|
Боротьба за незалежність України Шумега Євстахій- син Йосипа і Марії, народився у Лядському 1914 року, займався торгівлею у Монастириську, одружений, був членом ОУН. Крізь терни до волі... У селі Лядське проживала сім’я Безтільних Олексія і Марії, мали троє дітей. Старша дочка Ганна 1924 року і два молодші брати – Степан 1926 р.н. та Іван 1928 р. Із злиднів сім’я не виходила, одні за другими заходили. Одного січневого вечора Олексій і Марія радились, як із цих бід вийти. Надумали позичити трохи грошей у родини. На ці гроші Олексій поїхав за кордон, щоб покращити своє матеріальне становище. Не пройшло і місяця, як почалась Друга світова війна, кордони закрили, тому дати якусь мізерну допомогу дружині і дітям не мав можливості. А вдома стало ще прикріше, червоні „визволителі” почали обкладати контингентами та податками. Організували колгоспи в яких люди працювали, а оплати майже ніякої не було. Мати, працюючи у таких умовах, не маючи у що одітися ані взутися, ні купити дров, ні їсти, ні лікуватися, захворіла і вневдовзі померла. Діти залишились із стареньким дідом Паньком, який теж скоро помер. Залишившись круглими сиротами вони зрозуміли, яке „добро” принесли совіти для них, через що мати ще молодою пішла зі світу. Ганна працювала на ділянці, але і їй, як усім іншим нічого не платили. Не було з чого спекти паляницю. Одна корова рятувала їх. Облавники бачили, що діти живуть у поганих умовах почали підмовляти, що створять їм кращі умови та нададуть добру роботу, але щоб Ганна з братами співпрацювала з енкавеесівцями. Та появився він, красень із чорним хвилястим волоссям та світлими голубими очима. Міцної статури юнак, на псевдо „Воля”, родом із Чортківщини, відразу запав у серце дівчині. Вона зрозуміла, що з ним піде на край світу і ніхто й ніщо її не зупинить, вступила в ОУН, ставши зв’язковою. А ще любов до України, яку вона не зрадить і буде боротись за неї. Брати теж пішли за сестрою ставши членами ОУН. По звірячому розстріляли „Волю” біля села Вербка, випустивши у його вже мертве тіло весь магазин патронів. До речі, про його справжнє ім’я і звідки він родом знали лише у вузькому колі. Нажаль зараз ніхто про це не знає. Ганна важко переживала його смерть. Почалися переслідування, провокації і перевірки... Уночі напередодні Великодня 25 квітня 1948 року Ганну мордували, гвалтували, висмикували довгі коси, застосовували різні тортури. Домагались щоб вона виказала де бандерівці, у кого є криївки, хто має зв’язки з ними. Кати лютували, скаженіли як звірі, що не можуть від неї дізнатись нічого. Ганна знала, що московські нелюди, виховані ленінсько-сталінською комуністичною ідеологією, принесли нам тюрми, Сибір, Гулаг, неволю і рабство. Що в неї забрали все, дівочу честь, красу, здоров’я, змарнували життя. Вона мовчала, страждала і в тяжких муках чекала смерті, пам’ятаючи клятву повстанця чесно і вірно служити, як зв’язкова, як медична сестра допомагати борцям за волю України. Червоні антихристи закололи її штиками. Посадили під розквітлу черешню на краю села, щоб стікала кров’ю. Несучи до церкви освячувати Паски, люди побачили криваву розправу, що сталася уночі. Не давали нікому до неї підходити, а потім мертве тіло завезли у сусіднє село Лазарівку, викинули при дорозі щоб надати страху повстанцям і населенню. Знайшлися добрі люди і під прикриттям ночі її поховали. А у 1992 році патріотку України, зв’язкову ОУН перезахоронили за християнським звичаєм на цвинтарі у селі Лядському. Брати Степан та Іван 20-ти та 18-ти років теж загинули у бою і місце поховання їх невідоме. Вірш написаний подругами-односельчанками Ганни: Поміж ворогами із двома братами Втікала Гануся з села. За нею в погоні полями Летіла ворожа орда. Нараз, милий Боже, Гануся упала І куля прошила їй грудь. Упавши, промовила слово: „Подруго, мене не забудь”. Ще вчора Гануся сиділа між нами Схилившися, скромна й сумна, Сьогодні пробиту штиками Вкрива її чорна земля. Ще вчора Гануся співала дзвіночком: „Я жити так хочу, геть думи сумні!” Сьогодні лежить під горбочком У темній могилі на дні. Ця пісня кривава про сльози криваві, Про дівчину бідну одну. Віддала життя не за славу, А впала за волю святу. Та на цьому ще не закінчилося... 