сьогодні в мене гості — снігурі! Тож не лютуйте, білі заметілі! Ось вам обід, калина край воріт! Смакуйте, любі, весело і вміло. А хочте — сядьте на оцей причілок, Де з бурульками промені у грі. Сьогодні в мене гості — снігурі! 6 Вмира село. Ні віри, ні надії, Як цю біду, мов пошесть, пережить. Не чути вже «Ой чий то кінь стоїть», Руїна скрізь, немов пройшли Батиї. Німує пам’ять і душа німіє. Свічки тополь ще світять у блакить. Вмира село. Ні віри, ні надії, Як цю біду, мов пошесть, пережить. Село спилось. Село не молодіє. Дітей лелека перестав носить. Хто воскресіння явить ждану мить, Дасть по руках багатим лиходіям? Вмира село. Ні віри, ні надії. 7 Це кохання, дивний дар від Бога, Знову, бач, явилося мені, Хоч мої вже скроні в сивині, — Що йому, шаленому, до того! Утекти, сховатись неспромога. Розриває серце день при дні. Це кохання, дивний дар від Бога, Знову, бач, явилося мені. В юність би упасти бистроногу, Перса й губи цілувать хмільні. Але юнь десь там, удалині, Приліта лиш з вирію як спогад. Це кохання, дивний дар від Бога. 8 Світлій пам’яті Валерія Тарасова Відходять мої друзі, побратими. Я ж топчу ряст за себе і за них. Ще біль, бува, за тими не затих, А вже сумую в споминах за цими. Вже їхні душі, — мовлю не для рими, — Живуть в словах, мов квіти, запашних. Відходять мої друзі, побратими. Я ж топчу ряст за себе і за них. Усі ми в цьому світі повторимі У дітях, травах, в щасті серед лих, І на безмежних путівцях земних Усі єси одвічні пілігрими. Відходять мої друзі, побратими. БУЯЛА, ЯК ПЛОМІНЬ Триптих про Лесю Українку 1 Чернігівка з батькового боку, Полтавка по матері, Народилася і вважала Себе волинянкою. Не мала постійного дому. Та цілий світ Став їй цим домом. 2 «Мені трапилось бачити початок снігової бурі на морі, се була така грандіозна картина хаосу, що я, певне, ніколи її не забуду…» З листа Лесі Українки до О. П. Косач (матері), 2 лютого 1898 р., Ялта Море й море — ген до виднокраю. Лютий в Ялту студінь навіва. А на морі — дикі водограї! А на морі — буря снігова! Вже й прибої від шаленства бурі Рвуться в місто у своїй гульбі. А вона одна навпроти бурі, Ніби кличе гостю на двобій. Відшумують шквали. Буде тиша. І згадає Леся і напише: «Я вийду сама проти бурі І стану — поміряєм силу!»* * Рядки з циклу «Мелодії» в збірці Лесі Українки «Думи і мрії», 1899 3 «Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи…» З листа Лесі Українки до О. П. Косач (матері) 24 листопада 1897 р., Ялта Її душа вельми не вбога На пісню і на добрий чин. Орала тяжко перелоги, Добірне зерно сіючи. Те зерно — слово, ніби криця, Не нам промовлене хіба? Вже стільки літ воно іскриться І виганя із нас раба. Учила недругам на подив Свій край любить не крадькома, Щоб ми ставали тим народом, Якого нині ще нема… В житті буяла, як той пломінь, І з мужністю була на «ти»… Мені б такі путі вагомі В трудах, як Лесині, пройти! |
23 листопада 2013
|
Латанський Василь Григорович народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопільського району на Черкащині в сім’ї хліборобів. По закінченні середньої школи працював в редакції районної газети, служив у армії, вчився на філологічному факультеті Львівського держуніверситету імені І. Франка. Брав активну участь у роботі університетської літстудії «Франкова кузня». Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, за направленням приїхав у Крим, у селище Совєтське, де трудився учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно. Понад сорок років навчав дітей рідної мови в середній школі села Пруди Совєтського району. Ветеран педагогічної праці. Відмінник освіти України. Почав друкуватися ще з шостого класу в піонерських газетах та журналах «Зірка», «Барвінок», «Піонерія», «Малятко», у багатьох районних, обласних, республіканських газетах, у колективних збірниках. Пише для дітей і про дітей, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської. Член Національної спілки письменників України. Автор книжки для дітей і дорослих «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась «Ведмідь-гора». |
