|
 |
27 квітня 2020
|
Ото бачте, творять ОТГ, але я не прехильник їх, моя думка, що те не на користь села, та й задума та хтозна звідки, може навіть від людини, яка в селі не жила, а так, коли їсть хліб, то до того у нього думка, що хлібини самі виростають, ніколи він не бачив, як іде посів, як сходу дає, як кущиться, колос викидає, квітне, та наливається зерно. А коли комбайни зерно обмолотять, отоді вже і він тут як тут, скуповує, а потім ще раз перепродасть тій людині, яка вже має справу до торгівлі з закордоном. Таке життя! |
26 квітня 2020
|
Лист для Віктора Степановича із села Лисівка, майже через 80 років його прочитають родичі тих, хто писав і кому писав. Привіт з далекого 1943 року https://scontent.fie...=110&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=RUv0ZAD2WDgAX-0fenD&_nc_ht=scontent.fiev13-1.fna&oh=a692e972b25299441f9a08783958297e&oe=5EA65309" data-plsi="https://scontent.fie...=110&_nc_sid=8024bb&_nc_ohc=RUv0ZAD2WDgAX-0fenD&_nc_ht=scontent.fiev13-1.fna&_nc_tp=7&oh=5d5a89b3e240f8d3a64d03535cc1897c&oe=5EA48470" class="_5dec _xcx _487t" href="https://www.facebook...=2601746556748249&set=pcb.2601748240081414&type=3&ifg=1&__tn__=HH-R&eid=ARABzztqpzVLT3rPDjXjvZ6OuRL04i6gvtjEtCZdyivVcHnbWnK3UZ7QXfL15MxWW7_IpFBMyMv4p5cv" data-render-location="group_hoisted" id="u_0_37" style="top:0px; left:0px; width: 500px; height: 333px;"> https://www.facebook...=2601748240081414&id=100007387908260" target=""> Лист для Віктора Степановича із села Лисівка Так само 77 років він чекав, щоб бути прочитаним PS/ Тепер ,майже через 80 років його може прочитати той, в кому тече кров Голяна Івана. |
28 березня 2020
 Терниста доля Ольги — Дитя змалку мало глибокі очі кольору стиглого терну. "Нещаслива буде", - хитали головами баби, коли дрібненька Олька бідово чимчикувала курною дорогою. Чому так казали? З чого робили висновки - ніхто не знав. Дівчинка була чорнява, мов галка, тугі вужі її кіс, в"юнкими барвінками вистрибували за дрібною спиною, бо мала була швидка, і проворна, мов миша. Зі своїми малими друзями - загорілими хлопцями і дівчатами, Олька плавала, мов риба, у вирастому рашівському Пслі, топтала стежки до лісу і голими руками збирала підморожений терен, який слухняно падав в малі долоні, ні разу не вколовши пальці. Вона любила терен. І білий святковий цвіт . і скромне його листя, і голчасті захисні шаблі, а найдужче - терпкі майже чорні ягоди. Той терен був її другом і німим скарбничим її малих таємниць. Вона приносила його в пелені додому і мати гнітила його в печі і було в цьому щось таке магічне і тільки її. що дівчинка вимальовувала собі чудернацькі химери, які ховалися в запашних ягодах і могли виконувати бажання. Змалку Олька не співала, не танцювала, була більш закритою від людей, ніж інші діти. Коли в п"ять років побачила в хаті святково прибрану матір у домовині, ще дужче притихла, коли всі інші, четвірко напівсиріт, тужили над тілом, вона кусала малі губи і мовчала. З цвинтаря втекла в той свій далекий терен і жалілася йому на біль у серці і що мамку не побачить... бо її сира земля забрала. Тернові долоні тріпотіли під вітром, мов сотні вітрил і дівчинці здавалося, що вона чує шепіт втішання. Заплакана так і заснула під розлогим кущем терну і снилося їй, як мамка з печі дістає високі пахучі пироги з товченою картоплею і цибулею. Їй стало тепло від того сну, і ще дужче сумно як прокинулася, і стала Олька повільнішою, бо сум вчепився в малу спідницю і стишував її кроки. З часом батько привів чужу жінку за дружину і народили вони ще одне дитя під голодовку якраз. Шестеро голодних ротів і шестеро пар дитячих очей, що вовченятами дивилися з печі, погнали батька на заробітки, рятувати родину від голодної смерті. А дівчина, коли