19 серпня 1950 року масова репресія громадян, яких вивезли у табори цілими сім’ями: Пилипко Микола Семенович Пилипко Олексій Семенович Блажко Іван Шумега Андрій Цебрій Михайло Іванович Максимчук Ганна Григорівна Пилипко Микола Матвійович Борецька Анастасія Рибчак Михайло Дволітко Микола Недільська Євдокія Шумега Олексій На даний час проживають і реабілітовані : Грабовська Ганна Іванівна - 1925 р.н. Грабовська Ольга Петрівна – 1946 р.н. Павелко Марія Михайлівна – 1929 р.н. Дволітко Володимир Степанович- 1938 р.н. Двулітка Ганна Михайлівна – 1932р.н. Шумега Марія Миколаївна – 1929 р.н. Недільський Богдан Петрович 1945 р.н. Спогади реабілітованої Грабовської Ганни Іванівни: В організації була зв’язковою з1941 по 1944 рік. Після мене була Недільська Анастасія. У 1944 році я вийшла заміж за Цебрія Петра, який був провідником у Коропецькому районі. Цього ж року народився син і нажаль помер. Чоловік і його брат Василь пішли у підпілля, а я мусила ховатись у сусідів або у сусідніх селах із донькою Ольгою. Яка народилася пізніше. Доводилось переживати страшні часи. Перебувала у Станіславі, де народила сина Василя. Потім до мене приїхали, як по зв’язкову, із Запоріжжя щоб їхала на Східну Україну. Я пішла до мами у Лядське і сказала, що мене посилають на Схід і щоб вона не переживала. Якраз там мене застало НКВС. Я змушена була втікати, бо мала біля себе паспорт, який по дорозі викинула. Почали стріляти по ногах, але не вдалося поранити, бо потрібна була живою. Зате поранили іншу жінку. Мене забрали у район і там катували. 1-го червня 1948 року мене забрали в Чортківську тюрму, де я перебувала в одиночній камері три місяці. До мене підсилали вивідувачів, щоб я щось розказала чи обмовилась про що-небудь підозріле. Але я ні про що не признавалася і ні про чоловіка , ні про дітей, а сказала, що возила контингент в Пишківці. Просиділа від червня до листопада перенісши важкі тортури. Суд не підписали із Чорткова повезли у Львів на пересильний пункт. Там я була тиждень. Нас записували на роботу на швейну фабрику у Мордовію. Я агітувала жінок і дівчат які теж там були щоб записувались, бо знала що чекає на інших роботах. На швейній фабриці шили різні речі. Мусила давати план на 200% щоб заробити 25 рублів. Писати листи додому можна було лише двічі на рік. В таборі я познайомилася із дочкою начальника тюрми і могла ходити інколи на базар. Коли дізналася що мою маму посадили в тюрму за несплату контингенту, почала дуже плакати. Начальник табору побачив і запитав чому, і коли я йому розповіла, то він українською мовою сказав, що це неправда, що мама вдома і запитав чи вмію вишивати, щоб вишити рушник. Так я змогла більше ходити по поселенню. Але через деякий час він помер і його донька пішла звідти. Призначили іншого начальника, дуже строгого. Але у 1953 році коли помер Сталін стало трохи легше. Від імені мого сина, який уже пішов до школи, написали листа , щоб мене пустили до дітей. Через два місяці прийшла відповідь і мене взяли на пересуд. Із 25–ти років залишили п’ять, бо на суді я далі говорила, що невинна. Мій чоловік Цебрій Петро 6 травня написав листа, що в нього все добре, а 26 травня загинув разом із двома побратимами. Їх зрадили. Похований у Коропці. Спогади реабілітованого Дволітки Володимира Степановича: Вивозили маму Євдокію, мене 12 річного та дворічну сестру Марію на самого Спаса 1950 року за те, що мій батько Дволітко Степан воював в УПА. Зігнали нас 17 родин з Лядського і 