4 серпня 2013
|
Біографія Василь Григорович Латанський народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопільського району на Черкащині в сім’ї хліборобів. По закінченні середньої школи працював в редакції районної газети, служив у армії, вчився на філологічному факультеті Львівського держуніверситету імені І. Франка. Брав активну участь у роботі університетської літстудії «Франкова кузня». Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, за направленням приїхав у Крим, у селище Совєтське, де трудився учителем-україністом, директором школи, завідувачем райвно. Понад сорок років навчає дітей рідної мови в середній школі села Пруди Совєтського району. Ветеран педагогічної праці. Відмінник освіти України. Почав друкуватися ще з шостого класу в піонерських газетах та журналах «Зірка», «Барвінок», «Піонерія», «Малятко», у багатьох районних, обласних, республіканських газетах, у колективних збірниках. Пише для дітей і про дітей, не цурається публіцистики, літературної критики, перекладає з російської. Член Національної спілки письменників України. Автор книжки для дітей і дорослих «Ужинок», «Які очі, такий світ», «Де взялась «Ведмідь-гора». |
31 липня 2013
|
Катерина МАЛЯРЕНКО Урок літератури рідного краю в 5-му класі ТЕМА: 'Любов до рідного краю, України в творчості поета Василя Латанського'. МЕТА - ознайомити учнів з життєвим і творчим шляхом поета В. Г. Латанського. Вчити виразно читати вірші, аналізувати. Виховувати почуття любові до рідного краю, рідного слова. ОБЛАДНАННЯ: учнівські ілюстрації до віршів, книги В. Г. Латанський 'Ужинок', 'Які очі - такий світ', 'Де взялась Ведмідь-гора?' та стаття 'Василь Латанський - поет від Бога' Данила Кононенка. ХІД УРОКУ Вчитель. Сьогодні незвичайний урок. До нас завітав у гості вчитель-поет В. Г. Латанський. Отож будемо подорожувати сторінками його книг, вести мову про його вірші, в яких тепла синівська любов до України, рідного слова, до батьків. Учні розповідають про життєвий шлях В. Г. Латанського, читають уривки з його автобіографічних віршів 'Отам, де Тікича роздолля...', 'Сестрі Тані', 'І знову рясна калина'. Учень. Благословенна Черкащина, багата щедрими людьми, талантами, напрочуд дивовижною природою. Саме тут, у селі Луківка, в сім'ї хлібо-робів народився Василь Григорович Латанський. Отам, де Тікича роздолля, Мої думки, мої сліди І хліборобська світла доля Зі степом вічно молодим. Учениця. Сільська школа, голодне повоєнне дитинство... Любов до рідного краю, села Луківки, річки Тікич, до односельців надихає школяра на літературну творчість. Вже з 6-го класу Василько - юнкор газет 'Зірка', 'Пионерская правда'. Його вчителі - відомі поети Марія Пригара та Микола Гірник. Учень. У 1960 році Василь Григорович вступає до Львівського університету імені Івана Франка. А після закінчення приїздить у селище Совєтське, згодом - у Прудівську середню школу працювати директором і вчителем-україністом. Учениця. У Василя Григоровича щаслива доля: він - відмінник освіти України, член Спілки журналістів і член Національної Спілки письменників України. Учень. В. Г. Латанський - автор книг 'Ужинок', 'Які очі - такий світ', 'Де взялась Ведмідь-гора?'. Вчитель (читає вірші 'Україна' і 'А Тікич плине собі, плине...'): Знаєш ти, Що таке Україна? Україна - це гай солов'їний, Це твоя у садочку хата, На пісні і казки багата. Україна - це тато й ненька, Це безсмертне слово Шевченка, Це божественно рідна мова, Сонцесяйна і веселкова. Україна - це волі голос, Синє небо і спілий колос. * * * А Тікич плине собі, плине У надвечір'я чарівне... Уже я гість у цій долині, Що не забула ще мене. Іскряться хвилі прихололі, Доріжки місячної гра... І я шепочу: 'Доле, доле, Не дай забути отчий край!' Запитання до учнів: - Що означає для поета слово 'Батьківщина'? Учень. 