проводжали батька на чужину, мовчки тулилася до нього, мов дика птаха і так серце колотилося в її тілі, що гупіт було чутно на всю Рашівку! Тернові очиці терпіли, щоб не плакати, тонкі губи стискалися все дужче, а руки хапали батька за велику теплу долоню і в тій дорозі проводів було щось таке лячне і страшне для Ольки, що аж страхи під колінами зачухалися і почало відбирати ноги. Батькова постать зникла за обрієм, а босі ноги сумно попленталися в далекий терен. Плакати. Плакалося дитині гірко аж в роті було кисло, тихе сопіння і причитання чув лише колючий товариш і тільки йому , рідненькому, Олька виливала свою малу дитячу горювальницю - душу. ...Ой, празник же який! Олю! Празник! Празник! Хутчій біжи додому та скажи, що батько посилку гостинців прислав! Біжить Олька, а з нею тугі вужі кіс лопотять, спідниця тріпотить на вітрі, кохта здулася, курява стовпом! Ідіть! Гостинець на пошті! Од батька! Біжать злидні, безбатченки і вдова при живому чоловікові - вісточка ж од Никифора! ну як біжать.. підтюпцем.з голодними ямамами - очима, з пухлими животами, тільки й того, що ще живі.. Що ж то? Що таке? На пошті - люди, сільрада, гвалт, Олька вклякла, тернисті очі вкрай почорніли.. Розірваний пакунок від батька, в ньому - гірка пшона, що жовтою пахучою цівкою сиплеться на долівку, батькова жінка з хусткою, що впала на плечі і з крихітним дитям на руках, обідранці її брати-сестри і - гвалт! Ой кричать, та клянуть, та лають.. Кого ж вони лають.. Та Никифора ж та весь виплодок його! Прокльони сипляться картеччю на плечі жінці, знітилася бідна, тужить, діти злякані й собі - тужити, одна Олька - мовчить і, мов губка всотує цей жах. ...Як останніх старців і ворогів гнатимуть Ольку з мачухою та купкою дітей з хати рідної, за те, що батько надбав! Гнатимуть активісти за той куль заробленого батьком на чужині пшона. Його вилучать прямо на пошті, а Никифорові сіряки розлізуться по хатам пусткам і почнуться найтяжчі часи.. Олька не побіжить у свій терен, вона подумки туди втече, а ту вмить подорослішає і стане надійною помічю мачусі з купою дітей, сльози висохнуть в зародку ще, нема коли причитати. Нема. ... Стривожені пагони густого колючого терну захвилюються і розхитуватимуть світ, та будуть безсилі допомогти малій подружці. Як і тоді, коли в школі малюкам за успішне навчання роздаватимуть ботиночки, а тиха Олька сидітиме і так хотітиме собі їх, такі вони їй будуть гарні, що збреше і вийде по нагороду замість дівчинки, якої в цей день не було в школі. Батько дасть прочуханки і назавжди заборонить малій ходити в школу після такого позору, так закінчаться Ольчині університети і тільки дужий тернистий кущ зрощуміє відчай і біль малого злочину і всю неймовірну красу тих дитячих ботинків, про які так мріяли хронічно босі ноги. В колгоспі дівчинка , якій не було ще й десяти років, ходила за волами, наймитувала , прибираючи по людям і так і лишиться неграмотною. Вся її грамота - це тугі чорні вужі кіс і глибокі мудрі очі кольору стиглого терну. Не омине маленьку красиву чорняву дівчину і тяжка робота, коли в товарному вагоні буде примусово визена в Германію на тяжку долю працювати на ворога. Не буде в тій клятій Німеції ні неба живого, ні терну пахучого, і лише тернові обійми в її голові рятуватимуть дівчину в клятій чужині. Вона поверненться, прибіжить до старого тернового куща, обійматиме його і ридатиме,обколе все обличчя і руки, та тулитиметься до нього, найпотаємнішого і найближчого душевного товариша доти, доки не відчує отой , тільки їй відомий, терновий запах гнічених тернівок з свого дитинства. Бог дасть їй родину, вона народить двійню та горе впаде на тонкі плечі з вужами тугих кіс - Бог забере на небо її кровинок і тільки далекий терен відчує