16 із Бобрівник на стадіон у Лядському і оточили військові із собаками. В полудень пролилася сильна злива після чого нас мокрих посадили на машини і повезли на пересильний пункт у Бережани, де була колись тюрма. Пам’ятаю на стінах було написано: „Хто не був, той буде, а хто був- не забуде”. Камери були невеликі, в кожній із них було понад 20 людей, усі разом – чловіки, жінки і діти. В кутку стояв туалет, який наглядач часто перевіряв, а потім заставляв збирати руками. На їду давали один раз окріп та кашу. Мою маму відразу забрали в Тернопіль на допит, чи не має вона зв’язку із чоловіком. Не було мами два тижні. Нам дітям допомагали односельці, особливо Недільський Михайло Степанович, Блажко Євстахій Іванович, які писали вимоги, щоб нам повернули маму. 3 жовтня 1950 року нас посадили у вагони-товарняки. Везли 28 днів. Годували сухим пайком, який давали на три дні. Привезли нас у Красноярський край на странцію Маганськ. Звідти трактором два дні за 50 км везли у поселення Брод. Тут нас розселили у бараки по дві – три сім’ї в одну кімнату. Надворі були сильні морози 35 – 40 градусів. Ми були напівголі, сестра Маруся боса. Не було що їсти, навіть води не було чим принести і не було за що купити. Два рази на місяць треба було зареєструватись у комендатурі. Мама пішла відразу на роботу в дорожну бригаду. Заробітки були дуже малі, ні хліба, ні картоплі не було. Ту зиму миледве вижили. На другу зиму мені було 13 з половиною років і я змушений був піти на роботу, тому, що мама захворіла на серце, порок серця, і знаходилась на безплатній групі. Я пішов „чурочку” колотити, яку використовували для заправки газогенераторних машин, де працював до 1953 року. Потім мене забрали учнем в гараж, де моїм наставником був Конакотин Валерій Леонідович, який після тюрми був на спецпоселенні, він один із багатьох люей мав вищу освіту, яку зхакінчив у Парижі. Цій людині я вдячний до цього часу. Він багато зробив для мого виховання, з ним я працював до 1960 року. Сестра Маруся спочатку ходила у садочок, де вона вижила і ми в деякій мірі біля неї. Бо коли вона не йшла, а таке часто бувало, то хвороба або сильні морози, то давали їжу додому з якої нам частково перепадало. Спогади реабілітованого Недільського Богдана Петровича : Будучи п’ятирічним хлопчиком, я ще нічого не міг зрозуміти, що коїться навкруг. Вже коли я став старшим – все стало зрозумілим. Мої батьки не мали зв’язків з УПА, але нас вивезли в Сибір. У мою дитячу пам’ять врізався день 19 серпня 1950 року на Спаса, коли нас ще зранку погнали на стадіон у Лядському. Військові із собаками нас оточили не дозволяючи нікуди йти. З дому майже нічого не взяли, бо не дозволили. Люди вийшли подивитися що таке коїться. Ми були всі голодні, а в обід пролилася злива і ми змоклі стояли. Хтось хотів передати буханець хліба і коли я підійшов і взяв його, то НКВДист штовхнув мене ногою так, що я відлетів на кілька метрів у бік, а хлібина покотилася в болото. Донині відчуваю той удар. Після обіду нас голодних, мокрих посадили на машини і повезли до пересильного пункту. Потім нас везли в товарняках. Не було що їсти, хто не витримував, помирав у дорозі. А справжнє пекло було у поселенні Брод Красноярського краю. Взимку не було що їсти, дуже холодно було в бараках, а коли наступила весна, то варили юшку із лободи, кропиви та інших трав. Ось така радянська дійсність! У 1944 році Лядське було звільнене від німців. Були створені органи влади. Першим головою сільської ради був Пилипко Микола Семенович, а секретарем Доміна Василь Адамович. У січні 1950 року у селі був створений колгосп ім. Леніна, а у 1955 його об’єднано із Бобрівницьким колгоспом „Комсомолець України” під назвою „Шляхом Леніна” до якого ще ввійшло село Комарівка та хутори Підвивіз, Лядська Вербка, Грабок, Добромишль та Кудярка. З 1979 року по 1989 рік колгосп