'Це - гай солов'їний, хата в садочку, тато й ненька', 'безсмертне слово Шевченка', 'божественно рідна мова', 'це волі голос', 'синє небо, спілий колос'. Вчитель. Які почуття тут висловлені? Учень. Почуття любові до отчого дому, рідного краю. Вчитель. Знайдіть епітети у вірші. Учениця. 'Надвечір'я чарівне', 'безсмертне слово', а в переносному значенні вживається: 'калина вигляда'. Вони надають поезії 'Україна' художньої краси. Тому мова вірша чарівна, багата. Вчитель. Скажіть, які рядки у вірші римуються, що таке рима, чим прозова мова відрізняється від поетичної? Учні. Рима - це співзвучне закінчення рядків. Наприклад, голос - колос, хата - багата, мова - веселкова. 'Україна' - це поезія, тому що звучить ритмічно, а прозова мова схожа на розмовну. Вчитель. А які символи України у віршах? Учні. Верба, калина, синє небо, спілий колос. Вчитель. Отже, вірші 'Україна', 'А Тікич плине собі, плине...' навчають нас любити отчий дім, рідну мову, Україну, її символи-обереги. Учень (читає вірш 'День незалежності'): Питаю діда: чи було, Щоб так на вулицях цвіло І синьо-жовті прапори Махали крилами згори? І каже дід: 'Таке було! Тоді снігами замело Стежки, дороги і хати, Що ні проїхать, ні пройти. То вісімнадцятий був рік. Мороз нам руки пік і сік, Та ми раділи: Україна На волі квітла, мов калина. Недовго квітла... Чужаки Їй обламали цвіт, гілки, А нас швиденько - на коліна. Затихла мова солов'їна... Та берегли ми до пори Жовто-блакитні прапори, Щоб наша ненька Україна Довічно квітла, мов калина!' Вчитель. Який настрій вірша? Учень. Урочистий, святковий. Вчитель. А де тут порівняння? Що це за художній образ? Учениця. 'Україна довічно квітла, мов калина'. Вчитель. Яке найбільше свято в українців? Учень. День незалежності - 24 серпня, його святкує весь український народ. Цього дня Україна проголосила себе незалежною державою. Вчитель. Поет радіє, що Україна незалежна, висловлює бажання, щоб вона 'довічно квітла, мов калина!'. Учень (читає вірш 'До рідної мови'): Верни до мене, материнська мово З далекого черкаського села, Де чорнобривці квітнуть чорноброво І стежечка на Тікич повела! Нехай у серці заструмує слово, Те, від якого мамине тепло. Хай будить пам'ять пісня веселкова, - Без неї нас на світі б не було! Приходь до мене в радості і будні! Молю, благаю в снах і наяву. Верни! І проклени, коли забуду, Чий син, з якого кореня живу! Вчитель. Що означає для ліричного героя рідна мова? Учень. Він любить мову, в ній - 'мамине тепло', 'чорнобривці квітнуть чорноброво', кличе свою мову з 'далекого черкаського села'. Вчитель. Чого навчає цей вірш? Учениця. Шанувати материнську мову, від якої на серці тепло і радісно, шанувати і пам'ятати свої корені. Вчитель. Пригадайте, які твори Василя Григоровича ви читали самостійно. Що вам сподобалось? Чи є вірші, написані з гумором? Учень (читає лічилку): 'А скажить-но...' Аж спітніла наша мама - Всіх частує галушками: І мене, і мого брата, Двох сестер, бабуню, тата, Трьох онуків, двох сусідів, Свого й татового діда... А скажіть-но: скількох мама Частувала галушками? Вчитель. Чи сподобалась вам лічилка? Яке слово взяли для себе? Учень. Мені запам'ятались слова: галушки, бабуня, частувала. Учні по черзі читають гумореску 'Тихий день', 'Римики', 'Колисанку', 'Доня хоче спати', 'смішинки-веселинки', загадки, швидкомовку 'Пилип'). Вчитель. А чому читали саме ці твори? Учень. Мені подобаються гуморески про шкільне життя, люблю загадки. В них вишукую незнайомі слова, як-от: гамірня, стодола, нежить, вічка, чом-чомусик, Лоскотон. Вчитель. На