страшну біль втрати і важкість каменю, що прикалічить тонку душу Ольги Козачої. Ольгині очі стануть ще глибшими, тонкі губи стиснуться ще дужче, вона працюватиме, триматиме овець і прястиме на прялці, споконвіку боса ходитиме селом і лише біля терну проситиме в долі дитинку. Доля зглянеться. Народиться маленька дівчинка, вона пахнутиме терном і стане Надією. Так назве свою довгождану звістку Ольга Никифорівна і все життя покладе на виховання донечки, берегтиме її, як зіницю ока, і тільки їй покаже себе справжню, якою теплою і хорошою може бути при всій своїй вимогливості і інколи жорсткості. До старості гнітитиме терен і зроду не обколе пальців об дужий, вже сивий кущ, який доостанку буде її душевним товаришем. Ще, було, село спить, а невгамовна баба Олька Никифорівна, вже потрусила лисівську гору жужелицею, щоб гарно людям ходилося. Не вміла не робити. Стара , немічна, а плаче,як я не піду на роботу? Зі своєю Нескореною Ланкою вдосвіта вставатиме і не цуратиметься ніякої роботи - рубати дрова, рубатиме, косити, коситиме, вибирати оігрки-вибиратиме. І зроду не пожаліється. На старість страшна хвороба їстиме її безжально і до останку, а вона топтатиме свій залишок тернистого шляху босими ногами, як і все життя і тепер лише подумки ходитиме у свій терен. Старість забере здоров"я, та не забере тернових глибоких очей, не забере спогадів і надій і одного дня Олька швидко залопотить босими ногами в Засвіття, за нею побіжать два тугі вужі чорних кіс і пелена , повна терну. Бо там, де вже батько збудував нову хату, а мати дістає з печі високі пироги з товченою картоплею і цибулею, росте розлогий терновий кущ, її найнадійніший співрозмовник і колючий скарбничий Ольчиних страждань. |
2 березня 2020
|
Як калічили лисівську церкву  Коли кричали дзвони — почуваюся зворушена разом із https://www.facebook... data-hovercard="/ajax/hovercard/hovercard.php?id=100001623470941&type=withtag&media_info=6.2572272366362335" data-hovercard-prefer-more-content-show="1">александр дубовой, https://www.facebook...=100004068681765" data-hovercard="/ajax/hovercard/hovercard.php?id=100004068681765&type=withtag&media_info=6.2572272366362335" data-hovercard-prefer-more-content-show="1">Igor Tsebenko, https://www.facebook...=100009090598665" data-hovercard="/ajax/hovercard/hovercard.php?id=100009090598665&type=withtag&media_info=6.2572272366362335" data-hovercard-prefer-more-content-show="1">Валентина Щухомет та https://www.facebook...=2572272366362335&set=a.1518530545069861&type=3&theater&ifg=1#">34 інших.Ошатна лисівська церква гордовито стояла на кам"яних міцних лапах. Здавалось свята земля обіймала камені храмових ніг і била поклони, падаючи до їх величі горлицею. Дерев"яні стіни здіймалися вгору ошатними боками. Вмиті рясними дощами , відшліфовані хурделицями, вони відблискували особливим сяйвом вмитих щік і пахли дерев"яним серцем на всю околицю. Це була жива церква з соколиними очима - вітражами, що різноколірним багатством мозаїки перегукувались у сонячний день грайливим промінням сонячних зайців. Високі добротні хрести вросли у небо, пустили коріння у хмари , мандрували Царством Небесним, провідуючи лисівських небіжчиків і передаючи їм тихі слова молитов родичів за упокій їхніх душ. В тих хрестах був цілий світ. Він мостився , як птах у гніздо, сіявся затишком і вмиротворенням, складав у душі сільчанам добрі жмені послуху і благоговіння перед вищими силами. Той хрестатий світ був порятунком і прихистком, тихо втирав сльози стражденним, мовчки тішився хрестинами і вінчаннями, він був у повітрі, у ранках, у вечірній топкій росі, в чорному писку млосної землиці, та високих свічках мальв попід тинами. Коли гроза розсипала свої золоті стріли і гуркотіла старим