носив назву „Україна”, а з 1989 по 2000 року селянська спілка „Україна”. У 2000 році селянську спілку реорганізовано у ТзОВ „Гарант”. У 2005 році ТзОВ „Лядське”. У селі функціонує церква Успіння Пресвятої Діви Марії, дерев’яна, побудована у 1781 року у 1912 році проведено ремонт. У 1996 році поставлено новий іконостас, тетрапод та кивот. У 1989 році у селі був заснований Народний Рух України, який налічував 35 членів. На місці подій 1906 року поставлений пам’ятний хрест та за радянських часів на горі над селом - барельєф і шпиль „Борцям за Україну”. Пам’ятний хрест та липа – свідок подій. У 1993 році насипана символічна могила в честь загиблих громадян у боротьбі за незалежність України. До 1991 року до села Лядське належав хутір Вербка, який об’єднаний із хутором Грабок у село Затишне і в даний час належить до Комарівської сільської ради. У травні 1942 року з вини німецьких солдат сталася велика пожежа через яку згоріло 90 господаств - більша половина лівого боку річки Золота Липа. На той час у селі налічувалось біля 250 господарств. У червні 1957 року сталася велика злива, внаслідок чого по стічних канавах рухалась вода з такою силою, що повернула течію річки, а вирвані з корінням дерева віднесла вверх по течії на 100 м, після чого з верхів’я річки Золота Липа вода метровими валунами обрушилась на село, заливши більшу його частину. Сільський голова М.М. Шумега Січень-квітень 2010 року |
3 січня 2011
|
Історія села Лядське Монастириського району Тернопільської області у записах, спогадах, дійсності. Там, де співають солов’ї, Де в травах тануть чисті роси, Де тиша й благодать землі, Купають верби довгі коси. Де річка, Липа Золота, Несе свої стрімкії води Між гір, до старовинного Дністра, Де нива золоту пшеницю родить. Де тиша заворожлива така І вітер ледь шепоче поміж віттям, Лежить в долині тут село Лядське За віком, що налічує століття. Село Лядське Монастириського району Тернопільської області. Герб – голубого кольору щит фігурної форми, на якому у верхній частині розміщений тризуб, посередині у перехрещенні пшеничнтй сніп і накладений на ньому меч. Внизу між двома восьмикутними зірочками півколом напис – Лядське. Усі зображення на щиті золотистого кольору. Прапор – жовто-блакитний стяг. Село Лядське розміщене на берегах річки Золота Липа у південно-західній частині Монастириського району Тернопільської області. З 1963 року Червоне. Відповідно до Постанови Президії Верховної Ради України № 289 від 18 лютого 1992 року відновлено колишнє найменування Лядське. Існує дві версії походження назви населеного пункту. Перша – від прізвища пана Лядського, який утримував землі і кріпаків і друга більш правдивіша і мабуть давніша - від лісистої місцевості. Навколо села було багато лісів і село називалось Лісове – Лісне. У польській мові „ліс” це „ляс” і в розмовному процесі Лісове – Лясне перетворилося на Лясове чи Лясне – Ляцке – Лядське. В літописах першою згадкою про містечко Лядське, яке мало статус Магдебурського права, датується 1445 рік (з архівних даних польське видання томів „Лєвим і правим”) Площа населеного пункту – 308 га. Станом на 01.01.2010 року у населеному пункті налічується 197 дворів, у тому числі 147 наявних і 50 тимчасово відсутніх, населення - 373 особи за національністю українці. У 1939 році населення села складало 1310 осіб в тому числі українців - 1090 осіб, поляків – 210осіб, євреїв – 10 осіб, було 250 дворів. Віддаль до районного центру м. Монастириська – 16 км, до найближчої залізничної станції у м. Бучач – 33 км. Середня температура липня складає +25 +30 градусів С*, січня - 17 – 22, місцевість горбиста, вкрита лісами та чагарниками, грунти суглинкові. За козацької доби неподалік села відбулися дві великі битви із татарами. Вихідці із села Лядське служили в УСС, УГА. Культурно-освітній рух у селі почався у 