уроках мови ми вивчили синоніми. Чи помітили їх в прочитаних творах? Учень. Наприклад: кричати, галасувати, кувікати, базікати, кукурікати, гудіти. Вчитель. А у Василя Латанського є ще й пісні. Кілька його віршів поклав на музику композитор В. Медведеря. Нумо, заспіваймо 'Ластівки', 'Застудився Їжачок'. Насамкінець виступає В. Г. Латанський, дякує п'ятикласникам за любов до української мови, до поезії, за урок. Пропонує гру буриме: хто більше підбере рим до слів 'Україна', 'школа'. Вчитель. Творчість В. Г. Латанського - душі народної криниця, невичерпне джерело духовності. Тож читайте його вірші своїм молодшим братикам, сестричкам, татам і мамам. Спасибі, діти, за урок! Катерина МАЛЯРЕНКО, старший вчитель-україніст Прудівської ЗОШ Совєтського району в АРК. |
31 липня 2013
|
Василь ЛАТАНСЬКИЙ Не так давно Президія Спілки письменників України прийняла до своїх лав нашого земляка, обдарованого поета-лірика Василя Латанського. У його внутрішньому образі органічно поєдналися педагог і поет. Він уже майже сорок літ вчителює. В одному з своїх віршів він сповідально зізнається: Ой школярики, школярики мої - Невгамовно щебетливі солов'ї! Сорок літ щебечете мені І веселі, і журливо чарівні. Педагог за покликанням, свою сердечну любов віддає дітям. Ось та любов і 'нащебетала' українській літературі дитячого поета. Василь Григорович Латанський народився 18 листопада 1938 року в селі Луківка Катеринопольського району Київської (тепер Черкаської) області в родині колгоспників. Батько - учасник Великої Вітчизняної війни. Любов до літератури захопила Василька іще в шкільні роки. Вірші шестикласника Васі Латанського публікувалися на сторінках газет. Не раз був він переможцем у конкурсах на кращий твір. По закінченню середньої школи 1957 року служив у армії. А 1960 року вступив на філологічний факультет Львівського державного університету ім. І. Франка. Студент В. Латанський продовжує писати вірші. Бере активну участь у роботі університетської літературної студії 'Франкова кузня'. Два роки очолював її. 1965 року, закінчивши університет, дістав направлення на роботу в Крим, у село Пруди Совєтського району, де і тепер працює вчителем української мови та літератури та директором середньої школи. В. Латанський пише для дітей дошкільного та молодшого віку. Пише цікаво, емоційно-барвисто. Поетично! Цого твори збуджують дитячу допитливість, сполучену з чарівною дитячою наївністю, безпосередністю. Поет прагне оберігати дитину в делікатному віці від душевних травм. Тонкий знавець дитячої психології, В. Латанський у кращих своїх творах показує, як діє дитяча уява, процес міркування, тлумачення баченого в оточуючому світі. При цьому не раз оповідь виходить у сферу смішного. Дуже тонко і точно підмітив своєрідність індивідуальної манери В. Латанського талановитий український критик, літературознавець, академік Академії наук України, доктор філологічних наук, професор Київського державного університету ім. Т. Шевченка Михайло Наєнко: 'Є в поезії Латанського, окрім щирості та задушевності, й ще одна прикметна риса, яка дається не кожному поету. Маю на увазі внутрішньо прихований, але повсякчас присутній у поезії В. Латанського ліричний усміх'. Останнім часом прозвучала в драматично-болючому ключі і тема долі сучасної школи, яка внаслідок політичних та економічних негараздів опинилася над прірвою. 'Вмирає школа...' Скорботно звучить мотив поневіряння вчительства, що місяцями скніє без зарплатні, 'гризе сухарі', мучиться в холодних, неопалюваних взимку класах. 