дідом-громом, величні хрести міцно тримали небо і було в тому триманні щось таке надійне і степенне, що в Лисівці навіть малі діти рідко боялися громовиці. Був захист. Святий і тихий. Який не можна було поторкати чи взяти в долоню, та який старе і мале відчували хребтом і маківкою голови. Віра тримала людей у якомусь своєму чистому благоговійному подиху, сіяла добро і мир між сусідами, була празником і торжеством для втомлених землеробів . Куполи церкви стояли в піднебессі святковими картузами, храм наче просміхався з-під могутніх куполів і усміх той був добрим і рідним кожному. Малий Андрій, син Михайла Степановича, зайшов у церкву, зім"яв схивльовано картуза в малих жменях і раптом я-а-а-а-а-к зазвучить молитва! З самісінького неба! Він точно знав це! Хто співав? Де? Малий крутив головою та не бачив нікого, лише високі розписані стелі, від яких закрутилась голова і оте голосне і урочисте: "Господи помилуй..Господи помилуй..", що розгягалося луною на весь храм вхопило хлопчину, відірвало від землі і підняло аж до неба! Було саме так! Чесно! Андрій розказував одноліткам про дивину в церкві, хлопчаки чухали потилиці і диву давались від такого чуда. ..Зимова хуга ліпила таким сніжищем, що небо сплуталося з землею, а ніч з днем, не видно нічого! Йдуть подорожні з возами, блудять, вже посеред поля по пояс в снігу торують собі шлях, аж раптом: "Дзе-е-е-ень! Дзе-е-е-нь! Дзелень-дзелень-дзелень! Люди добрі, йдіть на голос дзвонів", - гукав храм посеред завірюхи, вказуючи подорожньому в таку лиху годину, де прихисток. ...У важкий серпень, що топиться в спеці, хтось пустив вогняного півня вдові на стиглу пшеницю : "Дзень! Дзень! Дзень! Біда! Збирайтеся , люди, рятувати благий шмат врожаю бідній жінці". Біжать люди, хто з відром, хто возом бочку води везе, хто рушниками вогонь накриває - рятують. ...Стоїть село в храмі і в дворі святому, схилило голови, чоловіки голомозі, баби - краєм хустки сльозу втирають. Похорон в селі. Відспівують діда Макара. Все, одмучився. А голосистий дзвін : "Дзень! Дзень! Дорогу старому Макару в Царство Небесне! Достойна людина йде! Схиліть голови! Остання путь! Дзень-Дзень!" та як заголосить дрібнішими дзвонами на дзвіниці, що малий Андрій вправляється з ними, як затужить село - аж небо сльозиною вмивається. Стара баба шамкотить беззубим ротом, кладе на худе обличчя вузлуватими покрученими пальцями благословенні хрести і просить здоров"я синові; жінка, ув"язана темною хусткою, тихо плаче і благає у Бога милості і дитинку; дужий чолов"яга, побожно нахиляє плечі і важкою долонею кладе на широкі груди хрести, і відає Богу свої , мужицькі, прохання. Дзвіниця обзивається в такт серцям просящих, наче все чує і знає, і вже до Бога несе ті просьби від серця і глибини душі. ..Свайба! Свайба! "ДЗелень-дзелень-дзелень-д Бо - життя. ...Височінь плаксиво дивилася на нерозумних, що зграєю скажених граків влетіли в двір храму. Небо сірим мотлохом квисло, скавуліло дрібною мрякою, сіялося холодними слізьми в лисому спориші, і не вірило тому, що бачило. Малий Степановича син схопив довжелезну вірьовку, що завжди звисала з найбільшого дзвону аж до землі на випадок , коли в біду чи радість згукувати громаду до церкви, і відчайдушно рвав її з боку в бік. Густий голос дзвону відчайдушно і моторошно , холодним сталевим баритоном обізвався над мокрим селом важкою тривогою і було в тому могутньому залізному співі і туги міхи, і неочікуваного болю вози. Дзвін плакав. Плакав! Ридав! Малий дзвонарь, геть мокрий до нитки, рвав душу тому дзвону так відчайдушно, що на малих десятилітніх долонях враз вилізли і потріскались мозолі, вірьовка, закривавлена і слизька, виривалася з рук, та малий не відпускав її. "ДЗЕ-Е-Е-Е-Е-Е-ЕНЬ! ДЗЕ-Е-Е-Е-Е-ЕНЬ!" - відчаєм плакав величний дзвін, коли малого дзвонаря відкинули, мов жабу, коли відштовхнули худого батюшку і полізли господарювати. Попри дощ і болото, напівголі і розхристані бігли лисівчани до свого прихистку, душі своєї, до храму. "Бігом! Бігом! Церкву розвалюють! Зараз дзвони будуть скидати!", біг малий дзвонарь сільськими вулицями і голос його тонув у голосінні і зойках жінок та мужиків у високих кирзових чоботах. ..