1868-1889 роках за ініціативою тодішнього дяка, а потім війта Томи Ляшкевича, українського шляхтича. У 1870 році коштами громади побудовано школу у якій навчалися діти із Лядського та Бобрівник. Перший український вчитель Костянтин Кушніренко пробув у селі з 1830 по 1894 рік. Через незгоду із священником у 1894 році переїхав до Озерян Бучацького повіту і цього ж року прийшла вчителька Ольга Грабовецька. У 1895 році було засновано товариство „Просвіта” за ініціативою студента Сенатовича та Івана і Степана Грабовських. У 1900 році при читальні утворено збіжовий збір для допомоги біднішим селянам. У 1905 році засновано спортивно-руханкове пожежне товатиство „Січ”, яке у 1906 році призупинило свою діяльність, а у 1908 році його діяльність відновлена. 1910 року було утворена кооператива „Власна поміч”, яка досить добре була розвинулась. Під час першої світової війни товариства, а також школа призупинили діяльність. Перші бої під селом відбулися 28 серпня 1914 року, а 31 серпня австрійці відступили у Карпати. 4 липня 1915 року бойовий фронт зупинився у селі Лядське понад Золотою Липою і стояв до 28 серпня 1915 року. Донині збереглися викопані окопи у лісах і на горах понад селом. У 1916 році фронт знову проходить через село, а 9 і 10 серпня 1916 року відбувся сильний бій під с. Лазарівка. Після чого австріці відступають на позиції до Галича. В 1920 році фронт знову двічі проходить через Лядське. Бої точилися між російськими і польсько-петлюрівськими військами. Під час війни зруйновано 24 господарства, розбито церкву і школу. У 1921 році їх відновлено і в школі почалося навчання. У 1923 році відновлено діяльність читальні „Просвіта”. Почав працювати аматорський гурток. Першою виставою яку він поставив, була „Наталка-Полтавка”. У 1930 році виникла польська „пацифікація”, але у нас вона не відбулася. Було заарештовано кооперативного діловода і забрано документи і кооперативні книги в поліцію в Комарівку та через тиждень усе повернуто. У 1932 році засновано молодіжне товариство „Союз української Поступової молоді ім. Драгоманова „Каменярі”. У 1937 році почало діяти товариство „Союз українських працюючих жінок „Жіноча громада”. Важливою історичною подією є та, що сталася 28.02.1906 року, коли австійська жандармерія розстріляла мирних жителів, а передувало цьому віче 26.02.1906 року у селі Нижнів Станіславського повіту у якому активну участь приймала делегація з Лядського. Цю подію широко висвітлив тодішній щоденник „Діло”, опозиційна польська газета „Кур’єр Львовскі”, „Слово польське”, з промовою в австрійському парламенті виступив посол Романчук із вимогою суворого слідства і суворої кари за невинно пролиту кров. Звістка про ці події полетіла у Німеччину, Канаду, Америку, Австралію та інші країни де тільки знаходились українці, вихідці із села і навколишніх сіл. Ось уже минуло 104 роки від тих подій, коли у селі Лядському пролилась кров тих, хто засумнівався у пансько-цісарській непогрішності, сказавши, зась! Лядська трагедія глибоко потрясла серця сучасників, які одні з перших кинули виклик світові несправедливості. Не випадково вона увіковічнена на сторінках Енциклопедії Історії України, як одна з найважливіших подій, що сталася в Україні. Скупі слова енциклопедії, а що криється за ними! За ними криється нестримна жага волі та правди, кривава веремія, позначена печаттю смерті, яка свого часу запалила серця нащадків, що боролися за незалежну, вільну Українську Державу, за яку горде і вдячне сучасне покоління. За цими словами – зворушливі спогади учасників та очевидців селянського бунту які пощастило записати авторові цих рядків у далекі липневі дні 1962 року. Сьогодні серед нас вже нема нікого з них, а тоді вони були бадьорі й дужі, їх пам’ять чиста й сувора. Цебрій І.М., Деркач Марія, Безтільний М.Г., Одуд Юзефа, Бучок І.Г., Грабовський Г.