'Десь палко дебатують депутати, а в школі навіть віника нема'. Поетові болить трагічна доля дітей, що 'зімлівають з голоду'. Не одна сотня віршів В. Латанського побачили світ на сторінках газет, українських журналів. І тільки тепер, дякуючи добрим людям-спонсорам, з'явилися його два поетичних збірники - 'Ужинок' (1997), 'Які очі - такий світ' (1998). З'являються часто його нові вірші для дітей і про дітей на сторінках 'Кримської світлиці'. Письменник звертається до публіцистики. У статтях він гаряче відстоює інтереси творчої інтелігенції, діячів культури української від шовіністичного паплюження та фальсифікацій. ЛІРИКА КОСЯТЬ ТРАВИ ЦВІРКУНИ Як прийдуть до мене сни, Я не буду спати, Бо не сплять - цвір!-цвіркуни, Косять біля хати. Від зорі і до зорі Косять трави, косять... Ну й завзяті косарі! Де ж кладуть покоси? Чом нескошена трава Сохне біля хати? Може, й справді так бува, Розпитаю в тата. ПІСЛЯ ДОЩУ Стоїть картопля мокра-мокра У пелехатому плащі. Сміється до капусти морква: 'От і діждалися дощів'. Метляє хвостиком петрушка Аж за межу, де барбарис. А він шепоче їй на вушко: 'Ще буде сонце. Не журись!' КОШЕНЯТКО Спить на сонечку маленьке Біля киці, біля неньки, Як іде, не поспішає - Лапка лапку доганяє: - Няв-няв-няв!.. У ХАТІ СНІГ - В нашій хаті вже зима! - Хвалиться малий Хома. - Подивіться: пада сніг На дивани, на поріг... Я розсипав сніг по хаті, Що з млина привіз наш тато. ЗАСТУДИВСЯ ЇЖАЧОК То приляже на бочок, То почне дрімати... Застудився їжачок А як лікувати? Як узнати болячки: Може, грип? Чи нежить? Не пускають колючки Хворого обстежить. ВМИРАЄ ШКОЛА Вмирає школа... Людоньки, вмирає! Куди ж поділись мудрі 'лікарі'? В якому царстві, у якому краї Гризе, як наш учитель, сухарі? Вже котрий місяць скніє без зарплати, В холодних класах тішиться зима. Де палко дебатують депутати, А в школі навіть віника нема. Он зомліває з голоду дитина. Тих 'лікарів' даремно вигляда. У них завжди є долари у скрині, А нас обсіли злидні і біда. Біда з бідою - от і край наш нині. Ми, хоч і бідні, все-таки панва. Та усміхнеться доленька Вкраїні! Рятуймо школу! Поки ще жива. |
31 липня 2013
|
Луковка— cело, подчинено Пальчиковскому сельскому совету Катеринопольского района Черкасской области. В ХІХ столетии село Петриковской волости Звенигородского уезда Киевской губернии. |
8 липня 2013
|
З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ Василь Григорович Латанський (* 18 листопада 1938, с. Луківка (Катеринопільський район) Черкаської обл.) — український письменник. Член Національної спілки письменників України. |
7 квітня 2013
|
України рідної окраса, Край пісень і золота -зерна Ти колиска нашого Тараса, - Чарівна черкаська сторона. Над тобою прогули сторіччя В дзвони пут і праведних мечів, І сьогодні пісня трудівнича Розквіта в оселях сіячів. Я люблю тепло твоїх стежин, Де в сади Дніпрова синь вплелася В серце вріс і древній Чигирин, І священний закуток Тараса. І славетна Канівська гора, Й слово Кобзаря благословенне. Піснею любові і добра Стала ти, Черкащино, для мене. Дмитро ЛУЦЕНКО |
24 березня 2013
|
З НОТАТНИКА КРАЄЗНАВЦЯ ШТРИХИ ДО ІСТОРІЇ ЛУКІВКИ 1864 рік. Лаврентій Похилевич згадує Луківку у своїй друкованій праці, вказуючи на те, що цей населений пункт на той час був частиною села Пальчика і знаходився у низині неподалік річки. Вказував також, що назва походила від слова луки (луг). Жителів там проживало 380 осіб; землі - 718 десятин. Православні віруючі були спочатку приписані до Пальчиківської Варваринської (1882), а згодом - до Пальчиківської Іоано-Богословської церкви (1900). 2001 р. Населення - 271 житель. 2012 р. Населення - 198 чоловік (за даними ВікіпедіЇ). ВІДОМІ ЛЮДИ, ПОВ'ЯЗАНІ З ЛУКІВКОЮ: * В. Латанський, письменник, член НСПУ. * Т. Моключенко, священномученик( (УПЦ). * Г. Латанський, мученик (УПЦ). ПРО ДВОХ ОСТАННІХ - ДЕТАЛЬНІШЕ У МОЇЙ ПУБЛІКАЦІЇ: * Бурій В. Герої віри Православної: Трохим Моключенко та Григорій Латанський / Валерій Бурій // Катеринопільський вісник. - 2002. - 26 січ. - С. 5. Запитуйте у бібліотеках!!! |
24 березня 2013
|
| Закрити |