На дзвіниці купа чоловіків, більшість - зайди, на найбільшого дзвона з литтям з звізерункованими боками накидають зашморг-другий, он, ой Господи, не чужі вже а свої, Боже спаси їх грішні душі, розхитують велетня знизу.. Баби в ноги падали тим нерозумним, хрестилися і просили спасіння, та дурна активістська ейфорія залила їм розум та очі, забули вони якого роду і якого племені, робили свою чорну справу. Дзвін тримався. Він гучно огризався, його сердитий голос чутно було аж на той бік Псла." Дзе-лень! Дзе-лень! Господи, дай розуму їм! Не відають, що творять!", - молився величний дзвін за грішні душі вандалів. Годинами рвали йому його святу душу, тужба і голосіння зависли між небом і землею, налякані діти горнулись до горьованих матерів, дужі чоловіки вступалися за храм, та зброя зайд була красномовнішою за слова. Лисівка сивіла. З ранку до вечора знущалися з високої дзвіниці на очах села, дзвін тримався. І звідки сили було в тобі, гучний і могутній дзвоне? Як же міг ти, той, що віщує народження і смерть, витримати таку наругу від тих, кому служив вірою і правдою? Що діялося в твоїй благословенній голові, коли ти з останніх сил чинив супротив зашморгам і супостатам? Небо в лисівських хрестах розсипало сльози зірок, люди не розходилися і те знущання з ошатної дзвіниці було найстрашнішою мукою: відчуття власного безсилля давило в груди, забирало подих, баби мліли, їх відливали водою, казали йти додому, та вони - стояли. Німим безпорадним щитом. Біля мамки - церкви. Як малі діти з заплаканими очима і скривдженими душами. ...Ніч розсіялася Чумацьким шляхом, люди полягали в дворі на лисий спориш біля храму, недолугі зайди сіли на воза та поїхали на ночівлю в Гадяч, де за пляшкою оковитої розказували поплічниками, який проклятий та міцний той лисівський дзвін - не дався за день в руки, паскуда така! Ну нічого! Ми своє діло знаємо.. Їх помічники, із своїх, лисівських, швидкими тінями зникли поза тином і сховались на ночівлю у верболозі, аби, бува, родичі та сусіди не дали на горіхи. Малий дзвонарь Андрій разом з товаришем Іваном Горобцем, лежали на мокрій землі і дивились у високе нічне небо. "Як думаєш, вони більше не прийдуть?" . "Ні, - відповів Андрій, - велика сила тут, Бог не дасть їм.." Так і поснули. Змучені, заплакані діти свого Бога, що поночі з сумом дивився на зашморги на шиї дзвону , що смертельними петлями звисали додолу. ..На ранок зайди повернулись, он з-за верболозу й помічнички вже вискочили, гайда ту наволоч скидати! П"яні, регочуть.. Плаче село, в ноги падають, просять.. Та - зась. Спутаного велетня прив"язують до возів з баскими конями, вйо!вйо! давай! Засвистів батіг, коні стали на цапа, вуздечка врізалася в черепи, та не дається велетень на згубу! Розбубнівся, гнівається, вчепився за небо і тримається. Розлетілося його голосне "ні-і-і-і-і! " на всю околицю, занімів Псел і хутори, заніміли люди - душу дзвонові виривають. Душу! Бо в нього вона є! Зупиніться, нерозумні діти! Зупиніться! Це ж святе! Ті хрести вже коріння пустили в небо, За Обрієм старці святі похнюпили голови - наруга яка...Біда прийшла на землю лисівську..безбожжя..найбі ...