І. – це вони пригадували найменші деталі подій 56 – річної давності щоб передати нащадкам велику істину боротьби. І.М. Цебрій. За участь у заворушенні був арештований та відданий під суд, хоч у 1962 році йому минув 81 рік, пам’ять його зберегла не тільки факти, але й саму атмосферу тих подій. Його невістка Параска була дочкою убитої під час тих подій Смучок Ганни, а Марія Деркач дружиною одного з найактивніших селян Михайла Деркача. Їх слова освіжили деякі відомі вже факти. Події ці наблизились до нас і через спомин Безтільного М., батько якого також упав від кулі карателів. Брат Юзефи Одуд – Кароль Мушинський склав пісню про лядські події, яку вона заспівала на прохання. Учасником селянського виступу був Бучок І.Г. спочатку думав, що нічого не пригадає, але згадав. Найбільше оповів Грабовський Г.І., що належав до своєрідних сільських енциклопедистів, яких можна зустріти у кожному селі. Слухаючи його, мимоволі стаєш учасником подій, виникає уява про тодішнє село його історія, культура, природа. Усе почалося з ніби-то дозволеної у Австро-Угорській імперії боротьби за виборчі права, яких селяни були позбавлені. Вони зверталися з петиціями з вимогою введення справедливого виборчого закону, на які Австро-Угорська влада, як і усі імперські влади, не звертала уваги і не думала щось змінити. Тоді обурені селяни вирішили вдатися до масових виступів. Дух боротьби розгорався з дня на день. На той час рознеслася чутка, що за Дністром у селі Нижневі Тлумацького повіту, відбудеться віче з приводу виборчої реформи. Цебрій І.М. – на віче зібралося майже все наше село. Попереду з малиновим прапором ішов Михайло Деркач- могутньої статури юнак, якому тоді заледве минуло 18 років, гордо й сміливо дивився вперед, його обличчя випромінювало молоду красу й бойовитість. Несподівано на нього накинулись жандарми щоб відібрати прапор, але тут таки порозліталися в боки від його дужої постаті і прапор продовжував майоріти над головами людей. Марія Деркач про нього: мій чоловік був бідняк з бідняків проте запальний, справедливий і рішучий. Ніколи не бачив старовинний Нижнів стільки людей. Тут зідралося біля 12 тисяч селян з Тлумацького і Бучацького повітів. Віче почалося. Жандарми оточили трибуну і погрожували розправою. Натовп клекотав від обурення, а коли жандармський комісар перервав виступ оратора, який захищав права народу, в хід були пущені кулаки і дрючки. На допомогу комісарові поспішили жандарми, але натрапили на рішучу відсіч і змушені були тікати разом із ним до приміщення школи. Вже звідти почали стріляти на сполох. Дехто стривожився: „До чого то дійде?”. Та більшість не злякалася. Несподівано на трибуну пропхався поміщик із сусіднього Петрилова і хотів схилити селян до покори, сказавши кілька образливих слів в сторону делегації з Лядського. Тоді Проць Бойко з передсердя потягнув пана палкою по голві і стягнув з трибуни. На другий день до Лядського прибув із Нижнева жандармський офіцер. Ходив по селу, винюхував, щось записував, вимагав назвати підбурювачів. Йому відповідали мовчанкою. Зайшовши до корчми де орендарем був жид Лейба Гехт, довідався про потрібну цісарському уряду інформацію. А вночі до села прибуло 18 солдат і три жандарми. Війт села неграмотний, не бувши обізнаний із законами, сказав : „Робіть, що хочете”. Почались арешти. Незабаром жандарми 30 ув’язнених зігнали на сільський майдан біля корчми оголивши багнети. Застогнало від болю село. Грабовський Г.І. : „Мій тато стримував людей, бо знав, що намісник цісарський Галичини граф Потоцький дав жандармам дозвіл стріляти в бунтівників і боявся, що жандарми скористаються із цього”. Селян вже ніщо не могло стримати. Почалось заворушення і частині заарештованих вдалося втекти. Тим, що залишилися, рідні почали зносити їжу. Жінки плакали. До матері Михайла Деркача підійшов Матвій Заєцьі сказав: „Яка ти будеш мама, як віддаш свого сина?”