До річниці визволення Лип’янки від фашистських загарбників

10 березня виповнюється 72 роки як звільнили наше село Лип’янка від фашистських окупантів. Звернімось до історії: 27 січня 1944 року 20—29 танкові корпуси 5-ої гвардійської армії Другого Українського фронту вибили ворога із Шполи, Лип’янки і Лебедина. 28 січня наші війська повністю зайняли Лип’янку. Населення радо вітало своїх визволителів. Але 29 січня німці з самого ранку кинули в наступ танкову дивізію, підкріплену артилерією і піхтою з села Нечаєве. Наші війська не встигли обладнати бойові позиції і стали відступати. Лип’янку фронт розділив на дві частини. Більшу зайняли німці (3/4), а наші — решту (1/4). Почалася позиційна війна, яка тривала півтора місяця. Перед нашими військами була поставлена задача не допустити ворога до Корсунь-Шевченківського, де наші війська взяли німців в котел. Аж поки окупантів не розбили в Корсунь-Шевченківському — у нашому селі стояв фронт. В ті часи мені йшов шостий рік (я 1938 року народження). Не всі тодішні події я добре пам’ятаю, однак дещо врізалося в пам'ять назавжди. Особливо — півторамісячна оборона. Наш куток Балабівку німці обстрілювали з трьох сторін — із Зацерківки, Щурівки і Больші. На Балабівці тримали оборону наші війська. В моєму і сусідських дворах стояли міномети. Багато валялося порожніх дерев’яних ящиків з-під мін. Мати розбивала їх і топила в печі. Вдень всі люди ховалися у погребах, а вночі розходилися по своїх домівках дивитися, чи цілі хати. А їх багато розбили й попалили...

Наша родина також ховалася у великому погребі сусідки баби Варки. Вона його розкопала, брала глину на хазяйські потреби. Так, одного разу наші військові принесли в погріб пораненого в ногу солдата. Так він і лежав у погребі на носилках, бо в санчастину його було неможливо відправити — з усіх сторін наш куток обстрілювали німці. Погода була погана, дороги розвезло, все було в багнюці.

Пролежав солдат у погребі три дні. Вночі всі розбігалися по своїх домівках, а ми з солдатом залишалися наодинці. Розказували один одному казки. Я оповідав ті, яких мені бабуся Мотря розповідала. Нам приносили їжу і солдат мене запрошував їсти разом. Я погоджувався з умовою, що він мені дасть свою металеву ложку! Такої я не бачив, бо всі їли тоді в селі дерев’яними. То була незвичайна ложка — комбінована! З одного кінця була ложка, а з іншого — виделка, і, скріплені між собою заклепкою, складалися одна в одну. Отака чудасія для мене, малого! Солдат дав мені залізну ложку, а я йому вручив дерев’яну. Їли разом з котлика борщ і кашу... Я не знаю його прізвища, але він бажав називати його дядьком Іваном. Казав, що вдома у нього такий самий хлопчик, як і я, і його теж звати Грицем...

Через три доби пробилася до нас санітарна машина. Солдата дядька Івана винесли з погреба і повантажили всередину неї. На прощання дядько Іван подарував мені залізну ложку. Вона в мене зберігалася до 1954 року. Тоді я закінчив 8 класів Лип’янської школи і поїхав на Донбас, вступив до будівельної школи. Після закінчення школи працював муляром на будівництві нового міста Молодогвардійськ. Коли в 1957 році я приїхав у відпустку в Лип’янку, то залізної ложки вже не знайшов, поділася кудись... Якби тоді, після війни був той розум, що тепер! Потрібно було взяти адресу дядька Івана, можливо, він залишився живим після війни. Яка то була б зустріч! Згадували, як разом їли з котлика борщ та кашу. Ось такі мої спогади про ту далеку війну...

Григорій ПІДВАЛИХАТА. с. Лип’янка.

Нинішній опалювальний сезон в навчальних закладах Шполянського району проходить без суттєвих збоїв та кризових ситуацій. В кожному з них використовують свій господарський підхід, який базується на партнерських стосунках не лише з органами місцевого самоврядування, відділом освіти, а й з представниками соціально відповідального бізнесу. Зокрема, Лип’янській загальноосвітній школі, де тепло в приміщення йде із спорудженої не так давно котельні на твердому паливі, допомога з постачанням дров надійшла із сільської ради. За словами сільського голови Лип’янки Сергія Іщенка, ресурсом для забезпечення школи дровами стала проведена розчистка чагарників на території сільської ради.

— Працівники шкільної котельні звернулися нещодавно у сільську раду з проханням придбати для них електричну бензопилу, щоб мати можливість дрібнити завезену деревину і економити на витрачанні бензину, — розповів Сергій Юрійович. — За лічені дні ця потрібна річ була вже придбана, але не за кошти сільського бюджету, а наших соціальних партнерів, які орендують землі на території Лип’янської сільської ради, — Групи компаній «ЛНЗ». Я вдячний директору ПАТ «ЛНЗ» Анатолію Ткаченку за постійну турботу про наші соціальні об’єкти і потреби нашої громади.

До цього працівники котельні виходили із ситуації, приносячи з дому власні бензопили, ризикуючи власним майном, яке легко може розладнатися та яке нелегко в нинішній час придбати.

Наталія ДАВИДЕНКО (фото автора).

Весело і цікаво провели свято Калити у Лип’янському дитячому садку «Сонечко» місцеві жителі. В автентичних українських традиціях у причепуреній світлиці лип’янські дошкільнята взяли участь у театралізованому дійстві, яке було насичене обрядовими піснями, танцями, конкурсами, частуваннями смачними пирогами. Батьки, як і їхні дітки, були святково одягнені — в українські вишиванки.

У білій печі зі строкатими розмальовками зарум’янилося запашне сонячне коло — калита. От тут і розпочалися найжвавіші розваги: всі, хто бажав, скачучи на кочерзі, намагалися вкусити смачного пирога. Та при цьому ще й не засміятися, бо відразу ж веселунів мастили сажею. Наприкінці вечорниць господарі Калитинський і Коцюбинський всіх пригостили смачними варениками.

http://shpolyanochka... style='color: rgb(0, 136, 204); text-decoration: none;'>http://shpolyanochka... height='400' width='225' style='max-width: 100%; height: auto; vertical-align: middle; border: 0px; margin: 5px; float: right;'>А в цих артистичних ролях виступили вихователь Людмила Шаблій, працівники культури Любов Кацімон, Тетяна Криворучко, Микола Темненко. Директор дитсадка Тетяна Сердюк закликала всі родини провести і в себе в домівках подібні українські обряди, наслідуючи традиції наших далеких предків.

— Так ми збережемо нашу родовідну пам’ять, нашу культуру, духовність, історію, — наголосила Тетяна Іванівна, яка щиро подякувала і батькам, і колегам-вчителям та учням молодших класів із школи, і всім небайдужим односельчанам, які допомагають не лише в господарських справах дитсадку і школі, а й організовувати такі прекрасні духовні вечори, які додають настрою, віри і надії на світлий час у нашій Україні.

Наталія СТОРЧАК (фото автора).