Два, три вози, чотири.. Десять коней.. Купа людей, мов чорні галки навколо дзвіниці, внизу цвьохкають батоги, кричать і стогнуть люди.. і вірять, що - не впаде.. Під вечір, коли криваве сонце сердито сідало за обрій, розхристані люди тінню беззмінно стояли на варті свого храму , коні в милі і активісти в дурній охоті робили свою чорну справу, прорвало небо! І такий дощ вперіщив! Що залило село вмить! Остання спроба і чорна рука неправди викорчувала хрести з небесного тіла і ..ЗАРИДАВ дзвін! Заридав! Заплакав, як дитина! Розкричався, мов мати над труною сина і такий плач вилітав з його залізної пащі, що морозом вкрилися спини. Він летів, судомно чіпляючись за повітря, за стіни своєї дорогої обителі, надірваний язик безпорадно теліпався в надщербленому роті і калатав, як сто сердець у переляку. Обідрані його крила, в зашморгах надірваних мотузок, фуркотіли за його плечима поминальними кажанами і так ридало небо, так ридало, що надбитими стінами текли ріки. Ріки. Сліз Господніх. Він летів у вічність. Це був останній його шлях і остання його промова до цих людей. Хто зганьбив його і хто не зміг захистити. Цей політ був дорогою приреченого на смерть: так тримаються за останню крихту життя лише смертельно хворі або засудженні до страти. Відчайдушно. Проживаючи кожну хвильку. Кожну мить. Подаровану Богом. Паралізований язик дзвону напівдорозі до землі вдавився, щось там надірвалося і він вже не гучно та все ще голосно прошамкотів : " Я прощаю вас. Хай і Бог простить" і торкнувся землі. Ні! Не торкнувся! Він розбив святу землю собою! Вгруз! Застряг! Занімів. Гупнуло так, що аж кавкнуло в усіх в головах і спинах. Гупнуло так, що затрусився світ і захитались дерева. Гупнуло так, що гіркими сльозами вилетіли кольорові вітражі, розлетілись на найдрібніші скалки і ..все заніміло. ...Все. Нема кому подорожніх стрічати. Нема кому відспівувати на вічній дорозі життя чи смерті. Нема. Все. Тихо. Тихо. Всі тихо! ...Зібравши в обідрані крила вибиті зуби і скалічений язик, повз німий натовп невидимими східцями на високе небо підніматиметься залізна душа убієнного. Німо. Навіть не гляне, як збиратимуть ті розбиті вітражі на цяцьки, як шматуватимуть рушники та розтягуватимуть ікони. Навіть не гляне. В нього забрали найважливіше - його голос. І, коли через декілька років німа блискавиця вдарить у тіло церкви, що давно стане сараєм, де будуть матюкатися і кидати бички, і вона вигорить вщент, високо у лисівському небі вдарять дзвони! Дзвони! Гучні! Голосні! Благословенні! Не на землі так на небі! І не буде їм ніякого діла до того, як наглою смертю помиратимуть ті, хто відрізав язики дзвонам і розбивав кашкети куполів, хто топтав святу віру і служив ідолам з портретів. ...Дощ сипле дрібне намисто на вимощені кам"яні стежки Лисівки. Гуркотить мирний грім, то лисівський небесний храм обіймається з земними кам"яними лапами величної церкви, які нерозумні люди розтягли на бруківку. |
23 лютого 2020
 |
27 січня 2019
 |
27 січня 2019
 |
27 січня 2019
 |
27 січня 2019
Село Лисівка знаходиться на правому березі річки Псел, вище за течією на відстані 3 км розташоване село Рашівка, нижче за течією на відстані 4 км розташовані села Перевіз і Мала Обухівка, на протилежному березі - село Млини. Біля села протікає пересихаючий струмок з загатою. Річка в цьому місці звивиста, утворює лимани, стариці і заболочені озера. Засноване приблизно 1670 року в мальовничій долині річки Псьол. Документальні свідчення заснування не збереглися. За переказами засновником поселення був козак, що мав прізвище Лисенко - звідси й етимологія назви, а в селі і до цього часу є Лисий яр - місце першого козацького поселення. Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного окупаційним урядом СССР 1923-1933 та 1946-1947 роках. Населення села 420. Площа 4,393 км?. Поштовий індекс 37344 Телефонний код +380 5354. Використані дані з Вікіпедії |
16 жовтня 2015
|
| Закрити |