. Повна відчаю жінка кинулась до гурту заарештованих. Люттю спалахнули жандармські очі. Відчуваючи біду один з арештованих Степан Шумега поклав одну руку на її плече, а другу на плече жандарма, пробуючи заспокоїти їх. Та жандарм, вирячивши очі, відскочив убік і всадив йому у спину багнет, влучивши якраз у п’ятикоронну монету, що була за тогочасним звичаєм захована у широкому поясі. Удар був такої сили, що кінець багнета загнувся. І тоді сталося найстрашніше : Одягнуті у солдатські шинелі селяни не наважувалися стріляти у своїх побратимів, зате австрійські жандарми не роздумували... На землю повалилося, стікаючи кров’ю кільканадцять людей. Злякавшись гніву селян, карателі залишили арештованих і спішно залишили село. Їм услід полетіло каміння. Було багато поранених. Хто міг - приховував свої рани, боячись кари. Федір Недільський, Проць Шумега, Ілько Шумега, Михайло Безтільний, Ганна Смучок (дрібним дітям мати) вже нічого не боялись... Їх смерть стала закликом до майбутньої боротьби. Цебрій І.М. : Ганна Смучок – це моя теща. Коли мене заарештували, принесла хліба на дорогу і загинула, кров’ю своєю освятивши наш бідняцький, чорний селянський хліб. Безтільний Г.М. : так сталося, що мій батько взагалі участі у вічу не брав. Його схопили, коли він йшов до корчми по тютюн. Так і загинув невинно від сваволі панської. Наступного дня, 29 лютого, село нагадувало військовий табір. Його оточив цілий полк австрійських жовнірів. Знову забирали людей. На цей час збереглася копія фотографії (оригінал у Тернопільському краєзнавчому музеї) арештованих – безцінна пам’ятка історії. У Станіславі відбувся суд. Судили людей, що насмілилися постояти за себе, судили за нелояльність до цісарсько- панської влади. Три роки відмучилась у тюрмі мати Михайла Деркача, за те, що не хотіла віддавати свого сина в жандармські пазури. Волі були позбавлені майже всі арештовані. Незабаром після кривавих подій, влітку 1906 року у Лядському спалахнув страйк сільськогосподарських робітників, що працювали в посесора Гольденберга. Біля панського поля була виставлена варта, що не впускала робітників, яких посесор заманював з інших сіл. Хоч вимоги страйкарів були скромні і полягали лише у підвищенні оплати праці, страйк налякав посесора і він негайно погодився на умови робітників. Лютневі події 1906 року показали, що не вдалося селян залякати розстрілом і арештом, а навпаки, згуртували не тільки провідників Шумегу Степана, який був учасником страйку, Панаса Безтільного та Миколу Харевича, а й усю громаду, яка раз і назавжди зрозуміла, що тільки у єдності сила народу. Докладно описав події 1906 року зі слів очевидців Доміна Василь Адамович 1889 року народження, нині покійний. Ось копія рукопису і фотографія - арештовані громадяни села Лядське австрійською жандармерією. З початком ІІ світової війни багато громадян вступили в ОУН та УПА. Список воїнів УПА, членів ОУН, уродженців села Лядське: Бойко Микола Степанович - 1920 р.н., загинув 1946 р. у с. Лядське Бойко Степан Михайлович - 1925 р.н., 1948 р. – не відомо Безтільний Микола Михайлович - 1926 р.н., 1947 р.- не відомо Безтільний Степан Олексійович - 1926 р.н., 1946р. - не відомо Безтільний Іван Олексійович - 1928 р.н., 1946 р. – не відомо Безтільна Ганна Олексіївна - 1924 р.н., закатована 1948 р. у с. Лядське Безтільний Петро Іванович - 1917 р.н., загинув 1940 р. м. Чортків Букатинський Адам Михайлович - 1920 р.н., 1949 р. – не відомо Букатинський Василь Петрович - 1925 р.н. 1947р. – с. Лядське Дволітко Федір Пилипович - 1907 р.н. 1946 р. с. Лядське Дволітко Степан Петрович - 1913 р.н., 1956 р. м.Красноярськ Дволітко Петро Васильович - 1918 р.н., 1940 р. м. Чортків Доміна Микола Адамович - 1909 р.н., 1940 р. м. Чортків Кобітович Степан Михайлович - 1925 р.н. 1947 р. – не відомо Недільський Петро Олексійович - 1921 р.н. 1947 р. –не відомо Смучок Василь Михайлович - 1932 р.н 1950 р. – не відомо Тиголь Степан Михайлович - 1923 р.н., 1946 р. с. Лядське Цебрій Петро Іванович - 1921 р.н., 1951р. х. Зелена Цебрій Василь Іванович - 1917 р.н., 1946 р. с. Бобрівники Цебрій Микола Михайлович - 1900 р.н., 1953 р. с. Лядське Цебрій Степан Миколайович - 1921 р.н., 1949 р.тюрма не вдомо Шумега Степан Петрович - 1926 р.н., 1947 р. не відомо Шумега Степан Олексійович - 1923 р.н., 1950 р. не відомо 72 громадян воювали на боці радянських військ 26 із них стали орденоносцями, 31 загинули на фронті. Список громадян села Лядське та Бобрівник полеглих у ІІ-й світовій війні: Ганущак Степан Васильович – 1917 р.н. Атаманюк Михайло Григорович – 1919 р.н. Пилипко Василь Семенович –1907р.н. Коржик Федір Миколайович – 1919 р.н. Грабовський Йосип Іванович – 1919 р.н. Максимчук Михайло Григорович – 1919 р.н. Почерева Петро Михайлович – 1919 р.н. Костюшко Євстахій Войтилович – 1919 р.н. Мотуз Федір Миколайович – 1918 р.н. Лісецький Степан Іванович – 1906 р.н. Гасяк Іван Андрійович – 1911 р.н. Бойко Петро Васильович – 1907 р.н. Гудима Степан Степанович -1918 р.н. -10- Кулик Петро Йосипович – 1917 р.н. Одуд Микола Іванович – 1918 р.н. Недільський Петро Семенович – 1906 р.н. Недільський Микола Тимкович – 1903 р.н. Недільський Степан Федорович – 1909 р.н. Шумега Михайло Олексійович – 1907 р.н. Заєць Василь Олексійович – 1909 р.н. Костюшко Доміна Войтилович – 1913 р.н. Бучок Микола Петрович – 1918 р.н. Костіль Парсковія Іванівна – 1886 р.н. Лісецька Ганна Костянтинівна – 1901 р.н. Лісецька Марія Костянтинівна – 1929 р.н. Гладун Іван Миколайович – 1913 р.н. Фішер Михайло Іванович – 1929 р.н. Стемпурський Степан Михайлович – 1930 р.н. Турчин Михайло Степанович – 1909 р.н. Когут Степан Григорович – 1932 р.н. Дійшов до Берліну і штурмував стіни Рейхстагу Заєць Петро Олексійович 1911 року народження, разом із земляками – Ковчуном Петром із Гранітного та Банахом із Коржови Із спогадів заслуженого вчителя України Плетенчука Олексія Миколайовича: 9 липня 1944 року німці зігнали людей на стадіон, відбирали молодих чоловіків і під конвоєм солдат погнали у с. Бобрівники, Там посадили на дві вантажні машини і вивезли у Львівську область у село Чорний Острів. П’ятнадцяти- шістнадцятирічних відправили додому, а решту призначили у робочий батальйон: Янішевський Степан Томович Янішевський Андрій томович Коростіль Олексій Іванович Цебрій Петро Франкович Заєць Микола Олексійович Кобилянський Микола Петрович Плетенчук Олексій Миколайович Шумега Олексій Феліксович Ганущак Микола Васильович Безтільний Степан Андрійович Безтільний Микола Андрійович Мелень Петро Семенович Бабій Микола Дмитрович Мельник Олексій Петрович Пилипко Степан Миколайович Грабовський василь Григорович Атаманюк Степан Семенович Крім цих 17 хлопців були ще радянські солдати- Хайбулов Микола, Зємцов Іван та Трифонов Федір, які ще на початку війни з відступом радянських військ на Схід, залишилися в селі працювати у господарів. Коли фронт наблизився, батальйон перевезли у Закарпаття, потім у Чехію і Словаччину. Там для нас війна закінчилася. Вивезені молоді громадяни с. Лядське на роботи до Німеччини: Осадець Євдокія Петрівна Ганущак Анастасія Шумега Микола Феліксович Павловська Параска Павловська Євдокія Шумега Ганна Петрівна Дволітко Ганна Степанівна Мельник Євдокія Михайлівна Коржик Іван Федорович Мелень Марія Михайлівна Чоловська Ганна Андріївна Вербіцький Степан Дзьоба Петро Іванович Заєць Степан Олексійович Цебрій Марія Петрівна Кобилянський Іван Миколайович Сеник Степан Юрійович Грабовський Іван Грабовська Марія Мазурик Василь Михайлович Недільський Євстахій Миколайович Червак Василь Михайлович Дутка Федір Ганущак Євдокія Михайлівна Майже всі повернулася додому. |
3 січня 2011
|
| Закрити |
